Поняття зобов’язального права
Зобов’язальне право – органічна частина цивільного права України, його
найбільша за обсягом підгалузь, яка регулює суспільні відносини
приватного характеру переважно у сфері майнового обігу. Гносеологічно
головне його призначення – врегулювати товарообіг між автономними
товаровиробниками та споживачами. За змістом воно зводиться до права
вимог кредитора до боржника про учинення на його користь або користь
вказаних ним третіх осіб–вигодонабувачів певних дій.
Зобов’язальне право підпорядковане абсолютним правовідносинам і є
похідним від них. При колізії абсолютних та зобов’язальних прав
пріоритет віддається абсолютним правам: зокрема особистим немайновим
правам, праву власності та праву інтелектуальної власності.
Здебільше зобов’язальне право, особливо його переважаюча частина –
договірне право обслуговує економічні за змістом і юридичні за формою
відносини товарообігу. В умовах ринкової економіки та громадянського
суспільства під захист зобов’язальним правом взята головна фігура ринку
– споживач. Найбільше це проявилось у ЗУ “Про захист прав споживачів”.
Зобов’язальне право орієнтоване саме на його захист, а точніше життя та
здоров’я людини, її майна, охоронюваних законом інтересів.
Не менш важливе, а на наш погляд перше, його призначення в сучасних
умовах – задоволення особистих потреб фізичних (продукти харчування,
одяг, комунальні послуги, розваги, навчання тощо) та юридичних осіб
(грошовий обіг, енерго- водопостачання, проведення рекламних компаній
тощо).
Зобов’язальне право стабілізує інші відносини, зокрема абсолютні. При їх
порушенні та неможливості застосувати речові способи захисту порушник
зобов’язаний відшкодувати заподіяну порушенням майнову, а в передбачених
законом випадках і немайнову (моральну) шкоду.
Зобов’язальне право регулює деякі приватного характеру організаційні
(заснування товариств) та у певній частині навіть деякі немайнові
відносини.
На відміну від права власності, яке визначає стан приналежності майна
певним особам і відчуженість його від інших осіб (статика майнових
відносин) зобов’язальне право опосередковує переміщення товару від
однієї особи (власника товару чи майна) до іншої – споживача (динаміку
правовідносин). Коли йде мова про товар у незалежності від його
об’єктивізації (річ, майно, майнові права, роботи, послуги, гроші тощо)
перевага надається споживачу, що й визначає основний зміст та
спрямування ринкових відносин під лозунгом диктату споживача. Здебільше
це відносини із здійснення права розпорядження та користування майном,
виконанню робіт чи наданню послуг. В інших відносинах особистого
характеру (договір дарування) такий підхід не є виправданим.
Традиційно зобов’язальне право як і інше право розглядається в
об’єктивному та суб’єктивному сенсі.
В об’єктивному сенсі зобов’язальне право система норм, які регулюють
здебільшого майнові відносини між кредитором та боржником. Зважаючи на
співвідношення права взагалі та писаного права на рівні останнього можна
виділити декілька блоків норм зобов’язального права: конституційний,
кодифікований, поточного законодавства, підзаконних актів та договірний.
Конституційний виражений у загальному правилі “дозволене все те, що не
заборонене законом”. Це надає змогу моделювати такі зобов’язання які й
не передбачені цивільним правом, але йому не суперечать. Проте, варто
мати на увазі й те, що при виникненні спору із зобов’язання при його
вирішенні державні органи та їх посадові особи будуть виходити з закону
(ч.2 ст. 19 ЦК України). Вихід за визначені законом межі спричиняє
деліктні зобов’язання.
Другий рівень – кодифікаційний. Кодифікаційний рівень регулювання
зобов’язань є основним і здійснюється ЦК України, ЗК України, КТМ
України та іншими кодифікованими законодавчими актами.
Третій рівень – поточне законодавство. Серед актів поточного
законодавства слід відзначити такі закони України як “Про оренду майна
державних підприємств”, “Про заставу”, “Про іпотеку” та ряд інших.
Четвертий (підзаконний) рівень репрезентовано окремими постановами КМУ,
окремих міністерств та відомств. Так договір кредитування здебільше
врегульовани Правилами кредитування, відшкодування шкоди спеціальними
правилами. Значне змісце в договірному праві відподиться типовим
договорам, наприклад Типовий договір (контракт) на реалізацію
інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в
спеціальній (вільній) економічній зоні.
a
i
??????/?Але найбільше значення мають конкретні, укладені договори.
Власне вони є мононормами права і регулюють відносини між сторонами
цього договору та є обов’язковими для застосування судами при вирішення
спорів. На цьому рівні слід мати на увазі що при колізії моделі норми
позитивного права та договору пріоритет надається договору.
Ця система має свої пріоритети. На першому місці права та законні
інтереси фізичних осіб, що проявляється у черговості задоволення вимог
кредиторів (ст.112 ЦКУ), встановленні інституту публічного договору (ст.
633 ЦКУ), більш гнучкому механізмі забезпечення вимог кредиторів –
фізичних осіб тощо, інституті моральної немайнової шкоди, який власне й
розрахований на фізичних осіб, детальному врегулюванні відносин щодо
заподіяння шкоди смертю фізичної особи чи її каліцтвом, регресному
порядку стягнення шкоди з винного працівника та обмеженні її розміру
тощо, врахуванні майнового стану боржника та інтересів інших фізичних
осіб при визначенні розміру відшкодування тощо. Такий підхід зумовлює
єдність та диференціацію зобов’язального права за суб’єктами, суспільною
цінністю охоронюваного інтересу, специфікою підстав виникнення
зобов’язань.
На сьогодні під впливом інтеграційних процесів відбувається зближення
норм зобов’язального, зокрема договірного права. Це спричинено
необхідністю в принципі однакового договірного регулювання
товарообороту. Зокрема під впливом міжнародного законодавства сформовані
уніфіковані вимоги щодо договору, правил розрахунків, обігу векселів
тощо. Наприклад господарські договори все більше підпорядковуються
Правилам Інкотермс, навіть при їх застосуванні на національному рівні.
Основний масив норм зобов’язального права міститься саме і ЦКУ. У ньому
вони найбільш збалансовані і взаємопов’язані. В зв’язку з тим норми
зобов’язального права, що містяться в ньому є універсальними. Зважаючи
на дату їх новітньої кодифікації цивільного права вони мають домінуюче
значення якщо в інших законодавчих актах містяться інші положення. Не
виключено субсидіарне застосування норм зобов’язального права –
одночасне регулювання цих відносин ЦКУ та іншим кодексом приватного
права. Так, зобов’язання, що ускладнені трудовими правовідносинами
врегульовані у трудовому праві. Виділяють також зобов’язання, що
врегульовані СКУ.
Крім цього господарські зобов’язання врегульовані ГКУ, а транспортні –
транспортними кодексами: Повітряним кодексом України, КТМ України. При
тому вони врегульовані на різних теоретичних платформах: В ГК на
зобов’язальницькій, в в інших кодифікованих актак – на право чинній чи
навіть сугубо угоді.
В демократичному суспільстві значна увага приділяється договору, як
джерелу регулювання договірних зобов’язань. Про це йшлося детально в
лекції про джерела цивільного права.
Договори, що не передбачені ЦК чи іншими нормативними актами отримали
назву непойменованих. Вони власне є єдиним джерелом регулювання відносин
між сторонами. Крім цього при укладені договору його сторони можуть
відійти від ідеальної моделі і передбачити інші умови. Вони можуть
укласти так звані комплексні та змішані договори. Комплексними є такі.
Які підпадають під регулювання різних галузей законодавства. Змішаними є
такі які містять у собі характерні для інших договірних зобов’язань
елементи.
Стосовно деліктних зобов’язань застосовується законний режим їх
регулювання. Договореності допускаються лише стосовно порядку
відшкодування заподіяних шкоди чи збитку. Такий підхід законодавця є
виправданим і сприяє єдності цих зобов’язань і судової практики.
Зобов’язальне право у суб’єктивному смислі – суб’єктивні права
кредитора та юридичні обов’язки боржника, що зумовлені умовами
зобов’язання. При тому варто підкреслити, що термін «умови зобов’язання»
набув узагальненого характеру. Якщо раніше він стосувався лише
договірних зобов’язань то тепер поширений на всі зобов’язання.
Література
Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданському праву.
М., 1940., Годэмэ Е. Общая терия обязательств. –М., 1948.
Зобов’язальне право /За ред. проф. О.В.Дзери. К., Юрінком Інтер. 1999.
980с.,
Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975,
Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах. Минск, 1967,
Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф.
А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000. –292с.,
Саватье Р. Теория обязательств. М., 1972.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
