.

Музично-поетична композиція, присвячена 65-річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників "Я єсть народ…" (сценарій)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
369 8483
Скачать документ

Сценарій

Музично-поетична композиція, присвячена 65-річниці визволення України
від німецько-фашистських загарбників “Я єсть народ…”

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

А сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

27 миллионам павших, не вернувшимся с кровавых полей войны,
посвящается.

Славним ветеранам Великой Отечественной, выстоявшим, победившим,
подаривши миру жизнь и счастье, посвящается.

Досі ще не визнаним ветеранам Великої Вітчизняної, бійцям
Української повстанської армії, що боролись за щастя рідної землі,
присвячується.

Поколінню, яке тільки починає свій шлях дорогами Батьківщини, нам,
що нині живуть, присвячується.

Звучит вальс. На сцене кружатся пары. Вдруг музика прерывается и диктор
сообщает о внезапном нападении фашистской Германии на Киев. «Священная
война». Танцюючі пари завмирають.

Закривавлений чобіт чужинця

На землю Вітчизни ступив,—

Серця наші сповнив по вінця

Священний і праведний гнів,

Бо дух вільнолюбний вкраїнця

Не стерпить наруги катів.

 

Сильніше гриміте, гармати,

І, полум’я, ринь із рушниць!

На бій! Ворогам не зламати

Народу вкраїнського міць —

Під нашим мечем супостати

Впадуть, обезглавлені, ниць.

 

За смерть ми їм смертю відплатим

І кров’ю відплатим за кров.

Вмирай, хто загарбником клятим

У наші оселі прийшов,

Хто думає паном і катом

Над нами владичити знов!

 

Что такое война?

Безжалостная тигрица, в голодной спешке уносящая миллионы жизней.
Уродливая и страшная причуда «сильных мира сего»? Кроваво-красная
пелена, сковавшая чугунными наручниками крылья любви, счастья, жизни.
Подлая тварь, явившая собой наихудшее проявление зла, ибо самое страшное
зло — то, которое причиняет человек человеку.

И пусть все мы всё отлично помним о гражданском долге, о чести и совести
настоящего борца за свободу своей родины, тем не менее, война была, есть
и будет той самой низкой и самой бесчеловечной формой людского
самоуничтожения.

Уходили мальчики – на плечах шинели,

Уходили мальчики – храбро песни пели.

Отступали мальчики – пыльными степями,

Умирали мальчики, где – не знали сами.

Попадали мальчики в страшные бараки,

Догоняли мальчиков лютые собаки.

Убивали мальчиков за побег на месте,

Не продали мальчики совести и чести.

Не хотели мальчики поддаваться страху,

Поднимались мальчики, как один, в атаку.

В чёрный дым сражений на броне покатой

Уезжали мальчики, стиснув автоматы.

Повидали мальчики – храбрые солдаты –

Волгу – в сорок первом,

Шпрее – в сорок пятом.

Показали мальчики за четыре года,

Что такое мальчики нашего народа.

22 червня 1941 року назавжди залишиться в історії нашого міста. Днем
великої туги, бо на довгі чотири роки світ забуде про спокій і мирне
життя. Днем великого жалю, бо нашому місту випало першим від імені
всього Радянського Союзу прийняти на себе удар фашистів. Днем великої
скорботи, що й до сьогодні відлунує в нашій пам’ятіі смутком і розпачем
тужливої скрипки Бабиного Яру. Але цей день став і днем великої
гордості. За наших простих людей-трударів, що взяли в руки зброю і пішли
на фронт. Без розмов і нарікань. За наших чоловіків, що вийшли захищати
рідну хату. За наших жінок, що своїм чеканням рятували і підтримували.
За наш народ, що не здався і вистояв.

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна

Розтрощимо в пень ворогів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

До бою звелась богатирська дружина

Слов”янських народів-братів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

Іде по шляху перемог Батьківщина

Під прапором вільних синів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

 

Разве погибнуть ты нам завещала, Родина?

Жизнь обещала, любовь обещала, родина!

Разве для смерти рождаются дети, Родина?

Разве хотела ты нашей смерти, Родина?

Пламя ударило в небо, ты помнишь, родина?

Тихо сказала: «Вставайте на помощь…» – Родина.

Славы никто у тебя не выпрашивал, Родина,

Просто был выбор у каждого – я или Родина.

Самое лучшее и дорогое – Родина!

Горе твоё – это наше горе, Родина!

Слава твоя – это наша слава, Родина!

Песня «Десятый десантный батальон»

Тевтони йшли на Русь розбійницьким походом,

Лилася кров навкруг, ширяла смерть навкруг,

І Чудське озеро, укрите синім льодом,

Гуло під тягарем їх кованих кольчуг.

Та Русь розгнівана звелася всім народом,

Був грізним меч її, був непоборним дух;

Клич ратний загримів під руським небозводом,

Віщаючи розгром германських волоцюг.

Князь Олександр зібрав під прапор свій дружини,

І військо в бій повів за волю батьківщини,

І Чудське озеро німецьким трупом вслав,

І руські воїни тевтонів побороли,—

Славетний подвиг їх свідоцтвом вічним став,

Що німцям на Русі не панувать ніколи.

 

Что такое война?

Наше поколение не знало войны. Мы не видели, как взрывались бомбы,
разрывая на тысячи ошмётков того, кто еще несколько секунд назад был
таким же человеком, как и ты: живым, любящим, верным своим идеалам. Мы
не видели лиц голодных детей, сидящих в бомбоубежищах, не видели их глаз
и болезненной худобы, и сто двадцать пять грамм хлеба, выданных по
карточке. Не знали, да и до сих пор точно не знаем, сколько жизней
унесла эта война. Не слышали грохота взрывов и свиста вражеских
самолётов, не чувствовали, как стонет и дрожит под ногами земля. Земля,
за которую шли с голыми руками на врага, не боясь ни ружей, ни танков,
ни мин. Земля, за которую боролись, которую любили всем сердцем, даже
если оно – это сердце – переставало биться, отчаянно борясь не на жизнь,
а на смерть. Мы не знаем многих имен и фамилий. У нас есть только
память.

 

Дівчина з квітами

Никто не знает их фамилий,

О них ни песен нет, ни книг,

Здесь чей-то сын и чей-то милый,

И чей-то первый ученик.

Они легли на поле боя,

Жить начинавшие едва.

И было небо голубое,

Была зелёная трава.

На Украине обелиски,

Как души, рвутся из земли.

Они прикрыли жизнь собою,

Жить начинавшие едва,

Чтоб было небо голубое,

Была зелёная трава.

 

Песня В.Высоцкого «На братских могилах»

 

Коли додому я прийду

В годину радісну — побідну,

Я на коліна упаду

І поцілую землю рідну.

Дніпро, і Лавра, і мости,

Веселий гомін, дзвін трамваю.

По бруку рідному іти,—

Я щастя вищого не знаю.

Йдемо вперед!.. Сніги… блакить,

Як сльози, падають години,

І у лице моє шумить,

Ридає вітер з України.

Твій кожен мур, твій кожен камінь — рідний,

Твій кожен дім — знайомий, любий, свій.

Кривавих лап німецьких слід огидний

Навіки з стін своїх священних змий!

 

jl?

RfR¬ReR,SZS~S?Suuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiii

упом ката,

Ще боєм пахне кожен дім і ріг,

Але вже сурми переможні свята

Гримлять на димних вулицях твоїх.

 

Ти знов під сонцем, город грізночолий!

З твого чола ми рани й кров зітрем.

Ти бранцем був — рабом не був ніколи,

Був яросним, хоч змученим борцем.

 

Кріпись в борні, вславляйся в праці щирій,

Красуйсь в народній шані і хвалі,

Гори зорею в гордому сузір’ї

Славетних міст вкраїнської землі!

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Жёлтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придёт,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждёт.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души…

Жди и с ними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: Повезло!

Не понять не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил будем знать

Только мы с тобой, –

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

 

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,

З якої ви п’єте: змагайся і кріпись.

І ми їх даємо не у залізнім гімні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникните від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть –

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Песня «Синий платочек»

Чем дальше мы уходим от войны

И нас с тобою тишина объемлет,

Тем всё сильней и явственней слышны

Её раскаты, вздыбившие землю.

Чем дальше мы уходим от войны,

И чем спокойней синие закаты,

Тем резче нам в закатной мгле видны

Огнём войны обугленные хаты.

Чем дальше мы уходим от воны,

Сполна всю горечь этих лет познавши,

Не по наслышке, не со стороны,

Тем ближе нам воспоминанья наши.

Тем полнозвучней голос тишины,

Тем всё понятней, что мы совершили.

 

Я знаю – никакой моей вины

В том, что другие не пришли с войны,

В том, что они, кто старше, кто моложе

Остались там, и не о том же речь,

Что я их мог, но не сумел сберечь.

Речь не о том, но всё же, всё же, всё же…

Песня «Журавли»

 

Суди, народе мій, суди

Тевтонів чорної ватаги…

За глум над матір’ю — суди,

Суди за смерть і за зневагу!

Суди, щоб стигнула у п’ятах

Відплата кату на землі.

Суди, щоб виродків проклятих

Повела Правда до петлі…

Суди їх карою навічно,

Щоб поколінням пам’яталось.

Суди, щоб гордо, чоловічно

Життя над смертю засміялось.

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті:

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті.

Торкнусь тебе ніжно, і рук моїх дотик

Забурха вогнем, і я вздрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом опечені очі дівочі.

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,

Я чую ваш поклик: до кари! До кари!

Метуть і метуть зимовії пороші,

Сніжком-залежком з посивілої хмари.

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає Наливайко,

І тінь його віща, в залізній закові,

Випростує плечі під хмари невмиті,

Озброєні діти Залізнякові,

Ми пройдем шляхами при стиглому житі.

При стиглому житі, при жовтій ромашці,

При синій діброві в дощі золотому.

Сухар у торбинці, вода у баклажці,

І зустріч сестри біля отчого дому.

Моя Україно! Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті:

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті.

 

Мы не можем уже ни изменить, ни препятствовать тем событиям, что
произошли за много лет до нашего рождения. Но мы обязаны сделать все,
чтобы и наши сверстники, и наши дети, внуки и правнуки всегда помнили.

Про той час, коли у свідомості не виникало питання: іти захищати
Батьківщину чи залишитися вдома у теплі.

О том времени, когда мужчины были мужчинами, а понятия мужской чести и
дружбы не ассоциировались с сериалом «Бригада».

Про той час, коли поруч, в одному окопі лежали люди, які говорили
різними мовами, протее якимось незбагненним дивом вони розуміли одне
одного.

Может быть потому, что язык любви к Родине и гордости за своё Отечество
– это язык, понятный без слов?

Ми сьогоднішні в коловороті буденщини забуваемо про найголовніше. Про
те, що кожен із нас – не просто окремо взята одиниця людської раси.
Кожен із нас – маленька крапелька в океані великого народу – древнього,
козацького, мужнього і незнищенного. Народ – це не теоретичне поняття у
словику. Народ творимо ми. Ми є народ. Я є народ

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

А сила знову розцвіла.

 

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

Як вішала моїх дочок, синів

І як залізо, хліб та вугіль крала…

О, як твій дух осатанів!

 

Ти думала — тобою весь з’їдаюсь? —

Та, подавившись, падаєш в траву…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

А сила знову розцвіла.

 

Сини мої, відважні українці,

Я буду вас за подвиг прославлять,—

Ідіть батькам на допомогу й жінці,

Дітей спішіте визволять!

 

На українських нивах, на російських,

На білоруських — я прошу, молю! —

Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

Вбивайте без жалю!

 

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,

Гляджу їх, мов пшеницю ярову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Ще буде: неба чистої блакиті,

Добробут в нас підніметься, як ртуть,

Заблискотять косарки в житі,

Заводи загудуть…

 

І я життям багатим розсвітаюсь,

Пущу над сонцем хмарку, як брову…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

А сила знову розцвіла.

 

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020