.

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
214 10915
Скачать документ

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

Поняття соціального забезпечення та його основні функції.

Право громадян України на соціальне забезпечення.

Фінансування соціального забезпечення та перспективи його розвитку.

Організаційно-правові форми соціального забезпечення.

Державні соціальні стандарти і соціальні гарантії в системі соціального
забезпечення.

1.1. Поняття соціального забезпечення та його основні функції

У житті кожної людини є такі періоди, коли вона через малолітність,
хворобу чи старість не може забезпечити себе засобами для існування. На
зорі зародження людського суспільства на допомогу їй приходила сім’я,
можливості якої завжди були обмежені. Одиноким підтримку надавали
громади, благодійні організації. З часом гостро постала проблема
матеріального забезпечення воїнів, чиновництва, а пізніше різних
категорій найманих працівників. Турботу про таких людей поступово почала
перебирати на себе держава, роль якої значно зросла в епоху капіталізму.
У минулому столітті держави стали розглядати як соціальні, тобто як
такі, що гарантують людині належні їй соціально-економічні права шляхом
створення необхідних умов для їх реалізації та здійснюють соціальну
політику на засадах соціальної справедливості та в інтересах усього
суспільства.

З погляду семантики соціальне забезпечення тлумачиться як надання
достатніх матеріальних засобів для існування кому-небудь з боку
суспільства, або, іншими словами, будь-які види допомоги, які надає
суспільство своїм членам, розглядаються як соціальне забезпечення. Щодо
його наукового визначення в літературі склалися дві основні концепції:
економічна і правова. Основою економічної концепції є спосіб розподілу
благ через суспільні фонди споживання. її прибічники включають у
соціальне забезпечення всі види допомоги членам суспільства за рахунок
суспільних фондів споживання, в тому числі й безплатну освіту, безплатне
надання соціального житла чи житлових субсидій, безплатні спорт і
фізкультура, обслуговування закладами культури, всі види пенсій,
допомог, соціальних послуг, медичну допомогу і лікування, пільги для
різних категорій громадян. Прихильники правової концепції вважали, що
соціальне забезпечення стосується не всіх членів суспільства, а лише
окремих категорій громадян, які перебувають під особливим захистом з
боку держави. Критеріїв цієї концепції було два: економічний (можливості
держави надавати таку допомогу) та суб’єктивний (відбір категорій осіб,
яким така допомога надавалася).

Соціальне забезпечення слід розглядати як економічну та правову
категорію. Воно є засобом перерозподілу доходів і подолання соціальної
нерівності, зокрема, за допомогою соціального забезпечення, коли частина
національного доходу спрямовується на потреби вразливих груп населення.
Такий перерозподіл можливий тільки через правове регулювання. Норми
права закріплюють організаційно-правові форми здійснення соціального
забезпечення, джерела фінансування, коло осіб, які потребують
соціального забезпечення, а також умови і порядок його надання. У цьому
ракурсі соціальне забезпечення розглядається як правова категорія.

Крім того, поняття «соціальне забезпечення» в науковій літературі
вживалося і вживається в різних значеннях: суспільно-історичний тип
матеріального забезпечення престарілих і непрацездатних; особлива форма
розподільчих відносин, що виникають у процесі розподілу частини
суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни;
невід’ємний елемент способу життя і якості життя; самостійна функція
держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб;
форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у
соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право
людини; галузь права тощо.

Складовими соціального забезпечення є:

— соціально значимі обставини, які повністю або частково позбавляють
особу чи її сім’ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових
витрат. До них належать хвороба, нещасний випадок на виробництві,
професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, смерть
годувальника, материнство й дитинство тощо. У законодавстві вони
зазначені як соціальні ризики (те, що може статися) і соціальні випадки
(те, що вже сталося);

коло осіб, які потрапили у важкі життєві ситуації і втратили джерела
засобів до існування чи зазнали додаткових витрат або не мають
необхідного прожиткового мінімуму. До цього кола, в першу чергу,
належать особи, які ще або вже є не працездатними. Перелік їх значною
мірою залежить від стану економіки. Як правило, перелік таких осіб чітко
окреслюється в нормативних актах;

фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріального
забезпечення зазначеним вище фізичним особам. Такі фонди створюються за
рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з
них є формою розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і
перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб
громадян, які потрапили в юридично значимі важкі життєві ситуації. У
фінансуванні локальних соціальних про грам беруть участь різні інститути
громадянського суспільства. Фізичні особи заощаджують кошти на випадок
настання для них непередбачуваних обставин;

види соціального забезпечення, які гарантує держава. До них належать
різні види пенсій, допомог, соціальних послуг, пільг та компенсацій.
Необхідний мінімум їх перелічено в Конвенції № 102 МОП «Про мінімальні
норми соціального забезпечення» (1952 p.);

форми і способи надання засобів існування. Соціальне забезпечення
надається державними і недержавними органами у грошовій (пенсії, грошові
допомоги, субсидії, компенсації, пільги) чи натуральній (натуральна
допомога, соціальні послуги) формах, а також у формі соціального
страхування чи соціальної допомоги або соціальних послуг. Способами
розподілу матеріальних благ є: а) безплатність багатьох видів
соціального забезпечення; б) без еквівалентність, але з урахуванням в
окремих випадках трудової діяльності в минулому; в) пільгові умови
надання окремих видів послуг із незначною оплатою їх;

— підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального
забезпечення. Реалізація права на певний вид соціального забезпечення
здійснюється на умовах і в порядку, які однозначно закріплені в
нормативному акті чи договорі.

Сучасні умови життя в ринкових умовах потребують від людини активних дій
щодо особистого соціального захисту. Держава повинна створити їй
економічні й правові умови для забезпечення гідного рівня життя власною
працею; використання нових стимулів до праці й економічної діяльності:
підприємництво, само зайнятість, наявність власності та ін.; створення
цивілізованих механізмів розподілу доходів (акціонерні й інші форми
участі населення в розподілі прибутків, соціальне партнерство,
недержавне пенсійне забезпечення та ін.); формування економічної системи
самозахисту і вирівнювання стартових можливостей за допомогою цивільного
законодавства.

Соціальне забезпечення є об’єктом соціальної політики, а не формою її
вираження. Воно є одним із компонентів цієї політики. Небажано
обмежувати рамки соціального забезпечення наданням різних видів
матеріального забезпечення тільки особам, які потрапили під вплив
соціального ризику на безповоротно нееквівалентних або безплатних
засадах. Соціальне забезпечення також не зводиться лише до пенсій,
допомог і соціальних послуг чи до надання забезпечення за рахунок прямих
асигнувань з державного бюджету.

Таким чином, можна сказати, що соціальне забезпечення — це поєднання
системи державного і недержавного матеріального забезпечення і
соціального обслуговування в індивідуальній формі фізичних осіб, які
перебувають у складних життєвих обставинах, на зазначених у законі чи
договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів; вони
ґрунтуються на перерозподілі частини валового національного продукту з
метою вирівнювання доходів різних верств населення і забезпечення
соціальної злагоди в суспільстві.

Однією із функцій держави є соціальна. Вона передбачає утримання
непрацездатних та надання допомоги найбільш уразливим верствам
населення, розвиток охорони здоров я, освіти, культури, фізичної
культури і спорту, житлового будівництва, транспорту, зв’язку,
побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування тощо. У
вузькому розумінні до цієї функції слід віднести напрям діяльності
держави щодо соціального забезпечення та соціального захисту населення.
У свою чергу, соціальне забезпечення виконує такі функції:

— економічну. її суть полягає в тому, що через розподіл валового
національного доходу здійснюється акумуляція коштів у спеціалізовані
соціальні фонди з використанням їх у подальшому з метою надання особі
матеріальної підтримки в разі втрати нею засобів до існування чи
недостатності їх (пенсії, допомоги, соціальні послуги, пільги,
компенсації);

виробничу. Проявляється в тому, що право на багато видів соціального
забезпечення залежить від трудової діяльності, а рівень забезпечення в
окремих випадках прямо залежить від характеру їх та розміру винагороди
за працю. Так, у солідарній пенсійній системі розмір пенсії тим вищий,
чим триваліший страховий стаж і вищий заробіток. Соціальне забезпечення
сприяє ранній трудовій діяльності та вчасному вилученню з виробничого
процесу робочої сили, яка частково втратила працездатність;

реабілітаційну. Мається на увазі поновлення інвалідом чи престарілим
втраченого через певну обставину соціального статусу за допомогою таких
видів реабілітації, як медична (медикаментозне лікування, відповідна
терапія, реконструктивна хірургія з подальшим протезуванням,
ортезуванням), професійна (професійний підбір, професійна орієнтація,
професійне навчання або перекваліфікація, професійна адаптація,
раціональне працевлаштування), соціальна (соціально-побутове влаштування
й обслуговування);

соціальну. Виступає одним із способів соціального захисту населення у
разі настання соціальних ризиків, гарантує людині реалізацію
конституційного права на соціальне забезпечення;

— політичну. Спрямована на зняття або пом’якшення можливої соціальної
напруги в суспільстві, забезпечення достатнього рівня життя людей шляхом
надання їм пенсій, допомог, послуг, пільг, компенсацій, встановлення
державних соціальних стандартів і нормативів та ін. Ця функція, перш за
все, здійснюється через соціальну політику держави. її пріоритетами є
створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення,
розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього
класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів,
проведення реформи системи соціального забезпечення, надання адресної
під тряхни незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти,
культури, поліпшення охорони здоров’я населення. Важливим компонентом
цієї політики є забезпечення державою соціальних прав людей, які
проживають на її території. Базою для такого забезпечення є високий
рівень економічного розвитку країни, що дає змогу розумно
перерозподіляти засоби і ресурси, зберігаючи при цьому свободу ринкових
відносин і підприємництва. Стабільна економіка є реальною гарантією
забезпечення соціальних прав людей. Нестабільна економіка, навпаки,
веде до декларативності проголошених державою соціальних прав особи;

— демографічну. Спрямована на забезпечення розширеного відтворення
населення, подолання тенденції до зменшення чисельності населення. З
цією метою демографічна функція соціального забезпечення спрямована,
зокрема, на стимулювання народжуваності дітей, забезпечення підтримки
сімей з дітьми: посилення соціального захисту материнства і дитинства,
сприяння формуванню і розвитку сім’ї; створення сприятливих умов для
поєднання жінками професійної зайнятості з материнством; поліпшення умов
праці жінок шляхом вивільнення їх із виробництва з важкими і шкідливими
умовами праці, надання можливості для роботи за гнучким графіком;
поліпшення стану здоров’я і зниження рівня смертності в усіх вікових
групах населення, особливо дитячої та в працездатності, підвищення
тривалості життя; запровадження системи загальнообов’язкового державного
соціального медичного страхування; удосконалення системи соціального
захисту найбільш уразливих груп населення. Рівень постаріння населення
України сьогодні є одним з найвищих в СНД. Зараз в Україні налічується
більше 14 млн пенсіонерів, і з часом кількість пенсіонерів і працюючих
може зрівнятися, що негативно відобразиться на економіці країни. Усе це
свідчить про те, що останнім часом роль демографічної функції
соціального забезпечення значно зросла;

— виховну. Виявляється у впливі існуючої системи соціального
забезпечення на свідомість (думки, почуття, волю) людей з метою
прищеплення їм таких рис, як працелюбство, ощадливість, впевненість у
завтрашньому дні, турбота про непрацездатних, благодійництво, любов до
здорового способу життя, дисциплінованість при сплаті страхових внесків
та виконанні інших обов’язків, покладених на них державою.

1.2. Право громадян України на соціальне забезпечення

Основні права та свободи людини і громадянина поділяються на особисті,
політичні, економічні, соціальні та культурні. Соціальні права — це
можливості людини щодо забезпечення належних соціальних умов життя. їх
завдання — забезпечити можливість нормального фізіологічного існування
людини в суспільстві. За Конституцією України до них належать право на
працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45),
право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на
достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я, медичну
допомогу і медичне страхування (ст. 49), право на безпечне для життя і
здоров’я довкілля (ст. 50), право на захист сім’ї, дитинства,
материнства і батьківства (ст. 51), право на благодійницьку діяльність
щодо дітей (ст. 52). Право на соціальний захист є одним із
конституційних прав громадян України.

Основні засади права на соціальний захист сформульовані у ст. 46
Конституції України і зводяться до такого: 1) усі без винятку громадяни
України мають право на соціальний захист; 2) основою такого захисту є
соціальне забезпечення; 3) підставами соціального забезпечення є
передбачені законом соціальні випадки, зокрема, повна, часткова або
тимчасова втрата працездатності, втрата годувальника, безробіття з
незалежних від особи обставинах, старість, інші випадки, визначені
законом; 4) гарантіями забезпечення цього права є загальнообов’язкове
державне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств,
установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення і створення мережі державних, комунальних, приватних
закладів для догляду за непрацездатними; 5) пенсії, інші види соціальних
виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати
рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого
законом. Сказане більше стосується права на соціальне забезпечення, ніж
права на соціальний захист. Останнє право набагато ширше, регулюється
різними галузями права, не має чітко окреслених меж. Тому доцільніше
вживати вужче поняття цього права.

Сучасне конституційне закріплення цього права має свою історію. В
останній радянській Конституції УРСР 1978 р. право на соціальне
забезпечення було закріплене у ст. 41, яка почала, що громадяни України
мають право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби,
повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника.
Гарантіями цього права були: 1) соціальне страхування робітників,
:5овців і колгоспників; 2) допомога в разі тимчасової непрацездатності;
3) виплата за рахунок держави і колгоспів пенсій за віком, інвалідністю
і в зв’язку з втратою годувальника: 4) працевлаштування громадян, які
частково втратили працездатність; 5) піклування про громадян похилого
віку і про інвалідів; 6) інші форми соціального забезпечення.

При розробці нової Конституції незалежної України було опубліковано
низку проектів. З них найбільш вдалим щодо фіксації права на соціальне
забезпечення був проект Конституції України в редакції від 1 липня 1992
р., у ст. 43 якого було підкреслено, що кожний має право на соціальне
забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати
працездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника,
безробіття з незалежних від нього обставинах. Це право гарантується
загальнообов’язковим державним соціальним страхування за рахунок
страхових внесків державних і приватних установ, інших джерел
соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги мають
забезпечувати рівень життя людини, не нижчий від встановленого державою
прожиткового мінімуму. Держава здійснює захист осіб похилого віку та
інвалідів, сприяє їхній участі в житті суспільства.

У проекті Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р. (ст. 43)
це право тлумачиться по-іншому. Його суб’єктом є вже не кожен, а лише
громадянин України, що не відповідає міжнародним стандартам та чинному
законодавству України. Перелік підстав для надання соціального
забезпечення з вичерпного зробили орієнтовним, доповнивши його іншими
випадками, які передбачені законом, що було кроком уперед. Ширші
гарантії передбачалися для забезпечення цього права, бо соціальні фонди
формувались і за рахунок бюджетних коштів. Уточнено, що прожитковий
мінімум встановлюється законом, а пенсії та інші види соціальної
допомоги мають бути основним джерелом існування. Про захист осіб
похилого віку та інвалідів уже нічого не говорилося.

У проекті Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р.
уточнювалося, що прожитковий мінімум встановлюється державою за участю
профспілок.

У проекті Конституції України в редакції від 15 листопада 1995 р.
зазначалося, що громадяни мають право не на соціальне забезпечення, а на
соціальний захист. Не було вказано форму власності підприємств, установ
і організацій, що роблять страхові внески на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування. Прожитковий рівень непрацездатних мали
забезпечувати пенсії, всі види соціального захисту і допомоги. У проекті
від 24 лютого 1996 р. всі види соціального захисту були замінені на інші
соціальні виплати.

При фіксації прав у сфері соціального забезпечення звертають увагу на
такі чинники: 1) соціальне забезпечення має надаватися всім без винятку
особам, які перебувають на території держави, чи лише окремим групам
населення; 2) воно надається у всіх випадках нужденності чи лише в
окремих із них; 3) у якій формі надається соціальне забезпечення:
грошовій чи натуральній; 4) чи залежить рівень соціального забезпечення
від трудового вкладу, чи воно надається за принципом зрівнялівки; 5) на
яких засадах будується соціальне забезпечення: патерналістських чи
економічно-стимулювальних; 6) з яких джерел будуть фінансуватися
соціальні виплати; 7) який механізм реалізації та захисту належних
людині прав у соціальній сфері.

Права, від яких залежить життєдіяльність людини, є природними, вони
визнаються державою і нею гарантуються. Інші права закріплюються
державою в нормативних актах з урахуванням стану економіки та розвитку
цивілізації. Право на соціальне забезпечення в мінімальних розмірах — це
природне право людини. Право на соціальне забезпечення, що виходить за
межі мінімальних потреб людини, — це позитивістське право. У праві
соціального забезпечення одночасно поєднані природні властивості, що не
залежать від визнання їх державою, та елементи, які держава добровільно
бере на себе. Право на соціальне забезпечення підлягає не лише фіксації,
а й детальній правовій регламентації та розробці особливого механізму
його реалізації та захисту. Воно не реалізується автоматично, а потребує
значних коштів і відповідних рішень компетентних органів.

Право на соціальне забезпечення — це визнані й гарантовані державою і
міжнародним співтовариством можливості людини задовольняти на
прожитковому рівні свої фізіологічні, моральні та духовні потреби. Це
право не може бути відчужене, відібране, обмежене чи подароване. Воно
належить кожному з моменту народження і до смерті. Держава визнає його
шляхом фіксації в Конституції та поточному законодавстві.

У реальному житті людина має право не на всі види соціального
забезпечення одночасно, а на якийсь один із них. Узагальнююче поняття
право на соціальне забезпечення, як правило, застосовується в
конституційному праві при характеристиці однойменного права людини, а в
праві соціального забезпечення вживається термін право на конкретний вид
соціального забезпечення.

Чинне законодавство передбачає право людини на пенсійне забезпечення,
забезпечення грошовими допомогами, надання пільг, компенсацій,
натуральних допомог та соціальних послуг у спеціально створених для
цього соціальних закладах. Для кожного виду соціального забезпечення
дається перелік осіб, які мають на нього право; умови, за яких особа
може реалізувати це право; розмір і терміни виплати; порядок надання
соціального забезпечення.

Під гарантіями права на соціальне забезпечення розуміють умови і засоби,
які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист. До них
належать матеріальні (соціальна спрямованість економіки, економічна
багатоманітність, державні й приватні фонди соціального страхування),
політичні (розподіл влади, політичний плюралізм, виборча система),
ідеологічні (демократична суспільна думка, необхідний освітній рівень,
доступ до інформації), правові (демократичне, соціальне законодавство,
конституційно-судовий, судовий, адміністративний та міжнародно-правовий
захист).

1.3. Фінансування соціального забезпечення та перспективи його розвитку

Погіршення демографічної ситуації, спад економіки, труднощі ринкових
перетворень негативно вплинули на чинну систему соціального забезпечення
населення і змусили державу приступити до її реформування. Заплановані
зміни стосуються насамперед джерел фінансування видатків на соціальне
забезпечення, що здійснюються за рахунок страхових фондів, коштів
державного бюджету, а також коштів підприємств, установ і організацій та
фізичних осіб. До таких джерел фінансування соціальних виплат належать:
Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування від нещасних
випадків, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності, Фонд загальнообов’язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального захисту
інвалідів. З часом будуть створені Пенсійний фонд, Накопичувальний фонд,
Фонд медичного страхування. Значні кошти на соціальне забезпечення і
соціальний захист населення виділяються з державного бюджету України і
місцевих бюджетів. Соціальні програми фінансуються за рахунок коштів
підприємств, установ і організацій та їх об’єднань, фізичних осіб.
Фінансування матеріального забезпечення громадян і їхньої соціальної
підтримки здійснюється з різних джерел, і соціальна політика держави
спрямована на розширення їх.

1.3.1. Пенсійний фонд України

Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»
передбачено створення замість існуючого нового Пенсійного фонду. Він
буде органом, який здійснюватиме керівництво та управління солідарною
системою, провадитиме збір, акумуляцію та облік страхових внесків,
призначатиме пенсії та буде готувати документи для її виплати. Він також
буде забезпечувати своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату
пенсій, допомоги на поховання, здійснювати контроль за цільовим
використанням коштів Пенсійного фонду, вирішувати питання, пов’язані з
веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних
пенсійних рахунках, здійснювати адміністративне управління
Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені чинними нормативними
актами. Ст. 58 цього Закону визначає правовий статус Пенсійного фонду як
самоврядної неприбуткової організації, що здійснює свою діяльність на
підставі Статуту, який затверджує орган її управління (правління
Пенсійного фонду).

Розділ IX цитованого Закону присвячений коштам Пенсійного фонду. Згідно
зі ст. 72 джерелами формування коштів Пенсійного фонду є: 1) страхові
внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, крім
частини внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду; 2)
інвестиційний дохід, який дотримується від інвестування резерву коштів
для покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду в майбутніх періодах; 3)
кошти державного бюджету та цільових фондів, що перераховуються до
Пенсійного фонду у випадках, передбачених законом; 4) суми від
фінансових санкцій, застосованих відповідно до закону до юридичних та
фізичних осіб за порушення встановленого порядку нарахування, обчислення
і сплати страхових внесків та використання коштів Пенсійного фонду, а
також суми адміністративних стягнень, накладених відповідно до закону на
посадових осіб та громадян за ці порушення; 5) благодійні внески
юридичних та фізичних осіб; 6) добровільні внески; 7) інші надходження
відповідно до законодавства. Треба мати на увазі, що кошти Пенсійного
фонду не входять до складу державного бюджету України і не підлягають
оподаткуванню.

Зазначені кошти Пенсійного фонду використовуються на виплату пенсій і
надання соціальних послуг, передбачених Законом України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»; фінансування
адміністративних витрат, пов’язаних з виконанням функцій, покладених на
органи Пенсійного фонду; оплату послуг з виплати та доставки пенсій;
формування резерву Пенсійного фонду. Суворо заборонено використання
коштів Пенсійного фонду для оплати договорів страхування довічних пенсій
та одноразових виплат і з метою, не передбаченою Законом України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

У пункті 12 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування» зазначено, що впродовж п’яти років (із 1
січня 2004 р.) функції виконавчої дирекції Пенсійного фонду, її
територіальних органів виконують відповідно Пенсійний фонд України та
його головні управління на обласному рівні й управління на рівні
районів. У цей період він функціонуватиме як центральний орган
виконавчої влади, а його бюджет і далі буде затверджувати Кабінет
Міністрів України.

Положення про Пенсійний фонд України затверджене Указом Президента
України від 1 березня 2001 р. Відповідно до п. 8 бюджет Пенсійного фонду
України формується за рахунок збору на обов’язкове державне пенсійне
страхування, що сплачується підприємствами, установами, організаціями та
фізичними особами в порядку, визначеному законодавством; коштів
державного бюджету України та місцевих бюджетів; коштів, що надходять за
регрес ними вимогами; добровільних внесків підприємств, установ,
організацій та громадян; сум пені, фінансових санкцій, штрафів,
передбачених за порушення порядку оплати збору на обов’язкове державне
пенсійне страхування; банківських кредитів; інших не заборонених
законодавством входжень. Зазначені кошти спрямовуються на фінансування
виплати державних пенсій та інших соціальних виплат, які згідно із
законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України,
в тому числі громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за
кордон; погашення банківських кредитів та відсотків за їхнє
використання; створення та функціонування системи персоніфікованого
обліку відомостей у системі обов’язкового державного пенсійного
страхування; утримання центрального апарату та органів Пенсійного фонду
України, розвиток їхньої матеріально-технічної бази; організацію
роз’яснювальної роботи серед населення та здійснення інших заходів
відповідно до завдань Пенсійного фонду України.

1.3.2. Накопичувальний фонд

Ст. 78 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування» передбачає створення Пенсійним фондом Накопичувального
фонду як цільового позабюджетного фонду. Адміністративне управління цим
фондом буде здійснювати виконавча дирекція Пенсійного фонду.

Джерелами формування коштів Накопичувального фонду будуть: 1) страхові
внески застрахованих осіб, що спрямовуються до Накопичувального фонду;
2) інвестиційний дохід, що утворюється внаслідок розміщення та
інвестування коштів Накопичувального фонду в порядку, встановленому
законом; 3) суми від фінансових санкцій, застосованих відповідно до
закону до юридичних і фізичних осіб за порушення встановленого
законодавством порядку нарахування, обчислення і сплати страхових
внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду, та використання
коштів Накопичувального фонду, а також суми адміністративних стягнень,
накладених відповідно до закону на посадових осіб та громадян за ці
порушення.

Сукупний інвестиційний дохід формуватиметься за рахунок:

1) прибутку, що дотримується від інвестування пенсійних активів у цінні
папери; 2) відсотків, що нараховуються на пенсій ні активи, розміщені на
банківських депозитних рахунках; 3) доходу від інших видів інвестування,
дозволених законом.

Пунктом 5 ст. 70 Закону передбачено, що кошти Накопичувального фонду
будуть використовуватися: 1) на інвестування з метою отримання доходу на
користь застрахованих осіб; 2) оплату договорів страхування довічних
пенсій або здійснення одноразових виплат; 3) оплату послуг компаній з
управління активами; 4) оплату праці виконавчої дирекції Пенсійного
фонду, пов’язаної з адміністративним управлінням Накопичувальним фондом,
у тому числі на проведення тендерів, у порядку та розмірах, установлених
радою Накопичувального фонду; 5) оплату послуг радника (радників) з
інвестиційних питань; 6) оплату послуг зберігача; 7) оплату послуг із
проведення планової аудиторної перевірки.

У Прикінцевих положеннях Закону України «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування» не зазначено точну дату запровадження
накопичувальної системи, а визначені умови, після виконання яких може
бути прийнятий закон про запровадження Накопичувального фонду та
запровадження перерахування страхових внесків до цієї системи. До таких
умов належать: забезпечення виплати пенсій у солідарній системі в
розмірі, передбаченому частиною 3 ст. 46 Конституції України (на рівні
не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом);
збалансованості бюджету Пенсійного фонду відповідно до міжнародних
стандартів бухгалтерського обліку; створення інституційних компонентів
функціонування накопичувальної системи пенсійного страхування.

У Законі підкреслено, що в Накопичувальному фонді обов’язково будуть
брати участь особи, яким на час запровадження відрахувань до цього фонду
не виповнилося: чоловікам — 40 років, жінкам 35 років. Добровільно в
цьому фонді можуть брати участь особи у віці: чоловіки від 40 до 50
років, жінки — від 35 до 45 років. Не братимуть участі в цьому фонді
чоловіки старші 50 років та жінки після 45 років. Максимальний розмір
страхових внесків, ^дуть спрямовуватися до Накопичувального фонду, не
може перевищувати сім відсотків суми заробітної плати (доходу).

1.3.3. Фонд соціального страхування від нещасних випадків

Страхуванням від нещасних випадків займається Фонд соціального
страхування від нещасних випадків, який є некомерційною самоврядною
організацією. Цей Фонд за рахунок своїх коштів здійснює всі види
страхових виплат і соціальних послуг застрахованим та особам, які
перебувають на їхньому утриманні, а також усі види профілактичних
заходів, передбачених ст. 21 і 22 Закону України «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності». Фонд забезпечує фінансування заходів, передбачених
національною, галузевими, регіональними програмами поліпшення стану
безпеки, умов праці та виробничого середовища, планами наукових
досліджень з охорони та медицини праці, навчання і підвищення
кваліфікації відповідних спеціалістів з питань охорони праці,
організації розроблення і виробництва засобів індивідуального та
колективного захисту працівників, розроблення, видання, розповсюдження
нормативних актів, журналів, спеціальної літератури, а також інших
профілактичних заходів відповідно до завдань страхування від нещасних
випадків.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків провадить збір та
акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої
іншої, систему фінансування. Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:
1) внесків роботодавців: для підприємств — із віднесенням на валові
витрати виробництва, для бюджетних установ та організацій — з
асигнувань, виділених на їхнє утримання та забезпечення; 2)
капіталізованих платежів, що надійшли в разі ліквідації страхувальників;
3) прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних
рахунках; 4) коштів, одержаних від стягнення відповідно до законодавства
штрафів і пені з підприємств, а також штрафів з працівників, винних у
порушенні вимог нормативних актів з охорони праці; 5) добровільних
внесків та інших надходжень, отримання яких не суперечить законодавству.
Самі застраховані особи участі у формуванні коштів Фонду не беруть.

Кошти на здійснення страхування від нещасних випадків не входять до
складу державного бюджету України, використовуються виключно за їхнім
прямим призначенням і зараховуються на єдиний централізований рахунок
Фонду соціального страхування від нещасних випадків в установах банків,
визначених Кабінетом Міністрів України для обслуговування коштів
державного бюджету України або спеціалізованого банку, який обслуговує
фонди соціального страхування.

1.3.4. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є
органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням,
провадить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів,
призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних
послуг, види яких передбачені ст. 34 Закону України «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням
та похованням», та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за
використанням цих коштів. Фонд належить до цільових позабюджетних
страхових фондів і є некомерційною самоврядною організацією. Держава
виступає гарантом надання матеріального забезпечення та соціальних
послуг застрахованим особам з боку Фонду та його стабільної роботи.

Джерелами формування коштів цього виду соціального страхування є: 1)
страхові внески страхувальників-роботодавців і застрахованих осіб, що
сплачуються на умовах і в порядку, передбачених законом; 2) суми не
прийнятих до зарахування витрат страхувальника за загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, пені,
штрафів та інших фінансових санкцій, застосованих до страхувальників та
посадових осіб відповідно до цього Закону й інших актів законодавства;
3) благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;
4) асигнування з державного бюджету України; 5) прибуток, одержаний від
тимчасово вільних коштів Фонду, в тому числі резерву страхових коштів
Фонду на депозитному рахунку; 6) інші надходження відповідно до
законодавства. Кошти Фонду не включаються до державного бюджету України,
не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим
призначенням. Вони зараховуються на єдиний централізований рахунок Фонду
в установах банків, визначених Кабінетом Міністрів України для
обслуговування коштів державного бюджету України, або спеціалізованого
банку, який обслуговує фонди з окремих видів страхування.

Кошти цього виду соціального страхування спрямовуються: 1) на виплату
застрахованим особам допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю,
вагітністю та пологами, при народженні дитини та у зв’язку з доглядом за
дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання; 2) фінансування
санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і
членів їхніх сімей; 3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку
на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих
осіб; 4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду,
розвиток його матеріально-технічної бази.

1.3.5. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування
України на випадок безробіття

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття створюється для управління страхуванням на випадок
безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю
за використанням коштів, виплати, забезпечення та надання соціальних
послуг, здійснення інших функцій відповідно до чинного законодавства.
Фонд є цільовим централізованим страховим фондом і некомерційною
самоврядною організацією, а держава виступає гарантом його діяльності у
сфері матеріального забезпечення і надання соціальних послуг
застрахованим особам.

Джерелами формування коштів Фонду є: 1) страхові внески
страхувальників-роботодавців, застрахованих осіб, що сплачуються на
умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством; 2) асигнування
державного бюджету; 3) суми фінансових санкцій, застосованих відповідно
до чинних законів до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб
за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та
використання коштів Фонду, недотримання законодавства про зайнятість
населення, а також суми адміністративних штрафів, накладених відповідно
до закону на посадових осіб та громадян за такі порушення; 4) благодійні
внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб; 5) інші
надходження відповідно до законодавства України.

Кошти Фонду використовуються: 1) на виплату забезпечення та надання
соціальних послуг, передбачених ст. 7 Закону України «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття»; 2) відшкодування Пенсійному фонду України витрат,
пов’язаних із достроковим виходом на пенсію осіб, зазначених у частині 2
ст. 20 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування на випадок безробіття»; 3) фінансування витрат на утримання
та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих
органів, управління Фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної
бази; 4) створення резерву коштів Фонду. Видатки бюджету Фонду на
забезпечення виплати допомоги у зв’язку з безробіттям є захищеними і
здійснюються у першочерговому порядку.

1.3.6. Фонд медичного страхування

Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування передбачено запровадження в Україні
загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. У
Верховній Раді розглядаються відповідні законопроекти. З прийняттям
цього закону буде завершено процес створення п’яти видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування, що зазначені у
ст. 4 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування.

Законопроектом «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне
страхування» передбачено, що управління загальнообов’язковим державним
соціальним медичним страхуванням здійснюватиме Фонд медичного
страхування. Законопроектом передбачено, що джерелами коштів Фонду
медичного страхування будуть: 1) страхові внески страхувальників; 2)
суми фінансових санкцій, застосованих згідно із законодавством до
підприємств, установ, організацій та фізичних осіб за порушення
встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів
Фонду медичного страхування, а також суми адміністративних стягнень,
накладених відповідно до законодавства на службових осіб і громадян за
такі порушення; 3) добровільні внески та інші надходження, які не
заборонені законодавством. Кошти Фонду медичного страхування будуть
використовуватися: 1) на оплату медичної допомоги, наданої застрахованим
особам у необхідних обсягах; 2) фінансування витрат на утримання і
забезпечення діяльності виконавчої дирекції та її робочих органів,
управління, розвиток матеріальної та інформаційної бази Фонду медичного
страхування; 3) вирівнювання фінансових можливостей територій щодо
надання медичної допомоги населенню за загальнообов’язковим державним
соціальним медичним страхуванням у порядку, що затверджується правлінням
Фонду медичного страхування за рахунок певного відсоткового відрахування
від суми базових страхових внесків, які надійшли до робочих органів
виконавчої дирекції; 4) створення резерву коштів. Кошти Фонду медичного
страхування не входять до складу бюджетів, не підлягають вилученню,
використовуються виключно за своїм призначенням та зберігаються в
установах банків, визначених Кабінетом Міністрів України для
обслуговування коштів державного бюджету України, або в спеціалізованому
банку, який обслуговує фонди соціального страхування.

1.3.7. Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне
страхування

Відповідно до ст. 21 Основ законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування розміри внесків на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування з кожного його виду визначаються,
виходячи з того, що вони мають забезпечувати надання особам
матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених
законодавством; фінансування заходів, спрямованих на профілактику
страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення виплат і
надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття витрат
страховика, пов’язаних із здійсненням загальнообов’язкового державного
соціального страхування.

Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України
відповідно для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду
страхування на календарний рік у відсотка одночасно із затвердженням
державного бюджету 1 країни, якщо інше не передбачено законами України з
окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Для визначення розміру внесків додаткові джерела коштів можуть
враховуватися у разі систематичного надходження їх до фонду.

Страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
залежно від його виду встановлюються з кожного виду страхування, як
правило, на календарний рік у відсотках:

1) для роботодавців — до сум фактичних витрат на оплату праці та інших
виплат найманим працівникам, які підлягають обкладенню прибутковим
податком з громадян; 2) для фізичних осіб — до сум оподатковуваного
доходу (прибутку). У ст. 21 Основ також підкреслено, що внески на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійних захворювань сплачує виключно роботодавець.

Розміри страхових внесків та порядок їх здійснення регламентуються ст.
47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності», ст. 21 Закону
України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у
зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням та похованням», ст. 17 Закону України «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття», СТ.18 Закону України «Про загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування».

Законом України від 11 січня 2001 р. «Про розмір внесків на деякі види
загальнообов’язкового державного соціального страхування» визначені
розміри внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності та Фонду загальнообов’язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття.

1.3.8. Фонд соціального захисту інвалідів

Положення про Фонд соціального захисту інвалідів затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434. Згідно з цим
положенням, Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у
складі Міністерства праці та соціальної політики України. Бюджет Фонду
формується за рахунок коштів державного бюджету України, благодійних
внесків організацій, громадян, інших надходжень, у тому числі від
підприємницької діяльності Фонду.

Для підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності й
господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної
чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості
одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом. Якщо кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то ці
підприємства сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції,
сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на
відповідному підприємстві. Суми штрафних санкцій, що надійшли до Фонду,
використовуються: 1) на фінансування заходів із соціальної, трудової,
фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів і надання
на основі повернення цільової позики на створення робочих місць,
призначених для працевлаштування інвалідів; 2) фінансування витрат на
професійне навчання непрацюючих інвалідів, у тому числі за направленням
державної служби зайнятості; 3) надання фінансової допомоги на
здійснення реабілітаційних заходів шляхом забезпечення інваліда
технічними реабілітаційними засобами, створення умов для занять фізичною
культурою і спортом, оплата навчання та перекваліфікації, створення на
робочому місці інваліда належних санітарно-гігієнічних, виробничих і
технічних умов згідно з індивідуальною програмою реабілітації інвалідів.

1.3.9. Джерела доходів та видатки державного бюджету України і місцевих
бюджетів на соціальне забезпечення

Держава зазнає великих витрати на реалізацію соціальних програм з
виплати пенсій, допомог, надання соціальних послуг, пільг та
компенсацій. Кошти соціальних страхових фондів лише частково покривають
ці витрати. Зараз відбувається чітке розмежування джерел фінансування на
соціальне забезпечення між коштами страхових фондів і бюджетів.

Одним із джерел формування спеціального фонду державного бюджету України
є збори на обов’язкове державне пенсійне страхування, що відповідно до
закону сплачуються при здійсненні безготівкових операцій із
купівлі-продажу валют, торгівлі ювелірними виробами із золота (крім
обручок), платини і дорогоцінного каміння та при відчуженні легкових
автомобілів, з операцій купівлі-продажу нерухомого майна, з надання
послуг стільникового рухомого зв’язку в порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України. Ці кошти спрямовуються на виплату пенсій, призначених
за різними пенсійними програмами.

Щороку Верховна Рада приймає Державний бюджет України на наступний рік.
У ньому передбачені видатки на соціальний захист і соціальне
забезпечення. Для наочності наводимо ст. 28 Закону України від 25
листопада 2003 р. «Про Державний бюджет України на 2004 рік», що
передбачає бюджетні призначення за державною програмою «Соціальний
захист та соціальне забезпечення в Україні» в сумі 12 630 039,7 тис.
грн., з них за такими пріоритетними напрямами:

надання най вразливішим верствам населення передбачених чинним
законодавством пільг в оплаті за спожиті послуги та житлових субсидій —
3 295 481,6 тис. грн;

відшкодування Пенсійному фонду України витрат на ви плату пенсій,
призначених за різними пенсійними програма ми, пенсій особам, які мають
особливі заслуги перед Україною, особам, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи, та деяким іншим категоріям осіб — 2 185 646,5
тис. грн;

виплата пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового
складу — 2 238 466,9 тис. грн, у тому числі 218 925,8 тис. грн на
підвищення пенсій у наступному році для подальшого усунення диспропорцій
у розмірах пенсій залежно від часу виходу цих осіб на пенсію;

допомога сім’ям з дітьми, інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам та
малозабезпеченим сім’ям — 1 794 617,8 тис. грн;

соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи, — 13 050 253 тис. грн, у тому числі соціальні виплати, які
здійснюються безпосередньо громадянам, — 1111 694,4 тис. грн, з яких 300
000 тис. грн — на повне погашення заборгованості, що виникла в минулі
роки;

поступова компенсація громадянам втрат від знецінення грошових
заощаджень — 500 000 тис. грн;

соціальна, трудова та професійна реабілітація інвалідів, у тому числі в
реабілітаційних центрах, та обслуговування їх у стаціонарах при
протезних підприємствах — 326 466,4 тис. грн;

щорічна разова грошова допомога до Дня Перемоги вете ранам війни — 140
131,9 тис. грн;

надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім’ям та
одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання
житла й часткова компенсація відсоткової ставки кредитів комерційних
банків молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво
(реконструкцію) і придбання житла — 100 000 тис. грн;

здійснення соціальних інвестицій, спрямованих на по ліпшення якості
надання соціальних послуг, впровадження програм підвищення зайнятості
населення — 70 828,1 тис. грн;

реалізація соціальних програм для дітей, молоді, жінок та сім’ї — 30
710,7 тис. грн;

f

h

f

h

d

f

f

??????I?ціального захисту населення — 29 486,7 тис. грн;

надання допомоги громадським організаціям інвалідів, ветеранів війни та
праці для вирішення соціально-побутових проблем — 17 171,3 тис. грн.

Здійснити у 2004 р. погашення в повному обсязі заборгованості шахтарям з
регресних позовів та одноразової допомоги у зв’язку з втратою
професійної працездатності, яка склалася станом на 1 квітня 2001 p., — у
сумі 531 933,6 тис. грн, з них: за рахунок коштів державного бюджету
України — 331 933,6 тис. грн, за рахунок коштів Фонду соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань України — 200 000 тис. грн.

1.3.10. Недержавні джерела фінансування програм матеріального
забезпечення фізичних осіб

Крім бюджетних коштів і коштів соціальних страхових фондів, до
фінансування соціальних програм залучаються кошти юридичних осіб і, в
деяких випадках, фізичних осіб.

Підприємства, установи й організації розробляють програми соціального
захисту своїх працівників і фінансують заходи з їх реалізації. Часто
місцеві держадміністрації виступають ініціаторами розробки спільних
соціальних програм і заохочують підприємства до фінансування їх.

Фізичні особи беруть активну участь у відкладенні грошей на так званий
чорний день, тобто створюють певний резерв для забезпечення себе в
старості.

Закон України від 9 липня 2003 р. «Про недержавне пенсійне забезпечення»
встановлює порядок збору та використання коштів фізичних і юридичних
осіб на додаткове пенсійне забезпечення людей після досягнення ними
пенсійного віку чи настання інвалідності. Зазначений Закон передбачає
механізм захисту цих коштів від знецінення, фінансових махінацій тощо.

Окремі форми матеріального забезпечення непрацездатних передбачені
цивільним та сімейним законодавством, але вони здійснюються повністю за
рахунок фізичних осіб.

1.4. Організаційно-правові форми соціального забезпечення

1.4.1. Поняття і загальна характеристика організаційно-правових форм
соціального забезпечення

Поняття форма (слово латинського походження і означає зовнішність,
устрій) вживається в різних значеннях. У праві найчастіше під ним
розуміють зовнішнє вираження якого-небудь змісту або вид, устрій, тип,
структуру чогось. З огляду на це організаційно-правові форми соціального
забезпечення — це способи акумуляції коштів на соціальне забезпечення з
подальшим розподілом їх між відповідними категоріями населення, що
потребують матеріальної підтримки з боку держави і суспільства.

Форми соціального забезпечення у навчальній літературі розмежовуються з
урахуванням: 1) способу акумуляції коштів і фінансових джерел, за
рахунок яких здійснюється соціальне забезпечення; 2) кола суб’єктів, які
забезпечуються за рахунок коштів відповідного фінансового джерела; 3)
видів забезпечення конкретного кола суб’єктів за рахунок цього джерела;
4) системи органів, які здійснюють соціальне забезпечення.

Історично соціальне забезпечення здійснювалося залежно від соціального
статусу особи, яка працювала чи працює, або як члена суспільства, який
зовсім не займався або недостатньо займався суспільно корисною працею.
Так, у більшості країн склалися три основні форми соціального
забезпечення: соціальне страхування, соціальне забезпечення за рахунок
державних коштів та соціальна допомога.

Соціальне страхування є формою соціального захисту економічно активного
населення від різноманітних ризиків, пов’язаних із втратою роботи,
працездатності й доходів, що базується на колективній солідарності
відшкодування шкоди. Характерною рисою соціального страхування є його
фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються із
цільових внесків роботодавців, застрахованих осіб та за фінансової
підтримки держави. Це страхування базується на принципі нежорсткої
еквівалентності: є певна залежність страхових виплат від величини
трудового вкладу і страхового стажу, але, на відміну від приватного
страхування, в соціальному страхуванні принцип еквівалентності
поєднується з принципом об’єднання ризиків і колективної солідарності.

Фонди соціального страхування функціонують на принципах самоврядування і
некомерційного господарювання.

Розрізняють обов’язкове і добровільне соціальне страхування. Обов’язкове
соціальне страхування поділяється на обов’язкове загальне страхування
(поширюється на всіх без винятку осіб, які працюють за трудовим
договором чи контрактом) і обов’язкове професійне страхування
(поширюється на осіб, які зайняті на роботах, пов’язаних з підвищеним
травматизмом, небезпечними і несприятливими умовами праці). У разі
дефіциту коштів цих фондів держава здійснює необхідні субсидії за свій
рахунок. Добровільне соціальне страхування базується на принципах
колективної солідарності та взаємодопомоги без страхової підтримки з
боку держави.

За ринкової економіки діють різні види приватного страхування від
соціальних ризиків, які є різновидами добровільного особистого
страхування громадян. Воно здійснюється приватними страховими компаніями
і пенсійними фондами за рахунок внесків фізичних і юридичних осіб. Тут
діють принципи ринкової еквівалентності індивідуальної оцінки
соціального ризику, залежності розміру відшкодування від індивідуальної
платоспроможності застрахованої особи, тісного взаємозв’язку програми
страхування з розміром індивідуального внеску застрахованої особи. У цій
сфері працюють, в основному, комерційні страхові компанії.

Державне соціальне забезпечення спочатку стосувалося незначної кількості
людей. В основному держава брала на себе обов’язок утримувати за рахунок
платників податків військовослужбовців та державних службовців, список
яких з часом розширився. Сьогодні ця система ефективно діє в багатьох
країнах.

Найдавнішою формою соціального забезпечення є соціальна допомога з боку
як держави, так і недержавних утворень. Соціальна допомога полягає в
наданні соціальних благ і послуг соціально вразливим групам населення,
доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму, внаслідок чого вони
перебувають за межею бідності, на підставі перевірки факту нужденності.
Через інститут соціальної допомоги реалізується концепція мінімального
гарантованого доходу, що є складовою конституційного права на життя.

Основними формами соціального забезпечення в Україні є: 1)
загальнообов’язкове державне соціальне страхування; 2) державне
соціальне забезпечення за рахунок бюджетних коштів; 3) змішане соціальне
забезпечення окремих категорій громадян; 4) недержавне соціальне
забезпечення. Розкриємо зміст цих форм соціального забезпечення.

1.4.2. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування

Пріоритетною формою соціального забезпечення є загальнообов’язкове
державне соціальне страхування. Його визначення подано в ст. 1 Основ
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування. Воно тлумачиться як система прав, обов’язків і гарантій,
яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне
забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової
втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від
них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених
законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати
страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами,
а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування не дають вичерпного переліку видів загальнообов’язкового
державного соціального страхування, але називають основні з них, а саме:
1) пенсійне страхування; 2) страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; 3)
медичне страхування; 4) страхування від нещасного випадку на виробництві
та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; 5)
страхування на випадок безробіття. Правові, організаційні та фінансові
засади конкретного виду загальнообов’язкового державного соціального
страхування визначаються окремими законами.

Основне призначення загальнообов’язкового державного соціального
страхування — це компенсація втраченого заробітку в разі настання
страхового випадку або компенсація інших витрат, пов’язаних з цим.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування здійснюється за
принципами: 1) законодавчого визначення умов і порядку здійснення
загальнообов’язкового державного соціального страхування; 2)
обов’язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового
договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про
працю, й осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих
спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадян —
суб’єктів підприємницької діяльності; 3) надання права отримання виплат
за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням особам,
зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю тощо; 4) обов’язковості
фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов’язаних із
наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг, в обсягах,
передбачених законами з окремих видів загальнообов’язкового соціального
страхування; 5) солідарності та субсидування; 6) державних гарантій
реалізації застрахованими громадянами своїх прав; 7) забезпечення рівня
життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом, шляхом
надання пенсій, інших видів соціальних виплат і допомоги, які є основним
джерелом існування; 8) цільового використання коштів
загальнообов’язкового державного соціального страхування; 9)
паритетності представників усіх суб’єктів загальнообов’язкового
державного соціального страхування в управлінні загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням.

Система загальнообов’язкового державного соціального страхування
покликана, по-перше, забезпечити профілактику, поновлення і збереження
працездатності працівників, включно з проведенням оздоровчих заходів та
перепідготовки і, по-друге, гарантувати матеріальне забезпечення осіб,
які втратили працездатність. За її допомогою держава вирішує такі
завдання: 1) формує грошові фонди, з яких покриваються витрати,
пов’язані з утриманням непрацездатних і осіб, які не беруть участі в
трудовому процесі; 2) забезпечує необхідну кількість і структуру
відтворення трудових ресурсів; 3) скорочує розрив між рівнями
матеріального забезпечення працюючих і непрацюючих членів суспільства;
4) досягає підвищення життєвого рівня різних соціальних груп, що не
задіяні в трудовому процесі.

Характерні риси цільових страхових фондів: 1) через формування і
використання фондів соціального страхування відповідна частина
національного доходу перетворюється в особисті доходи, конкретні блага і
послуги; 2) у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні
чітко простежується межа первинного і вторинного розподілу. Первинний
розподіл характерний для фази утворення фондів за рахунок спеціальних
внесків з доходів роботодавців і застрахованих осіб. Залучення коштів
державного бюджету і подальше витрачання грошових сум фондів на
принципах солідарності належить до сфери перерозподілу доходів; 3) цю
сферу фінансових відносин активно регулює держава. Перелік цільових
страхових фондів, їх призначення, сфера застосування, джерела формування
і спрямування витрат визначаються нормативними актами; 4) фонди
утворюються страховим методом, тобто за рахунок страхових внесків, а в
окремих випадках бюджетних коштів; 5) зібрані цільовими страховими
фондами кошти частково інвестуються в економіку.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування базується на ідеї
поділу збитків, яких зазнала застрахована особа, між усіма суб’єктами
страхування. Основними джерелами коштів окремих видів державного
соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб,
бюджетних та інших коштів, які передбачені відповідними законами.

Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
залежно від його виду щорічно встановлюються законодавчим органом
України окремо для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду
страхування на календарний рік у відсотках одночасно із затвердженням
державного бюджету України.

Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі державою
та представниками суб’єктів соціального страхування.

За загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням надаються такі
види соціальних послуг та матеріального забезпечення: 1) пенсії за
віком; 2) пенсії у зв’язку з інвалідністю; 3) пенсії у зв’язку з втратою
годувальника; 4) допомога на поховання; 5) допомога в разі тимчасової
непрацездатності; 6) допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; 7)
допомога при народженні дитини та з догляду за нею; 8) допомога у
зв’язку з безробіттям; 9) матеріальна допомога безробітному та членам
його сім’ї; 10) дотація роботодавцю для створення робочих місць; 11)
відшкодування витрат, пов’язаних із професійною підготовкою або
перепідготовкою та профорієнтацією; 12) відшкодування збитків,
заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я,
пов’язаним з виконанням ним своїх трудових обов’язків; 13) відновлення
здоров’я та працездатності потерпілого; 14) профілактичні заходи із
запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним
захворюванням; 15) медичні профілактично-реабілітаційні заходи; 16)
діагностика та амбулаторне лікування; 17) стаціонарне лікування; 18)
надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення; 19)
забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особливо важкі
операції або мають хронічні захворювання. У законах про окремі види
соціального страхування цей перелік уточнюється та доповнюється.

1.4.3. Державне соціальне забезпечення за рахунок бюджетних коштів

Другою формою соціального забезпечення є державне соціальне забезпечення
за рахунок бюджетних коштів. Воно стосується осіб, які отримують
забезпечення у зв’язку зі специфікою їхньої суспільно корисної
діяльності, в період якої вони не підлягали обов’язковому соціальному
страхуванню, а також усього населення, якому надаються певні види
соціального забезпечення без будь-якого зв’язку з трудовою діяльністю.

Бюджетним кодексом України (ст. 87—91) передбачені видатки на соціальний
захист і соціальне забезпечення за рахунок державного бюджету України і
місцевих бюджетів.

Так, до видатків, що здійснюються з державного бюджету України, належать
видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення: державні
спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового,
сержантського і старшинського складу строкової служби та членам їхніх
сімей; пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ; пенсії, призначені за іншими пенсійними
програмами); державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу
біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і
заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи
Фонду соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних
громадянам; заходи, пов’язані з поверненням в Україну
кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були
незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога
ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія учасникам бойових
дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок
безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з
регресних позовів шахтарів); державна підтримка громадських організацій
інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських; державні
програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї; державну
підтримку молодіжних громадських організацій на виконання
загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок,
сім’ї; державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для
окремих категорій громадян (п. 9 ст. 87). До видатків, що здійснюються з
районних бюджетів та бюджетів міст республіканського АРК і міст
обласного значення та враховуються при визначенні обсягу між бюджетних
трансфертів, належать видатки на соціальний захист і соціальне
забезпечення, державні програми соціального забезпечення: притулки для
неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які
перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста

чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги вдома;
державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці,
допомога сім’ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат
з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий
проїзд окремих категорій громадян; державні програми підтримки
будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;
районні та міські програми і заходи з реалізації державної політики
стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї (п. 4 ст. 89). До видатків, що
здійснюються з бюджету АРК та обласних бюджетів і враховуються при
визначенні обсягу між бюджетних трансфертів, належать видатки на
соціальний захист і соціальне забезпечення; державні програми
соціального захисту і соціального забезпечення; допомога з догляду за
інвалідами І чи II групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна
допомога малозабезпеченим сім’ям; виплати компенсації реабілітованим;
дитячі будинки-інтернати; навчання і трудове влаштування інвалідів;
будинки-інтернати для престарілих та інвалідів; будинки-інтернати для
дітей-інвалідів; центри з нарахування і виплати пенсій та допомоги;
притулки для неповнолітніх (крім притулків, визначених у підпункті «а»
п. 4 ст. 89); республіканські АРК і обласні програми та заходи з
реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї; інші
державні соціальні програми (п. 4 ст. 90).

Кабінет Міністрів України щороку затверджує графік розмежування джерел
фінансування виплат з Пенсійного фонду на відповідний рік, де чітко
вказано, які видатки проводяться за рахунок бюджетних коштів.

1.4.4. Змішане соціальне забезпечення окремих категорій громадян

Останнім часом почала складатися змішана форма соціального забезпечення,
коли одні видатки повністю фінансуються за рахунок бюджетних коштів, а
інші покриваються відповідними страховими фондами. Це стосується осіб,
які займаються специфічною трудовою діяльністю і отримують матеріальне
забезпечення відповідно до Законів України «Про державну службу», «Про
прокуратуру», «Про статус народного депутата України», «Про статус
суддів», «Про судову експертизу», «Про державну підтримку засобів
масової інформації» та ін. Зазначені в них особи належать до
застрахованих, але рівень соціального забезпечення їх набагато вищий від
інших застрахованих осіб, які забезпечуються за нормами законів, що
стосуються окремих видів загальнообов’язкового державного соціального
страхування.

Особам, які мають право на призначення пенсій за окремими (спеціальними)
законами, крім військовослужбовців офіцерського складу, визначається
сума пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування», виплата якої здійснюється за рахунок
коштів Пенсійного фонду. Різниця між пенсією, призначеною за окремим
законом, та пенсією, визначеною відповідно до Закону України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», виплачується за
рахунок визначених відповідним окремим законом коштів (за рахунок
державного бюджету, коштів галузі та ін.). Якщо розмір пенсії,
визначений відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування», вищий, ніж розмір пенсії, призначений за
окремим законом, за бажанням пенсіонера виплачуватиметься вища пенсія.

Військовослужбовцям офіцерського складу, військовослужбовцям
надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних сил
України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства України з
питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи, Служби безпеки України,
Прикордонних військ України, Управління державної охорони України,
особам начальницького складу органів внутрішніх справ України,
кримінально-виконавчої системи України, особам начальницького складу
податкової міліції, інших військових формувань, що утворюються
відповідно до законів України, пенсії призначаються відповідно до Закону
України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб
начальницького, рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших
осіб». Якщо військовослужбовці офіцерського складу не набудуть права на
пенсію відповідно до зазначеного спеціального закону, при призначенні їм
пенсій за Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування» період військової служби зараховуватиметься до страхового
стажу за умови надання Пенсійному фонду державних дотацій з відповідних
бюджетів, які покриватимуть суми несплачених страхових внесків на
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за відповідні роки
військової служби щодо цих осіб.

1.4.5. Недержавне соціальне забезпечення

З метою розширення бази соціального захисту населення заохочуються різні
види недержавного (приватного) соціального забезпечення, основу якого
становить недержавне пенсійне забезпечення.

Правові, економічні та організаційні засади недержавного пенсійного
забезпечення в Україні регламентуються Законом України від 9 липня 2003
р. «Про недержавне пенсійне забезпечення». Розрізняються три типи
недержавного пенсійного забезпечення: 1) забезпечення пенсійними фондами
шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних
фондів та вкладниками таких фондів; 2) забезпечення страховими
організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії,
страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду; 3)
забезпечення банківськими установами шляхом укладення договорів про
відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних
заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом
гарантування вкладів фізичних осіб.

У свою чергу, недержавні пенсійні фонди поділяються на такі види: 1)
відкриті пенсійні фонди; 2) корпоративні пенсійні фонди; 3) професійні
пенсійні фонди. Відкриті пенсійні фонди засновуються будь-якими
юридичними особами (банками чи страховими компаніями) для широкого кола
учасників, які залучаються через мережу відділів пенсійного фонду або
агентів. Усі внески до фонду йдуть у «спільний казан» та інвестуються.
На індивідуальному рахунку кожного учасника враховується сума внесків та
належні йому частки інвестиційного доходу на пенсійні активи фонду мінус
адміністративні витрати. Корпоративні пенсійні фонди створюються
роботодавцями або групами роботодавців для своїх працівників. Як і у
відкритих фондах, внески, сплачені до корпоративних фондів на користь
працівників або самими працівниками, складаються разом і інвестуються.
На індивідуальному пенсійному рахунку учасника відображається сума
внесків та належна йому частка інвестиційного доходу. Адміністративні
витрати корпоративних пенсійних фондів можуть фінансуватися
роботодавцями, і в цьому разі вони не вираховуються із накопичень,
належних учаснику. Професійні пенсійні фонди аналогічні корпоративним
фондам за винятком того, що їх засновують не роботодавці, а об’єднання
юридичних осіб або громадян за родом їх професійної діяльності для
членів таких професійних об’єднань. Учасниками відкритих недержавних
пенсійних фондів є будь-які фізичні особи, а учасниками професійних —
громадяни, об’єднані за професійною ознакою. Корпоративні фонди
створюються роботодавцями виключно для своїх працівників.

Видами пенсійних виплат є: 1) пенсія на визначений строк; 2) одноразова
пенсійна виплата. Пенсія на визначений строк розраховується, на строк не
менш як десять років від початку здійснення першої виплати. Одноразова
пенсійна виплата можлива в разі критичного стану здоров’я, коли сума на
рахунку є замалою чи учасник виїжджає за межі України на постійне
проживання. Гроші, накопичені учасником системи недержавного пенсійного
забезпечення, є його власністю. У разі смерті ці кошти успадковуються.

Фінансові установи зараз пропонують такі форми заощаджень на старість:
1) депозитний рахунок, відкритий у банківській установі; 2) пай в
інститутах спільного інвестування; 3) дохід за корпоративними цінними
паперами (акції, облігації, векселі) у вигляді дивідендів, відсотків та
від спекуляцій на різницях курсів купівлі-продажу самостійно або через
інвестиційні компанії фондового ринку; 4) валюта й операції з нею через
дилінгові компанії; 5) поліси у страхових компаніях, що укладають
договори про накопичувальне страхування життя та пропонують сплачувати
страхові внески і після настання визначеного віку одержувати щомісячну
ренту у вигляді пенсії; 6) казначейські зобов’язання або інші цінні
папери, дохід за якими гарантується державою або місцевою владою; 7)
дохід від вкладення грошей у нерухомість (житло, дачі, гаражі, земельні
ділянки), вироби з дорогоцінних металів, антикваріат тощо.

За місцем роботи створюються спеціальні соціальні фонди для надання
матеріальної допомоги своїм працівникам, утримання соціальної
інфраструктури, придбання путівок до санаторіїв та будинків відпочинку,
здійснення доплат до пенсій, надання цільових одноразових допомог
пенсіонерам тощо. Підприємства споруджують пансіонати для своїх одиноких
працівників-пенсіонерів, будують для людей похилого віку спеціалізовані
житлові комплекси. Потужні організації в наш час пожвавили роботу в
цьому напрямі.

Особливим видом недержавного соціального забезпечення є благодійництво,
що здійснюється з метою досягнення економічної стабільності і соціальної
амортизації. Обов’язок більш заможних членів суспільства допомагати менш
забезпеченим, які перебувають за межею бідності. Під благодійництвом
розуміють добровільну безкорисливу пожертву фізичних і юридичних осіб
особам, які потребують матеріальної та іншої благодійної допомоги.
Благодійництво здійснюється з метою поліпшення матеріального становища,
сприяння реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших
осіб, які потребують піклування, а також надання допомоги особам, які
через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і
законних інтересів.

Різновидом благодійництва є гуманітарна допомога, тобто цільова адресна
безоплатна допомога, яка надається з гуманних мотивів особам, які
потребують її у зв’язку з соціальною незахищеністю, матеріальною
незабезпеченістю, тяжкою хворобою та ін. Найчастіше гуманітарна допомога
надається органам соціального захисту населення для подальшого розподілу
між відповідними категоріями громадян.

1.5. Державні соціальні стандарти і соціальні гарантії в системі
соціального забезпечення

1.5.1. Державні соціальні стандарти

Державні соціальні стандарти — це встановлені законами, іншими
нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс,
на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Складовими цих стандартів виступають соціальні норми, соціальні
нормативи та нормативи витрат (фінансування). Соціальні норми —
показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих
товарів і послуг. Соціальні нормативи — показники забезпечення
освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними
послугами. Нормативи витрат (фінансування) — показники поточних і
капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення
потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і
нормативів.

Метою встановлення державних соціальних стандартів і нормативів є: 1)
визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних
гарантій громадян, передбачених Конституцією України; 2) визначення
пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб
людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх
реалізації; 3) визначення та обґрунтування розмірів видатків бюджетних
коштів і коштів соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення
населення та утримання соціальної сфери. Ці державні соціальні стандарти
обов’язково враховуються при розробці програм економічного і соціального
розвитку.

Класифікація соціальних нормативів здійснюється за характером
задоволення соціальних потреб та за рівнем задоволення цих потреб. За
першим критерієм виділяють: 1) нормативи споживання — розміри споживання
в натуральному вираженні за певний проміжок часу (за рік, місяць, день)
продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та
деяких видів послуг; 2) нормативи забезпечення — визначена кількість
наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування,
а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров’я,
освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного,
побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;
3) нормативи доходу — розмір особистого доходу громадянина або сім’ї,
який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на
основі визначення вартості величини набору нормативів споживання та
забезпечення. За другим критерієм соціальні нормативи поділяються: 1) на
нормативи раціонального споживання — рівень, що гарантує оптимальне
задоволення потреб; 2) нормативи мінімального споживання — соціально
прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих
товарів та послуг з огляду на соціальні або фізіологічні потреби; 3)
статистичні нормативи — нормативи, що визначаються на основі показників
фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його
окремих соціально-демографічних груп.

Державні соціальні стандарти і нормативи, як правило, формуються,
встановлюються і затверджуються в порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами
соціального партнерства.

За сферою застосування розрізняються такі види державних соціальних
стандартів і нормативів:

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення (для визначення
розмірів державних соціальних гарантій у сфері оплати праці, виплат за
обов’язковим державним соціальним страхуванням, права на отримання інших
видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їхніх
розмірів, а також визначення пріоритетності напрямів державної
соціальної політики);

Державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування (для
визначення розмірів державних гарантій соціальної підтримки інвалідів,
осіб похилого віку, дітей, які за лишилися без піклування батьків, та
інших осіб, які потребують соціальної підтримки);

Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування
(для визначення державних гарантій щодо надання житлово-комунальних
послуг та розмірів плати за житло і житлово-комунальні послуги, які
забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло);

Державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування та
зв’язку (для визначення норм забезпечення транспортом загального
користування, показників якості транспортного обслуговування і норм
забезпечення населення послугами зв’язку);

Державні соціальні нормативи у сфері забезпечення навчальними закладами
(включають: а) перелік та обсяг послуг, що надаються державними і
комунальними закладами дошкільної, загальної середньої,
професійно-технічної та вищої освіти; б) нормативи граничного наповнення
класів, груп та співвідношення вихованців, учнів, студентів і
педагогічних працівників у навчальних закладах; в) норми матеріального
забезпечення навчальних закладів та додаткових видів соціального і
матеріального забезпечення учнів);

Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами культури
(включають: а) перелік та обсяг безоплатних послуг, які надаються
населенню закладами, підприємствами, організаціями та установами
культури; б) показники якості надання населенню послуг закладами,
підприємствами, організаціями та установами культури; в) нормативи
забезпечення населення закладами, підприємствами, організаціями та
установами культури);

Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами фізичної
культури та спорту (включають: а) перелік та обсяг безоплатних послуг,
які надаються населенню закладами фізичної культури, спорту, а також
дитячо-юнацькими спортивними школами; б) нормативи забезпечення
населення закладами фізичної культури та спорту);

Державні соціальні нормативи у сфері побутового обслуговування, торгівлі
та громадського харчування (включають:

а) нормативи забезпечення населення побутовими послугами;

б) показники якості надання побутових послуг; в) нормативи забезпечення
торговельною площею та місцями у закладах громадського харчування; г)
показники якості та безпеки товарів і послуг підприємств громадського
харчування).

1.5.2. Прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт

Прожитковий мінімум — це вартісна величина достатнього для забезпечення
нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я,
набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих
товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення
основних соціальних і культурних потреб особистості.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та
державні соціальні гарантії» базовим державним соціальним стандартом є
прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються
державні соціальні гарантії та стандарти у сфері доходів населення,
житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування,
охорони здоров’я та освіти.

Прожитковий мінімум як державний соціальний стандарт щорічно
затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного
бюджету України і може переглядатися відповідно до зростання індексу
споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України.
Його обов’язково публікують в офіційних виданнях у формі закону. Вперше
його було визначено на 2000 р.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на
місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних
соціальних і демографічних груп населення. Таких груп чотири: а) діти
віком до 6 років (дошкільного віку); б) діти віком від 6 до 18 років
(шкільного віку); в) працездатні особи; г) особи, які втратили
працездатність.

Прожитковий мінімум, визначений для осіб, які відповідно до
законодавства підлягають обов’язковому державному соціальному
страхуванню, збільшується на суму обов’язкових платежів.

Зазначений прожитковий мінімум застосовується: 1) для загальної оцінки
рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики
та розроблення окремих державних соціальних програм; 2) встановлення
розмірів мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії за віком,
визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми,
допомоги у зв’язку з безробіттям, а також стипендій та інших соціальних
виплат, на основі Конституції України та законів України; 3) визначення
права на призначення соціальної допомоги; 4) визначення державних
соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в
галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших;
5) встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
6) формування державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Прожитковий мінімум включає: 1) набір продуктів харчування; 2) набір
непродовольчих товарів; 3) набір послуг. Перші два набори визначаються в
натуральних показниках, третій — у нормативах споживання.

Набір продуктів харчування формується з використанням нормативів
фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування, з
урахуванням їхнього хімічного складу та енергетичної цінності, з
урахуванням рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Вартість такого набору визначається як сума вартостей споживання кожного
продукту, включеного до набору продуктів харчування відповідної групи
населення. Основними принципами формування набору продуктів харчування
є: 1) забезпечення дитини повноцінним харчуванням для розвитку здорового
організму; 2) забезпечення дитини віком від 6 до 18 років додатковим
харчуванням для активного соціального та фізичного розвитку; 3)
задоволення організму працюючої особи у відтворенні працездатності,
збереження працездатності для безробітного, відновлення в необхідних
випадках працездатності для особи, яка її втратила; 4) підтримання
повноцінного функціонування організму людини похилого віку.

Набір непродовольчих товарів формується згідно з нормативами
забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами
захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також
засобами для влаштування побуту. Непродовольчі товари бувають
індивідуального користування (верхній зимовий одяг, верхній демісезонний
одяг, костюм (сукня), натільна білизна, панчішно-шкарпеткові вироби,
головні убори, галантерейні вироби, взуття) і загально сімейного
користування (текстильні вироби, білизна, посуд, побутові прилади,
меблі, предмети першої потреби, предмети санітарії та ліки). Вартість
набору складається із суми вартостей споживання непродовольчих товарів
індивідуального та загально сімейного користування на одну особу на рік.
Основними принципами формування набору непродовольчих товарів є: 1)
забезпечення збереження здоров’я та підтримання життєдіяльності
організму людини; 2) урахування особливостей потреб осіб, які належать
до різних соціальних і демографічних груп населення; 3) урахування
культурно-побутових потреб особистості.

До набору послуг включаються житлово-комунальні, транспортні, побутові
послуги, послуги зв’язку, закладів культури, освіти, охорони здоров’я та
інші. Основними принципами формування набору послуг є: 1) задоволення
мінімальної потреби громадян у житлі, організації побуту, користуванні
транспортом, закладами культури, у підтриманні зв’язку з навколишнім
середовищем; 2) задоволення потреби громадян у користуванні закладами
освіти, охорони здоров’я; 3) визначення житлово-комунальних послуг (з
водопостачання, теплопостачання, газопостачання, електропостачання,
водовідведення, утримання та експлуатації житла і при будинкових
територій, смітті збирання, утримання ліфтів), на основі соціальної
норми житла та нормативів споживання зазначених послуг; 4) урахування
особливостей потреб осіб, які належать до різних соціальних і
демографічних груп населення.

Для спостереження за динамікою рівня життя в Україні на основі
статистичних даних про рівень споживчих цін Міністерство праці та
соціальної політики України розраховує щомісяця фактичний розмір
прожиткового мінімуму на одну особу, а також окремо для тих, хто
належить до основних і демографічних груп населення (див. таблицю).

Таблиця. Прожитковий мінімум у розрахунку на місяць, грн

Основні соціальні й демографічні групи населення 2000 2001 2002 2003
2004

На одну особу 270,10 311,30 342 342 362,23

Дітей віком до 6 років 240,71 276,48 307 307 324,49

Дітей віком від 6 до 18 років 297,29 345,66 384 384 404,79

Працездатних осіб 287,63 331,05 365 365 386,73

Осіб, які втратили працездатність 216,56 248,77 268 268 284,69

1.5.3. Державні соціальні гарантії

Державні соціальні гарантії — це встановлені законами мінімальні розміри
оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної
допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та
іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не
нижчий від прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про державні соціальні стандарти та
державні соціальні гарантії» держава гарантує забезпечення основних
потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних
стандартів і нормативів.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою
забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий
рівень. До числа основних державних соціальних гарантій входять: 1)
мінімальний розмір заробітної плати; 2) мінімальний розмір пенсії за
віком; 3) неоподатковуваний мінімум доходів громадян; 4) розміри
державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні
державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не
можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім основних, є ще інші державні соціальні гарантії. Законами України з
метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим
категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо: 1) рівня
життя населення, яке постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

рівнів оплати праці працівників різної кваліфікації в установах та
організаціях, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів;

стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних
навчальних закладів; 4) індексації доходів населення з метою підтримання
достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їхніх
грошових доходів в умовах зростання цін; 5) надання гарантованих обсягів
соціально-культурного, житлово-комунального, транспортного, побутового
обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров’я,
фізичної культури і спорту, торгівлі та громадського харчування; 6)
забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах
окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Лише законами, а не підзаконними нормативними актами визначаються: 1)
мінімальний розмір заробітної плати; 2) мінімальний розмір пенсії за
віком; 3) неоподатковуваний мінімум доходів громадян; 4) величина порогу
індексації грошових доходів громадян; 5) пільги щодо оплати
житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв’язку та критерії їх
надання.

Державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій
незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування у процесі
розробки та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть
передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих
бюджетів.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів
усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних
фондів на засадах адресності та цільового використання. Розрахунки й
обґрунтування до показників видатків на соціальні потреби у проектах
державного бюджету України та місцевих бюджетів здійснюються на підставі
державних соціальних стандартів, визначених відповідно до закону.

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обчислюються
такі види нормативів витрат (фінансування): 1) нормативи фінансування
поточних витрат на одного жителя, а для окремих видів соціальних послуг
— на одну особу, яка підлягає цьому виду обслуговування; 2) нормативи
фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони
здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ
соціально-культурного, житлово-комунального та побутового
обслуговування; 3) нормативи державних капітальних вкладень на
будівництво закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій,
установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового
обслуговування. Окремо визначаються нормативи бюджетних коштів, що
спрямовуються на покриття витрат підприємств, установ і організацій
соціально-культурного, житлово-комунального та побутового
обслуговування, які не покриваються виплатами населення. Нормативи
фінансування встановлюються під час прийняття Закону України про
Державний бюджет України на поточний рік, а також під час формування
бюджетів соціальних фондів.

Відповідно до компетенції здійснюється розмежування повноважень органів
державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування
та застосування нормативів фінансового забезпечення надання державних
соціальних гарантій. Держава здійснює фінансову підтримку місцевого
самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних
гарантій на основі нормативів фінансування. Цільова державна підтримка
здійснюється з метою вирівнювання можливостей окремих територіальних
громад щодо забезпечення надання державних соціальних гарантій.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності
державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в
Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування
та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і
нормативів. Основними засобами здійснення моніторингу є: 1) щомісячна
оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів; 2)
ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних
соціальних стандартів і нормативів; 3) поточне коригування вартісних
величин державних соціальних нормативів та нормативів фінансування
залежно від зміни цін та інших умов їх формування. За результатами
моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій
у порядку, що визначається законами.

1.5.4. Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів

Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів затверджений
наказом Міністерства праці та соціальної політики від 17 червня 2002 р.
№ 293. Він є складовою державної системи класифікації та кодування
соціально-економічної інформації. Розроблений відповідно до ст. 27
Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні
гарантії» для забезпечення визначених Конституцією України соціальних
прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для
кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних
соціальних стандартів і нормативів, диференційованого за
соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів,
наукового обґрунтування норм споживання, гласності та громадського
контролю при визначенні та застосуванні їх.

Об’єктами класифікації є державні соціальні стандарти і нормативи у
сферах: 1) доходів населення; 2) соціального обслуговування; 3)
житлово-комунального обслуговування; 4) транспортного обслуговування та
зв’язку; 5) охорони здоров’я; 6) забезпечення навчальними закладами; 7)
обслуговування закладами культури; 8) обслуговування закладами фізичної
культури та спорту; 9) побутового обслуговування, торгівлі та
громадського харчування; 10) соціальної роботи з дітьми, молоддю та
різними категоріями сімей.

Структурно Класифікатор складається з кодів та назв класифікаційних
угрупувань (розділів, підрозділів, груп, підгруп). Загальний код
складається з кодів: розділу — окремої сфери застосування державних
соціальних стандартів та нормативів; підрозділу — окремого соціального
стандарту або нормативу; групи та підгрупи — деталізації соціального
стандарту або нормативу. Коди розділів складаються: з цифр від 1 до 10;
коди підрозділів — від 1 до цифр, обумовлених переліком соціальних
стандартів і нормативів; коди груп та підгруп — від 1 до цифр,
обумовлених необхідною деталізацією соціальних стандартів і нормативів у
межах підрозділу.

Література

Закон України від 9 липня 2003 р. № 1057-IV «Про недержавне пенсійне
забезпечення».

Закон України від 5 жовтня 2000 р. № 2017-ІП «Про державні соціальні
стандарти та соціальні гарантії».

Закон України від 15 липня 1999 р. № 966-XIV «Про прожитковий мінімум».

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування. Закон України від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР.

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1999 р. №1767
«Про науково-громадську експертизу набору продуктів харчування, набору
непродовольчих товарів і набору послуг для встановлення прожиткового
мінімуму».

Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів. Затверджений
наказом Мінпраці та соціальної політики України від 17 червня 2002 р. №
293.

Методика визначення прожиткового мінімуму на одну особу для осіб, які
належать до основних соціальних і демографічних груп населення.
Затверджена наказом Мінпраці та соціальної політики, Мінекономіки,
Держкомітетом статистики України від 17 травня 2000 р. № 109/95/157.

Норми фізіологічних потреб населення України в основ них харчових
речовинах та енергії. Затверджені наказом МОЗ України від 18 листопада
1999 р. № 272.

Болотіна Н. Право соціального забезпечення України: системно-структурний
аналіз // Право України. — 2001. — № 5. — С 4—29.

Василии О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник для
економічних спеціальностей вузів. — К.: НІОС, 2002. — С 451—505.

Статків Б.І. Організаційно-правові форми соціального забезпечення //
Вісник господарського судочинства. — 2002. — №2. С.175—182.

Статків Б.І. Право громадян України на соціальне за безпечення //
Збірник наукових праць Харківського держ. пед. ун-ту. — Серія: Право. —
Випуск 2. — 2002. — С 99—103.

Статків Б.І. Право людини на соціальне забезпечення та його реалізація в
Україні // Захист соціальних прав людини і громадянина в Україні:
проблеми юридичного забезпечення: Матеріали наук.-практ. конференції. ЗО
січня 2003 р., м. Київ / За ред. Н.Б. Болотіної. — К.: МП Леся, 2003. —
С 40—44.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020