Особа злочинця
Поняття особи злочинця.
Соціальне і біологічне в особі злочинця.
Типологія особи злочинця.
Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця.
Поняття особи злочинця
Особу злочинця можна розглядати лише як суб’єкта злочину, тобто людину,
яка вже вчинила злочин. До вчинення злочину певні властивості особи
можна тільки характеризувати як криміногенні, але поки злочин не
вчинено, особи злочинця відповідно ще не існує. Не можна ототожнювати
поняття “особа злочинця” і “злочинна особа”, бо перше не існує поза
вчиненого злочину і властивостей суб’єкта злочину.
Розкрити поняття “особа злочинця” неможливо без тлумачення і засвоєння
поняття “особа”. Особа злочинця є складним поняттям, що утворюється
поєднанням загальносоціологічного поняття “особа” і юридичного
“злочинець”. Вчинення злочину характеризує певну особу як антисуспільну,
але не розкриває при цьому її повного змісту. Розв’язання проблеми про
сутність і поняття особи злочинця потребує вирішення питань, які логічно
взаємопов’язані: що таке особа злочинця; чи існує вона взагалі; які її
ознаки; роль у вчиненні злочину; як можна вплинути на неї, щоб запобігти
злочину.
Кримінологічне вчення про особу злочинця виходить з основних положень
матеріалістичної філософської концепції людини. Особа як цілісне
утворення становить соціальну якість людини, яка не дається від
народження, а формується у процесі діяльності й завжди пов’язана із
суспільством, тобто є продуктом соціалізації людини. Разом з тим людина
є продуктом подвійної детермінації, бо її природа біологічна. Отже,
природа і сутність особи не тотожні поняття. Детальніше питання про
співвідношення у людині соціального й біологічного розглянемо далі.
Людині як суспільній істоті властиві свідомість і самосвідомість. Для
того щоб бути особою, людина повинна усвідомлювати не тільки навколишню
дійсність, а й себе у відносинах з цією дійсністю. Але висновок, що
особа неможлива без свідомості, не можна ототожнювати з висновком, що
свідомість дорівнює особі, оскільки діє не свідомість, а особа, яка
регулює власну діяльність за допомогою свідомості. З цього логічно
випливає, що свідомість є внутрішньою (інтраіндивідуальною) сутністю
людини.
Інший бік сутності особи — зовнішня (інтеріндивідуальна) сутність —
пов’язаний із соціальною діяльністю людини. Загалом людина як особа
характеризується здебільшого як діючий суб’єкт, тобто такий, що живе в
суспільстві і взаємодіє з іншими людьми, створює умови для свого
існування і сам себе.
Таким чином, проаналізувавши питання про сутність особи, доходимо
висновку, що вона має два основних аспекти: інтер-індивідуальний, що
виявляється в соціальній діяльності людини, і інтраіндивідуальний, що
виражає внутрішній світ особи і виявляється в її соціальній
спрямованості.
З огляду на викладене особу людини можна визначити як систему
соціально-психологічних властивостей і якостей, в яких відображені
зв’язки та взаємодія людини із соціальним середовищем через практичну
діяльність.
Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з
окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи
Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки,
що структура особи має такі елементи:
соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визначають місце людини в
системі суспільних відносин (стать,сімейний стан, рівень освіти,
належність до певної соціальної групи та ін.);
соціальні функції, які виражаються через показники реальних проявів
особи в основних сферах діяльності (професійно-трудовій,
соціально-культурологічній, соціально-по-бутовій);
• морально-психологічні установки, що відбивають ставлення людини до її
проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських
обов’язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших
цінностей).
Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції)
характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій
становить сукупність елементів її соціальної спрямованості, які
визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності.
Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних
положеннях з урахуванням певних особливостей. Насамперед відмінність
особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення
злочину. Злочин як специфічний різновид діяльності людини дає підстави
для міркування, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому.
Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовнішньому та
внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмінністю є негативна
(антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний
вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи
злочинця полягає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої
є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи
злочинця.
З огляду на викладене пропонуємо таке визначення особи злочинця: це
сукупність соціально-психологічних властивостей особи, що за певних
ситуативних обставин (або поза ними) призводять до вчинення злочину.
Але в реальному житті люди з такими властивостями не завжди вчиняють
злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається
кримінологія не може дати. Більшість кримінологів вважають, що в особі
злочинця ці властивості набирають критичної маси, яка створює нову
якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю
особи.
Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця пропонують
вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково використано структуру
особи, яку запропонував К. Платонов [17]:
спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, установки,
світогляд, правосвідомість, схильності й звички);
соціальні ролі й соціальні статуси особи;
ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність ітривалість
злочинної діяльності);
морально-психологічний аспект особи (морально-політичні,світоглядні й
моральні риси та властивості: погляди, переконання, цілі; психологічні,
емоційні, вольові та інтелектуальні особливості; наявність психічних
аномалій);
психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров’я,особливості
фізичної конституції).
Від попередньо розглянутої пропонована структура відрізняється
виокремленням таких підструктур, як спонукальна сфера, ступінь
суспільної небезпечності та психофізіологічний аспект особи.
Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України визначають як сукупність
соціальних властивостей, ознак, зв’язків і відносин, що характеризують
особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими
(неособистісни-ми) умовами й обставинами призводять особу до
антисус-пільної поведінки.
Іншої точки зору на вирішення цієї проблеми дотримується А. Зелінський.
Найбільш слушною він вважає динамічну функціональну структуру особи, яку
запропонував К. Платонов. Ця структура складається з чотирьох
підструктур (груп властивостей, що різняться зумовленістю соціальних або
біологічних факторів):
соціальне зумовлені якості особи (спрямованість, моральнівластивості,
інтереси, схильності, мотиви, потреби);
підструктура підготовленості або досвіду (знання, навички, вміння,
звички);
особливості окремих психічних процесів (сила й особливості здійснення
інтелектуальних, вольових та емоційнихпроцесів);
біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, органічні
патологічні зміни і властивості, здібності, обдарованість).
Схематично ця структура відображується у вигляді чотирьох рівнів:
найвищим є соціальне зумовлений рівень спрямованості
особи, від якого залежить вибір лінії поведінки, а під ним у зазначеному
порядку інші рівні, що зумовлюються соціальними й біологічними
факторами. У нормі поведінка особи внутрішньо регулюється структурою
особи загалом — усіма чотирма рівнями.
Як стверджує А. Зелінський, оскільки не будь-який злочин є діяльністю —
цілеспрямованою вольовою поведінкою, а види злочинної діяльності
різняться мотивацією і способом вчинення, неможливо виокремити таку
якість особи, яка була б притаманна всім правопорушникам поза фактом
порушення ними закону. Піддаючи критиці поширене в багатьох підручниках
визначення “особа злочинця — це особа людини, що вчинила злочин”, вчений
обґрунтовує свою точку зору тим, що в такому разі наявна логічна помилка
(тавтологія): злочинець і є особою, що вчинила злочин. А. Зелінський
підкреслює також, що твердження “сутністю особи злочинця є її суспільна
небезпечність” парадоксальне: до вчинення злочину була наявна суспільна
небезпечність особи, яка збиралася вчинити злочин, але не було ще особи
злочинця, а після вчинення злочину є особа злочинця, але вже немає
реальної небезпеки. Не всі особи, що порушили закон, суспільне
небезпечні. Про особу злочинця, на думку вченого, може йтися тільки
стосовно людини, винної у злочинній діяльності, тобто такої, що вчинила
систему передбачених кримінальним законом умисних цілеспрямованих дій,
спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках А.
Зелінський пропонує розглядати осіб, що вчинили злочини. Вчений визнає
умовність такого поділу, але пояснює його необхідність відсутністю
відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити
випадкових злочинців від професійних. Універсальні злочинці, які завжди
готові до вчинення будь-якого злочину, є винятком, а не правилом.
Внаслідок відмінностей між типами злочинної діяльності можна розрізняти
осіб певних типів залежно від характеру злочинної діяльності й
морально-психологічних особливостей правопорушників.
Виходячи з наведених положень А. Зелінський пропонує таке визначення
особи злочинця: це сукупність соціально-демографічних, психологічних і
моральних характеристик, які тією чи іншою мірою типово притаманні
людям, що винні у злочинній діяльності певного типу.
Соціальне і біологічне в особі злочинця
Питання про співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця
дискутується протягом усього розвитку науки кримінології. Вирішення
цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну
поведінку особи — якості, що були набуті особою протягом життя або які
вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення,
оскільки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і
засобів впливу на злочинність.
Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки
від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки
внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності
залежить тільки від усунення відповідних соціальних факторів. У такому
разі неможливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на
коригування особистісних характеристик.
Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна
поведінка зумовлена тільки біологічними факторами. У таких випадках
особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо
генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають
характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати
інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб’єктом злочину.
, Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоці-альної системи
високого рівня складності є” загальноприйнятим, більшість
вчених-кримінологів визнають, що особа злочинця органічно поєднує
соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що
є визначальним в особі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони
співвідносяться. Це питання вирішується представниками соціологічних і
біологічних (біопсихологічних) напрямів у кримінології по-різному.
З погляду представників першого напряму суть відмінності злочинної
поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі
мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації,
погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняних громадян. Вольові
фізичні характеристики можуть сприяти або перешкоджати вчиненню
злочинів, проте за їх допомогою неможливо визначити чому саме вчинено
злочин.
Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на
питання про прнчини злочинної поведінки, повинна бути така система
особистісних характеристик, що закономірно виявляються в ній:
сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);
ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки,
переконання, ціннісні орієнтації, спрямованістьособи);
соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами;
діяльність особи, що має значення в соціальному, моральному та правовому
аспектах, її місце і роль у цій діяльності.
Представники цього напряму не заперечують можливостей впливу на злочинну
поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні
аномалії здебільшого не успадковуються, а набуваються, тобто мають
соціально зумовлене походження внаслідок впливу умов у сім’ї, форм
виховання, обстановки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі
злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вживати заходів
як правового, так і медичного характеру.
Розглянемо й іншу точку зору на вирішення цього питання, яку пропонує А.
Зелінський. Він вважає, що у кримінології, як і в інших науках про
людину, домінує вульгарно-соціологічний підхід до трактування особи.
Піддаючи критиці тезу, що самі по собі біологічні властивості особи не
можна вважати причинами злочинної поведінки, вчений пояснює такий підхід
неправильною оцінкою соціального й біологічного в особі людини.
Соціальне — це ні що інше, як особливо організоване біологічне, а особа
людини формується під впливом двох одночасно діючих потоків інформації —
соціальної і генетичної.
Генетично успадковується темперамент, від якого значною мірою залежить
характер людини, зокрема така його особливість, як залежність поведінки
від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою людей поділяють на
екстравертів (велика залежність) та інтровертів (незначна залежність).
Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант,
обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними
захворюваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за
даними судово-психіатричної експертизи, 50-70 % вбивць і осіб, що
вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які
вчинили злочини в “межових станах”. Успадковується також фізична
організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для
формування особи злочинця. Крім того, життя дає приклади природженої
схильності до вчинення злочинів — це випадки вчинення злочинів
неповнолітніми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального
середовища недоцільно.
На підтвердження своєї тези А. Зелінський наводить також приклади
підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп
(мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР,
негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки (особливо
пуерториканців) у США, що неможливо пояснити виключно соціальними
факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через
побоювання звинувачень у расизмі.
Твердження, що будь-який злочин є результатом свідомої антисоціальної
спрямованості (установок) особи, А. Зелінський так само вважає
помилковим. Спрямованість є однією з підструктур особи, яка хоча й
визнається основною у процесі внутрішньої регуляції діяльності, проте не
є єдиним її регулятором. Вибір певних вчинків здійснюється за участю
всіх елементів біосоці-альної системи, якою є особа людини. Зокрема,
такий вплив здійснюють як підструктура досвіду, так і підструктура
особливості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів.
Підструктура біологічно зумовлених якостей особи — темпераменту,
здібностей, типу нервової системи, а також патології психіки — бере
діяльну участь у процесі саморегуляції, а іноді є визначальною. Окремі
види психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а
патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких
посягань на життя, здоров’я, честь і гідність інших.
Отже, маємо два протилежних погляди на співвідношення соціального й
біологічного в особі злочинця, а також аргументи на їх підтвердження і
спростування протилежних точок зору.
З огляду на те що прихильники обох поглядів визнають вплив на злочинну
поведінку особи психічних аномалій (відповідно з урахуванням специфіки
обох поглядів), а також на важливість цього питання потрібно розглянути
його детальніше.
Інтерес кримінології до психічних аномалій зумовлюється тим, що велика
кількість осіб з тих, хто вчиняє злочини, мають такі аномалії. Так, за
даними досліджень Ю. Антоняна і С. Бородіна, серед осіб, що вчинили
вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші
тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють
їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями
займається судова патопсихологія.
Судова (кримінальна) патопсихологія — це самостійна наукова дисципліна,
що виникла на межі патопсихології, судової психіатрії і кримінології.
Предметом судової патопсихології є особливості психології особи і
злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями у зв’язку з питаннями
кримінального й цивільного права, які мають криміногенне значення і
передбачають розробку заходів профілактики такої поведінки. Таким чином,
судова патопсихологія вивчає психологічну природу, психологічні
закономірності й механізм впливу психічних аномалій на вчинення
кримінальне караних діянь. Об’єктом вивчення судової патопсихології є
психологічні особливості особи і злочинної поведінки осіб з психічними
аномаліями [2].
&
????????Під психічними аномаліями розуміють такі розлади психічної
діяльності особи, які не виключають осудності, але спричинюють
особистісні зміни, які можуть мати криміногенне значення. Такі аномалії
ускладнюють соціальну адаптацію індивіда і зменшують його здатність
усвідомлювати власні дії й керувати ними (Ю. Антонян, В. Гульдан).
На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової [2], психічні
аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як
подразнювальність, агресивність, жорстокість і водночас підвищують
навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони
перешкоджають нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних
цінностей, встановленню нормальних зв язків і відносин, заважають
займатися певними видами діяльності або взагалі працювати, внаслідок
чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення
антисуспільного образу життя.
За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впливу ситуацій, у
тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально
корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього
середовища: послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують
можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію
імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це
негативно позначається на розвитку особи і може призвести до злочинної
поведінки.
Вивчення впливу психічних аномалій на злочинну поведінку особи має
важливе значення для визначення їх місця й ролі серед причинного
комплексу явищ, що породжують злочинність. На думку вітчизняних
кримінологів, кримінологічне дослідження психічних аномалій може бути
плідним тільки тоді, коли вони розглядаються у структурі особи, оскільки
поведінка людини залежить від того, на якому особистісному ґрунті в неї
виникають і розвиваються розлади психіки.
Злочинні дії осіб з психічними аномаліями більшою мірою, ніж дії
здорових людей, зумовлюються ситуаційними факторами. Це пояснюється тим,
що розлади психіки людини призводять до загострення особистісних рис і
водночас звужують адаптаційні можливості особи, а це призводить до
збільшення кількості ситуацій, в яких людина з такими розладами може
поводитись дезадаптивно. Що більшою мірою ситуація не відповідає цьому
типу особи, то більше вона є нестерпною для суб’єкта і сильніше він
прагне зруйнувати її, навіть через вчинення протиправних діянь.
Л. Балабанова [2] наголошує, що при оцінюванні криміно-генності
психічної аномалії необхідно пам’ятати, що незалежно від її виду й місця
у структурі особи осудного індивіда вона не може фатально призводити до
вчинення злочину. Щоб визнати психічні аномалії причинами злочинів,
необхідно довести, що їх наявність завжди призводить до злочинної
поведінки, а відсутність сприяє суспільне корисній поведінці.
Криміногенність психічних порушень завжди залежить від особливостей
особи, а в кінцевому підсумку — від умов її формування, виховання,
зовнішнього впливу протягом усього життя індивіда.
Психологічні особливості особи і поведінка злочинців з патологією
психіки у кримінологічній літературі ще не вирізнились в окрему
проблему. Це пов’язано з тим, що перед кримінологами постає потреба
діагностування психічних аномалій при наявності знань про спеціальні
психологічні методики.
На думку відомих російських кримінологів Ю. Антоняна і С. Бородіна, саме
відставання у вивченні психології і психопатології особи є однією з
основних причин недостатньої наукової розробки проблем індивідуальної
профілактики злочинів, виправлення і перевиховання злочинців.
Питання впливу особи злочинця з психічними аномаліями на вчинення ним
протиправних дій глибоко досліджували Ю. Антонян і В. Гульдан. Вони
вважають, що психічні аномалії будь-якої природи не можуть жорстко й
однозначно визначати злочинну поведінку, яка є результатом взаємодії
соціально набутих особистісних якостей і психічних аномалій (за їх
наявності) із зовнішніми обставинами.
Типологія особи злочинця
Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і
систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають
категорія “типологія особи злочинця” і класифікація злочинців.
Профілактична діяльність, що пов’язана із запобіганням злочинності на
рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є
основою методики прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування
заходів профілактичного та правового впливу.
У кримінологічній літературі розрізняють типологію і класифікацію.
Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює
сукупність типових для всіх або певних груп соціальних особливостей, а
класифікація поділяє злочинців на групи за певною одиничною,
індивідуальною ознакою. Класифікація передує типології.
У науковій і навчальній літературі наводяться різні класифікації
злочинців:
за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта) — чоловіки,
жінки, неповнолітні; різноманітні віковікатегорії, у тому числі 18-24,
25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою, вищою освітою;
за ознаками соціального становища і роду занять — робочі, службовці,
працівники сільського господарства,військовослужбовці, працівники сфери
торгівлі, приватніпідприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;
за ознаками місця проживання і тривалості проживання — житель міста,
селища міського типу, села; місцевийжитель, мігрант, переселенець;
за інтенсивністю і характером злочинної діяльності —повторність, рецидив
(спеціальний або особливо небезпечний), у складі групи, організованого
злочинного угруповання;
за даними про стан особи в момент вчинення злочину —у стані
алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у
виправно-трудовій установі;
за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники,
хулігани, хабарники тощо.
Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна
класифікувати й на інших підставах.
У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи
злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації.
Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії
розрізняють три групи типології.
До першої групи належать топології, в яких злочинці диференціюються
залежно від характеру особистісно-мотиваційних властивостей, що
виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо
небезпечних, насильницьких, корисливих, які вчинили злочини проти
суспільного порядку, необережних.
Друга група об’єднує типології, в яких злочинці розподіляються за
характером взаємодії криміногенної особи з різним ступенем вираження з
факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня
вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології
можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли
розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу,
криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний;
ситуаційно-криміногенний; ситуаційний.
До третьої групи входять типології, де критерієм типологізації є
соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології
— розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної
спрямованості особи. Така типологія передбачає:
професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якогоналежать
професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість
особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості.
Вирізняєтьсяправовим нігілізмом, низькою загальною і моральноюкультурою,
антисуспільною установкою. Для цього типухарактерний внутрішній потяг до
вчинення повторнихзлочинів і створення власними зусиллями ситуацій,
щосприяють вчиненню злочинів;
звичний тип — для особи характерна значна деформаціяструктури соціальної
спрямованості, позитивний компонент слабкий, а соціально-психологічні
властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем
правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним іаморальним,
поняттями “можна” та “не можна”. Від професійного типу відрізняється
тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у самостійному
створеннітаких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчиняють
повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;
нестійкий тип — для особи не характерні наявність стійких і значних
деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і
позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може
спричинитияк до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між
злочином і особою завжди є “привід”, особистісна інтерпретація якого
може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така
особа може вчинятирізні правопорушення або аморальні дії;
необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає
позитивний компонент, а негативна спрямованість мінімальна. Для цієї
особи характерне легковажне ставлення до соціальних норм, що регулюють
поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як
умисно, так і з необережності;
• випадковий тип — особа характеризується позитивноюсоціальною
спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий
рівень правосвідомості,злочини вчиняє виключно через тиск критичної
життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані
сильного душевного хвилювання, що викликаний неправомірними діями
потерпілого, або з перевищенняммеж необхідної оборони.
Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії
злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.
Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлюють дві підстави
типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість
антисоціальності особи.
За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:
насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здоров’я, честь і
гідність людини — це вбивці, ґвалтівники,хулігани, засуджені за
вандалізм;
корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майнаненасильницькими
способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;
корисливо-насильницьких — бандити, грабіжники, рекетири, корисливі й
наймані вбивці;
що вчинили злочини проти суспільного порядку управління; ;
необережних.
За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:
випадкових – – вперше вчинили нетяжкі злочини підвпливом несприятливих
зовнішніх обставин всупереч власним ціннісним орієнтаціям;
ситуативних – – схожі з випадковими, але вчиняютьтяжкі злочини (умисне
вбивство з ревнощів);
нестійких — вчиняють умисні злочини вперше, але раніше вчиняли
правопорушення і проступки;
злісних — здійснюють злочинну діяльність тривалий час(у тому числі
рецидивісти, лідери організованих злочинних груп);
особливо злісних — “злодії в законі”, “авторитети”, лідери організованих
злочинних угруповань.
Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А.
Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки
спрямованість і характер злочинної діяльності, її тяжкість і тривалість,
але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант
типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст.
вітчизняним кримінологом А. Лазурським понятті “збочений тип особи”. За
морально-поведінковою підставою А. Зелінський розташовує представників
цього типу на трьох рівнях психологічної активності — вищому, середньому
й низькому з урахуванням сили, стійкості та динамічності психічних
процесів. Оскільки вищий рівень становлять “унікальні злодії” масштабу
Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної
кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні
— середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб
збоченого типу поділяють на розсудливих, слабовільних, імпульсивних та
емоційних.
Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень)
і лицемірів (середній рівень). Відповідно слабовільних злочинців
поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній
рівень). До імпульсивних злочинців належать безладні імпульсивні
(низький рівень) і афективні (середній рівень). Емоційних злочинців
низького рівня називають зосереджено жорстокими, середнього — енергійно
розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних
підтипів людей, яким притаманні моральні й психологічні особливості, що
перешкоджають їх соціалізації. Внаслідок цього вони дістали назву
“збочені”.
А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої
соціальної групи, наявність у його особи тяжких вад можуть спричинити
несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучість
злочинної поведінки.
Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця
Розробка проблеми особи злочинця має важливе значення не тільки для
розвитку кримінологічної науки, а й для практичної діяльності
правоохоронних органів. У практичній діяльності з розкриття і
розслідування злочинів, призначення і виконання покарання, профілактики
злочинності урахування особистісного фактора відіграє майже вирішальну
роль, що виявляється в таких основних напрямах: у статистичному аналізі
злочинності за особою злочинця; при вивченні особи підозрюваного й
обвинуваченого під час попереднього розслідування кримінальної справи і
встановленні причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; в діяльності
судів при призначенні покарання; у діяльності працівників
кримінально-виконавчої системи під час відбування засудженими покарання
(особливо у вигляді позбавлення волі); в оперативно-розшуко-вій
діяльності.
За допомогою статистичного аналізу злочинності за особою злочинця можна
створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців.
Сучасний злочинець — це молода людина з низьким рівнем освіти і
соціального статусу, як правило, неодружений або розлучений, що не
займається суспільне корисною діяльністю, перебуває під час вчинення
злочину в нетверезому стані, вчиняє злочин у складі групи і раніше вже
притягався до відповідальності.
Встановлення відомостей про факти, що характеризують особу
обвинуваченого (підозрюваного), належить до обставин, які входять у
предмет доказування в будь-якій кримінальній справі. Ґрунтовне вивчення
і врахування психологічних особливостей особи обвинуваченого під час
попереднього розслідування надає слідчому можливість передбачити ту чи
іншу позицію обвинуваченого під час розслідування справи, спрогнозувати
поведінку обвинуваченого під час проведення тієї чи іншої слідчої дії і
згідно з цим вибрати правильну тактику як розслідування загалом, так і
тактику здійснення окремих слідчих дій, що, у свою чергу, сприяє
швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу всебічного,
повного й об’єктивного встановлення істини у справі. Знання генезису
особи злочинця і її кримінологічних особливостей допомагає слідчому
отримати суттєву інформацію про причини й умови, що сприяли вчиненню
конкретного злочину, які в більшості випадків пов’язані з особою
злочинця.
Однією з цілей покарання є перевиховання і ресоціалізація засуджених, що
передбачає копіткий і тривалий процес здійснення впливу на особу
засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можна буде лише тоді,
коли перевиховання і ресо-ціалізації засуджених ґрунтуватимуться на
індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу
з обов’язковим урахуванням особливостей і властивостей особи
засудженого. Без урахування цього фактору не слід також сподіватися на
позитивні результати профілактичної діяльності з криміногенно
орієнтованими особами, а також особами, звільненими з місць позбавлення
волі, що пов’язано із запобіганням вчинення ними нових злочинів і
забезпеченням їх швидкої й повної адаптації в суспільстві після
звільнення.
При вирішуванні завдань профілактики доцільно застосовувати типологічний
метод вивчення особи. На основі визначення типу особи та її основних
характеристик вибирають відповідні профілактичні заходи, які
застосовують до конкретної особи. У процесі здійснення профілактичної
діяльності необхідно оцінювати проміжні результати і вже з їх
урахуванням коригувати процес застосування профілактичних заходів.
Важливу роль особа винного відіграє також при призначенні судами
законного й обґрунтованого покарання. Використання типології особи у
процесі призначення покарання створює наукову базу для суб’єктивної
думки суду і, отже, усуває або мінімізує “різнобій” у каральній практиці
судів. Необхідність ураховування особи винного при призначенні покарання
законодавець зараховує до загальних основ призначення покарання (ст. 39
КК України). Можливість застосування до винного більш м’якого покарання,
ніж передбачений законом, законодавець так само пов’язує з особою
винного (ст. 44 КК України).
Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше
застосовується метод формування психологічного портрету розшукуваного
злочинця, який ґрунтується на положеннях про те, що при вчиненні
злочинів, насамперед тяжких (таких як вбивства, зґвалтування),
виявляються психологія і патопсихологія злочинців. На основі дослідження
оперативних матеріалів і матеріалів кримінальної справи складають
портрет можливого злочинця, де зазначають його можливі психологічні й
фізіологічні якості, а також соціальні характеристики (рівень освіти,
культури, можлива сфера діяльності тощо). Найефективніше цей метод
застосовувати при розслідуванні серійних злочинів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
