.

Право власності та інші речові права (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
214 5869
Скачать документ

Право власності та інші речові права

Загальні положення про право власності

Однією із фундаментальних підгалузей цивільного права є речове право,
тобто сукупність правових норм, які забезпечують задоволення інтересів
особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її
панування.

В системі речового права право власності є одним із найбільш основних
інститутів. Під поняттям права власності у найбільш загальному розумінні
слід розуміти право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно
до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Окрім ЦК
України додаткове регулювання відносин власності здійснюється ЗУ “Про
власність”.

Зміст права власності складають належні власнику сукупність повноважень
з володіння, користування та розпорядження.

1) повноваження володіння – це юридично закріплена можливість
фактичного господарського панування власника над річчю (майном).

2) повноваження користування – це юридично забезпечена можливість
вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання.

3) повноваження розпорядження – це юридично забезпечена можливість
визначити долю речі (майна) шляхом вчинення юридичних актів по
відношенню до речі. Розпорядження переважно здійснюється шляхом
передачі, відчуження чи відмови від речі (майна).

Усі зазначені повноваження в своїй сукупності складають “тріаду”
повноважень власника. При цьому, законодавець гарантує непорушність та
неможливість безпідставного позбавлення чи обмеження права власності.

Однак, як і будь-яке суб’єктивне цивільне право, право власності має
свої межі. Так, власник може володіти, користуватись та розпоряджатись
річчю (майном) на власний розсуд, окрім випадків, що прямо передбачені
законом. Наприклад, власник повинен здійснювати належне йому право
власності законно, додержуючись моральних засад суспільства, не
заподіюючи шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам
суспільства, не погіршуючи екологічну ситуацію та природні якості землі
тощо.

Слід також відмітити, що окрім повноважень на власника покладається і
ціла низка обов’язків, тобто ми можемо говорити, що власність
зобов’язує. Одним з перших обов’язків полягає в тому, що на власника
лягає тягар по утриманню речі. Другим аспектом даного питання є те, що
ризик випадкового пошкодження (псування) речі покладається на власника.

На сьогодні в Україні виділяють такі форми власності: приватна, державна
та комунальна. Даний поділ проведений в залежності від суб’єктів, які
здійснюють повноваження власника. При приватній формі власності
власником майна виступає фізична або юридична особа; при державній –
держава Україна; при комунальній – територіальні громади. Однак такий
поділ права власності на форми вже не відіграє такого суттєвого значення
як це було за радянських часів, де домінуючою була державна власність.
На сьогодні ж, в Україні проголошений принцип юридичної рівності усіх
форм власності і тому даний поділ практично втрачає своє застосування.

Окрім форм права власності виділяють і види права власності. Так, можна
виділити: а) право особистої та спільної власності; б) право довірчої
власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном
тощо.

Важливу роль в праві власності відіграє момент виникнення та припинення
права власності.

Виникнення права власності можливе при наявності певного юридичного
факту (підстави виникнення). Виділяють первісні та похідні способи
виникнення права власності.

За первісних способів набуття право власності виникає вперше або не
залежить від волі попередніх власників. До первісних способів набуття
права власності відносять: створення нової речі внаслідок виробничої
діяльності (виробництва), переробки (специфікації), володіння плодами і
доходами, привласнення загальнодоступних дарів природи, придбання права
власності на безхазяйну річ та рухоме майно від якого власник
відмовився, бездоглядні тварини, знахідка, скарб, набувальна давність.

За похідних способів набуття право власності виникає у суб’єкта
внаслідок волевиявлення попереднього власника. До похідних способів
відносять перехід права власності за правочином.

Виробництво – це виготовлення (створення) речі. Право власності на
вироблену річ належить особі, яка її створила. Право власності на цю річ
виникає з моменту її виготовлення, проте в окремих випадках воно може
виникати з моменту прийняття до експлуатації чи державної реєстрації. До
цього часу, особа є власником майна, обладнання тощо, які були
використані в процесі його створення.

Переробка (специфікація) – використання однієї речі (матеріалу), в
результаті чого створюється нова річ. За загальним правилом право
власності на перероблену річ належить особі, яка є власником матеріалу.
Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього
річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її
здійснила. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право
власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу
його вартість. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно
перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває особа,
яка здійснила таку переробку, за умови відшкодування нею власникові
матеріалу його вартість та завдані збитки.

Володіння плодами і доходами – особа, яка використовує певну річ на
законних підставах (юридичних титулах) має право привласнити плоди та
доходи, як результат господарської експлуатації майна, якщо інше не
передбачено законом.

Привласнення загальнодоступних дарів природи – особа, яка зібрала ягоди,
лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ в лісі, водоймі
тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно закону, місцевого
звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Безхазяйне майно – це річ, яка не має власника або власник якої
невідомий. До складу цих речей відносять: речі від яких власник
відмовився, знахідку, бездоглядну тварину та скарб.

Законодавець розрізняє правовий режим безхазяйного мана для нерухомості
і для рухомого майна. Коли безхазяйне майно є нерухомою річчю, то вона
береться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на
нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території
якого вони розміщені. Після спливу 1 року з дня взяття на облік
безхазяйної нерухомої речі вона може бути передана за рішенням суду у
комунальну власність. Коли безхазяйне майно є рухомою річчю, то воно
може набуватись у власність за набувальною давністю, окрім випадків,
коли законом встановлений інший порядок.

Реалізуючи своє право власності, власник може відмовитись від свого
майна, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її
відмову від права власності. Тому в цьому випадку, особа, яка заволоділа
рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на
цю річ з моменту заволодіння нею.

Дещо по іншому визначено правовий режим для знахідки. Знахідкою слід
вважати загублену річ, яка була знайдена іншою особою. Особа, яка
знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка
її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. У
випадку, коли особа знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному
засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього
приміщення чи транспортного засобу. І з цього моменту особа, якій
передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла
загублену річ. Якщо ж особа, яка загубила цю річ або власник речі чи їх
перебування невідомі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана
заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.
Після цього, особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у
себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого
самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Якщо
знайдена річ швидко псується, або витрати на зберігання якої є
непропорційно великими порівняно з її вартістю, то вона може бути
продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що
підтверджують суму виторгу. В цьому випадку, сума грошей, одержана від
продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право
вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після
спливу 6 місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові
місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати
повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої
речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції
або органові місцевого самоврядування.

Однак, особа може і відмовитись від набуття права власності на знахідку,
то в цьому випадку річ переходить у власність територіальної громади.

Особа, яка знайшла загублену річ має право вимагати від особи, якій вона
повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування
необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника,
продаж речі тощо), а також винагороду за знахідку в розмірі до 20%
вартості речі. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка
знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу
приховати її.

Майже аналогічний правовий режим визначається для бездоглядних тварин.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно
повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної
домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка
затримала тварину, зобов’язана протягом 3 днів заявити про це міліції
або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку
власника. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові
особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на
утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат,
пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від
користування нею.

Якщо протягом 6 місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної
робочої або великої рогатої худоби і протягом 2 місяців – щодо інших
домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про
своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у
якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у
якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні,
від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність
територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Певними особливостями наділений також і правовий режим скарбу. Скарбом є
закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності,
інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них
право власності. За загальним правилом, особа, яка виявила скарб,
набуває право власності на нього. Однак, якщо скарб був прихований у
майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила
його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних
частках право спільної часткової власності на нього. У випадку, коли
скарб є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває
держава, а особа, що виявила такий скарб, має право на одержання від
держави винагороди у розмірі до 20% від його вартості.

Вперше у вітчизняному законодавстві віднаходить місце поняття
набувальної давності, тобто строку, впродовж якого особа, що
добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно
володіти майном набуває право власності на це майно. Строк набувальної
давності становить для нерухомого майна – 10 років, для нерухомого майна
– 5 років. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до
часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла
особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Окремо слід
відмітити, що коли особа заволоділа майном на підставі договору з його
власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про
його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на
нерухоме майно через 15, а на рухоме майно – через 5 років з часу спливу
позовної давності.

Приватизація державного майна та майна, що є у комунальній власності
означає безоплатне чи оплатне відчуження державного та комунального
майна у власність фізичних чи юридичних осіб. На сьогодні особливості
здійснення приватизації врегульовується ЗУ “Про приватизацію державного
майна”, “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості
приватизації об’єктів незавершеного будівництва”, “Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” тощо.

Окрім первісних способів набуття права власності певними особливостями
наділені і похідні способи набуття права власності, зокрема набуття
права власності за договором. Так, право власності у набувача майна за
договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено
договором або законом. Переданням майна вважається вручення його
набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення,
пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки, а
також вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на
майно. Якщо договори підлягають нотаріальному посвідченню чи державній
реєстрації, то право власності переходить з моменту відповідного
посвідчення чи реєстрації.

Припинення права власності можливо лише у випадках, що передбачені в
законі. При цьому, слід відмежовувати припинення права власності, що
залежить від волі власника (відчуження власником свого майна; відмова
власника від права власності; знищення майна) та того, що не залежить
від волі власника (припинення права власності на майно, яке за законом
не може належати цій особі; викуп пам’яток історії та культури; викуп
земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого
майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної
ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за
зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної
особи чи смерті власника).

Відчуження власником свого майна – є видом розпорядження власника своїм
майном, шляхом вчинення відповідного правочину. В цьому випадку, право
власності припиняється за правилами переходу права власності за
договором.

Відмова власника від права власності – здійснюється у випадку, коли
особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або
учинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Знищення майна – є видом розпорядження внаслідок якого особа вчиняє дії,
спрямовані на припинення існування відповідного майна. В цьому випадку
право власності припиняється з моменту знищення цього майна.

Коли ж вести мову, про особливості припинення права власності шляхом
вилучення майна у власника, то слід зауважити, що воно можливе як на
оплатній так і на безоплатній основі.

До підстав примусового вилучення майна на компенсаційній основі
відносяться:

1) припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати –
можливе у випадку, коли з підстав, що не були заборонені законом, особа
набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий
пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником
протягом строку, встановленого законом.

2) викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності –
здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку,
встановленому законом. Рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з
суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом
державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування,
про що попереджується власник даної земельної ділянки не пізніше ніж за
рік до викупу. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна
ціна, тобто ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на
ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом
земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі),
строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником
ділянки, а в разі спору – судом.

3) припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом
земельної ділянки, на якій вони розміщені – здійснюються за рішенням
суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків
у повному обсязі. Позов про викуп такого нерухомого майна подається
відповідними органами. Суд може постановити рішення про знесення
житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на
земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за
бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це
можливо, з попереднім відшкодування збитків, у тому числі витрат на
поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

4) викуп пам’ятки історії та культури, що утримуються безгосподарно –
якщо власник пам’ятки історії та культури після попередження про їх
безгосподарне утримування не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у
зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за
позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури
може постановити рішення про її викуп. Викуплена пам’ятка історії та
культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам’ятки історії
та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом.

5) реквізиція – примусовий викуп майна у власника за умови попереднього
і повного відшкодування його вартості. Реквізиція можлива у разі
стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних
обставин, з метою суспільної необхідності. Реквізоване майно переходить
у власність держави або знищується.

До підстав примусового вилучення майна на безоплатній основі відноситься
конфіскація, тобто позбавлення права власності на майно за рішенням суду
як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках,
встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави.
Інколи законодавець може передбачати і інші способи примусового та
безоплатного позбавлення власності, наприклад, націоналізація,
безакцептне списання тощо.

Право спільної власності

Досить часто буває, що одне й те саме майно може належати на праві
власності декільком особам (співвласникам). В цьому випадку, виникає
право спільної власності як право двох або більше осіб за спільною
згодою володіти, користуватись та розпоряджатись належним їм майном, що
складає єдине ціле.

Виділяють такі види права спільної власності: право спільної часткової
власності та право спільної сумісної власності.

Право спільної часткової власності – право двох, або більше осіб разом
за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним
майном, що належить їм на праві власності, з виділенням долі кожного з
них. Законодавець право спільної часткової власності презюмує.

При визначенні часток у праві спільної часткової власності слід вважати,
що вони є рівними, якщо інше не визначене за домовленістю співвласників
або законом. При цьому слід також і враховувати вклад кожного з
співвласників у придбанні (виготовленні, спорудженні) майна.

Особливу роль при визначенні частки в майні відіграє також і покращення
спільного майна, які здійснив один із співвласників. Так, у випадку,
коли співвласник за власний кошт та за згодою всіх співвласників
здійснив поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, то він
має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної
часткової власності. Якщо ж дані поліпшення можна відокремити, то вони є
власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено
домовленістю співвласників.

Здійснення права спільної часткової власності відбувається за згодою
співвласників, в тому числі і шляхом укладення договору про порядок
володіння і користування спільним майном. При цьому, кожен із
співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї
частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві
спільної часткової власності.

При здійсненні спільної часткової власності співвласники наділені
правами та обов’язками щодо спільного майна, аналогічно як при праві
особистої власності, однак у відповідній частині. Так, співвласники
отримують право на плоди, продукцію та доходи від використання майна
відповідно до їх часток. І в той же самий час, співвласники відповідно
до своєї частки зобов’язані здійснювати витрати на утримання спільного
майна.

Окремо слід звернути увагу і на розпорядження спільним майном шляхом
відчуження чи виділення. Так, співвласник має право самостійно відчужити
своєю часткою у праві спільної часткової власності. Однак, при продажу
частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне
право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для
продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних
торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності
зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати
свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо
інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі
чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом 1 місяця, а
щодо рухомого майна – протягом 10 днів від дня отримання ними
повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. У
випадку, коли бажання придбати частку у праві спільної часткової
власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору
покупця.

Співвласник має також право на виділ йому частки із майна, що є у
спільній частковій власності. При цьому, виділення може провадитись як в
натурі, так і за його згодою шляхом грошової компенсації.

Від виділення слід відмежовувати поділ спільного майна, тобто проведений
за згодою усіх співвласників розподіл спільного майна в натурі між всіма
співвласниками. При поділі, на відміну від виділення відносини спільної
власності припиняються.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням
суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та
членам його сім’ї.

Право спільної сумісної власності є правом двох, або більше осіб разом
за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним
майном, що належить їм на праві власності, частки якого попередньо не
визначені. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках,
коли це прямо передбачено в законі.

На сьогодні законодавець виділяє дві підстави виникнення права спільної
сумісної власності:

1) набуття майна подружжям за час шлюбу;

2) набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти
членів сім’ї.

Особливості правового режиму майна подружжям за час шлюбу додатково
регулюється ст.ст.60-74 СК України. Особливості правового режиму майна
набутого в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів
сім’ї регулюється ЗУ “Про особисте селянське господарство”.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і
користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між
ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності,
здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із
співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається,
що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Виділ майна, що знаходиться у спільній сумісній власності здійснюється
за бажанням співвласника. У разі виділу частки із майна, що є у спільній
сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у
праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними, законом або рішенням суду. При цьому, виділення
може провадитись як в натурі, так і, за його згодою, шляхом грошової
компенсації.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності здійснюється за
домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній
власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної
власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або
законом. Окрім цього, за рішенням суду частка співвласника може бути
збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне
значення. Так, наприклад, суд може відійти від рівності часток при
поділі майна подружжя та визнати за одним із подружжя право на більшу
частку в спільному майні з врахуванням інтересів неповнолітніх осіб, що
залишаються на його утриманні (ст.70 СК України). У разі поділу майна
між співвласниками право спільної сумісної власності на нього
припиняється.

Особливості окремих різновидів права власності

До особливостей окремих різновидів права власності слід відносити: право
власності на земельні ділянки та право власності на житло.

Земля виступає специфічним об’єктом права власності, оскільки у
відповідно до ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності
Українського народу. У законодавстві використовуються поняття “землі” та
“земельна ділянка”. Різниця у цих поняттях полягає у тому, що землі є
поняттям загальним і визначається здебільшого як об’єкт правової охорони
та природне багатство, яке є важливим складовим національної безпеки
держави. Земельні ділянки виступають річчю, яка може бути об’єктом
цивільно-правових відносин.

Право власності на землю полягає в юридично закріпленій можливості особи
володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на підставах
і умовах, передбачених чинним законодавством. Право власності на
земельну ділянку набувається і здійснюється відповідно до закону.
Земельною ділянкою визнається частина земельної поверхні з установленими
межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї
ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній
знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки,
висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та
інших будівель і споруд (ст.373 ЦК України). Власник має право
використовувати земельну ділянку на свій розсуд відповідно до цільового
призначення, а також все, що знаходиться над і під поверхнею цієї
ділянки, якщо це не встановлено законом і не порушує прав інших осіб.

На відміну від земельного законодавства, у цивільному законодавстві
суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) є: фізичні особи,
юридичні особи (на землі приватної власності), держава (на землі
державної власності), територіальні громади (на землі комунальної
власності).

Підстави набуття права власності на землю визначені у ст.ст.81-91 ЗК
України. Однак ці підстави та порядок набуття права власності на
земельні ділянки диференціюються залежно від суб’єктів.

Фізичні особи громадяни України можуть набути права власності на
земельну ділянку із наступних підстав: укладення цивільно-правових угод,
договором купівлі продажу, дарування, міни, безоплатної передачі із
земель державної і комунальної власності, приватизації земельних
ділянок, які раніше були надані у користування, прийняття спадщини,
виділення в натурі (на місцевості) належної земельної ділянки (паю).
Особам чи їх спадкоємцям, які мали у власності земельні ділянки до 15
травня 1992 року, земельні ділянки не повертаються.

6

.

+3/40†2?4-6Ae:6=/oeTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTH

$a$gdO??

d?gdO??

#uiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiii

C нерухомого майна, що належать їм на праві власності, прийняття
спадщини. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які прийняли у
спадщину земельні ділянки сільськогосподарського призначення, повинні
протягом року їх відчужити. Іноземні юридичні особи можуть набувати
права власності на землі несільськогосподарського призначення, а також
на землі несільськогосподарського призначення, які, підлягають
обов’язковому відчуженню протягом року.

Юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для
здійснення ними підприємницької діяльності у разі: придбання за
договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими
угодами, внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду,
прийняття спадщини, виникнення інших підстав, передбачених
законодавством. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності
на земельну ділянку несільського призначення: у межах населених пунктів
у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів,
пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також
за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину
іноземними юридичними особами, повинні бути відчужені протягом року.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність земельні
ділянки у разі: передачі земель державної власності, примусового
відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної
необхідності, прийняття спадщини, придбання за договором
купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

У власності держави перебувають усі землі України, крім земель, які
перебувають у комунальній чи приватній власності. Держава набуває права
власності на земельні ділянки у разі: відчуження земельних ділянок у
власників з мотивів суспільної необхідності, придбання за договором
купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами,
конфіскації земельної ділянки, прийняття спадщини, передачі у власність
держави земельних ділянок комунальної власності територіальними
громадами.

Іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права
власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівлі та споруди
дипломатичних представництв відповідно до міжнародних договорів.

Права та обов’язки суб’єктів права власності на землю (земельну ділянку)
встановлюються земельним законодавством (ст.ст.90-91 ЗК України).
Власнику земельної ділянки надається право: продавати та іншим способом
відчужувати земельну ділянку передавати її в оренду, спадщину чи
заставу, право використовувати у встановленому законом порядку для
власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні
копалини, лісові насадження, водні об’єкти та інші корисні властивості
землі, самостійно господарювати на земельній ділянці зводити на ній
будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову,
а також право дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Власнику земельної ділянки належить право власності на зведені ним
будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Реалізація права на забудову
здійснюється власником земельної ділянки за умови додержання ним
архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і
правил, та використання її за цільовим призначенням. Тому особа, яка
здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна на
земельній ділянці не набуває права власності на нього. Однак, за
рішенням суду право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може
бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній
ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання
земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване
нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує
проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка
здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці,
або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою,
яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На
вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним
право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо
це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне
будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо
право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем)
земельної ділянки, на якій воно розміщене. Особа, яка здійснила
(здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати,
пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Право
власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення та у
розмірах, встановлених договором, переходить до особи, яка придбала
житловий будинок, будівлю або споруду, які розміщені на земельній
ділянці. Якщо у договорі відчуження житлового будинку, будівлі або
споруди не визначено розміру земельної ділянки, до набувача переходить
право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим
будинком, будівлею або спорудою та на частину земельної ділянки, яка є
необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок розміщений на
земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до
набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки,
на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх
обслуговування.

Окрім низки специфічних прав, власник земельної ділянки зобов’язаний:

1) забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим
призначенням;

2) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із
встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

3) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та
землекористувачів.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за
наступних підстав:

1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5) відчуження земельної ділянки на вимогу кредитора;

6) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для
суспільних потреб;

7) конфіскація за рішенням суду;

8) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без
громадянства у встановлений строк, у випадках, визначених
законодавством.

Іншим різновидом є право власності на житло. Право особи на житло
полягає в її можливості мати у власності чи отримувати за договором
найму з державного фонду житло, а також право користуватися житлом та
вимагати від уповноважених органів реалізації даного права в повному
обсязі.

Житлом фізичної особи визнається житловий будинок, квартира чи інше
приміщення, які призначені та придатні для постійного проживання.
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням
вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і
призначена для постійного у ній проживання. Садибою є земельна ділянка
разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими
будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними
насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що
відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та
придатне для постійного у ньому проживання. Крім того, на квартири у
дво- або багатоквартирному житловому будинку може поширюватись правовий
режим кондомініуму.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання
для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не
має права використовувати його для промислового виробництва. Він може на
свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для
використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до
порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому
будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації
будинку.

Якщо будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим)
кооперативом, то він є його власністю. Тому член житлово-будівельного
(житлового) кооперативу, який не викупив квартири має право володіння і
користування, а за згодою кооперативу – і розпоряджання квартирою, яку
він займає в будинку кооперативу. У разі викупу квартири член
житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. Власники
квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового
будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку
можуть створювати об’єднання власників квартир (житла). Об’єднання
власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється
та діє відповідно до статуту та закону.

Речові права на чуже майно

Цивільне законодавство зазначає, що до речових прав на чуже майно
відносяться:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Однак, законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Тому особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист
цього права, у тому числі і від власника майна (гл.29 ЦК України).

Право володіння як речове право виникає на підставі договору з власником
або особою, якій майно було передане власником, а також на інших
підставах, встановлених законом. Тому володільцем чужого майна
вважається особа, яка фактично тримає його у себе. Зазначене майно може
належати одночасно двом або більше особам.

Володіння може бути законним та незаконним. Законне володіння повинно
опиратись на будь-яку правову підставу (юридичний титул) і його
наявність презюмується. Незаконне володіння не опирається на жоден
юридичний титул. Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли
володілець не знав та не повинен був знати, що здійснює незаконне
володіння) та недобросовісне (коли володілець знав чи повинен був знати,
що здійснює незаконне володіння). Значення цієї диференціації полягає у
розподілі між власником та незаконним володільцем доходів та збитків по
утриманню зазначеного майна, а також при набутті майна за набувальною
давністю. Окрім цього, недобросовісний володілець зобов’язаний негайно
повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право
відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем
цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього
обов’язку заінтересована особа має право пред’явити позов про
витребування цього майна.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна;

4) інші випадки, встановлені законом.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене
договором, законом, заповітом або рішенням суду щодо земельної ділянки
та інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого
майна для задоволення потреб інших осіб (особистий сервітут).

Земельний сервітут – це право власника чи землекористувача земельної
ділянки на обмежене платне чи безплатне користування чужою земельною
ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення
власника земельної ділянки щодо якої встановлений земельний сервітут
права володіння, користування та розпорядження нею. Реалізація
земельного сервітуту повинна здійснюватися способом, який є найменш
обтяжливим для її власника. Право земельного сервітуту може бути
встановлене може бути за домовленістю між власниками сусідніх земельних
ділянок на підставі договору між особою, яка вимагає його встановлення,
та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення
сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для
державної реєстрації прав на нерухоме майно. Якщо сторони між собою не
досягли домовленості про встановлення сервітуту та про його умови, спір
вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Оскільки сервітут дозволяє визначити обсяг прав щодо користування особою
чужим майном, то він може бути встановлений або на певний строк або
безстроково.

Користування сервітутом є платним, якщо інше не встановлено договором,
законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню та
не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права
володіння, користування та розпоряджання цим майном та зберігає чинність
у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він
встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної
ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується
сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
полягає у можливості проходу, проїзду на велосипеді чи транспортному
засобі через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній
електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання,
меліорації, можливості встановлення будівельних риштувань та складування
будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд тощо. Особа
має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної
ділянки, а в разі необхідності – від власника (володільця) іншої
земельної ділянки надання земельного сервітуту. Дія земельного сервітуту
зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку до іншої особи.
Такий сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не
може передаватися будь-яким способом фізичним чи юридичним особам
особою, в інтересах якої встановлено сервітут.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого
нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Однак, у даному випадку, вони
носять, як правило, особистий характер і визначаються як особисті
сервітути. Так, членам сім’ї власника житла, які проживають разом з ним,
надається право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове
приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у
разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад 1 рік, якщо інше
не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут
і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення
обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

4) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

5) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут;

6) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

7) порушення власником умов користування сервітутом;

8) за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які
мають істотне значення. Так, наприклад, власник земельної ділянки має
право вимагати припинення сервітуту, якщо його встановлення створює
перешкоди у використанні земельної ділянки за її цільовим призначенням,
а також у випадку припинення підстав його встановлення.

Емфітевзис як право користування чужою земельною ділянкою полягає у
тому, що воно виникає за договором між власником земельної ділянки і
особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (далі – землекористувач). Воно може
надаватися фізичним та юридичним особам на підставі відповідного рішення
органів державної влади, які мають право надавати земельнуі ділянки у
користування на умовах, визначених земельним законодавством. Зазначене
право може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Договір
про надання права користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб укладається на визначений строк або
безстроково. Якщо договір про надання права користування чужою земельною
ділянкою укладено на невизначений строк, кожна із сторін може
відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не
менш як за 1 рік.

Власник земельної ділянки, що обтяжена емфітевзисом має право:

1) вимагати від землекористувача використання її за призначенням,
встановленим у договорі;

2) переважне перед іншими особами право на його придбання права
користування земельною ділянкою у випадку його продажу, за ціною, що
оголошена для продажу, та на інших рівних умовах;

3) на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права),
встановлених договором, у разі продажу землекористувачем права
користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій
особі.

Окрім цього, власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати
землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувачу надається право:

1) користуватися земельною ділянкою в повному обсязі;

2) відчужувати право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб.

В свою чергу, землекористувач зобов’язаний:

1) вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші
платежі, встановлені законом;

2) ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового
призначення;

3) підвищувати родючість;

4) застосовувати природоохоронні технології виробництва;

5) утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної
ситуації на земельній ділянці;

6) письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права
користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле
письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може
бути продане іншій особі.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

4) за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі
для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових
та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі
договору або заповіту. Воно може бути відчужене землекористувачем або
передаватися у порядку спадкування та встановлюється на визначений або
на невизначений строк.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право:

1) на одержання плати за користування нею, або одержання частки від
доходу землекористувача;

2) володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із
землекористувачем.

В свою чергу землекористувач має право:

1) користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором;

2) власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці,
переданій йому для забудови. При цьому, перехід права власності на
земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника
будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.

Окрім прав, землекористувач зобов’язаний:

1) вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для
забудови, а також інші платежі, встановлені законом;

2) використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового
призначення.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;

2) спливу строку права користування; відмови землекористувача від права
користування;

3) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років
підряд, за рішенням суду.

У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була
споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї
будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення, у разі
недосягнення домовленості власник земельної ділянки має право вимагати
від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної
ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.

Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці,
заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо)
або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі
(споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням
підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити
рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій
вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі
(споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником
будівлі (споруди) на новий строк.

Захист права власності та інших речових прав

Захист права власності та інших речових прав – це сукупність
передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовуються у
зв’язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав
правопорушення та спрямованих на відновлення чи захист майнових
інтересів володільця цих прав.

Виділяють такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

а) речово-правові – ті, що направлені на захист речових прав та не
пов’язані із якимось конкретними зобов’язаннями, а спрямовані на
відновлення належних особі речових прав щодо речі, або ж усунення
перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов,
негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про
виключення майна з-під арешту (виключення майна з опису), визнання
недійсним правового акту, що порушує право власності тощо).

б) зобов’язально-правові – ті, що є певними видами зобов’язань та
спрямовані, переважно, не на безпосереднє відновлення речового права, а
на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного
зобов’язання. У зв’язку з цим, більше уваги ми приділимо саме
речово-правовим способам захисту речових прав.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи
особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний
володілець) до фактичного володільця про повернення утримуваного ним
майна в натурі.

Право на віндикацію належить власнику або титульний володілець, який
втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка
фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є
вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою
віндикаційного позову – є обставини, які підтверджують правомірність
вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння.
До умов пред’явлення віндикаційного позову слід відносити:

1) власник чи титульний володілець повинен бути залишеним можливості
здійснювати фактичне панування над річчю;

2) майно, якого залишений власник чи титульний володілець збереглось в
натурі та знаходилось в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, повинно бути
індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов носить недоговірний характер та спрямований на
захист речових прав.

Для правових наслідків віндикаційного позову суттєве значення має той
факт на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний
утримувач: добросовісно чи недобросовісно.

При добросовісному володінні власник або титульний володілець має право
витребувати майно лише у разі, якщо воно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у
володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у
володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи
титульному володільцю у будь-яких випадках. При цьому, гроші та цінні
папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного
володільця.

Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним
поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без
завдання йому шкоди. У випадку, коли поліпшення не можуть бути
відокремлені від майна, добросовісний володілець має право на
відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його
вартість.

При недобросовісному володінні фактичний володілець, який без належних
на те підстав утримував майно зобов’язаний передати власнику усі доходи
від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Негаторний позов – це вимога власника чи титульного володільця, до
третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень користування
та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у випадку, коли власник
чи титульний володілець і третя особа не знаходяться в зобов’язальних
відносинах з приводу спірної речі, а також, коли здійснене
правопорушення не призвело до припинення суб’єктивного права власності
чи іншого речового права.

Як позивач в негаторному позові може виступати лише власник чи титульний
володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми
протиправними діями створюють перешкоди, що заважають нормальному
здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом
негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не
пов’язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у
здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є
обставини, якими обумовлюється право позивача на користування та
розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої
особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. При цьому,
неправомірність діянь відповідача презюмується.

Позов про визнання права власності чи іншого речового права – це
позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про
визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності
чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з
конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, що
не пов’язані із залишенням права володіння.

Позивачем за даним договором є власник чи титульний володілець
індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорюються або не
визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який
засвідчує його право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя
особа, яка заявляє свої права, так і така, що не заявляє свої права,
проте не визнає за особою цих прав.

Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є
констатація факту належності позивачу певного речевого права на майно.
Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача
відповідного речового права на річ.

Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права
є вимога про звільнення майна з-під арешту (про виключення майна з
опису). Вказані дії розглядаються як форма забезпечення цивільного
позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що
унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки
щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб,
які мають право оспорювати дане обмеження. Тому дана вимога
пред’являється до органів, що вчинили таке обмеження.

Визнання недійсним правового акту, що порушує право власності дозволяє
власнику чи титульному володільцю майна звернутись до суду з вимогою про
визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади,
органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає
законові і порушує права власника. Власник чи титульний володілець
майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта має право
вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта,
а якщо це неможливо, то питання про відшкодування майнової та моральної
шкоди.

Про приватизацію державного майна: Закон України від 04.03.1992 р. //
ВВРУ. – 1992. – №24. – Ст.324.

Про приватизацію державного житлового фонду: Закон України від
16.09.1992 р. // ВВРУ. – 1992. – №36. – Ст.524.

Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва: Закон
України від 14.09.2000 р. // ОВУ. – 2000. – №41. – Ст.1733.

Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію):
Закон України від 06.03.1993 р. // ВВРУ. – 1992. – №24. – Ст.350.

Про особисте селянське господарство: Закон України від 15.05.2003 р. //
ОВУ. – 2003. – №23. – Ст.1014.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020