Сценарій історико-пізнавального проекту
«Великі українці»
«Маленькі історії про великі істини»
Щастя – не слава, не гроші
Все це минає.
Щастя – це друзі хороші,
Шана людськая.
Пісня «Україна», танок
Кучерявий В.Б. Кожен має в житті свою мету. Кожен прагне щастя.
Кучерява О.І. Шукаємо щастя навкруг себе… Але попри все, людині бракує
чогось більшого.
Кучерявий В.Б. Скільки мудрих, правдивих гігантів віри, добра і
справедливості зростила наша мати — Україна.
Кучерява О.І. Сьогоднішня зустріч незвичайна і доволі приємна. Ми будемо
говорити про славних великих, так, тих людей, що в нашій свідомості є
неповторними, Великими українцями. Їх надто багато, щоб поговорити про
всіх. І якщо ми не згадаємо сьогодні про багатьох, це не значить, що ми
їх забули. Пам’ятаємо, говоримо про них, цінуємо і знаємо. Наші діти
отримували завдання: підготувати представлення двох із великих
українців. Як вони це зробили, ми і побачимо. Надіємось, що нам з вами
буде добре і повчально!
Кучерявий В.Б. Святі слова тримають нас на світі і вчать любові.
Українці – нація, яка споконвіку прагне багато знати, а це утверджує
нашу віру, що вічно будемо на землі. Всесильна поривом до світла
українська душа. Душа, яка прагне кращої долі не тільки для себе, а для
кожного. Чи варто говорити про те, що у тих людей, про кого ми будемо
вести річ були різні долі. Чи вони залежали від неї, чи начебто вона від
них?
Доля
Наснився мені чудернацький базар:
Під небом, у чистому полі,
Для різних людей,
Для щедрих і скнар,
Продавалися різні долі.
Одні були царівен не гірш,
А другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі долю за гріш.
А хто – і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто-золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючі дні,
До покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя смутне,
Душею покликала очі.
– Ти все одно не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може, візьму?
– Ти собі затям, –
Сказала вона суворо. –
– За мене треба платити життям,
А я принесу тобі горе.
– – То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– – Поезія – рідна сестра моя.
Правда людська – наша мати.
І я її прийняла як закон.
І диво велике сталось:
Минула ніч. І скінчився сон.
А доля мені зосталась.
Я вибрала долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До долі – моєї обраниці.
Єфименко Л. Велика і красива земля України – неозорі степи і поліські
пущі, зелені Карпати і широкополі лани Подніпров’я, вільні
причорноморські простори і задумливі береги зачарованої Десни.
Магір А. Який він, наш національний характер? Що в ньому від
дідів-прадідів? Давайте послухаємо авторів далекого минулого, які в
своїх щоденниках намагалися передати внутрішній світ українця, вхопити
його характерну душевну сутність.
«Так уже влаштована наша сільська людина, що для неї справжнє життя
починається тільки в рідному селі. Доки вона не вийшла з колії, вона
дихає цим виробленим довгими роками сільським духом. Село – це особливий
світ, зі своїм внутрішнім життям, віруваннями, поглядами, стосунками,
звичками…»
Перше сьогоднішнє представлення – це показати образ селянина.
(Представлення образу селянина)
Кучерява О.І.
Людське безсмертя з роду і до роду
Увись росте з коріння родоводу.
І тільки той, у кого серце чуле,
Хто знає, береже
І вміє минуле шанувать, сучасне, —
Лиш той майбутнє вивершить прекрасне!
Климова Ю.
У горі можна і в радості
Вчасно їсти, вчасно спати.
Вчасно робити прикрощі.
А може так: на світанку встати
І не думати про чудо,
Рукою сонце дістати,
І подарувати його людям.
Пливе човен у вітрилах,
Тихая година.
Думка лине в небесах:
Що ж таке людина?
Яка функція її в цім великім світі?
Що потрібно зневажать, ну а що – любити?
Що таке людське життя, як його прожити,
Щоб на старості років та й не пожаліти.
Пролетить швиденько час, мій шановний друже,
Швидко висохне вода у старій калюжі.
З часом пізнається світ,
Пізнається доля,
Пізнається і життя: на те – твоя воля.
Будь людиною простою,
Май хорошу вдачу,
Бо людина – це є ти, обійди калюжу.
Якщо є сторонній шлях, піди по сухому,
Тільки скривдити себе не давай нікому.
Полюби усіх навколо – це тобі потрібно.
І своє звання людина ти відстоюй гідно.
Люди всі повинні бачить, що добро ти сієш.
Пролетять роки, як птиці, – з часом зрозумієш.
Кучерявий В.Б. Людське життя… Неповторне і звичне, радісне і сумне,
сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.
Люди, їх мільйони… всі вони зовсім різні і чимось неповторні. Вони,
мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом?
Так, життя кожної людини – це стежина, встелена жовтогарячими
чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними і чорними
тонами, як у тій пісні «червоне – то любов, а чорне – то журба»…
Кучерява О.І. Стежина життя… Це по ній кожен має пройти гідно. Але
якою вона буде? І хочеться гукнути: «Життя! Ну зупинись хоч трішки!
Почекай одну мить! Візьми мене на свої крилечка й понеси ген-ген за
небокрай, де люди у вічності живуть». Можливо, колись була така думка і
у великого князя київського Ярослава Мудрого. Він був розумною людиною і
хотів того ж своєму народові.
Кучерявий В.Б. У літописах повідомляється, що князь Ярослав Мудрий любив
і старанно читав книги. Він зібрав переписувачів і доручив їм зняти
копії з багатьох книг, які до того часу були написані, потім наказав
перекладати грецькі книги на старослов’янську мову. Книги збереглися в
побудованому ним Софійському соборі в Києві. Так була заснована перша
відома нам бібліотека в Київській Русі. Князь Ярослав усвідомлював, що
могутність і давніх, і сучасних йому держав трималася не лише на ралах
та мечах, а, насамперед, на знаннях, на високій культурі суспільства.
Повернімося до часів Київської Русі та запрошуємо це зробити разом з
нами учнів 6-Б класу.
(Представлення образу Ярослава Мудрого)
Виступ Сапрона Дмитра
Хороша пісня завжди випадкова,
Вона не вмре в обіймах забуття…
Двохсотметрівку пропливла Клочкова
З рекордним часом, ну а я – життя.
Я жив тоді, коли були при ділі
Душа і руки, звісно, й голова,
Коли не знав я, що таке неділя:
Був труд і…Труд, все ліпше – тринь-трава.
Не Ярослав я і тим більш не Мудрий,
Людину славить диво – не ім’я
Було, було… Й мені хтось мозок пудрив:
“… і ми – не ми”, мовляв, “і я не я”.
Бог дав нам очі спереду – не ззаду,
Тож – уперед! У завтрашнє дививсь.
Я не зважав на “мудрі” всі поради,
Хоч не в сорочці, звісно, народивсь.
Я натискав натужно на педалі,
Бо відставати від життя не звик.
Не заробив якоїсь там медалі:
Не той характер, і не той язик!
Я не такий! Хоч мовлю про сумне.
По душах я – по праведних! – не човгав…
Знай наших, кажуть. Знайте і мене!
Кучерявий В.Б. Цього вірша написав чудовий, на мою думку, поет, житель
Сиваського, Йосип Васильович Попович, наш з вами земляк, якого ми можемо
теж віднести до великих українців.
Мости поспалюють дотла,
листи, мов листя пале, спалять,
а пам’ять ляже, мов зола, —
І не спалити вже ту пам’ять…
1 неспалиму і живу,
її, мов книгу, розгортаю.
Все пам’ятаю.
Бо живу.
Тому живу, що пам’ятаю.
Кучерява О.І. Пам’ять дійсно не вмирає. Вона повертає у славне минуле
наших пращурів, коли зла доля, поклик вільних вітрів, цікавість, жадоба,
образа часто зривали українців з насиджених місць і гнали курними
шляхами. Кого тільки не приймало, наприклад, вільне запорозьке братство,
які тільки національності не збирало під січовими прапорами!
Це про неї Гоголь писав: «Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки
вилітають усі ті горді й дужі. Як леви! Ось звідки розливається воля й
козацтво на всю Україну!»
Давайте й ми спробуємо відродити сторінки із славетного життя козацтва.
(Представлення образу козака)
Кучерява О.І. І дотепер схиляються червоні кущі калини в луках на
козацьких могилах — журиться, сумує Україна. Та знову і знову її
безмежжям лунає: “А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну
Україну, гей, гей розвеселимо!”
Мартинюк О. Козак живе з бідою, як риба з водою, але водночас з ним
завжди поруч привілля і необмежена воля. Запорозьким степом гуляють
вільні вітри, час від часу наспівуючи новим степовим мешканцям:
«Козацькому роду нема переводу». Ми ж, нащадки славних запорозьких
лицарів, додаємо сьогодні: «І не буде».
(Представлення образу Івана Сірка)
?
AE
?
a$gdjm?
gdjm?
gdjm?
gdjm?
одять в життя людини. Неможливо навіть перерахувати всі трави і квіти,
що чарівними, казково-візерунчастими килимами, скатертинами і ковдрами
покривають степи, узлісся, схили гір.
Мартинюк О. Часто, їдучи в дорогу, українець брав із собою у пучечок
чебрецю. Його гострий гарячий аромат нагадував про тепло рідної домівки,
відновлював сили і зміцнював дух. До речі, наукова назва чебрецю “тим’ян
повзучий” у перекладі з грецької означає “сила”, “дух”.
Кучерява О. І. Давня слава і у євшан-зілля. Хто мав при собі цю траву,
ніколи не забував про рідну землю. Згадка про неї наповнювала людину
чудодійною силою і неабиякою наснагою. Мабуть часто про неї згадувала
наша землячка Настя Лісовська, знаменита Роксолана, українка-султанша.
(Представлення образу Роксолани)
Кучерявий В.Б. Якщо в українському селі ви спитаєте дорогу, то цілком
вірогідно, що отримаєте таку відповідь: “Беріть прямо он на ту тополю”.
“На яку?” — обов’язково перепитаєте ви, бо розгубитесь і не зможете
визначити дороговказ — перед вашими очима майже над кожним дахом
струнчитиме не один десяток тополь. Справа в тому, що на Україні навіть
господарі, не схильні до милування краєвидами, охоче саджають біля своїх
осель дикі дерева і кущі, які не дають плодів, а просто квітнуть і
ворушать листям, просто дарують прохолодну тінь і свіжі запахи.
Цапко Я. Звідки любов українця до зелених садочків, звідки його
пристрасть оточувати своє житло дикими деревами і кущами? Не останню
роль тут грала впевненість, що всі лісові, паркові, фруктові дерева Бог
посадив людям на користь і добро. “Нема України без верби і калини”, —
кажуть в народі.
Кучерявий В.Б. Здавна верба на Україні вважалася священним деревом.
Який кущ наймиліший для серця українця? Народ на це відповів так: “Нема
цвітку на всім світку, як на тій калинці”. По всіх українських усюдах
цвітуть калинові кущі. Саджали їх біля колодязів, щоб вода була здоровою
і смачною, поруч із застільними вікнами відразу після завершення
будівництва оселі.
Цапко Я. Зроду-віку калина була символом дівочої краси, кохання,
вірності. Восени дівчата ходили на луки “по калину”. Біля першого
знайденого ними калинового куща вони водили танки.
Кучерявий В.Б.
Це вічного Бога витвори!
Вона сильна й слабка, вона – Жінка.
Саме так, – з великої літери.
(Представлення образу Лесі Українки)
Танок «Дівчина-весна» (1 частина)
Єфименко Л.
Гетьте, думи ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Промайнуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Виступ (Кареба В.)
Танок «Дічина-весна» (2 частина)
Кучерявий В.Б. І знову вічна Шевченкова весна прийшла на нашу землю.
Святкуємо всі день народження Тараса. На повний голос говоримо про мудре
й живе слово його, твердимо про здійснення його мрій і сподівань.
Шевченко як людина Божа, з Божим талантом слова і пензля присвятив своє
життя усім стражденним, але не зломленим. Як людина земна Тарас Шевченко
страждав і радів, любив і ненавидів, мав друзів, але й знав, що таке
гіркота і розпач самотини…
Кучерява О.І. Тарас Шевченко. Це ім’я стало символом нашого народу. Його
портрет – у кожній хаті. Його «Кобзар» лежить на столі поряд з хлібом, а
його пісні вишиті на рушниках.
Казновський Д.
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.
Крайніков М.
В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього до живого,
У всесвіт віршів і поем.
(Представлення Тараса Шевченко)
Кучерявий В.Б.
«Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак…»
Відомі слова знаменитого твору «батька» української літератури Івана
Котляревського. Його поеми «Енеїда», «Наталка Полтавка»,
«Москаль-чарівник» залишаються зразком для наслідування іншими
письменниками і поетами.
(Представлення Івана Котляревського)
Кучерява О.І. Дозвольте представили слідуючий талант» світового
«масштабу». Йому судилося прожити 45 років. Але за цей короткий час він
встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники
порівнювали з фейерверком: «…Барвисте, яскраве, гучне і …скороминуще.
Десять років всього письменницького стажу – десяток п’єс, що з них майже
кожна була не тільки вдалим драматургічним матеріалом для блискучих, з
видатним успіхом у глядачів, спектаклів, але й майже кожна – прекрасним
заспівом театру! Це була кулеметна черга п’єс. Наш земляк, Микола
Гурович Куліш. Якби потрапити у ті буремні часи, щоб він розповів про
своє життя?
Кучерява О.І. Як пройшло ваше дитинство?
Куліш. Народився я 6 грудня 1892 року в селі Чаплинки Дніпровського
повіту Херсонської губернії. Був непосидючим, і мав через це багато
неприємностей. Навчитися грамоті –було моєю мрією. Бо хотів багато
читати книжок. Мама померла, коли мені було 8 років, залишився сиротою.
Учителі зібрали 100 карбованців, і я вступив до училища в Олешках, а
потім у чоловічу гімназію. Створив там дитячий драматичний гурток.
Кучерява О.І. Знаємо, що в юнацькі роки зустріли своє кохання?
Куліш. Так, я познайомився з сестрою свого друга Івана Дніпровського
Тонею, яка стала єдиним моїм великим коханням. Після гімназії – Одеський
університет, історико-філологічний факультет. І світова війна, призов на
фронт. Перед відправкою на війну дали відпустку на 5 днів. Ми з Тонею
одружилися.
Кучерява О.І. А що було після війни, ви повернулися до рідних країв?
Куліш. Так, після війни – ще одна, громадянська війна. Доля мене кидала
в різні місця. В 1921 повернувся до Олешок, створюю українські школи,
пишу власний буквар «Первинка». У мене було три сфери захоплень. Перша
– література, друга – музика, я грав на скрипці, третя – театр.
Кучерява О.І. Знаємо, що скоро ви переїхали з рідних країв.
Куліш. Ми з родиною переїздимо до Одеси, де пишу п’єсу «97», потім
їдемо до Харкова. Там я став шкільними інспектором і пишу свої п’єси.
Моя дружба з Остапом Вишнею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським дала
наснагу та великий потенціал в творчості. Разом з друзями їздив на
полювання, але сам не був мисливцем, мабуть це з моєї поведінки
скопіював Остап Вишня героя «Мисливських усмішок».
Магір А. 30-ті роки – буремні роки нашої України. Часи в країні
змінювалися на гірше з кожним днем. Часи Сталіна робило Куліша мало не
забороненим митцем в Україні. Його п’єси не ставив жоден театр. В 1930
були заборонені назавжди його п’єси «Народний Малахій» та «Мина
Мазайло».
Кареба В. Куліш заявив, що «Справжній митець ні перед якою силою не
поступиться, і не збирається обходити національну проблему та
розв’язувати її в білих рукавичках».
В 1933 він вирушив по Україні. Після повернення був зламаний від
побаченого. П’єса «Маклена Граса» була останньою, яку побачила публіка.
7 грудня 1934 року його заарештували прямо на вулиці. Звинуватили у
приналежності до терористичної організації. Присудили 10 років Соловків,
страшний табір для політичних в’язнів.
Магір А. Він не мав права працювати, дихати свіжим повітрям,
користуватися шпиталем, його листи часто не доходили додому. Його
розстріляли та викинули в крижані хвилі Білого моря в 1937 році. В 1956
Миколу Куліша було посмертно реабілітовано.
Цей танок та пісня («Біле та чорне») присвячується Миколі Кулішу.
Кучерява О.І. Такі найкращі твори Миколи Куліша, як «Народний Малахій,
«Мина Мазайло», «Маклена Граса» – дали можливість зійти на вершину
режисерської творчості нашій українській знаменитості Лесю Курбасу.
(Представлення Леся Курбаса)
Кучерява О.І. Потім, все буде потім,
Бо наша зустріч не остання.
Потім, що буде потім?
Я відповім на запитання.
Кучерявий В.Б. Хай буде вам, хай буде нам,
Що побажає собі кожен сам:
Щастя, здоров ‘я і довгих літ.
Щоб не сваритись і знов зустрітись.
Кучерява О.І. Хай буде вам, хай буде нам,
Що побажає собі кожен сам:
Щастя, здоров ‘я і довгих літ,
І щоб не переводився наш рід.
Кучерявий В.Б. Потім, все буде потім,
А зараз маєм те, що маєм.
Потім, що буде потім?
Кучерява О.І. А буде так, як ми подбаєм.
Пісня, танок
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
