.

Інфляція та безробіття (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
32 16023
Скачать документ

Інфляція та безробіття

ЗМІСТ

Вступ

Інфляція, її суть та типи. Наслідки та шляхи регулювання інфляційних
процесів

1.1 Сутність та види інфляції

1.2 Антиінфляційне регулювання

1.2.1 Монетарна політика

1.2.2 Фіскальна політика

1.3 Антиінфляційне регулювання в Україні

Безробіття як макроекономічне явище

2.1 Форми безробіття та причини його виникнення

2.2 Зв’язок між інфляцією і безробіттям. Крива Філіпса

Проблеми безробіття та зайнятості в Україні і шляхи їх вирішення

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Центральною проблемою економіки є проблема рівноваги, взаємодії різних
її елементів. З цього боку економіку можна уявити як систему терезів
еластичне зв’язаних між собою. Доторкнувшись до однієї шальки, ми
спричинимо рух не лише якихось певних терезів, а й усієї системи. Тому
той, хто хоче керувати всією системою повинен розуміти суть головних
зв’язків, що існують у цій системі.

Економічна стабільність, рівновага, достатні темпи економічного
зростання належать до найважливіших суспільних благ що їх спроможні
створити для своїх громадян уряд країни.

Болючим та небезпечним процесом економіки є інфляція, яка негативно
впливає на фінанси, грошову та економічну систему в цілому, а також
безробіття, яке спричиняє як недовиробництво національного продукту
порівняно з потенційним рівнем, так і соціальну напруженість. Інфляція
не тільки означає зниження купівельної спроможності грошей але й
підриває можливість господарського регулювання, зводить нанівець зусилля
по проведенню структурних перетворень, відтворенню порушених пропорцій.
Безробіття приводить до падіння сукупного попиту, що негативно
відбивається на виробництві, веде до збільшення злочинності, числа
самогубств, шкодить фізичному та психологічному здоров’ю нації.

У світі майже немає країн, де у другій половині 20 ст. не було інфляції
чи безробіття. І одним із складних питань економічної політики є
управління цими явищами. Способи управління ними не однозначні,
суперечливі по своїм наслідкам і припускають використання комплексу
заходів, які допомагають у конкретній мірі сполучати ріст цін
(незначний) зі стабілізацією доходів.

Подолати інфляцію, а також безробіття можливо лише перебудувавши
господарський механізм, додавши державне регулювання до ринкового
механізму. Рішення цієї непростої проблеми припускає досягнення
політичної стабільності і домовленості, згоди та підтримки населенням
заходів регулювання. Без цього найрозумніші (з позиції економічної
теорії) рекомендації не спроможні надати бажаного результату.

1. ІНФЛЯЦІЯ, ЇЇ СУТЬ ТА ТИПИ. НАСЛІДКИ ТА ШЛЯХИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ
ПРОЦЕСІВ

1.1 Сутність та види інфляції

Інфляція як специфічна властивість економіки відома вже декілька
століть. Однак, попри це в економічній теорії не існую єдиного погляду
на суть цього надзвичайно складного економічного явища, визначення
чинників, що впливають на його розвиток.

Для кожного з нас очевидним є те, що інфляція пов’язана з ростом цін.
Але виникає цілком природне питання: чи всяке зростання цін є
інфляційним за своєю суттю? Економісти монетаристської школи економічної
думки дають на це запитання стверджувальну відповідь. Однак існує й інша
концепція. Інфляційним вважається лише зростання цін, породжене суто
монетарними чинниками – розбалансуванням грошової системи, надмірною
грошово-кредитною емісією, валютними відносинами. І тут справді є
проблема. Одна справа, коли ціни виросли під впливом диктату монополії
чи здороження товарів критичного імпорту – енергоносіїв, сировинних
матеріалів, і зовсім інша – коли це сталося через порушення закону
грошового обігу.

Як же в такому разі дати визначення інфляції і що є визначальним у
характеристиці цього економічного поняття?

Якщо розглядати цю проблему з суто монетарних позицій, то інфляція може
бути представлена як процес знецінення грошей. Йдеться про визначення
цього поняття у вузькому розумінні. Коли ж говориться, що інфляція – це
зростання цін взагалі, то тут мається на увазі не вузько монетарне, а
широке загально економічне тлумачення цього поняття. [1]

Перевищення кількості грошових одиниць, які знаходяться у обігу, над
сумою товарних цін і поява в наслідку цього грошей, не забезпечені
товарами, означає інфляцію, таке визначення найточніше передає зміст
цього поняття. Вона може викликатися різноманітними факторами: випуском
надмірної кількості грошових одиниць; відставанням випуску товарів від
росту платоспроможного попиту; надходженням на ринок товарів, які не
користуються попитом. Кількість грошових одиниць, необхідних для обігу,
залежить від використання грошей у функції засобів платежу, розвиток
котрої, у свою чергу, призводить до вексельного (вексель – боргове
зобов’язання) обороту.

Класична формула кількості грошей, необхідних для обігу, має наступний
вигляд:

(1)

де Д – кількість грошових одиниць, необхідних для обігу в даний період;

ЦТ-сума цін товарів;

К – сума цін товарів, платежі по яким виходять за рамки цього період);

П – сума цін товарів, терміни платежем по котрим настав;

ВП – сума взаємопогашених платежів;

О – швидкість обігу грошей.

З формули видно, що кількість грошей в обігу повинна бути значно меншою
наявної, оскільки віднімаються зарахування, векселі, бартерні операції,
а скорочення виробництва призводить до зменшення кількості товару. [2]

Залежно від сили згубної дії на економіку розрізняють інфляцію: повзучу,
галопуючу і гіперінфляцію.

Повзуча інфляція – така інфляція, що досягає щорічно не більше
одноцифрового числа (наприклад, 5%) і проявляється у постійному
зростанні цін. За повзучої інфляції безгосподарність і марнотратство,
некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни
покриваються за рахунок народу.

Деякі економісти вважають, що повзуча інфляція до 5% на рік не є
серйозною загрозою, бо має такі позитивні наслідки, які абсолютно
переважають негативні. До того ж вона піддається контролю, може бути
регульована, за умов ринкової економіки непомітне зростання цін є
важливим важелем збалансування попиту та пропозиції. Проте вказаних
переваг повзучої інфляції можна досягти лише за умов вільного ринку,
конкуренції й підтримання рівноваги попиту – пропозиції.

Галопуюча інфляція – це така інфляція, яка набуває розміру двозначного
числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним
підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає
серйозні негативні насліди в економіці та соціальній сфері. Зростання
індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного
характеру.

Гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що, як привило,
веде до економічного паралічу, провокуванню гострих соціальних
конфліктів та непередбачених катаклізмів. На передній план діяльності
уряду висувається емісійна діяльність, потужність друкарського верстата.
За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свою функцію, падає їх
роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв’язків на
основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту,
розвиваються інші стихійні процеси в економіці. [4]

Історії відомі випадки, коли інфляція досягала катастрофічних розмірів.
Так, у період Французької революції за 8 років (1790 – 1797 pp.) було
випущено в обіг 45 млрд. франків, в наслідок чого вони втратили усяку
вартість. Астрономічних розмірів досяг випуск паперових грошей в
Німеччині після першої світової війни. В листопаді 1923 р. при
проведенні грошової реформи 1 золота марка дорівнювалася к 1 млрд.
паперових грошей. У кінці громадянської війни ціни на елементарні товари
обчислювалися в мільйонах рублів. Та й в нашій країні перед введенням
національної валюти майже все населення країни було „мільйонерами”, а
при введенні гривні за 100000 крб. давали 1 грн. Як бачимо, раніше
інфляція виникала головним чином в надзвичайних обставинах (у війну),
коли країна „пускала в хід” друкуючий верстат, тобто розраховувалося,
випускаючи все більше й більше грошей. На даний час інфляція – постійний
атрибут відтворення: вона приймає „повзучий” (помірний) характер, коли
ціни зростають на 2 – 4% за рік або становиться „галопуючою”, коли ціни
підскакують на 10% зарік. [2]

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи
регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський.
Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку,
підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а
монетаристський, проти якого виступають усі прихильники унітарної
держави, – впровадження таких дій, як самоусунення держави з
економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби.
Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення,
монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, що
застосування цього методу у нас нині неможливий, бо неможливо раптово
припинити субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним
сім’ям.

Кредитна політика держави має бути обов’язково вигідною як для боржника,
так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат
і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази
кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка негайно дала б
позитивні результати тому що підвищення плати за кредит на кожен
відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості
грошей обігу відповідно на 4%, а грошей – готівки на руках громадян –
2%. Ще сильніший ефект у здійсненні контролю над інфляцією дало б
встановлення норми відсотку вищого інфляційного індексу на 2 – 4%.

Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування.
Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідності
комерційних банків і тим активно впливати на інфляційний процес. При
цьому основою регулювання грошової системи України має стати насамперед
ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу та перехід
до цивілізованого регулювання сукупного грошового обігу. Гривня мусить
мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях.
Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі
необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і
паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в
обігу.

Чіткішим має бути розмежування сфер діяльності Національного банку та
державного бюджету; без цього грошова система будь-якої країни ніколи не
стане без інфляційною. Необхідно законодавче заборонити пряме
фінансування державного бюджету з коштів Національного банку, а також
купівлю за його кошти державних облігацій Міністерства фінансів, тому що
це рівнозначно емісії порушує нормальне регулювання грошового обігу й
неухильно веде до інфляції. [4]

1.2 Антиінфляційне регулювання

1.2.1 Монетарна політика

Грошово-кредитне регулювання, яке здійснюється Центральним банком (ЦБ),
є елементом економічної політики держави і являє собою сукупність
заходів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування
грошового обігу, стійкості національної грошової одиниці, стабільності
її купівельної спроможності, рівноважного розвитку економіки в цілому.
Спрямованість грошово-кредитної політики не тільки на стабілізацію цін,
а й на забезпечення повної зайнятості та економічного зростання є
загальноприйнятою. Маються на увазі так звані „кінцеві” цілі, які
збігаються з цілями економічної політики держави у цілому і досягаються
шляхом реалізації заходів як монетарної, так і фіскальної, структурної,
зовнішньоекономічної та ін. політики. Під кінцевими, як правило,
розуміють такі цілі: економічне зростання, повна зайнятість,
стабільність цін, урівноважений платіжний баланс.

Будь-яка економічна політика містить значний елемент невизначеності, що
пояснюється труднощами точного визначення як цільових показників, так і
ступня ефективності заходів, що здійснюються; періоду часу впливу на
цілі, впливу на економічні процеси різноманітних зовнішніх факторів. Усі
ці моменти є суттєвими і повинні братися до уваги при розробці
монетарної політики, визначенні її цілей та інструментів.

Завдання, які ставляться безпосередньо грошово-кредитній сфері для
досягнення кінцевих економічних результатів, мають назву проміжних, і на
практиці їх встановлюють, як правило, на рік і більше.

Проміжні цілі можуть бути різними: темп зростання грошової маси, обсяг
кредиту, що надається процентна ставка, темп зростання номінального ВВП,
індекс цін, величина валютного курсу. Вибір цілей – це досить складна
проблема, оскільки він повинен здійснюватися з урахуванням внутрішньої
та зовнішньої економічної ситуації., пріоритетів у кінцевих цілях, а
також у залежності від ступеня зміни попиту на гроші та швидкості їх
обігу, реакції економічних змінних на динаміку процентних ставок.

Розглянемо конкретніше „позитиви” та „негативи” проміжних цілей. У 90-х
роках XX ст. деякі індустріально розвинуті країни зосередили свою увагу
на показнику інфляції. Цей підхід к контролю над інфляцією отримав назву
„інфляційне таргетування”.

Чому ж ряд країн обрали інфляційне таргетування? Скоріше за все, їх
керівництво виходило з того, що досягнення стабільності цін (тобто
низького і постійного рівня інфляції) є найважливішим фактором, який
забезпечує економічне зростання.

Інфляційне таргетування дозволяє уникнути конфліктів інтересів, оскільки
головною ціллю грошово-кредитної політики становиться не стимулювання
високого рівня зайнятості або росту виробництва, а планове „творення”
інфляції. Крім цього, на його основі можна прийняти антиінфляційні
заходи що до настання інфляції.

Суть інфляційного таргетування складається з наступного. Центральний
банк прогнозує майбутню динаміку інфляції; прогноз порівнюють з
цільовими значеннями інфляції, котрих бажано досягти; різниця між
прогнозом та ціллю свідчить про необхідні масштаби коректування
грошово-кредитної політики. Таким чином, грошова влада установлює
плановий рівень інфляції і використовує усі методи для його досягнення.

Розглянемо головний аргумент проти використання інфляційного
таргетування. Його головна перевага, як не рідко стверджується, полягає
в тому, що головна ціль довгострокової стабільності цін може бути
досягнута у комбінації з іншими короткостроковими цілями, такими як
рівень виробництва або зайнятості. Але в економічній літературі не має
єдиної точки зору з цьому питання. Наприклад, співробітники
Прінстонського університету пишуть: „ Значимість контролю над інфляцією
підвищилась не тому, що безробіття і пов’язані з нею проблеми стали менш
невідкладними, але тому, що економісти та політики сьогодні значно
менше, ніж тридцять років тому, упевнені в тому, що грошово-кредитна
політика може ефективно використовуватись для згладжування
короткострокових коливань в економіці”. Але далі автори визначають
інфляційне таргетування як грошово-кредитну політику з великою кількістю
відносно рівноправних короткострокових цілей: „Якщо розглядати
інфляційне таргетування у класичному значенні як емпіричне правило, то
воно стає дуже уразливим до критичних нападів. По-перше, ідея, що
грошово-кредитна політика не має ніяких інших цілей, крім контролю за
інфляцією, знайде слабку підтримку в суспільстві, керівництві
центральних банків або у фахівців з фінансів. По-друге, коли влада і
центральні банки турбуються, крім інфляції, також про виробництво,
зайнятість, валютні курсі та інші змінні, інтерпретація інфляційного
таргетування як правило проведення політики може призвести до дуже
незнаних економічних досягнень”.

Серед американських фахівців більш за все критиків інфляційного
таргетування. В країнах Європи до нього відносяться більш лояльно.
М.Гессен з дослідного департаменту Ріксбанку провела детальний аналіз
наслідків того чи іншого варіантів інфляційного таргетування: у випадку
застосування жорсткого інфляційного таргетування, орієнтованого на
короткостроковий період, коли влада не турбується про стабільності ВВП,
грошово-кредитна політика робиться більш волатильною; коли грошова влада
надає деяке значення стабільності ВВП (так зване гнучке інфляційне
таргетування), то в середньостроковій перспективі грошово-кредитна
політика також є волатильною, але в довгостроковому періоді вона
становиться „обережною”; якщо інфляційне таргетування в довгостроковому
періоді орієнтується на економічний зріст, грошово-кредитна політика
приймає м’який характер і згладжує коливання ВВП, але витрати
корегування відхилень від цільових орієнтирів доволі великі. [3]

Існують пропозиції, зробити орієнтиром грошово-кредитної політики обсяг
кредиту, що надається. Інвестиційні процеси є основою стабільного
економічного розвитку інвестиції здійснюються за допомогою позичок,
отже, між обсягами кредиту і виробництва існує тісний зв’язок. Банки
впливають на розмір кредиту, що надається не тільки через зміни
процентної ставки, а й через норми кредитування. Нормування здійснюється
залежно від ступеня надійності клієнта, можливих доходів від проектів,
перспектив господарського розвитку, фази циклу, змін у грошово-кредитній
політиці. ЦБ може встановлювати кількісні обмеження на розміри позичок
комерційним банкам, але в ринковій економіці він не спроможній
встановити безпосередньо контроль над загальним обсягом кредиту. До того
ж співвідношення між ВВП і кредитом може бути і нестабільним. Водночас
пряме кредитне нормування може швидко дати результат, але тут існує не
безпека його надмірності.

Недолік процентної ставки як цільового орієнтира полягає в тому, що для
її підтримки на певному рівні слід змінювати кількість грошей, що
загрожує інфляційними наслідками у довгостроковій перспективі, хоча у
короткостроковому плані таке регулювання може принести користь. Водночас
треба зважити і на відносно тривалість часу, необхідного для того, щоб
зміна процентних ставок вплинула не економіку.

З ортодоксальної точки зору, необхідно орієнтуватися на фіксацію або
пропозиції грошей, або процентної ставки. Правда, наприклад,
американський економіст В. Пул, що досліджував проблему вибору
оптимального варіанту монетарної політики, не виключав можливості
реалізації „комбінованої політики”, хоча при цьому і вказував на
складність її здійснення.

Зміни швидкості обігу грошей, значна реакція грошового попиту на
коливання процентних ставок сприяли появі на при кінці 70-х років у
деяких економістів – як кейнсіанців, так і монетаристів – альтернативних
пропозицій, що орієнтують на номінальний валовий продукт та індекс цін
як на проміжні цілі. Ще раз підкреслимо: коли показники наближаються до
кінцевих цілей економічної політики, то можливості впливу ЦБ на них
будуть досить обмеженими, а тому розпочалися дискусії з приводу
доцільності їх використання. Номінальний валовий продукт визначається як
результат множення реального доходу на рівень цін, тому внутрішня
суперечність даної мети полягає у невизначеності останнього. Формально
тут можливі будь-які комбінації між величинами реального доходу та
інфляції, але фактично пропонується встановлення показника грошової
маси, який би відповідав необхідному рівню цін. Результатом маємо те, що
номінальний валовий продукт включає одразу дві кінцеві мети: реальне
зростання та інфляцію. Однак при здійсненні політики такий поділ
показника на два компоненти може й не відігравати істотної ролі, тому
його інколи класифікують як „квазікінцеву мету”.

Якщо темп зростання номінального валового продукту зафіксований, то
зміни у швидкості обігу грошей слід компенсувати змінами в їх кількості.
Та якщо реальний обсяг виробництва перевищить цільовий показник – це
загрожуватиме виникненням безробіття; якщо ж буде нижчим від нього –
наслідком стане інфляція. Інформація ж про рівень виробництва надходить
з певним запізненням. Крім цього, коли кількість грошей компенсує зміну
швидкості їх обігу, то крива сукупного попиту стає одинично еластичною,
а „у цьому випадку економічна система у відповідь на несприятливі зміни
пропозиції реагує скороченням реального випуску продукції суворо
пропорційно зростанню рівня цін”.

Оскільки використання показника номінального валового продукту
опосередковано включає і визначення рівня цін, то деякі економісти
пропонують використати як мету грошово-кредитної політики індекс цін
(дефлятор ВВП). [6]

Індекс-дефлятор ВВП (GDP deflator) відображає зміну агрегованих ринкових
цін на вироблену в країні продукцію, за винятком проміжного споживання,
та вироблених раніше активів. Індекс-дефлятор ВВП враховує ціни на
товари і послуги, що споживаються загальнодержавним та приватним
секторами економіки, інвестиційні та експортовані товари і послуги.
Індекс-дефлятор ВВП вимірюється на основі ринкових цін і, таким чином,
включає всі непрямі податки. [7]

Така мета передбачає зміну кількості грошей в обігу, якщо рівень цін
змінюватиметься, однак при постійних цінах можливі шоки пропозиції
викличуть значне скорочення реальних обсягів виробництва, тоді як певне
зростання цін пом’якшило б їх падіння.

Слід також зауважити, що індекс цін є результатом усереднення
індивідуальних ринкових цін, коливання яких неможливо подолати, але
завдяки регулюючим заходам можна порушити їх природні співвідношення і
тим самим підірвати ринкову рівновагу, дестабілізувати економічну
ситуацію. Проте фіксовані ціни можуть увійти у конфлікт із зміною
валютного курсу та платіжного балансу.

Крім усього іншого важливим недоліком номінального продукту та індексу
цін як цілей грошово-кредитної політики є той факт, що встановлення
впливу грошової маси на ці показники вимагає значного часу. Обсяг
виробництва реагує, як правило, через кілька місяців, а рівень цін – від
2 до 3 років.

Ще одним з проміжних завдань грошово-кредитної політики може виступати
фіксований валютний курс як номінальний антиінфляційний „якір”. Коли ЦБ
заявляє як цільовий показник валютний курс, то він дає чітку і зрозумілу
інформацію для господарюючих агентів і населенню про майбутні темпи
інфляції і створює цим атмосферу визначеності, що важливо при прийняті
господарських рішень. Цей показник викликає і більше довіри, оскільки
кожен може щодня контролювати його зміну, отже, і ЦБ важко в цих умовах
піти на порушення заявлених цілей монетарної політики. Проте у випадку
фіксованого курсу повністю автономна внутрішня грошово-кредитна політики
виявляється теоретично неможливою, оскільки його підтримання пов’язано з
купівлею-продажем іноземної валюти на ринку, що обов’язково спричинить
зміну кількості грошей в обігу. Для нейтралізації коливань грошової маси
ЦБ повинен проводити так звану „стерилізацію” припливу або відпливу
іноземної валюти шляхом скорочення чи збільшення кредиту. Тут економічна
політика стикається ще з однією значною проблемою – суперечливими
тенденціями розвитку внутрішньої та зовнішньої сфер економіки. Свого
часу ще Дж. Кейнс підкреслював, що оскільки валютний курс залежить від
співвідношення між внутрішнім і зовнішнім рівнем цін то „валюта тільки
тоді може бути стійкою коли як внутрішній так і зовнішній рівні цін
зберігають стабільність. Тому, якщо зовнішній рівень цін виходить з-під
нашого контролю то ми повинні зосередитися на внутрішньому рівні або ж
змиритися з тим, що наш валютний курс перебуватиме під зовнішніми
впливами. Коли зовнішній рівень цін не стійкий ми не можемо одночасно
зберігати стійкість як нашого власного рівня цін. так і валютного курсу.
Ми вимушені вибирати одне з двох”. І все ж таке в реальній практиці
одночасно використання цільових орієнтирів щодо грошової маси і
валютного курсу застосовується доволі часто. Економіка в кінцевому
підсумку, єдина, і відокремити її внутрішню та зовнішню сфери одну від
одної неможливо. Тому не завишається нічого іншого як одночасно
використовувати регулювання в обох напрямках. [6].

1.2.2 Фіскальна політика

Інфляція у фіскальній сфері пов’язана насамперед із дефіцитом державного
бюджету. Як відомо, ідеї дефіцитного бюджетного фінансування розвивала
кейнсіанська теорія. Ліберальні економісти-неокласики, зокрема Дж.
Б’юкенен, навпаки, заперечували необхідність боргового фінансування
державних потреб і виступали за конституційну заборону бюджетних
дефіцитів.

Кейнсіанці традиційно особливо важливе значення надавали управлінню
бюджетним дефіцитом із метою розширення або скорочення сукупного попиту.
При цьому монетарна політика повинна була пристосовуватися до
податково-бюджетної: бюджетна експансія підкріплювалася розширенням
грошово-кредитної пропозиції, а бюджетне стримування – обмеженням
грошової пропозиції. Загрозливим із точки зору кейнсіанської теорії є
лише безконтрольне зростання бюджетних дефіцитів і державних видатків.
[8]

Під дефіцитом бюджету розуміють такі об’єктивні економічні відносини,
які виникають між учасниками суспільного виробництва щодо використання
коштів понад наявні закріплені джерела доходів бюджету в силу зростання
граничних витрат виробництва. Бюджетний дефіцит, як правило, виникає
внаслідок незбалансованості бюджету, тобто нестачі бюджетних коштів
порівняно з потребою в них для фінансування необхідного обсягу державних
витрат.

За своєю природою бюджетний дефіцит, як і будь-яка інша економічна
категорія, має конкретний інтервал дії, що визначається, з одного боку,
законами зростання вартості (капіталу), з другого – законами інфляції.
Якщо бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, він
об’єктивно набирає активної економічної форми, якщо ж до законів
інфляції – то пасивної. Регулювання бюджетного дефіциту в тому й
полягає, щоб за умов готівково-грошового потенціалу за допомогою
фінансового маневру активною і пасивною формами бюджетного дефіциту
ефективно адаптуватися до тенденції зростання граничних суспільних
витрат виробництва. Водночас це означає стимулювання розвитку
продуктивних сил країни. Оволодіння такою політикою дає змогу
суспільству залежно від рівня економічного розвитку і потенціалу
грошового господарства знаходити прийнятний розмір дефіциту бюджету.

Варто зазначити, що дефіцит бюджету не таке вже й „безневинне” явище.
Бюджетні дефіцити значно посилюють напруження на ринку позичених
капіталів, спричиняють зростання позичкового відсотка, перешкоджають
зниженню високих процентних ставок. Резонанс від таких дій урядів
багатьох країн виходить за межі національної політики. Наприклад,
високий позичковий відсоток, встановлений у США в середині 80-х років,
викликав значний відплив капітанів із Західної Європи. За оцінками
західних економістів, нині США поглинає до 15% усіх нагромаджень
капіталістичного світу.

Намагаючись перешкодити відпливу капіталу, західноєвропейські країни
також змушені підвищувати процентні ставки, що призводить до зменшення
фінансової можливості національної промисловості щодо розширення
виробництва. Так, за даними Конференції британської промисловості,
збільшення процентних ставок на 1% обходяться промисловості в 250 млн.
фунтів стерлінгів на рік.

Високі процентні ставки, в свою чергу, негативно позначаються на
валютній сфері, призводять до подорожчання товарів за кордоном, отже,
ведуть до скорочення виробництва на експорт, збільшення пасивного
торгового балансу, викликають негативні наслідки на ринку праці. За
даними американських економістів, кожний мільярд доларів дефіциту
зовнішньої торгівлі призводить до втрати 52 тис. робочих місць.
Економічні збитки в експортних галузях негативно позначаються на
банківській системі, в наслідок чого деякі банки зазнають банкрутства.

Отже, бюджетний дефіцит перешкоджає розв’язанню економічних і соціальних
проблем не тільки в конкретній країні, а й впливає на економічну
ситуацію в інших країнах. [5]

Досить ефективним антиінфляційним засобом розв’язання проблем бюджетного
дефіциту є державний кредит. Слід збільшувати надходження до бюджету від
продажу державних цінних паперів. Йдеться насамперед про збільшення
обсягів їх продажу і перехід від переважання на ринку короткострокових
облігацій до продажу середньо строкових і особливо довгострокових цінних
паперів.

Підвищення ефективності застосування програм державного кредитування
виробничого процесу – першочергове завдання у цій сфері державних
фінансів. Державні фінанси в Україні повинні більше працювати на
розвиток національного виробництва. В. Опарін і В. Федосов у цьому
зв’язку зауважують, що „головним завданням у сфері бюджетної політики с
позиції фінансової стратегії економічного зростання має стати її
переорієнтація на економічні потреби… Сприяння розвитку економіки є
набагато реальнішою соціальною спрямованістю бюджету, ніж нинішня
декларативність, яка не підкріплена достатнім рівнем фінансування”.

Виняткове важливе значення для фінансового стимулювання економічного
зростання має запровадження окремого бюджету розвитку або бюджету нових
зобов’язань. При відсутності бюджету розвитку послідовна бюджетна
підтримка пріоритетних галузей і підприємств народного господарства
неможлива. Сьогодні в українській економіці у масовому масштабі
спостерігається відверте лобіювання економічних інтересів окремих
секторів промислово-фінансової діяльності. [8]

1.3 Антиінфляційне регулювання в Україні

Україна опинилась в умовах макроекономічної розбалансованості й
фінансової нестабільності. Одна з причин такого становища – відкрита
інфляція, що має як історичне коріння, яке залишилося у спадок від
багаторічного існування тоталітаризму, так і серйозні прорахунки під час
здійснення ринкових перетворень.

Відсутність досвіду у приборканні інфляції призвело до того, що вона
почала загрожувати не лише розвиткові економіки, а й в окремих випадках
існуванню самої державності.

Формуючи антиінфляційну економічну програму, треба враховувати
різноманітність і взаємозалежність усіх чинників, що породжують
інфляцію, адже тільки тоді можна реально оцінити масштаби дії і впливу
антиінфляційної програми на строки стабілізації, темпи економічного
зростання та формування структури і пропозиції економіки. Антиінфляційна
програма повинна бути адекватною сучасному періоду, а отже, гнучкою і
повинна коригуватися відповідно до тих змін, які відбуваються в
економіці на певних етапах її розвитку. Всі окремі пункти
антиінфляційної програми мають логічно доповнювати один одного і діяти
скоординовано і синхронно.

Протидіяти інфляції лише засобами жорсткої монетарної політики,
пов’язаної з обмеженням зростання грошової маси, кредитів, зарплати, а в
кінцевому підсумку – платоспроможного попиту, не можна, бо за таких умов
підприємства починають надавати перевагу скороченню обсягів виробництва,
не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію. Виникає
замкнуте коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, у
свою чергу, посилює інфляційний тиск, оскільки провокує підвищення цін і
зменшує доходи бюджету. А оскільки стабілізаційні монетарні фінансові
заходи не спроможні цілком ефективно спрацювати за таких умов, це
потребує зміни загального напрямку антиінфляційної політики і переходу
до нового його етапу. Він має базуватися на вирівнюванні умов
господарювання для всіх виробників, на конкурентному стимулюванні
виробництва та інвестиційної активності, яке, використавши попередні
успіхи придушення само індукованої інфляційної хвилі, має зробити
наголос на розвитку й нарощуванні.

Отже, основою антиінфляційної програми повинні стати пріоритетні
завдання тактики і стратегії виходу України з економічної кризи, а це:

Радикальна аграрна реформа, яка передбачатиме передачу землі в приватну
власність селянам (за чисто символічну платню) із наданням їм можливості
використовувати будь-які форми ведення сільгоспвиробництва. Для швидкого
виходу з кризи необхідна поява малих і великих ефективних господарств, а
це можливе тільки за умови вирішення основного питання аграрної реформи
– приватної власності на землю. [10]

Ефективна інвестиційна політика. Державні інвестиції повинні бути
спрямовані на розвиток найважливіших галузей (особлива увага має
зосереджуватися на паливо-енергетичному комплексі, адже від нього
найбільшою мірою залежить ефективність функціонування всього
господарства України). Крім державних інвестицій, треба активно залучати
й іноземні, звичайно, за умов захисту національного виробництва,
оскільки джерела інвестиційних ресурсів, необхідні для відновлення
економічного зростання, нині дуже обмежені. [11]

Суттєвим фактором, який визначає рівень інвестиційного процесу є дуже
висока ціна грошей. Щоб стимулювати діяльність комерційних банків в
інвестиційні сфери, треба подбати не лише про реальне законодавство у
цій сфері, а й про реальні податкові пільги, пов’язані із вкладенням
грошей в інвестиційний процес. Важливим є і моральний фактор розвитку
інвестиційного процесу. Інвестиційна політика комерційних банків не буде
нормально розвиватися доти, аж доки вони завоюють довіру і авторитет. Це
один із найвагоміших обов’язкових елементів інвестицій, і не тільки за
умов інфляції. Ще один спосіб стимулювання інвестиційної діяльності –
розвиток фондового ринку для залучення засобів шляхом випуску акцій,
облігацій під фінансування реального проекту,

3.Реформування системи оподаткування. Умовою ефективного інвестування
розвитку народного господарства є наявність у бюджеті необхідної
кількості грошей. Один з шляхів збільшення надходжень до бюджету –
вдосконалення податкової системи, зменшення податкового тиску. За таких
умов багато підприємств і організацій вийдуть із тіньової економіки й
регулярно сплачуватимуть податки.

Нова податкова система повинна характеризуватися двома основними
чинниками: можливостями господарюючих суб’єктів і потребами бюджету за
умови погодження потреб із можливостями господарюючих суб’єктів. Україні
необхідне законодавство яке б регулювало усі сфери ринкової економіки,
зокрема закони про ЦБ, акціонерні товариства, фондовий ринок, податкову
систему тощо. [12]

4.Ліквідація дефіциту держбюджету. Цей блок антиінфляційних заходів
повинен бути спрямованим на стримування фінансових факторів і передусім
бюджетного дефіциту для стримування інфляції та стимулювання
економічного зростання необхідно забезпечити такий рівень бюджетного
дефіциту, який відповідатиме обсягам інших основних макроекономічних
показників: обсягу ВВП і рівню зайнятості.

Ще одним антиінфляційним заходом є зміна джерел фінансування бюджетного
дефіциту та обмеження обсягів кредитування комерційного банківського
сектору із фондів ЦБ. [13]

5.Реальна приватизація. Важлива роль у реформі перехідного періоду
надається приватизації. Крім того, що вона становить інвестиційну
передумову створення ринкового середовища, приватизація дає змогу не
лише знизити витрати частини держбюджету за рахунок ліквідації дотацій
та субсидій, а й завдяки отриманню коштів від реалізації об’єктів
колишньої державної власності поповнити прибутку. А це є важливим
тактичним заходом у боротьбі з інфляційними піками зростання цін.

Отже, антиінфляційна програма для України має складатися з набору
взаємопов’язаних заходів. У загальному вигляді вони є заходами зі
створення умов для стабільного розвитку економіки країни. Для реалізації
цих умов необхідно підвищити ефективність народного господарства,
здійснити ресурсозбереження, зменшити витрати і ціни, наповнити ринок
товарами, впорядкувати оплату праці, надалі вдосконалювати
бюджетно-фінансову і грошово-кредитну системи. Фактично приборкання
інфляції має бути пов’язане із внесенням координатних змін до усіх
складових господарського механізму.

Водночас треба пам’ятати, що за умов перехідної економіки, коли ринкових
інститутів ще не сформовано, коли підприємства державного сектора й далі
мають порівняно м’які бюджетні обмеження, повністю подолати інфляцію не
можливо. Тому антиінфляційна політика повинна бути націлена не так на
припинення інфляції в загалі, як на зведення її до прийнятого рівня,
який не просто пом’якшив би її найзгубніші наслідки, а й надавши
інфляції контрольованості, зробив би її інструментом стимулювання
економічних перетворень. [14]

2. Безробіття як макроекономічне явище

2.1 Форми безробіття і причини його виникнення

Безробіття – це незайнятість у виробництві працездатного населення, яке
бажає мати роботу. Розрізняють такі форми безробіття: фрикційне
(добровільне), структурне, циклічне, сезонне, приховане.

,

®

A

???Л6?A

th

,

¦

1/4

Gили роботу, і тривалість їх перебування ” між роботами”.

Оскільки фрикційне безробіття – це результат добровільного і тимчасового
скорочення пропозиції, то в його моделі мають бути відображені зміни у
пропозиції праці.

Рис.1. Графік попиту та пропозиції праці

На графіку (рис.1) відображене скорочення пропозиції праці і відповідне
скорочення зайнятості. Стрілками показано зміщення пропозиції і її
повернення у попередній стан.

Структурне безробіття, на відміну від фрикційного, стосується зрушень
лінії попиту на працю. Деякі країни, зокрема Швеція, мають великий
досвід у подоланні структурного безробіття. Він засвідчує, що як
запобіжні та протидіючі безробіттю засоби ефективно спрацьовують:
а)гнучка система освіти, здатна орієнтуватись на змінюваний попит;

б)територіальна мобільність робочої сили;

в)бюджетно-податкова політика, спрямована на створення нових робочих
місць;

г)доступність інформації про стан ринку праці;

д)широка мережа закладів, де ведеться перекваліфікація працівників
відповідно до нового типу.

Циклічне безробіття прийнято розглядати як безпосередній наслідок
недостатнього попиту. Розміщення лінії сукупного попиту (AD) нижче того
рівня, який забезпечує повну зайнятість, пояснювало феномен циклічного
безробіття.

Періоди збільшення споживчих витрат збігаються із зменшенням рівня
безробіття, а у період скорочення витрат рівень безробіття збільшувався.

Особливих рис набуває безробіття у постсоціалістичних країнах. Це
невідповідність визнаного(офіційного) і реально існуючого безробіття та
у хронічному не заповненні вакантних робочих місць.

Особливість українського безробіття початку 90-х років можна пояснити і
специфікою його окремих видів. Незважаючи на кризовий стан економіки,
циклічне безробіття ще не набуло розмаху завдяки його штучному
стримуванню шляхом датування підприємств державного сектора. Так само
гальмується повільністю ринкових перетворень і структурне безробіття,
головний поштовх якому дала лише реорганізація військово-промислового
комплексу. Фрикційне безробіття спричинене передусім низькою зарплатою у
державному секторі.

Намагаючись прогнозувати подальшу ситуацію з безробіттям в Україні,
необхідно враховувати чинники, що діятимуть як у бік збільшення, так і в
бік зменшення його рівня. Зростання, зокрема, спричинятимуть:

1) потреба структурної реорганізації неефективної економіки;

2) зняття штучних обмежень щодо росту циклічного безробіття;

3) дефіцитність інвестицій для створення нових робочих місць;

4) відсутність досвіду роботи служб зайнятості, дисципліни і
відповідальності виконавчої влади.

До чинників, які діятимуть у бік скорочення безробіття, можна віднести:

1) безмежність незадоволеного попиту і можливість створення нових
робочих місць у багатьох сферах, особливо у сфері послуг;

2) дотеперішня нерозвиненість приватного сектора і наявність тіньової
економіки, які в разі зняття адміністративних пут зможуть залучити
значну частину непрацюючих;

3) традиційно низький рівень зарплати і слабкість профспілок, які не
можуть домогтися підвищення загального рівня зарплати і пов’язане з цим
обмеження попиту на працю.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в обсягах
виробництва у певних галузях (сільське господарство, риболовля,
туристичне обслуговування тощо). Технологічне безробіття викликається
впровадженням у виробництво нових “безлюдних ” технологій. Ці форми
складають вимушене, або надлишкове безробіття.

Однак характеристика форм безробіття буде неповною, якщо не згадати про
приховане безробіття. Воно виникає тоді, коли існує часткова зайнятість,
тобто працівники працюють неповний робочий день (тиждень, місяць, рік)
без збереження заробітної плати. Такі люди є частково безробітними, хоча
й входять до категорії зайнятих. Приховане безробіття, яке розповсюджене
досить широко, не дає змоги точно визначити рівень безробіття, адже
частково безробітних удвічі-утричі більше, ніж повністю безробітних.

Рівень безробіття визначається за такою формулою.

х 100(2)

До складу робочої сили включають усіх працюючих і безробітних, які
активно шукають роботу (без дітей до 16 років, учнів, студентів,
інвалідів, пенсіонерів, домогосподарок, ув’язнених, недієздатних тощо).
Слід підкреслити, що до складу робочої сили не включають тих
безробітних, які втратили надію знайти роботу, а тому перестали її
шукати, чи тих, хто взагалі не бажає працювати. Це відповідно значно
занижує офіційний рівень безробіття.

Неповна зайнятість – біда для економіки, вона є однією з причин
макроекономічної нестабільності. Тому держава намагається в рамках анти
циклічного регулювання досягти рівня повної зайнятості, яка б
відповідала пропорціям макроекономічної динаміки. Таке регулювання
здійснюється через біржу праці (національну службу зайнятості) в рамках
насамперед кейнсіанської макроекономічної моделі.

Безробіття, так само як і інфляцію, ми розглядаємо як явище, що
засвідчує порушення рівноваги, тобто як результат певних
макроекономічних коливань. Щоправда, не всяке безробіття є порушенням
або відхиленням від норми. Оскільки воно спостерігається в усіх країнах
ринкової економіки і в різні часи, то його можна певною мірою також
вважати своєрідною нормою.

Чому безробіття є макроекономічним явищем? Для тлумачення наводять, як
правило, два аргументи.

Перш за все наявність безробіття є свідченням недовикористання ресурсів
суспільства, а отже, і чинником, що діє в бік зменшення ВНП, сукупної
пропозиції.

По-друге, безробіття – це, окрім усього, певна кількість людей із меншою
платоспроможністю, що спричиняє зменшення сукупного попиту. Отже,
безробіття впливає на макрорівновагу з двох боків: і з боку попиту, і з
боку пропозиції.

Досвід засвідчує: певний відсоток безробіття існує завжди. Покладаючись
на цей безперечний факт, можна висловити припущення, що певний рівень
безробіття є нормою, певною мірою природним явищем.

Економічна наука неодноразово робила спроби з’ясувати причини
безробіття. Одну з таких перших спроб було зроблено французьким
економістом Ж.Б.Сеєм. Ринок праці він розглядав на основі попиту та
пропозиції.

Закон Сея викликав полеміку, яка продовжується вже півтора століття.
Ідея автоматичної рівноваги попиту та пропозиції на ринку праці була
піддана критиці англійським економістом, священиком Томасом Мальтусом
(1766-1834). На його думку і капітал, і населення на протязі значного
періоду часу можуть бути надлишковими по відношенню до попиту на
продукцію. Причиною падіння попиту є скорочення особистих доходів, а
зменшення цих доходів викликається демографічними причинами: темпи
зростання населення перевищують темпи зростання виробництва. Відповідно,
причину безробіття треба шукати в надмірно швидкому зростанні населення.
Сучасний досвід соціального розвитку показав однак, що в багатьох високо
розвинутих країнах спостерігається дуже низька народжуваність і навіть
абсолютне скорочення населення, однак безробіття існує. Отже причина
безробіття – у іншому.

Принципово інакше пояснення безробіття дав Карл Маркс. На його думку
причиною безробіття є не зростання заробітної плати, не швидкі темпи
зростання населення, а нагромадження капіталу в умовах зростання
технічної надбудови промислового виробництва. Змінний капітал
авансований на купівлю робочої сили, зростає повільнішими темпами в
порівнянні з постійним капіталом, авансованим на купівлю засобів
виробництва. Іншою причиною є банкрутство підприємств в умовах ринку.
Факторами, які підсилюють безробіття, є кризи і спади, міграції
сільського населення.

Через 100 років після Ж.Б.Сея концепція автоматичної рівноваги сукупного
попиту і сукупної пропозиції на ринку праці була піддана критиці
Дж.М.Кейнсом. Він стверджував, що при капіталізмі не існує механізму,
який гарантував би повну зайнятість, яка швидше за все випадкова ніж
закономірна. Причини безробіття – у відсутності синхронності споживання,
заощадження та інвестицій. Суб’єкти заощаджень та інвестори – це різні
соціальні групи. Щоб перетворити заощадження у інвестиції, необхідно
мати ефективний попит – як споживчий, так і інвестиційний. Зменшення
стимулів до інвестування призводить до безробіття.

Англійський економіст Артур Пігу (1877-1959) причину безробіття вбачав у
недосконалій конкуренції, яка діє на ринку праці і веде до завищення
ринку праці. Він намагався стверджувати, що всезагальне скорочення
грошової заробітної плати стимулює зайнятість. Варто вказати і на те, що
і в умовах досконалої конкуренції на ринку праці безробіття також
існувало, а теза про високу зарплату як причину безробіття висувались
Ж.Б.Сеєм.(17(

2.2 Зв’язок між інфляцією і безробіттям. Крива Філіпса

інфляція безробіття кривий філіпс

Ще на початку ХХ ст. Американський економіст І.Фішер розкрив
взаємозв’язок між інфляцією і безробіттям. Статистичні дані показували,
що у фазі піднесення рівень безробіття зменшувався, а темп інфляції,
навпаки, зростав. Протилежний хід подій простежувався у фазі спаду –
рівень безробіття зростав, а інфляція знижувалася. Така динаміка
інфляції та безробіття сприймалася економістами як належна, і глибинні
її причини не досліджувалися. Лише у 1958 р. новозеландський економіст
А. Філіпс опублікував статтю про взаємозв’язок між величиною зарплати та
рівнем безробіття. Він виявив, що заробітна плата завжди зростала, коли
безробіття було малим. Зі зростанням рівня безробіття темпи приросту
зарплати уповільнювалися.

На підставі статистичних даних Філіпс побудував криву, що відображала
несподівано стійку обернену залежність між темпами зростання зарплати та
рівнем безробіття у Великій Британії упродовж 1861 — 1957 pp. Пізніше цю
залежність почали називати кривою Філіпса. По вертикальній осі Філіпс
відклав темпи зростання номінальної зарплати, а по горизонтальній —
рівень безробіття. Точці, в якій крива перетинає вісь абсцис, відповідає
рівень безробіття, за якого рівень цін на ринку праці незмінний. Згідно
з оцінкою Філіпса, такий рівень безробіття у Великій Британії становив
5,5%. Ця крива не перетинає вісь ординат, бо досягти абсолютного рівня
зайнятості, тобто відсутності безробіття, практично неможливо.

У 1960 р. американські економісти Семюелсон і Солоу дещо видозмінили
криву Філіпса. Їм удалося пов’язати рівень безробіття з рівнем інфляції
(а не з темпами зростання зарплати, як то було раніше). Таке
вдосконалення кривої Філіпса дало змогу застосувати її до дослідження
національної економіки та використати в макроекономічній політиці.
Початкову стабільну криву, побудовану на підставі емпіричних даних,
називають ранньою кривою Філіпса.

Що спричиняє обернений зв’язок між інфляцією та безробіттям, який
виражає крива Філіпса? Чинники, що лежать в основі зазначеного зв’язку,
аналогічні тим, які зумовлюють додатний нахил проміжного відрізка кривої
сукупної пропозиції. Із наближенням національної економіки до рівня
повної зайнятості на ринку праці виникають слабини та структурні
проблеми. Річ у тім, що національний ринок праці містить велику
кількість індивідуальних ринків праці, які відрізняються один від одного
і за структурою зайнятості, і за географічним розташуванням. У фазі
піднесення повна зайнятість не досягається одночасно на кожному з ринків
праці. Представники одних професій зайняті повністю, а серед
представників інших професій ще багато безробітних. В одних регіонах
країни рівень безробіття у фазі піднесення перевищує природний, тоді як
в інших попит на окремі види праці не задовольняється. Це спричиняє тут
підвищення заробітної плати, що генерує зростання витрат і цін. Отже,
ціни починають зростати ще до того, як національна економіка досягає
повної зайнятості.

Ринок праці повільно усуває цю розбалансованість. В одних випадках
безробітні просто можуть не знати, що десь є потреба в представниках
їхньої професії, в інших — перекваліфікація може потребувати значних
затрат часу і коштів або ж зміни місця проживання. Отже, ринок праці
недостатньо пристосовується до змін у попиті й пропозиції робочої сили і
не може відвернути зростання витрат і цін, яке починається ще перед тим,
як досягнуто повної зайнятості. Ось чому існує обернена залежність між
рівнями безробіття та інфляції на проміжному відрізкові кривої AS.

У 60—70-х роках більшість економістів уважали, що кожна країна стоїть
перед проблемою вибору між двома лихами національної економіки —
інфляцією та безробіттям. Інакше кажучи, якщо країна хоче досягти
низького рівня безробіття, вона змушена прийняти вищий рівень інфляції.
І навпаки, щоб знизити темпи інфляції, нація мусить терпіти вищий рівень
безробіття. Відтак крива Філіпса стала основою макроекономічної політики
урядів багатьох країн. Вплив уряду на сукупний попит за допомогою
інструментів фіскальної та монетарної політики давав змогу переміщувати
економіку по кривій Філіпса і вибирати певну точку на ній, тобто певну
комбінацію рівнів інфляції та безробіття. Наприклад, стимулювальна
макроекономічна політика збільшувала сукупний попит, а отже й рівні
національного виробництва та зайнятості. Проте водночас вона індукувала
вищий темп інфляції. Навпаки, стримувальна монетарна політика давала
змогу знизити рівень інфляції, але коштом зростання безробіття, тобто
зниження обсягу національного виробництва.

Однак на підставі статистичних даних 70-х років для однієї країни можна
було побудувати аж декілька кривих Філіпса. В аналітичній економії
заговорили про те, що крива Філіпса вже не підтверджується. Проте
подальші дослідження показали, що крива Філіпса може переміщуватися.

Крива Філіпса стабільна, якщо в національній економіці існує інерційний,
тобто з року в рік однаковий, темп інфляції. Цей темп підтримується
доти, доки немає збурень у сукупному попиті чи сукупній пропозиції.
Збурення в сукупному попиті настають, наприклад, тоді, коли рівень
безробіття помітно нижчий за його природну норму. У цьому разі темп
інфляції зростає, бо тиск до підвищення заробітної платні, що індукують
незайняті робочі місця, перевищує тиск до зниження заробітків, що
генерує безробіття. Зростання темпу інфляції переміщуватиме криву
Філіпса вгору.

Якщо рівень безробіття перевищуватиме природний, то темп інфляції
знижуватиметься. Річ у тім, що тиск до зниження зарплати, індукований
безробіттям, перевищує силу тиску до зростання заробітної плати, тому
рівень заробітної плати і витрати знижуються, а відтак і ціни, що
уповільнює темп інфляції. Тому крива Філіпса переміщується донизу.

Збурення пропозиції, як нам уже відомо, мають місце тоді, коли умови
функціонування національної економіки різко змінюються, що впливає на
витрати виробництва товарів та послуг і внаслідок цього — на ціни, які
встановлюють фірми. За несприятливих збурень пропозиції витрати
виробництва зростають, а відтак і ціни. Це означає, що темп інфляції
змінюється і крива Філіпса переміщується вгору. І навпаки, за
сприятливих збурень сукупної пропозиції, наприклад унаслідок зниження
світових цін на нафту, темп інфляції знижуватиметься і крива Філіпса
переміщуватиметься донизу.

Щоб глибше зрозуміти, як збурення у сукупних попиті та пропозиції
переміщують криву Філіпса, використаємо рисунок 3. Припустімо, що
національна економіка функціонує за природної норми безробіття, тобто
продукує природний обсяг продукції та перебуває у точці А. Нехай
унаслідок певних обставин, наприклад, стимулювальної політики уряду,
сукупний попит почав швидко зростати. Рівень безробіття знижується, і
фактичний ВВП перевищує природний. Оскільки рівень безробіття спадає,
фірми активно наймають працівників, а окремі з них енергійніше
підвищують заробітну плату. В результаті зростають витрати, і ціни також
починають зростати. Відтак зарплата і ціни уже прискорено зростають. В
економіці відбуваються зміни, які можна зобразити переміщенням угору по
кривій SRPC. Інфляційні очікування ще не змінюються, але нижчий рівень
безробіття пришвидшує темп інфляції.

Із підвищенням заробітної плати та цін фірми й наймані працівники
починають очікувати вищої інфляції, що передбачають в угодах щодо
зарплати і цін. Отже, інерційний темп інфляції зростає. Коротко строкова
крива Філіпса переміщується вгору. Нова крива Філіпса SRPC лежить вище
від початкової кривої SRPC, показуючи вищий очікуваний темп інфляції. У
точці С рівень безробіття той самий, що й у точці S, але темпи інфляції
вищі.

Розвиток національної економіки зрештою уповільнюється, і обсяг
виробництва повертається до природного, а рівень безробіття — до його
природної норми. Внаслідок вищого рівня безробіття темп інфляції
знижується (рух від точки С до точки Е). Економіка повертається до точки
Е. Тепер за природного рівня безробіття інерційний темп інфляції у точці
Е вищий, ніж у точці А, яка також відповідає природному рівневі
безробіття. Учасники ринкового процесу очікують вищого рівня цін. Отже,
у національній економіці рівень зайнятості буде тим самим, що й до
піднесення, але всі номінальні показники зростатимуть швидше, бо темп
інфляції буде вищий.

Загалом є підстави для таких тверджень. З відхиленням рівня безробіття
від його природної норми темп інфляції змінюється. Доки рівень
безробіття нижчий за його природну норму, доти темп інфляції зростатиме.
І навпаки, інфляція зменшуватиметься доти, доки рівень безробіття
перевищуватиме природну норму безробіття. Коли ж у національній
економіці рівень безробіття дорівнює його природній нормі, інфляція
стабілізується, тобто загальний рівень цін зростає певним усталеним
темпом.

Державні мужі мають можливість керувати короткостроковою кривою Філіпса.
Вони можуть зменшувати рівень безробіття, і нація тимчасово
насолоджуватиметься високим рівнем зайнятості, але за рахунок зростання
інфляції. І навпаки, якщо інерційний темп інфляції надто високий, то,
викликавши спад і збільшивши безробіття, можна зменшити інерційний темп
інфляції. У довгостроковому періоді крива Філіпса є вертикальною лінією,
що піднімається угору від природної норми безробіття, як показано
вертикальною лінією ЕА. Тому зникає можливість вибору між інфляцією та
безробіттям.

Сучасна крива Філіпса відрізняється від ранньої трьома особливостями.
По-перше, у сучасній кривій Філіпса темпи приросту номінальної зарплати
замінено на темпи інфляції. Утім це не має принципового значення, бо у
періоди високих темпів зростання зарплати швидко зростають і ціни.
По-друге, сучасна крива Філіпса враховує очікувану інфляцію. По-третє,
вона враховує збурення сукупної пропозиції.

Отже, згідно з уявленнями економістів основного потоку макроекономіки, у
короткостроковому періоді існує можливість вибору між інфляцією та
безробіттям. Змінюючи сукупний попит, державні мужі можуть вибрати певну
комбінацію рівнів інфляції та безробіття на короткостроковій кривій
Філіпса. При цьому положення на цій кривій залежить від очікуваного
темпу інфляції. Якщо він зростає, крива переміщується вгору, й вибір між
інфляцією та безробіттям є менш сприятливим. У цьому разі за кожного
рівня безробіття темп інфляції буде вищим.

Вибір між інфляцією і безробіттям існує лише у короткостроковому
періоді. У довгостроковому періоді зберігається класична дихотомія:
крива Філіпса є вертикальною, а можливість вибору між інфляцією та
безробіттям зникає.

Прихильники теорії раціональних сподівань заперечують наявність спадної
короткострокової кривої Філіпса, а отже можливості вибору між інфляцією
та безробіттям, їхня логіка така. Споживачі, підприємці, наймані
працівники та інші учасники ринкового процесу розуміють, як функціонує
національна економіка. Вони використовують усю наявну інформацію для
захисту своїх інтересів. Зокрема, вони враховують заходи економічної
політики при ухваленні власних рішень і розуміють, як ці заходи
впливатимуть на національну економіку та їхнє становище.

Якщо, наприклад, уряд проводить стимулювальну макроекономічну політику,
то працівники передбачають зростання інфляції та відповідне зниження
реальної зарплати. Вони одразу висунуть вимоги про підвищення своєї
номінальної зарплати, щоб нейтралізувати вплив очікуваної інфляції на
свої реальні доходи. За правильного передбачення ними рівня зростання
цін і відповідних вимог щодо підвищення номінальної зарплати жодного,
навіть тимчасового, підвищення обсягу національного виробництва і рівня
зайнятості у національній економіці не відбудеться. Натомість
розвинеться інфляція, і рівень цін зросте з А до Е. Отже, згідно з
теорією раціональних сподівань, крива Філіпса є вертикальною не лише в
довгостроковому, а й у короткостроковому періоді.

Якщо ж працівники неправильно оцінюють економічні події, наприклад,
уважають, що їхні реальні заробітки зростатимуть унаслідок
макроекономічної політики уряду, то вони пропонуватимуть більше своєї
праці, і безробіття знизиться. Отже, економіка переміститься з точки А у
точку В. Цілком можливо, кажуть прихильники теорії раціональних
сподівань, що працівникам може здаватися, що їхня реальна заробітна
плата знижується. Пропозиція праці зменшиться і безробіття зросте, а
економіка переміститься у точку D. Якщо поєднати точки В і D, то вони
утворять криву з від’ємним нахилом, яка нагадує криву Філіпса. На думку
адептів теорії раціональних сподівань, економісти помилково роблять
висновок, що існує стабільна короткострокова крива Філіпса.

Згідно з названою теорією, між безробіттям та інфляцією немає вибору і в
короткостроковому періоді. Уряд не може впливати на реальні змінні —
обсяг виробництва і рівень зайнятості, і намагання стимулювати розвиток
національної економіки лише підвищить загальний рівень цін. Зазначимо,
що більшість економістів піддають сумніву положення теорії раціональних
сподівань щодо кривої Філіпса.(17(

Проблеми безробіття та зайнятості в Україні та шляхи їх вирішення

Проблеми зайнятості населення України на сучасному етапі ринкових
перетворень перебувають у кризовому становищі. Зокрема, зменшується
природна основа відтворення робочої сили — населення. Так, за останні
сім років чисельність населення нашої країни скоротилась на 1.6 млн.
чол.. у тому числі за 1997 р. — на 394 тис. чол. Відповідно зменшились і
трудові ресурси України. Відбуваються суттєві зміни у структурі
зайнятості за галузями економіки й формами власності, зокрема,
спостерігається зменшення чисельності зайнятих у народному господарстві
України.

Сучасний же етап розвитку пов’язав з новим поглядом на робочу силу як на
один з ключових ресурсів економіки. Цей новий погляд – свідоцтво
реального зростання ролі людського чинника в умовах технологічного етапу
НТП, коли очевидна пряма залежність результатів виробництва від якості,
мотивація і характеру використання робочої сили в цілому і окремого
робітника в частковості.

У зв`язку з цим проблеми розвитку ринку праці є дуже актуальними.

Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його
сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення
відбуваються суттєві зрушення. Кожний сегмент як зайнятого, так і не
зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу,
економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю
доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні
сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори,
зокрема структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм
господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих
стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне
розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння
певних соціальних верств.

Українському ринку праці властива три секторна модель, яка охоплює:
зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та
зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу
тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені
конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістю, спадним
попитом на послуги праці, низькими та нестабільними доходами. Це великий
масив приховано безробітних, офіційно безробітні, контингенти
незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують
достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою
вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.

Упродовж 1995—1996 рр. спостерігалось зменшення чисельності зайнятих у
народному господарстві в усіх областях і регіонах держави. За середнього
в Україні показника 95,0% це зниження у Вінницькій, Волинській,
Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській,
Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській,
Тернопільській, Харківській, Хмельницькій. Чернівецькій областях і м.
Києві було майже однаковим 95.1-97,1%. В Автономній Республіці Крим,
Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Львівській, Сумській,
Херсонській, Черкаській, Чернігівській областях і м. Севастополі процеси
зменшення зайнятості в народному господарстві відбувалися інтенсивне (у
межах 91.9—95.0%).

Необхідно звернути увагу також і на зростання чисельності незайнятого
працездатного населення. За 1996 ця чисельність зросла в Україні на
101,7 тис. чол., зокрема у Вінницькій (40.3%). Херсонській (39,4%),
Івано-Франківській (30.8%), Запорізькій (21.4%) і Хмельницькій (19,9%)
областях.

Цю тенденцію підтверджує зростання чисельності громадян, що звернулись
до служби зайнятості з приводу працевлаштування. У 1997 р. порівняно з
1996 р. загальна чисельність цієї категорії незайнятого населення в
Україні зросла на 148,1%. На фоні середнього в Україні збільшення
виокремлюються 15 областей, де цей показник значно вищий. Це
Дніпропетровська— 175,6%, Миколаївська — 163,2, Харківська — 156,8,
Кіровоградська -150.5, Донецька —153% та інші області. В решті областей
і регіонів зростання чисельності громадян, що звертались до служби
зайнятості з приводу працевлаштування перебувало на рівні 116.6%
(Одеська область), 136% (Херсонська область).

Означені зміни підкреслюють нагальну потребу визначення цієї проблеми,
оскільки зростання чисельності не зайнятого населення, з одного боку, є
суспільно небезпечним явищем, а з іншого—передумовою неефективного
розподілу трудових ресурсів, формування попиту і пропозиції робочої сили
на ринку праці.

На сучасному етапі становлення ринку праці в Україні загострюються
проблеми прихованого безробіття. За різними оцінками у становищі
прихованого безробіття у 1996 р. перебувало від 5 до 7 млн. чол.
Проблеми масштабності економічної неадекватності й соціальної
вразливості сегменту прихованого безробіття в Україні важливі ще й тому,
що істотно впливають як на економіку, так і долі людей.

Приховане безробіття стримує темпи зростання відкритого безробіття,
збільшення заробітної плати працюючих, а також національного доходу;
приховує справжній стан із зайнятістю.

Воно останнім часом набуло масового характеру, перетворившись на
усталену тенденцію сучасного періоду становлення ринку праці. Спад
виробництва, співіснування ринкових і адміністративних методів
управління економікою, криза інвестиційної сфери, розірваність
товарно-грошового й витратно-доходного кругообігу — це неповний перелік
чинників, що впливають на формування такого типу зайнятості.

Важливим на ринку праці є загострення суперечностей між ціноутворенням
на товарних ринках та ринках праці, між товарним та грошовим потоками
кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а
на ринку праці заробітна плата регулювалась адміністративними важелями.
Жахливими стали затримки у виплаті заробітної плати, пов’язані, між
іншим, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на ТТП за
темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної
плати. У 1996 році понад 32 млн. осіб, або 63% всього населення, мали
середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною
реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до нових умов.
Це розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної
зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці
на земельних ділянках тощо.[16]

Аналіз стану ринку праці свідчить, що існують такі тенденції сучасного
розвитку зайнятості :

По-перше, порівняно з попередніми роками спостерігається зниження темпів
зростання зайнятості й чисельності робочої сили у виробничій сфері.

По-друге, темпи зростання зайнятості сповільнюються швидше, ніж
знижується чисельність робочої сили, про що свідчить наявність значного
за розмірами прихованого безробіття.

По-третє, скорочення чисельності зайнятих за темпами істотно відстає від
зниження обсягів виробництва. Це означає накопичення надлишкової
чисельності зайнятих. її наявність пояснюється низкою чинників:
існуванням кредитно-фінансової підтримки державою окремих збиткових
галузей і виробництв; стримуванням процедури банкрутства чинною системою
оподаткування, що не стимулює скорочення зайвої чисельності працівників,
своєрідністю проведення першого етапу приватизації.

З усіх означених тенденцій в розвитку сфери зайнятості переважна частина
має насторожувальний характер. Сучасна ситуація така, що життєво
важливим для оздоровлення економіки є не лише зусилля зі збереження
перспективних робочих місць, а й стимулювання організованого вивільнення
і мобільності працюючих, використання для цього коштів спеціальних
фондів, включаючи фонд зайнятості. Необхідно тісно пов’язати процеси
роздержавлення, темпи і масштаби скорочення чисельності працівників,
реструктуризації й ліквідації збиткових підприємств із заходами щодо
регулювання зайнятості.

Незайнятість стає масовим явищем, а соціальне напруження наближається до
критичного рівня, тому в умовах, що склалися на ринку праці, державне
регулювання зайнятості набуває особливого значення.

Але зниження рівня прихованого безробіття частково можна досягти
ліквідацією його окремих причин (нестача сировини, матеріалів,
комплектуючих виробів, труднощі зі збутом продукції й фінансуванням
виробництва). У сучасних умовах не можна цілковито ліквідувати ці
причини, аби досягнути бажаного результату, але треба розробити часткові
заходи, що сприятимуть зниженню гостроти негативних наслідків
прихованого безробіття. Серед яких:

— законодавче обмеження тривалості вимушених відпусток з ініціативи
адміністрації;

— законодавче передбачення лібералізації процедури звільнення частково
зайнятої робочої сили;

— розроблення заходів соціального захисту осіб, що перебувають у
становищі вимушеної неповної зайнятості;

— рекомендація підприємствам про застосування комплексу превентивних
заходів, зокрема таких, як завчасне переведення працівників на інші
робочі місця; надання можливості перекваліфікуватися.

Завданням сучасного етапу в сфері регулювання зайнятості є перехід до
активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В
основу має бути покладена модель управління, центральними елементами
якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як
ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність,
рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку,
саморегулювання на ринку праці, а з іншого – відбувається втручання
держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль, у
процес управління.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є
вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання
населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка
окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили;
сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення;
запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за
рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і
перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення
вітчизняного виробництва.(16(

Висновки

Безробіття зумовлює не лише економічні, а й величезні соціальні втрати.
Вимушена бездіяльність призводить до втрати кваліфікації, втрати
самоповаги, занепаду моральних принципів. Воно негативно позначається на
психіці людини, на її фізичному здоров`ї: зростають кількість серцевих
захворювань, алкоголізм тощо. Психологічні тести показують, що втрата
роботи – це психологічна травма, яка за рівнем стресу поступається
тільки смерті найближчих родичів та тюремному ув`язненню.

Безробіття є марнотратством ресурсів. Безробітні мали б зробити свій
внесок у збільшення національного доходу, але не можуть реалізувати себе
як працівники.

На жаль, легкого способу зменшити фрикційне та очікуване безробіття
немає. Уряд не може зробити так, щоб процес пошуку роботи відбувався
миттєво і заробітна плата наближалася до рівноважного рівня. “Нульове
безробіття є недосяжною метою в ринковій економіці.

Однак державна політика не безплідна у боротьбі за зниження рівня
безробіття. Програми професійної підготовки на робочих місцях, система
страхування безробіття, мінімальна заробітна плата і закони, що
регулюють укладення колективних договорів, часто є темами для політичних
дискусій. Заходи, які здійснює держава вагомо впливають на природний
рівень безробіття в економіці.

Пов’язана з безробіттям проблема інфляції являє собою проблему в цілому
економічної політики. При цьому слід враховувати багатоскладний,
багатофакторний характер інфляції. В комплекс антиінфляційних заходів
входять стабілізація і стимулювання виробництва, удосконалення
податкової системи, створення ринкової інфраструктури, підвищення
відповідальності підприємств за результати господарської діяльності,
проведення певних заходів по регулюванню цін і доходів. Нормалізація
грошового обігу і протидія інфляції потребує вивірених, гнучких рішень,
наполегливо і цілеспрямовано втілюваних у життя.

Пошук оптимальних форм і методів поєднання грошово-кредитної та
бюджетно-податкової політики триває в Україні й досі. Одна головне
завдання вже сьогодні окреслюється досить чітко. Це повне використання
стимулювального потенціалу вітчизняної фінансової і монетарної системи в
інтересах довгострокового і динамічного економічного зростання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Галчинський А. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи,
1996.234-235.

Грейт А. Финансовый кризис и инфляция: причины возникновения,сущность и
особенности проявления в Украине/Предпринимательствохозяйство и право, –
1999, – № 1 – 5- 6

Моисеев С. Инфляционное таргетирование: международный опыт ироссийские
перспективы.//Вопросы экономики – 2000 – № 9-88-99

Николенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн.1:
Суспільне виробництво. Ринкова економіка. – К. Либідь, 1998 – 123-130

Редіна Н.І., Гордєєва Л.П. Дефіцит бюджету й основні шляхи йогоподолання
в Україні.//Фінанси України. – 2000. – № 5-93-95

Нікіфоров П. Монетарна політика в системі економічної політикидержави:
теоретичні підходи та прикладні аспекти.// Економіка України. -2001
-№10-25-31

Жданов В.І. Суть вимірювання інфляції та особливості
управліннянею.//Формування ринкових відносин в Україні – 2003, – 59

8.Лагутін В.Д. Монетарна і фіскальна політика у стратегії економічного
зростання.//Фінанси України. – 2002 – № 8. – 11-18

9.Белоусов Р. Инфляция: факторы, механизм, стратегия
преодоления.//Экономист. – 1996. – № 4 – 39 – 41

Таомашик Л.С. Основні принципи антиінфляційної
економічноїполітики.//Фінанси України – 1999 – № 10 – 95-99

Т. Ковальчук. Основные факторы инфляции в Украине.//ЭкономикаУкраины –
1996. – № 3 – 36 – 37

12.Дагаев А. Приведет ли снижение налогов к увеличению
инвестиций?//Мировая экономика и мировые отношения. – 2001. – № 1 – 68

13.Гриценко А. Стабільність грошової одиниці як ціль монетарної політики
.//Вісник НБУ. – 2002 – № 5 – 20

Т. Ковальчук. Основные факторы инфляции в Украине/ЭкономикаУкраины –
1996. – № 4 – 31 – 32

Радіонова І..Ф. Макроекономіка та економічна політика: Підручник для
студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. –
К.:Таксон, 1996.

Покрищук П., Ковальський А., Пазюк Л. Ринок праці України:сучасні
тенденції зайнятості населення. – Україна: аспекти праці, №5, 1998

Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. Вид. 2-ге, стереотипне. –
К.: Либідь, 2002. – 616 с.

Размещено на Allbest.ru

PAGE

PAGE \* MERGEFORMAT 2

W

W1

S2

S1

D

L2 L1 L

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020