Безготівкові розрахунки
Переважна більшість договірних та інших зобов’язань передбачають
проведення оплати за вчинення певної дії, яка складає його зміст.
Зважаючи на те, що гроші є специфічним об’єктом цивільного права,
законодавець встановлює спеціальні правила щодо їх цивільного обігу.
Формами розрахунків у залежності від уречевленості грошових коштів є
готівкові та безготівкові.
Готівкові розрахунки передбачають фізичну передачу грошових знаків від
однієї особи до іншої на виконання свого обов’язку перед іншою стороною.
Порядок проведення готівкових розрахунків встановлений Положенням про
ведення касових операцій у національній валюті в Україні.
Відповідно, у безготівкових розрахунках відсутній елемент фізичної
наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи
банківський рахунок (укладаючи договір банківського рахунка), його
володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти,
які будуть поступати на його рахунок, у повне розпорядження банку. По
суті, грошові кошти клієнтів стають складовою майна банку. Взамін
володілець рахунка отримує право вимоги до банку відносно вчинення
банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних
банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів.
Відносини, які складаються між володільцем рахунка і банком, за своєю
природою, є зобов’язально-правовими. Навіть у випадку, коли кошти до
банку вносяться у готівковій формі. Безготівкові розрахунки, навіть якщо
супроводжують безпосередньо договірні зобов’язання між контрагентами,
вони дистанціюються від нього, оскільки стороною безготівкових
розрахунків стає банк, який не виступає стороною первісного
зобов’язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила
здійснення безготівкових розрахунків встановлені Інструкцією про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.
Проведення розрахунків в іноземній валюті регламентується ЗУ “Про
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”. Велике значення у
правовому регулюванні відносин, пов’язаних із проведенням розрахунків
мають міжнародні правові акти. До них можна віднести, наприклад,
Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів Міжнародної
торгової палати (редакція 1993 р., публікація № 500), Уніфіковані
правила з інкасо Міжнародної торгової палати (від 1 січня 1979 р., №
322), Уніфіковані правила по договірних гарантіях Міжнародної торгової
палати (редакція 1978 р., публікація № 325) та ін.
Законом встановлений пріоритет щодо проведення розрахунків у
безготівковій формі. Так, він обов’язковий для розрахунків між
юридичними особами, а також за участю фізичних осіб, котрі пов’язані із
здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і
готівкою, якщо інше не встановлене законом. Розрахунки за участю
фізичних осіб, не пов’язані із здійсненням ними підприємницької
діяльності, можуть провадитися за їх вибором у готівковій або в
безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному
або паперовому вигляді (ст.1087 ЦК України).
Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові
установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із
закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.
Види безготівкових розрахунків:
1) платіжними дорученнями;
2) акредитивами;
3) розрахунковими чеками (чеками);
4) розрахунками за інкасо;
5) іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та
звичаями ділового обороту.
ЦК України встановлює правила тільки щодо деяких видів безготівкових
розрахунків, а саме: платіжне доручення, акредитив, розрахунки за
інкасо, розрахунковий чек. Інші види визначені рядом законів та інших
актів, зокрема міжнародно-правовими.
Платіжне доручення – це розпорядження володільця рахунку обслуговуючому
банку, відповідно до якого банк зобов’язується за дорученням платника
грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати
певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у
цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими
правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями
ділового обороту. Форма та зміст платіжного доручення визначаються
законом та банківськими правилами.
Банк, який прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати
відповідну суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи,
визначеної у платіжному дорученні. Для виконання переказу грошей банк
має право залучити інший банк (виконуючий банк). Про виконання
платіжного доручення банк на вимогу платника повинен негайно повинен
надати інформацію, порядок оформлення якої та вимоги до змісту
встановлюється законом, банківськими правилами або договором між банком
і платником (ст.1091 ЦК України).
Сума платіжного доручення не повинна перевищувати суми грошових коштів
на рахунку платника, якщо інше не передбачено договором між платником і
банком (наприклад, у випадку укладення договору банківського рахунку з
умовою про можливість його кредитування).
Відповідальність невиконання або неналежне виконання платіжного
доручення встановлена за загальними правилами. Хоча якщо його
невиконанню чи неналежному виконанню сприяла винна поведінка виконуючого
банку, останній може бути притягнутий до відповідальності судом (ст.1092
ЦК України).
Акредитив – це доручення клієнта (платника) – заявника акредитива, за
яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені
зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або
доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь
одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара.
Види акредитивів: покритий і непокритий. У разі відкриття покритого
акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на
окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі
відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за
акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за
рахунок банківського кредиту.
0
&$
&
F
x
*
-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача
грошових коштів без створення перед одержувачем будь-яких нових
зобов’язань (ст.1094 ЦК України). Безвідкличний може бути анульований
або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача
грошових коштів (ст.1095 ЦК України).
Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає виконуючому
банку документи, які передбачені умовами акредитива, що підтверджують
виконання усіх умов акредитива, що підтверджують виконання всіх умов
акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання
акредитива не провадиться.
Інкасове доручення – це доручення клієнта банку здійснити за рахунок
клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акценту
платежу.
Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими
дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями
ділового обороту.
Розрахунковий чек (чек) – це документ, що містить нічим не обумовлене
письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати
певну вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).
Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові
кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Видача чека не погашає
грошового зобов’язання, на виконання якого він виданий.
Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця за умови подання
його до сплати у строк, встановлений банківськими правилами. У разі
відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред’явити позов
до суду. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна
давність в 1 рік.
До інших видів безготівкових розрахунків можна назвати меморіальний
ордер, платіжну вимогу, платіжну вимогу-доручення, вексель та ін.
Меморіальним ордером є розрахунковим документом для оформлення операцій
зі списання коштів з рахунку платника та внутрішньобанківських операцій.
Платіжна вимога – розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача
або при договірному списанні отримувача до банку, що обслуговує
платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми
коштів з рахунку платника на рахунок отримувача.
Платіжна вимога-доручення є складним розрахунковим документом, оскільки
включає в себе вимогу одержувача безпосередньо до платника про сплату
визначеної суми коштів, а також подальше доручення платника
обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми
коштів та перерахування її на рахунок одержувача.
Вексель – це нічим не обумовлене письмове зобов’язання, яке оформлене у
суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму
держателю векселя або тому, кому він накаже. В залежності від того, хто
визначений у векселі платником останні поділяються на прості і
переказні.
Простий вексель повинен містити: назву “простий вексель”, яка включена в
текст документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений;
безумовне зобов’язання сплатити визначену суму грошей; зазначення строку
платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;
найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж;
зазначення дати і місця складання простого векселя; підпис особи, яка
видає документ (векселедавець) (ст.75 Уніфікованого закону).
Переказний вексель повинен містити: назву “переказний вексель”, яка
включена до тексту документа і висловлена тією мовою, якою цей документ
складений; безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування
особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу;
зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування
особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення
дати і місця складання векселя; підпис особи, яка видає вексель
(трасант) (ст.1 Уніфікованого закону).
Законодавство про обіг векселів в Україні складається із Женевської
конвенції (1930 р.), якою запроваджено Уніфікований закон про переказні
векселі та прості векселі (далі – Уніфікований закон), Женевської
конвенції (1930 р.) про врегулювання деяких колізій законів про
переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції (1930 р.) про
гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, ЗУ “Про
цінні папери і фондову біржу”, ЗУ “Про обіг векселів в Україні” та інших
актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст.3 ЗУ “Про обіг векселів в Україні” суб’єктами
вексельних зобов’язань на території України можуть бути юридичні та
фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування,
а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного
бюджету, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, зобов’язуються та набувають
права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку,
визначених КМ України. Платіж за векселем на території України
здійснюється тільки в безготівковій формі.
Поширення набувають в Україні безготівкові розрахунки із застосуванням
електронних розрахункових документів, а також платіжних карток.
Платіжною карткою визнається спеціальний платіжний засіб у вигляді
емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого
виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з
рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати
вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на
рахунки інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків,
пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків та через банківські
автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним
договором.
Про затвердження Положення про ведення касових операцій у національній
валюті в Україні: 19.02.2001 р. // ОВУ. – 2001. – №12. – Ст.496.
Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті: Постанова НБУ від 29.03.2001 р. // ОВУ. – 2001. –
№18. – Ст.794.
Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті: Закон України
від 23.09.1994 р. // ВВРУ. – 1994. – №40. – Ст.364.
Про обіг векселів: Закон України від 05.04.2001 р. // ОВУ. – 2001. –
№17. – Ст.731.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
