.

Процес (основні етапи) та процедура застосування норм права в державному управлінні.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
91 3089
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Процес (основні етапи) та процедура застосування норм права в державному
управлінні.

1. Аналіз фактичного складу дій, відносин, які мають бути урегульованими
правом.

2. Вибір правової норми щодо нормативного та ситуаційного управління.

3. Процесуальна та процедурно-правова форма управлінського рішення.

1. Аналіз фактичного складу дій, відносин, які мають бути урегульованими
правом

Найпершою стадією процесу застосування правової норми є встановлення та
аналіз фактичних обставин справи, що потребує застосування правової
норми. На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію
яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення,
пізнання. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що
його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;
порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальним
законодавством; знання, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути
абсолютною об’єктивною істиною.

Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії
застосування юридичної норми, можна поділити на три групи:

фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких
юридичні норми пов’язують виникнення юридичних наслідків;

дані, що характеризують правовий статус суб’єктів, що стосуються
розгляду даної справи;

причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення
певних обставин та поведінку зацікавлених суб’єктів за цих обставин.

Перша стадія – це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки
уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення,
тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї
стадії є встановлення об’єктивної істини у даній справі. Встановлення
фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) –
це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має
вирішальне значення. Її можна поділити на такі підстадії:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це
можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і
факти, що підтверджують головні, але обов’язково у тому обсязі, як того
вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло
обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі.

Головний факт належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до
фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків.
Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє
відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних
осіб, а ухвалення рішення у справі – інших. Однак завжди відповідальна
особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства,
начальник УВС та ін.) зобов’язана переконатися у вірогідності фактів, їх
обґрунтованості та повноті. Вказівки на фактичні обставини справи
містяться в гіпотезі норми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою
юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні
обставини справи безпосередньо, тому що вони, як правило, належать до
минулого. Тому вони підтверджуються доказами – слідами минулого, які
мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах
(показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та
ін.). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі
факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них – документи, акти,
показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити
(наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути
підписаний понятими). Юридична справа як сукупність документів, зібраних
разом і певним чином оформлених, включає також документи
правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про
призначення експертизи та ін.). Вимоги до доказів:

а) вірогідність – залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення
для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і
залучення фактів, що не стосуються справи;

б) обґрунтованість – використання лише зазначених процесуальними нормами
засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно
проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення,
взятих з іншого джерела, який не вказується;

в) повнота – встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що
розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення –
творчу діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх
дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший
фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини
для застосування норм права.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні
(загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними
засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є
справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення – це припущення про факти, їх
наявність чи відсутність. Види презумпцій:

1) неспростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи
відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не потребує
доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

2) спростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи
відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не
буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи).

Преюдиція – це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного
разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже
встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у
відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними, тобто
такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими,
істинними, такими, що не потребують нового доведення.

Отже, на першій стадії застосування правових норм належить встановити,
яка дія, подія відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю
сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до
трьох основних груп:

а) фактичні обставини, з якими нормами права пов’язано виникнення
юридичних наслідків;

б) дані, які характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду
відповідної справи;

в) обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (правомірної
або протиправної).

При цьому до уваги беруться умови, мотиви юридично значущої поведінки.

Перша стадія – це вихідна стадія процесу правозастосування, адже саме
уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мають юридичне
значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються.
Метою цієї стадії є встановлення об’єктивної істини, і по своїй суті ця
стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у
збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх
джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та
дослідженні обставин справи, повинні бути: дозволені правом; етичні;
наукові; ефективні.

Ідентифікація і визначення проблеми. Вихідним моментом вироблення
рішення вважаються виникнення ситуації, яка вимагає його прийняття.
Ситуація може складатися у надходженні розпорядження від вищестоящого
органу про необхідність виконання певних дій чи прийняття рішення з
якоїсь конкретної проблеми та її практичного вирішення. Це етап
усвідомлення проблеми – визнається невідповідність існуючого стану
системи прогнозованому, а тому виникає необхідність у внесенні певних
коректив. Більшість проблем мають велику кількість вирішень, тобто
різних способів переходу з одного стану до іншого.

Етап виникнення ситуації дещо виходить за межі процесу прийняття
рішення, оскільки його вироблення починається, по суті, тільки після
виникнення ситуації. Однак з’ясування порядку дій керівника на цьому
етапі є вкрай важливим і необхідним, оскільки від цього залежить
результат усіх подальших дій та правильність прийняття рішення. Саме на
цьому етапі керівник повинен усвідомити суть проблеми та її зміст, а
також взаємозв’язок з іншими сторонами управлінського процесу для
врахування при підготовці та прийнятті рішення.

Розглядаючи державне управління як неперервний процес вирішення
виникаючих проблем, теорія прийняття рішень відстоює також принцип,
відповідно до якого рішення повинні вироблятися не за окремими функціями
державного управління, а щодо проблеми в цілому. Це стосується не тільки
вищестоящих рівнів, але й рівнів, де виникає проблема.

Для того, щоб змінити ситуацію, потрібно:

а) шукати й аналізувати інформацію, яка стосується проблеми; чим більше
інформації про стан проблеми, тим більше вона структурована;

б) узагальнити проблему, визначити важливість проблеми;

в) використати індивідуальні або групові методи для визначення й аналізу
проблеми.

Головне завдання на цьому етапі – оцінити потребу в прийнятті нового
управлінського рішення.

Підготовка необхідної інформації. Підготовка та прийняття рішення
передбачає найперше збір та обробку необхідної інформації. На цьому
етапі з’ясовується директивна інформація та правова сторона проблеми,
вивчається нормативна інформація та дані науки з питання, що
вирішується, досвід, збирається внутрішня поточна інформація і дані про
ресурси для реалізації рішення.

При зборі інформації слід зосередитися на пошуках лише такої кількості
даних, які б забезпечили прийняття рішення, тобто інформація повинна
бути достовірною, об’єктивною, своєчасною та достатньою. Цей етап може
бути найбільш трудомістким і тривалим. До того ж, цей пошук може дати
зворотні результати при зміні ситуації під час збору фактичних даних.

Генерування альтернативних варіантів розв’язання проблеми. Однією з
характерних рис управлінського процесу є багатоваріантність шляхів
переходу системи з одного стану в інший чи можливість прийняття великої
кількості різних рішень з однієї і тієї ж проблеми. Якщо в умовах
адміністративно-командної системи управління практика одноваріантного
вирішення проблем, що була швидше правилом, ніж винятком, якось
спрацьовувала, то в умовах ринкових відносин, коли різко зростає ступінь
ризику і знижується ступінь визначеності проблемної ситуації, потреба в
розробці багатьох альтернативних (взаємовиключних) варіантів майбутнього
рішення стає життєво необхідною. Варіанти та їх оцінка є найважливішими
умовами ефективності управлінського рішення, що визначається через
відношення ступеня досягнення поставлених перед системою цілей до затрат
на їх досягнення.

На основі отриманої інформації можна розробити альтернативні рішення.
Ключем оцінки альтернатив є відповідність очікуваного результату бажаним
обставинам. Для оцінки альтернатив необхідно: оцінити очікуваний
результат кожної альтернативи; оцінити очікувану вартість альтернатив;
оцінити несподівані фактори, властиві кожній альтернативі. Враховуючи,
що максимальної відповідності альтернативних результатів і бажаної
ситуації важко досягти, необхідно визначити максимально можливі варіанти
вирішення проблеми.

Оцінка наслідків альтернатив – одна з найбільш трудомістких дій,
пов’язана найперше з використанням економіко-статистичних, математичних
методів зіставлення витрат і результатів, а також розгляду
соціально-політичних наслідків і факторів.

Визначення критеріїв. Принципово важливим є висунення і запровадження
несуперечливих критеріїв внутрішньої (з точки зору даної організації) та
кінцевої (суспільної) доцільності тих чи інших дій управлінської
системи. Міркування про досягнення певних завдань повинні узгоджуватися
з відповідними критеріями рішення. Це можуть бути соціальні, економічні
критерії ефективності.

Даний етап стосується оцінюючого аспекту проблеми. Це дуже важливий крок
для запровадження цінностей і філософії в управлінський аналіз, тому що
“критерії“ – це стандарти оцінок для суджень про “сприятливість“
проектованих наслідків кожної з альтернатив. Критерії застосовуються для
оцінки наслідків, а не альтернатив. Можна вирізнити такі основні
критерії: законність, політична прийнятність, економічна справедливість,
придатність до втілення в життя, можливість удосконалення.

Аналіз можливих наслідків. Це один із найважчих етапів процесу прийняття
рішень, адже потрібно відповісти на три важливих питання:

• чи виправдані труднощі реалізації програми?

• чи потрібна спеціальна підготовка (навчання, тренування)?

• чи є необхідні ресурси?

Альтернативи пропонують не тільки різні, а часто прямо протилежні виходи
з проблемної ситуації. Ось чому суб’єкт управління, перш ніж зупинитися
на єдиному варіанті, повинен порівняти альтернативи, оцінити їх, виявити
позитивні та негативні сторони, проаналізувати можливі наслідки, які
випливатимуть із цих альтернатив. Для такого аналізу доцільно брати
принципово різні варіанти, кожен з яких повинен розглядатися в певному
взаємозв’язку як з іншими варіантами, так і з іншими проблемами, що
вирішуються. Жодний варіант вирішення поставленого завдання не повинен
відкидатися без ретельного аналізу, зокрема, аналізу причин, через які
його не слід використовувати.

Поверховий аналіз можливих наслідків альтернативних рішень, недооцінка
чи переоцінка їх якості в майбутньому можуть призвести до того, що перед
суб’єктом постануть суттєві труднощі та протиріччя. Тут особливо
необхідно звернути увагу на розвиток у керівників та працівників, які
беруть участь у розробці управлінських рішень, таких творчих здібностей:
чутливість до проблем; швидкість і гнучкість мислення; здатність по
новому визначити проблему; оригінальність мислення.

Аналіз наслідків альтернатив – одна з найбільш трудомістких дій, що
пов’язана найперше з використанням економічно-статистичних, математичних
методів зіставлення витрат та результатів, а також розгляду
соціально-політичних наслідків і факторів.

2. Вибір правової норми щодо нормативного та ситуаційного управління

У юриспруденції вибір і аналіз юридичних норм іменується встановленням
юридичної основи справи. Цей черговий етап застосування норм права в
державному управлінні зводиться до вибору та встановлення автентичності
тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії
встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися
дана конкретна ситуація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як
оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих
наслідків, які наберуть сили на основі відповідних правових вимог.
Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація – це встановлення
тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб’єктів тим
ознакам, які зафіксовано у нормі права.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних
обставин справи. Юридична кваліфікація – це правова оцінка всієї
сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними
юридичними нормами.

При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід
урегулювати, треба встановити автентичність правової норми: упевнитись,
що текст норми, яка використовується, не був змінений у встановленому
порядку, чи є вона чинною у даний момент. Для цього треба користуватися
лише офіційно виданими текстами. Взагалі, кожну обрану для застосування
норму права слід досліджувати в таких напрямах: а) чи була чинною норма
права на момент, коли відбувалися обставини, що досліджуються; б) чи
чинна вона на момент розглядання конкретної справи; в) чи чинна вона на
території, де розглядається справа; г) чи поширюється її чинність на
суб’єктів, які пов’язані з цією справою; д) чи є текст норми, який
застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.

Вказівки на правові наслідки містяться в санкції норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних
обставин) включає:

1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка
може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під
гіпотезу обраної норми.

2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма,
тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на
неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного
видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм
права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід
встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані
обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов’язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила:
«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі,
крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність
особи» (ст. 58 Конституції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту
двох чи більше формально діючих норм необхідно вирішувати колізію норм у
такий спосіб:

а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу
силу;

б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята
пізніше.

4. З’ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає
офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав
нормативно-правовий акт, а потім – акт, у якому наводиться офіційне
тлумачення, то таке тлумачення є обов’язковим для того, хто застосовує
норму.

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний
орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна
застосовувати правову норму.

Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля
правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права
означає переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну
мову конкретних понять і висновків. Поняття тлумачення права охоплює
єдність двох процесів: усвідомлення і роз’яснення змісту норм права,
державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення – це внутрішній
розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого
інтерпретатора. Роз’яснення – це викладення сенсу і змісту державної
волі і вираження її назовні. Отже, тлумачення норм права – це діяльність
суб’єктів щодо усвідомлення і роз’яснення змісту правових норм. Залежно
від тих або інших критеріїв розрізняють окремі види та способи
тлумачення правових норм. За суб’єктами тлумачення поділяється на
офіційне та неофіційне.

Офіційне тлумачення – це сформульоване у спеціальному акті роз’яснення
змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і
має загальнообов’язкове значення. Відтак, офіційне тлумачення виступає
як своєрідна загальнообов’язкова директива щодо вірного, правильного
розуміння і застосовування певної норми. Офіційне тлумачення, в свою
чергу, поділяється на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення норм права характеризується
загальнообов’язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування,
реалізації роз’яснюваної норми поширенням на широке коло суспільних
відносин і можливістю неодноразового використання в юридичній практиці.

Існують два різновиди нормативного тлумачення: автентичне, при якому
зміст норми права роз’яснює той же орган, який її установив; і легальне,
або делеговане, коли загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган,
який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це
уповноважений (наприклад, тлумачення, що даються у постановах пленумів
Верховного Суду України).

Казуальне тлумачення – це таке тлумачення, яке розраховане і стосується
конкретного випадку, з приводу якого і дається роз’яснення даної
правової норми. Казуальне тлумачення стосується певних осіб, до уваги
беруться конкретні обставини, і є обов’язковим лише для осіб, щодо яких
воно провадиться. Казуальне тлумачення буває судове, яке здійснюється
судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у
вироках чи рішеннях по цих справах, і адміністративне, що здійснюється
міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією при
розгляді конкретного питання, пов’язаного з адміністративною діяльністю.
Як приклад казуального адміністративного тлумачення може бути наказ
міністра у зв’язку з розглядом конкретної скарги. Найчастіше акт
казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовчого акта, яким
вирішується конкретна юридична справа.

Неофіційне тлумачення – це тлумачення правової норми, що здійснюється
будь-яким суб’єктом і не є формально обов’язковим. Неофіційне тлумачення
не має загальнообов’язкової сили і поділяється на доктринальне,
компетентне і повсякденне. Доктринальне тлумачення – це тлумачення норм
права науковцями і науково-дослідними інституціями у статтях,
монографіях, наукових коментарях практики, усних або письмових
обговореннях проектів нормативних актів. Воно не має обов’язкової сили,
його переконливість базується на очевидній достовірності, авторитеті
вчених, глибокій науковій аргументації та обґрунтованості. Воно суттєво
впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність.

Компетентне (професійне) тлумачення – це тлумачення, яке здійснюють
особи, обізнані з правом. У більшості випадків це юристи-практики:
посадові особи державного апарату, адвокати, юрисконсульти тощо.
Консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань та
відповідей на правові теми – все це відноситься до неофіційного
компетентного тлумачення норм права.

Повсякденне (буденне) тлумачення – це тлумачення норм права всіма
суб’єктами правових відносин. Його значення для правозастосовчої
діяльності пов’язано з виявленням рівня правової свідомості широкого
кола суб’єктів правовідносин.

Вказані види тлумачення належать до роз’яснення правових норм. До видів
з’ясування, або усвідомлення правових норм належать:

1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і її
дійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її
змісту. Воно поділяється на: буквальне (адекватне), розширене і
обмежувальне.

Буквальне (адекватне) тлумачення – це тлумачення, при якому дійсний
зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її
текстуального виразу.

z 2

O

0

2

O

IzOepO YoYHsseeeeeeeeeesssseesssseeeeeeeesse

D це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми слід розуміти
ширше за його буквальний текстуальний вираз. Як приклад такого
тлумачення може бути розуміння норми, яка вказує на те, що «Судді
незалежні і підпорядковуються лише закону». І хоча в ній не говориться
про народних засідателів, на них як на членів суду також поширюється
принцип незалежності.

Обмежувальне тлумачення – це тлумачення, при якому дійсний зміст
правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз. Як
обмежувальне тлумачення є норма Кодексу про шлюб та сім’ю, в якій
встановлюється, що «Повнолітні діти зобов’язані утримувати
непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них».
Ознайомившись з нею, ми розуміємо, що цей обов’язок не може бути
накладений на дітей, котрі, хоча вже і стали повнолітніми, але самі є
непрацездатними.

2) застосування певних прийомів і засобів, які допомагають розуміти
дійсний зміст правової норми, зокрема, найуживанішими з них вважаються:

Мовне (граматичне або філологічне) тлумачення – це усвідомлення дійсного
змісту правових норм шляхом дослідження їх з точки зору значення тих чи
інших слів, словесних формулювань, правил граматики та синтаксису.
Класичним прикладом застосування граматичного тлумачення є завдання з
формулою: «Стратити неможливо помилувати». Від того, де в ній ставити
кому або тире, залежить вибір одного з двох взаємовиключаючих варіантів
поведінки.

Логічне тлумачення – це усвідомлення змісту норми права шляхом
безпосереднього використання законів формальної логіки, тобто з’ясування
логічної структури правової норми. При логічному тлумаченні
досліджуються не окремі слова, а внутрішні зв’язки між частинами
нормативного акта, логічна структура правових приписів. Необхідність
логічного тлумачення випливає, насамперед, з особливостей оформлення
норм права. Так, граматична форма речення, в якому міститься норма
права, часом неточно виражає кількісну сторону норми. У нормі звичайно
говориться про одну особу: «обвинувачений має право», «слідчий
зобов’язаний» тощо. Проте норма права стосується не одного якогось
обвинуваченого або слідчого, а всіх, хто підпадає під відповідне
процесуальне положення. Тому ми розуміємо, що для надання наведеним
формулам їх дійсного значення, логічно умовно до них додавати слова
«кожний», «будь-який», в результаті чого і буде виявлено дійсну волю
законодавця.

Систематичне тлумачення – це усвідомлення (з’ясування) змісту норми
права в залежності від місця, яке вона займає у нормативному акті, на
основі встановлення її системних зв’язків з іншими правовими нормами,
нормами інших інститутів та галузей права.

Історичне тлумачення – це усвідомлення змісту норм права на основі
дослідження конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку
мету на той час було поставлено перед ними. За цим способом тлумачення
вивчаються відповідні державні документи, матеріали обговорень і
приймаються проекти нормативних актів, протоколи засідань органів, які
займалися підготовкою законопроекту. Відтак, при історичному тлумаченні
інтерпретатор спирається на факти, пов’язані з історією виникнення норми
права, вивчає соціально-економічну і політичну атмосферу, що обумовила
прийняття даної правової норми.

Цільове, або телеологічне тлумачення – це з’ясування цілей правової
норми на основі виявлення її завдань, мети.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і
служать одній меті – правильній кваліфікації фактів, а відтак –
зміцненню законності та правопорядку.

Прийняття (вибір) рішення. Це творчий процес вибору з числа можливих
альтернатив однієї, яка приймається до виконання. Оскільки в умовах
ринку для завдань прийняття управлінських рішень характерні
багатогранність і складність взаємовпливів соціальних, економічних,
політичних і технічних факторів та інформації, головна роль у пошуку
оптимального чи прийнятного рішення відводиться людині. Хоч би як
ефективно використовувалась інформаційна та обчислювальна техніка на
етапі збору інформації та даних і навіть підготовки варіантів поведінки,
функція вибору оптимального варіанту з урахуванням неможливості
кількісного вираження факторів, тобто функція прийняття рішення,
покладена на керівника. Як творча діяльність процес ухвалення рішень
спонукає до активної реалізації перетворюючої сили людського розуму.
Адже рішення – це не просто елементарне логічне узагальнення інформації,
а продукт творчого мислення, інтуїції та фантазії. Формальні методи і
технічні засоби використовуються людиною в процесі прийняття рішень як
допоміжні інструменти. Тому процес прийняття рішення – завжди вольовий
акт, соціальна дія, що виражає не тільки потреби та інтереси особи й
одночасно неминуче відображає інтереси певних соціальних сил у
суспільстві, але й реалізує ці соціальні інтереси. Ось чому різко
зростає відповідальність управлінців за прийняті рішення.

У кожній конкретній ситуації існує кілька об’єктивно можливих рішень. На
вибір рішення впливають такі фактори: цілі, поставлені вищестоящим
органом; право керівника приймати ті чи інші рішення; наявність
ресурсів; здібності керівника і його службовців.

Досвід, розуміння сутності проблеми, передбачення перспективи та
інтуїція допомагають оцінити значущість альтернативних варіантів і
вибрати найбільш раціональне рішення. На перший план висуваються
вищевикладені якості управлінського рішення логіко-аналітичного,
емоційно-вольового і організаційно-правового актів. Головною вимогою до
управлінського рішення є чіткість, зрозумілість для виконавців,
конкретність та підконтрольність. Затвердження рішення є актом його
офіційного прийняття, воно повинне даватися виконавцям у письмовій формі
і за підписами посадових осіб, які уповноважені їх затверджувати. У
рішенні намічається програма дій для його виконання, для цього
вказується: що робити; кому виконувати; термін виконання; як виконувати;
хто і як контролює виконання рішення.

Прийняття рішення у справі – це заключна частина застосування правової
норми. Вона базується на результатах, досягнутих на попередніх стадіях
застосування правової норми. Результатом цієї стадії є прийняття
рішення, яке знаходить своє закріплення в акті застосування права, тобто
у виданні індивідуального акту владного характеру, що встановлює права і
обов’язки конкретних суб’єктів. Акт застосування права характеризується
такими ознаками:

індивідуальний характер, тобто акт адресований конкретному суб’єкту
правовідносин;

видається відповідним (компетентним) органом держави;

завжди має визначену нормативно-правовим актом форму зовнішнього виразу
(об’єктивізації) та необхідні елементи (реквізити);

має обов’язковий характер не тільки для суб’єкта, якого він стосується,
але й для всіх інших суб’єктів правовідносин.

Прийняття рішень не слід розглядати як дуже особливу функцію управління,
адже ухвалення рішень охоплює всі основні функції управління:
планування, організацію, укомплектування штату, мотивацію й контроль.
Отже, обставини, за яких ухвалюються рішення, значною мірою визначають
моделі чи теорії прийняття рішень, які можна застосувати у практичній
діяльності. Теорія і практика проблем, що виникають у ході управлінської
діяльності, виробили загальну логічну послідовність процесів вирішення
проблем. Для успішного виконання керівником своїх функцій йому необхідно
знати закономірності етапів вироблення рішень і порядку дій на кожному з
них.

Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого
правозастосовувача, вказівкою вищестоящого органу або за заявами
зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні
однорідні групи яких об’єднуються у так звані стадії правозастосування.
У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу
застосування норм права.

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом
простого порядку (процесу) застосування норм права є застосування
санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція
контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ
складний процес застосування норм права (наприклад, застосування
Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з
трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи – вибір і аналіз юридичних норм
(інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Треба зазначити, що ці стадії є умовними, оскільки на практиці вони
збігаються.

Доведення управлінських рішень до виконавців. Важливою вимогою на цьому
етапі є оперативність доведення рішення до виконавців. Для цього
необхідно визначити способи і форми передачі рішення; визначити час,
необхідний на його передачу; уточнити способи і засоби підтримки зв’язку
і порядку взаємодії виконавців і т.д.

Правильно довести рішення до виконавців – означає вибрати найбільш
відповідний вид оформлення рішення в команду (наказ, розпорядження,
постанова тощо) і викласти його так, щоб виконавець зрозумів проблему й
чітко бачив мету, а також всю структуру проблеми, що вирішується, в
цілому та своє місце в ній. Керівник повинен спонукати виконавця до
ініціативного вирішення часткових завдань, що випливають із загальної
проблеми; зробити виконавця своїм однодумцем, не примушувати, а
переконувати в необхідності та правильності прийнятого рішення.

Організація виконання рішень. Після оприлюднення рішення виконавці з
урахуванням отриманих основних вказівок розробляють детальні плани і
програми дій. У них виділяють окремі завдання, призначають
відповідальних, визначають строки виконання. Наявність в організації
чіткого розподілу і координації функцій, дійових регламентів і процедур
управління – важливі фактори успіху в їх виконанні.

Важливою частиною цього етапу є забезпечення діяльності виконавців. При
цьому розрізняють матеріально-технічне й фінансове забезпечення;
організаційне забезпечення; психологічне забезпечення; стимулювання
роботи виконавців. Зрозуміло, що забезпечення діяльності виконавців
повинне здійснюватись у межах законності, з дотриманням вимог керівних
документів.

Важливо не просто ознайомити колектив (чи окремих службовців) із змістом
управлінського рішення, але й здійснити при цьому комплекс заходів з
метою унеможливити емоційні бар’єри, подолати пасивність виконавців,
мобілізувати їх енергію та ініціативу на реалізацію нових настанов.
Керівник повинен стимулювати розвиток ініціативи у виконавців; надати їм
необхідні повноваження; звільнити від дріб’язкової опіки; не обмежувати
у виборі способів та засобів виконання часткового завдання в межах
правових норм і його функціональних обов’язків.

Суть завдання в тому, щоб забезпечити не тільки правильне, адекватне
трактування змісту вимог, які містить рішення, але й показати роль та
відповідальність кожного виконавця, задіяти їх особисту активність,
узгодити зовнішні вимоги рішення з внутрішніми установками підлеглого,
поєднавши їх з його особистими потребами та інтересами.

Контроль поширюється як на підсумки, так і на хід реалізації
управлінських рішень. Принциповою вимогою до ефективного функціонування
системи державного управління є об’єктивність контролю.

У процесі контролю за діями виконавців керівник повинен встановити: чи
досягнута запланована рішенням мета, тобто чи виконано рішення повністю,
частково або не виконано, в якій частині не виконано і т.д.; якщо мети
досягнуто, то чи був процес її досягнення найкращим (оптимальним), чи
відповідали методи і засоби її досягнення вимогам законодавства. Якщо
мета не досягнута, то необхідно встановити, які основні причини цього, в
якій частині вони залежали від виконавців, а в якій – від правильності
та обґрунтованості самого прийнятого рішення.

Класифікація контрольної діяльності:

Залежно від місця суб’єкта, що здійснює контроль в системі державного
управління: контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський
контроль);

контроль з боку Президента України та його апарату (президентський
контроль);

контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль);

контроль з боку органів центральної виконавчої влади;

контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади;

контроль з боку органів судової влади;

контроль з боку органів місцевого самоврядування;

контроль з боку громадськості (громадський контроль).

Залежно від належності суб’єкта до державних або громадських структур:
державний контроль;

громадський контроль.

Залежно від адміністративно-правової компетенції суб’єкта: загальний
контроль;

відомчий контроль;

надвідомчий контроль.

Залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль:
попереджувальний контроль;

поточний контроль;

наступний контроль.

Залежно від спрямованості: зовнішній контроль;

внутрішній контроль.

Залежно від призначення: загальний контроль, що охоплює всі сторони
діяльності суб’єкта, що контролюється;

цільовий контроль окремого напряму роботи.

Сутність контролю полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює облік і
перевірку того, як контрольований суб’єкт виконує покладені на нього
завдання і реалізує свої функції.

Елементи контрольної діяльності: визначення характеру і строків
контрольних заходів; залучення до контролю спеціалістів, представників
громадськості; аналіз підсумків контролю, формування висновків і
прийняття рішень; розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір
шляхів, форм, методів їх реалізації.

Вимоги до контрольної діяльності:

Підзаконність, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках
конкретних нормативних приписів;

Систематичність, тобто нести регулярний характер;

Своєчасність, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його
ефективність;

Всебічність, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на
всі служби і структури підконтрольних органів;

Глибина, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які
мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати;

Об’єктивність, тобто виключати упередженість;

Гласність, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто піддягав
контролю;

Результативність, тобто супроводжуватися конкретними заходами по
усуненню недоліків.

3. Процесуальна та процедурно-правова форма управлінського рішення

Третя стадія – це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов’язана із
застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї
правозастосовчої діяльності. Результат вирішення юридичної справи
виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні,
акті-документі, який називається правозастосовним актом.

Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права, тобто у
виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і
обов’язки конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення і т. ін.). Отже,
акти застосування норм права виступають як один із засобів державного
управління і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції
індивідуального регулювання поведінки суб’єктів в конкретних правових
відносинах.

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) – це індивідуальний
правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права
(компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює
(змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов’язки учасників
конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за
вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він
оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа).

Правозастосовний акт – вирок, рішення, визначення, висновок тощо
(наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній
кримінальній справі) – результат вирішення юридичної справи і підсумок
застосування норм права.

Серед актів застосування норм права слід розрізняти:

– основний акт, в якому виражене рішення юридичної справи в цілому;

– допоміжні акти (проміжні, додаткові, супутні), що оформляються при
встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу, на
інших стадіях.

Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх
правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною
особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) нового юридичного обов’язку, тобто після ухвалення рішення (а саме:
накласти покарання, встановити обов’язок, здійснити певні дії у
встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна
додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів щодо
виконання рішення.

Акти застосування норм права різняться від нормативних актів за такими
ознаками:

нормативні акти акти застосування норм права

містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб містять
індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них
осіб та організацій

характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації щодо конкретного
життєвого випадку мають одноразову чинність

Ознаки акта застосування норм права такі.

1. Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну
норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

2. Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і
являє собою категоричне, офіційно-владне, обов’язкове для виконання
веління, яке охороняється примусовою силою держави.

3. Адресується чітко визначеним суб’єктам, тобто є персоніфікованим,
індивідуальним, завжди має індивідуальний характер.

4. Поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається
поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням,
тобто розрахований на один раз.

5. Має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення,
вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт (а їх більшість). Містить
чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру:
вступну, описову, мотивувальну і результативну частини.

6. Має юридичну силу, носить державно-владний обов’язковий характер і
забезпечується відповідними засобами.

7. Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених
осіб.

8. Може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню,
зміні та припиненню правовідносин.

Види актів застосування норм права класифікуються за різними критеріями:

За формою зовнішнього вираження: 1) письмовий акт: а) окремий документ
(вирок суду) б) резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором
обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);

3) конклюдентний акт – акт дії (наприклад, застосування працівниками
міліції табельної зброї або застосування жестів
міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

За способом прийняття: 1) колегіальні;

2) одноособові.

За суб’єктами прийняття: • акти парламенту;

• акти глави держави;

• акти виконавчих органів;

• рішення загальних судів;

• акти арбітражу;

• акти нотаріату;

• акти прокурорського нагляду;

• акти місцевих (муніципальних) органів влади;

• акти керівників підприємств, військових частин тощо;

• акти уповноважених органів громадських організацій тощо.

(Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами
держави)

За юридичною формою: • укази;

• постанови;

• розпорядження;

• накази;

• ухвали (суду та ін.);

• протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права): 1)
регулятивні – офіційно підтверджують або визначають права та обов’язки
сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво
про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні – встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до
санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

За галузевою належністю: 1) кримінально-правові;

2) адміністративно-правові;

3) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних). За юридичними
наслідками:

1) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

2) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

3) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення
громадянина);

4) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

5) правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про
втрату ним юридичної сили).

За значенням у юридичному процесі: – основні акти, що містять завершене
рішення у справі (вирок, рішення суду);

– допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова і
порушення кримінальної справи).

За характером індивідуальних велінь (розпоряджень): дозвільні,

зобов’язуючі ,

заборонні.

Виділяють ще одну стадію застосування норм права – заключну, на якій
здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови
впроваджуються у життя. Наприклад, студент, зарахований до вузу, починає
навчання у навчальному закладі; пенсіонер фактично одержує пенсію, яку
йому нараховано.

Важливе одне – послідовне додержання принципу законності на кожній із
стадій реалізації норм права.

Оцінка рішення та отриманих результатів.

Оцінки успіхів та невдач мають бути диференційовані відповідно до
їхнього впливу на перебіг (а не тільки на результат) справи. Аналіз і
узагальнення досвіду – головний шлях до самонавчання та вдосконалення
системи державного управління.

Головне значення цієї стадії управлінського процесу полягає у
встановленні зворотного зв’язку від реалізації рішення до попередніх
аналітичних та директивних стадій, а саме – до пошуку нових альтернатив,
зміни умов постановки проблеми, корекції рішень і навіть перегляду
поставленої мети, оцінки ефективності виконання рішення.

В результаті визначається відповідальність тих, хто ухвалював рішення,
за компетентність, якість, своєчасність прийнятого рішення та виконавців
– за ступінь адекватності виконання цього рішення. Крім того, цей етап
дозволяє виявити міру реалізації соціальних інтересів, які були виражені
в управлінському рішенні.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020