Поняття зобов’язання
Людина як суспільна істота зв’язана із іншими фізичними та юридичними
особами низкою взаємних зобов’язань морального, гігієнічного,
побутового, функціонального та іншого характеру. У свою чергу, це
визначає загальний порядок у суспільстві та місце людини у ньому, у тім
числі й її індивідуальне правове становище і зокрема правовий зв’язок з
іншими особами. Будучи зобов’язаним та виконуючи юридичні та інші
обов’язки можна розраховувати на певні права та повагу.
Правові зобов’язання є найбільш поширеними та врегульованими окремими
галузями права. Це трудові зобов’язання, сімейні, екологічні тощо. Вони
супроводжуються іншими зобов’язаннями хоча б морального характеру. Так
при отриманні подарунка, безоплатному перевезенні чи наданні іншої
безоплатної допомоги прийнято хоча б подякувати.
Проте найбільш вагомими і врегульованими позитивним законодавством та
суспільною практикою (мононормами права) є цивільні зобов’язання. Вони,
по-перше, мають майже більш чим трьохтисячолітню історію свого розвитку
і виникли першими на зміну шикані, по-друге, головним чином регулюються
на диспозитивних засадах, втретє, спрямовані на забезпечення товарообігу
(динаміки цивільних правовідносин) внаслідок чого, по-четверте,
посідають чільне місце в цивільному праві – є його найбільшою за обсягом
норм і колом врегульованих правовідносин підгалуззю, в п’яте, – мають
стійку тенденцію до універсалізації, в шосте, – піддаються інколи
суб’єктивному баченню правової дійсності науковцями, а договірні
зобов’язання – практиками.
Методологічно вивчення зобов’язань та їх видів для формування
професійного юриста приблизно таке ж як і речей та їх класифікації. Їх
особливість зумовлюють засоби зобов’язального права при врегулюванні
окремих видів зобов’язальних правовідносин. Ще римські юристи, а вслід
за ними й Г.Ф.Шершеневич влучно визначали зобов’язання юридичним
правовідношенням на основі якого виникає право однієї особи на певну дію
другої відомої особи. Без такого права не обходиться жоден член
суспільства. Зміст тої дій, межі її здійснення, засоби забезпечення прав
управоможеної сторони зумовлюється загальними положеннями про
зобов’язання, що у подальшому конкретизуються спеціальними його нормами.
Зобов’язання – правовідношення динаміки, що відображають право
розпорядження майном, товарооборот, забезпечує захист майнових прав
потерпілого у тих випадках коли неможливо застосувати речові способи
захисту, надає можливість для захисту особистих немайнових прав особи
засобами зобов’язального права.
Через зобов’язання персоніфікується правове становище особи.
Зобов’язання – відносні правовідносини і конкретні відносини однієї
особи (осіб) з іншою особою (особами), що мають свій предмет, об’єкт,
строк існування, умови та місце виникнення й здійснення, визначені
законом чи домовленністю суб’єктивні права та юридичні обов’язки. При
тому на відміну від відносин власності, що чітко визначені законом
зобовязання, особливо договірні мають диспозитивний характер. Вони
можуть після їх виникнення уточнятися, замінюватися на інші, а то і
припинятися за волевиявленням його сторін чи на підставі закону.
Зобов’язальне право – найбільша за обсягом і найвагоміша для
функціонування громадянського суспільства підгалузь цивільного права, що
регулює, головним чином, відносини у сфері майнового обігу і особливо у
сфері підприємництва, а також опосередковує задоволення власних потреб
фізичних осіб. Крім того, останнім часом з’являються зобов’язання у
сфері реалізації особистих прав: права на освіту, права на здоров’я,
права на зовнішній вигляд тощо. По мірі того, як держава відмовляється
від монополії у сфері соціального захисту на зміну цим формам приходить
приватні засади задоволення потреб людини шляхом вступу у зобов’язання.
Легальне визначення зобов’язання як цивільно-правової категорії
міститься в ст. 509 ЦКУ. Воно є традиційним для цивілістичної науки та
практики у нас є розгорнутим. Згідно ним зобов’язанням є
правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язаний вчинити на
користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати
роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), а кредитор має право
вимагати від боржника виконання обов’язку.
Таке розгорнуте визначення запропоновано Модельним цивільним кодексом
і міститься в ЦК інших країн СНД. Проте в інших країнах є більш
спрощені легальні визначення. Так у ст. 1101 Французького ЦК термін
“зобов’язання” і термін “договір” використовуються як тотожні. У
німецькому BGB містяться лише узагальнені конструкції. У його § 241
вказано, що в силу зобов’язання кредитор вправі вимагати від боржника
виконання зобов’язання. Виконання зобов’язання може полягати також в
утриманні від певної дії. Тобто зобов’язання розглядається як підстава
за якою кредитор управоможений вимагати від боржника надання. При тому
зобов’язання розглядається у вузькому та широкому сенсі. Перше, як
зобов’язання, а друге як вся цілісність зобов’язально-правових відносин.
Таке розуміння відображає зобов’язальний підхід на основі розширеної
трактування правовідношень, юридичних фактів. Проте європейський підхід
визначає зобов’язання як юридичний обов’язок боржника перед кредитором,
що виник на підставі домовленості чи іншого юридичного факту,
визначеного законом як імператив. Перше стосується договірних
зобов’язань, а друге охоронних.
Правовий аналіз легального визначення зобов’язання як правовідношення
дає змогу виділити декілька важливих для розуміння його сутності
моментів та одночасно формалізованих ознак зобов’язань:
По-перше, це цивільне правовідношення, тобто врегульоване нормою
цивільного права суспільне відношення учасники якого мають взаємні
суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Звідси на нього поширюються
положення про правовідношення взагалі та зокрема його структура;
По-друге, це правовий зв’язок між персоніфікованими суб’єктами
цивільного права що побудований за схемою від загального через
спеціальне й до окремого: суб’єкт права – суб’єкт цивільного права –
сторона зобов’язання (кредитор, боржник) – сторона певного роду (типу)
зобов’язань – сторона певного виду (інституту) зобов’язань – сторона
певного підвиду (субінституту) зобов’язань. Правове становище сторін
зобов’язання моделюється на загальних засадах і конкретизується на рівні
підвиду (субінституту). Отже, учасники цього правовідношення
персоніфіковані за їх основними суб’єктивними правами та юридичними
обов’язками;
В третє, функціонально з самого початку виникнення зобов’язання
здебільше опосередковують переміщення матеріальних благ або передачу
майнових прав і є майновими. Зобов’язання з немайновим субстратом є
скоріше виключенням із загального правила;
В четверте, це правовідношення є відносним і зумовлене необхідністю
учинити активні дії, якщо інше не передбачено законом чи доктриною
зобов’язального права на користь конкретного кредитора конкретним
боржником;
В п’яте, це право відношення є цивілістичною категорією, яка
кореспондується із іншими інститутами цивільного права. Проте
конструкція зобов’язань не суперечить їх застосуванню для інших галузей
законодавства (сімейні зобов’язання, господарські зобов’язання,
екологічні зобов’язання тощо);
В шостих, обов’язок боржника змодельований як імператив. Тобто він
повинен його виконати навіть тоді коли зі сторони кредитора нема
спеціальних вимог, нагадувань тощо;
d
f
E
I
в’язку якщо законом це не покладено на інших осіб: батьків, опікунів,
піклувальників, прокурора тощо Звідси реалізація кредитором свого права
вимагати надання визначених матеріальних благ можлива тільки через
виконання боржником відповідного обов’язку;
Восьме, предмет зобов’язання є відкритим і сторони зобов’язання можуть
вступати у зобов’язання з приводу інших предметів якщо це не заборонено
законом. Предмет зобов’язання — конкретне матеріальне чи інше благо, із
приводу якого сторони вступають між собою в ті чи інші відносини. При
тому варто відзначити, що об’єкт цивільних прав у зобов’язання
трансформується й їх предмет.
Проте не всі об’єкти цивільних прав можуть бути трансформовані у
предмет зобов’язань, а лише ті які є охороноспроможними. Зобов’язання
опосередковує здебільшого переміщення матеріальних благ (передачу речей,
виконання робіт та інше) і, отже, вимагає врегулювання правовідносин як
правочину в схемі виникнення, зміни і припинення прав і обов’язків, а
також власне я самого зобов’язання що має власний інструментарій його
стабілізації і захисту прав кредитора. Зокрема це проявляється у
особливих інститутах зобов’язального права – способах забезпечення його
належного виконання та зокрема цивільно-правовій відповідальності за
його невиконання;
Дев’яте, об’єкт зобов’язання — визначені дії зобов’язаної сторони:
передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо;
Десяте, зобов’язання припускає застосування до боржника у випадку
невиконання чи неналежного виконання його обов’язку мір
цивільно-правової відповідальності (відшкодування збитків, сплата
неустойки або інших спеціальних способів захисту прав кредитора: втрати
задатку, закладеного майна й ін;
Одинадцяте, зазвичай за зобов’язаннями передбачається правонаступництво.
Виключення складають зобов’язання особистого характеру, де
правонаступництво не допустиме оскільки його виконання зв’язане з
особливими характеристиками особистості боржника (художник) чи його
особистими правовими зв’язками (особисто причинив шкоду кредитору чи є
відповідальним за неї за законом). Дев’яте, у легалій конструкції
зобовязання містяться можливості для їх моделювання стронами задля
найкращого задоволення їх інтересів. Це стосується можливості зміни
предмету, вступу у відносини щодо нього з декількома спів боржниками
одночасно.
Дванадцяте – зобовязання забезпечене механізмом чинного законодавства.
Загалом термін “зобов’язання” розвивався на протязі тривалого часу і
має, як і більшість правничої термінології, латинські семантичні
корені. Він походить від obligatio – кандали. Основні конструкції
інститутів зобов’язального права розроблені римськими юристами. Деякі з
них майже в незмінному первісному виді дійшли до наших часів. Тому
пригадати їх з курсу Основи римського приватного права якраз доречно.
Юридична сутність зобов’язань – доволі дискусійне, а інколи і
заполітизоване питання. Основне призначення зобов’язального права
вбачається в в тому, що вони є юридичним засобом реалізації добавочної
вартості, а також вилучення із обороту необхідних для повторення
виробничих циклів елементів.
Не менш цікавою є доктрина абсолютизації зобов’язання як відношення
людини до речі яскравим представником якої є видний зарубіжний
спеціаліст зобов’язального права Годеме. Єдину різницю зобов’язального
права від речового він вбачав у тому, що воно обтяжує не окрему річ, а
все майно у цілому. Власницький торговий підхід до зобов’язань полягає в
тому, що зобов’язання слугують виключно праву обороту, а значить у
своєму регулюванні залежне від об’єктивних економічних чинників, зокрема
ринкових механізмів: співвідношення попиту та пропозиції, співвідношення
валют (курс національної валюти), ринкові індекси тощо.
Завдяки зобов’язанням більшості абсолютних правовідносин надається
динаміка майновим та іншим правовідносинам. Та основне призначення
зобов’язань обслуговувати товарооборот і гарантувати майнові та особисті
немайнові права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб.
Завдяки договірним зобов’язанням забезпечуються потреби фізичних осіб у
матеріальних благах (продукти харчування, одяг, житло), забезпечується
право на здоров’я (платні медичні послуги), освіту (платні освітянські
послуги), а сьогодні й відпочинок тощо.
Відмінність зобов’язань від правовідносин власності проявляється в їх
призначенні та механізмі забезпечення. За таких умов зобов’язальні
правовідносини:
– опосередковують переміщення матеріальних благ від однієї особи до
іншої і тому носять відносний характер;
– беруть участь дві сторони — управоможена і зобов’язана (кредитор і
боржник). Тому вельми проблематичним є існування зобов’язань лище з
участю однієї сторони. Не виключені зобов’язання на користь іншої
третьої особи (з третьої особи);
– управоможена сторона вправі вимагати від зобов’язаної сторони
здійснення визначених активних дій;
– зобов’язана сторона (боржник) повинна учинити активні дії (сплатити чи
якимось іншим чином погасити борг). Інколи це полягає в пасивній
поведінці – утриматися від дії, що може завдати збитку чи шкоди
кредитору;
– мають визначений термін дії.
Правовідносини власності:
– опосередковують присвоєння матеріальних благ і тому носять абсолютний
характер;
– відомий лише чітко один суб’єкт – власник, інші ж представлені
невизначеними особами, що повинні утримуватися від порушення права
власності;
– управоможений суб’єкт вправі вимагати від не власників пасивного
стримування від визначених дій (від порушення власності своїх прав);
– зобов’язана сторона повинна утримуватися від здійснення визначених дій
(від порушення прав власника);
– можуть тривати вічно.
Разом з тим змістовний бік зобов’язань значно ширший ніж це відображено
в його легальному визначенні. Йдеться про так звані зобов’язання із
від’ємним змістом – загальному обов’язку особи утримуватися від учинення
таких дій, які можуть завдати шкоди охоронюваним суб’єктивним правам та
законним інтересам фізичної чи юридичної особи.
З урахуванням цього зобов’язанням є правовідношення, в якому одна
сторона (боржник) зобов’язаний вчинити на користь другої сторони
(кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу,
сплатити гроші тощо) чи утриматися від порушення особистих немайнових
або майнових суб’єктивних прав і законних інтересів, а кредитор має
право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
З врахуванням адаптаційного напрямку розвитку національного
законодавства можна дати і інше визначення зобов’язання – як юридичний
обов’язок боржника виконати вчинити юридично значиму дію на користь
кредитора чи утриматися від певної дії, що може тому зашкодити в силу
досягнутої з тим домовленості чи вказівки закону.
Література
Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданському праву.
М., 1940., Годэмэ Е. Общая терия обязательств. –М., 1948.
Зобов’язальне право /За ред. проф. О.В.Дзери. К., Юрінком Інтер. 1999.
980с.,
Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975,
Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах. Минск, 1967,
Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф.
А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000. –292с.,
Саватье Р. Теория обязательств. М., 1972.
Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. –Тула: Автограф, 2001.-С.346
Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975, -С.10
E. Gaudemet. Etude sur le transport de dette a titre particilier,
Paris, 1898,-p.30
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
