Олігополія
План
Характеристика олігополії як ринкової структури
Максимізація прибутку в умовах олігополії
Характеристика та зміст моделей олігополії.
Література
14.1 Характеристика олігополії як ринкової структури
Олігополія – це ринкова структура, за якої в реалізації якого-небудь
товару домінують дуже небагато продавців, а поява нових ускладнена або
неможлива. Продукція на олігополістичному ринку може бути і
диференційованою, і стандартизованою. Головне значення має те, що
декілька фірм виробляють всю або майже всю продукцію.
Олігополію характеризують такі ознаки:
в галузі знаходиться декілька конкуруючих фірм, через що її не можна
віднести до чистої монополії;
крива попиту кожної фірми має спадний характер, тому галузь не можна
вважати досконалою конкуренцією;
в галузі знаходиться хоча б одна велика фірма, яка вважає, що її дії не
залишаться без відповідної реакції з боку конкурентів, отже ця ринкова
структура відрізняється від монополістичної конкуренції.
Визначальною властивістю олігополії є те, що дії одного виробника
безпосередньо впливають на дії іншого. Рішення, яке приймає олігополіст,
має врахувати те, якою буде реакція інших олігополістів на прийняте
рішення.
Прогнозування(передбачення) відповідної реакції конкурентів є одним із
найскладніших рішень, які приймаються в олігополії, тому що на зміну
тактики одного підприємства буде дуже швидка і цілеспрямована реакція з
боку конкурента.
Вхід на олігополістичний ринок є складним. Стратегія обмеження доступу
на ринок досягається різними способами: ціновими війнами, рекламою,
стратегією інвестування, створенням торгової марки.
Тільки для олігополії характерним є явище, відоме під назвою цінових
війн, коли на зниження ціни одним із конкурентів, інші разом здійснюють
ще більше зниження ціни, щоб покарати порушника. В відповідь на це може
слідувати реакція ще більшого зниження ціни з боку першого олігополіста.
Таких знижень може бути декілька.
Внаслідок таких дій більш слабкіші в економічному плані виробники
розоряються. Межею зниження ціни в олігополії є ціна конкурентного
ринку.
14.2 Максимізація прибутку в умовах олігополії
Олігополія є найбільш суперечливою і найменш стійкою ринковою
структурою.
З однієї сторони, олігополісти прагнуть об’єднатися, узгодити свої дії і
виступати, як монополія, одержуючи при цьому певну долю монопольного
прибутку. В цьому плані між олігополістами можуть бути явні і неявні
змови.
Формою явної згоди, погодження дій щодо рівня цін і обсягів продажу є
створення картелю. Сенс його утворення полягає в тому, що на ринку
замість конкурентної рівноваги, умовою якої є рівність граничних витрат
ринковій ціні (Р = МС), встановлюється монопольна рівновага, характерним
для якої є рівність граничних витрат граничній виручці (МС=MR).
Модель максимізації прибутку в олігополії представлено на рис. 14.1
P
Pm
Pc MC
MR D
Qm Qc
Q
Рис. 14.1 Встановлення монопольної ціни в картелі
За рахунок обмеження обсягу продаж з Qc до Qm внаслідок картельної угоди
учасникам ринку вдається підняти ринкову ціну до Рm і отримати
монопольний прибуток.
Проте рівновага в Qm не може бути довготривалою тому що:
для учасників ринку існують суттєві стимули для порушення угоди, тому що
перевищення квоти одним із учасників може дати йому при деякому зниженні
ціни суттєве збільшення прибутку при умові, що інші учасники картелі
дотримуються угоди;
монопольні ціни принаджують до ринку нових виробників, що позначається
на ринковій рівновазі;
некартелізовані підприємства, що залишились на ринку, користуються
ринковою ситуацією, що виникає після створення картелю, для збільшення
своєї частки на ринку шляхом пропозиції за цінами нижчими, що створив
картель.
14.3 Характеристика та зміст моделей олігополії
Теоретичні моделі олігополії пояснюються на прикладі, коли існує тільки
два виробники або ж один і всі інші разом взяті (дуополії).
Найбільш простою і найбільш поширеною моделлю олігополії є модель Курно.
Вона пояснює, як здійснюють свій вибір стосовно обсягу виробництва два
олігополісти, які мають приблизно однакові економічні можливості і
виробляють однорідну продукцію.
Приймаючи своє рішення щодо обсягу виробництва кожне підприємство бере
до уваги і свого конкурента.
Якщо ринковий попит на товар відомий ( P = a – bQ), то Q = Q1+Q2 (вони
разом задовольнятимуть цей обсяг попиту). Витрати виробництва кожного
олігополіста характеризується відомими функціями валових витрат: TC1 =
TFC1 + C1Q1 і TC2 = TFC2 + C2Q2 .
Суть моделі Курно полягає в тому, що кожне підприємство розглядає рівень
виробництва конкурента як фіксований, а потім вирішує, скільки виробляти
самому, щоб максимізувати прибуток. Так послідовно припускається зміна
обсягу, який вироблятиме конкурент від ринкового попиту до нуля і
будується крива реакції дії першого підприємства на дії другого (Q1’ =
f(Q2)).
0 F H ? ? 4‚H
&
&
&
H’=f(Q1)).
Оскільки кожний виробник на кривій реакції максимізує свій прибуток,
точка перетину цих кривих і буде визначати рівновагу Курно, тобто буде
визначати ті обсяги виробництва кожного олігополіста, які забезпечують
їм максимальний прибуток.
Q2
Q2’=f(Q1)
Q1’ Q1
Рис.14.2 Модель Курно( рівновага в олігополії).
На відміну від моделі Курно, модель Бертрана передбачає, що олігополіст
визначає не обсяг виробництва, а ціну на свою продукцію за прийнятих
уявлень щодо цін, які беруть інші виробники.
Подібно до моделі Курно, кожний учасник ринку шукає такі ціни, які дають
йому можливість отримати максимум прибутку за даної ціни конкурента.
Р2 P1=f(P2)
Б P2=f(P1)
Р2’
P1’ P1
Рис. 14.3 Модель Бертрана (рівновага в олігополії)
Модель Штакельберга припускає неоднакову економічну силу конкурентів. Це
дозволяє сильнішому із них взяти на себе роль лідера на ринку.
Лідер як економічний суб’єкт, що має певну монопольну владу, визначає
для себе обсяг виробництва і ціну, що максимізують його прибуток. Інші
конкуренти стають аутсайдерами. Вони мають діяти як виробники на ринку
досконалої конкуренції, визначаючи той обсяг продажу, який буде
максимізувати їхній прибуток при визначеній лідером ціні. Єдиною умовою
досягнення рівноваги Штакельберга є наявність у лідера такого запасу
економічної сили, який би дозволяв йому, незважаючи на спроби
конкурентів, утримуватися на незалежній позиції. Вирішуючи задачу, як і
у моделі Курно, визначаються обсяги лідера і аутсайдерів, за яких вони
будуть максимізувати прибуток і ціну реалізації. Але на відміну від
Курно аутсайдер в зв’язку з його пасивною поведінкою буде отримувати
менший прибуток, ніж лідер.
Q2
K Лінія реакції аутсайдера
Q1
Рис.14.4 Порівняння моделі Курно і Штакельберга
Для точності співставлення рівноваги Курно з Рівновагою Штакельберга
лінії реакції лідера і аутсайдера доповнюються лініями однакового
прибутку( ізопрофітами).
Точки К, Ш1 і Ш2 характеризують рівновагу Курно і Штакельберга, коли
роль лідера має перший олігополіст (Ш1) і його конкурент (Ш2).
Модель цінового лідера є однією із форм неявної змови конкурентів
додержуватись на ринку стандартизованої продукції єдиної ціни. На
відміну від моделі Штакельберга, лідер встановлює не обсяг виробництва
продукції, а ціну на свою продукцію.
Лідером, як правило, виступає домінуюче за обсягом виробництва
підприємство, яке має менші середні витрати, ніж аутсайдер. Лідер
встановлює ціну, яка максимізує його прибуток, аутсайдер приймає таку
ціну, як задану. Лідер, вибираючи ціну, знає, який обсяг буде
пропонувати аутсайдер за цією ціною. Тому для визначення попиту на свою
продукцію Q1 лідеру потрібно із ринкового попиту відняти попит
аутсайдера, тобто
Q1 + Q2 = Q.
P2
P0
DL
MRL
D
0 QF QL QE
Q
Рис.14.5 Модель цінового лідера
Крива попиту, яка постає перед лідером, утворюється внаслідок
горизонтального віднімання кривої сукупної пропозиції аутсайдера SF від
кривої галузевого попиту D: за Р ( Р1, аутсайдери задовольняють ринковий
попит без лідера, а за Р Список використаної літератури
Горошко М.Ф., Кулішов В.В. мікроекономіка: Навч. Посібник. – К.: Ніка
Центр, 2003.
Доллан Э., Линдский Д. Рынок: микроэкономическая модель. /пер. с англ. –
СПб.:Автокомп., 1992.
Задоя А. О. Мікроекономіка: навчальний посібник. – К.: Знання, 2001.
Емцев Р.Г., Лукин М.Ю., Черемних Ю.Н. Микроэкономика: Учебник для вузов.
– Уфа, 1995.
Кириленко В.І. Мікроекономіка: Навчальний посібник для ВНЗ. – К., 1997.
Карагодова О.О., Червоньов Д.М. Мікроекономіка: Навчальний посібник для
ВНЗ. – К., 1997.
Микроэкономика: Учебник под редакцией Яковлевва Е.Б. – М.: Дело, 1997.
Микро-макроэкономика./под ред. Макконел К.Р., Брю С.Л./ - Практикум к
учебнику “Экономикс”: тесты, задачи, ситуации. – Бішкек, 1997.
Піндайк Роберт С., Рубінфелд Даніель Л. Мікроекономіка / Пер. з англ.. –
К., 1996.
Самуэльсон П. Экономикс / Пер. с англ. – М.: МГТУ им. Н.Э. Баумана,
1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
