Необхідність формування нового типу взаємовідносин органів виконавчої
влади з громадянами
Одним з пріоритеїних напрямків соціально-політичних перетворень в
Україні слід вважати запровадження якісно нового типу взаємовідносин між
громадянами і органами виконавчої влади, а саме — такого, за яким кожній
людині було б забезпечено реальне додержання і захист належних їй прав і
свобод у сфері діяльності цих органів.
Вирішення даної проблеми нерідко пов’язують власне з функціонуванням
адміністративної юстиції як певної спеціалізованої системи судового
захисту прав і свобод громадян. Дійсно, хоч цей термін, як відомо, і не
має в світовій правовій теорії та практиці якогось однозначного
застосування, однак усі існуючі варіанти розуміння адміністративної
юстиції зводяться до того, що вона є важливою формою контролю, за
законністю в сфері державного управління.
Необхідними рисами такого контролю є, по-перше, те, що він пов’язаний з
розглядом спору, однією з сторін якого обов’язково виступає орган
виконавчої влади або його посадова особа. По-друге, при розгляді спору
громадянину гарантується рівність з іншою стороною в процесуальному
відношенні. І, нарешті, розгляд спору здійснюється судовим органом, який
може мати різний характер: або форму спеціального адміністративного суду
(як, наприклад, у Німеччині); або бути так званим «квазісудовим» органом
(як у Франції); або ж бути загальним судом (як це існує у Великобританії
та США).
Отже, адміністративна юстиція, за загальним правилом, це — сфера
юрисдикційної діяльності судів щодо розгляду справ про захист громадян
від порушень з боку держави, її органів.
Але ж цим аспектом вирішення проблеми забезпечення прав і свобод
громадян у сфері функціонування виконавчої влади аж ніяк не обмежується.
Зазначену проблему слід ставити і розглядати значно ширше. А саме: як
взагалі має бути змінений механізм реалізації виконавчої влади — з тим,
щоб діяльність її органів (і посадових осіб) була б принципово
підпорядкована завданням неухильного забезпечення прав і свобод
громадян.
Такий підхід потребує якісно нового погляду на сутність та цільову
орієнтацію виконавчої влади.
Цей погляд полягає в розумінні того, що виконавча влада має бути
спрямована не стільки — як було традиційно — на організацію управління
суспільними справами з боку держави, скільки на виконання державою
функцій щодо: 1) створення належних умов для повноцінної реалізації
громадянами своїх прав і свобод; 2) надання населенню (фізичним і
юридичним особам) багатоманітних управлінських послуг; 3) здійснення
цілеспрямованого «внутрішнього» контролю за виконанням управлінськими
органами, їх посадовими особами покладених на них обов’язків стосовно
забезпечення прав і свобод громадян; 4) вжиття відповідних заходів
адміністративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень та
дій, що порушують їх права і свободи.
Всї основні принципи, що необхідні для правового забезпечення здійснення
таких функцій, закріплені в Конституції України. Це, зокрема, принципи:
верховенства права; законності; рівності усіх перед законом; пріоритету
закону у правовому регулюванні компетенції та порядку діяльності органів
виконавчої влади, їх посадових осіб; судового захисту порушених
державними органами прав і свобод громадян; незалежності суду при
здійсненні своїх функцій та деякі інші принципи.
Згадана цільова переорієнтація діяльності органів виконавчої влади є
дуже непростою справою, оскільки передбачає необхідність рішучого
подолання тих глибоко укорінених вад існуючої тривалий час в нашій
країні системи управління, в якій інтереси держави домінували над
інтересами особи.
В першу чергу треба позбавитися залишків принципу
формально-декларованого «демократичного», а насправді — цілком
«бюрократичного» централізму в апараті державного управління.
В умовах невиправдано високої централізації державного управління
головним показником роботи є не якісне виконання органом чи посадовою
особою нормативне визначеної компетенції, функцій та повноважень, а
механічне відтворення команд «згори» з наміром догодити вищому
начальнику. Тому навіть саме поняття «компетенції» багато в чому
втратило своє справжнє значення. Внаслідок цього в управлінській
практиці повноваження в багатьох випадках формулюються розпливчате, не
конкретно, не існує чіткого розподілу завдань, функцій і
відповідальності між різними органами і посадовими особами. Окремі
органи часто дублюю гь один одного, що призводить до паралелізму та
неузгодженості в роботі. А все це, звичайно, суттєво заважає громадянам
реалізувати свої законні вимоги у відносинах з відповідними органами і
посадовими особами.
Враховуючи наведене, необхідно значно підвищити якість
адміністративно-правової регламентації структури та діяльності органів
виконавчої влади у напрямі більш чіткого і обгрунтованого закріплення
функцій і повноважень цих органів, а також уточнення і конкретизації їх
взаємовідносин з громадянами. Базовим елементом цієї регламентації
повинні стати загальні статутні закони стосовно органів виконавчої влади
всіх рівнів — «Про Кабінет Міністрів України», «Про міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні
адміністрації». На їх підставі мають бути переглянуті та оновлені
локальні компетенційні акти — про конкретні міністерства та відомства,
їх місцеві ланки, оскільки саме ці органи вирішують більшість питань,
пов’язаних з реалізацією прав і свобод громадян.
Важливе значення має необхідність подолання існуючої недооцінки ролі
законів у правовій регламентації відносин між органами виконавчої влади
і громадянами.
Концептуальною передумовою такого становища було поширене уявлення про
право як будь-який офіційно оголошений акт суб’єкта державної влади, яка
вважалася виразником волі «всього народу». Завдяки цьому державна влада
перетворювалась у найвищу, неконтрольовану і нічим нестри-мувану силу.
Інакше кажучи, кожний суб’єкт державної, в тому числі і виконавчої,
влади знаходиться нібито не «під», а «над» законом, і, отже, отримує
змогу пристосовувати правові норми під свої власні інтереси,
використовувати їх на свій розсуд.
Як наслідок, принцип законності набув здебільшого формального значення,
а саме право втратило функцію об’єктивного критерію вирішення
конфліктних ситуацій у взаємовідносинах між державою і особою. Це
підтверджується, зокрема, тим, що і на сьогодні переважна більшість
питань в цій сфері вирішується, як в минулі роки, не в законах, а в
підзаконних нормативно-правових актах, насамперед в постановах Кабінету
Міністрів, а також у відомчих актах міністерств, державних комітетів та
деяких інших центральних органів виконавчої влади.
Саме тому, до речі, з’являється можливість порушень прав і свобод
громадян з боку органів виконавчої влади не тільки на етапі прийняття
індивідуальних адміністративних актів, а ще на рівні нормативної
регламентації у підзаконних актах, і особливо, як свідчить життя, у так
званих відомчих актах. Зважаючи на це, слід було б законодавче позбавити
більшість центральних органів виконавчої влади, крім вузького кола
окремих міністерств, права видавати нормативні акти, що зачіпають права
і свободи громадян.
Література Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание й управление. — М., 1981. —С.19 Див. напр.: Аверьянов В. Б. Организация аппарата государственного управленим (структурно-функциональньїй аспект). — К., 1985. — С. 68-78. У колишній радянській літературі до проблеми суперечностей у державному управлінні звертались лише окремі автори. Див., напр.: Герасимов А.П, Противоречия й закономерности государственного управлення // Сов. госуд. й право. — 1986. — X" 4. У вітчизняній юридичній літературі цьому аспекту почали приділяти цілеспрямовану увагу з середини 70-х років. Див.: Аверьянов В.Б. Некоторьіе вопро-сьі гносеологической характеристики социально-управленческих отношений // Пра-вовьіе проблеми управлення народним хозяйством. — К., 1976. — 15с.; Социаль-ньіе й государственно-правовие аспекти управлення в СССР. — К., 1978. — 426 с. Див.: Козлов Ю.М. Административние правоотношения. — М., 1976. — С. 152. Алексеев С.С. Право й управление в социалистическом обществе (общетео-ретические вопросьі) // Сов. госуд. й право. — 1973. — № 6. — С. 13. Див.: Цветков В. В. К вопросу об зффективности й качестве управлення // Сов. госуд. й право. — 1980. — № 6; Зффективность й качество управленческой деятельности (государственно-правовой аспект). — К., 1980.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
