Суб\’єкти кримінально-процесуального права (реферат)

Суб’єкти кримінально-процесуального права

1. Поняття і класифікація суб’єктів кримінально-процесуального права.

2. Процесуальна характеристика окремих суб’єктів.

Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують функцію правосуддя.

Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують функцію
кримінального переслідування.

Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують функцію захисту.

Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують допоміжну функцію.

Поняття кримінально-процесуальної компетенції.

Забезпечення безпеки суб’єктів кримінально-процесуального права.

1. ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Суб’єкти кримінально-процесуального права — це державні органи та їх
посадові особи, громадські об’єднання, громадяни, які в ході порушення,
досудового слідства, судового розгляду кримінальних справ та виконання
постановлених у них рішень, здійснюючи певну функцію, вступають між
собою в процесуальні правовідносини”.

Осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, позначають різними
термінами як у законі, так і у теорії.

У законі:

“особи, які беруть участь у справі” — статті 19, 20 КПК та ін.;

“учасники судового розгляду” — ст. 261 КПК;

“учасники процесу” — глава З КПК.

Звідси — різноманітність термінів і в теорії: “суб’єкти
кримінально-процесуального права”, “учасники кримінально-процесуальної
діяльності”, “суб’єкти кримінального процесу” та багато інших із
використанням слів “судочинство”, “правосуддя”.

1 Однією із сторін кримінально-процесуальних відносин обов’язково є
державний орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

Намагання вчених розмежувати учасників і суб’єктів
кримінально-процесуального права* не були успішними. Враховуючи те, що
всі особи, залучені до участі у кримінальному процесі, вступають у
правовідносини, всі вони є суб’єктами цих правовідносин, а, отже, і
суб’єктами кримінально-процесуального права. Хоча це не має принципового
значення і вказані терміни можна вживати як тотожні.

Ознаки суб’єктів кримінально-процесуального права:

їх участь у справі передбачено кримінально-процесуальнимзаконом;

вони є суб’єктами певних процесуальних прав і обов’язків;

діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав іобов’язків;

вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінального процесу розрізняються за своїм процесуальним
станом, виконанням кримінально-процесуальних функцій і завдань. У
кожного з них своя мета, вони вступають між собою у різноманітні
правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових,
навчальних і правозастосовних цілях. Є різні класифікації учасників
процесу.

Найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтересу, що його має
той чи інший суб’єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх
учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний
процес(представляють державні інтереси). До них належать: суд,
суддя,прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган
дізнання,особа, яка провадить дізнання.

Суб’єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі.Це
підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий,
потерпілий, цивільний позивач і відповідач.

Суб’єкти, які захищають або представляють інтереси інших осіб.До цієї
групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і
цивільного відповідача.

Інші суб’єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній
справі):заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим
органам,прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної
установи;спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або
глухого;поняті; поручителі; педагог; лікар; батьки або інші законні
представники неповнолітнього свідка, які присутні при його допиті;особи,
разом з якими особу пред’являють для впізнання; особи,які беруть участь
у відтворенні обстановки й обставин події, обшукуваний; особа, в якої
беруть зразки для експертного дослідження;

* Зокрема, є пропозиції щодо найменування осіб, зазначених в п. 8 ст. 32
та главі З КПК, учасниками, а всіх інших осіб — суб’єктами процесу.

особи, що займають приміщення, в якому провадять обшук, виїмку, огляд
або опис майна; особи, присутні при провадженні обшуку або виїмки;
особа, котрій передано на зберігання майно, на яке накладено арешт;
секретар судового засідання.

Наведена класифікація не враховує того основного положення, що кожний із
суб’єктів бере участь у кримінально-процесуальній діяльності, яка
виконує кілька функцій (див. лекцію 1). Окрім того, інтерес не є
кримінально-процесуальною категорією. Зважаючи на це, найбільш вдалою є
класифікація, в основі якої — процесуальна функція суб’єкта. За цією
ознакою всіх суб’єктів поділяють на чотири групи:

суб’єкти, які виконують функцію правосуддя (суд, суддя);

суб’єкти, які виконують функцію кримінального переслідування (прокурор,
начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання,особа, яка провадить
дізнання);

суб’єкти, які виконують функцію захисту (підозрюваний, обвинувачений,
підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий,цивільний позивач і
відповідач, захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і
цивільного відповідача);

суб’єкти, які виконують допоміжну функцію (склад суб’єктівцієї групи
повністю збігається зі складом четвертої групи — за класифікацією,
здійсненою на підставі інтересу).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

Терміни “суб’єкти кримінально-процесуального права” та”учасники
кримінального процесу” є тотожними.

В основу класифікації суб’єктів може бути покладено їх інтересу
результатах провадження в кримінальній справі або функції, яківони
виконують.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ СУБ’ЄКТІВ

Окремих суб’єктів кримінально-процесуального права буде охарактеризовано
за такою логіко-правовою схемою:

визначення поняття суб’єкта;

підстава його участі у процесі;

вимоги процесуального закону, яким повинен відповідати, абообставини, що
виключають участь;

процесуальний статус (обов’язки і права);

час, протягом якого перебуває в такому статусі;

6) юридична відповідальність за невиконання процесуальнихобов’язків.

Розглянути в межах однієї лекції всіх суб’єктів
кримінально-процесуального права неможливо. Тому досліджуватимемо
основних суб’єктів: тих, що є представниками сторін, а також тих, яких
найчастіше залучають до провадження у кримінальних справах у практиці
діяльності органів розслідування, прокуратури і суду. Характеристику
інших суб’єктів студентам неважко буде зробити самостійно,
використовуючи запропоновану логіко-правову схему.

2.1. Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують функцію
правосуддя

Процесуальна характеристика суду (судді)’.

1. Суд — це єдиний орган держави, наділений правом
здійснюватиправосуддя.

Особливе місце суду як головного суб’єкта кримінального процесу
визначається тим, що він є представником однієї із гілок державної
влади.

Правосуддя здійснюють професійні судді, народні засідателі та присяжні”.

Розпорядження голови суду про прийняття кримінальної справидо свого
провадження.

Суддя не може брати участі в розгляді кримінальної справи іпідлягає
відводу або самовідводу (ст. 54 КПК):

якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або
родичем кого-небудь із них, а також родичем слідчого,особи, яка
провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, спеціаліст,
перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник
або представник інтересів потерпілого, цивільногопозивача або цивільного
відповідача;

якщо він під час досудового слідства у справі вирішувавпитання щодо
проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання,зміни чи скасування
запобіжних заходів, продовження строківтримання під вартою, або
розглядав скарги на затримання чи напостанови про відмову в порушенні
кримінальної справи абозакриття справи;

якщо він під час досудового слідства у справі розглядав питання про
усунення захисника в порядку, передбаченому ст. 61-1КПК;

‘ Суддя, який діє одноособово, користується правами суду і постановляє
рішення від імені держави.

” При здійсненні правосуддя у кримінальних справах професійні судді,
народні засідателі та присяжні мають рівні права.

якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи;

за наявності інших обставин, які зумовлюють сумнів у його

об’єктивності.

Порядок вирішення заявленого відводу регламентовано ст. 57

КПК.

У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи,
які є родичами між собою.

Статтею 55 КПК регламентовано обставини, за яких не допускається
повторна участь судді у розгляді тієї самої справи. Згідно з цією
статтею:

суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в судіпершої
інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи вапеляційному чи
касаційному порядку, а так само брати участь уновому розгляді справи в
суді першої інстанції в разі скасуваннявироку або ухвали про закриття
справи, постановлених за його участі;

суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не
може брати участі в розгляді цієї справи в суді першоїінстанції або в
касаційному порядку, а так само в новому розглядісправи в касаційній
інстанції після скасування ухвали, постановленої за його участі;

суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не може
брати участі в розгляді тієї самої справи в суді першоїінстанції і в
апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи в
касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу),винесену за його участі,
скасовано;

суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участів
розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.

4. Суд (суддя) зобов ‘язаний:

всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо дослідити іздодержанням
принципів кримінального процесу всі обставинисправи, встановити
об’єктивну істину та вирішити справу по суті,вживши заходів до захисту
прав і законних інтересів громадян іюридичних осіб та до усунення причин
і умов, що сприяли вчиненню злочину;

при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституціїта законів
України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових
справ з дотриманням встановлених закономстроків;

не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову,
комерційну та банківську таємницю, таємницю на-радчої кімнати, відомості
про особисте життя громадян та іншівідомості, про які стало відомо під
час розгляду справи в судовомузасіданні;

під час розгляду кримінальних справ не допускати вчинків табудь-яких
дій, що ганьблять звання судді та можуть зумовити сумніву його
об’єктивності, неупередженості та незалежності;

заявити самовідвід за наявності обставин, що є підставою дляйого відводу
(ст. 54 КПК).

Суд (суддя) суддя має широке коло прав у всіх без винятку стадіях
кримінального процесу, тому дослідити всіх їх у межах однієї лекції
неможливо. Права цього суб’єкта розглядатимемо в лекціях, спеціально
присвячених окремим стадіям процесу. Тут же зазначимо, що всі його права
сформульовано законодавцем таким чином, щоб суд міг повною мірою
здійснити функцію правосуддя.

Суд здійснює провадження у кримінальній справі після прийняття її до
свого провадження протягом часу (строку), відведеногозаконом на
попередній розгляд справи, судовий розгляд, апеляційне та касаційне
провадження, перегляд судових рішень у порядкувиключного провадження та
виконання вироку.

Щодо судді (суд як державний орган юридичній відповідальності не
підлягає) у зв’язку із провадженням, здійснюваним ним укримінальній
справі, може бути застосовано кримінальну відповідальність за вчинення
злочинів, передбачених у розділах:

XII КК “Злочини у сфері службової діяльності” (статті 364—370);

XIII КК “Злочини проти правосудця” (статті 371—375; 380—381).

2.2. Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують функцію
кримінального переслідування

Процесуальна характеристика прокурора.

1. Прокурор — це суб’єкт кримінально-процесуального права,який виконує
функцію кримінального переслідування осіб, обвинувачених у вчиненні
злочину, шляхом давання на досудовому провадженні вказівок органам
дізнання та досудового слідства щодовикриття винних і підтримання у суді
державного обвинувачення*.

Підставою участі прокурора у конкретній кримінальній справі? факт
перебування його на цій посаді у відповідній
адміністративно-територіальній одиниці (районі, області).

Прокурор не може брати участі в розслідуванні та (або) розгляді
кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за тихсамих
обставин, що і судця (ст. 54 КПК). Проте, якщо прокурор

* На досудових стадіях кримінального процесу (порушення кримінальної
справи і досудового слідства) прокурор здійснює нагляд за законністю в
діяльності органів дізнання та досудового слідства.

брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи
в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, то ці
обставини не можуть бути підставою для відводу (ч. 1 ст. 58 КПК).

Питання про відвід прокурора вирішують:

на досудовому слідстві — прокурор вищого рівня;

у суді — суд (якщо справу розглядає колегія суддів), суддя(якщо справу
слухає одноособово суддя).

4. Прокурор зобов’язаний (частини 1 і 2 ст. 25 КПК):

здійснювати нагляд за додержанням законів органами, які провадять
дізнання і досудове слідство, тобто на досудових стадіях кримінального
процесу;

в усіх стадіях процесу* своєчасно вживати передбачених законом заходів
до усунення будь-яких порушень закону, хто б їх нечинив;

брати участь у судовому засіданні (винятком є випадки, колирозглядають
справи приватного обвинувачення та коли прокурорвідмовився від
підтримання державного обвинувачення);

змінити обвинувачення в суді за наявності до того підстав;

• відмовитися від підтримання державного обвинувачення,якщо в результаті
судового розгляду буде переконаний, що данісудового слідства не
підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення.

Для того, аби прокурор міг виконати зазначені обов’язки, йому надано
такі права”:

І) на досудовому провадженні (ст. 227 КПК):

вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки
кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомостіпро вчинені
злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які
вчинили злочини;

перевіряти не менше ніж один раз на місяць виконання вимогзакону про
приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або
ті, що готуються, злочини;

скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчихта осіб, які
провадять дізнання;

‘ Винятком є судові стадії кримінального процесу, в яких прокурор не
здійснює функцію нагляду за дотриманням закону судом. У них прокурор є
представником однієї із сторін (обвинувачення), а тому не має права
вживати заходів імперативного характеру до суду (суддів). Він має право
лише оскаржити судове рішення, постановлене, на його думку, з порушенням
закону.

У кримінально-процесуальному законі застосовується термін
“повноваження”. Останні в загальній теорії права визначають як
“правообов’язки”, тобто як поєднання прав і обов’язків. Причому центр
ваги у співвідношенні прав і обов’язків припадає на обов’язки, бо за їх
невиконання настає юридична відповідальність (О. Ф. Скакун).

давати письмові вказівки про розслідування злочинів, прообрання, зміну
або скасування запобіжного заходу, кваліфікаціюзлочину, проведення
окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

доручати органам дізнання виконання постанов про затримання, привід,
взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшукосіб, які вчинили
злочини, виконання інших слідчих дій, а такождавати вказівки про вжиття
необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх
вчинили, по справах, що перебуваютьу провадженні прокурора або слідчого
прокуратури;

санкціонувати проведення обшуку (за винятком обшуку житлата іншого
володіння особи), усунення обвинуваченого від посадита інші дії слідчого
і органу дізнання у випадках, передбаченихкримінально-процесуальним
законом;

продовжувати строк розслідування (ст. 120 КПК);

давати згоду або подавати до суду подання про обрання запобіжного заходу
у вигляді взяття під варту, а також про продовженнястроку тримання під
вартою (статті 156, 165-2 КПК);

повертати кримінальні справи органам досудового слідства зісвоїми
вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

вилучати від органу дізнання і передавати слідчому будь-якусправу,
передавати справу від одного органу досудового слідстваіншому, а також
від одного слідчого іншому з метою забезпеченнянайбільш повного й
об’єктивного розслідування;

усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого
ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення
закону при розслідуванні справи;

порушувати кримінальні справи або відмовляти в їх порушенні;

закривати або зупиняти провадження в кримінальних справах;

давати згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тихвипадках, якщо
це передбачено законом;

затверджувати обвинувальні висновки (постанови);

направляти кримінальні справи до суду;

вирішувати питання про допущення захисника до участі в справі;

здійснювати інші повноваження, надані йому законом;2) у судових стадіях:

підтримувати перед судом державне обвинувачення;

подавати докази;

брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання і висловлювати свою думку щодо клопотань інших
учасників судового розгляду;

викладати свої міркування щодо застосування кримінальногозакону і міри
покарання щодо підсудного та ін.

5. Прокурор перебуває в такому статусі протягом часу, відведеного
законом на виконання всіх завдань кримінального процесу (від його
початку до закінчення).

6. Прокурора за невиконання своїх обов’язків у кримінальному процесі
може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності:

кримінально-процесуальної — скасування прийнятих рішень;визнання
незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

кримінальної за злочини:

— у сфері службової діяльності (розділ XII КК);

– проти правосуддя (статті 371—374; 380-381 КК);

• дисциплінарної згідно із відомчими нормативно-правовимиактами.

Процесуальна характеристика слідчого.

1. Слідчий — це суб’єкт кримінального процесу, який самостійно здійснює
кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ,
викриття винних у вчиненні злочинів, обрання щодо них запобіжних заходів
та інших заходів процесуального примусу.

Чинний КПК не розкриває змісту поняття “слідчий”, а лише обумовлює його
відомчу належність. Зокрема, в п. 7 ст. 32 і ст. 102 КПК зазначено, що
досудове слідство у кримінальних справах проводять слідчі прокуратури”,
слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції, слідчі
органів Служби безпеки України.

Питання віднесення слідчого до суб’єктів, які виконують функцію
кримінального переслідування, в теорії процесу є суперечливим. Ще з
радянських часів домінує думка, що слідчий виконує функцію розслідування
злочинів, зміст якої становлять підфункції обвинувачення, захисту і
вирішення справи. З позицій сучасного погляду на модель вітчизняного
кримінального процесу, яка стає дедалі ближчою до змагальної, такий
погляд на зміст функції слідчого вичерпав себе.

Змагальність процесу передбачає участь у ньому протилежних за інтересами
сторін. Інтерес слідчого як державного органу”, покликаного боротися зі
злочинністю, полягає у викритті винного, пред’явленні йому обвинувачення
і направленні кримінальної справи з обвинувальним висновком прокурору
для порушення ним державного обвинувачення. Поєднання в одній особі
трьох процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи)
неминуче зумовить домінування якоїсь однієї. Слідчий, здійснюючи

Згідно з п. 9 розділу 15 Конституції України прокуратура продовжує
виконувати відповідно до чинних законів функцію слідства — до
сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що
регулюють її функціонування. На сьогодні відповідні закони не ухвалено.

” Слідчий є не просто посадовою особою, а саме органом держави (див. ст.
102 КПК).

діяльність із розслідування злочинів, не може одночасно “сидіти на трьох
стільцях”.

Щодо цього відомий учений-процесуаліст XIX ст. В. П. Данев-ський
(представник харківської школи права) писав: “Не кажучи вже про
принципову помилку і практичну небезпеку поєднання в одній особі
обов’язків судді і функцій сторін, одне ототожнення у слідчому цих
останніх функцій вважається великою помилкою, яка згубно впливає на хід
попереднього слідства, на його результати, а врешті-решт, і на вирішення
справи по суті. Навряд чи можливо для однієї особи бути у справі й
обвинувачем, і захисником. Ці функції принципово протилежні і не
узгоджені, особливо тоді, коли вони зосереджені в особі, яка брала
активну участь у збиранні доказів, що викривають і виправдовують.
Створене законом становище слідчого — психологічно фальшиве: дуже важко
у справі, досліджуваній стосовно певної особи, водночас зосередити
увагу, рівномірно напружену, на двох різних сторонах справи; нелегко
скласти собі дві протилежні точки зору, які перебували б у становищі
рівноваги і які слідчий перевіряв би з однаковою ревністю, упевненістю і
силою логічного мислення. Рівновага неминуче має порушитися, переважна
увага й енергія дослідника мають поступово обернутися у той чи інший
бік”1.

Дискусія щодо функцій слідчого спричинила в теорії процесу полеміку
стосовно відомчої належності слідчого апарату. На сьогодні є три погляди
щодо місця органів досудового слідства в системі апарату держави:

залишити слідчий апарат у підпорядкуванні тих відомств, щой у радянський
час, де він перебуває і сьогодні;

підпорядкувати суду, запровадивши посади слідчих суддів абосудових
слідчих (як це було за Статутом кримінального судочинства 1864 р.);

вивести його із підпорядкування окремих відомств і утворитисамостійний
слідчий апарат (комітет).

2. Підставою участі слідчого у кримінальному процесі є:

порушення слідчим кримінальної справи. Згідно з п. 2 ч. 4ст. 98 КПК
після порушення справи слідчий зобов’язаний розпочатиу ній досудове
слідство;

доручення начальника слідчого відділу або прокурора про розгляд заяви чи
повідомлення про злочин або про прийняття справидо свого провадження, що
формулюється у вигляді резолюції назаяві (повідомленні) чи на
кримінальній справі.

1 Див.: Даневский В. П. Наше предварительное следствие: его недостатки и
реформа. – К., 2003. – С. 29-30.

3. Слідчий не може брати участі в розслідуванні кримінальноїсправи і
підлягає відводу (самовідводу) за таких обставин (ст. 60КПК):

якщо він є потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивільним
відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також
родичемобвинуваченого;

якщо він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, перекладач,
захисник або представник інтересів потерпілого, цивільногопозивача або
цивільного відповідача;

якщо він або його родичі заінтересовані в результатах справи;

за наявності інших обставин, що зумовлюють сумнів у йогооб’єктивності.

Питання про відвід слідчого вирішує протягом 24 годин прокурор.

4. Слідчий зобов ‘язаний:

• у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу,
прийняти її до свого провадження і розпочати досудове слідство;

повно, всебічно й об’єктивно дослідити обставини справи увизначений
законом строк;

при провадженні слідства вживати всіх передбачених закономзаходів,
використовувати всі свої повноваження та наявні в йогорозпорядженні
науково-технічні засоби і свої знання для розкриттязлочину;

роз’яснити всім суб’єктам досудового слідства їхні права і забезпечити
реалізацію цих прав;

вжити заходів до відшкодування завданої злочином шкоди;

вжити заходів до виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів,
та до їх усунення та ін.

Слідчий має право (ст. 114 КПК):

самостійно приймати рішення про спрямування слідства і провадження
слідчих дій (за винятком випадків, коли законом передбачено одержання
згоди, санкції, затвердження прокурора або згодисуду), які є
обов’язковими для виконання всіма юридичними і фізичними особами;

у разі незгоди із вказівками прокурора, що стосуються найважливіших
питань кримінальної справи (ч. 2 ст. 114 КПК), подаватисправу
прокуророві вищого рівня з письмовим викладом своїх заперечень;

у межах своєї компетенції застосовувати заходи процесуального примусу;

давати органам дізнання доручення і вказівки про провадженняслідчих і
оперативно-розшукових дій. Слідчий не має права доручатиорганам дізнання
пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, а також виконання
складних слідчих дій (відтворення обстановки та обставин події, очної
ставки, пред’явлення для впізнання);

вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих
дій;

при провадженні слідчих дій використовувати машинопис,звукозапис,
стенографування, кінозйомку, відеозапис;

провадити слідчі дії в інших слідчих районах самостійно абодоручити це
відповідному слідчому чи органу дізнання (ч. 1 ст. 118КПК) та ін.

Із метою забезпечення повноти регулювання процесуального статусу слідчих
Верховна Рада України 29 червня 2004 р. своєю постановою № 1903-ГУ
прийняла за основу проект Закону України “Про статус слідчого та
процесуальні і соціальні гарантії слідчих України” (реєстраційний №
1903-ІУ).

Слідчий здійснює провадження протягом часу, відведеного законом для
розгляду заяв і повідомлень про злочини (ч. З ст. 97 КПК),а також для
досудового слідства (ст. 120 КПК). До нього зараховуютьчас, протягом
якого справа перебуває у провадженні слідчого.

Слідчих за невиконання їх обов’язків може бути притягнутодо таких видів
юридичної відповідальності:

кримінально-процесуальної — скасування прийнятих рішень;визнання
незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

кримінальної за злочини:

у сфері службової діяльності (розділ XII КК);

проти правосуддя (статті 371—374; 380—381);

• дисциплінарноїзгідно із нормативно-правовими актами відомств,у яких
вони працюють.

Процесуальна характеристика особи, яка здійснює дізнання (дізна-вача).

1. Дізнавач — це суб’єкт кримінального процесу, який за дорученням
органу дізнання здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом
порушення кримінальних справ, викриття винних у вчиненні злочинів,
обрання щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального
примусу.

Перелік органів дізнання регламентовано ст. 101 КПК. Цією ж статтею
чітко визначено і компетенцію кожного із органів дізнання в частині
порушення кримінальних справ щодо певних злочинів і здійснення у них
розслідування. Наприклад, податкова міліція є органом дізнання у справах
про ухилення від сплати податків і зборів; митні органи — у справах про
контрабанду. Серед органів, зазначених в ст. 101 КПК, є два з
універсальною компетенцією: 1) міліція; 2) капітани морських суден, що
перебувають у далекому плаванні.

На відміну від слідчих, для органів дізнання досудове слідство не є
основною діяльністю. Перед органами дізнання, насамперед, стоять
завдання щодо здійснення оперативно-розшукової та адміністративної
діяльності.

Підставою участі дізнавача у кримінальному процесі є доручення
начальника органу дізнання про провадження ним досудовогослідства у
формі дізнання.

Дізнавач не може брати участі в розслідуванні кримінальноїсправи і
підлягає відводу (самовідводу) у тих самих випадках, що іслідчий.

Дізнавач має ті самі обоє ‘язки і права, що й слідчий, за винятком
прийняття ним процесуальних рішень. Рішення дізнавача ізнайважливіших
питань у кримінальній справі потребують затвердження начальником органу
дізнання. Такими питаннями є:

1) про рух кримінальної справи:

про порушення кримінальної справи (і про відмову в її порушенні); _.,.

про закриття справи; ” “. . ,0 • ,

про зупинення дізнання у справі; ,’.'”:,’ ,’ –

про відновлення дізнання;

про направлення кримінальної справи до іншого органу дізнання за
підслідністю;

про направлення кримінальної справи для провадження досудового слідства;

2) про застосування заходів процесуального примусу:

запобіжних заходів;

інших заходів примусу.

Дізнавач перебуває в такому статусі протягом часу, відведеногозаконом
(ст. 108 КПК) для здійснення дізнання.

Дізнавач підлягає тій самій юридичній відповідальності, що іслідчий.

Процесуальна характеристика потерпілого.

1. Потерпілий — це фізична особа, якій злочином безпосередньозаподіяно
моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнанопотерпілою постановою
особи, яка проводить дізнання, слідчого,прокурора, судді або ухвалою
суду.

У справі про незакінчений злочин особу визнають потерпілим за умови
фактичного заподіяння їй шкоди.

Потерпілим може бути визнано тільки фізичну особу. Хоча останнім часом у
літературі обговорюють можливість надання юридичній особі статусу
потерпілого у кримінальній справі.

Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали)про визнання
потерпілим.

Потерпілим може бути визнано:

особу, якій безпосередньо заподіяно ту чи іншу шкоду;

у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, — його
близьких родичів (п. 11 ст. 32 КПК). Якщо наданняправ потерпілого
вимагають декілька осіб із числа близьких родичів особи, якій було
заподіяно смерть, усіх їх може бути визнанопотерпілими.

Обставин, які б виключали участь потерпілого у кримінальній справі,
кримінально-процесуальним законом не передбачено.

Згідно з п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004
р. № 13 “Про практику застосування судами законодавства, яким
передбачені права потерпілих від злочинів” (далі — постанова Пленуму від
2 липня 2004 р. № 13) не може бути визнано потерпілими осіб, які
постраждали від злочину, вчиненого ними ж. Водночас, оскільки закон не
пов’язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її
поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, якщо
вчинення злочину щодо неї спровоковано її діями.

4. Потерпілий зобов ‘язаний:

з’являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора і суду (ч. 1 ст. 72 КПК);

давати правдиві показання (ч. 2 ст. 171 КПК);

підкорятися розпорядженням головуючого щодо дотриманняпорядку під час
судового засідання (ч. 2 ст. 271 КПК);

не розголошувати без дозволу слідчого або прокурора данихдосудового
слідства (ст. 121 КПК).

Потерпілий має право (статті 49, 267 КПК):

давати показання в справі;

подавати докази;

не погодитися із поміщенням до стаціонарного медичного закладу для
проведення щодо нього судово-психіатричної експертизи;

заявляти клопотання;

ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення
досудового слідства;

висловлювати свою думку при вирішенні питання про звільнення особи від
кримінальної відповідальності за статтями 7—11-1КПК;

підтримувати обвинувачення у суді в разі відмови прокуроравід
обвинувачення;

брати участь у судових дебатах (ненадання слова в судовихдебатах
потерпілому є підставою для скасування вироку — п. 29Постанови Пленуму
від 2 липня 2004 р. № 13);

заявляти відводи;

подавати скарги на дії слідчого, прокурора й судді, на вирокабо ухвали
суду й постанови судді;

висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасниківсудового розгляду;

давати пояснення з приводу досліджуваних судом обставинсправи;

ставити питання свідкам, експертові, спеціалістові та підсудним;

брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових
доказів,документів;

• користуватися допомогою представника, яким може бутиадвокат, законний
представник, близький родич або інша особа,допущена до участі у справі
за постановою дізнавача, слідчого, суддічи за ухвалою суду;

• на відшкодування йому витрат по явці за викликом в органидізнання,
досудового слідства, прокуратури і суду та інші права,передбачені
статтями 52-1, 87, 87-1, 88, 267, 348, 384 КПК.

З ухваленням нового ЦК України потерпілий отримав право на відшкодування
майнової шкоди державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин,
або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 1207 ЦК шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовує потерпілому або
особам, визначеним ст. 1200 ЦК (непрацездатним особам, які були на його
утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього
утримання, а також дитині потерпілого, народженій після його смерті),
держава, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є
неплатоспроможною*.

Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну
потерпілого, та шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я
або смертю, встановлено ЦК (ч. 2 ст. 1177; ч. 2 ст. 1207). Відповідного
закону в Україні до цього часу не ухвалено.

5. Потерпілий перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови
про визнання потерпілим і до завершення провадження у кримінальній
справі.

За очевидного заподіяння злочином шкоди не можна зволікати з визнанням
особи потерпілою. Чим раніше особу визнано потерпілою (за наявності
підстав до того), тим раніше вона дістає можливість реалізації законних
інтересів, пов’язаних із відновленням порушених злочином прав. Посадовим
особам органів, які ведуть кримінальний процес, слід зважати на те, що
потерпілий вимушено, не за власним бажанням залучається до участі у
справі.

Цікавим у цьому плані є дослідження американського вченого М. Філей,
який сформулював концепцію “процесу як покарання”. Ключовою є ідея, що
для непрофесійних учасників, і, передусім, потерпілого, кримінальний
процес сам по собі, незалежно від його

Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції з відшкодування шкоди жертвам
насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р. в разі, якщо
відшкодування шкоди не може бути забезпечено з інших джерел, держава
повинна взяти це на себе для таких категорій: 1) для тих, кому в
результаті навмисних насильницьких злочинів завдано серйозну шкоду
фізичному стану або здоров’ю; 2) для тих, хто перебував на утриманні
загиблих у результаті такого злочину. Відшкодування шкоди здійснюється
навіть у тому разі, якщо злочинця не може бути піддано судовому
переслідуванню або покарано.

результатів, є тяжким тягарем — “покаранням”. Уже зазнавши втрат від
злочину, він страждає вдруге, коли змушений давати показання, з’являтися
до правоохоронних органів та до суду, брати участь у процесуальних діях,
звертатися до адвокатів тощо. 6. Юридична відповідальність потерпілого:

• кримінально-процесуальна:

за неявку без поважних причин до органу розслідування йсуду потерпілого
може бути піддано приводу (ч. З ст. 72 КПК);

за злісне ухилення від явки до органів розслідування — штраф(ч. 4 ст. 72
КПК);

злісне ухилення потерпілого від явки до суду або непідкорення
розпорядженню головуючого чи порушення ним порядкупід час судового
засідання розцінюється законом як неповага досуду й карається штрафом
або адміністративним арештом на строкдо 15 діб (ч. 4 ст. 72 КПК);

• кримінальна:

за дачу завідомо неправдивих показань — за ст. 384 КК;

за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого або
прокурора — за ст. 387 КК;

• адміністративна:

за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явкидо суду або
у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під
час судового засідання, а також за вчиненняним будь-яких дій, які
свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1
ст. 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі —
КпАП);

за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання
(ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика цивільного позивача.

1. Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установачи
організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину іпред’явили до
обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за
його дії, вимогу про відшкодування збитків.

У тих випадках, коли громадянин пред’являє позов про відшкодування
спричиненої йому шкоди, його визнають одночасно потерпілим та цивільним
позивачем.

2. Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали)про визнання
цивільним позивачем.

Обставин, які б виключали участь цивільного позивача укримінальній
справі, кримінально-процесуальним законом непередбачено.

Цивільний позивач зобов’язаний:

• пред’являти на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора ісуду всі
необхідні документи, пов’язані з заявленим позовом;

не розголошувати без відома слідчого або прокурора дані досудового
слідства;

додержуватися порядку під час судового засідання та підкорятися
розпорядженням головуючого.

Цивільний позивач має право:

подавати докази;

заявляти клопотання;

брати участь у судовому розгляді, заявляючи відводи і клопотання,
висловлюючи свою думку про клопотання інших учасниківсудового розгляду,
даючи пояснення, беручи участь у дослідженнідоказів і в судових дебатах
щодо доведеності вчинення злочину ійого цивільно-правових наслідків (ст.
268 КПК);

просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів дозабезпечення
заявленого ним позову;

підтримувати цивільний позов;

ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінченнядосудового
слідства, а у справах, в яких досудове слідство не проводилось, — після
призначення справи до судового розгляду;

заявляти відводи;

подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора
та суду, а також на вирок або ухвалу в частині, щостосується цивільного
позову, а за наявності підстав — на забезпечення безпеки.

Цивільний позивач перебуває у такому статусі з моменту винесення
постанови про визнання цивільним позивачем і до завершення провадження у
кримінальній справі.

Юридична відповідальність цивільного позивача:

• кримінальна:

— за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого або
прокурора — за ст. 387 КК;

• адміністративна:

— за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явкидо суду
або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку
під час судового засідання, а також за вчиненняним будь-яких дій, які
свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1
ст. 185-1 КпАП).

2.3. Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують функцію
захисту

Процесуальна характеристика підозрюваного.

1. Підозрюваний — це фізична особа, яку затримано за підозрою у вчиненні
злочину або щодо якої застосовано запобіжний захід до винесення
постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваним (обвинуваченим, підсудним) у кримінальній справі може бути
тільки особа, щодо якої є підстави підозрювати її у вчиненні злочину.
Підозра (обвинувачення) не може переходити на інших осіб. Тому в разі
смерті підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) справу закривають (п.
8 ч. 1 ст. 6 КПК).

Підставою участі підозрюваного у кримінальному процесі єприйняття
органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею рішенняпро затримання його
за підозрою у вчиненні злочину чи про обрання запобіжного заходу до
винесення постанови про притягненняяк обвинуваченого.

Обставин, які виключають участь підозрюваного у кримінальній справі,
кримінально-процесуальним законом не передбачено.

Підозрюваний зобов ‘язаний:

з’являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора, суду;

не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги слідчого щодо участі у провадженні слідчихДій.

Підозрюваний має право:

знати, в чому його підозрюють, давати показання або відмовитися давати
показання і відповідати на запитання;

мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першогодопиту;

подавати докази;

заявляти клопотання і відводи;

вимагати перевірки прокурором правомірності затримання;

подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить
опера-тивно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора;

користуватися рідною мовою;

за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки;

відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право
на поводження з ним як із невинуватим у вчиненнізлочину, та право на
повагу до його честі та гідності.

5. Підозрюваний перебуває в такому статусі протягом часу:

затримання — до 72 годин (ч. 6 ст. 106 КПК). Цей термінможе бути
продовжено суддею до 10, а за клопотанням підозрюваного — до 15 діб;

дії запобіжного заходу. Згідно з ч. 4 ст. 148 КПК в разі застосування до
особи запобіжного заходу до пред’явлення обвинуваченнявін діє протягом
10 діб.

6. Юридична відповідальність підозрюваного:

кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуального примусу:
привід, попередження та ін.;

кримінальна — у вигляді санкцій статей розділу XIII КК, щопередбачають
відповідальність за:

втручання у діяльність судових органів — ст. 376 КК;

погрозу або насильство щодо судці, народного засідателя чиприсяжного —
ст. 377 КК;

умисне знищення або пошкодження майна судді, народногозасідателя чи
присяжного — ст. 378 КК;

посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з
їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя, — ст. 379 КК;

перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта,примушування їх до
відмови від давання показань чи висновку —ст. 386 КК;

розголошення даних досудового слідства або дізнання —ст. 387 КК;

приховування майна, що підлягає конфіскації або на якенакладено арешт чи
яке описано, — ст. 388 КК.

Процесуальна характеристика обвинуваченого.

Обвинувачений — це фізична особа, щодо якої в установленому законом
порядку винесено постанову про притягнення її якобвинуваченого.

Підставою участі обвинуваченого у кримінальному процесі євинесення
слідчим або прокурором постанови про притягненняяк обвинуваченого.

Обставини, що виключають (тимчасово) участь: тяжка хвороба, ухилення від
слідства. Вони зумовлюють зупинення досудовогослідства (ст. 206 КПК) —
тимчасову перерву у провадженні слідчихдій — до видужання обвинуваченого
або його розшуку.

Обвинувачений зобов ‘язаний:

з’являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора, суду;

не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги слідчого щодо участі у провадженні слідчих дій.

Обвинувачений має право:

знати, в чому його обвинувачують;

давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням абовідмовитися
давати показання та відповідати на запитання;

мати захисника та побачення з ним до першого допиту;

подавати докази;

заявляти клопотання;

заявляти відводи;

подавати скарги на дії та рішення особи, яка проводить дізнання,
слідчого, прокурора, судді та суду;

ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усімаматеріалами
справи;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;

на повагу до його честі та гідності, захист його життя і здоров’я, на
поводження з ним як із порядною особою до набранняобвинувальним вироком
законної сили;

давати показання рідною мовою та ін.

Обвинувачений перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови
про притягнення як обвинуваченого до моментуприйняття суддею рішення про
призначення справи до судовогорозгляду.

Юридична відповідальність обвинуваченого:

• кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуального
примусу: привід, попередження та ін;

• кримінальна — така сама, як і підозрюваного.Процесуальна
характеристика підсудного.

Підсудний — це фізична особа, кримінальну справу з обвинувачення якої
призначено до судового розгляду.

Підставою участі підсудного у кримінальному процесі є винесення суддею
постанови про призначення кримінальної справи досудового розгляду.

Обставини, що виключають участь підсудного у справі:

тяжка хвороба або ухилення від суду. Ці обставини тільки тимчасово
виключають участь у справі підсудного. Вони зумовлюютьзупинення
провадження у справі (ст. 280 КПК) — до видужанняпідсудного або його
розшуку;

перебування підсудного за межами України і ухилення від явкидо суду (п.
1 ч. 2 ст. 262 КПК);

прохання підсудного розглянути справу про злочин, за якийне може бути
призначено покарання у вигляді позбавлення волі, зайого відсутності (п.
2 ч. 2 ст. 262 КПК);

інші обставини (див. лекцію “Стадія судового розгляду”).

4. Підсудний зобов ‘язаний:

з’являтися за викликом суду;

не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги головуючого у судовому засіданні.Підсудний має право:

заявляти відводи;

на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом (ч. 2
ст. 17 КПК: кримінальні справи про злочини, за якізаконом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі на строкбільше 10 років, розглядає
в суді першої інстанції колегіально суду складі трьох осіб, якщо
підсудний заявив клопотання про такийрозгляд);

мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе;

заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших
учасників судового розгляду;

подавати докази;

просити суд про приєднання до справи документів, про викликсвідків, про
призначення експертизи і витребування інших доказів;

давати показання по суті справи в кожний момент судовогослідства або
відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

просити суд про оголошення доказів, що є в справі;

ставити запитання іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові,
потерпілому, цивільному позивачеві та цивільному відповідачеві;

брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочинуі
документів;

брати участь у судових дебатах;

звертатися до суду з останнім словом.

Підсудний перебуває у такому статусі з моменту винесеннясуддею постанови
про призначення кримінальної справи до судовогорозгляду до моменту
постановлення судом вироку або прийняття усправі іншого рішення. Після
постановлення обвинувального вироку підсудний стає засудженим. Хоча в
разі апеляційного чи касаційного (до суду другої інстанції) оскарження
процесуальний статуспідсудного відновлюється до закінчення розгляду
справи апеляційним (касаційним) судом.

Юридична відповідальність підсудного:

• кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуального
примусу: привід, попередження, виведення із зали судовогозасідання та
ін;

• кримінальна — така сама, як підозрюваного та обвинуваченого.
Процесуальна характеристика захисника.

Захисник — це особа, яка здійснює захист прав і законнихінтересів
переслідуваних у кримінальному порядку суб’єктів процесу (підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, засудженого)шляхом надання їм необхідної
юридичної допомоги.

Підставою участі захисника у кримінальній справі є постанова особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді абоухвала суду про допуск
захисника до участі у справі.

Повноваження захисника на участь у справі підтверджують:

адвоката — ордер відповідного адвокатського об’єднання;

адвоката, який не є членом адвокатського об’єднання, —угода; інших
фахівців у галузі права, які за законом мають право нанадання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичноїособи або дорученням
юридичної особи, — угода або дорученняюридичної особи;

близьких родичів, опікунів або піклувальників — заява обвинуваченого про
їх допуск до участі в справі як захисників.

Участь захисника є обов ‘язковою:

у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненнізлочину у
віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи
пред’явлення їй обвинувачення;

у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
(німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своєправо на
захист, — з моменту затримання особи чи пред’явленняїй обвинувачення або
з моменту встановлення цих вад;

у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, — з
моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;

якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне
ув’язнення, — з моменту затримання особи чипред’явлення їй
обвинувачення;

при провадженні справи про застосування примусових заходівмедичного
характеру — з моменту встановлення факту наявності вособи душевної
хвороби;

при провадженні справи про застосування примусових заходіввиховного
характеру — з моменту першого допиту неповнолітньогоабо з моменту
поміщення його до приймальника-розподільника.

3. Як захисники допускаються особи (ч. 2 ст. 44 КПК):

які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в
Україні;

інші фахівці у галузі права, які за законом’ мають право нанадання
правової допомоги особисто чи за дорученням юридичноїособи;

у випадках і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом,
як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, його опікуни
або піклувальники (якщо відповідно до вимогст. 45 КПК участь захисника є
обов’язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або
піклувальники можуть брати участь усправі як захисники лише одночасно з
захисником-адвокатом чиіншим фахівцем у галузі права, який за законом
має право на надання правової допомоги особисто або за дорученням
юридичноїособи).

Згідно з ч. 1 ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі
захисника своїх прав. Положенню цієї конституційної норми дано офіційне
тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000
р. у справі Г. І. Солдатова, у п. 1 якого визначено, що положення
частини першої ст. 59 Конституції України про те, що “кожен є вільним у
виборі захисника своїх прав”, слід розуміти як конституційне право
підозрюваного, обвинуваченого і підсудного під час захисту від
обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником
своїх прав особу, яка є фахівцем у

* Відповідного закону в Україні немає.

галузі права і за законом має право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи. Після прийняття цього рішення
практика пішла шляхом допущення до участі у кримінальних справах як
захисників всіх осіб, що мають юридичну освіту.

¦

?

?

?

?

?

h

’

h?N@?

h?N@?

??&?

??&?

??&?

&

?

¶

?

??&?

?

??&?

??&?

??&?

??&?

авах” (ч. 2 п. 5 Постанови). Роз’яснення Верховного Суду України
сприяло тому, що інших фахівців у галузі права (окрім адвокатів) тепер
не допускають як захисників до участі у справі.

У світовій практиці є кілька підходів до вирішення питання про те, хто
може бути захисником у кримінальній справі:

широкий, що передбачає допуск всіх без винятку осіб за бажанням
обвинуваченого (повна свобода у виборі захисника);

вузький, згідно з яким захисником може бути лише адвокат(свободу вибору
обмежено однією категорією осіб);

• змішаний (“поміркований”), який надає переслідуваномусвободу вибору із
кількох категорій осіб: фахівців у галузі права,які не є адвокатами, але
за законом мають право надавати юридичнудопомогу населенню (Україна);
осіб, які мають вчений ступінь ізюридичної спеціальності (Польща);
викладачів права (Німеччина)тощо.

Згідно зі ст. 61 КПК захисником не може бути особа:

яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор,суддя,
секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач,понятий,
представник потерпілого, цивільного позивача, цивільноговідповідача;

яка є свідком і в зв’язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

яка є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора,
будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

щодо якої порушено кримінальну справу;

визнана недієздатною чи обмежено дієздатною;

яка у цій справі надає або раніше надавала юридичну допомогуособі,
інтереси якої суперечать інтересам особи, котра звернуласяз проханням
про надання юридичної допомоги;

дію свідоцтва якої про право на заняття адвокатською діяльністю або
права на надання правової допомоги зупинено або анульовано у порядку,
встановленому законодавчими актами України;

• яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в
справі, затягує розслідування чи судовий розгляд справи, а також яка
порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень
головуючого під час судового розгляду справи.

Одна і та сама особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних,
обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них
суперечать інтересам захисту іншого.

Порядок усунення захисника від участі у кримінальній справі визначено
ст. 61-1 КПК.

Після допуску до участі в справі захисник-адвокат вправі відмовитися від
виконання своїх обов в’язків лише у двох випадках:

якщо є обставини, що згідно зі ст. 61 КПК виключають його участь у
справі;

якщо він свою відмову мотивує недостатніми знаннями або
некомпетентністю.

4. Захисник зобов ‘язаний:

використовувати передбачені кримінально-процесуальним законодавством
засоби захисту з метою з’ясування обставин, які спростовують підозру або
обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність
підозрюваного, обвинуваченого;

надавати підзахисному необхідну юридичну допомогу;

з’являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в яких його участь
є обов’язковою. У разі неможливості з’явитися у призначений строк,
захисник зобов’язаний заздалегідь повідомити про це та про причини
неможливості явки дізнавачеві, слідчому, прокуророві (у випадку неявки
захисника слідча дія, участь в якій його не є обов’язковою, виконується
без нього);

не розголошувати дані, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням його
обов’язків;

не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом учинення дій,
спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від
показань або до дачі завідомо неправдивих показань,схилити експерта до
відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, іншим
чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування
справи;

дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому
розгляді справи.

Захисник має право:

до першого допиту підзахисного мати з ним конфіденційне побачення, а
після першого допиту — такі самі побачення без обмеження їх кількості та
тривалості;

мати побачення з засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові
заходи медичного чи виховного характеру;

ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання
підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред’явлення
обвинувачення, а після закінчення досудового слідства — з усіма
матеріалами справи;

бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого тапри виконанні
інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їхклопотанням чи
клопотанням самого захисника, а при виконанніінших слідчих дій — з
дозволу дізнавача, слідчого;

застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тихслідчих дій, в
яких він бере участь, а також при ознайомленні зматеріалами справи — з
дозволу особи, яка провадить дізнання, числідчого;

подавати докази, заявляти клопотання і відводи, оскаржуватидії і рішення
особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора ісуду (останнього,
якщо він вирішує певні питання на досудовомуслідстві, — про взяття під
варту, обшук тощо);

7) збирати відомості про факти, що їх може бути використанояк докази в
справі, в тому числі запитувати та одержувати документи чи їх копії від
громадян та юридичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в
установах, організаціях, об’єднанняхгромадян із необхідними документами,
крім тих, таємниця якихохороняється законом, одержувати письмові
висновки фахівцівіз питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати
громадян”,та інші права, передбачені кримінально-процесуальним
законом(статті 48, 266 КПК; ст. 6 Закону України від 19 грудня 1992 р.
“Проадвокатуру”).

5. Захисник перебуває у такому статусі з моменту допуску йогодо участі у
кримінальній справі до:

закінчення в ній провадження;

усунення від участі у справі за рішенням посадової особи,яка веде
процес;

розірвання угоди з підзахисним.

6. Юридична відповідальність захисника:

• кримінально-процесуальна — усунення від участі у справі за:

перешкоджання встановленню істини у справі або

затягування розслідування чи судового розгляду справи або

порушення порядку в судовому засіданні або

невиконання розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

‘ Наявність у захисника таких широких прав із доказування обставин
злочину не означає, що він має право здійснювати так зване “адвокатське
розслідування”.

2.4. Процесуальна характеристика суб’єктів, які виконують допоміжну
функцію

Процесуальна характеристика заявника.

Заявник — це фізична особа, заяву якої, де повідомлено прозлочин,
прийнято органом дізнання, слідчим, прокурором чисуддею.

Підставою участі заявника в кримінальному процесі є прийняття від нього
відповідними державними органами заяви про злочин.

Обставин, які виключають участь заявника в процесі, немає.Законодавець
не встановлює жодних критеріїв, яким повинен відповідати громадянин, щоб
набути статусу заявника. В разі поданнязаяви до компетентних органів
громадянин набуває такого статусунезалежно від його віку, статі,
національності, освіти, повнотивикладу відомостей про злочин тощо.

Заявник зобов ‘язаний:

правдиво викласти у заяві відомості про злочин, що вчиненийчи готується;

подаючи скаргу приватного обвинувачення, оформити її відповідно до
вимог, що встановлено до обвинувального висновку (ч. 1ст. 251 КПК).

Заявник має право:

викласти заяву своєю рідною мовою;

користуватися послугами перекладача;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;

бути поінформованим про процесуальне рішення, прийнятеза його заявою;

• на одержання копії постанови про закриття кримінальної справи,
порушеної за його заявою.

Заявник перебуває в такому статусі від моменту прийняття компетентним
органом від нього заяви про злочин до прийняття занею рішення про
порушення кримінальної справи чи про відмовув її порушенні.

Юридична відповідальність заявника:

• кримінальна — за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину
(ст. 383 КК).

Процесуальна характеристика понятого.

1. Понятий — це фізична особа, яку залучають до участі у кримінальній
справі з метою засвідчення її підписом відповідності записів у протоколі
виконаній процесуальній дії.

Запровадження інституту понятих у Росії до 1864 р. було зумовлено
недовірою до поліції. Поняті мали бути присутніми навіть під час допитів
із метою усунення фактів насильства та вжиття інших незаконних заходів
щодо допитуваного. Після судової реформи 1864 р. їх залучали до участі в
оглядах, освідуванні без експертів, обшуків — обов’язково.

У сучасній процесуальній літературі вчені дискутують щодо доцільності
існування інституту понятих. Прибічники зазначають про потребу
забезпечення достовірності дій працівників органів розслідування.
Противники наполягають на тому, що має існувати довіра до працівників
державних органів, яка грунтується на презумпції порядності державного
службовця.

2. Підстава участі у процесі понятого — залучення (запрошення)посадової
особи, яка веде процес.

Понятих обов’язково має бути залучено до провадження таких процесуальних
дій: обшуку, виїмки, огляду, пред’явлення осіб і предметів для
впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна.

До провадження освідування понятих залучають у разі, якщо слідчий визнає
це за необхідне.

Понятих має бути не менше двох (ч. 1 ст. 127 КПК)*.

3. Понятий повинен відповідати таким процесуальним вимогам:

бути повнолітнім;

бути грамотним, аби прочитати протокол і підписати його;

бути незаінтересованим у результатах провадження в справі.

Враховуючи особливості деяких слідчих дій, законодавець ставить
додаткові вимоги щодо характеристик понятих. Так, під час провадження:

огляду і виїмки кореспонденції, на яку накладений арешт, мають бути
присутні поняті із числа службовців поштової установи(ч. 1 ст. 1871
КПК);

обшуку особи та виїмки у неї предметів і документів повиннібути присутні
поняті однієї статі з особою, яку обшукують чи уякої проводиться виїмка
(ч. 4 ст. 184 КПК).

Понятими не можуть бути:

потерпілий і його родичі;

родичі підозрюваного та обвинуваченого;

працівники органів дізнання і досудового слідства.

4. Понятий зобов ‘язаний:

бути присутнім під час провадження процесуальної дії;

після її закінчення засвідчити своїм підписом відповідністьзаписів у
протоколі виконаній дії;

не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, якістали відомі
йому у зв’язку з виконанням своїх обов’язків.

* Вимога закону щодо обов’язкової участі у процесуальній дії не менше
двох понятих вказує на зв’язок інституту понятих із формальною теорією
доказів, згідно з якою особу визнавали винною у вчиненні злочину за
наявності не менше двох свідків. Про формальну теорію доказів див.
лекцію “Докази і доказування”.

Понятий має право:

робити зауваження і заяви з приводу проваджуваної з його участю
процесуальної дії, які підлягають обов’язковому занесенню допротоколу;

ознайомлюватися з протоколом процесуальної дії;

на відшкодування витрат, пов’язаних з участю у кримінальнійсправі;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Понятий перебуває в такому статусі протягом часу провадження
процесуальної дії, до участі в якій його залучено, в стадіяхпорушення
кримінальної справи або досудового слідства.

Юридична відповідальність понятого:

• кримінальна — за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або
особи, яка провадить дізнання, даних досудового слідствачи дізнання (ст.
387 КК).

Процесуальна характеристика свідка.

Свідок — це фізична особа, щодо якої у дізнавача, слідчого,прокурора,
суду (судді) є дані, що їй відомі обставини, котрі стосуються справи, і
яку у зв’язку з цим викликано для давання показань.

Підставою участі у кримінальному процесі є виклик длядавання показань.

Обставини, що виключають участь особи як свідка, визначенов ст. 69 КПК.
Згідно з цією нормою не можуть бути допитані яксвідки:

адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом маютьправо на
надання правової допомоги особисто чи за дорученнямюридичної особи,
нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі1 — з приводу того, що їм
довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо
вони не звільнені від обов’язкузберігати професійну таємницю особою, що
довірила їм ці відомості;

захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник
потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, якістали їм відомі
при наданні юридичної допомоги підзахисним абодовірителям;

особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної
експертизи через свої фізичні або психічні вади не можутьправильно
сприймати факти, що мають доказове значення, і даватипоказання про них;

1 Див. також ст. 5 Закону України “Про нотаріат”, ст. 40 Основ
законодавства України про охорону здоров’я, ч. 5 ст. З Закону України
“Про свободу совісті та релігійні організації”, в яких закріплено
положення щодо необхідності збереження професійної таємниці.

свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК дає показання підпсевдонімом, —
щодо дійсних даних про його особу;

особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до
ст. 523 КПК дає показання під псевдонімом, — щодоцих даних;

особи, які мають право дипломатичної недоторканності, атакож працівники
дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.

Окрім того, відмовитися давати показання як свідки мають право:

члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного;

особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї,близьких
родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

4. Свідок зобов ‘язаний (ст. 70 КПК):

з’явитися в зазначені слідчим (дізнавачем), прокурором місцеі час;

дати правдиві показання про відомі обставини в справі;

не розголошувати без дозволу слідчого, дізнавача чи прокурора дані, які
стали відомі йому у зв’язку з виконанням своїхобов’язків.

Свідок має право (ст. 69-1 КПК):

давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільноволодіє, і
користуватися допомогою перекладача;

заявляти відвід перекладачеві; ‘

знати, у зв’язку з чим і у якій справі його допитують;

власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

користуватися нотатками і документами, даючи показання утих випадках,
коли показання стосуються будь-яких розрахунків таінших даних, які йому
важко тримати в пам’яті;

відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї таблизьких родичів;

знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесеннядо нього змін,
доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

одержувати відшкодування витрат, пов’язаних із викликом длядавання
показань;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Свідок перебуває в такому статусі з моменту виклику до закінчення
провадження у кримінальній справі.

Юридична відповідальність свідка:

• кримінально-процесуальна:

— за нез’явлення за викликом без поважних причин — привід (ч. 2 ст. 70
КПК) або грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної
плати (ч. З ст. 70 КПК);

• кримінальна:

за відмову від давання показань (ст. 385 КК);

за давання завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК);

за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи,яка провадить
дізнання, даних досудового слідства чи дізнання(ст. 387 КК);

• адміністративна:

за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явкидо суду або
у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під
час судового засідання, а також за вчиненняним будь-яких дій, які
свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1
ст. 185-1 КпАП);

за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства абодізнання
(ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика експерта.

1. Експерт — це особа, яка має необхідні спеціальні знання длядавання
висновку з питань, що виникають під час провадження укримінальній
справі, і якій постановою органу дізнання, слідчого,прокурора чи судді
або ухвалою суду доручено провадження експертизи.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України від 25 лютого 1994 р. “Про судову
експертизу” Міністерство юстиції України веде Реєстр атестованих судових
експертів державних і підприємницьких структур та громадян, а з ч. З ст.
9 цього ж Закону — органи дізнання, досудового слідства і суди
зобов’язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям,
внесеним до цього Реєстру.

2. Підставою участі у справі є доручення органу дізнання, слідчого,
прокурора, суду (судді), викладене в постанові (ухвалі) пропризначення
експертизи.

3. Вимога до експерта: наявність спеціальних знань.Обставини, які
виключають участь у кримінальній справі (ст. 62

КПК), є ті самі, що й для судді (ст. 54 КПК), з тим обмеженням, що
попередня участь експерта в справі не може бути підставою до відводу.

Окрім того, не можуть залучатися до виконання обов’язків судового
експерта:

особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також
ті, що мають судимість (ч. 1 ст. 11 Закону України”Про судову
експертизу”);

народні депутати (п. 5 ч. 1 ст. З Закону України від 17 листопада1992 р.
“Про статус народного депутата”).

4. Експерт зобов ‘язаний:

• з’явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені
запитання (ч. 1 ст. 77 КПК);

повідомити у письмовій формі орган, що призначив експертизу,про
неможливість дати висновок, якщо питання, поставлене передекспертом,
виходить за межі його компетенції або якщо надані йомуматеріали
недостатні для дачі висновку (ч. 4 ст. 77 КПК);

провести повне і всебічне дослідження та дати обгрунтованийта
об’єктивний письмовий висновок (ст. 200 КПК; п. 1 ч. 1 ст. 12Закону
України “Про судову експертизу);

на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді датироз’яснення
щодо даного ним висновку (статті 201, 311 КПК; п. 2ч. 1 ст. 12 Закону
України “Про судову експертизу);

заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин (ст. 62
КПК).

Експерт має право:

ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються експертизи, і
подавати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для дачі
висновку (ч. З ст. 77 КПК; п. 1 ч. 1 ст. 13 ЗаконуУкраїни “Про судову
експертизу”);

з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурораабо суду
бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчихдій і ставити
особам, яких допитують, запитання, що стосуютьсяекспертизи (ч. З ст. 77
КПК; п. З ч. 1 ст. 13 Закону);

вказувати у висновку експертизи на факти, що мають значеннядля справи,
про які експерту не було поставлено запитання (ст. 200КПК; п. 2 ч. 1 ст.
13 Закону України “Про судову експертизу”);

у разі незгоди з іншими членами експертної комісії скластисвій висновок
окремо (ч. З ст. 75 КПК);

оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи чиоргану, які
призначили експертизу, що порушують права експертаабо порядок проведення
експертизи (п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України”Про судову експертизу”);

одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщоїї виконання
не є службовим завданням (п. 5 ч. 1 ст. 13 ЗаконуУкраїни “Про судову
експертизу”);

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Експерт перебуває в такому статусі від моменту одержанняпостанови
(ухвали) про призначення експертизи і до направленнявисновку до органу,
який призначив експертизу.

Юридична відповідальність експерта:

• кримінальна:

за дачу завідомо неправдивого висновку — за ст. 384 КК;

за відмову без поважних причин від виконання покладених нанього
обов’язків — за ст. 385 КК;

за розголошення даних досудового слідства або дізнання — заст. 387 КК;

• адміністративна:

— за ухилення від явки до суду, до органів досудового слідстваабо
дізнання — за ч. 2 ст. 185-3 або ст. 185-4 КпАП.

Процесуальна характеристика спеціаліста.

Спеціаліст — це особа, що має необхідні спеціальні знання іяку залучають
у разі потреби до участі у провадженні окремих процесуальних дій.

Підставою участі спеціаліста у справі є виклик дізнавача, слідчого або
прокурора.

3. Вимога до спеціаліста: наявність спеціальних знань.Обставини, які
виключають участь у кримінальній справі, є ті

самі, що й для експерта (ст. 62 КПК).

4. Спеціаліст зобов’язаний (ч. 2 ст. 128-1 КПК):

з’явитися за викликом;

брати участь у проведенні слідчої дії, використовуючи своїспеціальні
знання і навички для сприяння слідчому у виявленні,закріпленні та
вилученні доказів;

звертати увагу слідчого на обставини, пов’язані з виявленнямта
закріпленням доказів;

давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при
проведенні слідчої дії;

• на експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенніслідчих дій
як спеціалісти, покладено обов’язок мати при собі ікваліфіковано
використовувати відповідні науково-технічні засоби,проводити необхідні
експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості
про можливі прикмети злочинців.

Спеціаліст має право:

отримати винагороду за виконання своїх обов’язків, якщо доручена робота
не належить до його обов’язку по службі (ч. З ст. 92КПК);

звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які берутьучасть у
проведенні слідчої дії (ч. З ст. 128-1 КПК);

робити заяви, пов’язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів
(ч. З ст. 128-1 КПК).

5. Спеціаліст перебуває в такому статусі протягом часу провадження
процесуальної дії, до участі в якій його залучено.

6. Юридична відповідальність спеціаліста:

• кримінальна:

— за розголошення даних досудового слідства чи дізнання, якщойого було
попереджено в установленому законом порядку прообов’язок не
розголошувати такі дані (ст. 387 КК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Регламентація правового статусу суб’єктів (учасників) кримінального
процесу має системний характер.

2. Характеристику кожного із суб’єктів процесу доцільно здійснювати за
логіко-правовою схемою.

3. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Поняття “компетенція” в загальній теорії права вживають виключно щодо
державних органів, які є представниками публічної влади. Ю. О. Тіхоміров
сформулював щодо загального поняття компетенції такі положення. “Перше —
складно побудоване громадянське суспільство вимагає чіткої і відкритої
організації публічної влади. Друге — багатоманітність інтересів у
суспільстві передбачає їхню певну гармонізацію. Цій меті слугує
публічний інтерес, що виражає в концентрованому вигляді найбільш значущі
суспільні потреби. Третє — задоволенню інтересів відповідає система
державних і суспільних інститутів. Розподіл державних і суспільних справ
та організація ефективного управління є ключовою проблемою. Четверте —
визначення цілей і компетенції суб’єктів і учасників публічно-правових
відносин слугує центром тяжіння всіх або багатьох дій”1. Як же ці
фундаментальні положення виявляються в кримінальному процесі,
характеризуючи компетенцію державних органів, які порушують, розслідують
та розглядають кримінальні справи?

1. Публічну владу в частині провадження у кримінальних справах
організовано таким чином, що досудове провадження (порушення
кримінальних справ, досудове слідство) здійснюють представники органів
виконавчої влади — органи дізнання (міліція, податкова міліція, органи
безпеки тощо — ст. 101 КПК), органи досудового слідства (слідчі
прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та органів
безпеки — ст. 102 КПК), а питання про винність особи та її покарання
вирішує орган судової влади — суд. Всі вони є органами публічної влади,
які в своїй сукупності утворюють систему державних органів, наділених
кримінально-процесуальною компетенцією.

У межах цієї системи (організму) всі вказані органи “пов’язані”
правилами, встановленими публічною владою, і зобов’язані охороняти
інтереси суспільства та права окремих його членів. Однак ця система не є
закритою для суспільства. Організацію (структуру) та повноваження щодо
провадження у кримінальних справах згаданих органів встановлено законом,
а тому є відкритими для суспільства. Останнє має право на здійснення
громадського контролю за діяльністю органів, які ведуть кримінальний
процес, через відпо-

1 Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 53.

відні інститути, якими є Уповноважений з прав людини Верховної Ради
України, депутатські запити тощо. Право на здійснення такого контролю
залишається у суспільства завжди, бо саме воно делегує державі
здійснення функцій щодо вирішення кримінальних конфліктів. Тому
ігнорування державними органами вимог суспільства свідчить про
поглинення суспільства державою і призводить до знищення свободи особи1.

2. Кримінальний процес є галуззю публічного права. Тому вньому в
концентрованому вигляді відбито суспільні потреби, щополягають у
боротьбі з таким соціальним злом, як злочинність.Публічний інтерес у
кримінальному процесі визнається державоюі забезпечується через норми
права. Задоволення інтересу суспільства у подоланні злочинності є умовою
і гарантією його нормального функціонування й розвитку. Цей інтерес
віддзеркалює найбільш значущі потреби суспільства: зниження рівня
злочинності,запобігання і зниження рівня криміналізації суспільства,
забезпечення громадського спокою тощо.

3. Задоволенню зазначених публічних інтересів відповідає система
державних інститутів — компетентних органів держави, уповноважених нею
на здійснення специфічної діяльності із застосуваннянорм права, —
правоохоронних і судових органів. Тільки ці органимають виключну
компетенцію здійснювати кримінально-процесуальну діяльність. З цього
погляду кримінально-процесуальна компетенція органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури і судує, з одного боку, спеціальною
компетенцією окремих державнихорганів, а, з іншого, — загальною щодо
окремих видів їх процесуальної діяльності. Зазначені види процесуальної
діяльності в жодному разі не повинні “перетинатися” в межах сумарного
обсягукримінально-процесуальної компетенції (правосуддя здійснюєтільки
суд, державне обвинувачення — прокурор, слідство — слідчий, дізнання —
орган дізнання). Тож компетенцію можна визначити як покладений законом
на уповноваженого суб’єкта обсягпублічних справ2, а
кримінально-процесуальну компетенцію, — якпокладений
кримінально-процесуальним законом на органи дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду обсяг публічних справ усфері вирішення
кримінально-правових конфліктів, що виникаютьу суспільстві.

До “компетенційних” елементів належать: а) нормативно встановлені цілі;
б) предмети відання як юридично визначені певні сфери та об’єкти впливу;
в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і
вчинення дій”3.

Встановлені законом цілі діяльності органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду визначають спосіб їх нормативної орієнтації
на досягнення певного процесуального результату. Як зазначає Ю. О.
Тіхоміров, “в широкому розумінні маються на увазі публічні функції”1.
Такі публічні функції виконують і кожен із органів, що мають право
здійснювати кримінально-процесуальне провадження (орган дізнання,
слідчий, прокурор — функцію кримінального переслідування; суд — функцію
правосуддя). Відхилення від виконання цими органами своїх функцій або
виконання не своїх функцій завдає значної шкоди правам і законним
інтересам суб’єктів кримінального процесу (повноправних членів
суспільства), а, отже, і не сприяє досягненню його цілей.

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду мають у
кримінальному процесі чітко окреслений законом предмет відання — певні
об’єкти їх впливу. Останні традиційно пов’язують із повноваженнями
зазначених органів щодо можливості провадження у певних кримінальних
справах. Характеристики кримінальних справ покладено в основу визначення
таких понять, як підслідність (ст. 112 КПК) і підсудність (глава 2 КПК).
“Перетинання компе-тенцій” у цьому плані може мати місце тільки між
державними органами, уповноваженими здійснювати діяльність одного виду.
Наприклад, законодавець наділяє певні органи одного рівня універсальною
компетенцією щодо порушення кримінальних справ і здійснення в них
провадження. Серед органів дізнання це є міліція та капітани морських
суден, що перебувають у далекому плаванні. Серед органів досудового
слідства — слідчі прокуратури, які згідно із ч. 1 ст. 112 КПК за
постановою Генерального прокурора України, його заступників, прокурора
області та прирівняних до них прокурорів можуть розслідувати будь-які
злочини. В деяких випадках законодавець, зважаючи на значну суспільну
небезпечність злочинів і їх поширеність, відносить їх до компетенції
одночасно кількох органів слідства. Приміром, розслідування злочину,
передбаченого ст. 209 КК “Легалізація (відмивання) доходів, одержаних
злочинним шляхом”, віднесено до компетенції всіх органів досудового
слідства, що діють в Україні

Окрім певної категорії кримінальних справ, до предмета відання органів
дізнання, слідчого, прокурора, суду належать такі його елементи, як
вплив на хід кримінального процесу (порушення кримінальної справи,
закриття справи тощо); повноваження щодо провадження процесуальних дій
(слідчих дій, пред’явлення обвинувачення, роз’яснення прав тощо);
повноваження щодо прийняття процесуальних рішень (про провадження
слідчих дій, про визнання потерпілим тощо). Отже, кожний із цих органів
під час провадження

в одній і тій самій кримінальній справі може вирішувати тільки певне
коло питань, що належать до предмета його відання.

Для того, щоб визначений законом предмет відання міг повно і всебічно
опрацювати той чи інший державний орган, останнього наділено достатніми
для цього владними повноваженнями. І в теорії, і в практиці
кримінально-процесуальної діяльності під ними, як правило, розуміють
права державних органів, що передбачає свободу розсуду в їх
використанні. Між тим, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд одночасно
наділені й обов’язками зі здійснення цих прав.

У теорії компетенції як найтиповіші повноваження державного органу
визначено одинадцять: 1) керує; 2) управляє; 3) вирішує; 4) бере участь;
5) нормує; 6) організує; 7) розробляє; 8) вказує; 9) координує; 10)
контролює; 11) забороняє1. Безперечно, всі ці повноваження є
притаманними і для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і
суду, і для державних органів. Тільки кожне із них той чи інший орган,
що веде процес, використовує для виконання визначеної для нього законом
функції, а, отже, і для досягнення певних цілей. До того ж у різних
стадіях процесу повноваження вони реалізують з певною специфікою.
Наприклад, орган дізнання і слідчий виконують функцію кримінального
переслідування особи тільки в стадії досудового слідства. Прокурор же в
цій стадії виконує одночасно дві функції: 1) кримінального
переслідування; 2) нагляду за законністю в діяльності органів дізнання
та досудового слідства, що саме по собі є алогічним. Функцію
кримінального переслідування (державного обвинувачення) він продовжує
виконувати і в судових стадіях процесу. При цьому його діяльність
залишається публічною, тобто здійснюється відповідно до вимог принципу
публічності (офіційності). Але ж і суд діє на підставі цього принципу.

У зв’язку з цим виникає запитання: чи не свідчить таке положення про
“перетинання” компетенцій прокурора і суду? У суді кожний із “офіційно
діючих органів” (суд і прокурор) мають різний “набір” із тих одинадцяти
повноважень, що визначено в теорії компетенції як найтиповіші. Прокурор
у судових стадіях має тільки повноваження щодо участі в них як сторона
процесу. Всі інші повноваження належать виключно суду. Саме вони є для
суду мірою гарантування вчинення ним процесуальних дій і прийняття
рішень у кримінальній справі. Отже, публічність
кримінально-процесуальної діяльності в жодному разі не можна
ототожнювати з кримінальним переслідуванням. Останнє є тільки частиною
публічної діяльності державних органів, уповноважених на ведення
кримінального процесу.

1 Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 57.

4. Визначення цілей і компетенції органів дізнання, досудового слідства,
прокурора і суду є “центром тяжіння” дій усіх суб’єктів кримінального
процесу. Останній — це складна діяльність багатьох суб’єктів, кожний з
яких має свою мету. У зв’язку з цим Є. Мізуліна зазначає: “В даному
випадку, напевне, некоректно буде говорити про мету кримінального
процесу в цілому, але слід говорити про цілі його суб’єктів. Якщо ж
кримінально-процесуальна діяльність є цілісність, то хто із суб’єктів
кримінального процесу забезпечує її або задає їй мету?”1.

Таким суб’єктом, безперечно, є державний орган, який наділено державою
“правообов’язком” щодо здійснення кримінально-процесуальної діяльності.
За влучним висловом Є. Мізуліної, держава в особі своїх компетентних
органів як незмінний супутник кримінального процесу є тим “режисером,
який здійснює його збирання і визначає зміст”2. Цей вислів підтверджує
той факт, що результати діяльності суб’єктів кримінально-процесуальних
правовідносин тільки тоді матимуть правове значення, якщо вони сприйняті
органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом, тобто після набуття ними
“офіційного статусу”. Не мають правового значення для конкретної
кримінальної справи (не є правовими) і відносини, що складаються між
суб’єктами процесу, якщо в них не бере участі державний орган, який
прийняв справу до свого провадження.

Викладені положення щодо компетенції органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду визначають природу принципу публічності
(офіційності) кримінально-процесуальної діяльності. Більше того, через
них виявляється і зміст цього процесуального принципу. Повноваження
зазначених органів мають не тільки статутний, а й, що головне,
процесуальний (процедурний) характер. “Правообов’язки” державних
органів, які ведуть процес, зафіксовано не тільки в статутних
нормативно-правових актах (закони України від 15 грудня 1992 р. “Про
статус суддів”, від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру”, від 20 грудня
1990 р. “Про міліцію”, від 25 березня 1992 р. “Про Службу безпеки
України” тощо), а й в кримінально-процесуальному законі, який визначає
порядок їх діяльності у кримінальних справах. У зв’язку з цим норми
статутних нормативно-правових актів є матеріальними “компетенційними”
нормами, а кримінально-процесуальні норми — процесуальними
“компетенційними”.

Отже, як у статутних, так і в “процедурних” нормативних актах
відображено офіційний характер відносин між посадовими особами органів
дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з одного

боку, і всіх інших суб’єктів кримінального процесу — з іншого.
Офіційність відносин зумовлено тим, що всі дії дізнавачі, слідчі,
прокурори та судді вчинюють від імені держави. Свою діяльність вони
здійснюють, керуючись виключно нормами права, які встановлено або
санкціоновано державою. Для цих органів, як відомо, діє правовий принцип
“дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”. Всі дії посадових
осіб мають здійснюватися відповідно до встановлених правил із
дотриманням процесуальної форми.

Кримінально-процесуальному закону України невідомі поняття “слідчий
розсуд”, “прокурорський розсуд” чи “суддівський розсуд”. Отже,
кримінально-процесуальна діяльність принципово не може здійснюватися за
власним розсудом посадових осіб державних органів, які ведуть процес.
Вона повинна ґрунтуватися виключно на засаді офіційності (публічності).

4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СУБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це діяльність
відповідних державних органів із досягнення стану безпеки учасників
процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека — це загроза спричинення шкоди життю, здоров’ю, майну, житлу,
що є близькою до здійснення, а тому сприймається особою як така, що
невпинно наближається, є реальною, у зв’язку з чим зумовлює потребу в
захисті.

Наслідками існування небезпеки є:

неможливість виконання суб’єктами своїх функцій;

відмова суб’єктів від давання показань або від даних ранішепоказань,
наслідком чого є “розвал справи”.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:

особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочинабо в іншій формі
брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні та розкритті злочину
чи сприяла цьому;

потерпілий або його представник у кримінальній справі;

підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про
відшкодування шкоди, завданої злочином;

свідок;

експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених вище, якщо шляхом погроз
або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на
учасників кримінального судочинства;

8) посадові особи державних органів, уповноважених вести кримінальний
процес. Особливу увагу приділяють захисту осіб, які здійснюють
кримінальне переслідування. Згідно зі ст. 5 Керівних принципів, що
стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслідування, вони та їхні
сім’ї забезпечуються фізичним захистом збоку влади в тих випадках, якщо
існує загроза їхній безпеці через виконання функцій із здійснення
судового переслідування.

Процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників кримінального
процесу.

Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи
повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов’язані їх перевірити і в
строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно,
прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів
безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову
чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено
здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов’язковими для
виконання зазначеними органами.

Орган, якому доручено застосовувати заходи безпеки, встановлює перелік
необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому
конкретними обставинами і необхідністю усунення загрози, що існує. Про
заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або
документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляють особу,
взяту під захист.

За наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи відомостей
про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор приймає рішення про
порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або про передачу
заяви (повідомлення) за належністю.

1 Ухвалені восьмим Конгресом Організації Об’єднаних Націй з попередження
злочинності і поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня— 7
вересня 1990 р.).

Про прийняте рішення заявникові негайно надсилають повідомлення.

Орган, який застосовує заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання,
слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває
кримінальна справа, про вжиті заходи та їх результати.

Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може бути
забезпечено шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки
(заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових
засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши
рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову,
ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист,
на псевдонім. Надалі у процесуальних документах зазначають лише
псевдонім, а справжні прізвище, ім’я, по батькові (рік, місяць і місце
народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посаду, місце
проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка
перебуває під захистом) вказують лише у постанові (ухвалі) про заміну
анкетних даних. Цю постанову (ухвалу) до матеріалів справи не додають, а
зберігають окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна
справа. У разі заміни прізвища особи, взятої під захист, на псевдонім із
матеріалів справи вилучають протоколи слідчих дій та інші документи, в
яких зазначено достовірні відомості про цю особу, і зберігають окремо, а
до матеріалів справи додають копії цих документів із заміною справжнього
прізвища на псевдонім.

Підстави, приводи і порядок скасування заходів безпеки.

Заходи безпеки може бути скасовано на підставі:

закінчення строку конкретного заходу безпеки;

усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і майну осіб, взятихпід захист;

— систематичного невиконання особою, взятою під захист,законних вимог
органів, що здійснюють заходи безпеки, якщо цюособу письмово було
попереджено про можливість такого скасування.

Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників
кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може
бути:

— заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’їабо
близького родича, щодо якого було застосовано заходибезпеки;

— отримання достовірної інформації про усунення загрозижиттю, здоров’ю,
житлу і майну зазначених осіб.

Процесуальний порядок скасування заходів безпеки.

За наявності підстав для скасування заходів безпеки орган дізнання,
слідчий, прокурор, суд (суддя) виносить мотивовану постанову чи ухвалу
про їх скасування.

Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводять
до відома особи, щодо якої було застосовано ці заходи.

Наслідком неприйняття рішення, несвоєчасного прийняття або прийняття
недостатньо обгрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасного вжиття
достатніх заходів для безпеки учасників кримінального процесу службовою
особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки, якщо ці
дії спричинили тяжкі наслідки, є кримінальна відповідальність,
передбачена ст. 380 КК.

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під
захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою,
яка їх застосовує, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у
зв’язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист,
якщо ці дії спричинили смерть особи, взятої під захист, або шкоду її
здоров’ю чи інші тяжкі наслідки, є злочином, передбаченим ст. 381 КК.

При провадженні у кримінальній справі передбачено також суто
процесуальні заходи забезпечення безпеки суб’єктів:

у стадії досудового слідства — ч. 4 ст. 174; ч. 2 ст. 224 КПК;

у стадії попереднього розгляду справи суддею — ч. 2 ст. 255;ст. 253; ч.
4 ст. 254 КПК;

у стадії судового розгляду — ч. З ст. 263; ч. 2 ст. 290; ч. 2 ст. 292;ч.
2 ст. 300; частини 6—11 ст. 303; п. З ч. 1 ст. 306; п. 13 ч. 1 ст.
324КПК.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

Забезпечення безпеки суб’єктів (учасників) кримінального процесу має на
меті ефективне виконання ними своїх функцій і виконання процесом всіх
завдань.

Захисту підлягають не тільки учасники процесу, а й члениїхніх сімей та
близькі родичі.

Окрім заходів, виконання яких покладено на спеціальні підрозділи
правоохоронних органів, при провадженні у кримінальнійсправі слідчий та
інші органи можуть і зобов’язані самостійно застосовувати заходи
забезпечення безпеки (вилучення із матеріалівсправи певних документш;
пред’явлення для впізнання поза візуальним спостереженням особи, яку
впізнають тощо).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. У кримінальному процесі беруть участь як фізичні, так і юридичні
особи, правовий статус яких визначено статутними нормативно-правовими
актами та кримінально-процесуальним законом.

Найбільш прийнятною для характеристики суб’єктів кримінального процесу є
класифікація їх за процесуальною функцією,що її вони виконують.

Кримінально-процесуальна компетенція має публічний характер і може бути
застосована тільки для характеристики державнихорганів, уповноважених
вести процес, та їх посадових осіб.

Забезпечення безпеки суб’єктів кримінального процесу є гарантією
виконання ними своїх обов’язків і реалізації прав.

ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насильницьких
злочинів від 24 листопада 1983 р.

Руководящие принципьі, касающиеся роли лиц, осуществляющихсудебное
преследование. Принятн восьмим Конгрессом Организации Обье-диненньїх
Наций по предупреждению преступности и обращению с право-нарушителями
(Гавана, Куба, 27 августа—7 сентября 1990 года) // Правачеловека:
Сборник международньїх договоров. Том І. Универсальньїе договори.
Организация Обьединенньїх Наций. — Нью-Йорк и Женева, 1994.

Закон України від 19 грудня 1992 р. “Про адвокатуру” //
ВідомостіВерховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

Закон України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій” //
ВідомостіВерховної Ради України. – 2002. – № 27-28. – Ст. 180.

Закон України від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів” // Відомості
Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56.

Закон України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру” // Відомості
Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.

Закон України від 23 грудня 1993 р. “Про забезпечення безпекиосіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві” // Відомості Верховної Ради
України. — 1994. — № 11. — Ст. 51.

Закон України від 23 грудня 1993 р. “Про державний захист працівників
суду і правоохоронних органів” // Відомості Верховної РадиУкраїни. –
1994. – № 11. – Ст. 50.

Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1564/99 “Прододаткові
заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів
тафункціонування судів” // Офіційний вісник України. — 1999. — № 50. —С.
7.

Постанова Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1506″Про
затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування витрат на
проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям іприсяжним
за час виконання ними обов’язків у суді” // Офіційний вісникУкраїни. –
2002. – № 42. – С. 103.

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р.№ 335-р
“Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціальних
підрозділів для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних
органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”
//Офіційний вісник України — 1997. — № 27. — С. 148.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р.№ 4 “Про
застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” //
Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальнихсправах
(1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. —К., 2004.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 червня1999 р. № 10 “Про
застосування законодавства, що передбачає державнийзахист суддів,
працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які берутьучасть у
судочинстві” // Постанови Пленуму Верховного Суду України укримінальних
справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред.В. Т. Маляренка. —
К., 2004.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня1997 р. № 7 “Про
посилення судового захисту прав та свобод людини ігромадянина” //
Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах
(1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. – К.,
2004.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р.№ 13 “Про
практику застосування судами законодавства, яким передбаченіправа
потерпілих від злочинів” // Вісник Верховного Суду України. —2004. – №
8.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.№ 8 “Про
застосування законодавства, яке забезпечує право на захист
укримінальному судочинстві” // Постанови Пленуму Верховного Суду України
у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг.ред. В. Т.
Маляренка. — К., 2004.

Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує
захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 1 червня2004 р.
(Узагальнення Апеляційного суду м. Києва) // Адвокат. — 2004. —№ 2. – С.
47.

Наукові та навчально-методичні джерела

Альперт С. А. Субьектьі уголовного процесса. — Харьков, 1997.

Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, якапровадить
дізнання. — Харків, 2001.

Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальномупроцесі
України. — К., 1998.

Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М. , 1981.

Зеленецкий В. С, Куркин Н. В. Обеспечение безопасности
субьектовуголовного процесса: Монография. — Харьков, 2000.

Капліна О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потерпілого в
кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина.Держава. —
2004. — № 4.

Костіна Л. Щодо вдосконалення процесуального становища перекладача на
стадії досудового розслідування // Право України. — 2004. — № 3.

Кругликов А. П. Правовое положение органов и лиц, производящихдознание в
советском уголовном процессе. — Волгоград, 1986.

Кузнєцов В. Вдосконалення правового регулювання відносин // Прокуратура.
Людина. Держава. — 2004. — № 8.

10. Лобойко Л. М. О совершенствовании правового статуса инициато-ров
уголовного процесса // Конституційні гарантії захисту людини у
сферіправоохоронної діяльності. — Дніпропетровськ, 1999.

Лобойко Л. М., Черненко А. П. Удосконалення структурної організації
органів внутрішніх справ як один із шляхів підвищення
ефективностідіяльності слідчих підрозділів // Акт. проблеми боротьби зі
злочинністюна етапі реформування криміналістичного судочинства: У 2-х ч.
— Запоріжжя, 2002. – Ч. 2.

Лукашевич В. 3. Обеспечение прав обвиняемого на предваритель-ном
следствии. — Волгоград, 1976.

Маляренко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві:
Деякі проблеми та шляхи їх вирішення. — К., 2001.

Нестерук Л. П. Правовое положение капитана судна при производ-стве
дознания // Акт. проблеми держави та права. — 2001. — Вип. 10.

Озерський І. В. Забезпечення правових гарантій підозрюваного
таобвинуваченого на досудовому слідстві. — Чернівці, 2001.

Швненко В. П., Мірошниченко Є. О. Про презумпцію правоти іпріоритетності
прав потерпілого // Вісник Верховного Суду України. —2004. – № 8.

Присяжнюк Т. І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перспективи //
Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

Радутная Н. В. Народний заседатель. — М., 1973.

Русанова І. Становлення суду присяжних в Україні: деякі міркування //
Право України. — 1999. — № 7.

Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. — К., 1997.

Тертьішник В. Мои процессуальньїе права — моє богатство // Юри-дическая
практика. — 2004. — № 11.

Філій Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кримінальну
справу // Право України. — 2003. — № 7.

Шестопалов К. Всех следователей уравняют // Юридическая практика. —
2004. — № 28.

Шумський П. В. Прокуратура України. — К., 1998.

Ярін В. М. Органи дізнання Збройних Сил України та інших військових
формувань: сучасні аспекти їх діяльності // Вісник Хмельницькогоін-ту
регіонального управління та права. — 2002. — № 1.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter