.

Політичні та правові вчення давнього сходу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
79 1316
Скачать документ

Політичні та правові вчення давнього сходу

1. Особливості формування політичних та правових вчень в античності.

2. Політична та правова думка Ближнього та Середнього Сходу. Давній
Єгипет.

3. Політична та правова думка давньої Індії.

4. Політична та правова думка давнього Китаю. Конфуцій, Мо-дзи та ін.

Особливості формування політичних та правових вчень

в античності.

Процес формування політичних та правових ідей і теорій у стародавньому
світі на початковому етапі є тільки частиною, в тій чи іншій мірі
самостійною, міфологічних уявлень. Тільки пізніше вони отримують своє
закріплення в різноманітних концепціях політичної і правової філософії,
науки про політику, юриспруденції.

Політична та правова думка у давніх народів — давніх єгиптян, індусів,
китайців, вавілонян, персів, євреїв, греків, римлян та інших — бере
витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце
людини в світі. На ранньому етапі свого розвитку політико-правові
погляди, в цілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну
ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного
міфологічного світогляду.

Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про
божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і
порядку. Так, у Рігведі (священних гімнах аріїв) всі події в світі
розглядалися, як прояв Ріти — світового порядку, — дотримання якого
вважалося правильним шляхом і виконанням обов’язку. Таким чином, та або
інша версія божественного походження земної влади і порядку — провідний
принцип і основна модель відповідного її влаштування і одночасно панівна
ідеологія, яка не має конкуренції у вигляді інших точок зору, поглядів
тощо; сумнів у міфі — це початок його раціоналізації, але це, як
правило, відбувається доволі пізно.

Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм
впорядкування суспільних відносин і різних шляхів формування і розвитку
держави та права. Так, у стародавньому Китаї, відповідно до міфу про
божественне походження і характер земних порядків, вся влада
безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті,
Вавілоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким
боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують
вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна
релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією,
єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі
всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним
законодавцем, правителем і суддею). Закони єврейського народу, згідно з
цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від бога. У звичних умовах
здійснення влади проводиться людьми від імені бога, але в
екстраординарних ситуаціях він діє і безпосередньо через одкровення,
чудеса тощо.

Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в
основі і більш конкретних уявлень про зміст влади, управління, закон і
порядок. Відповідно до релігійно-міфологічних уявлень давніх єгиптян,
правду, справедливість і правосуддя уособлює богиня Маат. Судді носили
зображення цієї богині і вважалися її жерцями. Божественний характер
земної влади (фараона, жерців, чиновників) і офіційно визнаних правил
поведінки, в тому числі і основних джерел тодішнього права (звичаїв,
законів, судових рішень), означав, що всі вони відповідають або повинні
відповідати маат — природно-божественному порядку справедливості.
Поняття маат містить, по суті, той же зміст, що і поняття рта (ріта в
“Рігведі”, дао — в давньокитайській міфології, діке — у давніх греків).
У всіх випадках йдеться про правду-справедливість, яка в пізніших
природно-правових концепціях праворозуміння стала визначатися як
природне, або природно-божественне право.

Право і закон на стадії початкових релігійно-міфологічних уявлень ще не
виділилися в особливу систему норм й існували у вигляді органічної
частини релігійно-міфологічно схвалюваного порядку державного і
суспільного життя. В законах цього часу тісно перепліталися міфологічні,
релігійні, моральні, соціально-політичні та інші аспекти, а
законодавство, в цілому, виводилося з божественного першоджерела. Закони
походили або прямо від богів, або від їхніх ставлеників — правителів.
Безпосередньо з богами пов’язували право і законодавство давні індуси,
єгиптяни, євреї, греки. Раціоналізація державно-правових уявлень, яку
можна спостерігати в I тисячолітті до нашої ери, означала відхід від
міфологічної ідеології і, одночасно, усунення монополії жерців. Цей
процес йшов у напрямку десакралізації та етизації змісту міфів. В різних
державно організованих суспільствах він проходив по різному, маючи
відмінні форми і наслідки. Але, в цілому, тенденція відходу від
початкових релігійно-міфологічних уявлень до більш раціонального погляду
на державу і право в 8-6 ст.ст. до н.е. спостерігається скрізь. Особливо
значні успіхи цей процес мав в античній Греції та Римі, де були
досягнуті значні успіхи в галузі раціонально-філософського і наукового
дослідження політико-правових явищ.

Політична та правова думка Ближнього

та Середнього Сходу. Давній Єгипет.

Поява держави в Єгипті відноситься приблизно до IV тисячоліття до н.е.
Відповідно, від цього часу починають формуватися первісні теоретичні
уявлення про державну владу, право, їхню появу і розвиток.

Єгипет на протязі всього періоду існування був теократичною східною
деспотією, тобто державою, всю владу в якій — як світську, так і духовну
— зосереджував у своїх руках фараон — верховний правитель. З огляду на
це, наскрізною ідеєю міфологічних творів є божественне походження
верховного правителя, його рівність з богами. Тобто в Єгипті бере
початок розвиток теократичної доктрини державної влади. Це зумовлювало і
формування певної стратегії державної влади. У цьому аспекті викликають
інтерес практичні вказівки, поради, які вмираючий фараон Аменемхет І
(близько 2000 р. до н.е.) дає своєму наступнику Сенусертові І: “Щоб ти
міг бути добрим царем на землі, щоб ти міг енергійно правити країнами і
поширювати всяке добро, зроби своє серце твердим до всіх підданих. Народ
поважає того, хто тримає його в тривозі. Ніколи не зближайся з ним
віч-на-віч. Хай твоє серце не любить жодного брата. Ніколи не знай
жодного приятеля, з нічиєї душі не роби свого довіреного”. Проте Єгипет
проходить ряд стадій становлення і зміцнення держави, які пізніше
проходять чи не всі країни світу. На території Єгипту формується 40
округів (номів), які операються на родову організацію суспільства.
Близько 3500 р. до н.е. ці округи об’єдналися в дві держави, 300 років
пізніше — в одну. Але залишається проблема контролю центральної влади
над округами, яка поряд з соціальною проблемою є однією з головних у
державному житті, а отже і в теоретичних роздумах. Власне вже в цей
період починають формуватися не тільки, або не стільки
політико-теоретичні знання, скільки повсякденні практично-політичні
знання, які закріплюються у численних “Посланнях”.

Конкретними джерелами політичної та правової думки Єгипту є наступні
праці: — “Повчення Птахотепа”, яке належить приблизно до III тисячоліття
до н.е. Птахотеп — візир одного з фараонів V династії — звертається
наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання
нащадкам. Він вважає основою державного буття соціальну ієрархію. При
цьому, ті, хто знаходиться на нижчих щаблях соціальної драбини, повинні
“перед вищими опустити руки і зігнути спину”. І далі: “Згинай покірно
свою спину перед твоїм начальником… І тоді дім твій простоїть довго, і
все, що в домі, збережеться, і нагорода тобі буде відповідна. Погано
бути впертим у ставленні до начальника. Жити спокійно можна лише тоді,
коли начальник ласкавий до нас. Якщо ти в покорі слухаєш начальника, ти
добре чиниш щодо бога”.

Надзвичайно цікавими є ідеї, викладені в настановах фараона Тутмоса ІІІ
своєму новому візирові: “Пам’ятай, що високий чиновник твого рангу живе
на очах у всіх. Вітер і вода розповідають про все, що він робить, і
ніколи не залишається в таємниці те, що він зробить. Єдиний для такого
чиновника порятунок — суворо додержувати букви законів і робити так, як
у них написано”.

– Наступною працею є “Повчання Гераклеопольського царя своєму синові”. В
ній також міститься ряд практично-політичних порад, зокрема щодо
боротьби з повстаннями, проявами незадоволення з боку як простого
народу, так і вельмож тощо. Але особливий інтерес викликають поради, які
мають суто гуманістичне спрямування. Так, у “Повчанні” говориться:
“Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай. Не добре це для тебе…
Твори істину, і ти будеш довго жити на землі. Втішай того хто плаче, не
притісняй вдову, не проганяй людину через майно батька її”.

d

?????\??$?????¤?¤?$??\?- Аналогічні ідеї можна зустріти і в іншій праці
— “Повчення Аменемопе”, — написаній у X–IX ст.ст. до н.е. Головна ідея
цієї праці — це необхідність поміркованості та обережності у державних
справах. Автор підкреслює, що часто причиною соціальних конфліктів є
порушення або зловживання з боку влади. “Стережися грабувати бідних і
випробовувати силу на слабких”. Цікавим є те, що в цій праці зустрічаємо
звернення до суддів із вимогою неупередженості і з докорами за
хабарництво.

Таким чином, в античному Єгипті на практично-політичному рівні
появляється осмислення ряду проблем, які і в пізніші періоди зберігають
свою гостроту і актуальність.

Політична та правова думка давньої Індії.

Політичні та правові ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення
вже в найдавніших літературних пам’ятках, релігійних книгах аріїв
(“Веди” — “священне знання” кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних
книгах брахманізму, до яких належать “Рігведа” — перший і найстаріший
збірник, — “Самаведа”, “Яджурведа” та “Атхарваведа”; пізніших
релігійно-філософських творах “Упанішади”; в поетичних епопеях
“Махабхарата” і “Рамаяна”; а особливо, в юридичних збірниках, які
являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам’ятники
законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і
політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий
під назвою “Закони Ману”, який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому
документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві
давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права,
закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті.
“Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто
його вчинив”. Тут також підкреслюється роль та суть покарання:
“Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання
закону… Тільки покарання править всіма істотами… мудрі вважають
покарання тотожним до закону”.

Ряд політичних проблем піднято також у трактаті “Артхашастра” (“Книга
про користі”), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III
ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно
організації адміністрації та суду, законодавства й управління,
зовнішньої та внутрішньої політики.

Згідно з “Книгою Ману” і висловлюваннями Каутільї, державу визначає сім
елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і
міжнародні союзники. Зародження державної організації пов’язується із
занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди
підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада
“запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також
економічному життю… Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає
слабшого”. В “Архашастрі” підкреслено, що влада є найважливішим
елементом, без якого суспільство не могло б існувати. “Влада оберігає
сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі
загального порядку”. Фактично доктрина доходить до самої суті державної
влади і права: “Цар спирається на фінанси і примус; примус — на фінанси;
на примус спирається право; врешті, на право спираються люди”.

Політична та правова думка давнього Китаю.

Конфуцій, Мо-дзи та ін.

Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення
у книзі історичних переказів “Шу дзін”, датованій приблизно VIII ст. до
н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням.
Втіленням бога на землі був син неба (Ті) — володар, який, завдяки
знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником
між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і
через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало
населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що
пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, — звідси
і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії,
— “дорога неба” (“дао”).

Основним завданням володаря було забезпечення у світі гармонії, яку
накреслив Великий план (Хунг фан). У суспільних відносинах гармонію
повинно було забезпечувати додержання восьми елементів управління, а
саме: турбота про харчування і забезпечення предметами широкого вжитку
населення, турбота про принесення жертв, піклування про публічні роботи,
піклування про науку, запровадження справедливих кар, піклування про
гостей, військо. Великий план вказував на справедливість, суворість і
лагідність, як на три засоби, якими повинен користуватися добрий
володар, щоб забезпечити п’ять благ для своїх підданих: довге життя,
здоров’я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка завершує
життя. Тут же було викладено п’ять основних залежностей, на яких
базується суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка,
молодшого брата від старшого, підданого від володаря, друга від друга.

В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу,
започатковуючи період феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у
суспільстві і, відповідно, у політичній та правовій думці. Витворюються
чотири суспільно-політичні напрямки.

Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються
проти будь-якого втручання влади у справи суспільства.

Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство.

Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної
любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми.

Четвертий — школа юристів (“фадзя”), які вперше рішуче виступили за
безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та
особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у
книзі “Дао де цзін”. Основою вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме,
нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає,
проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до “дао”
через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. “Треба
зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і
тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише
спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але
всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку
називається спокоєм, а спокій — поверненням до суті. Повернення до суті
називається постійністю. Знання постійності називається досягненням
ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок,
до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг
досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає
володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу,
слідує дао… Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що
він існує”. Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним
утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається
своїм шляхом. “Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна.
Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають
єдність”.

Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці
“Лунь-юй”. Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному
плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім’ї; шлях до цього
лежить через вдосконалення людини. Один з учнів Конфуція так висловив
його ідеал: “Я дбав би, щоб міста і площі не були більше обгороджені
мурами, і тоді народ перекує мечі на орала і без страху і боязні буде
пасти свою худобу в долинах і лісах. Я подбав би про тисячолітній мир”.
Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під
латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що “без царя і батька —
без держави і сім’ї — людство повернулося б до тваринного світу”.

Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція,
479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної
школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна
зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові,
то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає
взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає
взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає
бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює
простодушного.

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V
ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю.
Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у
політичних і правових установах.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020