Поняття, форми зайнятості та державна політика в цій сфері
Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з
найбільш актуальних. Очікуваної стабілізації на ринку праці не сталося,
зберігається тенденція зростання як офіційного, так і прихованого
безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці).
Зареєстрований ринок праці у 1999 р. характеризувався загостренням
проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення
невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. За даними
Держкомстату України чисельність зареєстрованих безробітних громадян на
1 січня 2000 р. становила 1174, 5 тис. осіб. Показник рівня
зареєстрованого безробіття становив на цю ж дату 4,3% працездатного
населення працездатного віку (Урядовий кур’єр. – 2000. – 29 березня).
Середній термін безробіття досяг уже майже 10 місяців. Протягом 1999
року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 2,5 млн не
зайнятих трудовою діяльністю громадян. Кількість міст та районів, де
рівень зареєстрованого безробіття перевищував 10%, зросла до 48 (Реалії
і перспективи соціальної політики // Урядовий кур’єр. – 2000. – 4
березня). У 1999 р. серед незайнятих осіб, які були зареєстровані з
початку року, понад половину (50,9%) становили жінки, понад третину
(38,2%) – молодь віком до 28 років. Не змінились обсяги прихованого
безробіття. Значними залишаються втрати робочого часу через відпустки
без збереження заробітної плати, роботи на умовах неповного робочого
часу. За дев’ять місяців 1999 р. у так званих адміністративних
відпустках перебували 2,5 млн працівників, майже 2,1 млн працювали з
неповним робочим часом. Якщо у 1993 р. такий вид прихованого безробіття
становив 40%, то, за різними оцінками, на початок 1999 р. – 50-60%.
На відміну від розвинених країн у нас інша природа безробіття. Вона
виникла не на фоні перевиробництва, а навпаки – при масовому дефіциті.
Найбільше число працівників залишаються без роботи через скорочення
обсягів виробництва в зв’язку з недопоставками сировини, комплектуючих
виробів, порушенням договірних зобов’язань, розривом виробничих
зв’язків. Різке зростання цін на сировину, енергоносії, обладнання, а
також тарифів на транспортне обслуговування, що призвело до банкрутства
і ліквідації нерентабельних підприємств, також сприяло збільшенню
кількості безробітних. Необхідно мати на увазі також реформування
власності, конверсію оборонної промисловості, зупинку деяких шахт,
скорочення бюджетних установ та організацій. Таким чином, протягом
останніх років на розвиток ринку праці впливали чинники, які призвели до
спаду виробництва, обмеження розвитку соціально-культурних галузей,
зростання прихованого безробіття і вивільнення кадрів.
Наявність хронічного безробіття характерна сьогодні для багатьох
колишніх соціалістичних країн, в яких на середину 1994 р. сформувалася
майже 10-мільйонна армія “зайвих” людей, з яких 7,5 млн налічувалося в
державах ЦСЄ, 1,9 млн – в країнах СНД і 0,16 млн – в країнах Балтії. 40%
безробітних не мали роботи понад 12 місяців. Не краще ситуація склалася
і в західноєвропейських країнах, де поза виробництвом виявилося 12%
робочої сили. За рівнем безробіття Україна вже перевищила
середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною
економікою.
Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах,
швидко зростає безробіття серед сільського населення – його
зареєстрований рівень досяг майже 4%. Різними залишаються показники і по
регіонах країни. За даними Світового банку реальне безробіття в Україні
сягнуло 30%, а в деяких регіонах Західної України і Криму – 50% (Праця і
зарплата. – 1999. – №8. – Квітень). Набула поширення нерегламентована
тіньова зайнятість. Крім офіційного ринку праці в Україні склався
тіньовий ринок. За даними Науково-дослідного центру зайнятості населення
і ринку праці в 1998 р. “нерегламентований прибуток” отримували 6-8 млн
чол., або 20-27% працездатного населення. Отже, ситуацію, що склалася в
Україні з відтворенням трудового потенціалу та у сфері зайнятості, є
підстави вважати надзвичайною.
Згідно з Законом “Про зайнятість населення” з 1 січня 1999 р. особи,
звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП, повинні були отримувати допомогу за 2 і 3
місяці в розмірі 100% середньої заробітної плати не з коштів
підприємства (як це відбувається зараз), а з Державного фонду сприяння
зайнятості населення. Враховуючи напруження на ринку праці, що
зберігається, Верховна Рада України прийняла Закон “Про строк введення в
дію підпункту “б” пункту 1 статті 26 Закону України “Про зайнятість
населення” від 17 грудня 1999 року”, яким ввела в дію вказаний пункт з 1
січня 2001 р. Таким чином, держава також намагається стримати зростання
безробіття, змушуючи власників обачливо підходити до прийняття рішень
про скорочення чисельності працівників, оскільки саме роботодавцю
належить профінансувати період для працевлаштування вивільнених
працівників.
У нинішній ситуації держава повинна максимально впливати на формування
ринку праці, вести активну політику щодо зайнятості населення. В
Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки визначені
основні завдання державної політики в сфері зайнятості й регулювання
ринку праці. З метою подолання негативних явищ у сфері зайнятості й
вирішення поставлених задач на державному і регіональних рівнях
передбачається:
– проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, що
стимулюватиме більш повне використання наявних робочих місць, розвиток
малих підприємств, капіталовкладення в галузі народного господарства;
– запровадження системи стимулювання розвитку підприємництва, малого та
середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на
територіях пріоритетного розвитку;
– розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з
високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних
замовлень і кредитів підприємствам за умови збільшення кількості робочих
місць;
– реформування системи призначення і виплати допомоги з безробіття,
розроблення заходів, що сприяли б активному пошуку роботи, участі у
громадських роботах і професійній перепідготовці, скорочення терміну
безробіття;
– розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та
фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і
соціально-економічних потреб регіонів та інші заходи.
Державою визначено основні напрямки розвитку трудового потенціалу в
Україні на період до 2010 року (Основні напрямки розвитку трудового
потенціалу в Україні на період до 2010 року: Схвалено Указом Президента
України від 3 серпня 1999 р. №958/99 // Офіційний вісник України. –
1999. – №31). Трудовий потенціал – сукупна чисельність громадян
працездатного віку, які за певних ознак (стан здоров’я,
психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний
рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити
трудову діяльність.
Основні напрями розвитку трудового потенціалу спрямовано на процеси
модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної
перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально
орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення
матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної
зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти
використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід
від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення
їхніх фізичних, інтелектуальних і професійних якостей (Осовий Г. Як
подолати безробіття /,/ Праця і зарплата. – 2000. – №4. – Січень).
Головним у створенні таких передумов є здійснення державного регулювання
ринку праці з метою постійного розширення сфери прикладання праці й
забезпечення надійного соціального захисту працюючого і непрацюючого
населення. Передбачено такі заходи, як оцінка загальної потреби в
робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій;
визначення і забезпечення підтримки регіональних та галузевих
пріоритетів, що стимулюють процес створення нових, додаткових та
збереження наявних високопродуктивних робочих місць; створення робочих
місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу,
самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансового
механізму; максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за
рахунок створення малих підприємств аналогічного профілю діяльності;
впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих
соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів,
військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо); здійснення
заходів щодо перерозподілу зайнятого населення між державним та
недержавним секторами економіки;
зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів
активної політики зайнятості, зокрема через громадські роботи та деякі
інші заходи.
Питанням зайнятості і працевлаштування приділено увагу в Посланні
Президента України до Верховної Ради України “Україна: поступ у XXI
століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000-2004
роки”. Пріоритетним завданням визначено максимальну орієнтацію стратегії
економічного зростання на забезпечення продуктивної зайнятості,
скорочення безробіття. У 2000-2004 рр. ставиться за мету створення 1 млн
нових робочих місць, мають бути реалізовані Державна програма розвитку
трудового потенціалу України, п’ятирічні галузеві програми ефективної
зайнятості та щорічні регіональні програми зайнятості населення.
Діяльність органів влади буде спрямована на здійснення політики
ефективної підтримки самозайнятості населення, сімейного підприємництва,
малого та середнього бізнесу, сприяння розвитку громадських робіт,
посилення соціального захисту безробітних громадян та їх
професійно-психологічної реабілітації (Урядовий кур’єр. – 2000. – 23
лютого).
Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування регулюються
Законом України “Про зайнятість населення”, КЗпП України (розділ ІІІ-А
“Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників”), постановами
Кабінету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і
колективними договорами. Важливу роль відіграють акти Міжнародної
Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері
зайнятості та працевлаштування. Йдеться про Конвенцію МОП №2 про
безробіття 1919 р., Конвенцію №34 про платні бюро найму 1933 р.
(переглянуті у 1949 р. Конвенцією №96), Конвенцію №44 про допомогу
особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 р.,
Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості 1948 р., Конвенцію №96
про платні бюро з найму 1949 р. (переглянуті в 1949 р.), Конвенцію №122
про політику в галузі зайнятості 1964 р., Конвенцію №168 про сприяння
зайнятості та захист від безробіття 1988 р., Конвенцію №181 про приватні
агентства зайнятості 1997 р. Україною ратифіковано лише 2 Конвенції – №2
(рат. 04.02.94) та №122 (рат. 29.05.68).
Закон України “Про зайнятість населення” є комплексним законодавчим
актом, що містить норми адміністративного права, права соціального
забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний
об’єкт – сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій
предмет. На цьому прикладі наочно видно яка не проста проблема
співвідношення системи трудового права і трудового законодавства.
Можливо, доцільним було б увести у науковий обіг два поняття – трудове
законодавство і законодавство про працю. У першому випадку слід розуміти
акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, закони про
відпустки, про оплату праці, про колективні договори і угоди), у другому
– акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших
галузей права. Якщо трудове законодавство містить систему правових норм,
проникнутих єдиними принципами, методами, засобами, притаманними лише
для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою
сукупність правових норм, пронизаних різними методами у різних
пропорціях, і має більш широку сферу застосування – соціальну сферу.
У ст. 1 Закону України “Про зайнятість населення” зайнятість
визначається як діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих
та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у
грошовій або іншій формі.
Згідно зч.З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення відносяться
громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:
– працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня)
на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм
власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні й за
кордоном;
– громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи
підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою
діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть
участь у виробництві;
– обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах
державної влади, управління та громадських об’єднаннях;
– які проходять службу в Збройних Силах України, Національній гвардії
України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, Військах
внутрішньої та конвойної охорони і цивільної оборони України, органах
внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до
законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
– які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення
кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних
загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
– працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні й
виконують функції, не пов’язані з забезпеченням діяльності посольств і
місій.
Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1
встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші
категорії зайнятого населення.
Державні гарантії зайнятості населення закріплені в статтях 4 і 5 Закону
України “Про зайнятість населення”. Безкоштовне сприяння в підборі
відповідної роботи і працевлаштуванні є однією з основних (але не
єдиною,) державних гарантій права на вибір виду діяльності. Не менш
важливі безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка
в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з
виплатою матеріальної допомоги в період професійної підготовки; виплата
безробітним у встановленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної
допомоги по безробіттю; захист від необґрунтованої відмови у прийнятті
на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні
роботи; компенсація матеріальних витрат у зв’язку з направленням на
роботу в іншу місцевість;
виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на
підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах,
передбачених чинним законодавством;
включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в
оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю і
матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а
також до безперервного трудового стажу та ін.
Законом України “Про зайнятість населення” встановлено додаткові
гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про
працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального
захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До них
належать:
а) жінки, які мають дітей віком до 6 років;
б) одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або
дітей-інвалідів;
в) молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх
загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти,
звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової)
служби та якій надається перше робоче місце, діти (сироти), які
залишилися без батьківського піклування, а також особи, яким виповнилося
15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх заміняє,
можуть, як виняток, прийматися на роботу;
г) особи передпенсійного віку (чоловіки з досягненням 58 років, жінки –
53 років);
д) особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.
З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні
адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів
зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях,
незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5%
загальної чисельності робочих місць за робітничими професіями, у тому
числі з гнучкими формами зайнятості.
Згідно із п. 1 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в
організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян,
які потребують соціального захисту, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 27 квітня 1998 р. №578 (Людина і праця:
Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики
України. – 1998. – №7), броня – ця кількість робочих місць для
обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального
захисту; квота робочих місць – це закріплена норма робочих місць, в тому
числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих
місць для обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують
соціального захисту.
У Положенні вказується, що до громадян, які потребують соціального
захисту і надання першого робочого місця (підп. “в” і “д” ст. 5 Закону
України “Про зайнятість населення”), належать:
а) молодь до 18 років;
б) громадяни старші 18 років, які закінчили або припинили навчання в
середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних навчальних
закладах, звільнилися зі строкової військової або альтернативної
(невійськової) служби, за умови їх реєстрації в державній службі
зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з
дня закінчення навчання, звільнення з військової (невійськової) служби;
в) діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а саме: діти,
які не досягли 18 років; вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі,
стажисти після закінчення навчальних закладів (очної форми навчання),
але не пізніше досягнення ними 23-річного віку, за умови їх реєстрації в
державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, протягом
календарного року з дня закінчення навчання;
г) громадяни, звільнені після відбуття покарання або примусового
лікування, які вважаються такими, що потребують соціального захисту, за
умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають
роботу, не пізніше календарного року з дня звільнення після відбуття
покарання або примусового лікування.
У межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи
відповідних рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для
обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального
захисту. Квота робочих місць встановлюється стосовно кожної категорії
громадян, які потребують соціального захисту.
У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ
і організацій в розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві
державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або
взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і
організацій.
У разі відмови в прийомі на роботу громадянам з числа вказаних категорій
у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна
служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в 50-кратному
розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти
спрямовуються до місцевої частини Державного фонду сприяння зайнятості
населення і можуть використовуватися для фінансування витрат
підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих
категорій понад встановлену квоту.
Відповідно до ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” місцеві ради спільно з підприємствами
(об’єднаннями), установами й організаціями, громадськими організаціями
інвалідів, з участю відділень Фонду України соціального захисту
інвалідів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й
Севастополі, на основі пропозицій органів Міністерства праці та
соціальної політики України щорічно визначають нормативи робочих місць,
призначених для працевлаштування інвалідів, для всіх підприємств
(об’єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності й
господарювання) в розмірі не менше 4% від загальної чисельності
працюючих; а якщо працює від 15 до 25 осіб – встановлюється норматив у
кількості одного робочого місця.
§ 6.2. Поняття працевлаштування. Правові питання організації
працевлаштування
Поняття працевлаштування розрізнюється в широкому і вузькому значеннях.
Працевлаштування – це система організаційних, економічних і правових
заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення. У
широкому значенні працевлаштування об’єднує всі форми трудової
діяльності, що не суперечать законодавству, включаючи самостійне
забезпечення себе роботою, в тому числі індивідуальну трудову
діяльність, підприємництво, фермерство тощо. У вузькому значенні під
працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності, які
встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій
на основі ліцензування. Необхідно врахувати, що поняття працевлаштування
більш вузьке, ніж поняття зайнятості, а саме працевлаштування передує
зайнятості і є його найважливішою гарантією.
Громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом
звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального
селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або при
безкоштовному сприянні державної служби зайнятості.
Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на визначений
термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них
дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості
України, якщо інше не передбачене міждержавними договорами України.
Правова організація працевлаштування включає:
а) встановлення кола працевлаштовуючих органів, визначення їхньої
компетенції і умов фінансового забезпечення;
б) гарантії реалізації права громадян на працю і встановлення порядку
направлення на роботу або професійне навчання;
в) регламентацію прав і обов’язків учасників відносин щодо
працевлаштування;
г) встановлення особливостей працевлаштування для окремих категорій
громадян.
У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи двох
видів: загальні й спеціальні. Загальне керівництво працевлаштуванням і
його організація покладені на Міністерство праці та соціальної політики
України і його органи на місцях. Спеціальним органом працевлаштування
виступає державна служба зайнятості, яка складається з Державного центру
зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру
зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і
Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у
містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання
незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення,
інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість
населення.
До складу професійної служби зайнятості входять також навчальні заклади
професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні
центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри
реабілітації населення, підприємства, установи та організації,
підпорядковані службі зайнятості.
Діяльність державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом
Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних
організацій і органів місцевого самоврядування. Її діяльність
фінансується за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості
населення, передбачених на такі цілі. Права та обов’язки державної
служби зайнятості закріплені в ст. 19 Закону України “Про зайнятість
населення”, Положенні про державну службу зайнятості, затвердженому
постановою Кабінету Міністрів УРСР від 24 червня 1991 р. (із змін. і
доп., внес. постановами Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 р.
№315, від 14 вересня 1998 р. №1435) (ЗП УРСР. – 1991. – №6. – Ст. 50; ЗП
України. – 1993. – №10. – Ст. 200; Людина і праця: Інформаційний
бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. – 1998. –
№9).
Відповідно до ст. 19 Закону України “Про зайнятість населення” державна
служба зайнятості: аналізує і прогнозує попит і пропозицію на робочу
силу, інформує населення і державні органи управління про стан ринку
праці; консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій
або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про
можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що
ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння
зайнятості населення; веде облік вільних робочих місць і громадян, які
звертаються з питань працевлаштування; подає допомогу громадянам у
підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ і організацій
або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників;
організує при необхідності професійну підготовку і перепідготовку
громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших
навчальних закладів, що здійснюють підготовку або перепідготовку
працівників, сприяє підприємствам у розвитку і визначенні змісту курсів
навчання і перенавчання; надає послуги по працевлаштуванню і професійній
орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у
зв’язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці
тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню; реєструє
безробітних і подає їм у межах своєї компетенції допомогу, в т. ч. і
матеріальну; бере участь у підготовці перспективних і поточних державних
і територіальних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту
різних груп населення від безробіття.
Державна служба зайнятості має право:
– одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм
власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць,
характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і
звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в
організації виробництва і праці, інші заходи, які можуть призвести до
вивільнення працівників;
– розробляти і виносити на розгляд місцевих державних адміністрацій,
виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для
підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти
прийому на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на
рівних умовах конкурувати на ринку праці, і направляти таких громадян
для їх працевлаштування;
– направляти для працевлаштування на підприємства, в установи й
організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць
(вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості,
відповідно до рівня їхньої освіти і професійної підготовки;
направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські
роботи;
– укладати за дорученнями підприємств, установ і організацій всіх форм
власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у
разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових,
а також подавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та
роботи за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;
– розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду
сприяння зайнятості;
– оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких
потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати
їм на період навчання матеріальну допомогу у розмірах, передбачених
законодавством України про зайнятість населення;
– в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по
безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати
їх виплати;
– вносити пропозиції до державних адміністрацій, виконавчих органів
відповідних місцевих рад про зупинення строком до 6 місяців рішень
підприємств про вивільнення працівників у разі ускладнення їх наступного
працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат
підприємств, викликаних цією відстрочкою, в порядку, визначеному
законодавством України;
– стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм
власності, суми прихованих або знижених обов’язкових зборів та недоїмок
до Державного фонду сприяння зайнятості населення;
– компенсувати до 50% витрат підприємствам, установам і організаціям на
перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв’язку зі
змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.
Працевлаштування у вузькому значенні звичайно поділяється на дві стадії
(Пашков А.С. Занятость, безработица, трудоустройство. – СПб.: СКФ
“Россия – Нева”, 1994). Перша стадія – це звернення до Служби
зайнятості. На цій стадії виникає правовідношення між громадянином і
органом із працевлаштування, за яким громадянин потребує підбору
підходящої роботи, а у разі її відсутності – постановки на облік,
направлення на професійне навчання або виплати допомоги по безробіттю.
Орган з працевлаштування зобов’язаний зареєструвати такого громадянина,
надати допомогу в підборі відповідної роботи, при потребі організувати
професійну підготовку і перепідготовку, а у разі неможливості цього
виплачувати допомогу згідно з законодавством. На першій стадії
громадянинові, який звернувся за допомогою у працевлаштуванні, видається
направлення на роботу або професійне навчання.
?!3/4’F.?1.3?4D6oe7b9¶=°KUeLXT¶\Je
g”hIi?k”lDo®pUq/eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee
Uq&sPy¬z¦|?~(1/4.?O?d„X‡E?:?h??‘°”$—?™I›TH?aYaYoY?¦A¬E®o°P±ooooooooooo
ooooooooooooooooo
T
oooooooooooooooooooooooooooo
еної місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами
відповідних рад кількості осіб, які потребують соціального захисту і не
здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці.
На другій стадії працевлаштування укладається трудовий чи учнівський
договір згідно з направленням служби зайнятості. Отже, діяльність
державної служби зайнятості є посередницькою між громадянами, які
звернулись до неї за допомогою, та підприємствами, установами,
організаціями. Її направлення є обов’язковими для підприємств лише щодо
осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних
конкурувати на ринку праці. Ці категорії громадян зазначені у ст. 5
Закону України “Про зайнятість населення”, а також інваліди. Щодо інших
громадян, які мають направлення служби зайнятості, то підприємства,
установи, організації вправі відмовити їм у прийнятті на роботу. Але
така відмова має бути обґрунтованою, оскільки ст. 22 КЗпП містить одну з
найважливіших гарантій трудових прав працівників – заборону
необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.
Законом України “Про зайнятість населення” передбачено й можливість
відмови підприємства, установи і організації у прийнятті на роботу
спеціалістів, які були раніше ними заявлені. Закон не містить причин
такої відмови. На практиці це можуть бути різні обставини: зміни в
організації виробництва і праці (реорганізація, перепрофілювання,
скорочення чисельності або штату працівників тощо), простої, скорочення
обсягів виробництва та ін. Згідно із ч. 3 ст. 20 Закону підприємства,
установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу
спеціалістів, які були раніше ними заявлені, відшкодовують державній
службі зайнятості всі витрати, пов’язані з працевлаштуванням,
професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по
безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю. Одержані кошти
спрямовуються до місцевої частини Державного фонду сприяння зайнятості
населення.
Крім державної служби зайнятості посередницьку діяльність у
працевлаштуванні здійснюють суб’єкти підприємницької діяльності. Ст. 18
Закону України “Про зайнятість населення” передбачено, що суб’єкти
підприємницької діяльності можуть надавати платні послуги, пов’язані з
профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в
Україні та за кордоном, лише на підставі дозволу (ліцензії), який
видається Державним центром зайнятості. При наданні зазначених послуг
без такого дозволу державна служба зайнятості стягує із суб’єктів
підприємницької діяльності штраф у 50-кратному розмірі
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожну особу, якій
надавалися такі послуги, та припиняє цей вид їх діяльності. Одержані
кошти спрямовуються до Державного фонду сприяння зайнятості населення.
Наказом Ліцензійної палати України, Державного центру зайнятості від 22
лютого 1999 р. №19/15 затверджено Інструкцію про умови і правила
провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з
посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх
дотриманням (Праця і зарплата. – 1999. – №10. – Травень. -С- 8- 10).
Інструкцією встановлено поняття посередництва у працевлаштуванні на
роботу за кордоном, під яким розуміється діяльність посередників, яка
включає збір достовірної інформації про наявність вакансій у
роботодавців, ведення обліку осіб, які бажають працювати за кордоном, з
метою подальшого їх працевлаштування, надання
інформаційно-консультаційних послуг про наявність вакансій, умов та
розміру оплати праці, найменування та місцезнаходження роботодавців.
Посередник повинен пройти реєстрацію у місцевому центрі зайнятості за
місцезнаходженням як платник зборів до Державного фонду сприяння
зайнятості населення; укласти зовнішньоекономічний договір (контракт) з
іноземними суб’єктами господарської діяльності про працевлаштування
громадян України; мати дозвіл компетентних органів іноземної влади
іноземним суб’єктам господарської діяльності на працевлаштування
громадян України (крім випадків посередництва у працевлаштуванні моряків
на судна іноземних власників), оформленого згідно із законодавством
країни, де офіційно зареєстровано головний орган управління (контора)
іноземного суб’єкта господарської діяльності. Договір про посередництво
у працевлаштуванні укладається у письмовій формі, у якому зазначаються
інформація про послуги, порядок оплати, строк дії договору, а також
обов’язки і відповідальність сторін. Забороняється стягувати будь-які
види попередніх оплат за посередництво до остаточного укладення
громадянином трудового договору з роботодавцем;
продавати адреси іноземних роботодавців, посередницьких фірм, державних
органів зайнятості інших країн, оприлюднення у засобах масової
інформації (зокрема, у мережі інтернет без їхньої на те згоди та якщо
надані оголошення не спрямовані на використання праці громадян України;
здійснювати посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном з
роботодавцями за тими трудовими договорами, які не містять умов
соціального захисту (зокрема, страхування) працівника, передбачених
законодавством країни перебування; пропонувати посередництво у
працевлаштуванні громадян на роботу за видами діяльності, які заборонені
або зайняття якими тягне за собою відповідальність згідно з чинним
законодавством України чи міжнародними нормами.
Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, а
також їх посадові особи зобов’язані сприяти проведенню державної
політики зайнятості. У число таких обов’язків входить організація
професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації
працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає
вивільненню з виробництва; працевлаштування осіб, направлених службою
зайнятості, на робочі місця в рахунок визначеної квоти (броні);
інформація працівників про наявність вакантних місць (посад), в тому
числі з неповним робочим часом; створення додаткових робочих місць.
Усі підприємства зобов’язані зареєструватися в місцевих центрах
зайнятості як платники зборів до Державного фонду сприяння зайнятості
населення; щомісяця надавати інформацію про наявність вільних робочих
місць (вакантних посад), використання працівників з режимом неповного
робочого часу, про простій підприємства, про всіх прийнятих працівників
відповідно до форм державної статистики (див. Інструкцію зі статистики
чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України,
затверджену наказом Мінстату України від 7 липня 1995 р. ^№171 // Кодекс
законів про працю України з постатейними матеріалами / / Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – 1997. – №11-12. – С.
200-219).
Повинні подаватися дані про наступне вивільнення працівників (за два
місяці до вивільнення); про проведене вивільнення (в 10-денний строк
після вивільнення). За неподання таких відомостей або порушення термінів
стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного
вивільненого працівника (ст. 20 Закону України “Про зайнятість
населення”).
До державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні мають
право звертатися всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також
зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися
за сумісництвом або у вільний від навчання час. Послуги служби
зайнятості для громадян безкоштовні.
Незайняті громадяни (в тому числі особи, які здійснюють догляд за
інвалідом І групи або дитиною – інвалідом у віці до 16 років, а також за
пенсіонером, який за висновком медичної установи потребує стороннього
догляду), інваліди і пенсіонери, які звертаються до державної служби
зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації у цій
службі.
Зайняті громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи,
працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і
звернулися до державної служби зайнятості, підлягають обліку.
Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у
працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем
постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови
пред’явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби військового
квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а
іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в
Україні, – тільки за наявності постійної прописки. Окремі категорії
громадян, вказані в п. 4 Положення про порядок реєстрації,
перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і
безробітних, виплати допомоги з безробіття, а також умови подання
матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998р.
№578 (Праця і зарплата. – 1998. – №10. – Травень), зобов’язані
пред’явити й інші документи. Наприклад, випускники вищих навчальних
закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, яким
відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають
направлення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову
в працевлаштуванні або довідку про самостійне працевлаштування; особи,
які отримують пенсію відповідно до законодавства України, – пенсійне
посвідчення або посвідчення інваліда і т. ін.
Законодавством передбачений загальний і спеціальний порядок реєстрації
осіб, які шукають роботу.
Загальний порядок передбачає реєстрацію громадян незалежно від часу
втрати роботи. Однак є категорії громадян, які втратили роботу вимушено,
поза своїм бажанням. Для таких осіб передбачені особливі гарантії (п. 1
ст. 26 Закону України “Про зайнятість населення”), які надаються за
умови своєчасної реєстрації в службі зайнятості (спеціальний порядок).
– працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи
власника або уповноваженого ним органу за п.1 ст. 40 КЗпП, – протягом 7
календарних днів після звільнення;
– працівники, звільнені з підприємств, установ і організацій незалежно
від форм власності в зв’язку з відселенням або самостійним переселенням
з території радіоактивного забруднення, – протягом одного місяця після
звільнення;
– військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв’язку зі
скороченням чисельності або штату без права на пенсію, – протягом 7
календарних днів з дня поставлення на військовий облік військкоматами;
– громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на
виробництві або настання професійного захворювання, і через це
потребують професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення
кваліфікації, на яких поширюються особливі гарантії, передбачені п. 1
ст. 26 Закону України “Про зайнятість населення”, – протягом 7
календарних днів після звільнення.
У разі, коли вказані громадяни без поважних причин своєчасно не
зареєструвалися у державній службі зайнятості як такі, що шукають
роботу, вони втрачають пільги, передбачені п. 1 ст. 26 Закону України
“Про зайнятість населення”, а умови виплати допомоги з безробіття та її
розмір встановлюються для них на загальних підставах (статті 28, 29
зазначеного Закону).
Громадяни, які звернулися до служби зайнятості як такі, що шукають
роботу, мають право на безкоштовну професійну орієнтацію і консультацію.
Що ж стосується професійної підготовки, перепідготовки, підвищення
кваліфікації такі послуги надаються у випадках неможливості підібрати
підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної
кваліфікації; необхідності змінити кваліфікацію у зв’язку з відсутністю
роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина; пошуку роботи
вперше і відсутності професії (спеціальності); втрати здатності
виконання” роботи за попередньою професією (ст. 24 Закону). Як бачимо,
тут міститься перелік поважних причин для виникнення права на професійну
підготовку або перепідготовку.
Громадянам, зареєстрованим в державній службі зайнятості, протягом семи
календарних днів з моменту реєстрації підбирається підходяща робота.
При пропонуванні підходящої роботи враховується трудовий стаж
громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід,
становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.
Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії
(спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої
професійної .підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу
тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для
громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви
тривалістю понад 6 місяців, – робота за спеціальністю, що потребує
попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі
неможливості ЇЇ надання – інша оплачувана робота за спорідненою
професією (спеціальністю).
Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад 6
місяців, підходящою вважається робота; яку вони виконували за останнім
місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути
відповідною за умови попередньої перепідготовки або підвищення
кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії
(спеціальності).
Уразі неможливості надання громадянинові роботи за професією
(спеціальністю) протягом, 6 місяців безробіття підходящою вважається
робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням
здібностей, здоров’я громадянина і колишнього досвіду, доступних для
нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії
(спеціальності).
При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної
служби зайнятості підходящою вважається робота як за новою, так і за
попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи.
У разі відсутності підходящої роботи, за загальним правилом,
громадянинові надається статус безробітного.
§ 6.3. Поняття безробітного. Правовий статус безробітного
Законом України “Про зайнятість населення” уперше був визначений
правовий статус безробітного. Згідно зі ст. 2 Закону безробітними
визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через
відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених
законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як
такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої
роботи.
Правовий статус безробітного включає основні (статутні) права і
обов’язки та їх гарантії. Порядок призначення і виплати допомоги по
безробіттю, його розмір і терміни виплати регулюються статтями 28-30
Закону України “Про зайнятість населення”, Положенням про порядок
реєстрації, перереєстрації і ведення обліку громадян, що шукають роботу,
і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови надання
матеріальної допомоги в період професійної підготовки і перепідготовки,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р.
№578 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та
соціальної політики України. – 1998. – №6).
Рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною
службою зайнятості за їхніми особистими заявами з 8 дня після реєстрації
в центрі зайнятості за місцем проживання.
Не можуть бути визнані безробітними громадяни:
а) у віці до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені
у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією,
перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи і організацій або
скороченням чисельності (штату);
б) які уперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому
числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від
проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи
роботу тимчасового характеру, що не потребує професійної підготовки;
в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту
реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають роботу;
г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України.
Громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у державній службі
зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися від двох пропозицій
підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи
знімаються з обліку і їм протягом 6 місяців подаються тільки
консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з
обліку вони можуть зареєструватися повторно у державній службі
зайнятості як такі, що шукають роботу.
Працівники, які зареєстровані у державній службі зайнятості згідно з п.1
ст. 26 Закону України “Про зайнятість населення” і відмовилися від двох
пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи, втрачають право на
отримання статусу безробітного строком на 3 місяці з подальшою
перереєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу.
Слід звернути увагу, що законодавством закріплені не тільки права, але й
обов’язки громадян, зареєстрованих у державній службі зайнятості як
таких, що шукають роботу, і безробітних. Вони зобов’язані сприяти своєму
працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зайнятості,
відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені працівником цієї
служби.
Для одержання статусу безробітного з призначенням допомоги по безробіттю
громадянин повинен наступного дня після встановленого строку підбору
підходящої роботи особисто подати до державної служби зайнятості
письмову заяву про надання статусу безробітного та заяву про те, що він
не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів.
Громадянам зареєстрованим на загальних підставах, допомога по
безробіттю-виплачується з 8-го дня після реєстрації у державній службі
зайнятості до працевлаштування, але не більше 360 календарних днів
протягом 2 років.
Для осіб передпенсійного віку (чоловікам після досягнення 58 років,
жінкам – 53 років), у тому числі вивільненим з підприємств, установ і
організацій на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП, тривалість виплати допомоги
становить до 720 календарних днів.
Громадянам, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої
(більше 6 місяців) перерви, та громадянам, які вперше шукають роботу,
допомога по безробіттю виплачується не більше 180 календарних днів.
Допомога по безробіттю гарантується в розмірі:
а) не менше 50% середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи,
але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному
господарстві відповідної області за минулий місяць, і не нижче за
встановлений законодавством розмір мінімальної заробітної плати, якщо
громадянин протягом 12 місяців, що передували безробіттю, працював не
менше 26 календарних тижнів;
б) не нижче за встановлений законодавством розмір мінімальної заробітної
плати – у всіх інших випадках, включаючи громадян, які шукають роботу
вперше або після тривалої (більше 6 місяців) перерви.
Постановою Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів допомоги
за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення” від 10
травня 1999 р. №783 (Бюлетень систематизованого законодавства України. –
Серія 1. – 1999. – №7. – Ст. 248) встановлено такі розміри допомоги за
рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення:
а) допомогу по безробіттю згідно з підп. “б” п. 1 ст. 29 Закону “Про
зайнятість населення” у розмірі 25 гривень;
б) допомогу по безробіттю, матеріальну допомогу в період професійної
підготовки та перепідготовки згідно з підп. “б” ч. 1 п. 1 ст. 26, ст. 27
і підп. “а” п. 1 ст. 29 зазначеного Закону в розмірі не менш як 25
гривень і не більше за середню заробітну плату, що складалася в
народному господарстві відповідної області;
в) матеріальну допомогу по безробіттю згідно з п. 1 ст. 31 Закону в
розмірі 18 гривень 75 коп;
г) одноразову матеріальну допомогу безробітним і членам їх сімей згідно
з п. 3 ст. 31 Закону у розмірі 12 гривень 50 коп.
Особливі гарантії працівникам, які втратили роботу в зв’язку зі змінами
в організації виробництва і праці, передбачені для працівників, трудовий
договір з якими було розірвано з ініціативи власника у зв’язку із
ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємств, установ,
організацій, скороченням чисельності або штату працівників, а також для
військовослужбовців, звільнених з військової служби у зв’язку зі
скороченням чисельності або штату без права на пенсію (п. 1 ст. 26
Закону України “Про зайнятість населення”).
До особливих гарантій належать:
а) надання статусу безробітного, якщо протягом 7 днів працівнику не була
запропонована підходяща робота; право на отримання допомоги по
безробіттю у розмірі 100% середньої заробітної плати за останнім місцем
роботи протягом 60 календарних днів, 75% – протягом 90 календарних днів
і 50% – протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої
заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної
області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством
розміру мінімальної заробітної плати;
б) збереження за новим місцем роботи на весь період професійного
навчання з відривом від виробництва середньої; заробітної плати за
попереднім місцем роботи;
в) право на достроковий вихід на пенсію за 1,5 року до встановленого
законодавством терміну осіб передпенсійного віку, які мають встановлений
законодавством про пенсійне забезпечення необхідний загальний трудовий
стаж (у тому числі на пільгових умовах).
Вивільненим працівникам надаються також інші пільги і компенсації
відповідно до законодавства. Слід врахувати наступне. Положення підп.
“б” повинне було вводитися з 1 січня 1999 р. Однак у зв’язку з тим, що
Законом України від 17 грудня 1999 р. ця дата змінена на 1 січня 2001
р., в даний час зберігається раніше чинний порядок: працівникам,
вивільненим з підприємств, установ, організацій, при розірванні
трудового договору за п. 1 ст. 40 КЗпП зберігається середня заробітна
плата на період працевлаштування, але не більш ніж на 3 місяці від дня
звільнення з урахуванням виплати вихідної допомоги (ч. 1 ст. 49-3 КЗпП),
а допомога по безробіттю подається в розмірі 75% середньої заробітної
плати за останнім місцем роботи протягом наступних 3 місяців і 50%
протягом наступних 6 місяців, але не більше середньої заробітної плати,
що склалася в народному господарстві відповідної області, і не нижче
встановленої законодавством мінімальної заробітної плати.
Громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості як таких, що
шукають роботу, і безробітні, згідно із п. 1 ст. 26 Закону України “Про
зайнятість населення”, в період професійної підготовки і перепідготовки
виплачується матеріальна допомога в розмірі 75% їх середньої заробітної
плати за останнім місцем роботи, але не більше середньої заробітної
плати, що склалася у народному господарстві відповідної області за
минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру
мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які звільнилися з підприємств, установ і організацій з інших
причин, ніж встановлені п. 1 ст. 26 Закону, або які вперше шукають
роботу, або тривалий час (більше 6 місяців) не працюють, або завершили
навчання у професійно-технічних і вищих закладах освіти, або звільнилися
зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби,
зареєстрованим у державній службі зайнятості як таким, що шукають
роботу, і безробітним, у період професійної підготовки і перепідготовки
виплачується матеріальна допомога у розмірі допомоги по безробіттю,
передбаченому для цієї категорії громадян.
Безробітні після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю можуть
одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу по
безробіттю у розмірі до 75% установленої законодавством мінімальної
заробітної плати за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена
сім’ї не перевищує встановленого законодавством неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян.
Матеріальна допомога по безробіттю може призначатися з наступного дня
після закінчення виплати допомоги по безробіттю. Умови і порядок виплати
безробітним матеріальної допомоги по безробіттю, одноразової
матеріальної допомоги членам сім’ї, які перебувають на утриманні
безробітного, а також громадянам, у яких закінчився строк виплати
допомоги по безробіттю, і допомоги на поховання у разі смерті
безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, визначаються
Положенням про порядок подання матеріальної допомоги по безробіттю,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р.
№578 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та
соціальної політики України. – 1998. – №7).
Місцеві державні адміністрації за участю державної служби зайнятості для
забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім осіб,
зареєстрованих як безробітні, організовують оплачувані громадські роботи
на підприємствах комунальної власності й за договорами – на інших
підприємствах.
Оплачувані громадські роботи –..це загальнодоступні Зійди тимчасової
трудової діяльності громадян., що не потребують спеціальної кваліфікації
і виконуються на договірній основі.
Оплачувані громадські роботи організовуються з метою надання тимчасової
роботи громадянам:
а) які втратили роботу і заробіток, у першу чергу безробітним, а також
молоді у період до призову на військову службу, випускникам
загальноосвітніх шкіл до направлення їх центром зайнятості на професійну
підготовку, учням і студентській молоді у вільний від навчання час;
б) які проходять перенавчання за направленням державної служби
зайнятості у вільний від навчання час;
в) зайнятим трудовою діяльністю, які виявили бажання працювати у вільний
від основної роботи час;
г) предпенсійного віку, пенсіонерам, інвалідам.
Участь в оплачуваних громадських роботах категоріям громадян, вказаним в
пунктах “а” і “б”, не вважається сумісництвом. Порядок організації і
проведення оплачуваних громадських робіт регулюється відповідним
Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27
квітня 1998 р. №578 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства
праці та соціальної політики України. – 1998. – №7).
У трудову книжку безробітного працівники державної служби зайнятості
вносять запис про час початку, припинення, відкладення і закінчення
виплати допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю
згідно з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на
підприємствах, в установах і організаціях, затвердженою наказом
Мінпраці, Мінюстиції, Мінсоцзахисту від 29 липня 1993 р. №58.
Питання про масове вивільнення працівників, його критерії регулюється
Положенням про організацію роботи по сприянню зайнятості населення в
умовах масового вивільнення працівників, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р. Законодавством
передбачені особливості працевлаштування окремих категорій громадян.
Відносно працевлаштування інвалідів потрібно звернутися до Закону
України від 21 березня 1991 р. “Про основи соціальної захищеності в
Україні”, Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 3 травня 1995 р. №314. Цими актами передбачено, що
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості,
органами Міністерства праці та соціальної політики України, місцевими
радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань,
стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок
відповідно до висновків МСЕК.
Працевлаштування випускників вищих навчальних закладів проводиться
відповідно до Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних
закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996
р. №992, Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних
вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України,
затвердженого наказом Міністерстві освіти України від 23 березня 1994 р.
№79.
Працевлаштування вивільнюваних працівників здійснюється відповідно до
ст. 49-2 КЗпП. Встановлені також особливості працевлаштування і деяких
інших категорій громадян (осіб, звільнених з місць позбавлення волі,
звільнених з рядів Збройних Сил або з альтернативної (невійськової)
служби та інших.
У західних країнах посередництво при працевлаштуванні здійснюють
державні та приватні біржі праці. Державні біржі надають послуги з
працевлаштування безкоштовно, їхня діяльність є факультативною, тому не
завжди ефективною. і Нині на Заході відбувається інтенсивна приватизація
та комерціалізація посередництва при працевлаштуванні (Киселев Й. Я.
Цит. раб. – С. 57). У деяких країнах, таких як США, Великобританія, ФРН,
приватні фірми відіграють активну роль у працевлаштуванні музикантів,
акторів, домашніх працівників, сільськогосподарських робітників,
більшості конторських службовців, певних категорій висококваліфікованих
працівників: юристів, працівників керівного складу підприємств,
програмістів. В останнє десятиріччя активізувалася діяльність приватних
агентств з працевлаштування в сфері застосування праці тимчасових
працівників.
Професор І.Я. Кисельов відзначає значну диверсифікацію приватних
компаній, які займаються працевлаштуванням. їх можна поділити на три
категорії. По-перше, це агентства, які відіграють роль посередника між
попитом і пропозицією на ринку праці. По-друге, агентства, які укладають
з працівниками звичайний трудовий договір і направляють їх на певний час
підприємствам на підставі договору підряду. По-третє, агентства, які
надають різні кадрові послуги: агентства з пошуку та відбору
працівників, агентства з працевлаштування вивільнюваних працівників
тощо.
Загалом, у західних країнах накопичений цінний досвід здійснення
посередництва при працевлаштуванні: організація роботи бірж праці,
надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи, їхньої
профорієнтації та профконсультації, професійної підготовки, організація
самозайнятості (див. Никифорова А.А. Рьінок труда: занятость й
безработица. – М., 1991. – С. 147-166).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
