.

Загальні засади адміністративної відповідальності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
141 5463
Скачать документ

Загальні засади адміністративної відповідальності

Серед заходів адміністративного примусу заходи адміністративної
відповідальності становлять окрему групу (вид). Інакше кажучи, у змісті
адміністративного примусу складовою виступає адміністративна
відповідальність. Причому це найбільш складна, об’єктивна і докладно
регламентована група адміністративно-правових відносин, які утворюють
окремий інститут адміністративного права — адміністративну
відповідальність.

У сфері дії адміністративного права можна виділити два неоднорідні типи
відповідальності — негативну (або ретроспективну) і позитивну (або
перспективну). Перший тип відповідальності завжди пов’язаний із
вчиненням особою протиправного діяння і супроводжується негативними для
неї наслідками у вигляді певних санкцій. Другий тип відповідальності
виражається в обов’язку здійснити належним чином певні «позитивні» дії в
будь-яких регулятивних правовідносинах і характеризується психічним
ставленням до виконання покладених на суб’єкт правовідносин обов’язків.

Отже, адміністративна відповідальність належить до першого типу, тобто
до негативної (ретроспективної), відповідальності.

§ 1. Поняття адміністративної відповідальності та її законодавче
регулювання

Адміністративна відповідальність відповідно до українського
законодавства — це відповідальність за вчинення адміністративного
проступку (правопорушення).

Вітчизняна правова доктрина адміністративної відповідальності базується
на розмежуванні кримінальних злочинів і адміністративних правопорушень,
а відтак окремих видів юридичної відповідальності — кримінальної та
адміністративної. Натомість за законодавством західних країн аналогічні
діяння обіймаються поняттям кримінального правопорушення, в якому
виокремлюються проступки, що не тягнуть за собою певних наслідків,
скажімо, судимості.

Адміністративна відповідальність характеризується негативною реакцією
держави на протиправні прояви окремих фізичних (а в деяких випадках і
юридичних) осіб шляхом встановлення відповідних правил, заборон і
адекватних порушенням санкцій щодо порушників. Адміністративна
відповідальність має всі ознаки юридичної відповідальності, позаяк є
різновидом останньої. Це, з одного боку, державний примус, міра
стягнення за вчинене правопорушення, а з іншого — обов’язок винного
зазнавати негативних для нього наслідків. Відповідальність може
наставати тільки в тому випадку, коли це передбачено нормою права.
Наявність норми і органу, що її застосовує, — це лише передумова. Але
вони недостатні для накладення стягнення, для притягнення до
адміністративної відповідальності обов’язковою підставою є
адміністративний проступок.

Основні риси адміністративної відповідальності виявляються в тому, що:

0 підставою для її настання є адміністративний проступок;

0 вона реалізується за умов неслужбової непідлеглості;

0 існує велика кількість уповноважених органів (посадових

осіб), що накладають адміністративні стягнення; 0 порядок накладання
адміністративних стягнень визначається

нормами адміністративного права.

Отже, адміністративна відповідальність – це різновид юридичної
відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних
правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими
органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний
проступок, передбачених нормами адміністартивного права особливих
санкцій — адміністративних стягнень. Законодавче регулювання
адміністративної відповідальності здійснюється на підставі Кодексу
України про адміністративні правопорушення, Митного кодексу України,
Закону України «Про державну податкову службу», а також інших
законодавчих актів.

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) створювався в
контексті прийнятих у 1980 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних
республік про адміністративні правопорушення. Норми цих Основ цілком
увійшли до КпАП кожної союзної республіки. Вони діють і дотепер. Тому не
випадково, що кодекси про адміністративні правопорушення країн СНД
значною мірою подібні, а в деяких частинах — ідентичні.

КпАП, прийнятий 07.12.1984 p., був введений в дію 01.06.1985 р. і
складався на той час із 330 статей в п’яти розділах: 1. Загальні
положення; 2. Адміністративні правопорушення і адміністративна
відповідальність (Загальна і Особлива частини); 3. Органи, уповноважені
розглядати справи про адміністративні правопорушення;

4.   Провадження в справах про адміністративні правопорушення;

5. Виконання постанов про накладання адміністративних стягнень.

В особливій частині перераховані й визначені склади адміністративних
правопорушень. Вони розміщені по главах, в яких згруповані
адміністративні правопорушення: у галузі охорони праці й здоров’я
населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи,
використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури; у
промисловості та в галузі використання електричної і теплової енергії; у
сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил; на
транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку; у галузі житлових
прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; у
галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, у галузі
фінансів і підприємницької діяльності; у галузі стандартизації, якості
продукції, метрології та сертифікації; що посягають на громадський
порядок і громадську безпеку; що посягають на встановлений порядок
управління.

Поряд з КпАП діють також інші закони прямої дії, що містять норми, які
встановлюють адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність встановлювалася також постановами
місцевих рад та їх виконкомів. Так, ст. 5 КпАП встановлює,

що обласні, міські та районні ради мають право приймати рішення, що
передбачають адміністративну відповідальність, але тільки з питань
боротьби із стихійним лихом і епідеміями. Однак ця стаття суперечить
Конституції України, адже в п. 22 частини першої конституційної ст. 92
визначено, що лише законами визначаються діяння, які є адміністративними
правопорушеннями.

§ 2. Адміністративний проступок як підстава адміністративної
відповідальності

Поняття адміністративного проступку

Вперше поняття адміністративного пробуло законодавчо закріплене у ст. 7
Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні
правопорушення, і без змін було перенесено до КпАП союзних республік.
Зокрема, ст. 9 КпАП України визначає: адміністративним правопорушенням
(проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія
чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок,
власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління
і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

У ст. 9 КпАП, де дається поняття адміністративного правопорушення,
законодавець урівняв поняття «проступку» і «правопорушення» як підстави
адміністративної відповідальності.

Раніше вважалося, що адміністративне правопорушення посягає на правові
норми, що регулюють організаційно-управлінську діяльність, а
адміністративний проступок — на загальнообов’язкові правила, за
порушення (невиконання) яких настає адміністративна відповідальність.
Поняття адміністративного правопорушення, таким чином, пов’язувалося з
поняттям відповідальності в державному управлінні, хоча далеко не всі
подібні правопорушення пов’язані з настанням саме адміністративної (а не
якихось інших видів юридичної) відповідальності.

Ототожнення понять «адміністративне правопорушення» й «адміністративний
проступок» означає і те, що адміністративна відповідальність може
настати за порушення загальнообов’язкових правил, які регулюються
нормами різних галузей права, але за умови, що вони тягнуть
адміністративні санкції, які містяться в статтях Особливої частини
розділу II КпАП. Зокрема, законодавець встановив відповідальність за те
чи інше діяння.

Відтак якщо за дане діяння (правопорушення) не встановлено відповідне
покарання, воно не повинно вважатися адміністративним проступком.
Необхідною його ознакою є також ступінь небезпеки правопорушення для
суспільних відносин. Ця ознака є принциповою, оскільки тільки діяння, що
є шкідливими, законодавець закріпив у Особливій частині розділу II КпАП.
Отже, поняття адміністративного проступку має специфічний зміст, що
виокремлює його з усієї сукупності адміністративних правопорушень.

Найбільш виразно специфіка адміністративного проступку виявляється в
характеристиці його складу.

Склад адміністративного проступку

Склад адміністративного проступку становить передбачена нормами права
сукупність ознак, за наявності яких відповідне протиправне діяння
визначається саме як адміністративний проступок. До цих ознак належать:
1) об’єкт; 2) об’єктивна сторона; 3) суб’єкт; 4) суб’єктивна сторона
проступку.

1. Об’єкт проступку. За допомогою інституту адміністративної
відповідальності насамперед захищаються відносини, що регулюються
нормами права, насамперед адміністративного.

Загальним об’єктом адміністративного проступку є всі суспільні
відносини, що охороняються з допомогою адміністративного права. Родовим
об’єктом є група цих суспільних відносин, що характеризуються спільними
ознаками. Безпосередній об’єкт — це конкретні відносини, яким завдано
шкоди певним проступком і які охороняються відповідною
адміністративно-правовою нормою.

Предметом адміністративного правопорушення є предмети матеріального
світу, з приводу яких виникають суспільні відносини, що охороняються
нормами адміністративного права. Предмет може мати суттєве значення для
окреслення вчиненого, більш точної кваліфікації проступку. Інколи
предмет прямо записується в законі, наприклад, ст. 44 КпАП – наркотичні
засоби, психотропні речовини, ст. 132 КпАП — транспортні засоби і т. ін.

2. Об’єктивна сторона проступку — це те, в чому проступок проявляється
назовні, відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об’єкту
посягання; це відповідний процес дії протягом визначеного часу.

Об’єктивну сторону характеризують такі ознаки:

а) діяння (дія або бездіяльність);

б) шкідливі наслідки проступку;

в)   причинний зв’язок між діянням і суспільно шкідливими наслідками.

Це обов’язкові ознаки адміністративного проступку. Поряд з ними існують
необов’язкові (факультативні) ознаки об’єктивної сторони
адміністративного проступку — місце, спосіб, час, засоби, обставини
скоєння проступку.

Діяння — це дія або бездіяльність, вольові поступки.

Дія — це активна поведінка особи. Переважна кількість адміністративних
проступків вчиняється з допомогою відповідних дій (дрібна крадіжка,
дрібне хуліганство та ін.).

Бездіяльність — пасивна поведінка особи, невиконання нею відповідних
обов’язків, що покладаються на неї відповідними правовими та іншим
нормативними актами.

Шкідливі наслідки адміністративного проступку — це ті негативні зміни,
які настають, завдаються об’єкту посягання — суспільним відносинам, що
охороняються.

Законодавець виділяє дві групи шкідливих наслідків адміністративних
проступків: матеріальні й формальні. Тому виділяють проступки з
матеріальним складом і проступки з формальним складом.

Адміністративні проступки з матеріальним складом — це такі
правопорушення, для об’єктивної сторони яких закон вимагає встановлення
не тільки факту діяння, а й шкідливих наслідків.

Адміністративні правопорушення з формальним складом — це такі
правопорушення, для об’єктивної сторони яких закон вимагає встановлення
тільки факту власне діяння. Шкідливі наслідки в цих правопорушеннях,
хоча й можуть настати, але лежать за межами складу проступку (наприклад,
ухилення від огляду на стан сп’яніння; порушення правил тримання собак і
котів тощо). Слід мати на увазі, що більшість адміністративних
проступків — з формальним складом.

Причинний зв’язок між діянням і суспільно шкідливими наслідками, що
настали, встановлюється лише в проступках з матеріальним складом.
Причина — це необхідна умова виникнення наслідків, без цієї умови
виникнення даного наслідку неможливе. Вона повинна в часі передувати
наслідку і — головне — має цей наслідок викликати.

Кваліфікуюче значення інших елементів об’єктивної сторони, наприклад,
місце (громадське, невстановлене, заборонене), засоби вчинення
правопорушення (транспортні засоби, гральні приладдя) зумовлено
безпосередньо у гіпотезах Особливої частини КпАП.

На проступки поширюються загальні правила розмежування триваючого і
продовжуваного правопорушення.

Триваюче правопорушення — пов’язане з довгостроковим і безперервним
невиконанням обов’язків, що передбачені у нормах права (наприклад,
проживання без реєстрації, порушення правил військового обліку тощо).

Продовжуване правопорушення — це ряд ідентичних проступків, які
вчиняються неодноразово, із загальною метою, формою вини, тими ж
суб’єктами, засобами дії і в своїй сукупності становлять єдине
правопорушення (заняття проституцією, порушення правил адміністративного
нагляду тощо).

3. Суб’єктом адміністративного проступку є осудні фізичні особи, яким на
момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилося 16 років.
Це так званий загальний суб’єкт адміністративного проступку. Існують
також спеціальні суб’єкти, котрі окремо розглядаються нижче.

Відповідно до ст. 20 КпАП не підлягає адміністративній відповідальності
особа, яка під час дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто
не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної
душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства
чи іншого хворобливого стану.

4.  Суб’єктивна сторона — це внутрішня сторона проступку, психічний стан
суб’єкта проступку, що характеризує його волю, яка виявляється в
протиправній дії, його ставлення до дії, яку він вчинив. Ознаками
суб’єктивної сторони проступку є вина, мотив і мета правопорушення. При
цьому вина є конституїтивною (атрибутивною) ознакою суб’єктивної сторони
проступку, і під її основними формами розуміють умисел і необережність,
що виявляються у вчиненому адміністративному правопорушенні.

Форми вини суб’єкта адміністративного проступку

Умисел має місце в правопорушенні тоді, коли особа, що його вчинила,
усвідомлювала                             суспільно небезпечні наслідки
дії (щодо злочинів), що ним вчинена, або передбачала її суспільно
шкідливі наслідки (щодо адміністративних проступків), бажала або свідомо
допускала виникнення цих наслідків.

Теорія адміністративного права, зважаючи на певні відмінності в
інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні умисних
адміністративних проступків, поділяє умисел на прямий та непрямий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для
суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і
бажає, щоб ці наслідки наступили (наприклад, дрібне розкрадання).

Непрямий умисел виявляється в тому випадку, коли особа усвідомлює
шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає негативні
наслідки, але не бажає їх, хоча свідомо припускає їх появу.

Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольового
моментів. Усвідомлення протиправного характеру діяння та передбачення
його шкідливих наслідків визначають процеси, що відбуваються в
свідомості порушника і тому становлять інтелектуальний момент прямого
умислу, а бажання таких наслідків, визначаючи вольову сторону психічної
діяльності, є вольовим моментом прямого умислу.

Із цього випливає, що при прямому умислі мета обов’язково пов’язана з
наслідками, що настали, включається до змісту усвідомлення, а отже,
наміру і є його характеристикою. Можливі випадки, коли дані наслідки не
збігаються з кінцевою метою суб’єкта на проміжному етапі його діяльності
або є частиною його загальної мети. Проте такі обставини істотно не
впливають на встановлення прямого умислу порушника.

Вольовий момент прямого умислу, що характеризує спрямованість волі
суб’єкта проступку, визначається як бажання настання шкідливих
наслідків.

Бажання — це воля, мобілізована на досягнення мети, прагнення до певного
результату. Як правова категорія бажання — це певний акт людської волі,
який виражається в певному діянні. Як ознака прямого умислу бажання
виявляється у прагненні певних наслідків, які можуть виступати для
винного як кінцева мета.

Таке формулювання умислу орієнтоване насамперед на проступки з
матеріальним складом. Тому бажання там жорстко пов’язане з наслідками, в
яких матеріалізується шкода, завдана суспільним відносинам, які були
об’єктом проступку.

Переважна частина адміністративних проступків мають формальний склад, і
такими діяннями не спричиняється матеріальна шкода. В такому складі
предметом бажання є самі дії або бездіяльність. Так, суб’єкт дрібного
хуліганства, усвідомлюючи, що його дії порушують громадський порядок та
спокій громадян, бажає вчинити саме такі дії. Відтак при вчиненні
проступків з формальним складом предметом бажання є саме вчинення діянь,
які характеризуються ознакою суспільної шкідливості.

Як було зазначено вище, вольовий момент вини при вчиненні злочину
відрізняється від адміністративного проступку тим, що воля злочинця
спрямована на суспільно небезпечні наслідки, а воля особи, винної у
вчиненні адміністративного проступку, — на шкідливі наслідки.

Умисел можна вважати непрямим, якщо суспільно шкідливі наслідки, що
настали через діяння особи, не були його метою, а є додатковим його
результатом, проти настання якого, однак, правопорушник нічого не має.
При непрямому умислі правопорушник не прагне вчинити правопорушення, що
посягає на певні суспільні відносини, а переслідує абсолютно інші цілі.
Мета правопорушника може бути як правомірною, так і протиправною.
Головне, що при її досягненні можливе настання шкідливих наслідків, про
що порушник знає. Однак таке усвідомлення не було для нього достатньою
причиною (переконливим мотивом), щоб припинити (не вчиняти) проступок.

Зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, яка вчинила
адміністративний проступок, усвідомлювала протиправний характер своїх
діянь (дії або бездіяльності), передбачала його шкідливі наслідки та
свідомо допускала їх настання.

Обидва види умислу, прямий та непрямий, більшою мірою схожі, ніж
відмінні. Законодавець також не відрізняє прямий та непрямий умисел.
Але, аналізуючи нормативний матеріал та вищенаведені визначення, можна
помітити суттєві відмінності інтелектуального та вольового моментів цих
форм вини.

Інтелектуальні моменти прямого та непрямого умислу розрізняються не в
моменті усвідомлення протиправного характеру діяння. Усвідомлення
протиправного характеру дії або бездіяльності при непрямому умислі
суттєво не відрізняється від цього елементу суб’єктивної сторони
проступку, що був вчинений з прямим умислом. Відмінність полягає саме в
неоднаковому характері передбачення шкідливих наслідків. При прямому
умислі воно полягає саме в передбаченні неминучості або в реальній
можливості настання таких наслідків. Непрямий умисел характеризується
передбаченням лише реальної можливості настання шкідливих наслідків.
Непрямий умисел не може мати місця в тих випадках, коли особа
передбачала неминучість настання наслідків своїх діянь.

Більш чітким є розмежування цих форм за критерієм вольового моменту,
вольового ставлення до настання наслідків. У прямому умислі ставлення
правопорушника до них виявляється у формі бажання, а при непрямому — в
формі усвідомленого припущення їх настання.

Правопорушник погоджується з настанням додаткового (можливого)
результату тільки для того, щоб реалізувати поставлену перед собою мету.
При непрямому умислі він віддає перевагу своїм цілям, вважаючи їх
важливішими за суспільні інтереси, які порушує.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе практичне значення. Без
встановлення у певному діянні ознак прямого або непрямого умислу
неможливо зробити висновок про наявність умисної вини.

Необережність є нарівні з умислом самостійною формою вини, передбаченою
адміністративним законодавством. В адміністративному праві, як і в
кримінальному, необережність розглядається як менш небезпечна форма вини
порівняно з умислом. Однак не можна недооцінювати шкідливість
адміністративних проступків, вчинених через необережність.

Законодавча характеристика вчинення проступку з необережності міститься
в ст. 11 КлАП: необережність — це така форма вини, за якої особа, яка
вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих
наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх
відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч
повинна була і могла їх передбачити.

Аналізуючи зазначену статтю, можна зробити висновок, що і тут міститься
визначення двох різновидів розглядуваної форми вини, які відрізняються
за інтелектуальним та вольовим моментом — протиправна легковажність і
протиправна необачність.

Протиправна легковажність (самовпевненість) являє собою такий вид
необережної вини, за якого особа, яка вчинила проступок, передбачала
настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, са-мовпевнено
розраховувала на їх ненастання. Аналіз протиправної самовпевненості дає
змогу виділити її інтелектуальний і вольовий моменти.

Інтелектуальний момент протиправної легковажності виявляється в тому, що
правопорушник передбачав можливість настання шкідливих наслідків дій або
бездіяльності, які являють собою елементи об’єктивної сторони
адміністративного проступку.

Вольовий момент цього виду необережної вини знаходить свій вияв у
легковажному розрахунку на їх відвернення.

Інакше кажучи, особа усвідомлює суспільну шкідливість можливого
результату свого діяння або конкретно, або абстрактно. Водночас у особи
існує впевненість, що даний результат не настане. Тобто особа розраховує
на настання певних фактів або обставин, які мають запобігти настанню
такого результату. Суб’єктивна впевненість особи у можливості запобігти
шкідливим наслідкам, що є вирішальним мотивом для вчинення
правопорушення, визначає також і вольове ставлення суб’єкта до своїх
діянь. Він не бажає, не допускає настання такого результату, а інакше не
здійснював би дане діяння. Розрахунок на запобігання суспільно
небезпечним наслідкам є головною ознакою, що відрізняє самовпевненість
від умислу. В особи є необгрунтована суб’єктивна впевненість у подоланні
протиправного результату, що, у свою чергу, свідчить про необгрунтоване
або легковажне ставлення даної особи до певних фактів і обставин.

Отже, протиправна самовпевненість — це легковажна рішучість здійснити
особисто винне діяння, незважаючи на те, що воно, заздалегідь для
винного, загрожує небезпечними для держави або інтересів, що
охороняються, наслідками при необгрунтованій обставинами справи надії на
запобігання цим наслідкам.

Необґрунтованість припущень винного про ненастання шкідливих наслідків у
кожному конкретному випадку встановлюється з допомогою фактичних
обставин справи. Одним із таких «індикаторів» (і основним, на нашу
думку) є саме настання таких наслідків. Тобто якщо певний результат
настав, то розрахунок на його ненастання був легковажний і
необгрунтований.

Такий підхід до визначення обґрунтованості або зваженості розрахунку
порушника дає змогу уникнути, по-перше, складності визначення критеріїв
для вищезазначених характеристик; по-друге, уникнути в правозастосовчій
практиці труднощів з визначенням найскладніших психічних процесів як
обґрунтованих або зважених. З урахуванням того, що особи, які займаються
правозастосовчою практикою, не мають достатньої підготовки, а основним
принципом провадження у справах про адміністративні правопорушення є
оперативність, все вищеназване досить переконливе.

Непрямий умисел, отже, іноді може нагадувати протиправну
самовпевненість, і навпаки. Відмінність між ними полягає у ступені анти-

громадського ставлення до інтересів інших осіб. Той, хто діє з непрямим
умислом, наважується на здійснення діяння, заздалегідь усвідомлюючи
можливість настання небажаних результатів. Той, хто діє са-мовпевнено,
усвідомлює лише можливість настання небажаних результатів і навіть
сподівається на запобігання їм, але його сподівання є легковажним,
недостатньо обдуманим і свідчить про його необачність.

Протиправна необачність — це вид необережної вини, за якої особа, що
вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала настання
шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх
передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості
настання суспільно шкідливого результату при обов’язковості та
можливості такого передбачення.

Суть цієї форми вини полягає в тому, що особа, яка має реальну
можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетворює
можливість запобігти цим наслідкам на дійсність, не напружує свій
інтелектуальний або фізичний потенціал для вчинення вольових дій, які
були б спрямовані на таке запобігання.

На відміну від усіх вищезазначених видів вини при вчиненні
правопорушення з необачності особа-правопорушник не передбачає і
шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого
діяння свідчить про зневажання особою вимогами законодавства, своїми
посадовими або громадськими обов’язками, інтересами суспільства в цілому
або окремих його верств тощо.

Характерною рисою даної форми вини є, з одного боку, негативне ставлення
правопорушника до суспільно шкідливих наслідків, а з іншого —
відсутність у нього передбачення їх настання. У даному випадку
непередбачення може стосуватися як настання самих наслідків, так і їх
суспільно шкідливого характеру. Однак таке непередбачення не означає, що
особа не усвідомлює своїх дій, не розуміє їх змісту. Навпаки, особа має
не гіпотетичну, а реальну можливість передбачати навіть результати свого
діяння.

Процес передбачування під час вчинення адміністративного проступку через
недбалість характеризується двома аспектами. Перший означає обов’язок
особи передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Другий
означає індивідуальну здатність особи в конкретній обстановці,
враховуючи свої індивідуальні якості (професійні здібності, життєвий
досвід, освіта, стан здоров’я, стан психіки тощо), передбачати
можливість настання шкідливих наслідків. Причому критерії для визначення
наявності цих двох моментів можуть бути різні. Мірилом належної
передбачливості є така передбачливість, котра в таких випадках є
необхідною за правилами професії, звичаями, що існують у даному колі
осіб тощо. Для особи, що володіє спеціальними знаннями, ця норма буде
одна; для особи, що заподіяла такі ж самі збитки, але не володіє такими
знаннями або такою свідомістю, ця норма буде інша.

Своєрідність протиправної необачності становить саме необхідність
кожного разу доводити можливість і обов’язковість передбачення в кожному
конкретному випадку вчинення адміністративного проступку.

§ 3. Адміністративні стягнення: поняття, перелік і накладення

Поняття адміністративних стягнень та їх класифікація

Сутність адміністративної відповідальності виявляється в накладенні
адміністративних стягнень на осіб, які вчинили протиправні дії або
бездіяльність.

Адміністративне стягнення — це визначена в законі міра покарання у
вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або
фізичного характеру, яка застосовується щодо суб’єкта адміністративного
проступку за його протиправне діяння.

Метою адміністративного стягнення, як зазначено в статті 23 КпАП, є
виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, в дусі
додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання
вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими
особами.

Адміністративні стягнення характеризуються тим, що несуть в собі
елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру,
як це випливає із ст. 23 КпАП. Крім того, вони мають за мету захист
громадської безпеки, власності, встановленого порядку управління та
інших суспільних відносин. Кожне адміністративне стягнення – це
несприятливі юридичні наслідки, це покарання за шкоду, завдану
проступком суспільним відносинам.

Стаття 24 КпАП містить перелік адміністративних стягнень:

0 попередження;

0 штраф;

0 оплатне вилучення предмета;

0 конфіскація;

0 позбавлення спеціального права;

0 виправні роботи;

0 адміністративний арешт.

До іноземців та осіб без громадянства відповідно до частини четвертої
ст. 24 КпАП та ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців»
може застосовуватися такий захід, як адміністративне видворення за межі
України.

Передбачені в КпАП адміністративні стягнення слід класифікувати за
наступними критеріями:

а) характером впливу на особу;

б) порядком застосування;

в) дією в часі;

г) суб’єктами застосування.

В юридичній літературі прийнято всі стягнення, які накладаються в
адміністративно-правовому порядку, залежно від характеру впливу на особу
поділяти на особисті, майнові та змішані — особисто-майнові, а також на
ті, що мають тільки виправно-виховний вплив, і ті, що поряд з виховним
впливом виключають можливість вчинення подібних правопорушень в
майбутньому даною особою.

Ті стягнення, які спрямовані безпосередньо на особу правопорушника,
прийнято називати особистими. Це попередження та адміністративний арешт.
Майновими вважаються штраф, виправні роботи, оплатне вилучення предмета,
який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення, а також конфіскація предмета, грошей,
одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення.

Особисто-майновим стягненням можна вважати позбавлення спеціального
права. Адже через позбавлення права (наприклад, права керування
транспортними засобами) держава впливає на особу, поз-бавляючи її як
об’єктивного права, наданого раніше, так і матеріальних благ, які вона
могла б отримати (влаштуватися на роботу, пов’язану із керуванням
транспортним засобом, або керувати транспортним засобом, що належить
особі на праві приватної власності тощо).

До адміністративних стягнень, що мають виправно-виховний вплив, належать
попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт. Оплатне
вилучення предмета, конфіскація та позбавлення спеціального права
належать до адміністративних стягнень, які створюють умови для
виключення можливостей вчинення даною особою відповідного виду
правопорушень. Наприклад, після конфіскації зброї і бойових припасів
особа не в змозі вчинити адміністративне правопорушення, передбачене ст.
174 КпАП, а саме: стрільбу з вогнепальної, холодної, метальної чи
пневматичної зброї у населених пунктах і не відведених для цього місцях
або з порушенням встановленого порядку.

За порядком застосування ст. 25 КпАП виділяє основні і додаткові
адміністративні стягнення. Оплатне вилучення та конфіскація предметів
можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні
стягнення. Усі інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися
тільки як основні.

За дією в часі відносно впливу на правопорушника стягнення можуть бути
одномоментними (разовими) (попередження, штраф, конфіскація, оплатне
вилучення предмета) і тривалими — арешт (до 15 діб), позбавлення прав
(до 3 років), виправні роботи (до 2 місяців).

За такою ознакою, як суб’єкти застосування, адміністративні стягнення
поділяються на: а) ті, що застосовуються лише судом (суддею), —
конфіскація, адміністративний арешт, виправні роботи; б) ті, що можуть
застосовуватись іншими органами адміністративної юрисдикції
(попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, позбавлення
спеціального права).

Адміністративні стягнення в ст. 24 КпАП викладені у відповідному
порядку, що відображає зростання від незначних (попередження) до більш
значних (конфіскація) та до суворих стягнень, — виправних робіт та
адміністративного арешту.

Враховуючи зміни, які відбуваються у суспільстві, передусім перебудову
економіки, становлення ринкових відносин, запровадження адміністративної
відповідальності юридичних осіб, проект нового КпАП передбачає нові види
адміністративних стягнень, наприклад громадські роботи, скасування
реєстрації юридичної особи, позбавлення ліцензії на певний вид
підприємницької діяльності тощо.

Перелік адміністративних стягнень

Стаття 26 КпАП передбачає, що попередження виноситься у письмовій формі
або у передбачених законодавством випадках фіксується іншим встановленим
способом. Як правило, попередження встановлюється за адміністративний
проступок у санкції норми, що передбачає відповідальність за нього, як
альтернатива більш серйозному стягненню і застосовується як самостійний
вид стягнення за вчинення незначних правопорушень, а також до осіб, які
вперше вчинили проступок, за наявності обставин, що пом’якшують
відповідальність, та позитивних характеристик суб’єкта проступку. Це
переважно виховний вплив держави в особі органу адміністративної
юрисдикції на поведінку правопорушника.

Застосування попередження як виду адміністративного стягнення
оформляється постановою уповноваженого органу адміністративної
юрисдикції за правилами, визначеними у ст. 283 КпАП.

Попередження може також фіксуватись іншим встановленим законодавством
способом. Стаття 306 КпАП, що регулює порядок виконання постанови про
винесення попередження, водночас передбачає порядок винесення
адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення
правопорушень, передбачених статтями 116 (порушення правил з охорони
порядку і безпеки руху на річковому транспорті й маломірних суднах),
1162 (порушення правил, що забезпечують безпеку експлуатації суден на
внутрішніх водних шляхах), 117 (порушення правил користування річковими
і маломірними суднами), 125 (інші порушення правил дорожнього руху),
частиною першою статті 127 (непокора пішоходів сигналам регулювання
дорожнього руху, перехід ними проїзної частини у невстановлених місцях
або безпосередньо перед транспортними засобами, що наближаються,
невиконання інших правил дорожнього руху), уповноважуючи Міністерство
внутрішніх справ України або Міністерство транспорту України
встановлювати способи оформлення такого попередження. Такою формою є
фіксування в талоні попереджень порушень водіями транспортних засобів
правил дорожнього руху.

Попередження як захід адміністративної відповідальності (тобто як
адміністративне стягнення) слід відрізняти від попередження як заходу
адміністративно-запобіжного. Незважаючи на однакову назву цих заходів та
загальне призначення бути заходами адміністративного примусу, ці заходи
відрізняються як за правовою природою, так і за правовими наслідками їх
застосування.

Адміністративне стягнення — це адекватна шкоді, завданій
правопорушенням, оцінка, що виявляється в реагуванні не будь-якого
правоохоронного органу, а уповноваженого органу адміністративної
юрисдикції на проступок. Попередження – запобіжний захід, який не має
процесуального оформлення і пов’язаний з проявами, які не є завершеними
адміністративними проступками.

Попередження як адміністративне стягнення тягне за собою відповідні
правові наслідки. По-перше, особа, якій винесено попередження,
вважається протягом року такою, що притягувалася до адміністративної
відповідальності, і це має значення особливо при її притягненні до
кримінальної відповідальності за злочини, при кваліфікації яких
враховується характеристика особи, що їх вчинила, в тому числі
притягнення її до адміністративної відповідальності. По-друге, при
повторному вчиненні протягом року однорідного правопорушення, за яке
особа була піддана стягненню у вигляді попередження, накладення такого
стягнення вважається обставиною, що обтяжує відповідальність.

Відповідно до статті 27 КпАП штраф – це грошове стягнення, що
накладається на громадян та посадових осіб за адміністративні
правопорушення у випадках і розмірі, встановлених законодавством
України.

Така редакція ст. 27 КпАП була дана Законом України «Про внесення змін
до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення
адміністративної відповідальності у вигляді штрафу» від 07.02.1997 р.

До цього часу вже у цій статті визначилися граничні суми штрафів на
громадян до 50 руб., на посадових осіб – до 100 руб. Однак
декриміналізація деяких злочинів з переведенням їх законодавцем у розряд
адміністративних проступків та поява нового законодавства, яке особливо
регулювало економічні відносини, потреба їх оперативного й ефективного
захисту спричинили збільшення штрафів, що накладаються в
адміністративному порядку. Тому зараз у визначенні поняття штрафу
законодавець не встановив граничні його розміри.

Однак, вказавши на суб’єктів, на яких ці штрафи накладаються, він
невиправдано звузив сферу їх застосування і породив колізії в
законодавстві, оскільки в нормах законодавчих актів з окремих питань
(незважаючи на визначення в новій редакції статті 27 КпАП) передбачив
можливість застосування штрафів щодо юридичних осіб.

Оплатне вилучення предмета (ст. 28 КпАП). Законодавець, передбачаючи цей
вид адміністративного стягнення, ставив за мету виключити володіння
предметом, який перебуває у власності громадянина або іншої фізичної
особи, однак суб’єкт правовідносин володіє цим предметом з порушенням
встановлених правил. Це стягнення може бути як основним, так і
додатковим і полягає у примусовому вилученні предмета, який став
знаряддям вчинення або безпосереднім предметом адміністративного
правопорушення. Щоправда, законодавець передбачає оплатне вилучення тих
предметів, що є безпосередніми об’єктами правопорушення. Оскільки
об’єктом правопорушення предмет не може бути (об’єктом можуть бути
суспільні відносини, які складаються щодо такого предмета), то сам
матеріальний предмет може тут виглядати як предмет адміністративного
проступку.

Законодавець також передбачив наступну після вилучення реалізацію
предмета з передачею вирученої суми колишньому власникові з
відрахуванням витрат по реалізації цього предмета. Порядок застосування
вилучення і види предметів, які підлягають вилученню, встановлюються
законодавством України. Цей вид стягнення передбачений у санкціях статті
121, 130, 133, 166і, 191, 193. Так, у частині другій ст. 130 КпАП
передбачено, що за повторне протягом року вчинення будь-якого з порушень
(керування транспортними засобами в стані сп’яніння, ухилення осіб, які
керують транспортними засобами, від проходження відповідно до
встановленого порядку огляду на стан сп’яніння) тягне за собою ряд
стягнень, серед яких додатковим є оплатне вилучення транспортного
засобу.

Частина перша ст. 191 КпАП передбачила, що порушення правил зберігання,
носіння або перевезення вогнепальної зброї калібру понад 4,5 міліметра і
швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів
громадянами, які мають дозвіл органів на зберігання зазначеної зброї,
тягне за собою накладання штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з оплатним вилученням зброї і бойових
приладів до неї або без такого.

Оплатне вилучення предмета відрізняється від передбачених у КпАП
конфіскації та в Кодексі торгівельного мореплавства і Законі України
«Про надзвичайний стан» реквізиції.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом (предметом) адміністративного проступку, полягає у примусовій
безоплатній передачі цього предмета у власність держави. Конфісковано
може бути лише предмет, який перебуває в особистій власності
правопорушника. Однак ст. 29 КпАП застерігає, що це загальний підхід до
конфіскації.

X

\

?

 

BКонфісковано може бути лише предмет, який був знаряддям вчинення
проступку або об’єктом (предметом), щодо якого вчинено проступок.

Часто такі предмети прямо називаються в законі. Наприклад, за повторне
протягом року вчинене порушення правил зберігання, носіння, перевезення
вогнепальної гладкоствольної зброї (частина друга ст. 191 КпАП) особою,
яка притягувалася за таке правопорушення до адміністративної
відповідальності за частиною першою ст. 191, зброя може бути
конфіскована.

Однак слід зазначити, що на цей час положення КпАП в частині
застосування такого виду стягнення, як конфіскація, 5 квітня 2001 р.
були приведені у відповідність до вимог Конституції України.
Конституційна стаття 41 передбачає, що «ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у
випадках, обсязі та порядку, встановлених законом». Як це випливає із
ст. 41 Конституції України, що застосовується за нормами КпАП, зараз
конфіскація віднесена до компетенції суду.

Позбавлення спеціальних прав як вид адміністративного стягнення
передбачено ст. 30 КпАП. У цій статті прямо вказується, яких спеціальних
прав може бути позбавлена особа за вчинення адміністративного
правопорушення: право керування транспортним засобом та право полювання.
Зазначені об’єктивні права надаються уповноваженими державними органами
громадянам України та іншим фізичним особам на основі спеціально
передбачених у нормативних актах процедур за наявністю відповідних
підстав (складання іспитів для перевірки знань правил дорожнього руху,
вміння управляти транспортним засобом, наявності відповідних документів
тощо). У разі неправомірного користування наданими правами відповідний
орган (наприклад, державна автомобільна інспекція) тимчасово позбавляє
цього права громадянина чи іншу фізичну особу.

Даний вид адміністративного стягнення застосовується на строк до трьох
років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим
правом. Органами, уповноваженими застосовувати даний вид
адміністративного стягнення, відповідно до Закону України «Про внесення
змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, щодо
відповідальності за порушення правил дорожнього руху» від 05.04.2001 р.
є місцеві суди, які позбавляють права на управління автомобільним
транспортом, трамваями та тролейбусами, іншими самохідними машинами та
згідно КпАП — органи річкового

транспорту і Головної державної інспекції України з безпеки
судноплавства (щодо права керування річковими і маломірними суднами).
Позбавляють права полювання відповідні органи, що здійснюють нагляд за
дотриманням правил полювання. Даний захід адміністративного стягнення
може застосовуватися за проступки, передбачені статтями 85, 108, 116,
122, 123, 130 КпАП тощо.

Позбавлення спеціального права за вказані правопорушення може бути
застосовано не до всіх правопорушників. Так, позбавлення права керування
транспортними засобами не може застосовуватися до осіб, які керують цими
засобами у зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в
стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також у разі
невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу,
залишення, на порушення встановлених правил, місця дорожньо-транспортної
пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність
алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння. Позбавлення права
полювання не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним
джерелом існування.

Встановлена в ст. 30 КпАП заборона застосовувати даний вид стягнення до
окремих категорій осіб не означає, що ці суб’єкти адміністративних
проступків взагалі не підлягають адміністративній відповідальності за
вчинення адміністративних правопорушень, за які законодавець передбачає
позбавлення права. Норми адміністративно-деліктного права, які
встановлюють відповідальність за проступки у вигляді позбавлення
спеціального права, мають альтернативні санкції, що дає змогу
застосовувати інше адміністративне стягнення.

Стаття 31 КпАП передбачає виправні роботи, які застосовуються на строк
до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка
вчинила адміністративний проступок, з відрахуванням до двадцяти
відсотків її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються
місцевим судом.

Особливостями цього адміністративного стягнення є:

— стягнення майнового характеру, що триває;

— стягнення відбувається тільки за місцем постійної роботи, а тому може
застосовуватися до осіб, які працюють на постійній роботі;

— стягнення застосовується як основне;

— під час відбування виправних робіт забороняється звільнення з роботи
за власним бажанням;

— адміністрації підприємства, де правопорушник відбуває стягнення у
вигляді виправних робіт, забороняється надання цій особі чергової
відпустки;

— час відбування виправних робіт не зараховується до трудового стажу
особи, яка притягується до адміністративної відповідальності із
застосуванням цього виду стягнення.

Виправні роботи — адміністративне стягнення, яке застосовується не до
всіх без винятку правопорушників, якщо вони вчинили проступок, що
передбачений тією чи іншою статтею КпАП із зазначенням відповідного
стягнення. Це стягнення не дозволяється застосовувати: а) до
непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних
жінок); б) до військовослужбовців та призваних на збори
військовозобов’язаних; в) до осіб рядового і начальницького складу
органів внутрішніх справ.

Виправні роботи як адміністративне стягнення відрізняються від виправних
робіт без позбавлення волі як кримінального покарання.

По-перше, ці санкції відрізняються строками: в адміністративному праві
виправні роботи призначаються на строк до двох місяців, тоді як за ст.
29 КК вони призначаються до двох років. По-друге, за ст. 31 КпАП
виправні роботи відбуваються лише за місцем постійної роботи, а
відповідно до ст. 57 КК вони відбуваються відповідно до вироку суду або
за місцем роботи, але із суми заробітку засудженого проводиться
відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду в
межах від десяти до двадцяти відсотків.

Даний вид адміністративного стягнення застосовується за вчинення
адміністративних проступків, які за ступенем суспільної шкідливості
наближаються до злочинів. Це — дрібне розкрадання державного або
колективного майна (ст. 51 КпАП), незаконні виробництво, придбання,
зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або
психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП),
дрібне хуліганство (ст. 73 КпАП) та деякі інші.

Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП) передбачає короткострокове, строком
до 15 діб, позбавлення волі особи, яка вчинила адміністративний
проступок, котрий завдав значної шкоди суспільним відносинам, з
використанням їх на фізичних роботах без оплати праці.

Законодавець передбачив застосування адміністративного арешту лише за
окремі види правопорушень. У КпАП передбачено шість складів таких
проступків: 1) незаконне виробництво, придбання, зберігання,
перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин
без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); 2) дрібне хуліганство (ст.
173); 3) розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в
громадських місцях у нетверезому вигляді, вчинені особою, яка двічі
протягом року піддавалась адміністративному стягненню за такі
правопорушення (частина третя ст. 178); 4) злісна непокора законному
розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського
формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185);
5) порушення порядку організації і проведення зборів і демонстрацій (ст.
185і); 6) прояв неповаги до суду (частина перша ст. 1853).

Адміністративний арешт застосовується з урахуванням особистості
правопорушника. У частині 2 ст. 32 КпАП конкретно визначено тих осіб, до
яких взагалі не дозволяється застосовувати цей вид стягнення: вагітні
жінки; жінки, що мають дітей віком до дванадцяти років; особи, які не
досягли вісімнадцяти років; інваліди першої та другої груп.

Застосування адміністративного арешту не тягне за собою судимості й не є
підставою для звільнення особи з роботи. Його застосування не перериває
трудового стажу. Однак заробітна плата за час відбування
адміністративного арешту не виплачується.

Постанова районного або міського суду про застосування адміністративного
арешту виконується негайно після її винесення. Арештовані піддаються
особистому оглядові й тримаються під вартою, як вказано у ст. 327 КпАП,
в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. Згідно з відомчими
інструкціями Міністерства внутрішніх справ України такими місцями є
спеціальні приймальники для відбування адміністративного стягнення та
ізолятори тимчасового утримання.

Трудове використання осіб, підданих адміністративному арешту,
організовують виконавчі органи місцевого самоврядування (виконкоми
міських, районних та селищних рад).

Накладення адміністративних стягнень

Глава 4 КпАП передбачає основні правила накладення адміністративного
стягнення. Воно накладається в межах установлених санкціями статей КпАП
або іншими чинними законодавчими актами. При накладенні стягнення
враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь
його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують чи обтяжують
відповідальність.

Стаття 34 КпАП називає обставини, що пом’якшують відповідальність за
адміністративні проступки:

0 щире розкаяння винного;

0 відвернення винним шкідливих наслідків проступку, добровільне
відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

0 вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або
при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

0 вчинення правопорушення неповнолітнім;

0 вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину
віком до одного року. Орган, який вирішує справу про адміністративне
правопорушення, може визнати пом’якшуючими також обставини, не зазначені
в законі. Передбачені в ст. 35 КпАП обставини, що обтяжують
відповідальність за адміністративні проступки, також дають змогу
уповноваженому органу або суду визначитися щодо міри адміністративної
відповідальності. Обставинами, що обтяжують відповідальність,
визнаються:

0 продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогууповноважених
на те осіб припинити її; 0 повторне протягом року вчинення однорідного
правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному
стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин; 0
втягнення неповнолітнього у правопорушення; 0 вчинення правопорушення
групою осіб; 0 вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за
інших надзвичайних обставин; 0 вчинення правопорушення у стані
сп’яніння. Що стосується такої обставини, як вчинення правопорушення в
стані сп’яніння, то законодавець надав право органу адміністративної
юрисдикції не визнавати цю обставину як обтяжуючу залежно від характеру
адміністративного проступку.

Законодавець передбачає порядок накладення стягнень при вчиненні кількох
адміністративних проступків. У ст. 36 КпАП передбачено, що в разі
вчинення однією особою двох і більше адміністративних правопорушень
адміністративне стягнення накладається за кожний проступок окремо.

З цього правила зроблено винятки. Якщо особа вчинила кілька
адміністративних проступків, справи про які одночасно розглядають ся
одним і тим же органом або посадовою особою, стягнення накладається в
межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа
вчинених. До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з
додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за
будь-яке з вчинених правопорушень.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше двох місяців
після його вчинення, а при правопорушенні, що триває, – два місяці з дня
його виявлення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи чи
закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак
адміністративного проступку адміністративне стягнення може бути
накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову
в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Стаття 39 КпАП також передбачає строк, після закінчення якого особа
вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню. Цей
строк дорівнює одному року, якщо особа протягом цього року не вчинила
нового адміністративного проступку.

§ 4. Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб’єктів

Розмаїття відносин державного управління зумовлює і значну кількість
різновидів суб’єктів, які є учасниками адміністративно-правових відносин
взагалі й відносин адміністративної відповідальності зокрема. У зв’язку
з цим виділяють загальний і спеціальний суб’єкти адміністративного
правопорушення.

Загальним суб’єктом адміністративного проступку (правопорушення)
вважається осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку.

Спеціальним суб’єктом є особа, яка може бути визнана суб’єктом
конкретного адміністративного правопорушення, а відтак притягнута до
адміністративної відповідальності за наявності у неї, крім ознак
загального суб’єкта, певних додаткових ознак.

Такими додатковими ознаками, зокрема, можуть бути: громадянство; вік;
наявність статусу посадової особи або конкретна займана посада; стан
здоров’я або фізіологічний стан особи; родинні зв’язки; професія; род
або сфера професійної діяльності; факт наділення певними правами,
обов’язками або факт позбавлення суб’єктивного права чи його
відсутності; факт попереднього притягнення особи до адміністративної
відповідальності; спеціальний правовий статус, деякі інші ознаки.

Особливості адміністративної відповідальності стосуються іноземців та
осіб без громадянства. Відповідно до ст. 16 КпАП іноземці й особи без
громадянства, які перебувають на території України, підлягають
адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами
України, а питання про відповідальність за адміністративні
правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які відповідно
до чинних законів та міжнародних договорів України користуються
імунітетом щодо адміністративної юрисдикції України, вирішуються
дипломатичним шляхом.

Водночас згідно зі ст. 32 Закону України «Про правовий статус
іноземців», іноземець, який вчинив злочин або адміністративне
правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання
адміністративного стягнення може бути видворений за межі України.
Рішення про видворення приймається органом внутрішніх справ за місцем
його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора
про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх
справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися
забороною подальшого в’їзду в Україну строком до 5 років.

Крім того, іноземці та особи без громадянства є суб’єктами окремого
складу адміністративного проступку, відповідальність за який передбачена
ст. 203 КпАП «Порушення іноземцями та особами без громадянства правил
перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України».

Певні особливості адміністративної відповідальності існують для
неповнолітніх осіб віком від 16 до 18 років. До осіб, які вчинили
адміністративні правопорушення у зазначеному віці, застосовуються не
визначені адміністративні стягнення, а заходи впливу, передбачені
статтею 241 КпАП:

0 зобов’язання публічно чи в іншій формі просити вибачення у
потерпілого;

0 попередження;

0 догана або сувора догана;

0 передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх
замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу, а також
окремим громадянам на їх прохання.

У разі вчинення особами віком від 16 до 18 років адміністративних
правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121-127, частинами першою
і другою ст. 130, статтями 173, 174, 185, 190-195 КпАП, вони підлягають
адміністративній відповідальності на загальних підставах. З урахуванням
характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених
осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтею
185) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені статтею 24і
КпАП.

Крім наведеного, вік є ознакою спеціального суб’єкта адміністративного
правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 211і КпАП.
Це неявка громадян до військового комісаріату без поважних причин для
приписки до призовного пункту. Але обов’язок з’явитись за викликом до
військкомату для приписки виникає у громадян, яким у рік приписки
виповнилося 17років.

Що стосується посадових осіб, то відповідно до ст. 14 КпАП вони
підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні
проступки, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони
порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я
населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх
службових обов’язків.

Ще одна особливість адміністративної відповідальності посадових осіб
полягає в тому, що у випадках, коли суб’єктами певних адміністративних
проступків виступають і громадяни, і посадові особи, розмір стягнення
для посадових осіб передбачається вищий, ніж для громадян. Так,
відповідно до статті 53і КпАП самовільне захоплення земельної ділянки
тягне накладення штрафу на громадян в розмірі від одного до десяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадових осіб — від
восьми до п’ятнадцяти.

В окремих випадках передбачається адміністративна відповідальність не
просто посадових осіб, а осіб, що займають конкретні посади. Наприклад,
ст. 62 КпАП передбачено відповідальність капітанів або інших осіб
командного складу судна чи іншого плавучого засобу за невиконання
обов’язків по реєстрації у суднових документах операцій із шкідливими
речовинами і сумішами. У свою чергу, ст. 102 КпАП передбачено
відповідальність керівників, заступників керівників, головних
енергетиків (головних механіків), начальників цехів та служб
підприємств, установ і організацій за експлуатацію паливо- і
енерговикористовуючого устаткування без засобів автоматичного
регулювання, або приладів енергетичного контролю, або
тепло-утилізаційного обладнання, передбачених проектом, або у разі їх
несправності.

Серед ознак спеціального суб’єкта виділяють і ті, що стосуються стану
здоров’я особи. Так, ст. 44і КпАП передбачена відповідальність особи,
хворої на наркоманію, за ухилення від медичного огляду на наявність
наркотичного сп’яніння, а ст. 46 КпАП встановлено відповідальність
хворих на венеричну хворобу за умисне приховування джерела зараження та
осіб, які були у контакті з цими хворими.

Особливістю адміністративної відповідальності, пов’язаною із такою
характеристикою спеціального суб’єкта, як стан здоров’я, є також
закріплена у частині другій ст. 30 КпАП заборона застосування
адміністративного стягнення у вигляді позбавлення права керування
транспортними засобами (з деякими винятками) до осіб, які користуються
цими засобами у зв’язку з інвалідністю.

Фізіологічний стан особи використовується як ознака спеціального
суб’єкта у випадках притягнення до адміністративної відповідальності
осіб, що знаходилися під час вчинення правопорушення у стані сп’яніння
(частина третя ст. 127, ст. 130 КпАП).

Ознакою спеціального суб’єкта адміністративного проступку можуть
виступати і його родинні зв’язки з іншими суб’єктами. Так, ст. 184 КпАП
передбачена відповідальність батьків за невиконання ними обов’язків щодо
виховання дітей.

В окремих випадках ознакою спеціального суб’єкта виступає обов’язок,
покладений на особу, або надане їй суб’єктивне право. Таким може бути,
зокрема, обов’язок за вироком або рішенням суду відшкодувати майнову
шкоду, заподіяну злочином підприємствам, установам, організаціям або
громадянам. За ухилення від виконання такого обов’язку ст. 511 КпАП
передбачено адміністративну відповідальність.

Щодо суб’єктивного права як ознаки спеціального суб’єкта
адміністративного проступку, то частина друга ст. 106 і КпАП передбачає
відповідальність землекористувачів або землевласників за невжиття ними
на закріплених за ними земельних ділянках заходів щодо знищення
дикоростущих конопель чи снотворного маку. В даному випадку ознакою
спеціального суб’єкта виступає право землекористування або
землеволодіння, надане певній особі.

Крім того, в багатьох випадках законодавством передбачається
адміністративна відповідальність осіб, наділених правом управління
транспортними засобами (ст. 121—124 КпАП) або річковими чи маломірними
суднами (ст. 116 КпАП).

Іноді ознакою спеціального суб’єкта може бути попереднє позбавлення
суб’єктивного права або його відсутність взагалі. Так, громадяни, у яких
органами внутрішніх справ анульовано дозвіл на зберігання і носіння
вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї, можуть бути притягнуті
до адміністративної відповідальності за ухилення від реалізації такої
зброї згідно із ст. 193 КпАП. А особи, які не мають права керування
транспортними засобами, є суб’єктами адміністративного проступку,
відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 126 КпАП.

Окремі особливості адміністративної відповідальності існують для
представників певних професій. Так, відповідно до вимог ст. 29 КпАП
такий вид адміністративного стягнення, як конфіскація, якщо вона
передбачає вилучення вогнепальної зброї, інших знарядь полювання та
бойових припасів, не може бути застосований до людей, для яких полювання
є основним джерелом існування. До таких осіб також не може
застосовуватись адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права
полювання.

У свою чергу, суб’єктами адміністративного проступку, передбаченого ст.
108 КпАП, який полягає у грубому порушенні правил експлуатації
тракторів, комбайнів, інших самохідних сільськогосподарських машин і
правил техніки безпеки при їх експлуатації, можуть бути тільки
механізатори. Суб’єктами проступку, передбаченого ст. 165і КпАП,
виступають, крім інших суб’єктів, представники такої професії, як
адвокати.

Крім професії, як ознака спеціального суб’єкта може використовуватись і
род діяльності, яким займається особа, або навіть сфера діяльності. Так,
суб’єктами проступку, який полягає в недотриманні квоти демонстрування
національних фільмів при використанні національного екранного часу, є
працівники кінематографії і телебачення (ст. 1648 КпАП), суб’єктами
проступків, передбачених статтями 155, 155і, 1552 КпАП, є працівники
торгівлі, громадського харчування і сфери послуг.

Досить велику групу спеціальних суб’єктів адміністративного проступку
утворюють суб’єкти, що мають спеціальний правовий статус. До таких можна
віднести: військовослужбовців; членів дільничних виборчих комісій (ст.
1862 КпАП); громадян — суб’єктів підприємницької діяльності (ст. 133і,
1332, 165і, 166і, 1662 КпАП тощо); суб’єктів цивільного або
кримінального процесів — свідків, потерпілих, позивачів, відповідачів,
експертів, перекладачів (ст. 1853, 1854 КпАП) тощо.

Суттєві особливості має адміністративна відповідальність
військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія
дисциплінарних статутів (або спеціальних положень про дисципліну). Так,
відповідно до ст. 15 КпАП військовослужбовці й призвані на збори
військовозобов’язані, а також особи рядового і начальницького складів
органів внутрішніх справ несуть відповідальність за вчинення
адміністративних проступків за дисциплінарними статутами.

Водночас ці особи за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються
забезпечення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і
санітарно-протиепідемічних правил і норм, правил полювання, рибальства
та охорони рибних запасів, митних правил, вчинення ко-рупційних діянь та
інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, неправомірним використанням
державного майна, невжиттям заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої
постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту,
припису чи подання прокурора, ухиленням від виконання законних вимог
прокурора, порушенням законодавства про державну таємницю, несуть
адміністративну відповідальність на загальних підставах. Але при цьому
до зазначених осіб не може бути застосовано такі види адміністративних
стягнень, як виправні роботи і адміністративний арешт.

Інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів (або
спеціальних положень про дисципліну), у випадках, прямо передбачених
ними, несуть за вчинення адміністративних правопорушень дисциплінарну
відповідальність, а в інших випадках — адміністративну відповідальність
на загальних підставах.

При порушенні правил дорожнього руху водіями транспортних засобів
Збройних Сил України або інших утворених відповідно до законів України
військових формувань, військовослужбовцями строкової служби штраф як
адміністративне стягнення до них не застосовується. До зазначених осіб
як захід адміністративної відповідальності застосовується попередження.

Загалом тільки у КпАП передбачено адміністративну відповідальність більш
як тридцяти видів спеціальних суб’єктів. Тому при вирішенні питання про
притягнення до адміністративної відповідальності тієї чи іншої особи
необхідне ретельне з’ясування правового статусу цієї особи з метою
виявлення в ньому ознак спеціального суб’єкта.

§ 5. Інші види юридичної відповідальності, що регулюються
адміністративним правом

Складовою предмета адміністративного права, з-поміж інших, є відносини,
що виникають в процесі внутрішньоорганізаційної діяльності різних
органів державної влади, причому не тільки виконавчої. Належна внутрішня
організація роботи державних органів є запорукою сумлінного виконання
такими органами своїх головних (профільних) завдань, функцій та
повноважень.

У внутрішньоорганізаційних відносинах важливе місце належить таким видам
юридичної відповідальності, що реалізуються в самих органах держави та
їх апараті, як дисциплінарна / матеріальна відповідальність.

Найчастіше дисциплінарна і матеріальна відповідальність розглядаються в
межах предмета трудового права, норми якого регулюють
внутрішньоорганізаційні відносини всередині підприємства, установ та
організацій, що виникають на підставі трудових правовідносин.

Аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність також
адміністративно-правового регулювання подібних видів юридичної
відповідальності щодо осіб, що проходять службу в державних органах (та
їх апараті).

Дисциплінарна відповідальність в адміністративному

Як вже було відзначено, дисциплінарну відповідальність прийнято
визначати як застосування уповноваженим органом або посадовою особою до
осіб, що знаходяться в їх безпосередньому організаційному
підпорядкуванні та вчинили передбачені законом проступки, певних
стягнень особистого або організаційного характеру — дисциплінарних
стягнень.

Для встановлення галузевої належності правових норм, що регулюють
відносини дисциплінарної відповідальності в державних органах, треба
врахувати, що всі особи, які працюють в державних органах (та їх
апараті), за характером правового становища поділяються на три
категорії:

1) особи, що перебувають на державній службі й мають статус,
врегульований Законом України «Про державну службу»;

2) особи, що перебувають на державній службі, але їх статус
регламентується спеціальними законами. Особи цих двох категорій
вважаються державними службовцями, хоча і мають відмінності в правовому
статусі;

3)  особи, що працюють в апараті державних органів (а не на державній
службі) і не мають статусу державних службовців.

Нормами адміністративного права регламентуються відносини дисциплінарної
відповідальності тільки щодо перших двох категорій осіб. В тому числі ці
норми містяться в законах України «Про статус суддів», «Про прокуратуру»
тощо.

Натомість особи, що працюють в апараті державних органів / не є
державними службовцями, підлягають дисциплінарній відповідальності, що
регулюється виключно законодавством України про працю.

Відповідно до зазначених вище категорій можна виділити різновиди
дисциплінарної відповідальності, які регулюються адміністративним
правом.

1. Щодо осіб, які проходять службу в державних органах (та їх апараті) і
статус яких врегульовано Законом України «Про державну службу»,
дисциплінарна відповідальність регламентується цим Законом та низкою
підзаконних нормативно-правових актів. Даний різновид дисциплінарної
відповідальності був розглянутий окремо в главі 19 (§ 4). Тут додамо
лише, що у випадках, коли окремими нормативно-правовими актами не
врегульовано порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності
державних службовців зазначеної категорії, використовуються норми
законодавства України про працю.

2. Щодо осіб, які проходять службу в державних органах, насамперед
органах виконавчої влади (та їх апараті), але статус яких
регламентується спеціальними окремими законами, засади та умови їх
дисциплінарної відповідальності можуть встановлюватись або цими
законами, або особливими нормативно-правовими актами — дисциплінарними
статутами (та положеннями про дисципліну).

Так, згідно із Законом України «Про дипломатичну службу» працівники
дипломатичної служби несуть дисциплінарну відповідальність за
невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, перевищення
службових повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з перебуванням на
дипломатичній службі, а також за вчинки, що їх ганьблять та
дискредитують орган, в якому вони працюють. Крім дисциплінарних
стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, до
працівників дипломатичної служби можуть застосовуватися такі заходи
дисциплінарного впливу, як затримка до одного року присвоєння чергового
дипломатичного рангу, рангу державного службовця або у призначенні на
вищу посаду та попередження про неповну службову відповідність.

Деякі інші приклади особливостей дисциплінарної відповідальності щодо
державних службовців розглядуваної категорії наведені у главі 19 (§ 5).

На відміну від дисциплінарної відповідальності менш поширеною у сфері
державного управління є так звана матеріальна відповідальність в
адміністративному праві.

Матеріальна відповідальність в адміністративному праві

У трудовому праві матеріальна відповідальність розглядається як
покладення на працівника обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну ним
роботодавцю. Враховуючи компенсаційний характер матеріальної
відповідальності, норми, що регулюють аналогічні за змістом відносини,
можна виявити і в адміністративному праві. При цьому матеріальна
відповідальність залежно від суб’єкта, на якого покладається обов’язок
відшкодувати заподіяну шкоду, поділяється на два різновиди.

Перший різновид матеріальної відповідальності за адміністративним правом
передбачено ст. 40 КпАП. Згідно з цією статтею, якщо в результаті
адміністративного правопорушення завдано шкоди громадянину,
підприємству, установі чи організації, то адміністративна комісія,
виконавчий орган сільської, селищної, міської ради при вирішенні питання
про накладення стягнення за адміністративне правопорушення має право
одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди, якщо
її сума не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
а суддя районного (міського) суду — незалежно від розміру шкоди.

Винятком з цього правила є випадки, коли шкода заподіяна неповнолітнім,
що досяг 16 років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує
одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. В такому випадку
суддя має право покласти на неповнолітнього обов’язок щодо відшкодування
заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її.

Другим різновидом матеріальної відповідальності в адміністративному
праві є випадки, коли особи, що проходять службу в державних органах,
відшкодовують матеріальну шкоду, завдану ними цьому органу або в цілому
державі.

Прикладом такого нормативно-правового акту, який регламентує порядок і
правила притягнення зазначених осіб до матеріальної відповідальності, є
Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду,
заподіяну державі (затверджене Постановою Верховної Ради України від
23.06.1995 p.). Воно визначає підстави і порядок притягнення до
матеріальної відповідальності військовослужбовців і призваних на збори
військовозобов’язаних, винних у заподіянні шкоди державі під час
виконання ними службових обов’язків, передбачених актами законодавства,
військовими статутами, інструкціями та іншими нормативними актами.

Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода, заподіяна розкраданням,
пошкодженням, втратою чи незаконним використанням військового майна,
погіршенням або зниженням його цінності, що спричинило додаткові витрати
для військових частин, установ, організацій, підприємств та
військово-навчальних закладів, для відновлення, придбання майна чи інших
матеріальних цінностей або надлишкові виплати. Військовослужбовці й
призвані на збори військовозобов’язані несуть матеріальну
відповідальність за наявності: заподіяння прямої дійсної шкоди;
протиправної їх поведінки; причинного зв’язку між: протиправною
поведінкою і настанням шкоди; вини у заподіянні шкоди.

Протиправною визнається така поведінка (дія чи бездіяльність)
військовослужбовця або призваного на збори військовозобов’язаного, коли
він не виконує або недбало виконує свої службові обов’язки.
Військовослужбовець або призваний на збори військовозобов’язаний
визнається винним у заподіяній шкоді, якщо протиправне діяння вчинене
ним умисно чи з необережності. Залежно від того, навмисно чи з
необережності заподіяно шкоду, а також з урахуванням суспільної
небезпеки дії (бездіяльності) винної особи та обставин, за яких
заподіяно шкоду, і вартості майна військовослужбовці і призвані на збори
військовозобов’язані притягуються до обмеженої, повної або підвищеної
матеріальної відповідальності.

Притягнення військовослужбовців до обмеженої матеріальної
відповідальності здійснюється у випадках заподіяння ними шкоди внаслідок
недбалого виконання ними службових обов’язків, передбачених військовими
статутами, інструкціями та іншими нормативними актами. Матеріальна
відповідальність в такому випадку полягає у відшкодуванні винною особою
в розмірі заподіяної шкоди, але не більше місячного грошового
забезпечення. Крім того, в передбачених зазначеним Положенням випадках
військовослужбовці несуть матеріальну відповідальність у розмірі
заподіяної з їх вини шкоди, але не більше тримісячного грошового
забезпечення.

Притягнення до повної матеріальної відповідальності здійснюється у разі:

—  умисного знищення, пошкодження, псування, розкрадання, незаконного
витрачання військового майна або вчинення інших умисних протиправних
дій;

— приписки у нарядах та інших документах фактично невиконаних робіт,
фальсифікації звітних даних і обману держави в інших формах;

— заподіяння шкоди особою, яка перебувала у нетверезому стані;

— дій (бездіяльності), що мають ознаки злочину;

—  недостачі, а також знищення або псування військового майна,
переданого їм під звіт для зберігання, перевезення, використання чи для
іншої мети.

У зазначених випадках військовослужбовці й призвані на збори
військовозобов’язані несуть матеріальну відповідальність у повному
розмірі шкоди, заподіяної з їх вини державі.

Військовослужбовці й призвані на збори військовозобов’язані за шкоду,
заподіяну розкраданням, марнотратством або втратою зброї та боєприпасів,
оптичних приладів, засобів зв’язку, спеціальної техніки,
льотно-технічного, спеціального морського і десантного обмундирування,
штурманського спорядження, спеціального одягу і взуття, інвентарних
речей та деяких інших видів військового майна, несуть підвищену
матеріальну відповідальність у 2—10-кратному розмірі вартості цього
майна. Перелік військового майна, недостача або розкрадання якого
відшкодовується винними особами у кратному співвідношенні до його
вартості, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Командири (начальники) військових частин, винні в незаконному звільненні
чи переведенні робітника або службовця на іншу роботу, повністю
відшкодовують матеріальну шкоду, заподіяну у зв’язку з оплатою за період
вимушеного прогулу чи за період виконання ними нижчеоплачуваної роботи.
Таку відповідальність зазначені особи несуть також у разі затримання
ними виконання ухвали суду або наказу вищого за підлеглістю командира
(начальника) про поновлення робітника або службовця на роботі. 462

Втім далеко не для всіх осіб, що проходять службу в державних органах,
відносини матеріальної відповідальності регламентуються настільки
ретельно. В окремих випадках регламентація таких відносин полягає тільки
у встановленні кола осіб, які будуть притягуватися до матеріальної
відповідальності за умов завдання відповідної шкоди. Так, згідно з
Положенням про виробництво, зберігання, продаж марок акцизного збору і
маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів (затвердженим
Постановою Кабінету Міністрів України від 24.10.1996 р. № 1284, в
редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.1998 р. № 1956)
обов’язки з продажу марок акцизного збору покладаються на державного
податкового інспектора наказом голови державної податкової
адміністрації. Після видання наказу голова державної податкової
адміністрації (або за його дорученням інша посадова особа) зобов’язаний
ознайомити інспектора (під розписку) з порядком продажу та ведення
обліку марок акцизного збору, після чого ці марки передаються інспектору
під звіт. При цьому державний податковий інспектор несе повну
індивідуальну матеріальну відповідальність за забезпечення схоронності
прийнятих марок і за будь-яку заподіяну їм шкоду як внаслідок умисних
дій, так і внаслідок недбалого або несумлінного ставлення до своїх
обов’язків.

Що стосується порядку і правил притягнення державних службовців до
матеріальної відповідальності, то, якщо вони не врегульовані
спеціальними нормативно-правовими актами, використовуються норми
законодавства України про працю.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. –
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. – М., 2003. – 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. – 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. – К., 2003. – 600 с

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020