.

Промова прокурора Української РСР Р. Руденка у справі головних німецьких військових злочинців на Нюрнберзькому процесі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
336 10986
Скачать документ

Промова прокурора Української РСР Р. Руденка у справі головних німецьких
військових злочинців на Нюрнберзькому процесі

20 листопада 1945 року було розпочато і 1 жовтня 1946р. закінчено
судовий процес над головними німецькими військовими злочинцями, який
проходив у старовинному німецькому місті Нюрнберзі. Свого часу він був
перетворений гітлерівцями в місто портейтагів — збіговисько фашистської
партії.

Міжнародний Військовий Трибунал було створено за угодою чотирьох
союзницьких держав — СРСР, СІЛА, Великої Британії і Франції— 8 серпня
1945 року.

На лаву підсудних у Нюрнберзі були посаджені ті, хто підготував і
організував, очолив і керував здійсненням тяжких, нечуваних в історії
людства злочинів. Серед 24-х головних німецьких злочинців, відданих суду
Міжнародного Військового Трибуналу, в Нюрнберзі були:

— колишній рейхсмаршал «Великої Німеччини» Герман Герінг;

— один з керівників нацистської партії Рудольф Гесс;

— колишній міністр закордонних справ Іоахим фон Ріббентроп;

— колишній фельдмаршал і військовий радник Гітлера Віпьгельм Кейтль та
інші, злочини яких детально викладені в промові.

Гітлер і Гіммлер (глава СС) не були віддані суду, оскільки покінчили з
собою ще до суду; Роберт Лей, керівник так званого трудового фронту,
повісився, перебуваючи в Нюрнберзькій в’язниці.

Справа про підручного Гітлера по нацистській партії Мартина Бормана
розглядалася заочно у зв’язку з тим, що про його долю не було
достовірних даних. І, насамкінець, справа Густава Крупна, німецького
монополіста і промисловця, не розглядалася через його тяжку хворобу (був
розбитий паралічем) і неможливість участі у судовому процесі.

У складі Міжнародного Військового Трибуналу були представлені чотири
союзні держави — по одному члену Трибуналу і одному його заступнику від
кожної сторони. Обвинувачення на процесі також підтримували чотири
головних обвинувачі — від СРСР, СІЛА, Великої Британії і Франції.

У процесі брала участь велика група адвокатів, які захищали всіх
підсудних.

Протягом майже одинадцяти місяців Міжнародний Військовий Трибунал з
винятковою старанністю і скрупульозністю розглядав справу про тяжкі
злочини гітлерівців. Головні обвинувачі та їх помічники в ході процесу
подали до Міжнародного Військового Трибуналу численні документальні та
інші докази, які встановлювали здійснені гітлерівцями злочини,
безпосередню участь в них і відповідальність підсудних за їх здійснення.

Міжнародний Трибунал провів 403 відкритих судових засідання, було
допитано близько 100 свідків. Крім того, Трибуналу було подано десятки
тисяч інших письмових показань. Стенограми судових засідань Трибуналу
склали 42 томи.

Пане головуючий!

Панове судді!

Ми підбиваємо підсумки судового слідства щодо головних німецьких
військових злочинців. Протягом дев’яти місяців найретельнішому,
найдетальнішому дослідженню були піддані всі обставини справи, всі
докази, надані Суду обвинуваченням і захистом. Жодне діяння,
інкриміноване підсудним, не залишилося без перевірки, жодна обставина,
яка мала значення, не була пропущена при розгляді цієї справи.

Уперше в історії злочинці проти людства несуть відповідальність

за свої злочини перед Міжнародним Кримінальним Судом, вперше народи
судять тих, хто рясно залив кров’ю величезні простори землі, хто знищив
мільйони невинних людей, зруйнував культурні цінності, запровадив, як
систему, вбивства, тортури, винищення людей похилого віку, жінок, дітей,
хто заявив дику претензію на панування над світом і втягнув світ у
безодню нечуваних поневірянь. Дійсно, такий судовий процес уперше
проводиться в історії правосуддя.

Людство закликає до відповіді злочинців і від його імені ми, обвинувачі,
звинувачуємо в цьому процесі. І які жалюгідні спроби заперечити право
людства судити ворогів людства. Які неспроможні спроби позбавити народи
права судити тих, хто зробив своєю метою закабалення і винищення народів
і цю злочинну мету багато років підряд здійснював злочинними засобами.

Нинішній процес проводиться таким чином, що підсудним, які
звинувачуються у найтяжчих злочинах, були надані всі можливості захисту,
всі необхідні законні гарантії. У своїй країні, перебуваючи біля керма
правління, підсудні знищили всі законні форми правосуддя, відкинули всі
засвоєні культурним людством принципи судочинства. Але їх самих судить
Міжнародний Суд з дотриманням усіх правових гарантій, із забезпеченням
підсудним усіх законних можливостей для захисту.

Ми підбиваємо зараз підсумки судового слідства, робимо висновки із
розглянутих на Суді доказів, зважуємо всі дані, на яких побудоване
звинувачення. Ми запитуємо: чи підтвердилося на Суді пред’явлене
звинувачення, чи доказана їхня вина. На ці запитання можна дати лише
одну відповідь: судове слідство повністю підтвердило обвинувачення. Ми
ставимо підсудним у вину тільки те, що на Суді доказано з повною
безперечністю й достовірністю, а доказані всі страхітливі злочини, які
протягом багатьох років готувала банда знавіснілих злочинців, які
захопили в Німеччині державну владу, і впродовж багатьох років її
здійснювали, не рахуючись ні з принципами права, ні з елементарними
нормами людської моралі.

Ці злочини доказані, їх спростувати не могли ні показання підсудних, ні
потуги захисту, їх спростувати не можна тому, що не можна спростувати
істину, а саме істина є результатом цього процесу, надійним підсумком
наших тривалих і наполегливих зусиль.

Звинувачення доведено в усіх його елементах. Доведено, що існував
загальний план або змова, в якій брали участь підсудні для підготовки
агресивних воєн, які порушували норми міжнародного права, для
поневолення і винищення народів. Наявність такого плану або змови є
безсумнівним, як безсумнівною є керівна роль у ньому підсудних у цій
справі. В цій частині звинувачення підтверджено всіма даними судового
слідства, беззаперечними документами, показаннями свідків і самих
підсудних. Вся діяльність підсудних була спрямована на підготовку і
розв’язання агресивних воєн.

Уся їхня так звана ідеологічна робота полягала в культивуванні звірячих
інстинктів, у впровадженні у свідомість німецького народу безглуздої
ідеї расової зверхності і практичних завдань винищення й поневолення
людей «неповноцінних рас», придатних нібито для «добрива для проростання
раси панів», їхня «ідеологічна робота» полягала в закликах до вбивств,
грабунків, руйнування культури, винищення людей.

Підсудні готувалися до цих злочинів давно, а потім їх здійснювали,
нападаючи на інші країни, захоплюючи чужі території, знищуючи людей.

Коли ж виник цей план?

Звичайно, встановити точну дату, день його і час, коли підсудні
домовилися здійснити свої злочини, навряд чи можливо.

Ми не можемо і не будемо будувати свої висновки і твердження на догадках
і припущеннях. Але з певною безсумнівністю слід вважати установленим, що
з моменту, коли фашисти захопили в Німеччині державну владу, вони
приступили до реалізації своїх злочинних планів, використовуючи владу
для підготовки агресивної війни.

Вся діяльність підсудних була спрямована на підготовку Німеччини до
війни. Тут самі факти говорять за себе: це — ті війни, які спричинили
невидимі жертви, спустошення й агресивний характер яких установлений
беззаперечно.

Вина підсудних у здійсненні злочинів проти світу повністю доведена.

Доведене повністю обвинувачення в здійсненні військових злочинів, яке
полягає у веденні війни методами, які суперечать законам і звичаям
війни. Ні підсудні, ні їхні захисники нічого не могли заперечити проти
самих фактів здійснення таких злочинів. Все, що вони могли сказати з
цього приводу, це те, що підсудні самі безпосередньо не здійснювали цих
звірств — знищення людей у «душогубках» і концентраційних таборах;
своїми руками не винищували євреїв і навіть не знали окремих подібних
фактів, а що ці факти були — проти цього не заперечують і підсудні.
Підсудні визнають ці факти.

Даремний спосіб захисту!

Звичайно, підсудним, які обіймали вищі державні посади в гітлерівській
Німеччині, не було ніякої потреби самим, своїми руками розстрілювати,
вішати, душити, заморожувати живих людей у вигляді експерименту. Це
робили за їхніми вказівками їхні підлеглі кати, які виконували, так би
мовити, чорну роботу, а підсудним потрібно було лише давати накази, які
виконувалися беззаперечно.

Тому марне намагання підсудних розірвати свій зв’язок з цими катами,
відмежуватися від них. Цей зв’язок безсумнівний і незаперечний. І якщо
комендант Освенціма Рудольф Гесс видирав золоті зуби у мерців, то
імперський міністр Вальтер Функ відкривав для зберігання цих золотих
зубів спеціальні сейфи у підвалах імперського банку.

Якщо підлеглі Кальтенбруннера умертвляли людей у «душогубках», то
будували ці «газвагони» на заводах Зауера, Даймлера і Бенца,
підпорядкованих підсудному Шпеєру.

Якщо військовополонених винищували професійні кати із з’єднань «Тотен
копф» («Мертва голова») і табірна охорона, то накази про знищення
підписувалися фельдмаршалом німецької армії Кейтелем; якраз підсудні
намічали терміни знищення, віддавали накази про створення спеціальної
техніки умертвління, ідеологічно обґрунтовували «право вищих рас» на
знищення, ліквідацію «неповноцінних народів».

Це вони спокійно і без жалю спостерігали за замордованими жертвами і, як
Ганс Франк, проголошували парадні промови «про ще новий крок», пройдений
німецьким фашизмом на шляху очищення «життєвого простору» від «нижчих
рас».

За кожне вбивство, за кожну краплю невинної крові, пролитої
гітлерівськими катами, несуть відповідальність підсудні, оскільки між
ними і безпосередніми виконавцями злочинів, убивств, тортур різниця лише
в рангах і масштабах діяльності: ті — безпосередні кати, а вони —
головні кати, начальники катів, кати вищого гатунку. Вони в багато разів
небезпечніші, ніж ті, яких вони виховували в дусі людиноненависті і
звірства і від яких, рятуючи себе, тепер зрікаються.

Повністю доказана вина підсудних у здійсненні військових злочинів, у
тому, що вони організували систему знищення військовополонених, мирного
населення, жінок, стариків і дітей; у тому, що з їхньої вини всюди, де
ступала нога німецького солдата, залишались гори убитих і закатованих
людей, руїни і згарища, спустошені міста і села, опоганена і залита
кров’ю земля.

Доказані повністю злочини проти людства, які здійснили підсудні.

Ми не можемо пройти повз злочини, які підсудні здійснили в самій
Німеччині за час свого панування в ній; масові винищення всіх тих, хто
бодай якоюсь мірою виявляв незадоволення нацистським режимом; рабська
праця і винищення людей у концентраційних таборах; масове знищення
євреїв, а потім та ж рабська праця і те ж знищення людей в окупованих
країнах — все це доказано, й обвинувачення непохитне. Які ж засоби
захисту були використані підсудними та їхніми захисниками, які докази й
аргументи вони могли протиставити обвинуваченню?

Засоби захисту підсудних можна розділити на дві основні групи. Це,
по-перше, ряд свідків, викликаних захисниками. Ці свідки повинні були
своїми показаннями пом’якшити вину підсудних, зменшити їхню роль у
здійсненні злодіянь, будь-що обілити їх.

Про яку об’єктивність і достовірність показань таких свідків захисту
можна говорити, якщо невинуватість підсудного Функа повинен підтвердити
його заступник і співучасник, член СС з 1931 року, Хойлер, який має чин
групенфюрера СС; якщо на користь Зейсс-Інкварта був запрошений давати
свідчення злочинець Рейнер — член фашистської партії з 1930 року,
гаулейтер Зальцбурга, а потім Карінтіні.

Ці так звані свідки, такі, наприклад, як Бюлер — права рука підсудного
Франка і співучасник його в усіх злочинах — або Боле — один із основних
керівників шпигунсько-диверсійної діяльності гітлерівців за кордоном і
завідувач закордонним відділом фашистської партії, — приходили сюди для
того, щоб, здійснивши порушення присягання, намагатися вигородити своїх
колишніх господарів і зберегти своє власне життя.

І все ж більшість свідків захисту під час їхнього допиту неминуче
перетворювалися у свідків обвинувачення, їх самих викривали «німі
свідки» — документи, до того ж переважно німецькі, і вони самі вимушені
були викривати тих, кого вони бажали виправдати.

Друга група засобів захисту — це докази і міркування юридичного порядку.

ДЕЯКІ ПРАВОВІ ПИТАННЯ ПРОЦЕСУ

Обвинувачення у даному процесі спирається на величезний і безсумнівний
фактичний матеріал, міцно стоїть на позиціях права і законності. Тому
вже в перших вступних промовах обвинувачів було приділено багато уваги
кримінально-правовому обгрунтуванню відповідальності підсудних.

Захист у своїх виступах перед трибуналом знову поставив рад правових
питань:

а) про значення принципу «Немає злочину без вказівки на те в законі»;

б) про значення наказу;

в) про відповідальність держави і окремих осіб;

г) про поняття змови та ін.

У зв’язку з цим вважаю за необхідне знову повернутися до деяких правових
питань у відповіді на спроби захисту заплутати прості і зрозумілі
положення та перетворити юридичну аргументацію у димову завісу,
покликану закрити від суду криваву минувшину фашистських злочинів.

Принцип «nullum crimen Sine lege»

Захист намагався спростувати обвинувачення, доказуючи, що в момент
здійснення підсудними інкримінованих їм злодіянь, останні не були
передбачені діючими законами, а тому підсудні не можуть нести за них
кримінальну відповідальність.

Я міг би просто віднести всі посилання на принцип «nullum crimen Sine
lege», оскільки Статут Міжнародного Військового Трибуналу, який є
незаперечним законом і який підлягає обов’язковому виконанню,
установлює, що цей Трибунал «має право судити і карати осіб, які, діючи
в інтересах європейських країн, усі індивідуально або як члени
організацій», здійснили будь-який із злочинів, перерахованих ст. 6
Статуту.

Отже, юридичне для винесення вироку і застосування покарання не
вимагається, щоб здійснені підсудними злочини були передбачені
кримінальними законами на момент їхнього здійснення. Однак не підлягає
сумніву, що дії підсудних є злочинними з точки зору законів, які діяли
на той момент, коли ці злочини мали місце.

Норми кримінального права, які містяться у Статуті Міжнародного
Трибуналу, являють собою вираження принципів, які містяться в ряді
міжнародних договорів, перерахованих у моїй вступній промові 8 лютого
1946 року, і в кримінальному законодавстві всіх цивілізованих держав.
Законодавство всіх цивілізованих держав передбачає кримінальну
відповідальність за вбивства, тортури, зґвалтування, здирства і тому
подібне. Та обставина, що ці злочини були організовані підсудними в
переважаючих людську уяву розмірах і в нечуваних за своєю садистською
жорстокістю формах, звичайно, не виключає, а лише стократ посилює
відповідальність злочинця. Якщо б підсудні вчинили злочини на території
і щодо громадян якоїсь однієї країни, то вони б у відповідності з
Декларацією глав урядів СРСР, Великої Британії і США, опублікованій 2
листопада 1943 року, в повній відповідності із загальноприйнятими
засадами кримінального і кримінально-процесуального права були б судимі
в цій країні і за її законами.

Ця Декларація велить, що «німецькі офіцери й солдати і члени нацистської
партії, які були відповідальними за вищенаведені здирства, вбивства і
катування або добровільно брали в них участь, відіслані в країни, в яких
були скоєні їхні огидні дії, для того, щоб вони могли бути судимі і
покарані у відповідності до законів цих звільнених країн і вільних
урядів, які будуть там створені».

Однак підсудні є військовими злочинцями, «злочини яких не пов’язані
географічним місцем» (ст. 1 Угоди чотирьох держав від 8 серпня 1945
року), і тому їхні злочини підсудні Міжнародному Військовому Трибуналу,
який діє на підставі Статуту.

Немає потреби тут робити посилання на міжнародні договори, в яких
агресивна війна була визнана міжнародним злочином.

Підсудні звинувачуються в діях, які цивілізоване людство й раніше
визнавало злочинами.

Виконання наказу

Деякі підсудні у своїх показаннях Трибуналу намагалися показати себе
нікчемними карликами, сліпими й покірними виконавцями чужої волі — волі
Гітлера.

У пошуках правової бази для цієї позиції захисник Ярайсс говорив про
значення наказів Гітлера. На думку захисника Ярайсса, наказ Гітлера «був
чимось зовсім іншим», ніж наказ будь-якого іншого керівника, що наказ
Гітлера був актом недоторканним у правовому плані. Тому захисник Ярайсс
стверджує: «Щоб не розумів Статут Трибуналу під наказами, які він
заперечує як підставу, яка виключає кримінальне переслідування, чи можна
все ж під цим мати на увазі наказ Гітлера? Чи може цей наказ підійти під
поняття наказу, передбаченого Статутом?»

Право тлумачення закону — беззаперечне право кожного судового
працівника, зокрема і захисників. Уявляється, одначе, зовсім
незбагненним, якими логічними чи іншими методами керувався захисник,
стверджуючи, що положення Статуту, спеціально розробленого для Суду над
головними військовими злочинцями фашистської Німеччини, саме умов
діяльності цих злочинців не мало на разі?

Про які ж накази, ким видані, в якій країні, говорив Статут Трибуналу?

Безсумнівно, мається на увазі протилежне: автори Статуту сповна
орієнтовані в специфічній обстановці гітлерівської Німеччини, були
сповна орієнтовані (за матеріалами Харківського та інших процесів) в
намаганнях підсудних заховатися за накази Гітлера, саме і власне тому
вони спеціально обумовили, що виконання явно злочинного наказу не
звільняє від кримінальної відповідальності.

Відповідальність держави і окремих осіб

До певної міри треба думати, що самі автори цієї спроби приховати велику
групу міністрів, гаулейтерів і військових начальників за спину Гітлера
засумнівались у переконливості подібного захисного маневру, оскільки на
допомогу цьому маневру висувається нова лінія захисту.

«Якщо німецька імперія розпочала наступ всупереч ще діючому договору про
ненапад, — говорив захисник Ярайсс, — то вона здійснила міжнародний
делікт і повинна відповідати за нього за нормами міжнародного права…,
лише імперія, а не окрема особа».

Не можна, передусім, не відзначити, що наведена точка зору не нова: до
виступу офіційного захисту на даному процесі деякі неофіційні захисники
військових злочинців залюбки пропагували версії, що не фізичні особи, а
німецька держава і німецький народ повинен нести відповідальність за
злочинну агресію і військові злочини.

Порушення суб’єктом міжнародного права — державою — норм міжнародного
права тягне ті чи інші наслідки міжнародного характеру, в усякому разі,
не кримінальну відповідальність держави.

Ті чи інші дії держави у сфері міжнародних відносин здійснюються
фізичними особами й агентами держави. При виконанні цих дій особи можуть
здійснювати найрізноманітніші порушення як цивільно-правового, так і
кримінально-правового характеру. За останні, тобто за ті, які містять у
собі склад злочину, вони несуть у належних випадках кримінальну
відповідальність за законами і перед судом як своєї, так і чужої
держави, в залежності від обставин.

У даному випадку не лише гітлерівська держава порушила норми
міжнародного права, наслідком чого є заходи, вжиті щодо держави, але й
окремі фізичні особи, вчинюючи ці акти порушень, персонально здійснили
кримінальні злочини, за які вони у відповідності до Статуту Трибуналу
підлягають кримінальній відповідальності перед Міжнародним Військовим
Трибуналом.

Про поняття змови

Захист одностайно і в різних формах та варіантах намагається заперечити
звинувачення підсудних у злочинній змові. Витягуючи із різних джерел
однобокі й тенденційно підібрані дефініції змови, захисники намагаються
довести, що Герінг, Гесс, Ріббентроп та інші не можуть розглядатися як
учасники змови.

Я хотів би навести кілька аргументів на доказ необґрунтованості позиції
захисту.

Змова передбачає наявність злочинної зграї, створеної і діючої для
досягнення спільних злочинних цілей. Така зграя, безумовно, була. Певна
річ, у даному випадку, оскільки змовниками було захоплено управління
державою. Зв’язки й важелі, які об’єднували членів змовницької злочинної
зграї, вельми складні.

У будь-якій злочинній зграї, і особливо в розгалуженій і численній,
окремі учасники виконують такі злочинні акти, які охоплюються загальним
планом змови, але конкретно можуть залишатися невідомими ряду членів
зграї, проте, оскільки ці злочини

випливають із єдиного злочинного плану, загального для всієї зграї, за
них несуть відповідальність і ті учасники, які особисто не здійснювали
цих окремих злочинів і конкретно про них не були інформовані.

У даній справі наявність змови не виключається тією обставиною, що,
наприклад, Шірах міг не знати про окремі заходи работоргівця Заукеля або
погромника Штрейхера.

Наявність змови не виключається і суперечками з окремих питань, які
існували між окремими учасниками змови (інтриги Герінга проти Бормана і
т. п.). Такі зіткнення можуть мати місце в будь-якій зграї розбійників і
злодюг, але від цього ватага чи банда не перестають бути такими.

Майже в кожній зграї існує певна ієрархія серед її учасників. Доволі
часто отамани злочинної ватаги привласнюють собі необмежену владу над
іншими членами зграї, аж до права життя і смерті.

Одначе жодному юристові в світі, здається, не приходило в голову
заперечувати наявність злочинної зграї на тій лише підставі, що учасники
її не були рівними, а один мав владу над іншими.

Щонайменше дивно заперечувати наявність змови в даному випадку на
підставі беззаперечного факту, що в руках провідника — Гітлера була
зосереджена величезна особиста влада. Наявність змови не виключає, а
передбачає певний розподіл ролей між учасниками злочинної групи в
досягненні загальної спільної мети (один координує всю злочинну
діяльність, інший відає питаннями ідеологічної підготовки, третій готує
армію, четвертий організовує роботу воєнної промисловості, п’ятий веде
дипломатичну підготовку і т. д.). Тому фашистська змова не перестає бути
змовою, але і є змовою особливо небезпечною, оскільки в руках змовників
знаходився державний апарат і величезні людські та матеріальні ресурси.

У руках міжнародних злочинців, у руках Герінга, Кейтеля та інших
підсудних величезні армії людей стають знаряддям найтяжчих злочинів. Ось
чому ті специфічні риси, які відрізняють змовників фашистської Німеччини
від будь-якої іншої банди, не змінюючи правової природи змови, лише
надають їй особливо небезпечного характеру.

На цьому я закінчую короткий аналіз юридичних аргументів захисту, на
яких детально зупинялися мої шановні колеги.

Як ви бачите, панове судді, аргументи захисту виявилися необгрунтованими
і неспроможними похитнути обвинувачення.

Переходжу до розгляду питання про винуватість окремих підсудних.

ГЕРІНГ

Підсудний Герінг був у гітлерівській Німеччині другою після фюрера
особою, його першим наступником. Він узяв на себе величезні повноваження
і захопив найвідповідальніші пости. Він — голова ради міністрів з
оборони Німецької імперії, диктатор з керівництва німецької економіки,
генеральний уповноважений з чотирьохрічного плану і головнокомандуючий
військово-повітряними силами. Головне — цю неосяжну сферу діяльності він
використовував і усі сили присвятив організації та здійсненню тих
злочинів, які вказані в Обвинувальному висновку.

Як ми вже знаємо, суть цієї змови полягала в тому, щоб поневолити
Європу, а потім добитися світового панування гітлерівської Німеччини, не
зупиняючись ні перед якими засобами, якими б вони не були злочинними і
нелюдськими. Щоб досягти цієї мети, слід було розчистити шлях, як
говорив Гітлер ще в лютому 1933 року на нараді з відомими німецькими
промисловцями, знищити парламентську систему.

Цим і зайнявся Герінг. Він енергійно взявся за знищення політичних
супротивників фашизму, для чого проводив масові арешти членів небажаних
нацизму політичних партій. Він організував концентраційні табори, куди
без суду направляв людей, не згодних з фашизмом. Він створив гестапо, в
якому від його початку установився кривавий терористичний режим. Він
вимагав від усіх посадових осіб таборів і гестапо не зупинятися ні перед
чим — дикі розправи над людьми, понівечення ‘їх і убивства стали
основним методом його роботи.

Йому, Герінгу, належать слова: «Кожна куля, яка вилетіла із дула
пістолета поліцейського, є моя куля; якщо дехто називає це вбивством,
значить це я вбив» (із книги Герінга «Відновлення нації», написаної ним
у 1943 році).

Так він розчистив дорогу фашизму, так він прокладав шлях до того, щоб
фашистська змова могла безперешкодно розвиватися і реалізовуватися.

Герінг був невтомним у викоріненні всього і всіх, що заважало укріпленню
цієї змови. І Гітлер повсякчас розхвалював його за це. Так, він заявив в
рейхстазі 13 липня 1934 року, що Герінг «своїм залізним кулаком
розтрощив атаку на націонал-соціалістську державу раніше, ніж вона могла
розвиватися».

Уся ця терористична діяльність Герінга була розрахована на те, щоб
розчистити шлях для здійснення основної мети фашистської змови — скорити
Європу, а потім добитися світового панування гітлерівської Німеччини.

Судове слідство підтвердило вину Герінга в плануванні і підготовці всіх
агресивних воєн гітлерівської Німеччини. Суду були надані численні
документи, які свідчать про активну роль Гєрінга в розгортанні
агресивних воєн. Нагадаю заяву Герінга в 1935 році на зборах офіцерів
військово-повітряних сил. Там він заявив, що «має намір створити
військово-повітряні сили, які будуть кинуті на ворога як удар відплати.
Ще до початку поразки ворог повинен відчути, що він пропав». І цей
намір, як ми знаємо, він здійснював, готуючись до війни щоднини.

На нараді керівників німецької авіаційної промисловості 6 липня 1938
року Герінг дав зрозуміти, що війна не за горами і що, коли Німеччина
виграє цю війну, вона буде найвизначнішою державою у світі, пануючою на
світовому ринку, і що вона стане багатою країною. «Потрібен ризик, щоб
досягнути цієї мети», — гасло яке кинув тоді Герінг.

14 жовтня 1938 року, незадовго до пред’явлення вимог Польщі, Герінг
заявив, що «приступив до проведення в життя гігантської програми, в
порівнянні з якою тьмяніє все, що було досі».

«У найкоротший термін військово-повітряні сили мають бути збільшені у
п’ять разів; військово-морський флот повинен швидкими темпами
озброюватися, армія повинна отримати потужну зброю…, особливо важку
артилерію і важкі танки. Водночас повинно бути збільшено виробництво
військових матеріалів і пального».

Безсумнівно установлено активну участь Герінга в підготовці агресії
проти СРСР.

У звіті про нараду від 29 квітня 1941 року з питання про структуру
економічного штабу «Ольденбург», у звіті про нараду у генерала Томаса
від 28 лютого 1944 року, а також показаннях самого Герінга в судовому
засіданні 21 березня 1946 року Трибунал знайде докази того, що Герінг
уже з листопада 1940 року брав активну участь у розробці плану нападу на
СРСР.

Це Герінг разом з Розенбергом, Кейтелем і Борманом на нараді у Гітлера
16 липня 1941 року конкретизував план розчленування Радянського Союзу,
поневолення народів і пограбування багатств СРСР. Це за його участі тоді
планувалося «зрівняти Ленінград із землею з тим, щоб потім віддати його
фінам». Це він висунув ката Коха як рейхскомісара України, як особу з
дуже великою ініціативою і доброю підготовкою». Так що без сумніву можна
вважати доказаним, що Герінг винуватий у плануванні і підготовці
агресивних воєн гітлерівської Німеччини, і за це він повинен нести
відповідальність.

Мої колеги уже зупиняли увагу Суду на злочинному ставленні до
військовополонених.

Я дозволю собі лише нагадати Трибуналу показання свідка Моріса Лампа у
вечірньому засіданні 25 січня 1946 року про страти радянських,
англійських, французьких та інших офіцерів у концтаборі Маутхаузен, про
табори знищення Освенцім і Майданек, про пред’явлені Суду ноти Народного
комісара іноземних справ СРСР від 25 листопада 1941 року і 27 квітня
1942 року, про страхітливі знущання німецьких військових властей щодо
радянських військо-вополонених, про знущання, за які більша доля
відповідальності лягає на Герінга. Я нагадрз також про показання свідка
Гальдера 31 жовтня 1945 року, в якому свідок повідомив про нараду у
Гітле-ра з питання про незастосування положень Гаазької конвенції при
поводженні з російськими військовополоненими і про директиву із ставки
Гітлера від 12 травня 1941 року про поводження із захопленими в полон
російськими командирами і політпрацівниками.

Всі ці безумовно установлені на Суді факти злодіянь не потребують
додаткового розгляду, оскільки захист не навів у своїх промовах жодних
заперечень чи спростувань щодо цих фактів.

У «Дванадцяти заповідях поведінки німців на Сході» від 1 червня 1941
року (шоста заповідь) сказано: «Ви повинні усвідомити, що ви на ціле
століття є представниками великої Німеччини і прапороносцями
націонал-соціалістської революції в новій Німеччині. Тому ви повинні із
свідомістю своєї гідності проводити найжорстокіші і найнещадніші заходи,
які вимагає від вас держава».

З іменем Герінга пов’язаний початок організованого придушення і знищення
єврейського населення. Саме він підписав людиноненависницькі нюрнберзькі
закони, декрети про позбавлення євреїв власності, про накладання штрафу
на євреїв в один мільярд та інші. Ця діяльність сповна відповідає
канібальському світогляду Герінга.

На суді він заперечував, що є прибічником расової теорії, однак у 1935
році Герінг проголосив у рейхстазі промову на захист нюрнберзьких
расових провокаторів. Тоді він голосно заявив: «Бог створив раси, він не
хотів рівності, і тому ми енергійно відкидаємо намагання спотворити
концепцію чистої раси…»

Численні документи, подані стороною обвинувачення Трибуналу, викривають
злочинні дії Герінга щодо інших націй.

Директива Герінга від 19 жовтня 1939 року яскраво показує ставлення
підсудного до польського народу, до Польської держави.

У директиві про економічну політику на Сході від 23 травня 1941 року,
виданій напередодні нападу на СРСР, Герінг так пише про ставлення до
росіян: «Німеччина не зацікавлена в підтриманні продуктивності на цій
території. Вона забезпечує продуктами харчування лише розташовані там
війська… Населення цих районів, і особливо міське, приречене на голод.
Необхідно буде вивозити це населення в Сибір».

Як уповноважений з чотирьохрічного плану Герінг відповідає за
пограбування державної власності й особистої власності громадян,
проведені фашистами на окупованій території СРСР, у Чехословаччині,
Польщі, Югославії та інших країнах. Якраз Герінг очолив діяльність
фашистських змовників з економічного пограбування окупованої теритирії
СРСР.

Ще до віроломного нападу на СРСР, 29 квітня 1941 року, відбулася нарада
з розробки економічних заходів щодо плану «Барбаросса». У результаті
цієї наради був створений економічний штаб особливого призначення
«Ольденбург», підпорядкований Герінгу. Було передбачено створення у
великих містах СРСР спеціальних господарських інспекцій і команд, перед
якими були поставлені широкі завдання з використання і пограбування
радянської промисловості та сільського господарства. Повідомлення
Надзвичайної Державної Комісії СРСР про злодіяння, здійснені
гітлерівцями в Києві та інших містах, говорять про те, що ці злочинні
плани підсудного Герінга і його поплічників були значною мірою
реалізовані.

Для забезпечення німецької військової промисловості та сільського
господарства робочою силою і водночас з метою фізичного винищення і
економічного послаблення поневолених народів підсудний Герінг і його
поплічники використовували рабську працю іноземних робітників.

Використання примусової праці було заплановано фашистами ще на початку
війни. На нараді 7 листопада 1941 року і в наказі від 10 січня 1942 року
Герінг вимагав від усіх підвідомчих йому органів забезпечення будь-якими
методами німецької промисловості робочою силою за рахунок населення
окупованих радянських територій.

6 серпня 1942 року Герінг провів нараду з рейхскомісарами окупованих
областей і представниками військового командування. Звертаючись до
учасників наради, він сказав: «Ви послані туди не для того, щоб
працювати на добробут ввірених вам народів, а для того, щоб викачати все
можливе…

Ви повинні бути, як люті собаки, там, де ще щось є. Я намагаюсь
грабувати, і якраз ефективно».

Ці наміри були реалізовані. Грабував Герінг, грабували рейхсміністри і
рейхскомісари окупованих областей, грабували представники військового
командування, починаючи від генерала і закінчуючи рядовим солдатом.

Так діяв підсудний Герінг.

Немає жодного заходу фашистської партії, жодного кроку гітлерівського
уряду, в якому не брав би участь Герінг.

Він брав активну участь в усіх злочинах фашистської банди, і за всі свої
дії повинен понести належне покарання.

ГЕСС

Підсудний Рудольф Гесс уже з моменту зародження партії посідав провідне
місце серед нацистських змовників.

Це Гесс був керівником фашистської організації Мюнхенського
університету, це він брав участь у мюнхенському путчі, це він разом з
Гітлером працював над біблією фашизму — книгою «Майн кампф», виконуючи
обов’язки особистого секретаря Гітлера, це він у 1932 році був головою
центральної політичної комісії фашистської партії, а після захоплення
влади, як заступник фюрера, втілював у життя звірячу політику
фашистських головорізів.

Якраз Гессу декретом Гітлера від 21 квітня 1933 року було надано «повне
право приймати рішення від імені Гітлера з усіх питань, які стосуються
керівництва партії».

Слідом за цим Гесс продовжував прибирати до своїх рук все нові й нові
пости в гітлерівській Німеччині. З 1 грудня 1933 року він — імперський
міністр без портфеля для забезпечення близького співробітництва партії і
штурмових загонів з цивільною владою; 4 лютого 1938 року він призначений
членом таємної ради; ЗО серпня 1939 — членом ради міністрів з оборони
імперії, а 1 вересня 1939 року Гітлер оголошує Гесса своїм наступником
після Герінга. Гесс отримує також звання обергрупенфюрера СС і СА.

Декретом від 27 липня 1934 року Гітлер зобов’язав керівників усіх
відомств і міністерств Німеччини подавати Гессу всі законопроекти на
попереднє затвердження.

Гесс займався і розстановкою керівних фашистських кадрів. Про це
засвідчує указ Гітлера від 24 вересня 1935 року та інші документи,
подані Трибуналу обвинуваченням.

Особливо слід відзначити активну роль Гесса в плануванні і проведенні
агресивних воєн. Всі агресивні акції гітлерівської Німеччини
накреслювалися і готувалися за найбезпосереднішої участі Гесса і
підлеглого йому партійного апарату фашистів.

Ще 12 жовтня 1936 року, виступаючи в Баварії, Гесс закликав німців
«споживати трохи менше жиру, трохи менше свинини, трохи менше яєць… Ми
знаємо, — говорив Гесс, — що іноземна валюта, яку ми тим самим
зберігаємо, йде на озброєння. І на сьогодні дійсний лозунг «Гармати
замість масла».

Про це ж говорив Гесс і напередодні свого вильоту до Англії — 1 травня
1941 року, виступаючи на заводі Мессершмідта із закликом до продовження
агресивної війни.

Разом з Гітлером, Герінгом та іншими керівниками фашистської змови Гесс
підписував укази про приєднання до Німеччини захоплених територій.

У людиноненависницьких нюрнберзьких законах, за появу яких несе
відповідальність і підсудний, є спеціальний пункт, який уповноважує
Фріка і Гесса видавати необхідні декрети для проведення в життя цих
законів. Гесс підписав закон «Про охорону крові і честі», указ від 14
вересня 1935 року про позбавлення євреїв права голосу і права роботи в
громадських установах, а також указ від 20 травня 1938 року про
поширення нюрнберзьких законів на Австрію.

На даному процесі уже достатньо висвітлено питання про роль Гесса в
організації тенет шпіонажу і терористичних груп за кордоном і створенні
СБ (служби безпеки) та комплектуванні частин СС.

Саме становище Гесса у фашистській партії і гітлерівському уряді
говорить про активну керівну участь підсудного в підготовці і здійсненні
загального злочинного плану фашистських змовників, а отже, про величезну
долю його вини і відповідальності за злочини проти миру — і за воєнні
злочини, і за злочини проти людства.

Гесс відмовився давати пояснення Трибуналу. Його захисник Зейдль з
напускним пафосом заявив, що Гесс вважає даний трибунал некомпетентним
для суду над німецькими воєнними злочинцями…, і тут же, без паузи,
почав висувати докази на захист Гесса.

Гесс навіть намагався оголосити себе божевільним, щоб уникнути
заслуженого покарання. Але коли Гесс переконався, що такий маневр йому
не допоможе, він змушений був заявити в Суді, що він стимулював утрату
пам’яті, бо це був тактичний хід з його боку. Він повинен був визнати,
що несе повну відповідальність за все те, що скоїв і підписував разом з
іншими.

Отже, на Суді повністю викрито незграбне намагання Гесса уникнути
відповідальності, і Гесс повинен сповна понести покарання за участь у
загальному плані здійснення світових злочинів — найтяжчих злочинів проти
миру і людства.

БОРМАН

Ім’я підсудного Мартина Бормана нерозривно пов’язане із створенням
гітлерівського режиму. Він був одним із тих, хто здійснював дикунські
злочини, спрямовані на знищення сотень тисяч невинних людей.

Разом з підсудним Розенбергом Борман із жорстокою послідовністю проводив
пропаганду расової теорії і переслідування євреїв.

Ним були видані численні директиви, спрямовані на дискримінацію євреїв у
гітлерівській Німеччині, які відіграли пізніше вирішальну роль у
винищенні мільйонів євреїв. Цією своєю діяльністю він заслужив велику
довіру у Гітлера, йому було «надано право репрезентувати партію у сфері
державного життя…», і він її представляв. Так, у ранзі начальника
партійної канцелярії він брав безпосередню участь у знищенні євреїв,
циган, росіян, українців, поляків, чехів і словаків.

Нацистська партія під його керівництвом перетворилась на поліцейську
організацію, яка перебувала у найтіснішій взаємодії з німецькою таємною
поліцією і СС.

Борман не лише знав про всі агресивні плани гітлерівського уряду, але й
брав активну участь у їх здійсненні. Він залучив увесь нацистський
партійний апарат до реалізації агресивних планів гітлерівського уряду, а
партійних гаулейтерів призначив уповноваженими з оборони імперії у тих
областях, в яких вони діяли.

Апарат нацистської партії і особисто Борман брали активну участь у
заходах німецьких військових і цивільних властей з бузувірського
використання військовополонених. Про це засвідчують численні директиви і
вказівки, Видані Борманом.

Матеріалами звинувачення і судового слідства встановлено, до якої
масової загибелі призвело звіряче поводження з військовополоненими.

Партійний апарат і особисто Борман брали безпосередню участь у заходах
гітлерівського уряду, пов’язаних з вигнанням у рабство населення
окупованих територій. З благословення Бормана проводилася таємна
доставка в Німеччину українських дівчат, призначених для насильницького
онімечування.

Наказом Гітлера від 18 жовтня 1944 року на Бормана і Гіммлера було
покладено керівництво фольксштурмом, який складався із здатних носити
зброю чоловіків віком від шістнадцяти до шістдесяти років.

Напередодні краху гітлерівської Німеччини Борман очолював створену для
диверсійної роботи в тилу союзних військ підпільну організацію
«Вервольф». Борман безпосередньо брав участь у пограбуванні культурних,
історичних та інших цінностей на окупованих територіях. Він вніс у 1943
році пропозицію про необхідність посилення економічного пограбрання
окупованих територій.

Такі злочини підсудного Бормана, найближчого сподвижника Гітлера, який
поділяє всю повноту відповідальності за численні злочини гітлерівського
уряду і фашистської партії.

РІББЕНТРОП

Один із головних натхненників і керівників зовнішньої політики
гітлерівської Німеччини Іоахим фон Ріббентроп був одним із найактивніших
учасників змови.

Офіційно вступив до нацистської партії у 1932 році. Однак ше до приходу
фашистів до влади активно сприяв її захопленню і став у недалекому
майбутньому офіційним радником партії як «співробітник фюрера з питань
зовнішньої політики».

Просування Ріббентропа службовими сходинками перебуває в нерозривному
зв’язку з розвитком діяльності фашистських змовників, спрямованої проти
інтересів миру.

У своїх показаннях Ріббентроп заявив: «Він (Гітлер) знав, що я вірний
його співробітник». Саме тому Гітлер 4 квітня 1938 року як переконаного,
відданого фашиста призначив Ріббентропа офіційним керівником зовнішньої
політики, яка була одним з важливих важелів реалізації усієї фашистської
змови.

Однак Ріббентроп не обмежував свою діяльність сферою зовнішньої
політики. Як член гітлерівського уряду, імперської ради з оборони
імперії, таємної ради він брав участь у вирішенні всього комплексу
питань, пов’язаних з підготовкою агресивних воєн. Ось чому він,
Ріббентроп, будучи міністром закордонних справ, брав участь у вирішенні
і проведенні в життя таких далеких від зовнішньої політики питань, як
використання робочої сили під час війни, організація таборів і т. п. У
цьому зв’язку слід відзначити, що Ріббентропом була підписана спеціальна
угода з Гіммлером про організацію спільної роботи щодо розвідки.

Імперським міністром закордонних справ Ріббентроп став якраз на початку
здійснення планів агресії, розрахованих на підкорення Німеччиною Європи.
Цей збіг не випадковий. Не без підстав Ріббентроп вважався
найпридатнішою людиною для здійснення цієї злочинної змови. Йому віддали
перевагу навіть перед таким спеціалістом міжнародних провокацій, як
Розенберг, на що останній не без деяких підстав подав офіційну заяву. 1
Гітлер не помилився в Ріббентропі. Довіру Гітлера той сповна виправдав.

Уже 12 лютого 1938 року, через тиждень після свого призначення,
Ріббентроп разом з Птлером і підсудним Папеном, який очолював протягом
тривалого часу підривну роботу нацистських агентів в Австрії, взяв
активну участь у нараді в Оберзальцбурзі, де він від австрійського
канцлера Шушніга і його міністра закордонних справ ІІІмідта, під тиском
погроз, ультимативно вимагав згоди на відмову від незалежності Австрії і
домігся цього.

Як міністр Ріббентроп був присутній на нараді 28 травня 1938 року, де
було прийнято рішення про запровадження «плану Грюн» — плану агресії
проти Чехословаччини.

Відповідно до тактики фашистів послаблювати зсередини майбутню жертву
Ріббентроп постійно підтримував зв’язок і надавав матеріальну допомогу
спочатку партії судетських німців, а потім і словацьким націоналістам з
тим, щоб викликати внутрішній розкол і братовбивчу війну в
Чехословаччині.

Захопивши Чехословаччину, фашистські змовники, в їх числі і підсудний
Ріббентроп, перейшли до підготовки і здійснення наступного акту агресії,
наперед наміченого ними в плані злочинів проти миру, — до нападу на
Польщу.

Будучи змушений у зв’язку з недавнім захопленням Австрії і
Чехословаччини тимчасово приховувати подальші наміри Німеччини,
Ріббентроп особисто і через своїх дипломатів намагався приспати
пильність європейських держав, облудно заявляючи, що ніяких інших
територіальних вимог Німеччина не має.

26 січня 1939 року у Варшаві міністр закордонних справ Німеччини
Ріббентроп заявив, що «зміцнення дружніх зв’язків між Німеччиною і
Польщею на основі діючих угод є важливим елементом зовнішньої політики
Німеччини».

Пройшло небагато часу, і Польща перевірила ціну цих запевнянь
Ріббенропа.

Я не зупиняюсь на тій віроломній ролі, яку відіграв підсудний Ріббентроп
у німецькій агресії проти Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії і
Люксембургу, оскільки про це досить переконливо говорили мої колеги.

Підсудний Ріббентроп брав безпосередню активну участь у проведенні
агресії проти Югославії і Греції.

Вдаючись до улюбленого свого методу облудливих гарантій для приховування
агресії, до якої вже розпочалася підготовка, підсудний Ріббентроп 20
квітня 1938 року запевняв, що після аншлюзу німецькі кордони з
Югославією розглядаються як «остаточні і непорушні». Водночас за
активної участі підсудного Ріббентропа велася всебічна підготовка до
агресії. 12 і 13 червня 1939 року на нараді Гітлера і Ріббентропа з
Чіано в Оберзальцбурзі було досягнуто угоди про «ліквідацію нейтралів
одного за іншим».

За безпосередньої і прямої участі підсудного Ріббентропа фашистські
змовники планували, готували і здійснювали також віроломний напад на
Союз Радянських Соціалістичних Республік 22 червня 1941 року.

Підсудний Ріббентроп сам визнав тут, у залі Суду, що з кінця серпня —
початку вересня 1940 року, тобто коли вже проводилася розробка «плану
Барбаросса» (як це вочевидь випливає із показань генерала Верлімонта,
генерала Мюллера і фельдмаршала Паулюса), підсудний Кейтель вів з ним
бесіду про напад на СРСР.

Діяльність підсудного і міністерства, яким він керував, відігравала
першорядну роль в організації війни проти СРСР за участю Фінляндії,
Угорщини, Румунії і Болгарії,

Уже після початку агресії Німеччини проти Радянського Союзу підсудний
Ріббентроп продовжував докладати зусиль, щоб притягнути на бік Німеччини
нових співучасників. Так, у телеграмі німецькому послу в Токіо від 10
липня 1941 року він писав: «Я прошу вас всіма засобами, які є у вашому
розпорядженні, вплинути на Мацуока, щоб Японія якомога швидше вступила у
війну з Росією, Чим швидше це відбудеться — тим краще. Кінцевою метою
повинно залишатися і в подальшому те, що Японія і ми перед наступом зими
протягнемо один одному руку на Сибірській залізниці…».

Як установлено на Суді, Ріббентроп разом з іншими підсудними готував ту
політику знищення і пограбування, яку гітлерівці намітили, а потім і
проводили на тимчасово окупованих територіях Радянського Союзу.
Підсудний Розенберг, який розробляв плани експлуатації окупованих
територій Східної Європи, проводив наради з цього питання у
міністерствах економіки, внутрішніх справ, закордонних справ. У своїй
«Доповіді про підготовчу роботу із східноєвропейського питання» він
писав: «У результаті переговорів з МЗС, останнє призначило як свого
представника до Розенберга генерального консула пана Брейтігама».

Таким чином, безсумнівно, що Ріббентроггу не лише було відомо про
підготовку нападу на СРСР, але він разом з іншими змовниками заздалегідь
намічав плани колонізації територій Радянського Союзу, поневолення і
винищення радянських громадян.

Підсудний був змушений визнати, що йому були відомі ноти Народного
комісара закордонних справ СРСР про злодіяння гітлерівців на тимчасово
окупованих територіях Радянського Союзу. Йому, як і іншим змовникам,
були відомі й інші декларації союзних держав про ту відповідальність,
яка лягає на нацистський уряд за здійснені гітлерівцями страхітливі
злодіяння в окупованих країнах.

Ріббентроп, як це підтвердив свідок захисту в його справі — колишній
статс-секретар міністерства закордонних справ Штейнграхт, був одним із
організаторів і намічався як почесний член міжнародного антиєврейського
конгресу, який німці планували скликати в липні 1944 року в Кракові.

Сам Ріббентроп визнав на Суді, що вів переговори з урядами європейських
країн щодо масового вигнання євреїв.

Згідно з протоколом бесіди Ріббентропа з Хорті, «міністр закордонних
справ заявив Хорті, що євреї мають бути знищені або направлені в
концентраційний табір. Іншого рішення не може бути».

Цей факт достатньою мірою підтверджує, що Ріббентропу було відомо про
існування концентраційних таборів, хоча він уперто намагався доказати
тут протилежне.

Ріббентроп надавав підтримку фашистським керівникам, і передусім
підсудному Заукелю, у вивезенні на німецьку каторгу жителів окупованих
країн.

Крім того, підсудний Ріббентроп на виконання загального плану змовників,
який включав знищення національної культури народів окупованих країн,
найактивнішим чином брав участь у пограбуванні культурних цінностей, які
є загальнонародним надбанням.

Для виконання його завдання за вказівкою Ріббентропа був створений
«батальйон особливого призначення» при міністерстві закордонних справ,
який протягом усієї війни, просуваючись за передовими частинами,
реквізував і вивозив до Німеччини, згідно із вказівками Риббентропа,
найрізноманітніші культурні цінності з окупованих територій на Сході,

Таким чином, Підсудний Ріббентроп брав участь у захопленні фашистами
влади, відіграв керівну роль у плануванні, підготовці і розв’язанні
агресивних, грабіжницьких воєн, разом з іншими змовниками брав участь,
згідно з фашистськими планами, у керівництві по здійсненню найтяжчих
злочинів проти народів, територія яких була тимчасово окупована
гітлерівськими загарбниками.

ВІЙСЬКОВА ГРУПА

Декілька підсудних у цьому процесі головних злочинців війни немов би
створюють групу масне військових. Якщо залишити в стороні Герінга, як
фігуру зовсім специфічну, — і політика, і господарника, і військового в
одній особі, — то мені варто назвати Кейтеля, Іодля, Деніца і Редера. В
процесі судового слідства щодо цих осіб також були не повністю
підтверджені всі дані обвинувального акту, але підстав для обвинувачення
стало ще більше.

Документальні докази, показання свідків, частково і тих, кого викликали
за клопотанням захисту, не могли не лягти важким тягарем на чашу терезів
обвинувачення.

Захисники цих підсудних намагалися переконати в тому, що їхні підзахисні
волею долі, проти свого бажання, стали учасниками зловісної трагедії,

Самі підсудні — Кейтель, Іодль, Деніц і Редер — тут, на Суді, намагалися
виступити в ролі шляхетних простаків. Варто віддати належне, що в міру
своїх сил захист допоміг їм у цій справі. Ми чули багато про честь
солдата, про військову дисципліну, про вірність обов’язкові і присязі,
про вимушене у зв’язку з цим виконання ними гітлерівських наказів,
навіть тих, які викликали в їхніх душах сум’яття і прямий протест. Таке
висвітлення їхніх позицій зовсім перекручує реальний стан речей.

Я вважав би за потрібне перед тим, як говорити про винуватість Кейтеля,
Іодля, Деніца і Редера, поставити і отримати відповіді на чотири
запитання;

Перше, Чи знали ці підсудні, що гітлерівська Німеччина, порушуючи
міжнародні зобов’язання, готує цілу серію агресивних, загарбницьких,
грабіжницьких воєн?

Друге, Чи брали вони найактивнішу участь у плануванні, підготовці,
розв’язанні і проведенні цих воєн?

Третє. Чя винуваті вони в цинічному нехтуванні законів і звичаїв війни?

Четверте. Чи відповідають вони за звірячі знищення мирних громадян, за
затоплення пасажирських і шпитальних пароплавів, за міста і села,
знищені військовою машиною гітлерівського рейху?

Я думаю, що після такого детального судового розслідування кожен, хто не
хоче свідомо помилятися, відповість ствердно на всі чотири запитання.

Подані Суду документальні докази з повною очевидністю підтвердили
винуватість військової групи в найтяжчих злочинах, їхню активну участь у
плануванні і здійсненні загальної злочинної змови.

Та обставина, що здійснили ці злочини люди у військових мундирах, не
тільки не пом’якшує, а, як мені уявляється, суттєво підсилює їхню
відповідальність.

Як можна їм у виправдання посилатися на «обов’язок солдата», «честь
офіцера», на «обов’язок виконувати наказ»?! Та хіба можна з «обов’язком
солдата» і «честю офіцера» поєднувати розстріли без суду і таврування
військовополонених, масові знищення жінок, старих і дітей?

Єдине і правильне, реальне пояснення тому дивовижному факту, що ці
генерали й адмірали займалися брудними, по суті кримінальними,
злочинами, полягає в тому, що вони були генералами й адміралами
гітлерівської формації.

Якраз цим необхідно пояснити, що Гітлер наблизив їх до себе і такий
тривалий час співробітничав з ними. Цим тільки можна пояснити, що вони
співробітничали з Гітлером у здійсненні небувалих в історії
наймерзенніших злочинів. Вони розуміли один одного, цілком підходили
один одному.

КЕЙТЕЛЬ

Переходячи до групи військових я, зрозуміло, хотів би розпочати з
підсудного Вільгельма Кейтеля.

Провідне місце в гітлерівській військовій машині Кейтель посів з перших
років її організації. Адвокат Кейтеля визнає, що «декрет (від 4 лютого
1938 року) підніс Кейтелю прекрасне посадове найменування — начальника
верховного командування збройними силами». І дещо далі: «Фактичне
значення роботи Кейтеля було величезним… Це була дивовижна невдячна
робота, мізерною нагородою за яку було блискуче становище в
безпосередній близькості від глави держави».

У світлі всіх наступних подій необхідно вважати: початковим етапом
майбутніх агресивних воєн було все те, що пов’язувалося з таємним
озброєнням Німеччини після Версальського миру.

Важко применшити значення всього зробленого тоді, ще полковником
Кейтелем у комітеті експертів, який послідовно і настирливо вишукував
шляхи для нехтування чи прямого порушення договору. Зокрема, якраз
полковник Кейтель, а не хто інший, дав вказівку про те, що в Женеві
можна говорити все, що завгодно, тільки б не залишати письмових слідів.

^ Ця цинічна заява цілком відповідає тій ролі, яку відігравав Кейтель у
подальшій підготовці і проведенні агресивних воєн.

Під час переговорів Гітлера з Шушнігом живим нагадуванням про готовність
Німеччини застосовувати зброю була фігура Кейтеля. Кейтель давав
директиви направити війська в Чехію, коли президент Гаха бр віроломно
викликаний до Берліна «для проведення переговорів».

Це ОКВ (об’єднане командування військ), а не якась організація, була
готова через відділ «Абвер» спровокувати прикордонний Інцидент з
Чехословаччиною, щоб виправдати вторгнення німецьких орд.

Своїм цілком таємним меморандумом Кейтель вимагав від Гесса і Пммлера
заздалегідь повідомляти ОКВ про всі заходи, які проводяться партійними
організаціями чи поліцією, які не передбачені «планом Грюн».

Фактично суцільною брехнею були декларації про відсутність будь-яких
подальших претензій Німеччини в Європі після захоплення Чехословаччини.
Це було кільце в ланцюзі агресивних воєн.

Я хочу підкреслити провідну роль ОКВ у підготовці і здійсненні агресії.
Директива щодо ведення війни і вторгнення в Польщу відома нам, як
директива Гітлера і Кейтеля від 10 травня 1939 року. Вона була
направлена командуванню повітряно-військових сил, військово-морського
флоту і сухопутних сил. Як можна після цього говорити про те, що ОКВ не
було керівним ядром всіх видів збройних сил фашистського рейху?

Якщо ще раз поглянути на документи, пов’язані з німецькою .агресією
проти Норвегії, Данії, Бельгії, Голландії, Люксембургу, Югославії і
Греції, ми не раз зустрінемося з іменем Кейтеля Він виступає то як
учасник найвідповідальніших нарад, то як автор таємних наказів,
адресованих Редеру, Герінгу і генеральному штабу Власноручні ініціали
Кейтеля і Іодля ми знаходимо і на таємній директиві, підписаній
Гітлером, про проведення «операції Маріта».

Багато говорилося тут про «план Барбаросса» і його авторів. Зараз нам
важливо підкреслити, що документ цей народився у лоні ОКВ за
безпосередньою ініціативою цієї організації, що план віроломного нападу
на СРСР був роботою Кейтеля.

Кожному зрозуміла роль візи військового спеціаліста на документі. Деякі
підсудні намагалися облудно пояснити напад на СРСР як війну превентивну.
Заяви ці неспроможні і суперечать установленим в Суді незаперечним
доказам (німецьким же документам). Отож, я не бачу необхідності
відбирати час у Трибуналу.

Захисник Кейтеля заявив, що захист цього підсудного будується під тим
кутом зору, що Кейтель «веде боротьбу не за свою голову, а за своє
обличчя».

Я хочу допомогти Судові побачити справжнє обличчя Кейтеля. Для цього
мені потрібно нагадати вам про декілька кейтелівських директив, які по
праву посядуть одне з перших місць серед ганебних документів про
нелюдськість німецької вояччини, її ницість і безмежне нехтування
правилами і звичаями ведення війни.

Oe

U

,

.

6/eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

TTHV`W†[p]|`¬c¦e8f:fvf?hooooooooooooooooooooooooaeo

O’X•oooooooooooooooooooooooooooo

¦J§v©??f¬?±V?:µ-¶ ¶c¶°¶a?i1/2ueA¶AEAeooooooooooooooooooooaeooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

?

?

c

®

?

oaeooooooUoooooooooooooooo

oooooooaeoooooooooooooooooo

ooooooooooooooaeooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

Sи з документів про розстріл політичних працівників, Кейтель, — цей
солдат як він любить себе називати, — ігноруючи присягу, безсоромно
брехав на попередньому слідстві американському обвинувачу, говорячи, що
цей наказ носив характер репресії у відповідь і що політичних
працівників відокремлювали від інших військовополонених на прохання
самих військовополонених. На Суді він був викритий. Документами РФ-351,
ПС-884 доведено, що директива була дана до початку воєнних дій. Нами
також було надано документ під номером СРСР-62 (текст листа німецьких
військовополонених). Із цього документа видно, як ще до нападу на СРСР
польові війська інструктувалися з приводу обов’язкового винищення
радянських жінок — військовослужбовців і політичного складу.

А що можна сказати про фрази) страшні за своїм безмежним цинізмом:
«Людське життя в країнах, яких це стосується, абсолютно нічого не
варте… Страхітливий вплив можливий тільки шляхом застосування
незвичайної жорстокості»?

А директива про застосування військової підсудності в районі
«Барбаросса» від 13 травня 1941 року? А наказ від 16 вересня 1941 року
про страту від п’ятдесяти до ста комуністів за кожного убитого німця? Що
міг сказати тут Кейтель про документ, відомий під назвою «Нахт унд
Небель»?

Це криваві документи. Ніхто не може підрахувати, скільки тисяч
військовополонених солдат і офіцерів Червоної Армії було убито і
закатовано в таборах фашистської Німеччини. Ви пам’ятаєте, як на
вечірньому засіданні 25 січня 1946 року свідок Ламп розповідав, що із
розстрілу п’ятдесяти радянських офіцерів у таборі Маутхаузен влаштували
розвагу для Гіммлера. Ви пам’ятаєте показання свідка Блаха, як весною
1944 року було піддано тортурам, а потім убито дев’яносто чотири
радянських офіцери, які відмовилися давати відомості воєнного характеру.

Я хочу згадати про показання есесівця Пауля Вельдмана про винищення
російських військовослужбовців. Ви пам’ятаєте, про який конвейєр знущань
і мук для кожної радянської людини, яка потрапила до німецького полону,
говорив свідок Ківелиша. Чи можу я замовчати про директиву Кейтеля
таврувати радянських військовополонених?

Не можна забувати директиву Кейтеля від 16 грудня 1942 року. Вона
називається «Боротьба з бандами». Під «бандами» підсудний Кейтель
розумів усілякий рух Опору і вимагав від військ застосування
найжорстокіших заходів без обмеження, в тому числі проти жінок і дітей.

Під номером СРСР-162 радянське звинувачення пред’явило показання
Ле-Курта. Ле-Курт заявив, що розстрілював і спалював радянських
громадян, підпалював їхні будинки. Тільки він один особисто розстріляв
тисячу двісті чоловік, за що йому достроково було присвоєно звання
обер-єфрейтора і його було нагороджено східною медаллю. Він діяв у
відповідності із вказівками Кейтеля. Директива Кейтеля про військову
підсудність у районі дії плану «Барбаросса» робила таких людей
безкарними. На Кейтелі кров убитих Ле-Куртом і йому подібних.

Виконуючи директиву Кейтеля про те, що життя в східних країнах абсолютно
нічого не варте, солдати і офіцери гітлерівської Німеччини здійснювали
свої злочини.

Звинуваченням поданий документ СРСР-51 про те, як 28 серпня 1941 року
німецькі війська перед своїми бойовими порядками, йдучи в атаку, гнали
жінок, дітей і стариків. А в селі Колпіно примусили селян будувати для
німців мости і бліндажі, а після цього всіх їх фашисти розстріляли.

В Югославії масові розстріли заложників стали повсякденною практикою
військового командування і військової адміністрації.

У таємній доповіді від 15 лютого 1940 року на ім’я Герінга ОКВ
виправдовує заложництво.

Я хочу закінчити документом СРСР-356 (ЕС-338). Ви пам’ятаєте, панове
судді, цей документ. У ньому адмірал Канаріс повідомляв Кейтеля про
свавілля в таборах військовополонених, голодовках, масових розстрілах
радянських військовополонених. Навіть закоренілий фашистський розвідник
Канаріс, боячись відповідальності, не міг пройти повз кричущі факти
свавілля і порушень всіх загальноприйнятих законів і звичаїв війни.

Ви пам’ятаєте також резолюцію Кейтеля на цьому документі: «Я схвалюю і
покриваю ці заходи».

Я запитав підсудного Кейтеля під час перехресного допиту 6 квітня: «Ви,
підсудний Кейтель, фельдмаршал, неодноразово тут, перед Трибуналом,
іменували себе солдатом, ви своєю кривавою резолюцією у вересні 1Э41
року підтвердили і санкціонували вбивства тисяч беззбройних солдат, які
потрапили до вас у полон. Це правильно?»

Кейтель змушений був визнати цей факт.

Уже одна така резолюція повністю розкриває справжнє обличчя фельдмаршала
Кейтеля. Ніякі витончені доводи не зможуть зняти з Кейтеля
відповідальність за кров і незліченні людські життя, обірвані рукою
фашистської воєнщини на виконання наказів і директив, підписаних рукою
підсудного Кейтеля.

іодль

Підсудний Альфред Іодль несе таку ж відповідальність з підсудним
Кейтелем, як його заступник і найближчий військовий радник Гітлера.

Все те, що стосується підготовки і здійснення агресивних планів
гітлерівської Німеччини, нерозривно пов’язане з іменем Іодля, також як і
з іменем Кейтеля.

Немає необхідності в тому, аби знову перераховувати всі ті агресивні
акції Німеччини, які тепер достатньо добре відомі і кожна з яких була
задумана і здійснена за безпосередньої участі підсудного Іодля.

Я хочу, як представник Союзу Радянських Соціалістичних Республік,
підкреслити ще раз, що злочинний план віроломного нападу на Радянський
Союз, названий гітлерівцями іменем горе-за-войовника Фрідріха
Барбаросса, поряд з підписами Гітлера й Кейтеля має підпис підсудного
Іодля. Але це не лише підпис.

Ще влітку 1940 року в Рейхенгаллі Іодль провів першу нараду офіцерів
свого штабу, на якій обговорювалося питання про можливість нападу
гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Не хто інший, як підсудний
Іодль ще до нападу на СРСР видав відомі «Вказівки про застосування
пропаганди в районі «Барбаросса». У цих «Вказівках» прямо указувалося,
що «поки не слід вести пропаганди, спрямованої на розчленування
Радянського Союзу».

Таким чином, підсудний Іодль наперед знав про дійсні цілі нападу
Німеччини на СРСР, про грабіжницький характер війни, який передбачав
розчленування Радянського Союзу.

Це він, Іодль, брав участь у підготовці й організації провокаційного
інциденту на кордоні Чехословаччини з метою виправдання агресивної акції
гітлерівської Німеччини проти цієї мироолюб-ної країни. Це він, Іодль,
підписав наказ від 28 вересня 1938 року щодо порядку використання так
званого корпусу Генлейна на випадок реалізації «плану Грюн».

Блюзнірськи звучать слова підсудного Іодля про «солдатську честь», коли
читаєш його наказ про знишення Ленінграда, Москви та інших міст
Радянського Союзу.

Не хто інший, як той же Іодль, на нараді у Гітлера 1 грудня

1941 року з неповторним цинізмом стверджував, що радянських патріотів
німецькі війська можуть безкарно «вішати головою вниз, четвертувати».

Найближчий військовий радник Гітлера, безпосередній учасник підготовки і
здійснення усіх кривавих агресивних планів гітлерівської Німеччини —
підсудний Іодль по праву посідає місце на лаві головних німецьких
військових злочинців.

ДЕНІЦ І РЕДЕР

Мій англійський колега так переконливо і грунтовно доказав винуватість
підсудних Карла Деніца і Еріха Редера, що я не бачу необхідності
особливо зупинятися на цих гросадміралах гітлерівської Німеччини, які
заплямували ганьбою найтяжчих злочинів свої адміральські мундири.

Деніц під час допиту його радянським обвинувачем сказав, що йому не
зрозумілі причини, через які саме Гітлер обрав його своїм наступником. Я
не думаю, що Деніц був зовсім відвертим, коли говорив це. Варто лише
звернутися до стенограми судового засідання від 8 травня і наступних
днів, щоб і без зізнання Деніца зрозуміти, чому він виявився наступником
Гітлера у той момент, коли корабель гітлерівського «рейху» пішов на дно.
Не в тому справа, що вкрай потрібний був адмірал, а в тому, що тільки
нацистський гросадмірал Деніц, на думку Гітлера, який сходив зі сцени,
міг щось зробити для порятунку потопаючого корабля.

При Гітлері Деніц був командуючим підводними силами Німецької імперії.
Ми пам’ятаємо, яку роль у цій війні відігравав німецький підводний флот.
У цьому зв’язку слід підкреслити, що сам Деніц пишався авторством так
званої тактики вовчої зграї. Радянські люди не забули, як підводні човни
Деніца топили в Балтійському і Чорному морях шпитальні судна і
теплоходи, на яких евакуйовувалося мирне населення, жінки і діти.

Останній глава гітлерівської держави одним із перших повинен відповісти
за всі ті злочини, які стали приводом до віддання Суду Міжнародного
Військового Трибуналу головних військових злочинців.

З іменем Редера пов’язана блюзнірська директива про знищення Ленінграда.

На процесі Редер намагався розіграти роль «чесного військового». Але вже
одне те, що саме він разом з Гітлером і Кейтелем задумав «стерти з лиця
землі» Ленінград і знищити більш як тримільйонне населення великого
міста, ім’я якого неподільно пов’язане з розвитком людської культури й
історії, робить Редера одним із головних військових злочинців.

Редер брав участь у розробці всіх найважливіших планів агресії
німецького фашизму. Цей учасник злочинної фашистської змови повинен,
безсумнівно, нести покарання поряд з іншими його співучасниками.

КАЛЬТЕНБРУННЕР

Підсудний Ернст Кельтенбруннер був тим, кого Гітлер вважав
найдостойнішим, щоб зайняти місце страченого чеськими патріотами ката
Гейдріха.

ЗО січня 1943 року він був призначений начальником головного управління
поліції безпеки і СД. Численними документальними даними, зокрема
наказами за підписом Кальтенбруннера про його масові відправлення людей
у концтабори, показаннями своїх підлеглих — колишнього начальника
головного розвідувального управління (АМТ VI) Вапьтера Шелленберга і
начальника внутрішньої розвідки і СД (АМТ ІІІ) Отто Олендорфа —
Кальтенбруннер повністю викритий у здійсненні найтяжчих злочинів.

На судовому засіданні 12 квітня 1946 року, під час допиту
Кальтенбруннера, були оголошені показання Іоганна Кандутора, колишнього
в’язня Маутхаузена. У своїх показаннях Кандутор розповідає про те, як
проводив час Кальтенбруннер, відвідуючи табір: «Кальтенбруннер,
сміючись, зайшов до газової камери; потім людей привели із бараку на
страту, і потім були продемонстровані всі три страти — повішання,
розстріл в потилицю і отруєння газом».

Я не зупинятимуся на численних доказах, які є у звинуваченні, вони
достатню висвітлені перед Судом. Але на одному із звинувачень,
пред’явлених Кальтенбруннеру, я все ж вважаю за потрібне зупинитися.

Разом з іншими установами РСХА Кальтенбруннер прийняв після Гейдріха
п’ять ейнзатцтруп. Громадяни Радянського Союзу добре пам’ятають ці
злодійські організації німецького фашизму, які очолював Кальтенбруннер.

Ейнзатцгрупа «А» дійшла до стін Ленінграда. Це вона організувала «форт
смерті» № 9 під Каунасом, таємний пункт масового умертвління людей у
Понарах, здійснювала розстріли в Саласпілсь-кому і Бікерненському лісах
під Ригою, ставила ряд шибенець у парках одного із передмість Ленінграда
— Пушкіно.

Ейнзатцгрупа «В» зупинилася під Смоленськом. Це вона спалювала живцем
селян Білорусії, розстрілювала людей у Пінську, топила тисячі
білоруських жінок і дітей у Мозирських болотах, травила «душогубками» в
Мінську, ліквідовувала гетто в районах Верхніх Садків у Смоленську.

Ейнзатцгрупа «С» дислокувалася в Києві. Вона здійснювала нечувані за
жорстокістю масові акції німців у Бабиному яру під Києвом, де за один
лише день було знищено сто тисяч радянських людей.

Ейнзатцгрупа «Д» терзала області із тимчасово окупованих районів
Радянського Союзу. Ця група вперше випробувала на радянських громадянах
«душогубки» в Ставропольському краї і Краснодарі.

Вирішуючи долю Кальтенбруннера, неможливо забути цих людей, отруєних у
«душогубках» під Ставрополем, закопаних заживо у могилах під Києвом і
Ригою, заживо спалених у селах Білорусії.

Ці невинні жертви — на його брудному сумлінні.

Наступник ката і сам кат Кальтенбруннер здійснював найганебнішу функцію
у загальному плані гітлерівської зграї.

РОЗЕНБЕРГ

Переходжу до доказів вини і відповідальності підсудного Розенберга.

Як би не намагався Розенберг применшити свою роль і значення, як би він
не підтасовував історичні факти й події, йому не втекти від того, що він
був офіційним ідеологом нацистської партії, що він ще чверть віку тому
заклав «теоретичні» основи фашистської гітлерівської держави і протягом
цього періоду морально розбещував мільйони німців, «ідейно» підготував
ті нечувані в історії потворні злочини гітлерівців, які складають
предмет розгляду на даному процесі.

Коли на процесі Розенбергу було поставлено запитання: «Ви були
найближчим сподвижником фюрера?», він навіть не відповів, а закричав:
«Ні, це неправда, я ніколи не був». Але як би не відрікався Розенберг
від свого «фюрера», йому не змити каїнову печатку «одного із найстаріших
і найвідцаніших товаришів Гітлера». Протягом двадцяти п’яти років
Розенберг, спочатку разом, а потім під керівництвом Гітлера, розробляв і
сприяв здійсненню навіжених планів світового панування, обравши для
виправдання цих злочинних планів людиноненависницьку расову теорію.

Чи може мати значення для вирішення питання про винуватість і
відповідальність Розенберга те, що він використав у своїх цілях покидьки
науки і запозичив дещо у Карла Люегера і Поля Легарда, графа Гобіно і
Лаггужа, Освальда Шпенглера і Артура Меллера?

Важливо те, що Розенберг, зібрав всіх цих «наукових» покидьків, довів
їхні расові погляди до меж расового бузувірства і в цьому дусі виховував
членів нацистської партії, німецьку молодь. І коли представники «вищої
раси» розробляли і здійснювали акти агресії, коли німецькі окупанти
поневолювали і знищували нації і народи, коли створювали комбінати
смерті в Майданеку, Освенцімі, Треблінці і Хелмно, у всьому цьому велика
доля відповідальності Розенберга.

У цьому відбився результат фашистської расової ідеології, суть якої
полягає в тому, що «арійська», «північнонімецька» раса є «расою панів»,
а всі інші раси і нації — «нижчі породи».

Захисник Розенберга говорив: «Трибунал повинен розглядати злочини, а не
світогляд». Цей аргумент відносно Розенберга явно непереконливий,
оскільки Розенберг не лише сповідав, але свідомо поширював і
впроваджував у свідомість німецького народу фашистську расову теорію,
яка стала прямою загрозою існуванню демократичних держав Європи. Носія
бацил слід ізолювати, а того, хто свідомо розповсюджує бацили — судити.

Злочинна діяльність Розенберга не обмежувалася ідеологічною підготовкою
агресії і проповідями людиноненависництва. Вона дуже багатогранна.

На процесі вже були достатньо висвітлені напрямки діяльності
зовнішньополітичного відділу нацистської партії, який відав мережею
напівлегальної нацистської агентури за кордоном і який багато років
очолював підсудний Розенберг. Вплив цієї організації на
зовнішньополітичні заходи гітлерівської Німеччини і на розв’язання
агресивних воєн дуже великий.

В одному з поданих захисником Нейрата і прийнятих Судом документів прямо
говориться: «Один час у Берліні навіть існувало три види міністерств
закордонних справ: міністерство Розенберга, міністерство Ріббентропа і
офіційне міністерство на Вільгельмшт-рассе».

Нарешті, про свій реальний вплив на зовнішню політику гітлерівської
Німеччини і свої «заслуги» в цій галузі вказував сам Розенберг в листі
до Гітлера від 6 лютого 1938 року, коли він просив призначити його
членом таємної ради міністрів.

Я не бачу необхідності аналізувати всю злочинну діяльність Розенберга і
маю намір лише коротко зупинитися на його діяльності напочатку як
«уповноваженого фюрера», а потім імперського міністра східних окупованих
територій. На цьому терені Розенберг найактивніше проявив себе як
учасник злочинної змови.

Розенберг заявляє, що він був проти війни з СРСР, що про підготовку
збройного нападу на Радянський Союз він довідався від Гітлера тоді, як
уже всі накази по військовій лінії були віддані, що він ніколи не мав
реального впливу на зовнішню політику гітлерівської Німеччини. Я
стверджую, панове судді, що всі ці заяв(и Розенберга нічого спільного не
мають з дійсністю.

Загальновідомо, що зовнішня політика націонал-соціалістів, яка викладена
в новорічному номері газети «Фелькишер беобахтер» за 1921 рік,
починається з плану хрестового походу проти Радянської Росії і автор
цієї політики Альфред Розенберг. Це він разом з Гітлером, будучи
інспірований Людендорфом і Рехбергом, проповідував зовнішню політику,
спрямовану на створення антисемітської, антибільшовицької і
антибританської континентальної Європи.

Виступ Розенберга з планами «обміну» Польського коридору на Україну,
його «дипломатичні» поїздки в деякі країни після приходу фашистів до
влади, його незграбні наміри здійснювати зовнішньополітичну програму
нацистів були широко висвітлені в пресі. Із представлених документів
видно, яку бурхливу діяльність розвинув Розенберг у квітні 1941 року — в
період, який безпосередню передував нападу Німеччини на СРСР, коли він
був призначений «уповноваженим фюрера з центрального контролю щодо
питань, пов’язаних зі східноєвропейськими областями».

За два тижні до свого призначення Розенберг 7 квітня 1941 року направив
Гітлеру свої пропозиції про розподіл Радянського Союзу на
рейхскомісаріати і призначення фашистських правителів у кожній області.
У пропозиціях Розенберга фігурують Білорусія і Україна, Мінськ і Київ,
Ростов і Тбілісі, Ленінград і Москва. І як рейхскомісара Москви
Розенберг рекомендував досить відомого Еріха Коха.

Ми чули про бесіди Розенберга з Браухичем і Редером, його наради з
Функом, генералом Томасом, стат-секретарем Бекке та іншими з питань
економічної експлуатації східних областей, його переговори з
Ріббентропом, начальником штабу СП, керівником німецької контррозвідки
Канарісом. Уже за півтора місяця до нападу на СРСР він розробив
інструкцію для всіх рейхскомісарів окупованих східних областей, з яких
передбачав «рейхскомісаріат Росія», «рейхскомісаріат Кавказ», а
Білоруську республіку включив в «рейхскомісаріат Остланд».

Розенберг намагався запевнити, що він не поділяє грабіжницьких цілей
війни проти СРСР, і в чині міністра східних окупованих територій ледь не
облагородив населення цих областей. Це говорилося після того, як в
інструкції рейхскомісаріату Прибалтики й Білорусії вказувалося, що його
метою є «створення німецького протекторату з тим, аби надалі перетворити
ці області у складову частину великої Німецької імперії шляхом
онімечення тотожних у расовому відношенні елементів, колонізації
представниками німецької раси І знищення небажаних елементів».

Це говорилося після того, як в іншій директиві Розенберга про завдання
німецького управління в окупованих східних областях приписувалося:
«Першим завданням… є проведення інтересів імперії. Становище Гаазької
конвенції про ведення сухопутної війни не має дії, оскільки СРСР
потрібно вважати знищеним… Тому допустимі також всі заходи, які
німецька адміністрація вважає необхідними і зручними».

Розенберг поспішив з оголошенням СРСР знищеним, він проговорився, видав
свої таємні задуми. Але цей документ є незаперечним доказом, відкидає
всі намагання підсудного перекласти відповідальність за страхітливі
злочини, які творили німецько-фашистські загарбники на окупованій
території СРСР, на окремих чиновників і поліцейських, на Коха і Гімлера.

Це Розенберг дозволив нехтувати рішеннями Гаазької конвенції і
застосувати всіх заходів, які здаватимуться «зручними». Коли Кох для
своєї зручності знищив населення цілого району Цуман, то він діяв у дусі
цієї директиви Розенберга.

Розенберг тут говорив про свої розбіжності з Кохом, про те, що він
дотримувався гуманної політики і навіть ввозив сільськогосподарські
машини. Якщо Розенберг і заперечував інколи проти дій Коха, то лише
тому, що боявся передчасного розголосу, боявся, що безприкладне знущання
Коха над українським народом викличе посилення руху Опору. Не
гуманністю, а страхом керувався при цьому Розенберг.

Справжня політика Розенберга викладена в багатьох документах, які стали
тепер відомими світовій громадськості і які є в справах Трибуналу.

В «Офіційних замітках для фюрера» від 16 березня 1942 року Розенберг
писав про мету німецької політики на окупованих територіях СРСР, і
передусім на Україні. Це «використання корисних копалин, у певних
областях створення німецької колонії, ніякого штучного інтелектуального
розвитку населення, а збереження його як робочої сили».

У доповіді про перетворення Кавказу Розенберг писав: «Проблема Сходу
полягає в тому, щоб перевести балтійські народи на грунт німецької
культури і підготувати широко задумані військові кордони Німеччини.
Завдання України в тому, аби забезпечити продуктами харчування Німеччину
й Європу і постачати сировиною континент… Завдання Кавказу насамперед
є політичним завданням і означає розширення континентальної Європи під
керівництвом Німеччини від Кавказького перешийку на Ближній Схід».

Я хочу, зрештою, нагадати, що не хто інший, як Розенберг, виступаючи на
засіданні «німецького трудового фронту» з питання про політику на
окупованих територіях СРСР, говорив: «Очевидно, якщо підкорити собі ці
народи, то сваволя і тиранія будуть надзвичайно підходящою формою
управління».

Захист стверджує, що Розенберг і його ейнзатцштаб займалися не
пограбуванням культурних цінностей, а їх збереженням. Це також не має
нічого спільного з правдою. Як установлено оголошеними Судом численними
документами, уже в квітні 1941 року тобто за два з лишком місяці до
нападу,на СРСР, Розенберг готував спеціальні команди, створював штаби,
розробляв плани вивозу культурних цінностей із Радянського Союзу.

16 жовтня 1941 року в листі Гітлеру Розенберг указував «Тепер я дав
вказівку аналогічному оперативному штабу мого апарату провести виконану
на заході роботу також в окупованих областях Маючи створену таким чином
могутню країну, можна було б задовольнити всі справедливі бажання і
вимоги великої Німецької імперії На цщ підставі я взяв би на себе також
гарантування того, щоб усі витвори мистецтва, які можуть бути
використаними для ваших особистих планів, відносно музею в Лінці та
інших музеїв, дійсно були б використаними з цією метою».

Розенберг 17 жовтня 1944 року писав Борману, що для транспортування
«ввіреного» його організаціям добра знадобиться 1418 залізничних
вагонів, а 427 тисяч тонн, крім того, буде перевезено водним шляхом. У
цьому ж листі Розенберг писав, що із захоплених товарів відправлено до
Німеччини дев’ять тисяч вагонів сільськогосподарських та інших машин. 1
після цього вінїміє говорити про якісь машини, нібито ввезені на
Україну?

І останнє: про сміховинну теорію так званого «благородного
антисемітизму» Розенберга. Безглуздо полемізувати із захисником
Розенберга, який стверджував, що існує «благородний антисемітизм», ні
тим більше із самим Розенбергом.

У своїй заяві перед Трибуналом я звернув увагу на фашистську пропаганду,
яка містилася в захисній промові. Зараз я хочу нагадати Суду зміст двох
документів Розенберга.

У директиві від 29 квітня 1941 року він писав: «Загальне розв’язання
єврейської проблеми повинно зараз проводитися методом тимчасового
розв’язання її. Рабська праця для євреїв, створення гетто І т. п.
повинні бути розв’язанням цієї проблеми.

Ще цинічніше, ще відвертіше Розенберг, будучи міністром східних
окупованих областей, висловився в листопаді 1942 року на засіданні
«німецького трудового фронту». «Ми не повинні – говорив Розенберг, –
задовольнятися тим, що євреї будуть виселені в Іншу державу І, можливо,
там чи тут знаходитимуться єврейські гетто ш, наша мета повинна
залишатися давнішньою. Єврейське питання буде вирішено в Європі і
Німеччині лише в тому випадку якщо на європейському континенті не
залишиться більше євреїв».

І всі ці операції «Котбус», винищення євреїв у містах прибалтійських
республік, на Україні і в Білорусії – все проводилося на основі
установок Розенберга і за його згодою.

У 1937 році Розенберг отримав національну премію. У зв’язку з цим
фашистська преса писала про нього: «Альфред Розенберг блискуче допоміг
своїми книгами закласти наукові і духовні основи, посилити й закріпити
філософію націонал-соціалізму. Тільки майбутнє зможе сповна оцінити
глибину впливу цього чоловіка на філософські основи
націонал-соціалістської держави».

1 це майбутнє стало теперішнім. 1 я впевнений, що Трибунал сповна дасть
оцінку не лише впливу Розенберга на «філософські основи
націонал-соціалістської держави», але і його активній ролі в усіх
злочинах проти миру і людства, здійснених гітлерівцями.

ФРАНК

Юрист за освітою, підсудний Ганс Франк був тим, хто любив говорити про
рецепції «старонімецького» права для німців, про «принципи
справедливості» для «обраних» і про «право обраних» на знищення народів
і держав.

У 1939 році якраз цій людині, яка тривалий час розбещувала німецьку
юридичну думку, Гітлер довірив долю поневоленої Польщі.

Франк прибув до Польщі для того, щоб практично здійснити на території
країни з багатовіковою історією і самобутньою високою культурою програму
поневолення і знищення народу, який гітлерівці вважали назавжди
скореним.

Хочу нагадати Суду деякі висловлювання Франка, які стосуються перших
днів його перебування у Польщі, взятими із його так званого щоденника.
Навряд чи варто полемізувати із захисником про доказову силу його
документа.

Сам Франк заявив слідчому, що «це документ історичного значення» і на
питання, «чи є істинними твердження, які містяться в щоденнику», заявив:
«Це повністю відповідає тому, що мені відомо».

19 січня 1940 року Франк з цинічною відвертістю заявив на нараді
керівників відділів: «15 вересня 1939 року я отримав завдання взяти на
себе управління завойованими східними областями і надзвичайний наказ
розорити цю область, як територію війни і як трофейну країну, зробити її
купою розвалюх з точки зору її економічної, соціальної, культурної і
політичної структури». 31 жовтня 1939 року в присутності Геббельса на
нараді керівних співробітників «генерал-губернаторства» він заявив:
«Слід цілком чітко виділити різницю між німецьким народом — народом
панів — і поляками».

Він говорив тоді ж про польську культуру, про яку, як згадував тут
захисник Зейдль, Франк проявляв багато турбот. Він заявив: «Полякам
можна надати лише такі можливості освіти, які доводили б безнадійність
долі їхнього народу. Мова може йти тому про погані фільми або про такі,
які демонструють велич і міць німців».

Одним із перших розпоряджень Франка був наказ про розстріл заложників.
Згодом подібних наказів стало сотні й тисячі, доки не закінчилося,
нарешті, виданням «постанови» від 2 жовтня 1943 року.

10 листопада 1939 року Франку доповіли, що наближається день польської
незалежності. На деяких будинках були вивішені плакати, які нагадували
полякам про день їхнього національного свята. Тоді в щоденнику Франка
з’явився запис: «Пан генерал-губернатор дав розпорядження про те, щоб із
кожного будинку, на якому залишається висіти такий плакат, розстрілювати
одного мешканця чоловічої статі. Поляк повинен відчувати, що ми для
нього не маємо наміру будувати правову державу».

Наведений нами короткий витяг із промови Франка на нараді керівників
відділів «генерал-губернаторства» характеризує цього гітлерівського
«юриста» значно краще, ніж його просторі парадні промови, які ми
вимушені були вислуховувати тут. Злочинна діяльність Франка в Польщі
настільки багатогранна, що не має ніякої можливості в короткій промові
відновити перед судом усі численні докази його винуватості, пред’явлені
в цьому приміщенні і, вочевидь, ще свіжі в пам’яті суддів.

Але в злочинній діяльності Франка в Польщі необхідно виділити головне, і
цим головним є його злочинна діяльність як убивці мільйонів людей.
Звичайно, він грабував, він був уповноваженим Герінга з чотирирічного
плану і грабував, так би мовити, «за посадою».

Він відправив понад два мільйони поляків на каторгу в Німеччину. Тільки
на припущеннях про те, що, крім адвоката, ніхто не вивчав щоденників
Франка, можуть базуватися намагання захисту представити Франка «ворогом
насильницьких методів вербування», оскільки Франк нікуди не може
подітися від таких документів, як протокол засідання керівників відділів
від 12 квітня 1940 року, запис наради з гаулейтером Заукелем від 12
серпня 1942 року, стенограми наради з Бюлером, Крюгером та іншими від 21
квітня 1940 року.

Але він відправляв людей на каторгу для того, щоб «витиснути» з них все
можливе в інтересах рейху перед тим, як приректи їх на смерть. Режим,
установлений Гансом Франком у Польщі на всіх стадіях тимчасового
німецького панування в цій країні, був нелюдським режимом умертвління
мільйонів людей різними, але однаково злочинними методами.

Не випадково (як переконався в цьому Суд із недавніх показань заступника
бургомістра Смоленського професора Базилевського) на режим, установлений
Франком у Польщі, як на приклад для своїх дій посилаються ті
німецько-фашистські убивці, які знищили одинадцять тисяч полонених
польських офіцерів у Катинському лісі.

Я вважаю особливо важливим підкреслити тут, якою уявлялася Франку
політика щодо польського народу після війни. «Я настійно звертаю увагу
на те, — говорив Франк, — що у випадку укладення миру в цьому плані
нічого не зміниться. Цей мир буде означати, що ми тоді як світова
держава будемо ще інтенсивніше, ніж досі, проводити в життя нашу
політичну лінію. Він буде означати, що повинні будемо проводити
колонізацію у ще більш грандіозних масштабах, але нічого в принципі не
поміняє».

Це говорилося в 1940 році, коли Франк задумав перше масове вбивство
польської інтелігенції, так звану операцію «АВ».

У 1944 році на нараді у Закопане Франк сказав: «Якщо б ми виграли війну,
то тоді, на мою думку, поляків і українців і все те, що крутиться
довкола генерал-губернаторства, можна перетворити в січене м’ясо. Тільки
б утримати їх під час війни в підлеглості. Хай буде, що буде».

Уже не від Франка залежало те, що в 1944 році він, мріючи про те, як
перетворити поляків і українців на січене м’ясо, повинен був додати
невизначену форму: «якби ми виграли війну». Водночас він не міг бути
настільки певним у своїх висловлюваннях, як 2 серпня 1943 року, коли на
прийомі функціонерів націонал-соціалістичної партії в королівському залі
Краківського палацу заявив про долю знищених польських євреїв: «Тут ми
почали з трьох з половиною мільйонів євреїв, зараз від них залишилося
лише декілька робочих рук. Всі інші, скажемо ми коли-небудь,
емігрували».

Як сам Франк, так і його захисники, намагалися стверджувати, що
підсудний нічого не знав про те, що творилося в концентраційних таборах
«генерал-губернаторства». Однак у тому ж «таємному рапорті» Франка на
ім’я Гітлера, який намагалася використати в інтересах Франка сторона
захисту, можна знайти підтвердження того, що Франк був цілком
інформований про те, що творилося в концтаборах. Там говорилося: «Більша
частина польської інтелігенції не піддається впливові повідомлень з
Катині і протиставляє німцям схожі злодіяння в Освенцімі».

Потім Франк наводить вищого ступеня характерну фразу, описуючи реакцію
польських робітників на провокаційні повідомлення німців про Катань:
«Адже є ж концентраційні табори в Освенцімі і Майданеку, де масові
вбивства поляків проводилися по конвейєру». І далі: «Сьогодні, на жаль,
польська громадськість, і не лише інтелігенція, порівнює Катань з
масовою смертністю в німецьких концентраційних таборах і розстрілами
чоловіків, жінок і навіть дітей та стариків при проведенні кумулятивних
покарань в районах».

Після «таємного рапорту» на ім’я Гітлера не було ніякого «нового курсу»
Франка, Навпаки, Франк видав ту свою постанову від 2 жовтня 1943 року,
яку сам підсудний при допиті його захисником назвав «страшною». Після
введення в дію цієї постанови жертвами її стало багато тисяч безневинних
людей. Рахунок страчених збільшувався, доки у Варшаві не досягнув
двохсот чоловік, розстрілюваних одночасно. Те ж саме відбувалося на
вулицях усіх польських міст, де так звані поліцейські суди здійснювали
страту, як сказано в тексті самої постанови, негайно за вироком.
Приречених на смерть привозили на місце страти одягненими в паперовий
одяг, із заклеєними пластирем губами або наповненим алебастром ротом,
обезкровлених у в’язницях.

На урядовому засіданні в Кракові 16 грудня 1943 року, де Франк із
задоволенням констатував, що страти мали «сприятливі наслідки»,
одночасно обговорювалося інше питання. В протоколі цієї наради сказано:
«Необхідно обговорити, чи можлива організація особливих місць для
страти, оскільки встановлено, що польське населення сходиться до
доступних місць страти, набирає в посудини змочену кров’ю землю і несе
її до церкви».

Захист намагався тут говорити про нескінченні суперечності Франка з
поліцією, який нібито не погоджувався з її діями. Подивимося, що це за
суперечності?

Перша ж «зондер-акція», проведена в Польщі, зокрема операція «АВ» —
фізичне знищення декількох тисяч польських інтелігентів — була проведена
не з ініціативи поліції, а самого Франка. Згідно з декретом Гітлера від
2 травня 1942 року керівник поліції був підпорядкований
генерал-губернатору. Коли ж між Франком і начальником поліції Крюгером
справді почалися деякі суперечності, то з посади начальника поліції
змушений був піти Крюгер, а Франк залишився генерал-губернатором Польщі.
Щодо обергрупенфюрера, який замінив Крюгера, то Франк 16 грудня 1943
року виніс йому подяку за розстріл заложників, і з задоволенням
відзначив, що «на чолі поліції в генерал-губернаторстві стоїть видатний
спеціаліст». Не-зрозуміло, про які суперечності Франка з поліцією
говорив адвокат Зейдль.

Захист намагався навіть змалювати Франка «своєрідним мирним
антисемітом», який хоча і негативно ставився до єврейського народу, але
не лише не організовував сам убивств євреїв, але навіть не підбурював до
них.

Незбагненне, як у такому випадку можуть бути витлумачені захисником
наступні слова Франка: «Євреї — це раса, яка повинна бути знищеною. Де б
ми не спіймали хоча б одного, з ним буде покінчено».

Або його заява на урядовому засіданні від 24 серпня 1942 року, коли він
говорив: «Те, що ми присуджуємо до голодної смерті 1,2 мільйона євреїв,
само собою зрозуміле. Якщо ці євреї не помруть від голоду, то це,
напевне, викличе, як наслідок, прискорення, активізацію заходів,
спрямованих проти євреїв».

Злочинна діяльність ката польського народу Франка призвела до загибелі
мільйонів людей.

«Ви бачите, як працюють державні органи, ви бачите, що вони ні перед чим
не зупиняються і ставлять дюжини людей до стіни»,— так сам Франк
характеризував запроваджений ним у Польщі режим кривавого терору на
нараді штандартенфюрерів 18 березня 1942 року.

«Я не посоромлюсь заявити, що за одного убитого німця буде розстріляно
до ста поляків», — ці слова були проголошені Франком 15 січня 1944 року
на засіданні політичних керівників нацистської партії.

«Якщо б я прийшов до фюрера і сказав йому. «Мій фюрер, я доповідаю, що я
знову знищив сто п’ятдесят тисяч поляків», то він би сказав: «Чудово,
якщо це було необхідно», — заявив 18 березня 1944 року, оголошуючи
промову в Рейхсгофі, той самий Франк, який нині намагається переконати
Суд у тому, що мав якісь «принципові розбіжності» з Гітлером і
Гіммлером.

Ті заяви, які робив Франк у перші місяці свого перебування в Польщі,
були справжньою програмою убивств, які здійснював підсудний планомірно,
методично і немилосердно.

Франк, звичайно, добре розумів, що коли війна не принесе перемоги, то
доведеться нести відповідальність за злочини, здійснені в Польщі, і за
участь у фашистській змові. Ще в 1943 році на засіданні зі
співучасниками Франк говорив про це. І слід віддати належне, він як
юрист набагато реальніше уявляв і формулював поняття злочинної змови,
ніж деякі адвокати на цьому процесі, які, спираючись на застарілі
поняття, намагаються заперечувати обгрунтованість обвинувачення у змові.

На цьому урядовому засіданні разом з поліцією 25 січня 1943 року
тодішній генерал-губернатор заявив «гієнам Гіммлера»: «…Я хотів би
підкреслити одне: ми не повинні манірничати, коли чуємо про сімнадцять
тисяч розстріляних. Ці розстріляні також є жертвами війни. Давайте
згадаємо зараз, що всі ми, які зібралися тут, фігуруємо в списку
злочинців пана Рузвельта. Я маю честь бути номером першим. Ми стали, так
би мовити, спільниками в масштабах світової історії. Якраз тому ми
повинні триматися разом і поділяти загальні ідеї, і було б просто
смішно, якби ми стали вимітати сміття із хати щодо суперечок про
методи».

Цей заклик до вбивства дуже далекий від «безкінечних суперечок із
поліцією», про які говорив тут захисник Франка.

Підсудний помилився в одному — він неправильно визначив своє місце на
лаві підсудних. Але він не помилився в основному — як злочинець «в
масштабах світової історії» він сів на лаву підсудних.

ФРІК

З іменем підсудного Вільгельма Фріка неподільно пов’язана історія
розвитку нацистського руху в Німеччині і численні злочини гітлерівців.

Як міністр внутрішніх справ гітлерівського уряду Фрік боав участь у
виданні численних законів, указів та інших актів, спрямованих на
знищення в Німеччині демократії, переслідування церкви, дискримінацію
євреїв і т. п. У цій ролі Фрік активно сприяв створенню в Німеччині
гітлерівської тоталітарної держави.

Протягом ряду років у підпорядкуванні підсудного Фріка була сумно відома
німецька таємна поліція (гестапо).

Не хто інший, як підсудний Фрік у 1940 році видав наказ про знищення
душевнохворих і стариків.

Як міністр внутрішніх справ гітлерівської Німеччини, на чому наголосив у
Суді і свідок Гізевіус, був повністю інформований про широко розгалужену
в третій імперії систему концентраційних таборів і про існуючий у них
бузувірський режим.

Значну роль відіграв підсудний Фрік у підготовці і здійсненні агресивних
планів гітлерівського уряду. Він був членом ради міністрів з оборони
імперії і генеральним уповноваженим з питань адміністрації.

Всі документи, якими гітлерівські змовники «узаконювали» приєднання до
Німеччини захоплених територій, одним з-поміж інших гітлерівських
посіпак підписував також Фрік. Особисто Фрік як протектор Богемії і
Моравії несе відповідальність за всі злочини, які здійснені гітлерівцями
на цій території.

Очолюване Фріком міністерство внутрішніх справ після віроломного нападу
гітлерівської Німеччини на Радянський Союз брало найактивнішу участь у
створенні адміністрації на захоплених територіях СРСР. Із числа
службовців міністерства внутрішніх справ комплектувався в основному
апарат німецьких окупаційних властей на Сході.

Немає необхідності повторювати, яку роль у знищенні, вигнанні у рабство
і деяких нелюдських діях щодо мирного населення окупованих територій
відіграв цей апарат, створений за найактивнішої участі підсудного Фріка.

За всі ці злочини Фрік як активний учасник фашистської змови несе пряму
і повну відповідальність.

ШТРЕЙХЕР

Незважаючи на те, що в роки війни підсудний Юліус Штрейхер формально не
обіймав посад, безпосередньо пов’язаних зі здійсненням убивств і масових
страт, — важко переоцінити злочини, здійснені цією людиною.

Поряд з Гіммлером, Кальтенбруннером, Полем, тими, хто планував,
конструював і приводив у дію газові камери, «душогубки», поряд з тими,
хто безпосередньо здійснював масові акції, Штрейхер повинен нести
відповідальність за найжорстокіші злочини німецького фашизму.

Розпалювання національної й расової ворожнечі, виховання розбещеної
жорстокості і заклик до вбивств були не тільки довголітнім партійним
обов’язком, але й прибутковою статтею цієї людини. 1 не випадково так
високо розцінив заслуги «Дер штюрмер» і його головного редактора Гіммлер
у своєму відомому вже Судові привітанні Штрейхеру, датованому квітнем
1937 року.

Штрейхера можна вважати справжнім «духовним батьком» тих, хто розривав
надвоє дітей у Треблінці. Без «Штюрмера» і його редактора німецький
фашизм не зміг би так швидко виховати ті масові кадри вбивць, які
безпосередньо здійснювали злочинні плани Гітлера і його зграї, знищивши
більше шести мільйонів євреїв Європи.

Протягом довгих років Штрейхер духовно розбещував дітей і молодь
Німеччини. Суду були надані огидні «дитячі видання» «Штюрмера». І тому
разом з Бальдуром фон Ширахом Штрейхер повинен нести відповідальність за
те, що морально створена ним «гітлер-югенд» використовувала як мишені
єврейських дітей, взятих із Львівського гетто. Не випадково фон Шірах
так високо цінував «історичні заслуги» Штрейхера.

Бузувірські нюрнберзькі закони були для нього — «юдофоба № 1», як він
сам називав себе, і організатора перших єврейських погромів лише
«початком боротьби». Як пам’ятає Суд, після видання цих законів
Штрейхер, закликаючи до фізичного знищення євреїв Європи, писав:
«…тільки тоді, коли світове єврейство буде знищено, ця проблема буде
вирішена».

Я не стану повертатися також і до брехливих і ганебних «ритуальних
номерів «Штюрмера», які повинні були нацькувати есесівців на вбивство
мільйонів беззахисних людей і виправдати будь-яку звіриність щодо
євреїв. Ці доказа вини Штрейхера, пред’явлені Суду поряд з іншими,
загальновідомі і незаперечні. В 1939 році він, передчуваючи Майданек і
Треблінку, писав: «Можливо, лише могили євреїв заявлять про те, що вони
існували в Європі».

У 1943 році, коли газові камери Треблінки і Освенціма уже приймали
мільйони жертв, в «Штюрмері» були опубліковані статті, які підбурювали
до ліквідації гетто, статті, повні брехні і зловтіхи, і, нарешті,
«Штюрмер» із садистським задоволенням констатував: «Євреї в Європі
зникли».

Штрейхер брехав усе своє життя. Він намагався брехати і тут під час
Суду. Я не знаю, чи розраховував він обдурити когось цією неправдою, чи
брехав за звичкою і від страху.

Але мені здається, що самому підсудному повинно бути зрозуміло: його
остання брехня уже нікого не обдурить і не принесе йому спасіння.

ШАХТ

Підсудний Гельмар Шахт відігравав видатну роль у підготовці і здійсненні
злочинних планів фашистської змови, виконуючи велику і складну роботу.

Захисна позиція Шахта надзвичайно простакувата. Якщо йому повірити, він
прийшов до гітлеризму винятково із патріотичних спонукань, він був проти
агресивних воєн, але за озброєння Німеччини з метою збереження миру. Він
був за повернення Німеччині колоній з метою установлення економічної
рівноваги в Європі.

Переконавшись у тому, що політика гітлерівського уряду переслідує
надмірне озброєння і таким чином загрожує розв’язанню другої світової
війни, Шахт перейшов у опозицію до Гітлера, саботував заходи
гітлерівського уряду і в результаті як учасник змови проти Гітлера був
репресований.

Свої захоплені листи, адресовані Гітлеру і повні висловлювань
відданості, підсудний Шахт намагався подати як метод маскування його
справжніх опозиційних настроїв до гітлерівського режиму.

Насправді ж Шахт у 1930 році зійшовся з нацистським рухом. Шахт почував
потяг до націонал-соціалістів, а Гітлер і Герінг добивалися підтримки
Шахта, який мав великі зв’язки в промислових і фінансових колах
Німеччини і, як ніхто інший, міг надати і насправді надавав неоціненні
послуги гітлеризму.

Уже 29 серпня 1932 року в листі Гітлеру Шахт запевняв його у своїй
відданості. Ці запевняння не залишилися словами. Не хто інший як
підсудний Шахт, зіграв вирішальну роль у приході Гітлера до влади. Якраз
він, Шахт, був організатором звернення промислових кіл Німеччини з
вимогою призначення Гітлера рейхсканцлером. Якраз він, Шахт, ще в 1932
році заявив тодішньому рейхсканцлеру Німеччини фон Папену: віддайте свою
посаду Гітлеру. Якраз він, Шахт, у 1933 році, напередодні виборів до
рейхстагу, організував нараду промисловців, на якій був створений фонд
для нацистської партії в декілька мільйонів марок.

Роль і значення Шахта у створенні гітлерівської Німеччини характеризує
найближчий сподвижник Гітлера Геббельс. У своєму щоденнику він писав 21
листопада 1932 року: «В бесіді з доктором Шахтом я переконався, що він
цілком поділяє нашу точку зору. Він один з небагатьох, хто повністю
згоден з позицією фюрера».

Сам Шахт у виступі на весняному ярмарку в Лейпцигу 4 березня 1935 року
так визначив свою роль у гітлерівській державі: «Я можу запевнити, що
все, що я роблю і кажу, має певну згоду фюрера і що я нічого не буду
робити і говорити, що не отримає схвалення фюрера. Таким чином,
охоронцем економічного розуму є не я, а фюрер…»

Заслуги підсудного Шахта були, як цього й чекав сам Шахт, гідно оцінені
Гітлером. Після приходу до влади в 1933 році Гітлер відразу ж призначив
Шахта президентом Рейхсбанку, а потім міністром економіки і, нарешті,
генеральним уповноваженим з питань воєнної економіки.

Матеріалами обвинувачення і судовим слідством доведена виняткова роль
підсудного Шахта в підготовці озброєння Німеччини і тим самим у
розв’язуванні агресивних воєн. Колишній військовий міністр у своїх
показаннях повідомив, що в 1937 році плани розвитку збройних сил були
близькими до виконання і що Шахт був інформований про ці плани і
необхідне фінансування.

Шахт був один із найбільших прибічників злочинних планів гітлерівців. У
бесіді з послом США Фуллером 23 вересня 1936 року Шахт заявив йому, що
«колонії необхідні Німеччині. Якщо можливо, ми здобудемо їх шляхом
переговорів, якщо ні — ми захопимо їх…»

Виступаючи у Відні в березні 1938 року, Шахт заявив: «Слава богу5 це не
могло стати на заваді великому німецькому народові продовжити свій шлях
тому, що Адольф Гітлер об’єднав німецьку волю і німецьку думку. Він
підкріпив це знову посиленими збройними силами, і врешті-решт, він додав
зовнішню форму внутрішній єдності між Німеччиною і Австрією».

Підсудний Шахт був наділений надзвичайними повноваженнями в галузі
воєнної економіки. Протягом ряду років Шахт одночасно був президентом
Рейхсбанку, міністром економіки і генеральним уповноваженим з питань
воєнної економіки.

Уже через одне своє становище підсудний Шахт відіграв величезну і
вирішальну роль у створенні і відродженні воєнної економіки і збройних
сил гітлерівської Німеччини. Ця роль Шахта достатньо висвітлена в
неодноразових панегіричних листах Гітлера до Шахта.

Не хто інший, як Шахт був творцем авантюристичного методу «МЕФО», за
допомогою якого в Німецьку економіку з метою озброєння було вкладено
понад дванадцять мільярдів марок бюджетних асигнувань.

Як уже зазначалося, Шахт намагався в різні періоди своєї діяльності
підкреслити свої нібито великі незгоди з гітлерівським режимом.
Насправді ж Шахт проводив подвійну гру, застерігаючи себе від
відповідальності за злочинну політику гітлерівського уряду заграванням з
людьми, які намагалися повалити гітлерівський режим, і водночас
зберігаючи, про всяк випадок, свою лояльність до цього режиму.

Тільки в 1943 році, коли для такого «загартованого» політикана, як Шахт,
став очевидний крах гітлерівської Німеччини, він установив зв’язок з
опозиційними гітлерівському режиму колами, але, залишаючись вірним собі
і страхуючи себе, в даному випадку нічого реального для повалення
гітлерівського режиму особисто не зробив і якраз тому був збережений
Гітлером.

Така подоба підсудного Шахта, така його роль у загальній змові і воєнних
злочинах — роль творця воєнної економіки гітлерівської Німеччини і
підбурювача розв’язаної злочинним гітлерівським урядом другої світової
війни.

ФУНК

Вальтер Функ став нацистом задовго до свого офіційного вступу в 1931
році в члени НСДАП (націонал-соціалістська німецька робітнича партія) і
залишався нацистом до кінця. Свої економічні знання, свій досвід
журналіста, свої широкі зв’язки з керівниками німецької промисловості,
торгівлі і фінансів він поставив на службу гітлерівським змовникам.

В опублікованій у газеті «Дас рейх» від 13 серпня 1940 року статті під
назвою «Вальтер Функ — піонер націонал-соціалістської думки»
указувалося: «Вальтер Функ залишився вірним тому, що він був, є і буде
націонал-соціалістським бійцем, який присвятив всю свою працю перемозі
ідеалів фюрера».

Які були ідеали Гітлера, достатньо добре відомо. Цим ідеалам Функ
присвятив півтора десятка років свого життя. Функ стверджував, що він
нічого спільного не мав з СС, але ніхто інший, як Функ перетворив
сховища Рейхсбанку у місце збереженння коштовностей, пограбованих
есесівцями у східних та інших окупованих областях.

Особисто Функ після переговорів з Гіммлером дав розпорядження приймати в
рейхсбанки золоті зуби, коронки, оправи від окулярів та інші коштовності
закатованих жертв численних концтаборів. Заступником Функа був
групенфюрер СС Хойлер. Під керівництвом Функа працював Олендорф — убивця
дев’яноста тисяч чоловік.

Функ, продовжуючи заходи Шахта, поставив на службу планам гітлерівців
усю економіку Німеччини, а згодом і економіку територій, окупованих
Німеччиною. Ще в травні 1939 року Функ та його заступник Ландфрід
розробили плани військового фінансування і використання для війни всіх
економічних ресурсів Німеччини і захопленої німцями Чехословаччини. 23
червня 1939 року Функ брав участь у засіданні імперської ради оборони,
на якій були прийняті детальні плани переведення всього народного
господарства на воєнні рейки.

Уже тоді Функ не лише був інформований про напад Німеччини на Польщу, не
лише сприяв здійсненню цих агресивних планів, але й економічно готував
нові плани, захоплення нових областей. Це і були «великі політичні цілі
фюрера», про які через кілька місяців опісля Функ писав у своїй статті
«Господарська і фінансова мобілізація».

Я нагадаю ще про один документ. 25 серпня 1939 року Функ писав Гітлеру:
«Передана мені паном фельдмаршалом Герінгом звістка про те, що мій фюрер
учора ввечері в основному схвалив підготовлені мною заходи щодо
фінансування війни, створення цін, тарифікації заробітної платні і
проведення передплати на примусові пожертвування, мене глибоко
ощасливила».

Задовго до віроломного нападу Німеччини на СРСР Функ узяв участь у
розробці планів пограбування багатств Радянського Союзу. Функ відрядив
до міністерства Розенберга і господарського штабу «Ост», цього
грабіжницького центру, своїх співробітників. Люди Функа брали також
участь у пограбуванні Чехословаччини, Югославії та інших окупованих
країн.

Функ був президентом компанії «Континенталь Ойль», організованої для
експлуатації німцями нафтових багатств східних окупованих територій, і
особливо грозненської та бакинської нафти. Функ повністю поділяв
грабіжницькі цілі війни гітлерівської Німеччини проти СРСР. Виступаючи
17 грудня 1944 року в Празі, він говорив, що Схід є майбутньою
колоніальною областю Німеччини.

Функ брав участь у нараді в Герінга 6 серпня 1942 року, на якій
накреслювалися найбільш ефективні заходи економічного пограбування
окупованих територій СРСР, Польщі, Чехословаччини, Югославії, Франції,
Норвегії та інших країн. На цій нараді, а також на засіданнях управління
«центрального планування» Функ брав участь у розробці вигнання в рабство
мільйонів людей окупованих областей.

Такі основні етапи активної злочинної діяльності гітлерівського змовника
підсудного Функа — особистого радника Гітлера з економічних питань ще в
1931 році, імперського міністра і генераль-

ного уповноваженого з питань економіки, президента Рейхсбанку і члена
імперської ради оборони — в період підготовки і здійснення загальної
злочинної змови.

Винуватість Функа — активного учасника фашистської змови— у здійсненні
злочинів проти миру, в участі у воєнних злочинах, злочинах проти людства
повністю доказана, і він повинен понести відповідальність за здійснені
ним злодіяння. (…)

Панове судді!

Перед вами пройшли всі підсудні — люди, позбавлені честі і совісті, які
втягнули світ у безодню нещасть і страждань, які заподіяли величезне
лихо власному народові.

Політичні авантюристи, які не зупинялися ні перед якими злодіяннями для
досягнення своєї злочинної мети, підлі демагоги, які приховували свої
розбійницькі плани брехливими ідеями, кати, які убили мільйони невинних,
— вони об’єдналися у зграю змовників, захопили владу і перетворили
апарат німецької держави у знаряддя своїх злочинів.

Нині настав час розплати.

Протягом дев’яти місяців ми спостерігали колишніх правителів фашистської
Німеччини. Перед лицем Суду, на лаві підсудних, вони принишкли і
присмирніли. Деякі з них навіть засуджували Гітлера. Але вони картають
зараз Гітлера не за провокацію війни, не за вбивство народів і
пограбування держав. Одного, чого вони не можуть вибачити, — це поразки.

Разом з Гітлером вони були готові знищити мільйони людей, поневолити все
передове людство для досягнення злочинної мети світового панування.

Але інакше судила історія: перемога не прийшла слідами злодіянь.
Перемогли волелюбні народи, перемогла правда, і ми горді тим, що Суд
Міжнародного Військового Трибуналу — це Суд волелюбних народів, які
перемогли.

Захисники підсудних говорили про гуманність. Ми знаємо, що цивілізація і
гуманність, демократія і гуманність, мир і гуманність— нероздільні. Але
як борці за цивілізацію, демократію і мир, ми рішуче відкидаємо
нелюдський гуманізм, уважний до катів і байдужий до їх жертв. Захисник
Кальтенбруннера навіть говорив тут про людинолюбство. В поєднанні з
іменем і справами Кальтенбруннера слова про любов до людини звучать
блюзнірськи.

Пан голова! Панове!

Виступаючи на цьому Суді від імені народів Союзу Радянських

Соціалістичних Республік, я вважаю повністю доказаними всі
обвинувачення, пред’явлені підсудним. І в ім’я істинної любові до
людства, якою сповнені народи, які принесли величезні жертви для
порятунку миру, свободи і культури, в ім’я пам’яті мільйонів невинних
людей, загублених бандою злочинців, які стали перед Судом передового
людства, в ім’я щастя і мирної праці майбутніх поколінь — я закликаю Суд
винести всім без винятку підсудним вищу міру покарання — смертну кару.

Такий вирок усе передове людство зустріне схвально.

Міжнародний Військовий Трибунал засудив підсудних Герінга, Риббентропа,
Кейтеля, Іодля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Штрейхера, Заукеля,
Зейссїнкварта, Бормана (заочно) до смертної кари через повішення. Вирок
приведений до виконання. Підсудний Герінг незадовго до страти покінчив
із собою.

Підсудні Гесс,Функ, Редер засуджені до довічного ув’язнення і відбували
покарання у в’язниці Шпандау на території Берліну під охороною військ
чотирьох держав.

Підсудні Шірах і Шпеєр засуджені до тюремного ув ‘язнення терміном на
двадцять років. Нейрат — на п ‘ятнадцять і Деніц — на десять років ув
‘язнення.

Підсудні Шахт, Папен і Фріче були Трибуналом виправдані, однак при
окремій думці чечена Трибуналу від СРСР, який вважав, що вина цих
підсудних у пред’явлених їм обвинуваченнях повністю установлена і
доказана.

ЛІТЕРАТУРА

Андриевский С.А. Драмы из жизни. Защитительные речи. — Петроград, 1916.

Аннушкин В.И. Первая русская риторика. — М., 1989.

Античные риторики. — М., 1978.

Апресян Г.З. Ораторское искусство. — М., 1978.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. — М., 1978.

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Ієна. — К., 1967.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

Безменова Н.А. Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика.
Коммуникация. Стиль. — М., 1983.

Бельчиков Ю.А. Говори ясно и просто. — М., 1980.

Бондаренко 77. С. Судова промова. — Львів, 1972.

Васильев А.Н. Основы культуры речи. — М., 1990.

Введенском Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. — М., 1984.

Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за
законодавством України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 1992.

Виклади давньослов’янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф.
Головацьким. — К. 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020