.

Ходій С.С. Вчитель – рушійна сила оновлення соціокультурного простору сучасної школи

Язык: украинский
Формат: материал
Тип документа: Word Doc
178 1971
Скачать документ

Вчитель – рушійна сила оновлення

соціокультурного простору сучасної школи

Ходій С.С., методист РМК

при відділі освіти

Городищенської РДА

Анотація

Головна увага приділяється творчому доробку великого гуманіста
сучасності, відшукуються підходи до навчально-виховного процесу, які
надзвичайно актуальні і в наш час і сприяють оновленню соціокультурного
простору сучасної школи.

«Учитель для школи – це те саме, що сонце для Всесвіту»

А.
Дістерверг

«Світ буде належати тобі, якщо в тобі буде любові і добра достатньо»

Східна мудрість

Василь Олександрович Сухомлинський – видатний педагог сучасності,
гуманіст, природолюб, письменник. Твори його, поради його хочеться
перечитувати знову і знову, розмірковуючи над їх складним і невичерпно
багатим змістом. Як писав Мирослав Боришевський, в них поетика і наукова
реальність зливаються воєдино, але ніколи не поглинаються одна одною, а
лише взаємозбагачуються і взаємодоповнюють своє звучання.

Це якої великої душі , знань, розуму має бути людина, що перечитуючи
його твори тисячі разів переконуєшся у їх актуальності у сьогоденні.
Кожен учитель відкриває для себе Сухомлинського багато разів у своїй
педагогічній діяльності. На початку – це відкриття ніби якесь
несвідоме, але беззаперечне, бо авторитетне. А коли за плечима 10-15-20
років то до нього звертаєшся, як до друга і порадника, бо сотні разів
переконався у дієвості його настанов і порад.

Спробуємо відшукати у творчому доробку великого гуманіста сучасності ті
підходи до навчально-виховного процесу, які надзвичайно актуальні і в
наш час.

Філософські роздуми педагога переконують, що в основі його діяльності —
глибокі знання і розуміння дитини, віра, надія, любов і повага до неї. У
сподвижницькому житті і науково-практичній творчості гуманіста провідною
є система поглядів на людину, як на цінність.

Сучасна школа, як соціальний інститут у даний час виступає тим
соціокультурним простором, в якому дитина не тільки здобуває знання, а й
набуває досвіду життя, взаємодії з іншими людьми й світом в цілому. Ці
процеси ніколи не можуть бути принципово стандартизовані, тому
відповідно створюється і реалізується безліч загальноосвітніх моделей
організації життєдіяльності школярів у цьому просторі.

У даний час кожна школа прагне до того, щоб мати своє «обличчя» тому, що
існує соціальне замовлення на освіту, як соціокультурну систему, в якій
дитина вистроює відносини з оточуючим світом, один з одним, через
систему цінностей, які прийняті в конкретному навчальному закладі. Цей
факт набуває великого значення, по-перше, як стверджування обумовленості
розвитку особистості із соціокультурними тенденціями функціонування
конкретного освітнього простору сучасної школи. По-друге, він актуалізує
зміну структури стратегії освіти. Визначає нові завдання та напрямки
розвитку сучасної школи. Саме з погляду на такий зміст вирішення
проблеми побудови нових соціокультурних просторів, які організовуються у
школах є сучасним і значимим не тільки для освіти в цілому, а й для
будь-якої конкретної школи.

За останнє десятиріччя у шкільній освіті дедалі виразніше утверджується
особистісно-орієнтований підхід до виховання і розвитку учнів як вияв
практичного втілення ідей гуманної педагогіки. Це передбачає
зосередженість навчально-виховного процесу на потребах кожної дитини,
утвердження методик природовідповідного педагогічного впливу, всебічне
вивчення і врахування індивідуальних особливостей вихованців, співпрацю
учасників навчально-виховного процесу.

Адже одну з найважливіших і філігранно тонких граней педагогічної
професії В.Сухомлинський вбачає у тому, що вчитель навчає і виховує
передусім не тими чи тими методами або прийомами, а неповторністю своєї
індивідуальності, особистісними якостями. За його глибоким переконанням,
будь-який метод чи прийом без одухотворення живою думкою й пристрастю
педагога залишається мертвою схемою.

В умовах індивідуалізації та диференціації процесу навчання надзвичайно
актуально звучать і такі цінні дидактичні заповіді В.Сухомлинського.
Зокрема, у книзі «Сто порад учителеві» він зазначає: «Пам’ятайте, що
нема й бути не може абстрактного учня…Мистецтво і майстерність навчання
і виховання полягає в тому, щоб, розкривши сили й можливості кожної
дитини, дати їй радість успіху в розумовій праці. А це означає, що в
навчанні має бути індивідуалізація — і у змісті розумової праці (в
характері завдань), і в часі» (Т.2. — С.437).

Надзвичайно важливо саме з перших років навчання цілеспрямовано і
системно впливати на виховання і розвиток конкретних якостей дитячої
особистості, формування навчальних і соціальних умінь. При цьому слід
позбутися вузького функціонального підходу до оцінки якості початкової
освіти лише через навчальні досягнення учнів (знання, уміння й навички
засвоєння вимог програми). Натомість потрібно спеціально проектувати,
виявляти і якомога повніше реалізувати виховний і розвивальний потенціал
шкільної освіти, турбуватись про повноцінність проживання дітьми кожного
дня, упереджувати можливі відхилення у їх розвитку, виховувати на
ситуаціях успіху, а не поразок.. а все це можливо за умови оновлення
соціокультурного простору сучасної школи. Традиційно в теорії і практиці
шкільної освіти більше уваги приділяється дидактичним і методичним
аспектам впровадження нового змісту, ніж виховним і розвивальним. Хоча
саме проблеми виховання і розвитку дитини набувають всезростаючого
значення. Це зумовлене загальними тенденціями розвитку
постіндустріальних суспільств.

Нові соціальні умови в нашій країні призвели до величезної зміни
цінностей. Спостерігається занепад моральних цінностей. На першому місці
лідирує власність і гроші. У світі і в українському суспільстві дедалі
відчутнішою стає дисгармонія інтелектуального і морального розвитку
людей. Щоб пом’якшити цю невідповідність, необхідна активізація захисних
функцій освіти, науки, культури щодо духовного, психічного, фізичного
розвитку суспільства і кожної людини зокрема. Василь Олександрович
неодноразово зазначав, що найважливіші моральні ідеї розкриваються перед
дітьми з першого дня їх перебування в школі Зокрема, моральні поняття:
добро і зло, справедливість і несправедливість — формуються у свідомості
учнів з точки зору інтересів свого народу. На цій основі в серцях дітей
пробуджується і зміцнюється прагнення до високої моральності. Його
постійно хвилювала думка про те, що педагог завжди стоїть між моральними
цінностями народу і душею учня, що завдання вихователя — зробити
безцінні моральні багатства людства особистим здобутком кожної дитини.

В.Сухомлинський прагнув до народження доброти в серці кожного школяра.
Великий педагог все робив для того, щоб виховувати у дітей доброту,
людяність, сердечність, співчутливість. Не сльозливу сентиментальність,
а саме людську доброту. Сухомлинський підкреслював, що добро лише доти
добро, доки воно вміє захищатися.

Найперші зміни, яких чекає суспільство від школи — це повніша реалізація
її виховного і розвивального потенціалу, позитивні зміни у ставленні
молодого покоління до духовних цінностей, навколишнього середовища, в
утвердженні гуманізму і міжособистісних стосунках.

Ефективно організоване навчання містить у собі високий виховний
потенціал: у дітей формуються світоглядні уявлення і поняття, ціннісні
орієнтації, розвивається гуманістична спрямованість особистості, духовні
та матеріальні потреби: зміст багатьох предметів дає змогу вчителеві
ознайомлювати дітей із зразками моральної поведінки, з формами спільної
діяльності та міжособистісного спілкування. А звідси кожна дитина формує
свій соціальний і культурний простір. Ні з чим не зрівняним є вплив на
дітей особистості вчителя, колективу ровесників, виховне, емоційне тло
класу. Залежно від цього учень почуває себе або захищеним або ні;
позитивні якості розвиваються швидше, а негативні — блокуються.

Так, як важливе значення для формування соціокультурного простору у
підростаючого покоління має виховання, то у розумінні поняття зміст
виховання слід спиратися на таке визначення українських учених: “це
науково обґрунтована система загальнокультурних і національних цінностей
і відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що
характеризують її ставлення до самої себе, до інших людей, до
суспільства і держави, до праці, природи, мистецтва… В основі сучасної
вітчизняної методології добору змісту виховання лежить ідея
гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини, згідно зі ст. 3
Конституції України, як до найвищої цінності, переорієнтація на
особистісну спрямованість, створення умов, які забезпечують її вільний
саморозвиток, збереження своєї індивідуальності, входження в соціум та
активну життєву позицію соціально-ціннісного спрямування” (Чорна К.І.
Зміст виховання // Енциклопедія освіти. – К.: Юрінформ, 2007. – С. 342).
/

«Особистість виховує особистість». – Це азбука виховного процесу. Тому
таку виняткову роль відіграє перший учитель у навчанні і вихованні
дитини. Особистісні якості педагога надають процесу навчання
ціннісно-значущу спрямованість і своєрідність впливу через індивідуальну
культуру спілкування, поведінку, почуття тощо.

Від того, як учень сприймає вчителя, залежить його ставлення до школи і
до навчання. Навчаючи і виховуючи, вчитель залучає дітей до матеріальних
і духовних цінностей минулих поколінь. Але як це прилучення
відбувається? Вчитель є посередником між дитиною і цими поколіннями, і
лише через нього діти пізнають дійсність. І це “через” означає, що різні
цінності, знання, морально-етичні норми не доходять до дітей у
стерилізованому вигляді, а несуть у собі особисті риси вчителя, його
оцінки, ставлення, його світогляд, на такий погляд, щодо ролі вчителя
звертав увагу Ш.О, Амонашвілі. Гуманний педагог, прилучаючи дітей до
знань, одночасно передає їм свій характер, постає перед ними як зразок
людяності.

Учитель творить людину. У справжнього вчителя — найважче і найрадісніше
життя, складна творчість, він має володіти надзвичайно тонкими
інструментами, якими впливає на людську душу і які постійно вдосконалює.
Як же допомогти вчителеві розкрити свої здібності, як знайти і
реалізувати себе на освітянській ниві? І віднаходимо відповідь у праці
В.О.Сухомлинського “Сто порад учителеві”, тобто 100 творчих таємниць,
якими має володіти педагог.

Творчі таємниці вчителя

1. Велика праця в підготовці до уроку.

Знаючий, думаючий, досвідчений педагог не засиджується довго, готуючись
до завтрашнього уроку. Він не пише довгих поурочних планів. Учитель
готується до хорошого уроку все життя. Його духовне життя — це постійне
збагачення інтелекту.

2. Нестандартні вирішення будь-якої проблеми.

Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море
світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця
Знань, людської мудрості.

3. Повна свобода вибору форм і методів.

У самій своїй основі педагогічна праця — справжня творча праця — стоїть
близько до наукового дослідження.

~

th

¤L

N

P

¦ 4$8’`+¬3ae;\>j@OeE??????????????????a?aa??a?

&

%ss

:Учитель — це той же вчений, але в своїй особливій лабораторії, де він,
всебічно вивчаючи учнів невпинно творить, щоденно веде пошуки
найдосконаліших методів проектування доль і душ людських.

4. Демократизація навчання,

Щоб мати доступ у дивний палац, ім’я якому Дитинство, ми повинні
перевтілюватися, ставати якоюсь мірою дитиною. Найкращий учитель для
дитини той, хто, духовно спілкуючись з нею, забуває, що він учитель і
бачить у своєму учневі друга, однодумця. Чуйний педагог ніколи не
забуває, що він сам був дитиною.

5. Розвиток природної обдарованості у дітей. Учителеві треба мати
надзвичайно чутливе й

відкрите серце, щоб бачити, розуміти, відчувати тисячі найніжніших
доторкань до маленьких людей, щоб ці доторки творили людську красу,
розвивали інтелектуальні задатки й здібності.

6. Стимул, стимул і ще раз стимул. Чудодійна сила слова виникає з любові
педагога, з

його глибокої віри в людину. Хай звучить у наших школах лагідне слово.
Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо
в людині повагу до самої себе, виховуймо тонку чутливість до добра і
зла. Як зелений листочок тягнеться до сонця, так душа вашого вихованця
хай тягнеться до ласки і добра. Не бійтеся бути ласкавими!

Отож, без творчого вчителя не може бути ні нової школи, ні нового
суспільства, ні вільної України.

(В.О. Сухомлинський. Як виховати справжню людину// Вибр. твори. У 5 т. —
К, 1997. — Т. 5. — С.297—306).

Дев’ять негідних речей.

Негідно отримувати своє благополуччя, радість, спокій за рахунок утисків
та приниження інших людей.

Негідно залишати товариша в біді, бути байдужим до чужого горя.

Негідно привласнювати результати праці інших, ховатися за чужі спини.

Негідно бути байдужим, боязливим, відступати перед труднощами.

Негідно задовольняти лише власні потреби, пристрасті. Умій володіти
ними, щоб мати духовне піднесення.

Негідно мовчати, коли твоє слово — чесність, благородність і мужність,
бо мовчання — малодушність і підлість.

Негідно справжній людині не тільки брехати, лицемірити, пристосовуватися
до будь-чого, а й не мати власної думки, погляду, свого обличчя.

Негідно легковажно кидатися словами, давати невиконувані обіцянки.

Негідно надмірно жаліти самого себе, як і безжально і байдуже ставитись
до іншої людини.

Виняткового значення у вихованні особистості дитини, у розвитку її
духовності В. Сухомлинський надавав особистості вчителя, як вихователя:
лише духовно багатий, морально довершений вихователь здатен збагнути
складну, часто сповнену суперечностями душу дитини і плекати у неї
паростки духовності.

Духовність, дух, за словником С.І. Ожегова, —свідомість, мислення,
психічні здібності, те, що спонукає до дії, діяльності. Внутрішня
моральна сила. Істина, зміст.

Це філософське, глибинне поняття може вміститися в маленькому слові —
дух, який притаманний кожному. Уявімо, що дух проростає в кожному з нас
у вигляді молодого дерева, початок якого від простого поняття — слово.

Адже слово — найтонше доторкання до серця, воно може стати і ніжною
запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим
ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість;
нерозумне і зле, необдумане і нетактовне — приносить біду.

Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу і
безнадію, і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати усмішку
і сльозу, породити віру в людину і заронити недовіру, надихнути на працю
і скувати сили душі. До найважливіших методів навчання, що потребує
великої майстерності від педагога, В.Сухомлинський відносить слово. Він
вважав, що практично не існує іншого засобу, який би містив таку силу
впливу на душу людини, як слово. Водночас Василь Олександрович
застерігає від умисного і надмірного словесного дидактизму і зазначає,
що у справжнього вчителя слово

буде не безпристрасним «викладом матеріалу», а зверненням до почуттів,
свідомості та совісті вихованців: «Хай звучить у наших школах лагідне
слово.

Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо
в людини повагу до самої себе, виховуймо чутливість до добра і зла»
(Т.5. — с.358—359). Треба прагнути до того, щоб у кожному слові педагога
була присутня жива людська пристрасть, оскільки, яким би високим не
видавався зміст слів, що їх чує учень, вони можуть залишитися для нього
порожніми оболонками, якщо у них не запалає вогник пробудженого почуття.
В цілому, Василь Олександрович вважав: «Уся система навчання і
розумового розвитку в нинішній школі потребує докорінного наукового
удосконалення. Нехай у школі панують яскрава думка, живе слово і
творчість дитини. На цих трьох китах повинен стояти весь зміст, весь
характер духовного життя, розумового розвитку школярів» (Т.5. —
с.342—343). Мистецтво навчати містить насамперед мистецтво говорити,
спілкуватись, уміння чуйно звертатися до дитячого серця.

Ось таку велику увагу свого часу надавав слову В.О.Сухомлинський —
педагог-новатор, філософ, письменник.

Мовна культура — дзеркало духовної культури людини.

Уміння правильно користуватися словом — мистецтво і воно має бути
притаманне кожному вчителеві.

Вміння володіти словом — мистецтво, бо через слово, яке несе в собі
духовне призначення, народжуються в людині риси, які є моральними
цінностями вихованої людини: людяність, стриманість, благочестивість,
терпеливість, працьовитість, виваженість, сердечність, добродушність,
благородність.

Добре відомі нам слова — добродушний, добропорядний, добросердечний,
добросовісний, добросусідський, доброзичливий — походять від слова
добро, яке править світом.

Нехай спрацює ваша образна уява, і ви побачите, що наше дерево
розквітло. Від чого? Пояснити дуже просто, якщо запозичити глибокі думки
В.О.Сухомлинського про те, що місія педагога — бути творцем дитячого
щастя, лікарем і зцілителем дитячих душ.

Педагог без любові до дитини, — це все одно, що співець без голосу,
музикант без слуху, живописець без відчуття кольору.

Дерево квітне від найбільшої у світі сили — любові.

Учений оцінював майстерність учителя, виходячи з того, наскільки зміст,
методи, прийоми і форми навчання, які він використовує, сприяють
процесові духовного, розумового розвитку дитини, якою мірою процес
навчання є водночас процесом фізичної, інтелектуальної, моральної,
естетичної освіти і виховання учнів. Адже саме вчитель є тією рушійною
силою, яка оновлює соціокультурний простір сучасної школи.

Гуманіст-педагог не рекомендує вчителям захоплюватися тими методами і
прийомами «ефективного», «прискореного» навчання, в основі яких — погляд
на мозкову здатність дитини як на електронний механізм, здатний
засвоювати величезну кількість інформації. Дитина, застерігає
В.Сухомлинський, — це жива істота, її мозок — найтонший, найніжніший і
найскладніший витвір природи, до якого треба ставитися надзвичайно
обережно і дбайливо.

До важливих умов, що сприяють повноцінному розвитку дітей,
В. Сухомлинський відносить відповідність методів навчання, структури
уроку, взагалі всіх організаційних та психолого-педагогічних елементів
навчальній

(дидактичній) меті уроку, його освітньо-виховним і розвивальним
завданням та змісту. Цій темі педагог присвятив спеціальну статтю
«Відповідність методів навчання змісту і меті уроку» (Рад. школа. —
1959. — № 11).Василь Олександрович визначає як одну з центральних
проблем фахових методик і дидактики в цілому, а особливо практики
організації навчально-виховного процесу, питання доцільності
застосування того чи того методу, вміння використати всі його
можливості. З цього приводу в зазначеній публікації він підкреслює: «…
мета уроку визначається роллю знань у дальшому житті учня і їх
практичним використанням Методи ж роботи на уроці визначаються
навчальною і виховною метою уроку»( Там само. — С.9). не має бути
обов’язковою і незмінною на всіх уроках.

Основну ділянку і форму організації шкільного навчання — урок —
В.Сухомлинський називає дзеркалом загальної та педагогічної культури і
майстерності вчителя, мірилом його інтелектуального багатства,
показником його кругозору й ерудиції, адже, викладаючи матеріал, учитель
не лише відкриває учням знання, а й виявляє себе. Саме цим пояснюється
той факт, що один і той самий зміст знань в одного вчителя розвиває,
виховує, а в іншого — ні.

Урок Василь Олександрович образно називав першим вогнищем, зігрівшись
біля якого, дитина прагне стати вдумливим мислителем. Він вбачає
надзвичайно важливе розвивальне завдання уроку в тому, щоб формувати в
учня жадобу пізнання. Для цього вчителеві потрібно зайти до класу з
думкою, принести з собою подив і бажання знати більше.

Ось чому кожному вчителеві варто постійно пам’ятати такі заповіді
видатного педагога:

«Учити так, щоб знання добувалися за допомогою наявних уже знань, – у
цьому, на мій погляд, полягає найвища майстерність дидакта» (Т.2. – с.
454);

«Щоденно, на кожному уроці учень повинен щось добувати своїми зусиллями
— це не тільки правило дидактики сучасної школи, а й важлива
закономірність виховання» (Сухомлинський В. Нам нужны действительно
просвещённые люди // Народное просвещение. — 1970. — № 4. — С. 49—50).

Так, у науково-теоретичній спадщині й оригінальному практичному досвіді
В.Сухомлинського надзвичайно багато слушних думок щодо проблеми
дидактичної майстерності вчителя, крізь призму якої він розглядає різні
аспекти загальної, психолого-педагогічної, емоційної, комунікативної та
естетично-творчої культури педагога Василю Олександровичу не давала
спокою педагогічна безкультурність багатьох учителів та батьків. На його
думку, розвиток педагогічної культури може здійснюватися лише на грунті
непідробної любові до дітей, за умови глибокого та тонкого знання і
розуміння їхньої психології, духовного світу в цілому.

Як і Іван Франко, Василь Сухомлинський вважав, що справжній учитель
завжди має бути учнем. Ось тому Василь Олександрович наголошував:
«Найголовніша наша турбота — нехай не бідніють джерела, які живлять
струмок наших знань. Джерела ці — книжки. Багате життя в світі книжок.
Неможливо бути педагогом, наставником, якщо у вас немає свого
—неповторного, глибоко особистого життя в світі книг… Одне з
найважливіших виховних завдань полягає в тому, щоб відчинити перед
дитиною двері в наш світ книг, ввести її в цей світ з малих років.
Найкрасивіше і найтонше, найрозумніше і найсильніше, чим нам… треба
продовжити себе в своїх вихованцях, — це шанобливе схиляння перед
книгою, закоханість у книгу» (Т.5. — С. 402-409). Тож широко відкриємо
двері у цей неповторний цікавий світ, пам’ятаючи , що його врятує добро,
справедливість і краса.

Використана література:

Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 5 т. – К., 1977 (т. 2 – ст. 437,
ст.454; т.5 – ст. 297-306, ст. 342-343, ст. 358-359, ст. 402,409.

Савченко О.Я. «Виховний потенціал початкової освіти» – К.: СПД
«Цудзинович Т.І.» – 2007 – с. 87-93

Чорна К.І. Зміст виховання. Енциклопедія освіти – К.: Юрінформ, 2007.
ст. 432

Валентина Плевако «В.О. Сухомлинський у творчості сучасного педагога»,
«Поч. школа» №9, 2000 р., ст. 17-18.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020