Сучасний погляд на національне виховання у початковій школі
Згідно з положеннями Державної національної програми “Освіта” (“Україна
XXI століття”) (1) національне виховання спрямовується на формування у
дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів,
традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і
світової духовної культури. Головна мета національного виховання –
набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних
надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних
взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності
особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності,
фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової,
трудової, екологічної культури.
На сьогодні, на мою думку, питанню етнонаціонального виховання школярів
приділяється недостатня увага, насамперед з боку органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, деяких політичних сил,
громадських організацій. Наразі найбільш дискусійною у суспільстві є
мовна тема, зокрема надання російській мові статусу державної. Водночас,
мало хто звертає увагу на те, що мовні і національні питання
безпосередньо пов’язані.
Необхідно зауважити, що Україна – держава з поліетничним складом
населення. За результатами перепису населення у 2001 році в ній
проживали представники більше 130 національностей і народностей, серед
яких найбільшу кількість складають українці – 77,8 відсотка, росіяни –
17, 3 відсотка. Найбільш численними після українців і росіян в Україні є
білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки,
євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та
гагаузи. У Києві на момент проведення перепису населення переважну
більшість складали українці, росіяни, євреї, білоруси, поляки та вірмени
(2).
Відсутність в державі сучасної концепції етнонаціональної політики,
застаріле законодавство з питань міжнаціональних відносин, існуючі в
суспільстві мовні проблеми, розмитість положень керівних документів у
галузі освіти з національного та мовного питань ускладнюють формування
новітніх підходів до національного виховання у школі, зокрема у
початковій.
Відповідно до Конституції України Український народ поділяється на
українську націю, корінні народи та національні меншини. Стаття 11
Основного Закону України прямо визначає, що держава сприяє консолідації
та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів та національних меншин України (3).
На жаль, як у державі в цілому, так і в освітній сфері зокрема,
зазначена стаття Основного Закону реалізується лише фрагментарно. Якщо
спитати учня молодшого класу, якої він національності, відповідь
отримати буде складно, оскільки більшість з них навіть взагалі не можуть
сказати, що таке етнос, національність. Яким же чином можна тоді
реалізовувати у школі конституційні положення, тобто зберігати традиції,
культуру, розвивати самобутність української нації, а також корінних
народів та національних меншин?
Та що говорити, якщо сьогодні ми не в змозі сказати, представники яких
національностей, що проживають в Україні, належать до корінних народів.
І знову таки це при тому, що відповідно до Конституції України права
корінних народів визначаються законом.
Статтею 5 Закону України “Про загальну середню освіту” визначено одним
із завдань загальної середньої освіти виховання шанобливого ставлення до
родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови,
національних цінностей Українського народу та інших народів і націй (4).
На мою думку, питання національної самоідентифікації дитини повинно
починатися вже з початкових класів. Фактично це спонукає дитину до
розуміння коріння власного „я”, вивчення минулого свого народу за його
етнічної складовою, а також інших народів, що проживають як в Україні,
так і в світі. Вивчаючи минуле власного народу, дитина зможе з одного
боку відчувати гордість за належність до відповідної нації, з іншого –
ставитися з повагою до громадян інших національностей.
На жаль, сьогодні в Україні етнічна складова характерна для шкіл, в яких
навчаються переважно представники національних меншин. В таких школах
значна увага приділяється вивченню історії власного народу, його
культури, традицій, встановлюються вимоги до використання рідної мови
(етнічної) в процесі навчання та спілкування дітей у позаурочний час.
На мою думку, для формування принципів національного виховання ряд
авторів правильно посилаються на досвід видатних вітчизняних педагогів,
зокрема на К. Ушинського, який вважав природним правом кожного народу
мати свою національну школу. Він критикував зросійщення українських
дітей, відстоював необхідність навчання їх українською мовою. У статті
“Рідне слово” К. Ушинський сформулював основні вимоги до вивчення
іноземних мов та рідної мови, зазначаючи, що вивчення іноземних мов не
повинно ніколи починатися надто рано і аж ніяк не раніше того, коли буде
помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини.
В Україні для шкіл з поліетнічним складом учнів використання української
мови як державної не стало жорстким правилом. Ось і виходить, що на
уроках в школі учні, а нерідко і вчителі, спілкуються українською мовою,
а на перервах – російською. Це при тому, що українською більшість з них
володіє вільно.
Це призводить до приниження української мови, формування у дітей
розуміння її меншовартості. За таких умов будь-які заходи з
національного виховання зводяться нанівець.
Вважаю, що починаючи з першого року навчання учителеві необхідно знати,
представники яких національностей є в колективі класу. Зрозуміло, що
певну складність можуть викликати випадки, коли батьки дитини належать
до різних національностей. Водночас, тут є певний позитив, оскільки
дитина буде розуміти необхідність вивчення історії народів своїх
батьків. А досягнувши повноліття вона зможе свідомо визначитися із своєю
національною належністю.
Подібно тому як в Україні оголошуються та проводяться роки культури
Грузії, Росії, Казахстану, так і у класі повинні проводитися тижні,
місяці української, російської, білоруської, єврейської та інших
культур.
Особливо необхідно звернути увагу на таку націю, що проживає в Україні
як цигани. На жаль, в силу недостатньої роботи з батьками дітей – циган
їх мало навчається в школі, а ті, хто навчаються, рідко її відвідують,
що призводить до низького рівня підготовки, непоодиноких випадків
повторного залишення в одному класі. Тому ця категорія дітей потребує
особливої підтримки і допомоги з боку школи та насамперед вчителя
початкових класів.
чням, що кожна нація унікальна і багата своєю культурою і традиціями.
Проведення позакласних уроків, присвячених національним героям, відомим
та авторитетним людям певної національності як минулого так і сьогодення
сприяє підвищенню авторитету відповідної нації. Не можна не розуміти, що
забезпечити у суспільстві міжнаціональну злагоду, терпимість, формувати
міжнаціональну дружбу необхідно з перших свідомих кроків життя людини.
Замовчувати національне питання, розмивати його – означає сприяти
„вуличній” самоосвіті дітей, отриманні ними інформації з сумнівних
джерел, що може призвести до формування стійкого негативного ставлення
до певної нації, народності тощо. Саме звідси бере початок ксенофобія,
антисемітизм та інші негативні прояви у сфері міжнаціональних відносин.
Так, сьогодні, оцінюючи події в Автономній Республіці Крим, на мою
думку, треба менше акцентувати увагу на їх національному аспекті.
Водночас, зважаючи, що ставлення до громадян кримсько-татарської
національності формується в учнів залежно від позиції їх батьків,
учителю початкових класів важливо об’єктивно розказати про проблеми
цього народу, його історичне минуле. В певній мірі це сприятиме
нейтралізації негативного ставлення в учнів до представників зазначеного
народу, яке може сформувалося під час обговорення батьками відповідних
подій за участю їх дітей.
Крім того, учитель повинен вести кропітку роботу з батьками, пояснюючи
їх обов’язок виховувати у дітей повагу до національних, історичних,
культурних цінностей української нації, корінних народів та національних
меншин, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та
навколишнього природного середовища, любов до України.
Важливо також постійно вести мову з дітьми про рівність громадян усіх
національностей, що проживають в Україні. В цьому контексті в основу
національного виховання в школі та класі повинні бути покладені принципи
гуманізму, демократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та
спадкоємності поколінь, які мають за мету виховувати перш за все людину
з найкращими моральними якостями в усіх її загальнолюдських проявах.
З урахуванням викладеного, певною мірою уточнюючи позиції керівних
документів в галузі освіти, вважаю, що основними шляхами удосконалення
національного виховання в сучасній початковій школі повинні стати:
реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними
надбаннями української нації, корінних народів та національних меншин;
впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання,
які відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її
талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;
розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи
виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;
об’єднання зусиль державних і громадських інституцій, зокрема
національно-культурних, у вихованні дітей, сприяння діяльності дитячих
та юнацьких організацій;
організація національного виховання в родині як важливої ланки виховного
процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків;
активний обмін надбаннями духовної культури між усіма народами, які
населяють Україну;
широке використання в навчально-виховному процесі високохудожніх творів
літератури та мистецтва авторів української нації, корінних народів та
національних меншин;
докорінні зміни в підготовці і перепідготовці педагогічних кадрів для
національного виховання.
Школа, в якій я працюю, одна з небагатьох у Києві, яка має хороші
можливості в силу свого статусу формувати українську національну
культуру і вивчення мови для того, щоб молоде покоління вільно володіло
державною мовою, увібрало в себе найкращі надбання Українського народу,
вчилося на прикладах митців культури, мистецтва, інших галузей як
української нації, так і інших націй і народів. Саме школа з поглибленим
вивченням української мови та літератури надає можливість формувати не
тільки фундаментальні знання з української мови та літератури, але і
виховувати патріота, який має власні думку, переконання, любить
українську мову не тільки як державну, але й фактично як мову
міжнаціонального спілкування.
Формування національної свідомості і самосвідомості в школі відбувається
через навчальні предмети, різноманітні заходи виховної і позакласної
роботи та родинне виховання. Проживаючи в сім’ї дитина успадковує не
тільки правила поведінки, які формує родина, але і національний
світогляд, культуру, яку родина несе і прищеплює дітям. Адже діти
копіюють до неймовірної точності вчинки і висловлювання авторитетних їм
людей, насамперед батьків, вихователів, вчителів, а згодом і однолітків.
В школі національне виховання активно впроваджується через проведення
ранків, вечірок з національним колоритом свят на українську тематику:
купальські обряди, пісні, обжинки, проводи зими. З часом тематика цих
заходів змінюється, відбувається відхід від традиційних форм
національного виховання.
Формування патріота та гуманіста в школі відбувається через такі
навчальні предмети як українська мова, українське читання, курс «Я і
Україна» (Громадянська освіта), де кожен урок пронизаний гордістю за
рідний край, культуру, звичаї та традиції народу, де формується повага
до державних і національних символів України. Широко використовується на
уроках елементи народної творчості, овіяної національним колоритом,
через яку найкраще і найвлучніше можна показати мелодійність і красу
української мови, культури. Чи може хоч один народ світу зрівнятися з
українським по кількості народних казок, пісень (святкових, обрядових),
козацьких дум, прислів’їв, приказок та примовлянь, легенд, ігор,
дражнилок (в доброму сенсі цього слова, оскільки з давніх-давен вони
мали на меті виховну роль, висміювали різні виховні вади дитини)?
За останній час особливо стали помітними зміни у національному складі
школи, оскільки приходять діти, які приїхали з різних регіонів України,
відповідно кожен учень несе частинку своєї місцевості: Слобожанщини,
Буковини, Поділля чи Закарпаття, специфічну мовну культуру свого краю,
мистецтво, звичаї. Зазначені можливості розумно використовуються
педагогічним колективом школи під час планування та проведення заходів з
національного виховання.
Таким чином, зважаючи на поліетнічний склад практично кожного
учнівського колективу київської школи, виходячи з положень керівних
документів у галузі освіти та практичного досвіду роботи, назріла
необхідність перегляду підходів до організації національного виховання в
школі, зокрема в початковій, оскільки таке виховання за своєю суттю
повинно носити інтернаціональний характер.
Література:
1. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896
„Про Державну національну програму “Освіта” (“Україна XXI століття”)”.
2. Про кількість та склад населення України за підсумками
Всеукраїнського перепису населення 2001 року, “Урядовий кур’єр”, № 244,
28.12.2002 р.
3. Конституція України, Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30
, ст. 141.
4. Закон України „Про загальну середню освіту”, Відомості Верховної Ради
України, 1999 р., № 28, ст. 230.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
