Поняття аеоитопогічиої правосвідомості юриста
Свідомість досліджують різні науки – психологія, філософія, соціологія.
Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих
наук.
До сучасних здобутків у галузі вивчення свідомості людини можна віднести
монографії філософа В. Нестеренка та психолога Р. Нємова, які
ґрунтуються на працях австрійського психолога 3. Фройда.
Поняття «свідомість» ґрунтовно аналізувалося у європейській філософії
XVII ст. За триста років воно зазнавало еволюційних змін, що призводило
до неоднозначних тлумачень. Проте так чи інакше свідомість пов’язана з
мисленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідомість є
важливою властивістю людської психіки.
Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Нємов вважає, що
свідомість – це вищий рівень психічного відображення людиною дійсності,
її реалізація в узагальнених образах і поняттях [102, с. 568].
Досить часто поняття «свідомість» ототожнюється з іншими поняттями,
насамперед з такими, як «душа», «сумління», «пам’ять», «знання»,
«досвід», «інтелект», «розум» тощо. Тому важливо розрізняти ці поняття.
Певною мірою розуміння душі людини пов’язане зі свідомістю, тобто
свідомість визначає якість душі. Хоч кожна людина має душу, але
свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості
внаслідок нещасних випадків). А душа на противагу свідомості існує
постійно. Важливо, що людину характеризують і тілесність, і душа, і дух.
До свідомості за змістом близьке сумління. Різниця між ними полягає у
тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи
поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього,
свідомість зумовлює сумління, тобто свідомість первинна, а сумління –
похідне.
Стосовно понять «пам’ять», «інтелект», «розум» можна зазначити, що з їх
допомогою (як і з допомогою інших психологічних понять) у людини
формується свідомість.
Знання та досвід теж мають велике значення для формування свідомості
людини. Показником свідомості людини є якість та достовірність знань.
Досвід своєю чергою впливає на рівень свідомості. Чим різноманітніший
досвід, тим стабільніша свідомість та вищий її рівень.
Звичайно, існує й самосвідомість як вища форма свідомості. Відомо, що
самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення нею
самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків з навколишнім світом та
членами суспільства, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, різних
якостей особистості.
Зрозуміло, що самосвідомість породжує індивідуальну свідомість, яка
охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави говорити про
види свідомості – суспільну, державну, національну, політичну,
патріотичну, громадянську, духовну, моральну, естетичну, професійну,
правову та ін.
Юрист повинен розвивати усі види свідомості. Наприклад, у юридичній
діяльності моральна та духовна свідомість сприяють розумінню вищої етики
людини. Ці види свідомості дають змогу правникові осмислювати вищі
закони духовного світу, формувати духовні думки, розуміти душевні якості
інших людей, впливати на тіло через дух і душу, розуміти причини й
наслідки втрати земних благ та ін.
У контексті нашого дослідження докладно розглянемо правову свідомість.
Дослідники по-різному підходять до визначення правосвідомості. Більшість
авторів вважають, що правосвідомість – це сукупність ідей, поглядів,
уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного
права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до
правомірних чи неправомірних.
В. Котюк зазначає, що правосвідомість особистості — це така форма
відображення правових явищ, яка включає психічні, інтелектуальні,
емоційні й вольові процеси та стани:
знання чинного права і законодавства, правові вміння і навички, правове
мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви,
правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих рішеннях
і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової
діяльності й поведінки у сфері правовідносин [81, с. 35].
Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомості, зокрема через
інформацію, і розуміти її як координаційну систему багатовимірності
одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому
полі, що характеризує ставлення правника до правової дійсності та
встановлення об’єктивної істини.
Отже, правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен
усвідомити.
Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомле-на інформація надалі
виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у
потрібний момент.
Йдеться про матеріальну форму одержання, використання, поширення та
зберігання інформації юристом, що становить певну систему. До неї
належать різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття, інтелектуальна
здатність юриста. Згадана система відіграє координаційну, інтеграційну
роль у професійній діяльності. Саме завдяки їй юрист реалізує своє
ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Таку координуючу
функцію виконують світоглядні принципи, вольові зусилля.
Багатовимірний підхід до інформації загалом необхідний. Інтелектуальна
культура юриста повинна спрямовуватися на творчий багатоаспектний підхід
до одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Це
підвищує рівень правосвідомості.
Інформаційна діяльність юриста має відбуватись у правовому полі. Це
активна форма його правосвідомості, розуміння необхідності системи права
для адекватного регулювання суспільних відносин. Правове поле чинить
значний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється
прийнятими новими законами. Нині велике значення має Конституція
України, яка скеровує правосвідомість юриста на державницьку позицію.
Високий рівень правосвідомості юриста також допомагає встановленню
об’єктивної істини. На правосвідомість юриста впливають усі основні
елементи духовної й моральної культури. Самі собою професійні знання ще
не визначають змісту правосвідомості юриста. Велике значення мають
самооцінка, емоції, ставлення до права, а головне – перетворення
юридичних знань у переконання.
Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної
правосвідомості. До зовнішніх елементів належать: правові знання; повага
до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова
активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності
та поведінки. Внутрішні елементи – це: інтелектуальні (раціональні)
процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани [81,
с. 78].
Вважається, що правосвідомість має такі складові елементи, як:
психологічна правосвідомість (правова психологія), ідеологічна
правосвідомість (правова ідеологія), пове-дінкова правосвідомість
(передбачає вихід на правову поведінку) [127,с.255].
Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юриста впливають різні
чинники – як об’єктивні, так і суб’єктивні, то її рівень залежить від
професійних факторів, від стану законності у державі та цивілізованого
правопорядку. Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати
професійний характер (а не буденний), що є складовим елементом всієї
правової системи у державі.
Тобто, професійна правосвідомість має на юридичну діяльність
пріоритетний вплив, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння
їхньої сутності.
Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою.
Професійна правосвідомість є структурним елементом суспільної
правосвідомості. Суспільну правосвідомість можна поділити на професійну
й непрофесійну, а спеціалізовану – за професійною ознакою: судовий
медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із правової тематики
та ін. Відтак, якщо йдеться про правосвідомість юриста, то необхідно
враховувати його професійну спеціалізацію. Тобто, для різних юридичних
спеціальностей правосвідомість є різною, вона відзначається
індивідуальністю й неповторністю.
Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона
може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов’язків.
Правосвідомість проявляється квантова: або збільшується, або
зменшується.
Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому його дії та вчинки
зумовлюються власними правовими поглядами, які залежать від обставин,
психічного стану» певних знань тощо. Звідси й твердження, що один і той
самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в
конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової
квантової правосвідомості при виконанні службового обов’язку юристом.
Тому з’ясуємо, що спонукає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.
Вважаємо, що свідоме «керує» юристом у спокійній, творчій ситуації, а в
критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і
відповідального рішення його опановує надсвідомий стан. Тоді і
виявляється так звана деонто-логічна правосвідомість, тобто рівень
правосвідомості, якої юрист досяг раніше. Фактично деонтологічна
правосвідомість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.
Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом
свого призначення і власної соціальної й моральної відповідальності.
Отже, деонтологічна правосвідомість – це інтелектуальна власність
юриста, оскільки вона пов ‘язана з інтелектом та моральними принципами;
це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій
юридичної деонтології.
Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної
правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний
рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на «вершині»
правосвідомості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.
Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що
деонтологічна правосвідомість характеризується також юридичною
евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у
процесі розгляду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний
індивідуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому
її і називають деонтологічною.
Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну
правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов’язку,
оскільки останній є свободою розумної волі, передбачає юридичні наслідки
професійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така
позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни,
об’єктивності, правової справедливості, узгодженості юридичної практики
(позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості,
активної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового
обов’язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збігається з
потребою суспільства, оскільки тісно пов’язана з милосердям та
сумлінням.
Отже, деонтологічна правосвідомість юриста — це результат його
правосвідомості, сформований під впливом правової інформаційної
культури, при виконанні службового обов’язку.
Деонтологічна правосвідомість юриста Грунтується на його загальній
правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому
імперативі права.
‚
~
попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної
правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на
основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури
безпосередньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.
Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права,
адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен
відчути. Письмово він не зафіксований, а через правове почуття у юриста
формується власна деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і
дух права.
Відповідно обітниця є виявом громадського, суспільного, національного та
інших обов’язків юриста. Тому деонтологічна правосвідомість формується
на основі цих обов’язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься з
вимогами суспільства, інтересами нації. А це призведе до невиконання
внутрішнього імперативу службового обов’язку юристом, що не відповідає
вимогам деонтологічної правосвідомості.
Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і
практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична
правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у
процесі практичної діяльності виникає практична правосвідомість.
Поєднання теоретичної та практичної правосвідомості дають змогу досягти
вершин юридичної майстерності.
Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість
має три стадії готовності: неочікувано раптову, очікувано раптову і
постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він
не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього
він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання на
такий вияв, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про
всяк випадок. Третя стадія відображає ситуацію, при якій юриста не можна
нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має
енциклопедичний характер.
Вияв деонтологічної правосвідомості – це своєрідний «вибух» діяльності
юриста, дія мозку з використанням великої енергії. Така діяльність не
може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи,
ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву
деонтологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість.
Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність
фахово розв’язувати правові проблеми на користь громадян, з метою
встановлення правової істини.
У професійній діяльності деонтологічна свідомість по-різному впливає на
виконання службового обов’язку. Наприклад, вияв милосердя, агресії,
помсти, ненависті тощо. Такі імпульси допомагають або шкодять юридичній
діяльності.
Відомо, що деонтологічна правосвідомість виявляється в усіх видах
юридичної діяльності. Наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної
справи, у момент оголошення звинувачувального вироку, з’ясування змісту
закону, який вклав у нього законодавець тощо. За написаним текстом
документа можна встановити також рівень загальної й деонтологічної
правосвідомості юриста.
Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує загальну
правосвідомість, актуалізує її.
Науковці здебільшого пов’язують правосвідомість із правовою культурою,
зокрема вказуючи, що правова культура особи – це перш за все певний
рівень (стан), сукупність характеристик її правосвідомості. Цей стан
правосвідомості характеризується такими властивостями, як знання права,
повага до нього, позитивна настанова щодо повсякденної правомірної
поведінки. Крім того, правова культура включає в себе саму поведінку –
безумовно правомірну (відповідно до вимог юридичних норм).
Аналізуючи поняття «правосвідомість», треба враховувати мораль як основу
права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування
правосвідомості юриста. Цей , вплив самостійний, незалежний від права.
Отже, право і мораль – важливі елементи людської культури. Вони завжди
виступають у тісному взаємозв’язку, характер якого визначається
конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства.
Така взаємодія зумовлена об’єктивно, оскільки походження і реальне буття
права та моралі визначаються суспільними відносинами, їх складністю та
суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза
моральними категоріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й
честі, добра й людської гідності.
Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для
членів суспільства. Дія права забезпечується відповідними інститутами,
покликаними реалізувати його норми на практиці. У випадку відсутності
таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це
стосується і ліквідації відповідних інститутів. Адже дія права
забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше
прийняті закони ліквідовані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми
керує як почуття страху (сталінські закони), так і глибока повага до
права (австрійські закони в Західній Україні). Все залежить від того,
схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси
більшості чи меншості. У будь-якому випадку раніше прийняті закони
впливають на національний дух права.
Мораль і моральна основа права безпосередньо позначається на
правосвідомості юриста.
Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи:
повновладдя народу; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;
відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки –
людини перед державою; верховенство права Конституції над усіма законами
і підзаконними нормативними актами; законність, демократизм,
справедливість, гуманізм, «дозволеність лише того, що визначене законом»
(для юриста і держави). Правосвідомість юриста повинна відповідати цим
принципам.
^Втілення їх у юридичну практику вимагає врахування також відповідних
професійно-етичних принципів: вірності народові й ‘закону,
самодисципліни, об’єктивності, справедливості, ввічливості, терпимості,
поваги, товариськості, гуманності, правдивості, активної життєвої
позиції, милосердя та ненасильства. Поєднання принципів права і
принципів професійної діяльності сприяє тому, що право свідомість і
моральність юриста наближаються до вимог суспільства. Системне розуміння
права засвідчує, що правосвідомість юриста ґрунтується на глибоких
правових знаннях.
Так, принцип цілеспрямованості вказує, що правосвідомість має певну
мету, на яку спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує
правника як професіонала, котрий у будь-який час може проаналізувати
конкретну справу з позиції права.
Юрист повинен керуватися і такими принципами, як емпіричність,
інтуїтивність, ймовірність, евристичність, новизна. Його діяльність
пов’язана, зокрема, з певними науково-практичними відкриттями, аналізом
одержаних раніше результатів. При цьому виявляються впевненість і воля
юриста, які ведуть до успіху.
Важливу функцію виконує такий принцип правосвідомості, як
самодисципліна. Вона забезпечує контроль його дій та вчинків, звіряє їх
з вимогами моралі, присяги, конституції, дає змогу всебічно оцінити
власну діяльність у контексті цих вимог.
Щоб глибше зрозуміти сутність правової свідомості юриста, треба
розглянути функції, які вона виконує у процесі застосування правових
норм. Функції правосвідомості конкретизують її суть, завдання й
призначення. Поняття «функції правосвідомості правника» можна визначити
через його со-‘ ціально-правову діяльність. Функція правосвідомості
виражає взаємозв’язок і взаємовплив правових явищ та особистості. Та чи
інша правова діяльність вказує, яка функція здійснюється, і навпаки,
якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо встановити особливості і
напрями діяльності. Функцію можна визначити як основний напрям
психічної, інтелектуальної діяльності, впливу взаємозв’язків
правосвідомості та особистості з навколишнім правовим середовищем, які
виявляються в різноманітній діяльності [81, с. 84].
У наукових юридичних джерелах висвітлюються різні функції
правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяльнісним підходом
розрізняють функції відображення, пізнання, правового мислення,
оцінкові, орієнтовні, регулюючі, праксеологічні, прогнозуючі, моделюючі,
конструктивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотиваційні,
комунікативні, трансформаційні; за структурою правосвідомості особи –
емоційні, інтелектуальні, вольові та інші функції [81, с. 84].
Функціями правосвідомості юриста є:
• формування індивідуальної правової концепції юриста;
• формування почуття правової справедливості;
• забезпечення свободи прийняття рішень;
•реалізація внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста;
• формування професійно-юридичної думки;
” застереження від правового нігілізму;
” активізація інтелектуальної діяльності;
” виявлення особистих професійно-моральних якостей правника.
Ці функції правосвідомості цілком відповідають функціям деонтологічної
правосвідомості юриста. Наголосимо на можливості існування інших функцій
та принципів, особливо тоді, коли йдеться про забезпечення верховенства
права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію теоретичних
знань, динамічність юридичної діяльності, формування мотивів поведінки,
комунікативність тощо.
Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну
практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує
юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна
правосвідомість прямо^впливає на розвиток і формування професійної
культури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та
принципів, про професійне ставлення до норм позитивного права
(солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й
необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку
дотримуватися закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову
організацію праці.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Статут Організації Об’єднаних націй від 26 червня 1945 р. //
Действующее международное право.- М., 1996.- Т. 1.- С. 7—33.
2. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права
людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989.-С.9-14.
3. Статут Міжнародного суду від 26 червня 1945 р. // Действующее
международное право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 797-810.
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16
грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові
документи.-К., 1989.-С. 15-27.
5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С. 28^9.
6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10. грудня 1984р.
// Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С.97-112.
7. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное
право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 707-717.
8. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4
листопада 1950 р- М., 1996- С. 108-123.
9. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954р.// Україна в
міжнародно-правових відносинах.- К., 1997.- Кн. 2:
Правова охорона культурних цінностей- С. 295-298.
10. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України [далі – ВВРУ.- С. С.].- № 3.-Ст.141.
11. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14
лютого 1992р.//ВВРУ.-№21.-Ст.294.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
