Особисті немайнові права фізичних осіб
Загальні положення про особисті немайнові права
Під поняттям особистих немайнових прав слід розуміти юридично
гарантовані можливості, які довічно належать кожній особі за законом і
характеризуються немайновістю та особистісністю.
З наведеного визначення виходить, що для характеристики особистих
немайнових прав особи слід використовувати такі основні ознаки:
дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без
виключення фізичним особам і усі вони рівні в можливості реалізації та
охорони цих прав.
дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його
виникнення є юридичний факт (подія або дія), який передбачений в законі.
дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить
фізичній особі до моменту смерті. Переважна більшість особистих
немайнових прав виникає в особи з моменту народження, наприклад, право
на життя, здоров’я, свободу та особисту недоторканість, ім’я
(найменування) тощо. Однак, окремі види особистих немайнових прав можуть
виникати в осіб і з іншого моменту, що передбачений в законі, наприклад,
право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття.
дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий
(економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього
права, а відповідно і блага, що є його об’єктом, в грошовому
еквіваленті.
дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене
(як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від
особи носія цих прав та/або передане іншим особам.
Додаткове правове регулювання особистих немайнових прав здійснюється
низкою міжнародних нормативно-правових актів, зокрема, Загальною
декларацією прав людини (1948 р.), Європейською конвенцією захисту прав
і основних свобод людини (1950 р.), Міжнародним пактом про економічні,
соціальні та культурні права (1966 р.) та ін.
Змістом особистих немайнових прав визнається можливість фізичної особи
вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого
приватного життя (ст.272 ЦК України). Отже, особисті немайнові права
мають як негативний зміст, тобто можливість особи-носія вимагати захисту
у випадку порушення, загрози порушення, невизнання чи оспорення цих
прав, так і позитивний зміст, тобто можливість вчиняти певні активні
дії, які спрямовані на їх реалізацію, в передбачених законом межах.
Ще однією особливістю реалізації особистих немайнових прав є те, що вони
повинні здійснюватись особою, як правило, самостійно. Проте, в інтересах
малолітніх і неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за
віком чи за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої
особисті права, ЦК України допускає здійснення права батьками
(усиновлювачами), опікунами, піклувальниками (ст.273 ЦК України). При
цьому, з метою реалізації особистих немайнових прав, особа може вимагати
від службових (посадових) осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на
забезпечення здійснення цих прав. А усі рішення, дії та бездіяльність
державних органів влади та місцевого самоврядування, посадових осіб, а
також діяння фізичних та юридичних осіб, що спрямовані на порушення
особистих немайнових прав, є незаконними (ст.274 ЦК України).
У ст.270 ЦК України виділяється ціла низка особистих немайнових прав.
Однак, при цьому зазначається, що вказаний перелік не є вичерпним, і
тому законодавець закріплює можливість його додаткового розширення як
самою Конституцією України, так і ЦК України та іншими законами. Однак,
навіть і законодавчо регламентований перелік не в змозі охопити усі види
особистих немайнових прав. Тому законодавець надає можливість
розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно
від того, чи закріплені вони в законі, чи ні (ч.3 ст.270 ЦК України).
Така позиція законодавця відповідає прагненню привести національне
законодавство відповідно до вимог європейських стандартів у галузі прав
людини. Проте, думається, що таке необмежено широке тлумачення змісту та
обсягу особистих немайнових прав може суттєво вплинути на їх ефективне
здійснення та захист, тому що породить низку декларативних прав, які не
забезпечені відповідним обов’язком їх дотримання.
Усю сукупність особистих немайнових прав законодавець розподілив
відповідно до мети цього права на особисті немайнові права, що
забезпечують природне існування фізичної особи і особисті немайнові
права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.
Особисті немайнові права, що забезпечують
природне існування фізичної особи
Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне
існування фізичної особи є те, що вони спрямовані на підтримання
існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти. До
особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної
особи відносять:
1) право на життя;
2) репродуктивні права;
3) право на здоров’я;
4) право на безпечне довкілля;
5) право на свободу та особисту недоторканість;
6) право на сім’ю, опіку та піклування.
Першим та найбільш головнішим видом особистих немайнових прав фізичної
особи беззаперечно є право на життя. Так, визначається, що кожна фізична
особа має невід’ємне право на життя. Під поняттям “життя”, на нашу
думку, слід розуміти особисте немайнове благо, суть якого полягає в
фізичному, психічному та соціальному функціонуванні людського організму
як єдиного цілого.
За загальним правилом, фізична особа не може бути свавільно позбавлена
права на життя. Тобто, право на життя як і будь-яке суб’єктивне цивільне
право, має відповідні межі, наприклад, не бути вважатись протиправним
позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.
Окремо слід звернути свою увагу також і на часові (темпоральні) межі
права на життя, яке характеризується відповідним моментом його
виникнення та припинення.
Що стосується виникнення права на життя, на нашу думку, більш правильною
є точка зору, за якою право на життя як особисте немайнове право виникає
в особи з моменту народження, тобто моменту відділення життєздатного
плоду дитини від організму матері. До народження закон охороняє інтерес
зачатої проте ще ненародженої дитини.
Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги
слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлена смерть
мозку, тобто повна та незворотна втрата всіх його функцій.
До змісту права на життя входять позитивні та негативні повноваження
особи-володільця даним немайновим благом. До позитивних повноважень, на
нашу думку, слід відносити повноваження по володінню життям як
немайновим благом та повноваження щодо користуванням життям способом, що
не заборонений законом. Недоцільність виділення окремо можливості
розпорядження життям пояснюється не тільки через фактичною неможливістю
відокремлення життя від особи носія, але й через те, що легалізуючи таке
повноваження фізичної особи в структурі права на життя ми повинні будемо
надати їй можливість реалізації даної можливості, надати узаконену
можливість вибору – “жити, чи не жити”. Беззаперечно, що ми далекі від
думки, що у випадку тотальної заборони фізичні особи не будуть
розпоряджатись своїм життям, однак ми також і переконані в тому, що
наявність такої узаконеної спонукаючої згоди суттєво збільшить кількість
самогубств, еутаназій тощо. При характеристиці права на життя необхідно
зауважити на проблему еутаназії. Під поняттям “еутаназії” (від гр. “eu”
– добре + “th’anatos” – смерть) потрібно розуміти прискорення за
допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті
(активна форма) чи відмова від заходів, що продовжують життя пацієнту,
який помирає (пасивна форма). На сьогодні проведення еутаназії у
будь-якій форму в Україні заборонено (ч.4 ст.281 ЦК України, ст.52 Основ
законодавства України про охорону здоров’я).
До негативних повноважень права на життя слід віднести право вимагати
від усіх та кожного не порушувати відповідне суб’єктивне право чи іншим
чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового
захисту у випадку такого порушення чи перешкоджання (ч.2 ст.281, ст.282
ЦК України). При цьому, що стосується негативного аспекту права на
життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зауважити, що
воно, як складова загального права на життя може реалізовуватись і
іншими особами, шляхом вчинення будь-яких, незаборонених законом дій,
які спрямовані на захист даного права, наприклад, в порядку необхідної
оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист життя інших
осіб.
Тому з огляду на вище наведене можна визначити право на життя як
особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування
власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб,
незабороненим законом способом.
Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи.
Призначення даних прав полягає у виконанні людиною її священної місії –
продовження людського роду. Безперечно, що основним повноваженням, що
складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання
репродуктивної функції природнім шляхом. Однак, окрім даного
повноваження ці права включають в себе:
1) повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість
проведення медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного
організму здатності до репродуктивності (відтворення). Даним правом
наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка), які можуть
реалізувати його лише за власним бажанням, а для недієздатних фізичних
осіб – за згодою її опікуна.
2) повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені
лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів. Штучне
переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою
об’єктивно інформованого дієздатного пацієнта на медичне втручання,
окрім випадків, коли існує реальна загроза життю хворої жінки. При
цьому, окрім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів,
необхідна наявність обставин, що дозволяють переривання вагітності після
12 тижнів вагітності за медичними (наприклад, наявність у жінки
туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень,
хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність 3 і більше
дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність
внаслідок зґвалтування тощо) показаннями.
3) повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм
жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями. Дане право
здійснюються на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової
згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської
таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним
законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів
інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального
запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.
Тісно із зазначеними правами пов’язане і право на здоров’я. Під
особистим немайновим благом “здоров’я” слід розуміти наявний стан
життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та
кількісних медичних показників. В законодавстві виділяють також і
поняття ідеального здоров’я, тобто стан повного фізичного, душевного і
соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних
дефектів.
Право на здоров’я є значно ширшим, аніж передбачене Конституцією України
право на охорону здоров’я. До змісту права на здоров’я слід відносити
позитивні та негативні повноваження володільця даним благом. На нашу
думку, позитивний зміст права на здоров’я становлять повноваження по
володінню, користуванню й обмеженому розпорядженню своїм здоров’ям, як
соматичним, так і психічним. Поняття володіння та користування здоров’ям
ідентичні аналогічним повноваженням у праві на життя. Повноваження ж по
обмеженому розпорядженню, на нашу думку, включає в себе перелік активних
діянь:
1) надання медичної допомоги, яке включає в себе можливість вимагати
надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначені
законом;
2) звернення за наданням медичної послуги, куди включається можливість
вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та
можливість вибору методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;
3) відмова від наданням медичної послуги, куди відноситься можливість
відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення
своїх дій та може керувати ними від надання їй медичних послуг;
4) вимога про припинення надання медичної послуги, яка включає
можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює
значення своїх дій та може керувати ними, якій вже почали надавати
медичні послуги, відмовитись від продовження здійснення цих послуг;
5) донорство крові та її компонентів й трансплантація органів та інших
анатомічних матеріалів, куди включається можливість передачі від однієї
особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів,
органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин;
6) штучне переривання вагітності (аборт);
7) участь в медичному експерименті, яке забезпечується лише за вільною
згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.
Негативний аспект права на здоров’я проявляється в вимозі до всіх,
утримуватись від будь-яких порушення даного права чи створення перешкод
з його реалізації, виконання обов’язків, передбачених законодавством.
При цьому, кожний має можливість вимагати усунення небезпеки, створеної
внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та
здоров’ю. У випадку порушення даного аспекту права на життя фізична
особа наділяється правом застосувати відповідні способи його захисту.
Отже, право на здоров’я – це суб’єктивне право фізичних осіб, що виникає
щодо здоров’я як нематеріального блага та забезпечує володіння,
користування, розпорядження даним благом, а також його правову охорону.
При цьому, потрібно визначити також і певну сукупність інших прав, які
тісно пов’язані з правом на здоров’я, однак не включаються до його
змісту. До таких прав законодавець відносить:
право на інформацію про стан свого здоров’я (ст.285 ЦК України), до
якого включається право фізичної особи на достовірну, доступну і повну
інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з
відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я, окрім
випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров’я, стан
здоров’я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або
зашкодити процесові лікування. До даного права слід відносити також і
передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути
присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із
висновками щодо причин смерті членів сім’ї фізичної особи, або інших
уповноважених нею інших фізичних осіб.
право на таємницю про стан свого здоров’я (ст.286 ЦК України), яке
включає в себе право фізичної особи не розголошувати та вимагати від
інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров’я, факт
звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані
при її медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма
заборона законодавця вимагати та подавати за місцем праці або навчання
інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це
право може бути обмеженим, наприклад, для осіб, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу і повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я
(ст.30 СК України).
права фізичної особи що перебуває в стаціонарі, які полягають в тому,
що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному
закладі, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів
сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також
священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду
(ст.289 ЦК України).
Доволі близьким до попередніх особистих немайнових прав є право на
безпечне довкілля. Під поняттям “довкілля” слід розуміти усе те, що
оточує особу. Насамперед, це звичайно навколишнє природне середовище.
Однак довкілля в багатьох випадках окрім нього нас оточують і інші
предмети, які не пов’язані з природою, наприклад, предмети праці,
навчання та побуту, харчові продукти тощо.
Зміст даного права складають відповідні повноваження фізичних осіб, до
яких відносять:
1) право на безпечне для життя і здоров’я довкілля – це передбачена
законом можливість вимагати, щоб довкілля особи створювало для неї
безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо.
Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяльності, що
призводить до нищення, псування, забруднення довкілля та можливістю
вимагати від кожного припинення такої діяльності.
2) право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість
безперешкодного отримання та поширення повної та достовірної інформації
про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання,
праці, навчання тощо. Специфікою даного права є його додаткова
регламентація нормами екологічного законодавства, законодавства про
охорону праці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низкою
державних стандартів, будівельних норм і правил і т.п.
Право на свободу є юридично закріплена можливість особи діяти на власний
розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети. Однак, право на свободу
не слід розглядати, як закріплену законом вседозволеність. Воно також
повинно мати передбачені законом межі, оскільки неконтрольована свобода
людини може перерости у свавілля. Реалізація права на свободу
забезпечується передбаченою законом забороною будь-яких форм фізичного
чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання
наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують
право на свободу. Окрім цього, одним з видів гарантій дотримання цього
права є також і заборона тримання фізичної особи в неволі, можливість
затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом і
арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням
суду.
Тісно з правом на свободу поєднано право на особисту недоторканість, під
яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи
будь-якого другого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права
на особисту недоторканість слід віднести заборону катування, жорстокого,
нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи
покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами),
опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей
та підопічних. Також, правом на особисту недоторканість охоплюється
право на розпорядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх
органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або
навчальним закладам (ч.4 ст.289 ЦК України), а також право особи на
донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів
та репродуктивних клітин (ст.290 ЦК України).
Досить важливим в системі особистих немайнових прав, що забезпечують
природне існування фізичної особи є право на сім’ю, опіку, піклування.
Під поняттям “сім’ї”, згідно чинного законодавства розуміють осіб, які
спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та
обов’язки (ст.3 СК України).
До права на сім’ю, то відноситься:
1) право на створення сім’ї (ч.1 ст.4 СК України) включає в себе
передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку,
а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли
шлюбного віку, створювати сім’ю на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких,
що не суперечать моральним засадам суспільства.
2) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім’ю, включає в себе
можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість
вибору батьків народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість
тощо.
3) право на перебування в сім’ї, до якого слід відносити передбачену
законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім’ї. З
досягненням повноліття фізична особа сама вирішує чи перебувати їй в
сім’ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають в сім’ї своїх
батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають.
4) право на повагу до сімейного життя, яке може забезпечуватись
забороною втручання з боку інших в сімейне життя фізичної особи, окрім
випадків, що прямо встановлені в законі.
5) право на підтримання зв’язків із членами своєї сім’ї, яке включає в
себе заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні,
матеріальні та інші зв’язки з членами своєї сім’ї незалежно від того, де
особа перебуває (ч.3 ст.291 ЦК України).
6) заборона розлучення з сім’єю, попри волю особи, що означає, що
фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім’єю, крім
випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення
злочину тощо.
Правом на опіку наділена фізична особа, яка є малолітньою та позбавлена
батьківського піклування, або фізична особа, яка визнана недієздатною.
Правом на піклування наділена фізична особа, яка є неповнолітньою та
позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка обмежена у
дієздатності. Зміст даних прав включає в себе:
а) повноваження на встановлення опіки та піклування;
б) повноваження на вибір опікуна та піклувальника;
в) повноваження вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;
г) повноваження на припинення опіки чи піклування;
д) повноваження вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.
Особисті немайнові права, що забезпечують
соціальне буття фізичної особи
Дані особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на
меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне
буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До
особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне
буття слід відносити:
1) право на ім’я;
2) право на гідність, честь та ділову репутацію;
3) право на індивідуальність;
4) право на особисте життя;
5) право на інформацію;
6) право на свободу творчості та вибір роду занять;
7) право на місце проживання та недоторканість жита;
8) право на свободу пересування;
9) право на свободу об’єднань та мирні зібрання.
Право на ім’я є одним з найдавніших особистих немайнових прав, оскільки
воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві.
За своїм змістом особисте немайнове благо імені складається, як правило,
з прізвища, імені та по батькові.
Особисте немайнове право на ім’я містить в собі:
1) можливість володіти, користуватись та розпоряджатись іменем, яке
включає в себе можливість бути носієм імені (володіння), використовувати
(платно чи безоплатно) своє ім’я у всіх сферах суспільних відносин,
рівно як і розголошувати своє ім’я, давати дозвіл розголошувати своє
ім’я, чи заборонити розголошувати своє ім’я (користування), а також
вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям,
змінювати його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення
тощо (розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що
використання імені в окремих випадках може здійснюватись і без згоди на
це особи. Так, наприклад, ім’я фізичної особи, яка підозрюється чи
обвинувачується у вчиненні злочину або особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) без
згоди особи, лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку
щодо неї або винесення постанови по справі про адміністративне
правопорушення (ч.4 ст.296 ЦК України). При цьому, використання
початкової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є
порушенням її права.
2) можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в
тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи
вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випадку
перекручення імені фізичної особи (наприклад у засобах масової
інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо
перекручення було здійснено в документі, то такий документ підлягає
заміні (ч.3 ст.294 ЦК України).
3) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для
своєї індивідуалізації вигаданого імені.
4) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під
яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім’я.
$
d
h°„
AE
E
$
h„
k
&
k
momEq/////////////////cccccccU
k
^J7озі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки,
усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи
суд. При цьому, вибір імені можливий з урахуванням національних традицій
(наприклад, подвійне чи потрійне ім’я (Карпенко-Карий,
Складовська-Кюрі), відсутність по батькові (Джордж Вашингтон, Авраам
Лінкольн) або ж можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені,
яке як вимовляється у відповідності до національних традицій, так і
пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не
Ганна Віскі) тощо).
Доволі важливим при участі фізичної особи в суспільних відносин є також
і право на гідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні,
під поняттям “честь” слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку
суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є
внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є
поняття “ділової репутації”, яка включає в себе усталену зовнішню оцінку
фізичної чи юридичної особи, в сфері підприємницьких відносин. Дані
особисті немайнові блага повинні бути недоторканими від будь-яких
посягань ззовні.
Право на честь, гідність та ділову репутацію складається з:
1) права на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на
власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та
усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль
у суспільному житті.
2) права на честь – це особисте немайнове право фізичної особи на
об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) по
дотриманню морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної
соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї
оцінки та користування нею.
3) права на ділову репутацію – це право фізичної та юридичної особи на
об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її, як підприємця, та її діянь
(поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих
громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла померлої особи та
місця її поховання, яким наділені члени сім’ї та родичі померлого.
Сутність цього права полягає обов’язку шанобливо ставитись до тіла
померлої особи та місця її поховання, а також забороні глуму над ними
(ст.298 ЦК України).
Надзвичайно важливим для участі особи у соціальному бутті є її право на
індивідуальність. Під поняттям “індивідуальність” необхідно розуміти
сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної
особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури
індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що
пов’язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою
самобутністю. Саме дані особливості можуть виражатись у: а) зовнішньому
вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа,
зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів); б) її голосі
(певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу
тощо) і мові (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями,
наприклад, заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити,
сміх тощо); в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами
та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів,
звичок та інших особливостей характеру); г) інтелектуальному,
культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил
ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо); д) інших характерних
ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.
Право на індивідуальність фізичної особи полягає в можливості:
1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього
особистого немайнового блага.
2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з
можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не
заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями
(місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, нудисти
вправі виявляти свою індивідуальність однак в спеціально відведених для
цього місцях.
3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість
самостійно визначати її обсяг та зміст.
4) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на
індивідуальність, тобто можливість вимагати захисту у випадках, коли
особі створюють перешкоди у реалізації даного права, так і коли вчиняють
дії, якими порушується це право.
Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки
дозволяє особі не стільки приймати участь у суспільному житті, скільки
захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям
особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами
виконання різноманітних суспільних обов’язків.
Право на особисте життя включає в себе:
1) можливість мати особисте життя, тобто, здатність фізичної особи бути
носієм даного особистого немайнового блага.
2) можливість визначати своє особисте життя. При цьому, закон не вказує
переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити
своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, законодавець
надає фізичній особі носію можливість самостійно на власний розсуд
вирішувати яким чином визначати, організовувати та проводити своє
особисте життя, залежно від власних інтересів та мети.
3) можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя,
означає, що особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти
інформацією про її особисте життя. Однак, у випадках, коли це прямо
передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного
добробуту та прав людини дане особисте немайнове право може бути
обмежене.
4) можливість зберігати у таємниці обставини свого особистого життя,
означає, що фізична особа має може не розголошувати про обставини свого
особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від
інших осіб, які володіють такою інформацією.
5) можливість вимагати захисту права на особисте життя.
Ще одним гарантом права на особисте життя є право фізичної особи на
особисті папери. До особистих паперів фізичної особи відносяться
документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні
матеріали тощо. Право на особисті папери включає в себе можливість
надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх
використання і розпорядження. У випадку смерті цієї фізичної особи право
на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів
переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо
їх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті
папери може бути обмежено:
1) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної
особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя
чоловіка та дружини. В цьому випадку, для їх використання, у тому числі
шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті – дітей
померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків,
братів та сестер;
2) коли особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів з
дотриманням прав усіх заінтересованих осіб;
3) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, і лише в
інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суміжною гарантією права на особисте життя є право на таємницю
кореспонденції (ст.306 ЦК України), під яким слід розуміти право на
таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів
кореспонденції. Дотримання цього права забезпечується шляхом:
1) використання, зокрема, шляхом опублікування листів, телеграм та інших
видів кореспонденції може проводитись лише за згодою особи, яка
направила їх, та адресата, а у випадку смерті, принаймні одного з них –
за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає – батьків,
братів та сестер.
2) можливість долучення кореспонденції, яка стосується фізичної особи,
до судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться докази, що мають
значення для вирішення справи. При цьому, інформація, яка міститься в
такій кореспонденції, розголошенню не підлягає.
Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочинові або
з’ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за
відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо.
Надзвичайно важливим особистим немайновим правом слід визнати також і
право на інформацію. Додаткове регулювання цього права здійснюється ЗУ
“Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про інформаційні
агентства”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”,
“Про телебачення та радіомовлення”, “Про державну підтримку засобів
масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про державну
таємницю” та ін. За своєю сутністю воно спрямоване на забезпечення
публічної сфери інтересів, чим і відрізняється від права на особисте
життя, яке забезпечує приватні інтереси. Під поняттям “інформація” чинне
законодавство розуміє документовані або публічно оголошені відомості про
події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі. З огляду на це, право на інформацію є
передбаченою законом можливістю збирати, зберігати, використовувати і
поширювати інформацію. Під поняттям “збирання інформації”, слід розуміти
надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до
чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної
інформації фізичними особами. Що стосується “зберігання інформації”, то
це повноваження включає в себе можливість забезпечення належного стану
інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження “використання
інформації” означає, що фізична особа може задовольняти свої
інформаційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством
способом. Терміном “поширення інформації” законодавець визначає
можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у
встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану
інформації. Проте, здійснення фізичними особами права на інформацію не
повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні,
духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших
громадян, права та інтереси юридичних осіб. При цьому слід зауважити, що
законодавством встановлюються певні спеціальні режими для окремих видів
інформації. Так, наприклад, у випадку, коли інформація стосується особи
(персональні дані), то закон встановлює можливість збирання, зберігання,
використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи
лише за її згоди. Окремий правовий режим встановлений також і для
інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію
юридичної особи, які не можуть підлягати збиранню, окрім випадків, що
передбачені законом.
Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в
можливості на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів)
творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена
законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів
творчої діяльності. Однак заборона цензури не значить, що право на
творчість може бути безмежним. Так, у випадку, коли дана творчість
суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує
ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільно-небезпечних явищ, то
така “свобода” може і повинна бути обмежена.
Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять, під
яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний
розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або
обіймати певні посади. Однак певні обмеження щодо реалізації цього права
можуть бути передбачені окремим законом, наприклад, конкурсний відбір на
посади для державних службовців. Гарантією права на вибір роду занять є
заборона до примушення виконання роботи. При цьому, не вважається
примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба,
робота, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а
також робота чи служба відповідно до закону під час воєнного та
надзвичайного стану.
Право на місце проживання фізичної особи, як чергове особисте немайнове
право фізичних осіб, включає в себе:
1) можливість мати місце проживання, тобто передбачена законом
можливість мати житловий будинок, квартиру, інше приміщення придатне для
проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному
пункті, де б дана особа постійно, переважно або тимчасово проживала.
2) можливість вільного вибору та зміни місця проживання, тобто
передбачена законом можливість вільно обрати той населений пункт, де б
розташовувалось місце проживання, а також змінювати його у випадку
необхідності.
Додаткове регулювання права на місце проживання регулюється ЗУ “Про
свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”.
Суміжним з даним правом є право на недоторканість житла, під яким слід
розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за
її згодою, або за вмотивованим рішенням суду. При цьому, під поняттям
“проникнення” слід розуміти не лише недопустимість входження в нього
попри волю фізичної особи інших осіб, але й інші форми отримання
інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою
прослуховуючих пристроїв. Право на недоторканість житла може бути
обмежене у невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей
та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у
вчиненні злочину. Окрім того, до змісту права на недоторканість житла
відноситься також і заборона виселення або іншим чином примусового
позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.
Важливу роль для забезпечення участі людини у суспільному житті відіграє
також і право на свободу пересування, до якого слід відносити можливість
фізичних осіб вільно пересуватись по території України, виїхати за її
межі і безперешкодно повернутись до України, а також вільно визначати
місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування. Окрім ЦК
України право на свободу пересування регулюється ЗУ “Про свободу
пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”
Правом на вільне пересування по території України наділена фізична
особа, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має
право пересуватися по території України лише за згодою батьків
(усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб,
які уповноважені ними. Право на вільне пересування по території України
може бути обмежене шляхом встановлення законом окремим особливих правил
доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної
безпеки (наприклад, заклади пенітенціарної системи), охорони
громадського порядку (наприклад, оголошення військового чи надзвичайного
стану), життя та здоров’я людей (наприклад, епідемії, епізоотії).
Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа,
яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право
на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів),
піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які
уповноважені ними. Право на вільний самостійний виїзд за межі України
може бути обмежений у разі виникнення в будь-якій іноземній державі
надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки
громадян України. Правом на безперешкодне повернення до України наділені
фізичні особи, які є громадянином України.
Також до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її
соціальне буття слід відносити право на свободу об’єднань, тобто
можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднуватись у
політичні партії та громадські організації, а також право на мирні
збори, куди відноситься передбачена законом можливість вільно збиратися
на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. При цьому,
організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про
проведення цих заходів заздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх
проведення та не обмежують вказане право громадян. Обмеження щодо
реалізації права на мирні зібрання може встановлюватись судом відповідно
до закону з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Захист особистих немайнових прав фізичної особи
Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових
прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст.276 ЦК України).
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове
регулювання на випадок оспорення, невизнання чи порушення особистого
немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є
такі повноваження:
а) вимагати непорушення цих прав;
б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх
порушення.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні
способи захисту прав (Глава 3 ЦК України), а також і інші (спеціальні)
способи – відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та
наслідків, що спричинені цим порушенням. До таких спеціальних способів
захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:
а) поновлення порушеного особистого немайнового права;
б) спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;
в) заборона поширення інформації, якою порушені особисті немайнові
права.
Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є
передбачена ст.280 ЦК України можливість накласти на особу штраф, у
випадку невиконання покладеного рішенням суду зобов’язання вчинити
відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, або
ж у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому, сплата
штрафу не звільняє особу від обов’язку виконати рішення суду.
Першим із спеціальних способів захисту особистих немайнових прав
фізичної особи є поновлення порушеного права, який полягає в тому, що
орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування,
фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю
яких порушено особисте немайнове право, зобов’язані вчинити необхідні
дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для
негайного поновлення порушеного права, не вчиняються, то суд може
постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також
відшкодування моральної шкоди. Однак, даний спеціальний спосіб захисту
можна застосувати не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприклад,
неможливим видається нам відновлення порушення права на таємницю
кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що
з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне
немайнове благо (таємниця), яке є об’єктом цього права. В таких випадках
слід застосовувати інші способи захисту.
Спростування неправдивої інформації як спеціальний спосіб захисту
особистих немайнових прав фізичної особи означає, що фізична особа,
особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та
(або) членів її сім’ї недостовірної інформації має право на визнання
особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб,
неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке
вчинюється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива
інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоцільно
провести в такий самий спосіб, то воно повинно проходити в адекватній
(схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що
спростування повинно бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість
реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Так,
наприклад, якщо спростування в тому ж засобі масової інформації є
неможливим внаслідок його припинення, то воно повинно бути оприлюдненим
в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила
недостовірну інформацію.
Подібним до спростування є відповідь, яка полягає в тому, що особа,
особисте немайнове право якої було порушено внаслідок поширення про неї
та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації має право на
висвітлення власної точки зору, щодо поширеної інформації та обставин
порушення особистого немайнового права. Право на відповідь та право, а
також на спростування інформації щодо особи, яка померла, належить
членам її сім’ї та близьким родичам і іншим заінтересованим особам.
Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт
правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого включаються:
поширення відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи
будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту.
При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі,
якої вона стосується.
відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що
вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа включається до
кола осіб, яких дані відомості стосуються.
відомостей недостовірних, тобто таких, що не відповідають дійсності чи
викладені неправдиво. При цьому, негативна інформація, поширена про
особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе
протилежного (презумпція добропорядності).
Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на
визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності. Застосування
цього способу захисту можливо у випадку, якщо особа, яка поширила
інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною
особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту
неправдивості цієї інформації та її спростування.
Ще одним спеціальним способом особистих немайнових прав є заборона
поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.
Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку коли:
а) особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі,
кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може
заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права.
б) особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі,
кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити
(припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо
усунення порушення неможливе, – вилучити тираж газети, книги тощо з
метою його знищення.
При цьому суттєва відмінність цього спеціального способу захисту від
попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є поширення
навіть правдивої інформації, але за умови, що нею порушуються особисті
немайнові права, наприклад право на особисте життя, чи право на таємницю
про стан свого здоров’я (дифамація).
Під поняттям “медична допомога” нами розуміється множина дій
спеціального суб’єкта, порядок вчинення яких регламентується положеннями
медицини, умови вчинення – правом, які спрямовані на збереження,
відновлення та покращення здоров’я фізичних осіб й реалізацію обов’язків
держави по захисту життя фізичних осіб та забезпеченню
санітарно-епідемічного благополуччя населення.
Під поняттям “медичних послуг” ми розуміємо множину дій спеціального
суб’єкта, порядок вчинення яких регламентується положеннями медицини,
умови вчинення – правом, спрямовані на збереження, відновлення та
покращення здоров’я фізичної особи підчас реалізації нею права на
здоров’я
Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. // ВВРУ. – 1992. – №48.
– Ст.650.
Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25.06.1993 р. //
ВВРУ. – 1993. – №33. – Ст.345.
Про інформаційні агентства: Закон України від 28.02.1995 р. // ВВРУ. –
1995. – №13. – Ст.83.
Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон
України від 16.11.1992 р. // ВВРУ. – 1993. – №1. – Ст.1.
Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21.12.1993 р. //
ВВРУ. – 1994. – №10. – Ст.43.
Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист
журналістів: Закон України від 23.09.1997 р. // ВВРУ. – 1997. – №50. –
Ст.302.
Про державну таємницю: Закон України від 21.01.1994 р. // ВВРУ. – 1994.
– №16. – Ст.93.
Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні:
Закон України від 11.12.2003 р. // ОВУ. – ???
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
