Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття …
Літературно – музичне дійство
Мета: показати багатогранність творчої особистості Великого українського
поета, велич і неповторність творчої спадщини, відобразити актуальність
творчості Кобзаря сьогодні;
розвивати естетичні смаки учнів, спостережливість, вміння застосовувати
знання та проявляти акторські здібності;
виховувати любов до рідної мови та культури, увагу до традицій
українського народу.
Наочне оформлення: портрет Т. Г. Шевченка, вишитий «Заповіт», святковий
стіл покритий українською скатертиною, на столі — ваза з квітами, ікони
покриті вишитим рушником, воскові свічки; виставка творів відомого
Кобзаря, виставка малюнків учнів «Т. Г. Шевченко очима дітей …»;
національний український одяг.
Обладнання: бандура, мультимедійне обладнання, етюдник, пензлі, діжка з
водою.
Музичне оформлення: пісня «Ми йдемо до Тараса» В. Зінкевич,
пісня «Реве та стогне Дніпр широкий», «По долині вітер віє» слова та
музика
Т. Г. Шевченка.
Хід дійства
Історія мого життя є часткою історії моєї Батьківщини
Т.Г.Шевченко
Відеоролик, лунає уривок пісні «Ми йдемо до Тараса»
В. Зінкевич.
Звучить «Реве та стогне Дніпр широкий»
Ніби вслухається в пісню, з ‘являється Поет.
На столі на яскравому вишитому рушнику він запалює свічку, ніби
продовжує вслухатися, а далі говорить:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядками?
(Замислено дивиться на аркуш паперу, що лежить на столі, бере його. Він
увесь списаний віршами, а Поет продовжує далі):
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, –
Де ж мені вас діти!
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве.
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу.
Привітай же, моя ненько,
Моя, Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину!
(Схиливши в задумі голову, виходить. З’являються ведучі)
Ведуча. Немає з нами великого Кобзаря, та слова його бентежать і
тривожать душу, Тарас Шевченко був одним із тих, кого ми називаємо
провісником нового життя,
народним пророком, титаном духу. Тому
Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Ведучий. Благословенна та година.
Як народила мати сина
І нарекла його Тарасом.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
Ведуча. 9 березня 1814 року.
В похилій хаті край села,
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
Нещасна мати сповила
Його, малого, й зажурилась,
І цілу ніченьку вона
За сина-кріпака молилась
У тій старій, похиленій хатині.
Ведучий. «У жителя села Моринці Григорія та дружини його Катерини
народився син Тарас …» – так записано у церковній книзі. В бунтарі від
народження був висвячений бідняцький син. Ім’я підказали святці – список
святих. Адже грецьке Тарактикос перекладається так: здатний на непокору,
безстрашний, бунтар. Пророцтво, закладене в імені, з роками
виправдається.
(Виходить учениця, сідає на лавку, згадує …)
Сестра Катерина. У рік народження Тараса баба говорила: «У нас у бабів є
така примітка: перш ніж зайти до породіллі в хату, треба заглянути
знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Заглянула я у ваше
вікно і побачила: сидить за столом повна хата всякого панства, а поміж
панством – мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього
кулаками махають, а підійти бояться. Коли це де не візьмись, щось таке,
як цар у короні та як схопиться з тим мужиком за барки: той за груди,
той за шию. Виходить, що виросте твій син неабияка людина – буде
змагатися з панами та царями. А за що – сама здогадайся. Кажуть, що
народиться такий, що волю в панів одніме. Хто зна, може, це і він».
П’єса «Мені тринадцятий минало»
Дійові особи: дяк, Тарас, Яринка.
На сцені нікого немає.
Раптом з хати почувся голос дяка: «Тарасе! Чуєш, Тарасе!…» Пауза, з
дверей показується в одній сорочці, з хрестом на шиї заспаний дяк.
Дяк (оглядаючись). Тарасе! Гей, де ти? Щез, нечестивець окаяний. (Бере
кухлик і хоче набрати з діжки води.) Нема … Тарасе! (Витягує з-під
стріхи різку.) Давно тебе потчевал … (Береться за живіт.)
Входить, несучи в цеберках воду, Тарас. Він босий у полотняній сорочці,
куценьких
штанях.
Дяк. З’явився приблуда … Та скоріше! Повзеш. Переробився, бач …
Розглагольствуєш! Бери-но кухлик та окропи швидше! Ху, голова,
розривається.
Підставляє голову.)
Тарас (зливаючи дякові). Не пили б уже. Дяк (сердито). Не твоє діло!
Рушник подай!
Тарас виносить з хати рушник, дяк хоче перев’язати голову.)
Дяк. Поможи, не бачиш? (Тарас зав’язує рушник.) Ху! (П’є воду.) Те, що
вчора тобі загадував, зробив?
Тарас. Псалтир склеїв, часослов зшив, а букви намалювати не встиг …
Дяк. А що ж ледарю ти робив?
Тарас. Замітав, пензлі мив перед малюванням …
Дяк. Малюванням, малюванням. Ану внеси книги, подивимось. (Тарас вносить
старі книжки.) Азбуку покажи.
Тарас (струшуючи книжку). З псалтиря пилюка вже сиплеться, пане дяче.
Дяк. Ай-а-ой! Беззаконіє твориться з святими книжками.
Тарас. Миші погризли.
Дяк. О горе суще!
Тарас. Їсти ж нема в хаті, от вони і накинулися на книжки.
Дяк. Що ти кажеш? Хоч би Бога убоявся. Миші, миші. Ти де був? Я тебе
кормлю, а ти так служиш благодєтелю?
Тарас. Та хіба ж не стараюсь?
Дяк. Мало! Ану дай азбуку. (Тарас дає азбуку.) О, бачиш? Шість букв
погрижені, а ти й не уздрів!
Тарас. Ви обіцяли, що сьогодні будемо малювати.
Дяк. Принеси етюдник!
Тарас (зрадівши). Почнемо? От і добре. (Побіг у хату, виносить етюдник з
фарбами.)
Дяк (дає азбуку). От зараз сідай і намалюй усі букви господніє.
Тарас. А мої малюнки подивитесь, пане дяче?
Дяк. Та й надоїв ти мені зі своїми малюнками! Роби, що загадую!
(Тарас із сумом сідає на колоду, розкриває етюдник. Дяк змочує голову.)
Тарас. Обіцяли ж на сьогодні. Я давно чекаю …
Дяк. Та мовчи уже! Буков не зробив, а малювати вчи його! Ледар! Вижену –
будеш старцювати тоді.
Тарас. Не лякайте – гірше не буде.
Дяк. Не смій так зі мною глаголіть! Я учитель твій!
Тарас. Якби ж то вчили, а то лаєтесь та п’єте.
Дяк (сердито). Ти ще й дерзиш? (Підходить і б’є Тарасика різкою.) Ось
тобі, щоб знав як свого пана шанувати! На ось тобі. Поки я повернуся,
щоб усе поробив. Я -недовго. Ох, житіє наше! (Йде)
Заходить, озираючись, з вузликами Яринка. Побачивши її, Тарас тихенько
підходить
ззаду і лякає.
Яринка (жахнувшись). Ой! Капосний, злякав. (Б’є Тараса.) Ось тобі, ось
тобі, щоб не був таким. (Оглядається.) Я й так боюся твого дяка.
Тарас (сміючись). Його немає дома – не бійся.
Яринка. У нього ніс такий… Він страшний мені.
Тарас. Правда, він як нап’ється, то ніс, як буряк червоний. Пішов знову,
певно, у шинок.
Яринка. А ще дяк. Оце ж забігла до тебе (розв ‘язує вузлик). На ось тобі
свитку. Полатана.
Тарас (бере свитку). Гей як гарно полатана! Спасибі тобі сестричко. Хоч
ти мене не забуваєш…
Яринка. І це ось тобі… (Дає хліб і глечик молока.) Пообідаєш, а
закусиш цими яблуками. (Дає двоє великих яблук.)
Тарас (зрадівши). Ой які гарні! Певно смачні.(Кусає яблуко.) Ой, добре!
На покуштуй. (Дає Яринці.)
Яринка. Не треба. Я ще їстиму такі.
Тарас. А де ж ти їх візьмеш?
Яринка. Оксанка дасть.
Тарас (вражено). Оксанка? Коваленкова?
Яринка. Ой! (Закриває рот) Ми з нею отару пасемо разом…
Тарас. То це Оксанчині яблука?
Яринка. Угу. Тільки ти не скажеш їй? Кажи – не скажеш? Вона дала для
тебе, і просила…
Тарас. Мовчати?
Яринка. Атож…
Тарас (дивиться на свиту). І це, певно, її робота?
Яринка. Ні рукав і я зашивала! Тільки мовчи. Не скажеш?
Тарас (задумливо). Не скажу. А чому вона просила мовчати?
Яринка. Я не знаю. Чомусь зобиджається.
Тарас. На мене? Хіба казала?
Яринка. Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєшся. А чого ти,
Тарасику на неї. Вона лагідна така. Помагає мені отару пасти.
Тарас. Вона добра. А ще що вона казала?
Яринка. Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята. Говорила,
що ті книжечки читав, малював. А є в тебе той малюнок? Покажи.
Тарас. Є десь захований. Не варто показувати.
Яринка. Тарасику, покажи мені.
Тарас. А навіщо? Він ще незакінчений.
Яринка. Все рівно, покажи, Тарасику, мені цікаво.
Тарас. Добре, тільки тобі одній. (Побіг із-під стріхи взяв дві дощечки.)
Ось мої
малюнки.
Яринка (дивиться на дощечки). Оксана … похожа … Як жива! І хата
наша. Невже це ти?
Тарас. А то ж хто. Якби дяк учив, то ще краще було б. А він – п’є.
Яринка. А чого ж на дощечках?
Тарас. Паперу немає. Дяк не завжди дає.
Яринка. Я візьму і покажу Оксані.
Тарас (забирає малюнки). Ні, Яринко, нехай іншим разом. Пізніше. Я їй
сам покажу. Ось справлю чоботи, розживусь на нову свитку, і тоді. Тоді я
її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.
(Учениця із запаленою свічкою читає «Молитву» Д.Павличка)
Учениця. Отче наш, Тарасе всемогучий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правді сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Да святиться слово блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь
Ведуча. Тарас Шевченко… він поет.
Свої вірші він записав у книжку. Назва їй – «Кобзар».
Ведучий. Писав про рідну Україну,
Про матір, батька і сестру,
Про гайдамаків, козаків,
Не забував і чумаків.
Ведуча. Усі були йому як рідні,
Усіх любив всім серцем, як своїх.
Шановний, любий наш Кобзарю! Твої вірші ми пам’ятаєм
І пронесем їх крізь віки!
Ведучий. Шевченків «Кобзар» – це Біблія українського народу, це книга,
якій судилося бути безсмертною, народ визнав її своєю книгою. І народ,
який має такого поета як Шевченко, таку вічну книгу як «Кобзар» –
безсмертний. Це книга, творена горем сльозами, гнівом і надією.
Ведуча. У ній переплелися доля селянки-кріпачки з долею всієї неньки –
України, боротьба гайдамаків та козаків з боротьбою народу за щастя і
волю. Автор зібрав у ній кожну сльозинку, найменший стогін кріпака.
Ведучий. Твори Тараса Шевченка поширювалися з блискавичною швидкістю, їх
переписували, заносили в альбоми.
На Україні поява «Кобзаря» викликала приголомшливе враження. Його
вивчали напам’ять, над ним плакали, його зберігали в скринях, як
найрідкіснішу коштовність.
Ведуча. Бог і Біблія у хаті,
І Шевченко і Буквар, –
Той духовно є багатий,
Хто береться за «Кобзар».
Ведучий. По «Кобзарі» отім святім
Учились грамоті щасливо,
Росли задумані від дум,
Гострили гнів за Катерину,
І клали в серце тихий сум
За слізну долю удовину.
Ведуча. Тарас Григорович Шевченко був сином мужика – і став володарем у
царстві Духа.
Ведучий. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Ведуча. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи
професорам і книжним ученим.
Ведуча. Він був борцем,
Борцем живе між нами
І вічно житиме, крокуючи піснями
Через кордони і крізь даль віків.
Ведучий. Гомоніла твоя кобза, батьку?
Гучною струною,
В кожнім серці одбивалась
Чистою луною.
Ведуча. Який потрібно мати
В душі безсмертний цвіт,
Щоб хвилювати людство
І через сотню літ.
Ведучий. Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє. –
«Огню іскра великого»
Повік не згасає!
(Виконується номер художньої самодіяльності)
П’єса Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля»
Дійові особи: Хома Кичатий, Галя (його дочка), Стеха (служка), Назар
Стодоля, Гнат (друг Назара), Автор.
Автор. У першій дії Галя, молода дівчина, розмовляє зі служкою Стехою.
1 дія
Стеха, Галя
Стеха. Слухайте ж. Сьогодні прийдуть старости.
Галя. Від Назара! Від Назара!
Стеха. Та там вже побачите, від кого.
Галя. До самої смерті, поки вмру, все дивилась би та слухала його.
(Співає)
Гоя, гоя, гоя!
Що зо мною, що я?
Полюбила козака –
Не маю покоя. (танцює)
Ох, лишенько! Хтось іде! (Втікає)
Автор. У друговій сцені з’являється батько Галі.
2 дія
Стеха, Хома
Хома. Що? Не було?
Стеха. Ні, не було. А панночка? Чи ви з нею говорили? Що вона?
Хома. А що вона? її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде,
дурне, а твоє діло навчить її, врозумить, що любов і все таке прочує …
дурниця.
Стеха. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна.
Хома. Треба діло скомпонувати так, щоб вона не знала, від кого старости.
Стеха. Та все мені не вчитися, як ділом повернуть. Наговорю такого дива
моїй панночці – що твій кобзар.
Автор. Наступна сцена – на сватанні.
3дія
Назар, Галя, Хома
Назар. Сядемо, сядемо аби було де: ми гості непрохані.
Галя. Хіба ж не ти прислав?
Назар. Галю! Серце моє! Промов мені одне слово: ти не знала – за кого?
Скажи: не знала?
Галя. Не знала, їй-богу, не знала!
Назар. (Хомі) Дай дочці своїй ще пожити на світі, не заїдай її віку,
вона не винувата!
Галя. (Хомі, обіймаючи його). Ви покійній матері, як вона умирала, біля
домовини обіцяли мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас
прогнівала? Хіба ж я не дочка ваша?
Назар. Бідна, бідна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько!
Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться!
Автор. У четвертій сцені Назар радиться з товаришем Гнатом.
4 дія
Назар, Гнат
Назар. Украдьмо Галю, от і все. Я дожидатиму вас край старої корчми з
трійкою
добрих вороних.
Назар. А як вона не захоче – що тоді?
Галя. Захочуть обидві. Ключниця за червінця піде колядовать хоч до
самого сатани, а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світу.
Автор. Біля старої корчми Галя і Назар чекають на Гната.
5 дія
Галя, Назар
Назар. Нічого не бійсь.
Галя. Боже! На зорі прокинеться батюшка … Ох, Назаре, Назаре, що я
наробила!
Назар. Лучче нічого не можна було зробить.
Галя. Батюшка мене прокляне.
Назар. Себе нехай проклинає.
Галя. О, мій голубчику, мій сокіл ясний! Тільки я боюсь: батюшка мій
такий сердитий.
Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого поки я з тобою. Не бійсь, тільки
люби мене.
Галя. Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи мені
Назаре?
Назар. Увесь вік!
Галя. Куди ж поїдемо?
Назар. У рай. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тоді хату, наряжу в
шовки та в золото і довго-довго, поки вмру, любуватимусь тобою.
6 дія
Галя, Назар, Хома, Стеха, слуги
Хома. Цілуйтеся, цілуйтеся, голуб’ята! (Скаженіє)
Назар. Ти чого хочеш?
Хома. Смерті твоєї, злодію!
Галя (кидається між ними). Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я!
Хома. Дочку оддай!
Галя. Не оддавай, не оддавай, я утоплюся!
Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе. (Галя непритомніє, Стеха
підтримує її) Скрутіть йому руки і ноги, зав’яжіть йому рот. Тепер
положіть його на білу перину – нехай проспиться та подумає, з ким
жартує. Мороз хоть і лютий, та, може, видержить. (Вказуючи на Галю).
Візьміть її додому.
Автор. Але Галі вдається втікти, вона зустрічає Гната.
7 дія
Галя, Назар, Хома, Гнат
Галя розв ‘язує Назара
|
?
¤
e
i
~
?
i
i
=(Шаблею замахується на Хому). Прощайсь з білим світом, молись Богу!
Назар і Галя. Стривай!
Назар. Пусти його, не варт він того. Не напасти душі своєї. (Хомі). Іди,
лукавий чоловіче, куди знаєш, я чужої крові не бажаю.
Хома. О я лукавий, лукавий! О я грішний, проклятий! (Плаче). Боже мій,
боже мій! Назаре, я спокутую в рясі мої беззаконня! Бери моє добро, бери
мою Галю. Обніміться, поцілуйтеся, діточки мої. Боже вас благослови.
Ведуча. Ми знаємо Шевченка як поета. Сьогодні відкриваємо ще одну грань
таланту Кобзаря – художнє обдарування.
Ведучий. Творчість великих художників, а до таких належить Тарас
Григорович, – це завжди прекрасний сад з квітами й реп’яхами, а не
красивий парк із утрамбованими доріжками.
Ведуча. Шевченко – воістину великий художник. З його полотен промовляє
до нас
знедолений український народ, наша історія.
На сьогодні налічується 835 творів художника, живописця, рисувальника,
гравера. Картини митця беззаперечно доводять, що й у надзвичайно тяжкі
роки кріпацтва, заслання, незважаючи на заборони, він не припиняв
працювати як художник, а в окремих жанрових композиціях досяг такого
високого рівня, якого ще не знало тогочасне російське й українське
образотворче мистецтво.
Ведучий. Вагомими були досягнення Шевченка в галузі малярського та
графічного портрета: він залишив по собі близько 150 творів у цьому
жанрі, половину яких створив ще до заслання.
У ряді портретів простежується прагнення підкреслити гармонійну сутність
людини, вияскравити її моральну, інтелектуальну та фізичну досконалість.
Митця хвилює поєднання зовнішньої і внутрішньої краси людини.
Ведуча. Однією з вершин Т. Г. Шевченка як художника є сепія «Казашка
Катя», створена у 1856-1857 роки. У ній змальовано типовий образ дівчини
в момент прозріння, усвідомлення себе як представниці свого народу.
Ведучий. Шевченко за своє недовге життя встиг створити чимало портретів.
Якось намалював чоловіка, який за портрет подарував йому оксамитові
чоботи. Нерідко гроші за портрети були чи не єдиним заробітком митця.
Траплялося, й борги віддавав кредиторам портретами.
Ведуча. Як, художник, Шевченко виробив свій власний погляд на людину.
Його моделі – це, зазвичай, друзі та знайомі. Особливе місце в
портретній спадщині займають автопортрети, яких налічується близько 30,
де художник зобразив себе у різні періоди життя, в різних настроях і
переживаннях, але неодмінно з глибоким щирим самоаналізом, із
психологічною наснаженістю.
Ведучий. Шевченко був новатором і в пейзажі. У багатьох своїх роботах
він змальовував красу української природи.Найвідомішими роботами Тараса
Григоровича є «Циганка-ворожка», «Судня рада», «Старости», «Дари в
Чигирині», «Катерина», «Селянська родина», «На пасіці», «Пожежа в
степу», «Чумаки серед могил» та інші.
Ведучий. Перегорнули ми ще одну сторінку «Кобзаря», доторкнулися душею
де нескореного таланту.
Ведуча. Палке серце поета не раз наповнювалось великим вогнем любові.
Без неї життя Шевченка було б зовсім тяжким.
Ведучий. Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до
сусідської дівчини Оксани Коваленко, з якою пов’язані у нього пригоди і
спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі
безрадісного нещасливого життя Шевченка перетворились у щире полум’я, що
не покидало його серця до останніх років життя.
Сценка
Тарас. Ти у вінку найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й
чобітки справлю із срібними підковами.
Оксана. Срібними?
Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.
Оксана. Ще ні в кого не було.
Тарас. А в тебе будуть.
Оксана. За що ж справимо?
Тарас. Об’єднаємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю
– ти йдеш.
Оксана. Я без тебе – нікуди.
Тарас. А як до пана покличуть?
Оксана. Не піду! Хоч убий – не піду!
Тарас. І я тебе не віддам нікому.
Оксана. А коли що – порішу сокирою!
Тарас. А я втечу до тебе звідки завгодно.
Оксана. А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.
Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.
Оксана. Докотиться через гори, байраки, долини.
Тарас і Оксана поволі виходять.
Ведуча. Схожою на Оксану була польська швачка Гусиковська, теж
«чорнобрива» – друге юнацьке кохання Шевченка, овіяне
чарівністю чужого великого міста Вільно, чужого народу і чужої мови.
Ведучий. Студентом Академії художеств у Петербурзі Шевченко переживає
третє своє захоплення натурницею, яку він видів під ім’ям Паші в повісті
«Художник».
Ведуча. Після викупу з кріпацтва Шевченко, мешкаючи у свого земляка,
художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею.
Ведучий. Навчаючись в академії, вже прославленим автором «Кобзаря» і
відомим портретистом переживає він справжнє своє, єдине кохання – Ганна
Закревська.
Учень. Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє те слово
Тоді промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній»,
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнє святеє диво!
Ведуча. Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року, де і
познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета
лишила глибокий слід. Вона була старшою Шевченка на шість років. Йому
було 29, а їй 35.
Її захоплення ним виявилося щораз більше, він їй відповідав іноді теплим
почуттям, але пристрасним ніколи. Що ми зараз і побачимо.
Сценка
Дійові особи: Варвара, Тарас, автор
Автор. Її цілком заполонив Тарас, і вона нічого не хотіла знати, і сама
собі була непідвладна. Він уперто уникав з нею навіть зустрічі. Чому?
Варвара ніяк не могла зрозуміти. Чи то дізнався про її суперечку з
матір’ю і не бажав завдавати зайвих прикростей, чи, може, для того були
якісь інші причини.
Варвара. Слід нам порозумітися, але ж як це зробити, коли не вдається і
словом обмовитися з вами.
Автор. Щоб покласти край цьому непорозумінню, княжна набралася рішучості
і, вибравши нагоду, коли у вітальні залишилися тільки вони із Шевченком,
обізвалася першою.
Варвара: Тарасе Григоровичу!
Варвара. Чому ви перестали розмовляти зі мною?
Автор. Її чорні великі очі дивилися так пильно й допитливо, що Тарас
знітився.
Тарас. Не можу … не можу …
Автор. Відповів тихо, тремтячим голосом. Потім опанував себе, наблизився
до Варвари. Вона стояла, обіпершись на рояль, така близька і вірна,
струнка і тривожна, і Тарас ледве стримався, щоб не припасти вустами –
вдячно і пристрасно – до її ніжної, трепетної руки.
Тарас. Варваро Миколаївно!
Автор. Заговорив він так само тихо й хвилююче.
Тарас. Ви, мабуть, і не уявляєте собі, як потривожила мене печальна
повість вашого серця. Я й досі не можу отямитися, бо ще, здається,
ніколи за своє життя не відчував чогось подібного. Це поезія. До того ж
– страшна поезія.
Автор. І знову Варвара ладна була безжалісно докоряти собі за сумніви й
марну тривогу. Виявляється, нічого поганого не сталося, а хмурився
Шевченко і переживав через неї, бо був чулий і чесний, і вона нітрохи не
помилялася, коли беззастережливо вірила йому. Мабуть, справді, нелегко
доводилося йому з нею. Бо не така проста душа у великих поетів, у
геніальних синів свого народу, як це може здатися на перший погляд.
Варвара. Тарасе Григоровичу, (зітхнула з полегшенням) я не хотіла
завдавати вам болю. Ви й без мене зазнали його вдосталь. Повірте – я
хотіла ваш біль поділити надвоє. Щоб ви мене зрозуміли. І чому? (ніби
перехоплює дихання) Тарасе Григоровичу, чому я не можу бути для вас …
бодай сестрою?
Автор. Погляд Тарасів спалахнув радістю.
Тарас. Сестрою!
Автор. Оце, мабуть, і є той єдиний вірний вихід, якого так наполегливо й
довго шукав Тарас. Але ж він не міг би цього запропонувати сам, і як
добре, що на це зважилась Варвара.
(Тарас радо простягнув їй руку і промовив розчулено)
Тарас. Не судіть мене, сестро!
Ведучий. Звільнення із заслання знову пробуджує в Шевченка прагнення
мати сім’ю. Він постарів, хворий, змучений цингою, лисий. Вигляд аж ніяк
не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка. А проте, застрявши у Петербурзі
в Нижньому Новгороді на п’ять місяців, він закохується в молоденьку
актрису Катерину Піунову й освідчується їй, незважаючи на двадцять вісім
років різниці між ними. Але закоханість вже немолодого поета закінчилась
невдало.
Учень. Якби з кимсь сісти, хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином протягтись.
Ні треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одружитись
В самоті. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині».
О горе, горенько мені!
Ведуча. Доля не пошкодувала Шевченкові страждань, але й не пожаліла
втіх, що били із здорового джерела життя.
Ведуча. Друга подорож в Україну 1845-1847 закінчилася для Шевченка
арештом.
Антицарські твори з відібраного при арешті альбомі «Три літа!» стали
головним
доказом антидержавної діяльності Шевченка. «За створення підбурливих і
найвищою мірою зухвалих віршів» його призначено рядовим до окремого
Оренбурзького корпусу. На вироку Микола і дописав «Під найсуворіший
нагляд із забороною писати й малювати».
Ведучий. Шевченкові поезії були вилучені з продажу, а самого поета 8
червня 1847 року привезли до Оренбурга, де він мав відбувати службу. Про
найтяжчий період в житті поета – роки заслання в Орську фортецю та на
Косарал (1847 -1850) розповідається в історико – біографічному романі
Зінаїди Тулуб «В степу безкраїм за Уралом». Пропонуємо вашій увазі
сторінку з роману.
Учениця. По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо
деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих
півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли
рівно, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося вони
ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все
підстьобував іх пекучим ремінним батогом.
– Видно велика в мене потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, – з
неприхованою іронією сказав один з подорожніх.
– Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пасквілів,
пане хохлацькии піїта, – огризнувся фельд’єгерський прапорщик, що сидів
поруч. – Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край
світу.
Шевченко мовчки стенув плечима.
– Сьогодні вночі привезли Кобзаря!
– Чого ви репетуєте? Я маю «Кобзаря», – стримано зупинив його
Лазаревський. – Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і
бланки розсипалися.
– Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка Того, що написав
«Кобзар», – казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. – Я зустрів
чергового офіцера, якому петербурзький фельд’єгер здав його вранці.
Зранку він у фортеці, в пересильній казармі.
Ведучий. Зараз він за ґратами. У зім’ятому одязі в зажурі сидить він на
тюремному ліжку. Вогко, холодно і темно. Таким темним видається йому і
його життя. Що чекає на Тараса завтра? Каторга? Смерть? Він так хоче
жити для народу України. Так думав і почувався поет-в’язень.
Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю.
О господи, як то тяжко
Тії дні минають.
Ведуча. Суворе, безпросвітне життя підневільного «нижнього чина» з
нескінченною муштрою – ось що чекає Шевченка в наступні 10 років.
Поет скучив за Україною. Так хочеться волі. Але життєвим кредом
залишаються слова «Караюсь, мучусь, але не каюсь».
Посиджу трошки, погуляю,
На степ, на море подивлюсь,
Згадаю дещо, заспіваю
Та знов мережать заходжусь.
Ведучий. Довгі роки неволі дуже підірвали здоров’я поета: у 44 роки він
був схожий на 60-літнього чоловіка, якщо не більше. І все ж царизм не
добився свого, бо духом Шевченко вистояв, більше того: зміцнів і
загартувався.
Сценка.
Звучить мелодія пісні «Думи мої…»
Виходить Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт
селян.
Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!
Селянин. Пани-кати.
Латану свиту з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обують
Княжат недорослих!
Дівчина. А он розпинають
Вдову за подушне. А сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! У військо оддають!
Жінка. А он де під тином
Опухла дитина – голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Дід. Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Дівчина. Чи довго ще на сім світі
Катам панувать?
Шевченко (задумливо). Пани, пани!
Схаменіться! Будь люде!
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
І потече сторінками
Кров у синє море
Дітей ваших.
З’являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно
хитають головами і поступово розходяться.
Слідчий. У вірші під назвою «Сон» зухвало описується його імператорська
величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою
зневажає її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою
жовч. Як це там … не можу пригадати … Смеркалося… Огонь…
Огнем…
Шевченко. Я нагадаю!
Смеркалося… Огонь огнем
Кругом запалало, –
Аж злякався я … «Ура! Ура! Ура!» – закричали.
Слідчий. Припини! (Чути барабанний дріб. Читає вирок)
Государ імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий
Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із
забороною писати й малювати.
Барабанний дріб посилюється. Жандарми виводять Шевченка. Звучить
«Заповіт» Тараса Шевченка. Виходять читці.
Учениця 1. Це справжнє щастя для нашої нації мати такого поета, як Тарас
Григорович Шевченко. Він був всесвітнім генієм, світочем людства,
пророком,вісником народної мови.
Учениця 2. На твоїй Тарас могилі
Розквітають квіти,
А кругом країна славна
Щастям вільним світить.
Тебе любимо, Тарасе,
Твої знаємо слова.
Батьківщина тебе славить,
Повноцінна і нова.
Учениця 3. Гей у нашім краї,
Де степи і гори,
Серце Кобзареве
Із людьми говорить.
Пісня соколина
Гордо лине в маси.
В рідній Україні
Славимо Тараса.
Учениця 1. На Дніпрі, в Карпатах
Чути величаві
Думу і крилату,
Що Тараса славить
Чуєш нас, Тарасе,
Ми – твої онуки,
За твоїм наказом
Волю взяли в руки.
Учениця 2. Гей на Україні
Сонечко ласкаве.
Ми під небом синім
Всі поета славим.
Працею вшануєм,
Піснею прикрасим.
Рідний дім збудуєм
З іменем Тараса.
Учениця 3. Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття
Твоя, Тарасе, звільнена земля.
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.
Під звуки «Реве та стогне Дніпр широкий» на сцену виходять всі учасники
свята.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
