.

Начерк історії красномовства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
383 5605
Скачать документ

Начерк історії красномовства

Античне красномовство

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на
успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Стародавньому
Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його
батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно
велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах,
судових процесах. Відомими риторами були Арісто-тель, Демосфен, Цицерон,
Квінтіліан, Ісократ, Есхіл, Філократ, Лісій… У творах Платона
знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом,
що зцілює душі: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та
лікар і якби у Народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла
суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не
схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише
забажати…»’.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні ритори — ще за життя
були рінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників народу». Цицерон у
своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про
формування нової людини — людини-патріота, громадянина, який живе
ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо
відомий Демосфеа (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним
матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися
динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була
характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його
успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так
характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати
і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або
блискавицею»

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправ-ління. Він
намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за вірність
переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена,
зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а
результатом тривалої, скурпульоз-ної праці, покладеної на віднайдення
теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю,
шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його
недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він
спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й
чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям,
емоціями і, як творіння Фідіа-са, не мали на собі жодних слідів різця:.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був
Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40
років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон
відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим,
безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської
промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми
знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху
оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності.
Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія
Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку *) — у рік своєї смерті
(прожив 63 роки). тора». Пізніше видатний оратор Квінтіліан створив
оригінальну систему навчання риторики на основі принципів Цицерона у
вигляді дванадцяти книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо
послало Цицерона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти
слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні
ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він
вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію,
юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем,
розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уніє примусити її сміятися й
плакати, може володарювати над її душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В
деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний
прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї
виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаєнніші вигини
людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п’ятдесяти семи
збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів’. .

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Пла-тон. На думку
Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним,
чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових
ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у
філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він
вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

• діалектику ~ мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного
використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали
своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами
Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на
суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках,
наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок,
неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б
спиралася на практичні навички у найрізноманітніших

Глава 1. Начерк історії красномовства

галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за
наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід’ємною
частиною функціонування судової влади у демократичних полісах
Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там
величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи
давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали,
очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як
слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і
які докази слід підбирати. Комедія Арі-стофана «Жаби», де інсценовано
суперечку Есхіла й Евріпіда, а також деякі фрагменти промов софістів,
ораторів Горгія, Ісократа дають уявлення про посібники для риторів

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і
схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на звичаї, що на
практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули. О. Тимофєєв
писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово» 2.

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові риторики. У тих
умовах вона не могла володіти творчою силою справжнього мистецтва, а
оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного
красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистецтво розвивалося
здебільшого на церковних кафедрах, в університетах.

Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку
людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіти
почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у
прагненні людини оволодіти світом через античний логос — єдність і
гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов’янської риторики є праця В.
Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується
риторика «Сказання про сім вільних муд-ростей», «Риторика» (1629). Тут
міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов’янської риторичної
науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності,
розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян,
зокрема й риторична. Перлина слов’янської літератури «Слово о полку
Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, що є взірцем
високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило
Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньоруський
письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово
про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність
давньоруських князів і визначну роль Київської Русі’.

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь,
красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську
роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники
риторичної спадщини Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як
яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихали нащадків
на опанування риторичних й морально-етичних секретів цієї видатної
фігури слов’янської культури 2.

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочистого
красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле,
прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й
звеличать царів… і, славлячи їх, похвалами кінчають» 3.

К. Туровський — яскравий приклад творця величально-похвальних,
піднесених промов, якого ми сповна можемо назвати великим «піснетворцем»
Київської Русі. Неабияку риторичну цінність становілі «Слово в новий
тиждень після Пасхи», яке він побудував на порівнянні «церкви Христової»
з навколишньою природою. В ньому низка блискучих метафор про роль
ритора, проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до
духовного ярма і занурюючи… рало у мисленнєвих борознах, проводячи
борозну покаяння й засипаючи сім’я духовне, надіями майбутніх благ
веселяться» ‘.

Красномовство слов’ян базувалося як на класичній античній риториці, так
і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль риторичного слова була
напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за національне
визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та
гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали
народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій
Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідомого автора,
яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже популярним
твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині, Соловецькому
монастирі тощо2. Це не самостійний російський твір, а переклад
латинської риторики німецького вченого Пилипа Меланхтона. Але при
творчому ставленні до тексту оригіналу, сюди були вписані уривки з глави
про риторику «Сказання про сім вільних мудростей», а весь текст
пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про
винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу
вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам’ятки
слов’янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика
виконується й діалектика прикрашається. Зв’язуючись із цими вченнями, я
навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні
промови» 3.

Перша східнослов’янська «Риторика» є спадкоємницею традицій античного
світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля, Вона стала
підґрунтям для подальшого розвитку слов’янського красномовства,
спираючись на кращих її служителів — Фео-фана Прокоповича, Михайла
Ломоносова.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року;
ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які
гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим
загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і
методами навчання кращих західноєвропейських університетів, її вихованці
здобували різнобічну освіту і згодом ставали визначними громадськими,
політичними, державними діячами, відомими вченими, художниками,
композиторами, які успішно працювали в Україні та за її межами *.

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії припадають
на XVII—XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли
описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. За
свідченням В. Маслюка та 3. Хкжняк, це були оригінальні курси риторики
як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися
громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували
соціальне замовлення щодо захисту гноблених і беззахисних людей від
іноземних поневолювачів та місцевих «держиморд», які зрадили інтереси
народу. Переконливо це простежується на прикладах судових промов.
Риторика в академії була наипопулярнішим предметом, бо мала постійне
практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові,
панегіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні листи
тощо.

Києво-Могияянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної
спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого тут досвіду риторичної
науки дають духовно-інтелектуальну наснагу сучасним риторам та
дослідникам. Ім’я академії прославили й такі видатні риторн-гуманісти,
як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші
просвітителі.

Феофан Прокоповвч (1681-1736) – ввдатний український вчений оратор
письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю
українського бароко з його демократичним характером, зв’язком з народною
творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків,
виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання
в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає
вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І його радником,
главою «Ученої дружини». З 1706 року ф Прокопович – професор риторики
Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікалнтнаука про
слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв».
Спадщину видатного українського просвітителя високо цитували Пушкін,
Сума-роков, Фонвізін та ін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе
прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг: Книга І. Загальні
вступні настанови. Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.
Книга III. Про розташування матеріалу. Книга IV. Про мовностилістичне
оформлення. Книга V. Про трактування почуттів. Книга VI. Про метод
писання історії і про листи. Книга VII. Про судовий і дорадчий рід
промов. Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рщ промови.
Книга К. Дещо про священне красномовство. Книга X. Про пам’ять і
виголошування’. Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у
промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на
важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами
красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування,
наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про
відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму
курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен вміло
розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні,
сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на
свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф.
Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і
низький.

Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід
підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені
фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні
способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми
повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи,
буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, роз-весєлення —
середнього, а зворушення — високого»1.

Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися
українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки
та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного
мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки»
2. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською,
російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою,
шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні
вражає.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово,
голою, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської
академії був знайомий з риторичними працями її професорів. Знав він і
«Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать виправлення у ній та інші
матеріали.

Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енциклопедист,
родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи
сучасної російської літературної мови, став те-оретиком красномовства як
автор «Краткого руководства к красно-речию», «Краткого пособия к
риторике в честь любителей словес-ности», «Российской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію
красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки» 3.

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення,
твердження, заключення. Для успішного впливу на слухачів він
рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів — вік,
стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Оратор
повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої
почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є
чужими ті пристрасті, які вона хрдб

збудити у слухачів.

Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й
послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й розвитку
російської мови.

«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він першим
спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкривав, мав
сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим
матеріалом для віршування… Він відкрив нам красу й багатство нашої
мови, дав нам відчути гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її
грубість… До слави великого поета він приєднує звання вдалого
прозаїка, його похвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який
приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій
промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звеличений, який
завжди стоїть вище того, що він творить»’.

Петро Пороховвдко, для широкого загалу юристів більше відомий під
псевдонімом П. Сергеїч (1867—?). Народився в Санкт-Петербурзі в
забезпеченій дворянській сім’ї. Закінчив юридичний факультет
Московського університету. З 1889 року працює в міністерстві юстиції,
потім в Московській судовій палаті, прокурором Орловського окружного
суду. Працював він і в Україні — прокурором Харківського окружного суду.
До 1917 року — суддя Петербурзького, а згодом Петроградського окружного
суду. Мав генеральський чин дійсного статського радника. Юристам відомі
його праці «Мистецтво промови на суді», «Кримінальний захист». Багато
рекомендацій цього юриста-практика з методики побудови судової промови
корисні і в наші дні2.

П. Пороховщиков підкреслює, що на ері потрібна передусім надзвичайна,
виняткова ясність і чіткість. Слухачі мають все розуміти відразу, без
додаткових зусиль. Ритор може розраховувати на пню уяву, але не на їхній
розум і проникливість. А тому слід говорити не так, щоб міг зрозуміти, а
так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя.

+засобів; учений вважає свою роботу завершеною лише тоді, коли його
висновки підтверджені безумовними доказами; але він не зобов’язаний
знайти рішення своєї наукової загадки; якщо у нього не вистачає засобів
дослідження або відмовляється далі працювати голова, він закине свої
креслення й обчислення і займеться іншим. Істина залишається не
з’ясованою, і людство чекатиме, доки не знайдеться удачливіший шукач. Не
те в суді: там немає довільної відстрочки. Винуватий чи невинуватий?
Відповідати треба»’.

Аби переконатися, наскільки глибоко й аргументовано розкривається в
«Мистецтві промови на суді» зазначена тема, варто бодай фрагментарно
оглянути її структуру і зміст.

Глава І. Про склад (Чистота стилю. Про точність стилю. Багатство слів.
Знання предмета. Засмічені думки. Про порядність. Простота і сила. Про
милозвучність).

Глава Н. Квіти красномовства (Образи. Метафори і порівняння. Антитеза.
Інші риторичні звороти. Загальні думки).

Глава III. Медитація (Пошуки істини. Картини. Про безперервну роботу.
Схема промови).

Глава IV. Про психологію в промові (Характеристика. Житейська
психологія. Про мотив).

Глава V. Попереднє опрацювання вромови (Юридична оцінка діяння. Моральна
оцінка злочину. Про творчість. Художня обробка. Ідея. Диспозиція).

Глава VI. Судове слідство (Про допит свідків. Про достовірність показань
свідків. Про розбір показань свідків. Про експертизу). ,

Глава VII. Мистецтво дискусії на суді (Деякі правила діалектики.
Перебільшення. Повторення. Про недомовки. Можливе і вірогідне чи
ймовірне. Про здоровий глузд. Про моральну свободу ритора).

Глава VIII. Про пафос (Здоровий глузд і почуття. Почуття і
справедливість. Пафос як неминуче, законне і справедливе. Мистецтво
пафосу. Пафос фактів).

Глава IX. Заключні зауваження (Письмова робота й імпровізація. Про увагу
слухачів. Декілька слів обвинувачу. Декілька слів захиснику).

Кілька слів про захисну промову. Замість післямови подається рецензія
А.Ф. Коні «Мистецтво промови на суді».

П. Пороховщиков був і залишається видатним теоретиком судової риторики.
Ось його цінні поради, ніби звернені до нинішніх судових риторів:

• поважайте гідність осіб, які виступають у судовому процесі;

• уникайте домислів про самого себе і про присяжних;

• не допускайте, щоб різкість переходила в грубість, але пам’ятайте й
інше: непотрібна ввічливість також може різати вухо і, гірше того, може
бути смішною;

• говоріть просто, але водночас виразно й вишукано;

• знайте ціну словам, пам ‘ятайте, що одне просте слово може інколи
виражати всю суть справи з точки зору звинувачення або захисту; один
вдалий епітет інколи вартий цілої характеристики.

Костянтин Зеленецький (1812—1858). Професор Рішельєвського ліцею в
Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики,
словесності, історії, географії, зокрема викладання цих наук у
навчальних закладах. Написав цікаві праці, які не втратили цінності й
досі: «Дослідження про риторику», «Дослідження значення побудови й
розвитку слова людського і додаток цього дослідження до мови
російської»’.

Учений розробив оригінальне розуміння творчого акту в словесній дії,
переборов абстрактний розподіл слова й думки в процесі «породження
думок», а потім розташування їх у процесі мис-леннєвого породження. К.
Зеленецький першим серед вітчизняних учених повернув риторику обличчям
до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів
перевидавалися, не втратили цінності й досі, мали певний вплив на
формування української риторичної культури, були курси М. Сперанського,
О. Мерзлякова, М. Кошанського та ін.

Михайло Сперанський (1772—1839) — граф, відомий російський державний
діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створення Державної
ради, керував кодифікацією основних державних законів Російської
імперії. Він автор «Правил вищого красномовства».

Олексій Мерзляков (1778—1830) — професор Московського університету. На
його публічні промови збиралася мало не вся московська верхівка. Він бр
учителем О. Грибоедова, П. Вяземського, >. П. Чаадаєва, 1. Тургенєва,
М. Муравйова, М. Бестужева-Рюміна та ін. $

Микола Кошанський (1781—1831) — професор російської та *’! латинської
словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель О. Пушкіна, який зберіг
про наставника найтепліші спогади. Як і згадані вже М. Сперанський, К.
Зеленецький, О. Мерзляков — автор підручників риторики, які були
популярними у минулому столітті.

Жанри красномовства

У, 1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було
проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд
від адміністрації, закріпила виборність суддів, змагальність
кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і
захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів.
Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому
розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З’являється ціле сузір’я талантів, серед яких і зірки з України: Сергій
Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього сузір’я
можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з Полтавської
губернії, а сам він з 1867 по 1870 р. працював товаришем прокурора
спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в
суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому
розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С.
Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний
рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох
іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій,
за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися Уроки служіння правди і
поваги людської гідності» ‘.

Сергій Андрієвський (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році
з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і вступив на
юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в
1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим
в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873
році, за безпосередню! участі А. Коні, з яким був близький по спільній
роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться
товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в
прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе
першокласним оратором, одним з провідних державних звинувачів
(обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка
звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городо-начальника
генерала Трепова, Андрієвському запропонрали виступати звинувачем у
процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний
у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник поставив умову
надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку
Трепова і його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу
не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич
Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму
другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім
рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому виступав
Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Промова у справі
Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність
за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного,
умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким
всебічним аналізом матеріалів справи, недостатньо надавав уваги
висновкам попереднюю слідства. «Не будуйте вашого рішення на доказаності
його вчинку, — говорив він в одній справі, захищаючи підсудного, — а
загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його
способу дій» ‘ .

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту, оригінальний
ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індивідуальністю. Уміло
користувався влучними порівняннями, часто вживав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С. Андрієвський пише:
«…Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з видатними
обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі
люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які
самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує житєве і професійне
кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після
дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас,
мимоволі відчуває: ця людина говорить правду. І ні від кого іншого я не
чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я
завжди прагнув» ‘.

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообразом чоловіка Каті
адвоката Миколи Івановича для Олексія Толсто-го був саме Сергій
Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльністю. Він
часто друкувався у «Вестнике Европн». У книзі «Литератур-нне чтения» за
1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних статей про Некрасова,
Тургенєва, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його
віршів. А згадувані вже судові промови Сергія Андрієвського ще за його
життя витримали п’ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей
від дня народження цього видатного українця, про якого в Україні нині,
окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському
перекладі стало б добрим початком у справі заслуженого повернення в
Україну цього доброго імені.

Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній
сім’ї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати —
актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний
факультет Московського університету. Починав помічником секретаря
Петербурзької судової палати. Потім — товаришем прокурора окружного суду
в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий,
об’єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького
окружного суду, а через шість років призначається головою столичного
окружного суду — першого суду Російської імперії. Як голова суду
пов’язав своє ім’я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу
— процесом Віри Засулич.

Олександр II, висока судова адміністрація вимагали від голови суду
винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А.
Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв
незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився
виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства.
«Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і
Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його
покровителя — міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале
ведення справи В-Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за
іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського
радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором,
членом Державної ради ‘. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові,
керує слідством у справі про аварію царського потягу в районі ст. Борки.
Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений
ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено головою
касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором
кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету,
професором Інституту живого слова — унікального навчального закладу, де
готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення,
письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті
існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії
А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чековим і В. Королен-ком) був обраний
академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії
наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого
Станіслава II ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в
Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За
архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних,
медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення
легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петербурзі поряд з
могилами І. Тургенєва, І. Гончарова, М. Салтикова-Щед-ріна. На могилі
зберігся надпис: «Мьіслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне
ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по
праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його
називали сучасники. І така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966—1969 рр. у Москві видавництвом «Юридичес-кая литература»
було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові
промови», що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні
промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки,
витримала кілька видань. А. Коні залишив багато корисних порад і
рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката
логічності, глибокої аргументації, об’єктивного і обгрунтованого розбору
доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш
небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри,
відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко
вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила
ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів
показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні
дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його
промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними
зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало
слухачів.

Микола Карабчевський (1851—1925). Народився в Херсонській губернії.
Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії
вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874
році успішно закінчив із ступінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи
в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до
адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював
популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у
багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час
російсько-турецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим
присутствієм Петербурзького Військово-окружного суду); на захист Ольги
Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських;
мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його
земляк, письменник В. Короленко; широку популярність набула його промова
у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з
політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасні.
Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить
активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади
протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову У справі
Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ
Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: «Панове судді! Мабуть
бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом
народу!». Тут його перебиває головуючий: «Це крамола». Але М.
Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов» ‘.

‘ Цит по: Ляховицкий Л.Д. Характеристики известнмх русских судебньи
ораторов.-СП6., 1897 – С. 148.

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно
займався наукою, публіцистикою, критикою, художнюю прозою і віршами.
Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса».
Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці — «Около правосудия»
(СПб., 1902) і «Промови» (М., 1916). Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції ‘.

Микола Холева (1858—1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії.
Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний
факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881 р. працює в
адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і
виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги приділяв детальному
вивченню справи, всіх її обставин. Його промови — це результат великої
попередньої праці і ґрунтовної підготовки до процесу. Для адвоката не
існувало дрібниць в обставинах справи. Будь-який факт — суттєвий чи
другорядний — не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні.
Доти, поки не закінчував всебічного розгляду одного питання, він не
переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особливості ораторського
обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і послідовно висвітлюються всі
події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний
розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з
питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі
про катастрофу пароплава «Володимир», вдало використано
літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні
журналів і газет, працював секретарем комісії із збирання юридичних
звичаїв при етнографічному відділенні Географічного товариства2.

Микола Крилешш (1885—1938). Народився в селі Бехтєєво Смоленської
області (Росія) в сім’ї політичного вигнанця з України. 1914 року
закінчив юридичний факультет Харківського університету. В 1917 році —
Верховний головнокомандуючий і нарком у військових справах. З 1918 року
працює в органах юстиції, організовує судові і прокурорські органи.
Згодом — голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської
Федерації. Народний комісар юстиції СРСР, державний звинувач з
найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права
Московського інституту радянського права.

Микола Криленко бр прикладом умілого і глибокого сполучення юридичного і
психологічного аналізу обставин справи. Майстерно володів усіма
прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне
значення справи. Письменник Л. Шейнін писав про Криленка, що він був
«оратором незабутнім» ‘.

Микола Васильович — автор фундаментальних творів: «Суд й право в СССР»,
т. 1-3 (М..; Л., 1927-1930); «Судебньїе речи. Из-бранное» (М., 1964).

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Чернігівської
губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юридичні курси при
Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944— 1953 рр. — прокурор
УРСР, а з 1953 р. — Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних
наук університету ім. Гумбольд-та (1960), Празького університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих міжнародних процесах:
у справі по звинраченню головних німецьких військових злочинців у
Нюрнберзі; справі американського льотчи-ка-шпигуна Ф. Пауерса2.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко
аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які
розглядалися. Був об’єктивним не тільки в дослідженні обставин справи,
але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звинувача на
Нюрнберзькому процесі була подією великої політичної значущості. У
другій частині книги подається текст цієї промови.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020