Сутність кримінального процесу як діяльності
1. Загальне поняття кримінального процесу.
2. Історичні форми кримінального процесу.
3. Характеристика кримінального процесу як діяльності.
1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Проблема визначення поняття кримінального процесу є однією із
найдискусійніших у теорії кримінального процесу. Тому в юридичній
літературі є багато різних за змістом дефініцій.
Поняття (і термін) “кримінальний процес” вживають у чотирьох значеннях.
1. Специфічна діяльність із застосування норм права. Згідно із таким
підходом до його розуміння, кримінальний процес — це врегульована
кримінально-процесуальним правом діяльність органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду, змістом якої є дослідна перевірка І
вирішення заяв (повідомлень) про злочини, досудове розслідування,
судовий розгляд і вирішення кримінальних справ, а також вирішення
питань, пов’язаних із виконанням вироків.
2. Одна із галузей права. Кримінально-процесуальне право —це відносно
самостійна сукупність норм вітчизняного права, що регулюють відносини
між учасниками кримінальної справи. Грунтовніше поняття кримінального
процесу як галузі права буде розглянуто у лекції 2.
* Про сутність кримінального процесу йдеться в усіх лекціях. Однак це не
заперечує необхідності подання в окремих лекціях сутності кримінального
процесу як діяльності (лекція 1) і як галузі права (лекція 2), в межах
яких буде розглянуто найголовніші, найзагальніші питання.
3. Галузь правової науки. Наука кримінального процесу — це галузь
правової науки, предметом дослідження якої є кримінально-процесуальне
право, практика його застосування, а метою — вироблення рекомендацій
щодо удосконалення законодавства та практики діяльності органів
дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.
4. Навчальна дисципліна. Кримінальний процес у цьому значенні розуміють
як дисципліну, що її вивчають у вищих навчальних закладах юридичного
профілю, предметом якої є кримінально-процесуальне законодавство та
практика його застосування, а також наука кримінального процесу. У
більшості навчальних закладів ця дисципліна є профільною. Опанувати
навчальний матеріал найбільш ефективно можна лише звертаючись до
положень:
– загальної теорії права;
– конституційного, кримінального та інших галузей вітчизняного права;
– міжнародних правових документів із питань кримінального судочинства;
– суміжних наук (криміналістики, правової психології тощо);
– відомчих нормативно-правових актів (положень, інструкцій тощо,
затверджених наказами Генерального прокурора України, МВС України,
Мінюсту України), в яких конкретизуються положення законів;
– постанов Пленуму Верховного Суду України.
Слід зазначити, що поняття “кримінальний процес” і “кримінальне
судочинство” є тотожними за змістом.
Кримінальний процес вивчають студенти старших курсів, які вже вміють
самостійно опрацьовувати літературні джерела. Слід пам’ятати слова
Василя Олександровича Сухомлинського, який цілком слушно стверджував:
“Найкращий вид освіти — це самоосвіта”. Студенти мають переглядати
періодичну юридичну літературу, зокрема, журнали “Право України”,
“Юридична Україна”, “Вісник Верховного Суду України, “Прокуратура.
Людина. Держава.”; газету “Юридичний вісник України”. В цих
загальноукраїнських виданнях публікують наукові статті провідних
науковців, ознайомлення з якими сприятиме кращому опануванню навчального
матеріалу. Цінність наукових статей полягає в тому, що вони
відзначаються науковою новизною, окрім того, вони оперативно реагують на
зміни в законодавстві.
Досконало вивчити кримінально-процесуальне право допоможуть монографії,
навчальні посібники. Слід звертати увагу на дискусійні положення
процесуальної теорії, намагатися висловлювати щодо них власні думки, а
також знати праці відомих учених-процесуалістів минулого і тих, які
працюють в нашій державі сьогодні.
До 1917 р. істотний внесок у теорію кримінального процесу зробили такі
вчені: С. І. Вікторський, М. В. Духовськой, А. Ф. Коні, М. В. Муравйов,
Б. П. Ніконов, П. К. Скорделі, В. Л. Случевський, Д. Г. Тальберг, Г. С.
Фельдштейн, І. Я. Фойницький’, В. О. Чайков-ський, О. І. Люблінський. У
радянський період розвитку теорії кримінального процесу відзначались
глибиною досліджень праці вчених-росіян: В. П. Бож’єва, Т. М.
Добровольської, П. С. Елькінд, О. М. Ларіна, В. 3. Лукашевича, Я. О.
Мотовіловкера, В. П. Нажимова, М. М. Полянського, В. М. Савицького, М.
С. Строговича”.
В Україні як за радянських часів, так І після набуття незалежності
найвідомішими є праці вчених таких наукових шкіл: харківської (професори
С. А. Альперт, М. І. Бажанов, М. М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, В. С.
Зеленецький); київської (професори А. Я. Дубинський, В. Т. Маляренко, О.
Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, 3. Д. Смітієнко, Т. В. Варфоломєєва);
львівської (професор В. Т. Нор); одеської (професор Ю. П. Аденін).
Студенти, які прагнуть досягти успіху в кар’єрі юриста, повинні
формувати власну юридичну бібліотеку, фонд якої мають становити всі
кодифіковані законодавчі акти, монографії, навчальні посібники, юридичні
журнали тощо.
2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Історична форма кримінального процесу — це форма організації процесу, що
обумовлює джерело руху кримінальної справи та основи процесуального
статусу її учасників.
Критерії, що впливають на форму кримінального процесу:
– державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи
особи);
– рівень правової культури у суспільстві;
– ступінь зрілості суспільства.
Зазвичай, у теорії кримінального процесу йдеться про три його історичних
форми, які іноді в літературі називають ідеальними типами (В. В.
Вандишев, В. П. Нажимов) або моделями (О. В. Смірнов).
1. Інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий) кримінальний
процес має такі основні ознаки:
• застосування переважно, а то І винятково, імперативного методу
правового регулювання кримінально-процесуальних відносин;
• функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи
зосереджено в одному державному органі;
• суд має право досліджувати кримінальну справу повно і всебічно,
незважаючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб і вчинених ними
діянь (“принцип неподільності обвинувачення, що випливає із завдання
суду з’ясувати істину);
• суду належить право змінювати обвинувачення в значних межах;
• джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);
• поняття обвинувачення замінюють приводи до порушення кримінальної
справи;
• замість оскарження судових рішень існує ревізійний порядок їх
перегляду;
• всі учасники процесу зобов’язуються прагнути встановити матеріальну
істину;
• обвинувачений є не суб’єктом, а об’єктом дослідження;
• самостійних сторін немає, тож немає і потреби у змагальності процесу
(процес не є судовим спором, перетворюється на безособове дослідження);
• обвинувачений має певні права, однак їх реалізація цілком залежить від
державних органів, які ведуть процес;
• доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних
доказів;
• визнання обвинуваченим своєї вини — “цариця доказів”;
• до обвинуваченого застосовують тортури, підслідне затримання;
• таємність провадження;
• фіксується у письмовій формі.
2. Змагальний процес поділяють на два види.
Обвинувальний процес, для якого притаманними є:
• наявність кримінально-правового спору;
• наявність сторін із різними за змістом інтересами;
• залежність вироку суду від змагання сторін.
Змагання сторін є формальним, оскільки істину встановлюють не за
допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо),
судового поєдинку або поручительства.
Обвинувальний процес був за часів раннього європейського Середньовіччя і
класичного феодалізму.
Позовний змагальний процес має два підвиди.
1) приватно-позовний, в якому передбачено:
• пред’явлення обвинувачення приватною особою;
• формальну рівність сторін, що полягає в однакових можливостях;
• розподіл тягаря доказування між сторонами;
• збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною
захисту — тільки виправдувальних доказів;
• пасивність суду в доказуванні;
• закінчення процесу в разі визнання обвинуваченим (відповідачем) вини
(презумпція істинності визнання).
Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму. В
сучасному українському процесі він виявляється у справах приватного
обвинувачення (див. лекцію 3 — принцип публічності);
2) публічно-позовний процес, що має такі ознаки:
• здійснення функції обвинувачення постійно діючим державним органом
(прокуратурою, поліцією тощо), який керується невласним розсудом, а
службовим обов’язком (ех оffiсіо);
• активність публічного позивача — обвинувача;
• диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто
обвинуваченням;
• надання процесуальної допомоги потерпілому, а Іноді й заміна його в
процесі (домінування публічних інтересів над приватними);
• рівноправність сторін протягом всього періоду провадження у справі.
Публічно-позовний процес існував у Росії за Статутом кримінального
судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу
впроваджують нині й в Україні.
У змагальному процесі зміст та обсяг обвинувачення визначає обвинувач.
Суд розглядає справу не повно і всебічно, а тільки у визначеному
обвинувачем обсязі. Це так званий “принцип подільності обвинувачення”.
Питання про те, яка із історичних форм кримінального процесу виникла
першою, до цього часу однозначно не вирішено.
3. Змішаний (слідчо-судовий, континентальний) кримінальний процес.
У жодній із сучасних держав кримінальний процес у “чистій” історичний
формі (інквізиційна, змагальна) не існує. Інквізиційні елементи
“змішуються” в різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу назвати
його процесом змішаної форми.
В юридичній літературі розрізняють два види змішаного кримінального
процесу.
1. Процес, в якому досудове (попереднє) розслідування побудованосуто на
інквізиційних, а судові стадії — на змагальних засадах.
Основні риси:
• в досудовому провадженні не допускається захисник;
• обвинувачений та інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами
кримінальної справи тільки по завершенні досудового розслідування;
• заборонено судове оскарження учасниками досудового розслідування дій і
рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.
2.Процес, у досудовому провадженні якого є елементи змагальності, а
саме:
• допускається захисник (із моменту ознайомлення з матеріалами
закінченої розслідуванням кримінальної справи або пред’явлення
обвинувачення, або затримання, або порушення кримінальної справи щодо
особи);
• заінтересованим учасникам досудового розслідування за їх клопотанням
ще до закінчення розслідування може бути надано певні матеріали
(наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред’явлення
обвинувачення);
• всім учасниками досудового розслідування надано право на оскарження до
суду дій і рішень органів досудового розслідування.
Саме така форма кримінального процесу діє тепер в Україні.
3. ХАРАКТЕРИСТИКА
КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ
У теорії кримінального процесу є два підходи до його вивчення.
Перший підхід пов’язаний із розумінням кримінального процесу як
сукупності кримінально-процесуальних (правових) відносин, що виникають,
розвиваються i припиняються під час порушення, досудового слідства,
судового розгляду і вирішення кримінальних справ.
Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну
правоохоронну діяльність iз застосування норм права.
Отже, кримінальний процес — це діяльність органів дізнання, досудового
слідства, прокурора і суду з порушення, досудового слідства, судового
розгляду, перегляду і виконання судових рішень.
Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачається у
динамічності руху процесу, що не дає можливості простежувати швидкі й
часті зміни об’єкта, суб’єкта і змісту кримінально-процесуальних
відносин.
Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес
характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники,
засоби, спосіб, структура, форма і гарантії.
Мета кримінального процесу — це бажаний результат провадження у
кримінальній справі. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його
суб’єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних
інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.
Завдання кримінального процесу сформульовано в ст. 2
Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК):
– швидке і повне розкриття злочинів;
– викриття винних;
– забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності I жоден невинний не
був покараний.
Виконання всіх цих завдань покладено на державні органи, які ведуть
процес. Причому суд зобов’язаний виконувати тільки останнє завдання.
Функції кримінального процесу — це визначені законом основні напрями
кримінально-процесуальної діяльності. Вони “не збігаються одна з одною і
не поглинаються одна одною”1.
До функцій кримінального процесу належать: 1) функція кримінального
переслідування); 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна
функція.
Кримінальне переслідування — це основний напрям
кримінально-процесуальної діяльності, змістом якого є:
• порушення кримінальної справи щодо конкретної особи;
• викриття особи у вчиненні злочину;
• вжиття до підозрюваних i обвинувачених заходів процесуального примусу;
• формулювання підозри у вчиненні злочину;
• пред’явлення слідчим обвинувачення;
• порушення державного обвинувачення;
• підтримання державного обвинувачення перед судом.
У навчальній юридичній літературі кримінальне переслідування не
розглядають як функцію кримінального процесу. У всіх виданих в Україні
підручниках йдеться про функцію обвинувачення. Причиною того є
негативний відтінок слова “переслідування”, зумовлений діяльністю
правоохоронних, по суті, злочинних, органів у 1937-1953 роках.
На користь можливості використання терміна (і поняття) “кримінальне
переслідування” можна навести такі аргументи.
1. Обвинувачення пред’являють особі в разі, якщо є достатні докази, що
вказують на вчинення нею злочину. Однак до пред’явлення обвинувачення
щодо особи застосовують примусові заходи(затримання, взяття під варту
тощо). Зміст якої функції вони відтворюють? Застосування таких заходів
до пред’явлення особі обвинувачення саме і є частиною функції
кримінального переслідування.
2. Згідно з ч. 4 ст. 44 КПК захисник допускається до участі в справі в
будь-якій стадії процесу. Він має право увійти у справу до першого
допиту підозрюваного (коли обвинувачення ще не пред’явлено). Від чого
захищатиметься підозрюваний за допомогою захисника? Від підозри, що є
складовою функції кримінального переслідування.
3. У міжнародних угодах, конвенціях тощо, учасницею яких є Україна,
термін “кримінальне переслідування” вживається доволі широко. Жодних
проблем із упровадженням його в національне законодавство немає. Тим
паче, що Україна є учасницею багатьох міжнародних угод, ратифікованих
Верховною Радою, у зв’язку з чим вони стали частиною національного
законодавства. В проекті КПК України цей термін використовується.
Функція захисту — це основний напрям кримінально-процесуальної
діяльності, зміст якого становлять:
• заперечення по суті підозри та обвинувачення в цілому;
• заперечення окремих пунктів підозри та обвинувачення;
• заперечення кваліфікації;
• інше трактування дій підзахисного, що не заперечує обвинувачення;
• врахування органами досудового розслідування, прокуратури і суду
обставин, що пом’якшують вину;
• наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується
обвинувачення.
Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи, або юрисдикційна
функція) — це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності,
пов’язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо
доведеності вчинення суспільно небезпечного діяння конкретною особою і
призначенням їй у зв’язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні,
який має право приймати такі рішення, є суд.
Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх
здійснення підпорядковано функції правосуддя. Вони виконуються під
контролем суду від моменту порушення кримінальної справи. Будь-які
рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора може бути оскаржено
до суду. У такий спосіб забезпечується вільний доступ громадян до
правосуддя.
Прийняття ж органами досудового слідства і прокурором рішень про відмову
в порушенні кримінальної справи та про закриття справи є відмовою цих
органів від кримінального переслідування у зв’язку з наявністю певних
обставин.
@?
t v I ? 2
A
0
2
¬
A
A
,@¶8
E
?????
свідок, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі виконаним
діям, ведення протоколу судового засідання тощо.
Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя (у вітчизняному
кримінальному процесі немає “свідків обвинувачення” та “свідків
захисту”).
Функції кримінального процесу завжди виконують певні учасники. Один
учасник не може виконувати одночасно дві й більше функцій.
Суб’єкти (учасники) кримінального процесу — це всі державні органи,
посадові та приватні особи, які беруть участь у
кримінально-процесуальному провадженні. їх буде розглянуто ґрунтовно в
лекції 4.
Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій І
процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.
Кримінально-процесуальні дії — це дії, врегульовані нормами
кримінально-процесуального права, що провадяться в межах чинності
кримінально-процесуального закону, визначеної законом компетенції та в
часових межах кримінального процесу, результати яких мають самостійне
юридичне значення.
Кримінально-процесуальні рішення — це рішення органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури і суду, прийняті ними (і тільки ними) з
будь-яких питань, які мають значення для справи.
Спосіб кримінально-процесуальної діяльності — це прийом, який дозволяє
виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного із учасників
кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінально-процесуальна
діяльність є цілісною, то хтось із суб’єктів кримінального процесу
повинен визначати її мету. Таким у кримінальному процесі є суд, —
“режисер, котрий збирає матеріали і визначає зміст”1. Суд немов би
притягує дії всіх суб’єктів процесу, “кооперує” їх. Зробити це він може
тільки шляхом правосуддя — особливого виду державної діяльності, що є
способом кримінально-процесуальної діяльності”.
Структура кримінального процесу — це об’єднання елементів процесу, що
робить його цілісним утворенням.
Структура кримінального процесу:
• статичному стані відображається в матеріалах закінченої провадженням
кримінальної справи;
• динамічному стані — це сукупність елементів діяльності. Структурними
елементами кримінального процесу, що відображають його динаміку, є
стадії.
Стадії кримінального процесу — це його відносно самостійні частини,
кожна iз яких має власні завдання, специфічне коло учасників і
процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї
етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило,
трансформується в наступну стадію.
Ознаками стадії є її завдання, коло учасників, процесуальні засоби,
етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на
підставі загальних положень, властивих тільки їй.
Завдання стадії — це наперед визначений, запланований для виконання
обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення
мети кримінального процесу. Кожна стадія забезпечує виконання своїх
завдань, що в кінцевому підсумку сприяє виконанню завдань кримінального
процесу, регламентованих ст. 2 КПК.
Другою ознакою будь-якої стадії, що є підставою для виокремлення частини
кримінально-процесуальної діяльності як окремої стадії, є певне коло
учасників. У кожній із стадій кримінального процесу беруть участь
суб’єкти, коло яких є особливим, хоча деякі з них є учасниками кількох
стадій, маючи один процесуальний статус. Наприклад, потерпілий як
учасник кримінального процесу з’являється в стадії досудового слідства
після визнання його таким постановою органу дізнання або слідчого. В
цьому статусі від перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх
наступних стадіях процесу (попереднього розгляду справи суддею, судового
розгляду, апеляційного провадження тощо). Така сама ситуація і з
процесуальним статусом цивільного позивача, цивільного відповідача та їх
представників. Тільки в наступних за досудовим слідством стадіях процесу
ці учасники набувають додаткових прав. Приміром, потерпілий у стадії
судового розгляду набуває прав підтримувати обвинувачення в разі відмови
прокурора від підтримання державного обвинувачення, брати участь у
судових дебатах тощо (ст. 267 КПК). Отже, індивідуалізує кожну стадію
тільки коло (сукупність) учасників процесу, а не окремі з них.
Оскільки в учасників різні цілі, то можна вести мову про “негативну
кооперацію” їх діяльності.
У цивільному процесуальному праві ставиться питання про спосіб захисту
судом прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів
юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Зміст цього способу
не розкрито. У ст. 4 нового Цивільного процесуального кодексу України
(далі — ЦПК) зазначено тільки про те, що спосіб захисту визначається
законами України. Однак, як відомо, про способи захисту прав, свобод та
інтересів суб’єктів правовідносин прямо в законах не йдеться.
Третя ознака — процесуальні засоби кримінально-процесуальної діяльності,
що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше стадії
розмежовують на підставі аналізу засобів діяльності, що спрямовані на
одержання нового знання, — пізнавальних засобів. Наприклад, для стадії
порушення кримінальної справи є характерними такі пізнавальні засоби, як
відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб та
витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). Для стадії
досудового слідства — слідчі дії (допити, очна ставка, пред’явлення для
впізнання, експертиза тощо — глави 11 — 18 КПК). У стадії судового
розгляду використовують судові слідчі дії, що відрізняються певною
специфікою змісту та умов провадження (допит підсудного — ст. 300 КПК;
допит свідка — статті 303—305, 307 КПК; пред’явлення для впізнання — ст.
309 КПК та ін.).
Етапи стадії — це відносно самостійні елементи стадії кримінального
процесу, що мають певну специфіку, а тому сприяють ідентифікації його
стадій.
Кожна стадія має притаманні тільки для неї етапи. Загальним же для них є
те, що вони, по-перше, відображають рух кримінальної справи всередині
тієї чи Іншої стадії; по-друге, — завжди пов’язані Із вирішенням певних
завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими.
Тому в більшості стадій, як правило, є три етапи — вихідний, проміжний і
кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Наприклад,
стадія порушення кримінальної справи складається із таких етапів:
прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про
злочини; стадія судового розгляду — підготовчої частини, судового
слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постановлення
вироку.
У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прийняттям
кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень є те, шо з їх
прийняттям кожна попередня стадія трансформується в наступну. Наприклад,
з прийняттям кінцевого для стадії порушення кримінальної справи рішення
вона трансформується в наступну стадію — досудове слідство. Специфічними
є тільки стадії порушення справи і виконання вироку. Перша не має
початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію
порушення справи, бо такої (попередньої) стадії не існує. Окрім того,
наявність початкового рішення означала б можливість селекції (відбору)
заяв і повідомлень про злочини, що категорично заборонено чинним
кримінально-процесуальним законом (ч. 1 ст. 97 КПК). Стадія виконання
вироку не має кінцевого рішення, бо цією стадією процес завершується, а
тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження
процесуальної діяльності.
За чинним кримінально-процесуальним законом провадження у кримінальних
справах проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності
утворюють систему стадій кримінального процесу, а саме:
– порушення кримінальної справи;
– досудове слідство;
– порушення державного обвинувачення;
– попередній розгляд справи суддею;
– судовий розгляд;
– апеляційне провадження; . .
– касаційне провадження;,
– виконання вироку;
– перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.
Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він може
завершитися на будь-якій: в стадії порушення кримінальної справи —
прийняттям рішення про відмову у порушенні такої справи; у всіх інших
стадіях (окрім виконання вироку) — закриттям кримінальної справи.
Окрім того, у деяких кримінальних справах немає певних стадій, це ті,
провадження у яких здійснюється у диференційованих формах. Наприклад,
немає стадії досудового слідства у справах:
– приватного обвинувачення (ч. І ст. 27 КПК);
– про злочини, передбачені у ст. 425 КПК (справи із протокольною формою
досудової підготовки матеріалів).
Провадження у кожній стадії кримінального процесу здійснюється
відповідно до його принципів (див. лекцію 3). Однак є положення, що
мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу.
Щодо деяких стадій їх прямо передбачено в кримінально-процесуальному
законі. Наприклад, главою 24 КПК загальні положення встановлено для
стадії судового розгляду, главою П КПК — для стадії досудового слідства.
Щодо всіх інших стадій кримінального процесу, то законодавець не виділив
їх загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких
положень не існує. їх можна вивести із норм того процесуально-правового
інституту, якими регламентується провадження у конкретній стадії
процесу.
Загальні положення стадії кримінального процесу — це обумовлені
принципами кримінального процесу правила, які відбивають найважливіші
типові властивості стадії процесу і визначають найсуттєвіші вимоги, що
їх висувають до порядку провадження процесуальних дій та прийняття
процесуальних рішень, і виявляються протягом усього періоду її
реалізації.
Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального процесу
викладено у відповідних лекціях.
Кримінально-процесуальна форма — це визначений законом порядок
провадження у кримінальній справі в цілому, порядок виконання окремих
процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних рішень.
Значення кримінально-процесуальної форми полягає в тому, що вона створює
докладно врегульований, юридично визначений, суворо обов’язковий режим
провадження у кримінальній справі. Процесуальна форма немає нічого
спільного з формалізмом.
Порядок провадження є єдиним (уніфікованим) у всіх кримінальних справах,
що відіграє роль гарантії дотримання прав суб’єктів процесу. Однак у
деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження —
диференційовані залежно від характеристик суб’єкта, щодо якого
здійснюється провадження, або характеристик вчиненого злочину.
Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження передбачено для:
– кримінальних справ про злочини і суспільно небезпечні діяння, вчинені
неповнолітніми особами (див. лекцію 22);
– кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб
(див. лекцію 23);
– кримінальних справ приватного обвинувачення (див. лекцію24);
– протокольної форми досудової підготовки матеріалів (див. лекцію 25).
Необхідність застосування особливої форми провадження у кримінальних
справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових
процесуальних гарантій особам, які через неповноліття або психічну
хворобу не можуть повноцінно захищати свої права І законні інтереси.
Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути
спрощено, бо в їх межах встановлюють обставини нетяжких і нескладних
злочинів.
Кримінально-процесуальні гарантії — це визначені процесуальним законом
засоби забезпечення ефективного функціонування кримінального процесу.
Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:
– достатній ступінь урегульованості кримінально-процесуальної
діяльності;
– кримінально-процесуальна форма;
– принципи кримінального процесу;
– процесуальний статус учасників кримінального процесу;
– можливість застосування заходів кримінально-процесуального примусу
(запобіжних та інших заходів);
– судовий контроль;
– прокурорський нагляд;
– відомчий контроль;
– обґрунтування процесуальних рішень і ускладнений порядок прийняття
деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту
тощо);
– право на оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, які ведуть
процес;
– юридична відповідальність.
Кримінальний процес в Україні є сполученим, бо в межах кримінальної
справи можливе заявлення і розгляд цивільного позову, за умови, що шкоду
завдано внаслідок вчинення злочину.
Кримінально-процесуальні строки — це проміжки часу, протягом яких
суб’єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прийняти певні
процесуальні рішення.
Строки у кримінальному процесі застосовують задля дисциплінованості,
вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття
злочинів.
У статтях 89 та 90 КПК встановлено правила обчислення і поновлення
процесуальних строків:
– строки обчислюють годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні
строків не беруть до уваги той день і ту годину, від яких починається
строк;
– при обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої
доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах
дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час
закінчення робочого дня в цих установах;
– при обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число
останнього місяця;
– якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем
строку вважають наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який
обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного
числа, то строк закінчується в останній день цього місяця;
– строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано
до закінчення строку на пошту, а для осіб, яких тримають під вартою, —
якщо скаргу або інший документ здано адміністрації місця досудового
ув’язнення;
– пропущений із поважних причин строк має бути поновлено за клопотанням
заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора,
ухвалою суду або постановою судді. Подання клопотання про поновлення
пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском
строку, до вирішення питання про поновлення строку.
Судові витрати — це всі витрати, що їх було зроблено у зв’язку з
провадженням у кримінальній справі.
Провадження у кримінальній справі потребує значних матеріальних витрат.
Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб
під вартою та ін.) держава бере на себе. Іншу частину витрат
відшкодовують особи, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.
Згідно зі ст. 91 до судових витрат належать:
– суми, що видані або мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам,
спеціалістам, перекладачам і понятим;
– суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових
доказів;
– інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудового слідства і суд
при провадженні у певній справі (наприклад, витрати, пов’язані з
відшкодуванням вартості предметів чи речовин, зіпсованих під час
провадження слідчого експерименту чи експертизи).
Підстави і процесуальний порядок відшкодування витрат окремим суб’єктам
кримінального процесу регламентовано статтями 92-93-1 КПК.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:
1. До вивчення кримінального процесу є два підходи. Згідно з першим
кримінальний процес розглядають як сукупність правовідносин, з другим —
як діяльність із застосування норм права. В теорії та практиці переважає
другий підхід.
2. Кримінальний процес як діяльність складається із таких елементів:
мета, завдання, функції, суб’єкти (учасники), засоби, спосіб, структура
(стадії), форма і гарантії.
3. В Україні кримінальний процес може бути сполучений із цивільним
процесом.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Аденін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у
кримінальному процесі // Право України. — 2003. — № 4.
Божьев В. її. Уголовно-процессуальньїе правоотношения. — М., 1975.
Варфоломеева Т. В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К.,1998.
Зєйкан Я. її. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. —
К.,2002.
Лобойко Л. М. Співвідношення стадій логічної і
функціональноїпослідовності в кримінальному процесі // Прокуратура.
Людина. Держава. – 2004. – № 2.
Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу. — Дніпропетровськ,2004.
Лобойко Л. М., Черненко А. 17. Поняття кримінально-процесуальноїдії //
Вісник Луганської акад. внутр. справ МВС імені 10-річчя незалежності
України. – 2004. – № 2. – С. 266-278.
Лупинская її. А. Решения в уголовном судопроизводстве. — М.,1976.
Мизулина Е. Уголовньїй процесе: Концепция самоограничения го-сударства.
— Тарту, 1991.
Михайленко О. Р. Строки та інші часові параметри в кримінальному процесі
України. — К., 2000.
Никоненко М. Я. Поняття, види і зміст кримінально-процесуальних гарантій
// Науковий вісник Нац. акад. М-ва внутр. справ. — К.,2001. – Вип. 1.
Орлов М. Кримінально-процесуальні гарантії відшкодування матеріальної
шкоди, заподіяної злочином // Право України. — 2004. — № 5.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
