.

Докази і доказування у кримінальному процесі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
166 4913
Скачать документ

Докази і доказування у кримінальному процесі

Поняття, ознаки і класифікація доказів.

Джерела доказів.

Поняття, мета і значення доказування.

Структура процесу доказування.

Предмет, межі та суб’єкти доказування.

Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.

1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ*

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у
законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні
фактичні дані”, на підставі яких у визначеному законом порядку орган
дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно
небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За даними В. П. Гмирка, кримінально-процесуальний закон жодної із держав
Євросоюзу не містить легального визначення доказів1.

Із процесуальними доказами не слід плутати:

інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;

судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв’язку явищ;

логічні докази.

Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі)
позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними

На зміст цієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка, викладена
ним У конспекті проблемної лекції (див.: Гмирко В.
Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики,
класифікація. — Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під
час особистого спілкування з ним.

Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуальному
законі (ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України) та
новому ЦПК (ч. 1 ст. 57).

на підставі доказів та “попереднього” знання, яке випливає із раніше
набутого життєвого і професійного досвіду.

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів
визначає їх у панівній версії як “фактичні дані”, що містяться в
установленому законом джерелі1.

Термін “фактичні дані” іноді замінюють словами “відомості про факти”,
“відомості”.

Отже, докази стають об’єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних,
інформації не існує поза суб’єктом, що їх сприймає, та суб’єктом, який
їх транслює.

Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить
від позиції учасника процесу, який отримує її.

У радянській доктрині існувала (що і до цього часу має прихильників)
думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах
(цілях), а “містяться” у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення
доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ,
“мертва матерія” ніякими “відомостями” не володіє. Це твердження можна
пояснити за аналогією із тестами Роршаха2. Людям роздають картки, на
яких зображено кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і
які не мають ніякого інформаційного навантаження. Розглядаючи ці картки,
люди повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що
вони, як їм здається, бачать). За характером “відомостей” такого роду
можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком
очевидно, що ніяких “даних” на картинках не містилося, а “інформація” —
плід фантазії досліджуваної особи.

Зрозуміло, що з доказів, які виходять безпосередньо від людини
(показання, висновки, документи), можна отримати інформацію про
сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових
осіб не мають самостійного значення, доки їх процесуально не
доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й
одержують “фактичні дані” у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи
навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу
провадження у кримінальній справі. їх можуть долучати до системи
(сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку
фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід’ємних
ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1)
належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (щодо
сукупності доказів).

Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи,
яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права
використати їх як докази.

Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від обставин його
отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів’:

одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65КПК
(наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справіфактичні дані,
одержані в результаті допиту особи, яка не моглапідлягати допиту як
свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);

одержання фактичних даних належним суб’єктом (державниморганом або
особою, яка веде кримінальний процес);

одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із
дотриманням передбаченої законом процедури);

належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій,
протокол судового розгляду).

Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних
даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000
р. “Про Всеукраїнський перепис населення” первинні (персональні) дані
перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші
органи для вивчення та використання як докази під час розгляду
кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється
законом.

Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його
подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних
слід з’ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад,
спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували
під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім
його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78
КПК).

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже
далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та
достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).

У багатьох закордонних державах діє правило “отруєного дерева” (або
“ефект доміно”), згідно з яким наслідком визнання одного

У частині 2 розділу 2 Концепції судово-правової реформи в Україні від 28
квітня 1992 р. було передбачено “чітке визначення умов допустимості
доказів”. Однак у кримінально-процесуальному законі такі умови до цього
часу не визначено.

доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних,
одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі
встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей
отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства,
погроз або інших незаконних методів, то з’ясовані на підставі таких
показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні
таке правило не діє.

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх
використання з’ясовувати чи, навпаки, “затемнювати” обставини, що
належать до предмета доказування.

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих
відомостей, які можна було б при його використанні ввести у
процесуальний обіг.

Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для
міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають
належними.

Належність доказу можна визначити як його “гносеологічну допустимість”.

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у
процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх
утворення і отримання в контексті використання у справі інших
матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх “гносеологічна
допустимість”.

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних
науках* (рівна одиниці ймовірність), і не про “істинність” (істину можна
шукати безкінечно — див. питання третє цієї лекції), а про так звану
практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають
у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях
повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючипоказання
свідка, слід взяти до уваги:

його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатитиза неправду;

факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

стан свідка в момент сприйняття події;

його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних.Під час
дослідження:

• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення,за
якого здійснювався огляд;

* У “неточній математиці” точність або ймовірність існування тих чи
інших подій розміщується на шкалі від нуля до одиниці.

• висновку експерта — характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи.
Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать
показанням обвинуваченого і висновку експерта. Зазвичай, достовірність
фактичних даних у кінцевому підсумку можна встановити під час винесення
рішення у справі. В частині 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній
частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких грунтується
висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд
відкидає інші докази.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального
переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу
процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо
певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних
доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності.
Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: “Визнання обвинуваченим своєї
вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні
цього визнання сукупністю доказів, що є у справі”.

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та
професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні
рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти
(наприклад про притягнення як обвинуваченого);

прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад
рішення про арешт).

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та
виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях
свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і
судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних
груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або
письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для
справи.

Речові докази — це матеріальні об’єкти, які мають властивості, Що
відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо.
Інформація, що міститься в матеріальних об’єктах, передається не у
мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує
інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з
“других рук”.

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до
предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які
вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою
або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, що вказують на
обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або
пом’якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування.
Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на
обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на
обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі
факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до
предмета доказування. . _

2. ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ

Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у
кримінальній справі, встановлюються:

показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;

висновком експерта;

речовими доказами;

протоколами слідчих і судових дій;

протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами
за результатами оперативно-розшукових заходів;

іншими документами.

1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом
повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене
допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судці (суду).

Давання показань:

для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

для свідка — обов’язком.Предметом показань:

свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню укримінальній
справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про
взаємовідносини з ними;

потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуваннюу справі, в
тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або
застосування запобіжного заходу до пред’явлення обвинувачення, а також
будь-які відомі йому обставини у справі;

обвинуваченого — обставини, пов’язані з пред’явленням йомуобвинувачення:
ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий)
та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не
можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях
інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі
дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде
кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові
запитання.

Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини,
встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини
аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не
можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в
призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу
дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 30 травня 1997 р. № 8 “Про судову експертизу в кримінальних
і цивільних справах”, далі — постанова Пленуму від 30 травня 1997 р. №
8).

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту
відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох
експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то
кожний із них складає висновок окремо.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку
експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для
вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для особи,
яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов’язковим,
але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі,
вироку. Практика свідчить, що зазначені особи, як правило, погоджуються
з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8 під час
перевірки й оцінки експертного висновку треба з’ясувати:

чи було додержано вимоги законодавства при призначенні тапроведенні
експертизи;

чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїхповноважень;

достатність поданих експертові об’єктів дослідження;

повноту відповідей на порушені питання та їх відповідністьіншим
фактичним даним;

узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковимвисновком
експертизи;

обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість зіншими
матеріалами справи;

якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведенокілька
експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додатковучи повторну, суд
повинен дати кожному висновку оцінку з потлядувсебічності, повноти й
об’єктивності експертного дослідження. Тесаме стосується окремих
висновків експертів — членів комісійноїчи комплексної експертизи, які не
підписали спільний висновок.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде
кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одержання
роз’яснення або доповнення висновку (ст. 201 КЛК).

Якщо висновок первинної експертизи* визнано неповним (досліджено не всі
подані об’єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або
неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений
характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають
тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з
недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим
матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення
процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення
експертизи”, призначають повторну експертизу. її проведення може бути
доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести
дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

” Первинною є експертиза, під час проведення якої об’єкт досліджують
уперше.

” Істотними може бути визнано, зокрема, порушення, які призвели до
обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.

Комплексну експертизу — якщо необхідно провести дослідження за участі
кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

були знаряддям вчинення злочину;

зберегли на собі сліди злочину;

були об’єктом злочинних дій;

гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриттязлочину і
виявлення винних або для спростування обвинуваченнячи пом’якшення
відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно
оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі
огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при
справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в
суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства
до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з
одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді
повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в
справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до
закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а
заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх
клопотанням видають копії.

У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на предмети, які є
речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення
суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути
володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним
організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути
речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі
самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що є на момент
повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою
суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття
справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам абознищують;

речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані,
знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, —передають їм;

гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,передають у дохід
держави;

гроші, цінності та інші речі, які були об’єктом злочиннихдій, повертають
їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено,то докази переходять у
власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в
порядку цивільного судочинства.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в якихособа, яка
проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксуютьпорядок, хід і
результати проведених ними слідчих дій. До таких дійза КПК належать
огляд, освідування, виїмка, обшук, пред’явленнядля впізнання,
відтворення обстановки та обставин подій.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи
допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, бо доказову
силу мають показання допитаних осіб. Однак існує погляд, згідно з яким
протоколи допитів є похідними засобами доказування.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі.
Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якщо ці
протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак
речових доказів (ст. 78 КПК).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в
якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження
експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими
органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — цеписьмові
акти, складені органами, уповноваженими здійснюватиоперативно-розшукову
діяльність, в яких відображаються її факт,зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України “Про оперативно-розшукову
діяльність” (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшу-кової
діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути
доказами у кримінальній справі.

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б
встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів,
розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оператив-но-розшукові
заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка
встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення
регламентовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б
встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них,
складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових
заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у
кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі,
протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим
вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в
оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації
(фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани,
схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч.
З ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. “Про організаційно-правові
основи боротьби з організованою злочинністю” фактичні дані, одержані та
зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням
технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.

Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд
можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали
оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а
також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких
фіксувалися фактичні дані.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис
документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе
подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших
моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов’язково
зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі
має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення
судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Після визначення належності та допустимості протоколи
оперативно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до
кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи
ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо
зазначені протоколи не можна залучити в кримінальній справі як докази,
то їх використовують відповідно до ст. 10 Закону про ОРД як орієнтовну
інформацію для планування та проведення слідчих дій, висування версій
тощо.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за
загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК).

Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи
суд повинні з’ясовувати:

чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням ОРД (ст. 1
Закону про ОРД);

чи уповноваженим на те суб’єктом ОРД проведено оперативно-розшукові
заходи (ст. 5 Закону про ОРД);

чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД(ст. 8 Закону
про ОРД);

чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових
заходів (ст. 6 Закону про ОРД);

чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшуковізаходи (статті
8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД);

чи у встановленому порядку оформлено результати опера-тивно-розшукових
заходів.

hg

hg

hg

hg

hg

AE

??&?

 " c Ae AE hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg ??&? hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg hg -Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення. Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами: він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи; наявність даних про те, яким чином документ потрапив доматеріалів справи; дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів; наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, відяких отримано дані. Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться. Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника). За характером виникнення документи поділяють на дві групи: офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ); особисті (що надходять від приватних осіб). Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження. За способом фіксації відомостей документи можуть бути: • письмові — на папері (довідки, характеристики, листи); електронні — інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах; графічні (схеми, графіки, креслення); знакові (табуляграми); фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки); відеозапис (відеотеки); звукозапис (фонограми). Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів. 3. ПОНЯТТЯ, МЕТА І ЗНАЧЕННЯ ДОКАЗУВАННЯ Кримінально-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досу-довому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу. Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"1. Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування"2. У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення. За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології. Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно: не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природиі суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння); не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками; здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним закономформі. Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становить підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать: норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способизбирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джереладоказів; норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка доказів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставинсправи, презумпція невинуватості; норми, якими врегульовано права та обов'язки учасниківкримінального процесу в частині доказування, — наприклад, правообвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшу-кових дій; норми, які регламентують провадження слідчих і судових дійта інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,14-18, 26 КПК); норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття таобґрунтування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "колиє досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою,слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особияк обвинуваченого"). Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі. Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах: світ може бути пізнано; практика є критерієм істинності пізнання. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі. Противники об'єктивної істини стверджують, що: її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим,а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочиніву Радянському Союзі становив понад 90 (за рахунок приховуваннязлочинів від обліку); вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою напапері, але такою, що рідко реалізується на практиці. Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду. Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби"). У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона є. Процес наближення до істини є нескінченним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки. Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків. Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування. Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення. Кримінально-правове значення полягає в тому, що: тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місцезлочин і якою є його кваліфікація; доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність. Кримінально-процесуальне значення доказування: правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізаціюправ і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу; всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин; участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантієюреалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципівзмагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості); докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішеньу кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено воснову вироку суду — ст. 327 КПК). 4. СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень. Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування. Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування. Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку. Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням. Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-проце-суальне доказування по суті до одного елемента — "дослідження фактів для пізнання істини". Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі. Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування. Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальнійсправі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочинумала місце; 2) події злочину не було. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних,вилучення необхідної інформації та її фіксації. Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів: 1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо); вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані; вимога проведення ревізій; вимога до банків надати інформацію, яка містить банківськутаємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі,встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"(ст. 62); подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами,підприємствами, установами та організаціями; оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, які мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судув справах, які перебувають у їх провадженні. 3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного й об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи. Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів. Докази перевіряють: шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і йогоджерела; шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першучергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події,пред'явлення для впізнання, провадження експертизи); логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу,що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів). 4. Оцінка доказів — це розумова (логічна) діяльність особи, щопровадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому,що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням,яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розглядідоказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішуютьпитання про допустимість, належність і достовірність та іншіціннісні характеристики кожного доказу і достатність їх для обгрунтування процесуального рішення. Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав. До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ. Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують". Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, що є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства. Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання щодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора. Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес. 5. Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать всі інші юристи. Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків. Обґрунтуванню підлягають висновки про: наявність чи відсутність обставин, які належало встановити(статті 64, 23 КПК); доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел; належність і допустимість доказів; , їх юридично-значущі властивості; характер необхідних у справі рішень. 5. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ ТА СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ Будь-який суб'єкт, звертаючись до навколишньої дійсності, стикається з нескінченною множиною об'єктів: предметів, явищ, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно не має сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють у реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, спрямовуючи на них свій пізнавальний інтерес. Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт пізнання; 3) предмет пізнання. Злочин є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Однак кожна з них досліджує окремі його сторони. Наприклад, у кримінальному праві досліджують поняття, види злочинів, їх склад тощо; в кримінології — рівень і динаміку злочинності та способи її запобігання і протидії. Окремі сторони злочину досліджують у межах інших галузей права і наук: криміналістики, правової психології, оперативно-розшукової діяльності. У кримінальному процесі також встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, їх називають предметом доказування. У предметі доказування є кримінально-правовий, цивільно-правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи. Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК, а саме: подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчиненнязлочину); винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а такожті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмірвитрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому. Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного. Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження. Кримінально-процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань провадження у кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо). Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів. Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано: • відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб(ч. 4 ст. 97 КПК); • витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК).У стадії досудового слідства: провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явленнядля впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо); вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані тощо. Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати у кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події — в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку. У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, єоргани дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожнійкримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64),все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром,винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадіїпорушення кримінальної справи та виконання вироку. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межідоказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, якийведе процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власнимвнутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальнимиособливостями розумової діяльності, життєвим та професійнимдосвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини,своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування. ЛІТЕРАТУРА Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві //Право України. — 2004. — № 6. Белоусов А. В. Процессуальное закрепление доказательств при рас-следовании преступлений. — М., 2001. Білоусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному судочинстві: Посіб. для слідчих і суддів. — К., 1996. Бочаров Д. Про місце доказового права в системі права // ПравоУкраїни. - 2003. - № 2. Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура,характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції. — Дніпропетровськ, 2002. Громов Н. А., Зайцева С. А. Оценка доказательств в уголовном про-цессе. — М., 2002. Грошевий Ю., Дідоренко Е., Розовський Б. Кримінально-процесуальніаспекти оперативно-розшукової діяльності // Право України. — 2003. —№ 1. Зеленецкий В. С. Проблеми формирования совокупности доказа-тельств в уголовном процессе. — Харьков, 2004. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением закона овсестороннем, полном и обтективном исследовании обстоятельств уго-ловного дела в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1990. Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное доказнвание. — Ижевск,1993. Кипнис Н. М. Доказьівание в уголовном процессе. Традиции и сов-ременность. — М., 2000. Костін М. Щодо реалізації принципу з'ясування істини у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 7. Курьілев С. В. Основи теории доказнвания в советском правосудии. —Минск, 1969. Лобойко Л. М. Структура предмета доказування у дослідному кримінальному процесі // Наук, вісник Дніпропетровського юрид. ін-ту МВСУкраїни. - 2000. - № 3. Ляш А. А. Вещественньїе доказательства в досудебньїх стадиях уго-ловного процесса. — К., 1991. Михеенко М. М. Доказьівание в советском уголовном процессе. —К., 1984. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів,1978. Оперативно-рознскная деятельность и уголовньш процесе: Учебн.-практич. пособие / Под общ. ред. В. В. Чернишова, В. Я. Кикотя. — М.,2002. Попелюшко В. О. Предмет доказування в кримінальному процесі(кримінально-процесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог,2001. Салтевський М. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 1. Стахівський С. М. Показання свідків як джерело доказів у кримінальному процесі. — К., 2001. Тертишник В. М. Нетрадиционньїе способи и формьі собирания ииселедования доказательств при раселедовании преступлений. — Харьков,1994. Тертишник В. М., Козаченко І. П., Антонов К. В. Використання вкримінальному процесі матеріалів оперативно-розшукової діяльності тагарантії захисту прав і свобод людини. — Дніпропетровськ, 2004. Тертьішник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств. — Харьков,1998. Шевченко В. Співвідношення понять "факту", "фактичних даних","відомостей про факти" та "доказової інформації" // Право України. —2003. - № 2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020