.

Осадча Юлія Петрівна Спадщина Василя Олександровича Сухомлинського – невичерпне джерело світла, енергії і любові

Язык: украинский
Формат: материал
Тип документа: Word Doc
158 2145
Скачать документ

Спадщина Василя Олександровича Сухомлинського –

невичерпне джерело світла,

енергії і любові

Осадча Юлія Петрівна,

вчитель української мови та літератури,

Городищенський економічний ліцей

Городищенської районної ради

Черкаської області

Анотація

Творча спадщина Василя Сухомлинського наділена феноменом невичерпності,
не втрачає свого значення, а набуває дедалі більшої актуальності.
Пояснюється це тим, що директор школи з Павлиша зосередив на проблемі,
яка була, є і буде одвічною для людства, – плекання Добра в людині. З
усіх можливих загальнолюдських моральних проблем ця є найголовнішою.

Вічне протистояння добра і зла завжди було в центрі уваги митців і
мислителів. Сухомлинський належить до їх числа.

Хто серцем відчуває слово

й може передати найтонші відтінки

людської думки і переживання,

той піднімається на сходинку

високої людської культури.

Василь Олександрович Сухомлинський

Василь Олександрович Сухомлинський — учитель з великої літери, один із
видатних педагогів сучасності не лише в Україні, а й у всьому світі.
Розроблена ним педагогічна система збагатила науку новаторськими ідеями
і положеннями, зробила внесок і в теорію, і в практику навчання та
виховання.

«Уся система навчання і розумового розвитку у нинішній школі потребує
докорінного наукового вдосконалення», – зазначав В.Сухомлинський. У його
працях дається точний прогноз основних напрямів педагогічного пошуку,
тому й сьогодні кожен учитель, який працює за покликанням і любить
дітей, може знайти там безцінні поради.

Людина стає особистістю, здобуваючи соціальний досвід, у якому, за
І.Лернером, можна виділити чотири психологічні структури: досвід знань,
досвід умінь і навичок, досвід творчої діяльності та досвід
емоційно-ціннісного ставлення до навколишнього світу.

Специфіка роботи школи В.Сухомлинського («Школа радості», «Уроки
мислення», «Свято книги», «Кімната казок», «Свято матері», «Свято
батька», «Свято хлопчика», «Свято дівчинки» тощо) — приклад використання
елементів згаданих технологій у практиці початкових класів того часу.

Працюючи в умовах авторитарної школи, учитель Сухомлинський ділився
своїм досвідом співпраці з молодшими школярами, гасло якого зараз
формулювалося б як гуманізація, демократизація, індивідуалізація
навчання. Уже тоді в педагогічній системі В.Сухомлинського були такі
ознаки особистісно орієнтованого навчання:

— зосередження уваги на потребах учня;

— переважання навчального діалогу;

— співпраця, співтворчість між учнями і вчителем;

— турбота про фізичне та емоційне благополуччя учнів;

— пристосування методики до навчальних можливостей дитини;

— стимулювання розвитку і саморозвитку учня.

Спадщина кожного митця і кожного вченого має свою долю. Одну досить
швидко забувають, іншу якийсь час тримають у полі зору. І лише
небагатьом випадає залишитися у «великому часі». Є всі підстави
стверджувати, що спадщина Василя Сухомлинського належить до останніх.
Вона не тільки ввійшла окремим значним розділом в історію педагогіки, а
й зберігає свою актуальність. Мало того, стає дедалі очевидніше, що вона
належить до тих небагатьох явищ духовної культури, які з плином часу
викликають до себе більшу увагу. Розумію, тут, як мовиться, можливі
запитання. І найперше – як бути з комуністичною словесною атрибутикою,
якої в його текстах таки чимало. Комуністичне виховання, виховання на
прикладі життя і діяльності Леніна, інших комуністичних вождів, роль
піонерської та комсомольської організацій тощо – усе це й справді
зустрічається в Сухомлинського досить часто.

Отже, з одного боку, твердимо, що спадщина Сухомлинського наділена
здатністю оновлюватися в часі, набувати загостреної актуальності, а з
іншого – немов ланцюгом пов’язана по руках і ногах комуністичною
риторикою, що надає їй, на перший погляд, майже безнадійної
анахронічності. Суперечливість очевидна. Вона кричуща, її не можна
замовчувати. Вона потребує осмислення, тим більше що йдеться не лише про
спадщину Сухомлинського, а й про величезний масив духовної культури,
що творився кількома поколіннями талановитих діячів мистецтва і науки,
яким випало жити в неймовірно складний час, коли на одній шостій частині
земної кулі відбувався сповнений драматизму експеримент із побудови
комуністичного суспільства.

Нині таке переосмислення якраз розпочинається. Ми не такі вже й багаті,
щоб легковажити спадщиною, напрацьованою кров’ю та потом попередніх
поколінь, яким випало жити у смутні часи того драматичного експерименту.
Українське суспільство залишиться істотно окраденим, якщо, наприклад, не
візьме із собою в дорогу неповторні та безконечно привабливі своєю
красивою українськістю художні світи Михайла Стельмаха та Олеся Гончара.
Бо таких світів, які завжди мають бути з нами і в нас, ні зараз, ні в
майбутньому вже ніхто не зможе створити.

Називаю імена лише цих двох митців із багатьох інших тому, що вони
близькі за багатьма світоглядними й ментальними моментами до Василя
Сухомлинського. Всі троє належали до одного, обпаленого війною,
покоління і фактично є людьми однієї «групи крові». Вони були
романтиками, іноді аж надміру чутливими (добре відомо, що романтизм
породжується бажанням утекти від дійсності). Цей романтизм давав змогу
бодай певною мірою реалізувати своє неабияке творче обдаровання.

Соціалістичний реалізм, за межі якого вони не мали можливості вийти,
вимагав від названих письменників створення «образу людини
комуністичного майбутнього», образу ідеальної людини. А творення такого
образу вимагало романтичного пафосу. Сьогодні, коли після опублікування
щоденників і Олександр Довженко, і Олесь Гончар відкрилися нам як суворі
та проникливі аналітики епохи, у якій їм випало жити, ми не маємо
морального права підозрювати, що вони були нещирі, творячи свої
романтичні візії ідеальної людини. Вони стверджували високу, ідеальну
моральність, і це був один із способів надати суспільству, в якому було
дуже багато зла, бодай якоїсь позитивної компенсації духовного порядку.

Проблему комуністичного виховання, яка, на перший погляд, є основною в
педагогічній спадщині Василя Сухомлинського, він розумів як проблему
виховання ідеальної людини. Таке зіставлення було щирим, він вірив у
нього, і ця віра давала йому свободу, без якої він просто не зміг би
реалізуватися як людина з колосальним творчим потенціалом.

Ставши відомим ученим, набувши величезного авторитету у вітчизняній
педагогічній науці, Сухомлинський прагнув уникати обов’язкової
комуністичної атрибутики – вочевидь, починав відчувати її тягар. До того
ж як людина, наділена не тільки гострим аналітичним розумом, а й
високими моральними чеснотами, він не міг не бачити, що Система почала
входити у стадію розпаду. Але охоронці «ідеологічної правильності» і
далі були напоготові. Рукопис його знаменитої книги «Серце віддаю дітям»
кілька разів повертали з видавництва «Радянська школа» з вимогою більше
згадувати Комуністичну партію, говорити про виховання дітей на прикладі
Леніна, наголошувати на трудових досягненнях радянських людей… Його
буквально змушували вставляти в текст комуністичну атрибутику. Тому й
доводилося йти на поступки, інакше книга не побачила б світ.

І все ж таки у цих умовах він устиг зробити неймовірно багато. Його
педагогічна система набула довершеності. Там, де не міг висловити думки
прямо, вдавався до підтексту. Особливо це стосується проблем
національного виховання. У його словах про важливість виховання любові
до природи рідного краю, до Вітчизни відчувається глибока українськість.
А в тій же книзі «Серце віддаю дітям» йому вдалося вберегти від цензури
чудовий, сповнений любові до української мови розділ «Рідне слово».

Послідовник Шалва Амонашвілі колись написав: «Творчість Василя
Олександровича Сухомлинського є вищим ступенем сучасної педагогіки. В
умовах замкненого освітнього простору він ціною власного життя відродив,
розвинув і збагатив ідеї класичного гуманізму, зберіг їх від
тоталітарних спотворень». Зауважмо: ціною власного життя… Радянська
педагогічна система була системою закритого, тоталітарного суспільства і
вона дійсно була «замкненим педагогічним простором».

Творча спадщина відомого українського педагога Василя Сухомлинського
багатогранна. Цей цінний доробок учитель-словесник може використати на
кожному уроці мови й літератури. Багато висловів педагога містять
глибокий зміст і стали дійсно крилатими.

32 роки Василь Сухомлинський вів педагогічний щоденник, у якому
записував свої спостереження за поведінкою учнів. А потім ці розповіді
виливалися на папір і ставали книгами. Для молодших школярів він написав
майже 1500 художніх мініатюр-казок, оповідань, легенд, притч, новел.

Уся педагогічна діяльність вченого спрямовувалася на те, щоб
«життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з
перших кроків їхнього життя». У багатьох його працях («Слово рідної
мови», «Джерело невмирущої криниці», «Рідне слово», «Слово про слово»,
«На трьох китах») знаходимо відповіді на актуальні питання: як навчити
дитину сприймати, розуміти слово і вдало використовувати його в усному й
писемному мовленні.

e

i

°U3/4

A

: | ¶ Ue TH a a o oe UA

A

A

Ae

AE

E

E

I

I

?

2

2

2

2

2

?????????¤?¤?$?????????

???????????¤?¤?$???????????

(На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович
піднявся у шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою
проявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й
педагога-публіциста, саме у ті роки написав він найкращі книги, статті,
художні твори для дітей та юнацтва.

Складною виявилася і доля художніх мініатюр Сухомлинського —
казок, оповідань, легенд. Посилав їх у «Радянську школу», у «Веселку» —
публікувати ніяк не погоджувалися.

У 1966 році на республіканській конференції у Білорусі Василь
Сухомлинський познайомився з білоруським дитячим письменником Василем
Віткою, редактором дитячого журналу. Витка попросив прислати мініатюри і
видав книжечку білоруською мовою. Потім її переклали і видали в
Казахстані та Молдові. Ось тоді вже зацікавилося й видавництво «Дитяча
література», відібрало кілька мініатюр і російською мовою вийшов збірник
«Поющее перышко». Потім видавництво «Малыш» опублікувало два збірники
оповідань для дітей, а потім уже й українське видавництво «Веселка»
видало збірник «Гаряча квітка».

Остання книга, яку написав Василь Олександрович, називається
«Як виховати справжню людину». Це посібник з етики для вчителя. Коли
останню книгу Сухомлинського почали публікувати у Москві, Анна Іванівна
запропонувала її видати з додатком художніх мініатюр як хрестоматії.
Після довгих вмовлянь видавництво погодилося. Ці матеріали до друку
підготувала дочка Василя Олександровича. Потім вона взялася за «Сказки
под голубым небом», доповнила, систематизувала їх і під тією самою
назвою видала в Україні. Через деякий час знову повернулася до цих
художніх мініатюр. Так з’явилися збірники «Чиста криниця» і «Вічна
тополя». Сьогодні вони витримали 11 видань, але жодного з них не
довелося побачити Василю Сухомлинському — твори побачили світ тільки
після його смерті. Багато з них сьогодні включено до шкільної програми.
Тексти Сухомлинського якраз і заповнили ті прогалини у шкільній
програмі, які виникли після відмови від ідеологічно спрямованої
літератури для дітей. Вони базуються на українських народних легендах і
притчах, а також на матеріалі з життя дітей.

Найбільш глибокі передумови для розуміння моральних норм
складаються у школярів у підлітковому віці. Але підліткам властиві
протиріччя, які найбільш повно охарактеризував В.О. Сухомлинський у
книзі “Народження громадянина”.

Отже, до найголовніших, найгрунтовніших творів В.О. Сухомлинського,
опублікованих починаючи із 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє
покоління», «Духовний світ школяра», «Праця і моральне виховання»,
«Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до
сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої
особистості» і особливо — «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю
дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона
була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і
Державної премії УРСР (1974). На високу оцінку заслуговують і праці В.О.
Сухомлинського, які з’явилися окремими виданнями вже після смерті
талановитого педагога: «Народження громадянина», «Методика виховання
колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню
людину».

Свої твори Василь Олександрович писав у маленькому кабінетику, що
з’єднував житлові кімнати сім’ї директора з навчальними приміщеннями.
Вставав о четвертій ранку, обходив сад і сідав працювати. З четвертої до
восьмої години ранку – час особливої розумової та емоційної
зосередженості. І за його життя, і сьогодні часто дивуються: і коли він
устиг стільки зробити? Відповідь не вся, але великою мірою, міститься в
цих чотирьох годинах. Решту секретів потрібно шукати в його винятковій
обдарованості – у Божому дарі, який він, попри всі особливості доби, в
яку йому випало жити, намагався реалізувати сповна.

Він не навчався у відомих університетських центрах, не мав можливості в
молодості розкошувати в знаменитих наукових бібліотеках. Був
студентом-заочником периферійного учительського інституту (це рівень
технікуму). Проте зумів за чотири місяці екстерном скласти іспити в
педагогічному інституті й здобути диплом про вищу освіту. Незважаючи на
прискорений курс навчання, його освіченість вражала. За кілька місяців
досконало вивчив німецьку мову, знав англійську, французьку, польську та
чеську.

У вересні 1948-го в його житті з’явилася Павлиська середня школа, при
якій і була та невеличка квартира з робочим кабінетом на два виходи. У
цій школі він здійснюватиме шляхетний за задумом і надзвичайно складний
за методикою виконання педагогічний експеримент. Його суть у тому, щоб
виховати майбутнього громадянина зі здоровою, красивою мораллю. Само по
собі зрозуміло, що такий громадянин має бути освіченим. Але головне – у
Павлиській школі творилася й практично реалізовувалася педагогічна
система з виховання людяного в людині.

Педагогічний талант Сухомлинського – у рідкісній здатності
відчувати й розуміти внутрішній світ дитини. Як ніхто інший, він знав,
якими засобами можна впливати на формування дитячої душі. Йому не було
рівних не тільки в здатності бачити розмаїття цих засобів, а й в умінні
точно обирати їх для здійснення того чи того педагогічного завдання.
Виховання особистості, на його думку, відбувається під впливом великої
кількості взаємопов’язаних засобів.

Любов до дітей – головна константа Сухомлинського. Власне вона і є тим
чинником, який сформував його педагогічну систему, надав їй виразного
гуманістичного спрямування. Він був унікальним директором школи. Не
зразковим – зразкових є чимало. Повторити чи навіть наблизитися до
нього як до зразка неможливо. В його особі маємо блискучого аналітика
навчально-виховного процесу. Аналізування уроків учителів Павлиської
школи, які він проводив, вражають глибиною і точністю зауважень та
рекомендацій. Завдяки його кураторству, пересічний, здавалося б, за
своїми можливостями вчитель ставав майстром.

При ближчому знайомстві зі стилем роботи Сухомлинського як директора
школи з’являється бажання порівняти його з піаністом, котрий знає, на
які клавіші потрібно натиснути, щоб народилася музика як гармонія звуків
– складна гармонія навчально-виховного процесу. Сухомлинський творив
саме таку гармонію. Це вимагало від нього колосальної працездатності.

На жаль, образ Сухомлинського, який склався в суспільній свідомості, є
спрощеним і стереотипним. Такий собі директор сільської школи, який
водить дітей «на природу», разом з ними милується нею, а потім, сівши
під деревом, розповідає їм казки. Насправді, це була велика й
безстрашна перед самою собою, але віруюча, і у вірі своїй самовіддана,
душа. Віра в моральну серцевину людини поєднувалася в ньому із
спопеляючим горнилом роздумів, з якими він болісно шукав виходу. Це була
єдність двох начал – ствердження і заперечення, і саме тому гранично
болісна, може навіть трагедійна, яка поєднувала в собі і страждання
чесної благородної душі, і її високі устремління.

2 вересня 1970 року В.Сухомлинський пішов із життя – як тепер розуміємо,
у вічність. Останні його слова сповнені туги за школою: «Знову вересень.
Дзвоник. Діти йдуть до школи, а я йду із життя…».

У дитинстві кожна людина — поет. Але вчитель Сухомлинський слушно
зауважував, що було б наївним думати, ніби поетичне натхнення приходить
як чудесний дар. Душу пробуджує почуття прекрасного. Якщо це почуття не
виховувати, учень залишиться байдужим до краси природи і слова. Поетична
творчість — найвищий ступінь мовної культури, яка виражає сутність
людської культури. Педагог переконував, що поетична творчість доступна
кожному і не є привілеєм особливо обдарованих, що вона — таке саме
закономірне явище, як малювання, адже малюють усі, через це проходить
кожна дитина. «Та поетична творчість стає звичайним явищем у духовному
житті дітей лише тоді, коли вихователь відкриває перед дітьми красу
навколишнього світу й красу слова. Як любов до музики не можна виховати
без музики, так і любов до поетичної творчості не можна виховати без
творчості».

Плануючи свою роботу за новітньою особистісно орієнтованою технологією,
ми повинні спиралися на думки та напрацювання Василя Сухомлинського,
неодноразово звертатися до його спадщини.

Український педагог подарував нам цілісну педагогічну систему виразного
гуманістичного спрямування. І то вже наша проблема, як зуміємо
скористатися нею. Маємо підніматися до неї і серцем, і розумом.

Список літератури:

Антонець М. Гуманізм педагогічних нововведень В.О. Сухомлинського //
Початкова школа. – 1997. – №9. – с. 35-38.

Сухомлинський В.О. Бібліографія. 1987-200/Уклад. Г.І. і О.В.
Сухомлинські.

Сухомлинський В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості //
Вибрані твори: У 5-ти т. – К.: Рад.шк.., 1976. – Т.1 – С.5-502.

Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві // Вибр.твори: У 5-ти т. – .2. –
К., 1976. – С. 419-654.

Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Вибр.твори: У 5-ти т.
– Т.2. – К., 1976. – С. 149-416.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020