.

Адміністративні провадження та адміністративно-процесуальний статус громадянина (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
127 2687
Скачать документ

Адміністративні провадження та адміністративно-процесуальний статус
громадянина

Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії

Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є значно
ширше порівняно з кримінальним та цивільним процесом коло охоплюваних
суспільних відносин. Це зумовлює структуру адміністративного процесу як
сукупність окремих проваджень, кожне з яких становить певну єдність
послідовно здійснюваних дій і процедур, спрямованих на розгляд і
вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ. Вони мають
назву адміністративних проваджень.

Поділ адміністративного процесу на окремі адміністративні провадження
(далі в цій главі — провадження) відображає об’єктивну потребу
суспільного поділу праці й спеціалізації діяльності суб’єктів,
уповноважених здійснювати таку діяльність. При цьому виділення
конкретних проваджень у рамках адміністративного процесу пов’язане з
необхідністю регулювання певних, якісно однорідних
адміністративно-процесуальних правовідносин.

Класифікація проваджень можлива за різними критеріями (підставами).
Залежно від характеру індивідуально-конкретної (адміністративної) справи
можна виділити:

0 неюрисдикційні адміністративні провадження;

0 юрисдикційні адміністративні провадження.

Кожен з цих видів проваджень окремо розглядається нижче. Залежно від
ступеня врегульованості процесуальної форми можна виділити звичайне и
спрощене (прискорене) провадження. Прискорене (провадження, наприклад, у
справі про адміністративне правопорушення у випадках, коли штраф
стягується на місці здійснення правопорушення) характеризується
спрощеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю
процесуальних актів, певною «спресованістю» стадій.

Можлива класифікація проваджень і з точки зору інстанційності розгляду
справ.

У структурі кожного окремого провадження можна виділити стадії
провадження відносно відмежовані, виділені в часі й логічно пов’язані
сукупності процесуальних дій (процедур), які відрізняються колом
суб’єктів і закріплюються відповідними процесуальними актами.

До основних стадій провадження, котрі властиві в цілому
адміністративно-процесуальній діяльності, належать:

0 стадія аналізу ситуації, в ході якої збирається і фіксується
інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється
перспектива подальшого руху справи, ухвалюється рішення про необхідність
такого руху. Цю стадію можна також назвати стадією порушення
адміністративної справи;

0 стадія прийняття (ухвалення) рішення в справі, в ході якої: а) дається
юридична оцінка зібраної інформації; б) повно й всебічно досліджуються
Матеріали справи з метою встановлення об’єктивної істини, ухвалюється
конкретне рішення;

0 стадія виконання (або звернення до виконання) ухваленого рішення, в
ході якої дістає логічне завершення вся діяльність щодо адміністративної
справи (підкреслимо важливість цієї стадії, оскільки без неї все
провадження в справі практично втрачає сенс, стає пустою формальністю);

0 стадія оскарження, або опротестування, рішення в справі (ця стадія має
факультативний характер).

У стадіях адміністративно-процесуальної діяльності можна виокремити ще
простіші складові — етапи процесуальної діяльності і процесуальні дії.
Наприклад, у стадії порушення провадження в справі про адміністративне
правопорушення можна виділити етапи припинення правопорушення і
застосування заходів, які забезпечують провадження в справі (наприклад,
адміністративне затримання), складання протоколу про правопорушення і т.
ін.

Етапи процесуальної діяльності характеризуються визначеними
безпосередніми цілями і завданнями, а також колом суб’єктів їх
здійснення. Результати етапів процесуальної діяльності дістають своє
відображення в окремому процесуальному оформленні. Так, застосування
забезпечувальних заходів у провадженні в справах про адміністративні
правопорушення може фіксуватися в окремих протоколах поряд із фіксацією
в протоколі адміністративного правопорушення.

Серед видів процесуальних дій доцільно виділити попередні, проміжні й
завершальні процесуальні дії. Наприклад, до попередніх процесуальних дій
можна віднести медичний огляд з метою встановлення наявності та ступеня
алкогольного сп’яніння громадянина при розв’язанні питання про
можливість притягнення його до адміністративної відповідальності за
керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння. Проміжною
процесуальною дією може бути призначення необхідної експертизи в ході
розгляду адміністративної справи. Завершальною є, наприклад,
процесуальна дія, спрямована на виконання винесеної в справі постанови.

Отже, структуру адміністративних проваджень, як і в цілому
адміністративно-процесуальної діяльності, утворюють процесуальні стадії,
їх етапи, а також процесуальні дії, що в сукупності виступають
первинними складовими адміністративного процесу.

§ 2. Неюрисдикційні адміністративні провадження

Велика частина проваджень, які становлять структуру адміністративного
процесу, спрямована на вирішення справ щодо відносин так званого
позитивного, тобто неюрисдикційного, характеру, що виникають у ході
виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Ко-

ло цих проваджень значно ширше порівняно з юрисдикційними провадженнями.
Це зумовлено специфікою управлінської діяльності в різних сферах життя
суспільства, розмаїттям і спеціалізацією органів управління, їх
повноважень.

До неюрисдикційних проваджень слід віднести такі види проваджень:

0 з підготовки й ухвалення нормативних правових актів;

0 з підготовки й ухвалення індивідуальних правових актів;

0 з укладання адміністративних договорів;

0 з розгляду пропозицій і заяв громадян;

0 реєстраційне і дозвільне;

0 установче;

0 з реалізації контрольно-наглядових повноважень;

0 виконавче;

0 з діловодства;

0 з приватизації державного і громадського майна;

0 у земельних, екологічних, фінансово-бюджетних, податкових і деяких
інших справах.

У провадженнях з підготовки й ухвалення нормативних та індивідуальних
правових актів управління відбувається порядок підготовки й ухвалення
підзаконних актів різного рівня. Упорядкування такої
адміністративно-процесуальної діяльності, введення її в чіткі
процесуальні рамки є важливою гарантією законності підзаконних актів, що
ухвалюються в ході виконавчо-розпорядчої діяльності.

Останнім часом дедалі частіше починають використовуватись
адміністративні договори, і тому впорядкування провадження з їх
укладання заслуговують на більшу увагу в ході правового регулювання
адміністративно-процесуальної діяльності.

Провадження з розгляду пропозицій і заяв по суті є процесуальним
забезпеченням з боку держави реальної можливості для громадянина активно
декларувати свою громадянську позицію, формулювати свою думку щодо тих
чи інших питань державного і громадського життя, критикувати недоліки і
пропонувати шляхи їх усунення, а також ініціювати розв’язання різних
питань, пов’язаних з реалізацією прав громадян і виконанням їхніх
обов’язків.

Такі види адміністративних проваджень, як реєстраційне і дозвільне,
спрямовані на упорядкування відносин, пов’язаних як з офіційним
підтвердженням певних прав, так і з обігом об’єктів, використання яких
потребує спеціального дозволу компетентних органів. Зокрема, це
стосується придбання, зберігання й перевезення вогнепальної зброї,
різноманітних вибухових речовин.

Водночас такі провадження можуть бути прикладом реалізації
контрольно-наглядових повноважень (реєстрація транспортних засобів у
Державній автомобільній інспекції (ДАІ) і перевірка їх технічного
стану). В цьому випадку спостерігаємо тісний зв’язок елементів різних
адміністративних проваджень, їх взаємодоповнюючий і кореспондуючий
характер.

На практиці широко реалізується такий вид адміністративного провадження,
як установче. Воно являє собою процесуальну регламентацію специфічної
діяльності, пов’язаної з формуванням, ліквідацією, реорганізацією або
перетворенням органів державного управління та інших суб’єктів.
Прикладом такого провадження може бути створення різних суб’єктів
підприємницької діяльності. Тут також спостерігається тісний зв’язок
адміністративних проваджень. Це виявляється в тому, що окремі
адміністративні провадження охоплюють своїм змістом частину інших
проваджень. Так, хід установчого провадження зі створення нової
державної установи передбачає як окрему ланку її реєстрацію (внесення до
державного реєстру).

Результат будь-якої суспільної діяльності, в тому числі втіленої у
відповідні правові форми, залежить від наявності й обсягу конкретної
інформації, що забезпечує доцільність і оптимальність визначених дій і
рішень. Одним із способів одержання необхідної інформації, виявлення
відповідності визначеної діяльності інтересам держави, недоліків у
змісті ухвалених рішень, організації і методах роботи органів, їх
посадових осіб, інших підконтрольних об’єктів, слід визнати контроль. На
забезпечення реальності й ефективності регулювання суспільних відносин,
утвердження належного стану справ у сфері державного управління і
спрямовано контрольно-наглядові провадження.

Навести вичерпний перелік неюрисдикційних (позитивних) проваджень
неможливо. Адже цей перелік настільки ж динамічний, наскільки рухлива і
непередбачувана сама практика управління в різних сферах суспільного
розвитку.

Серед великої кількості зазначених проваджень в наступній главі
підручника окремо висвітлюються набільш поширені в діяльності органів
виконавчої влади види реєстраційних, дозвільних і контрольних проваджень

§ 3. Юрисдикційні адміністративні провадження

Хоча більша частина проваджень, що становлять структуру
адміністративного процесу, спрямована, як вже відзначалося, на вирішення
справ «позитивного» характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої
діяльності державних органів, проте значне місце в цій діяльності займає
також розгляд справ про правопорушення, інші правові спори по суті та
прийняття по них відповідних рішень.

У процесі такої діяльності вирішується юридична справа, здійснюється
правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виноситься
юридично-владне рішення щодо застосування відповідної правової санкції,
відновлення порушеного права. Ця діяльність має назву «адміністративна
юрисдикція», яка характерна для адміністративного процесу.

Тому частина проваджень у структурі адміністративного процесу
характеризується як юрисдикційні адміністративні
(адміністративно-юрисдикційні) провадження. До них належать:

0 провадження у справах про адміністративні правопорушення;

0 провадження з розгляду скарг громадян;

0 дисциплінарні провадження щодо державних службовців.

Певне проміжне місце між неюрисдикційними та юрисдикційними видами
проваджень посідають провадження у зв’язку із застосуванням заходів
адміністративного примусу, зокрема адміністративного попередження і
адміністративного припинення.

Для адміністративно-юрисдикційної діяльності характерні такі риси.

1.   Наявність правового спору (або правопорушення). Розгляд і
розв’язання юридичних справ, зумовлених позитивними обставинами, не
охоплюються юрисдикційною діяльністю. Юрисдикція виникає тільки тоді,
коли необхідно розв’язати спір про право або у зв’язку з порушенням
діючих правових норм. Щодо адміністративної юрисдикції такі спори
виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються
адміністративно-правовими нормами, набуваючи характеру
адміністративно-правових спорів.

2. Адміністративно-юрисдикційна діяльність в силу своєї суспільної
значущості вимагає належного процесуально-правового регулювання.
Встановлення і доведення подій і фактів, їх юридична оцінка здійснюються
в рамках особливої процесуальної форми, що є важливою й обов’язковою для
юрисдикції. Адміністративна юрисдикція значно відрізняється від інших
видів юрисдикційної діяльності, що існують у рамках кримінального й
цивільного процесів. Вона є менш деталізованою процесуальною діяльністю.

Розгляд адміністративно-правових спорів здійснюється на основі
відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють порядок розгляду
скарг на неправомірні дії або бездіяльність органів і посадових осіб,
якими порушуються права і законні інтереси громадян. Що ж стосується
адміністративних деліктів, то процесуальний порядок розгляду таких справ
закріплено у процесуальній частині КлАП.

3. Адміністративно-юрисдикційна, як і інші види юрисдикційної
діяльності, передбачає змагальність при розгляді справи. Це означає, що
сторони адміністративно-правового спору, які винні у вчиненні
адміністративного правопорушення, не є пасивними спостерігачами
розв’язання справи юрисдикційними органами. Вони наділені досить
широкими процесуальними правами, що дає їм змогу активно захищати свої
інтереси, представляти докази, заявляти клопотання, заперечувати
пред’явлені докази у здійсненні адміністративного правопорушення. При
цьому адміністративно-юрисдикційні органи, їх посадові особи зобов’язані
сприяти здійсненню цих процесуальних прав.

4. Обов’язковість ухвалення рішення у вигляді правового акту — важлива
ознака юрисдикційної діяльності. Як спосіб розв’язання правових
конфліктів юрисдикція передбачає необхідність ухвалення остаточного
рішення — акту застосування норм права до конкретного випадку.
Юрисдикційний акт щодо конкретної адміністративної справи означає, по
суті, розв’язання правового спору.

Якщо ж йдеться про правопорушення, то в такому акті можуть бути
передбачені правові санкції. їх застосування є лише одним із варіантів
рішення, що ухвалюється адміністративно-юрисдикційни-ми органами. Іншими
варіантами можуть бути, наприклад, рішення про припинення провадження в
справі або про застосування заходів впливу до неповнолітнього.

Як відомо, провадження в адміністративній справі вважається завершеним,
коли ухвалене щодо нього рішення виконане в повному обсязі. У цьому
випадку законодавець передбачає відповідну гарантію реальності рішень,
ухвалених адміністративно-юрисдикційним органом. Зокрема, постанова в
справі про адміністративне правопорушення є обов’язковою для виконання
державними і громадськими органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами і громадянами (ст. 298 КпАП).

AЦе зумовлено насамперед наданням можливості інстанційного оскарження
дій та рішень органів і посадових осіб, якими порушуються права
громадян. Тобто будь-який вищий щодо них орган зобов’язаний розглянути
таке звернення й ухвалити щодо нього відповідне рішення.

Водночас особливості правопорушень в різних галузях управління
зумовлюють наявність значної кількості органів (посадових осіб),
уповноважених розглядати їх і розв’язувати по суті. У переважній
більшості випадків розгляд справ про адміністративні правопорушення
покладено на органи, головним завданням яких, поряд із виконанням
юрисдикційних функцій, є здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень у
різних галузях державного управління.

Адміністративно-юрисдикційні функції здійснюються також органами,
спеціально створеними для розгляду справ про адміністративні
правопорушення. Це адміністративні комісії при виконкомах районних,
міських, районних у містах рад.

6.  Особливе місце в системі адміністративно-юрисдикційних органів
посідають суди. При цьому слід мати на увазі, що розгляд судами справ
про адміністративні правопорушення не можна визнати окремим, самостійним
видом правосуддя, оскільки суд застосовує заходи адміністративної
відповідальності за тими ж правилами, що й органи виконавчої влади, і на
підставі одного закону — КпАП. У даному випадку суд здійснює
адміністративну юрисдикцію «за аналогією» з адміністративним порядком
притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення.
Виходячи з цього, суд, вирішуючи справи про адміністративні
правопорушення, діє як орган адміністративної юрисдикції, а не як орган
адміністративної юстиції.

Отже, адміністративно-юрисдикційні провадження полягають у розгляді
адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні
правопорушення (а щодо державних службовців — і про дисциплінарні
проступки) у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі
спеціально уповноваженими органами (посадовими особами), які наділені
правом розглядати такі спори та накладати адміністративні стягнення.

Водночас для загальної характеристики адміністративних проваджень
будь-якого виду важливе значення має розуміння місця і ролі громадянина
як учасника цих проваджень. Можливості громадянина брати участь в
адміністративних провадженнях як учасник і виступати відтак суб’єктом
адміністративного процесу визначаються змістом його
адміністративно-процесуального статусу.

§ 4. Адміністративно-процесуальний статус громадянина

Поняття і види адміністративно- процесуального  статусу

Адміністративно-процесуальний статус громадянина слід розглядати в
широкому й вузькому значеннях, які співвідносяться між собою як ціле й
частина.

У вузькому значенні це сукупність юридичних якостей, якими громадянина
наділяє держава. Насамперед це права й обов’язки. Ставлення держави до
громадян у сфері адміністративного права і процесу виражається також
через інші юридичні категорії, наприклад правових гарантій прав, свобод
і обов’язків громадян. Інакше кажучи, все, що законодавчо оформляє
становище громадянина в суспільстві, опосередковує види зв’язків і
відносин між державою і громадянином, слід розуміти як правовий статус
громадянина у широкому значенні.

Отже, у вузькому значенні адміністративно-процесуальний статус
громадянина — це сукупність врегульованих адміністративно-процесуальними
нормами правових можливостей громадян як носіїв суб’єктивних прав і
обов’язків щодо участі в адміністративно-процесуальній діяльності.

У широкому значенні адміністративно-процесуальний статус громадянина —
це сукупність усіх закріплених в адміністративно-процесуальних нормах
правових засобів, з допомогою яких визначається становище громадянина в
адміністративному процесі. Доцільно виділити наступні види
адміністративно-процесуального статусу громадянина:

0 загальний адміністративно-процесуальний статус громадянина,
характерний для всіх видів проваджень;

0 особливий (спеціальний) статус, характерний для конкретних проваджень;

0 одиничний адміністративно-процесуальний статус для конкретного
учасника процесу за конкретних обставин.

Реалізація одиничного статусу громадянина пов’язана зі стадіями, етапами
проваджень та окремими процесуальними діями. Ілюструючи це положення,
відзначимо, наприклад, що абсолютно для всіх громадян, котрі беруть
участь у процесі, законом передбачено право на одержання інформації, на
конституційному рівні закріплено право на оскарження в суді дій
посадових осіб. Зазначені права характерні для всього адміністративного
процесу, а отже, вони можуть бути віднесені до загального
адміністративно-процесуального статусу громадянина, аналізуючи який, ми
натрапляємо на особливий процесуальний статус. Так, у провадженні у
справах про адміністративні правопорушення спостерігаємо сукупність
процесуальних прав і обов’язків, характерних для цього провадження і
закріплених законодавцем у самостійному розділі КлАП.

Зміст адміністративно- процесуального статусу

Зміст адміністративно-процесуального статусу громадянина складається з
кількох елементів, які органічно взаємодіють. Слід виділити наступні
елементи.

1. Адміністративно-процесуальні права належать до виду суб’єктивних прав
громадян. Через механізм суб’єктивних прав реалізується ширша за змістом
категорія «права людини і громадянина».

Адміністративно-процесуальні права громадян можуть бути поділені на
групи (види). Залежно від стадії адміністративного процесу це:

0 права, пов’язані з можливістю порушення адміністративного процесу з
ініціативи громадянина (зокрема, право на одержання конкретної
інформації в компетентних органах, право на подання заяви тощо);

0 права, пов’язані з поінформованістю громадянина про причини та цілі
залучення його до адміністративного процесу, порушеного з ініціативи
інших суб’єктів. Зокрема, це права на ознайомлення з матеріалами справи,
на отримання роз’яснення підстав застосування до нього примусових чи
адміністративно-попереджувальних заходів;

0 права, які дають можливість громадянину впливати на хід і результати
адміністративного процесу. Як найчисленніша група,
адміністративно-процесуальні права найбільш повно закріплені
законодавцем, хоча більшою мірою це стосується юрисдикційних проваджень.
Наприклад, права давати пояснення, представляти докази, заявляти
клопотання тощо;

0 права, пов’язані з можливістю оскарження громадянином дій і рішень
компетентних органів та посадових осіб.

Залежно від можливості особистого здійснення громадянином
адміністративно-процесуальних прав можна виділити:

0 права, які громадянин реалізує самостійно; 0 права, реалізацію яких
згідно із законом громадянин делегує іншим особам (законним
представникам). Нарешті, за способом дії слід виділити:

0 адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину
треба зробити певні дії, наприклад заявити клопотання про надання йому
перекладача;

адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину
немає необхідності реально діяти (наприклад, право на розгляд заяви в
установлений законом конкретний термін). Адміністративно-процесуальні
права другого виду, як правило, не закріплені в нормативно-правових
актах. У більшості випадків вони випливають із процесуальних обов’язків
інших суб’єктів адміністративного процесу. Очевидно, що співвідношення
адміністративно-процесуальних прав громадян і відповідних їм обов’язків
компетентних органів та посадових осіб є найважливішим фактором
реальності й дієвості арсеналу процесуальних прав особистості.

2. Адміністративно-процесуальні обов’язки громадян є найважливішою
складовою їхнього правового статусу. Вони тісно пов’язані із
суб’єктивними правами громадян, проте є самостійною правовою категорією.
Адміністративно-процесуальні обов’язки можуть встановлюватися не тільки
державою, її органами, а й іншими уповноваженими суб’єктами.

На відміну від адміністративно-процесуальних прав обов’язки менш
детально регламентовані чинним законодавством. Перелік
адміністративно-процесуальних обов’язків громадян досить короткий,
конкретні вказівки на них містяться переважно в нормах, які
регламентують порядок провадження у справах про адміністративні
правопорушення. Ці обов’язки стосуються громадян, котрі беруть участь у
провадженні як особи, притягувані до відповідальності, чи як такі, що
сприяють здійсненню провадження (свідок, експерт, перекладач). Спільним
для всіх цих осіб обов’язком є явка на виклик органу, який здійснює
провадження справи. Інші процесуальні обов’язки передбачені для свідка,
експерта, перекладача й зумовлені їх роллю в процесі. До таких
обов’язків законодавець відносить обов’язок свідка дати правдиві й повні
свідчення та відповісти на поставлені запитання (ст. 272 КпАП);
обов’язок експерта дати об’єктивний висновок щодо поставлених перед ним
питань (ст. 273 КпАП); обов’язок перекладача зробити повний і точний
переклад (ст. 274 КпАП).

Деякі адміністративно-процесуальні обов’язки формулюються законодавцем у
вигляді різних умов. Зокрема, для провадження у справах про
адміністративні правопорушення обов’язок адвоката підтвердити свої
процесуальні повноваження сформульовано так: «Повноваження адвоката на
участь у розгляді справи посвідчуються ордером, що його видає юридична
консультація» (ст. 271 КпАП).

На обсяг адміністративно-процесуальних обов’язків громадян впливає низка
факторів, через які вони стають учасниками проваджень і носіями
специфічних адміністративно-процесуальних обов’язків. До таких факторів,
наприклад, належать:

0 наявність підопічних. Виступаючи як опікуни або піклувальники,
громадяни набувають адміністративно-процесуальні обов’язки, пов’язані з
виконанням специфічних функцій у цій ролі; 0 володіння або користування
в установленому законом порядку об’єктами власності (житловим будинком,
автомобілем, катером тощо). Так, власник автомобіля або особа, котра
користується автомобілем за дорученням, повинні виконувати конкретні
адміністративно-процесуальні обов’язки при реєстрації автомобіля в ДАІ,
проходженні технічного огляду тощо; 0 проведення певного роду
діяльності. Так, громадяни, котрі виступають як приватні підприємці,
несуть адміністративно-процесуальні обов’язки у сфері одержання ліцензій
на проведення підприємницької діяльності, у сфері стосунків із
податковими органами тощо.

3. Адміністративно-процесуальні законні інтереси громадянина виникають у
зв’язку з адміністративно-процесуальною діяльністю. Вони посідають
окреме місце у складі адміністративно-процесуального статусу
громадянина, безпосередньо стосуються адміністративно-процесуальних
суб’єктивних прав і обов’язків, але не збігаються з ними.

Громадяни як суб’єкти адміністративного процесу мають досить широкий
діапазон інтересів, проте не всі з цих інтересів можуть бути законними.
Так, навряд чи можна визнати законним інтерес громадянина, пов’язаний із
приховуванням окремих фактів, які можуть, на його думку, негативно
вплинути на бажане для нього рішення у конкретній справі. Тому тут треба
чітко визначити, що законними слід визнавати ті процесуальні інтереси
громадянина, які, хоч і пов’язані з його суб’єктивними процесуальними
правами й обов’язками, але дозволяються державою і не обмежують при
цьому інтересів інших суб’єктів процесу.

Існують різні рівні законних інтересів громадян. Так, можна говорити про
загальні законні інтереси громадян — учасників адміністративного процесу
(досягнення юридично значущого результату, ухвалення законного й
обґрунтованого рішення в справі) і окремі, або персоніфіковані (інтерес
громадянина у встановленні конкретних фактів, які доводять його
невинуватість у вчиненні адміністративного правопорушення або
обґрунтовують його позицію в зв’язку із зверненням до компетентного
державного органу).

Іноді законні інтереси пов’язані не тільки із суб’єктивними
адміністративно-процесуальними правами й обов’язками громадян, а й з
конкретними процесуальними обов’язками відповідних органів та посадових
осіб, з положеннями, які регламентують порядок певних дій. Наприклад,
можна говорити про наявність законних адміністративно-процесуальних
інтересів громадянина у зв’язку з обов’язком відповідальних посадових
осіб здійснювати особистий прийом громадян. Реальна в цьому випадку й
наявність законних інтересів у зв’язку з положеннями, що регламентують
порядок проведення особистого прийому.

Незважаючи на активне використання, категорія законних інтересів дотепер
не одержала законодавчого визначення. Чітке тлумачення законодавцем
поняття законних інтересів у сфері адміністративного процесу сприяло б
повнішій реалізації громадянами свого адміністративно-процесуального
статусу, а також вдосконаленню правозасто-совчої діяльності відповідних
державних органів.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. –
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. – М., 2003. – 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. – 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. – К., 2003. – 600 с

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020