.

Підприємства та вплив держави на діяльність

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
121 6227
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Підприємства та вплив держави на їх діяльність»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ
СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ………… 5

1.1. Економічні функції
держави………………………………………………………..
……… 5

1.2. Макроекономічне планування (програмування) як важлива складова
державного
регулювання…………………………………………………….
…………………….. 8

1.3. Фінансова й кредитна політика держави, система оподаткування
суб’єктів
господарювання………………………………………………….
…………………………………….. 10

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ, ЙОГО
ЗНАЧЕННЯ. ФОРМИ І МЕТОДИ ВПЛИВУ………… 13

2.1. Сутність державного регулювання діяльності підприємств,

його
значення……………………………………………………….
…………………………………… 13

2.2. Форми впливу держави на підприємства
…………………………………………….. 16

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ДЕРЖАВИ НА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ

ТА ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ ПІДПРИЄМСТВА
……………………………………… 20

3.1. Вплив держави на формування економічної безпеки
підприємства……….. 20

3.2. Вплив держави на конкурентоспроможність
підприємств…………………….. 24

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
……………………………………… 27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ……………………………………………………… 29

ДОДАТКИ………………………………………………………..
………………………………………. 32

ВСТУП

Актуальність дослідження. Будь-яка держава виконує низку функцій, що з
них першочерговою та визначальною є функція регулювання економіки, тобто
ступінь втручання держави в процеси формування стратегії і тактики
розвитку народного господарства в цілому, його окремих ланок, включаючи
підприємства та інші суб’єкти господарювання.

Важливість вивчення впливу держави на діяльність підприємства є вкрай
важливою, оскільки це дає зрозуміти місце і роль держави у регулюванні
економіки та суб’єктів господарювання, дає змогу визначити
макроекономічні підходи та визначити місце держави у ринкових
механізмах. Правильно відрегульований вплив держави на діяльність
підприємств тих чи інших галузей може стимулювати їх розвиток,
впроваджувати інноваційні підходи, фінансувати необхідні для держави
проекти та програми тощо.

Дослідженням впливу держави на економіку та окремі субєкти
господарювання займалося чимало зарубіжних та вітчизняних вчених, серед
них слід згадати Г.О.Андрусенко, В.Д.Базилевича, О.Я.Базілінську,
В.Є.Воротіна, Т.А.Пушкаря, П.А.Самюелсона.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкриття місця і значення
державного регулювання діяльності підприємств.

Завдання дослідження зумовлені метою роботи:

розкрити економічні функції держави та визначити основні складові
державного економічного регулювання діяльності суб’єктів господарювання;

визначити сутність державного регулювання діяльності підприємств;

дослідити форми впливу держави на підприємства;

прослідкувати можливий вплив держави на такі важливі напрямки діяльності
підприємства як економічну безпеку та конкурентоспроможність.

Об’єкт дослідження: регулююча функція держави діяльності підприємства з
точки зору макроекономіки.

Предмет дослідження: роль і місце держави в регулюванні діяльності
підприємств, форми вппливу держави на підприємства, особливості та
значення цього впливу.

Методи дослідження: під час виконання роботи були використані такі
методи дослідження як літературний метод, графічний метод, аналіз,
синтез, класифікація, порівняння, узагальнення тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка містить три розділи з підрозділами, висновків, списку використаних
джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ
ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.1. Економічні функції держави

Метою державного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного
економічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Таке
регулювання здійснюється як економічними, так і адміністративними
методами, їх слід органічно поєднувати, виходячи з того, якою мірою
адміністративне регулювання відповідає вимогам об’єктивного розвитку,
сучасного стану економіки.

Основними принципами державного регулювання економіки заведено вважати:
по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси
(виконання ними лише тих функцій, які не можуть виконувати самі суб’єкти
ринкових відносин); по-друге, вплив відповідних владних структур на
розвиток соціально-економічних процесів за допомогою встановлюваних
державою економічних регуляторів і нормативів.

Зміст і форми практичної реалізації названих методів і принципів
державного регулювання економіки знаходять відображення у певній
сукупності виконуваних державою економічних функцій.

Обов’язковою передумовою державного регулювання економіки є створення
необхідної правової бази. Правову основу такого регулювання становлять
законодавчі та нормативні акти, котрі визначають порядок формування і
функціонування елементів ринкового господарства.

Одна з головних функцій держави полягає в розробці та сприянні
здійсненню стратегії економічного розвитку народного господарства.
Стратегічні напрямки розвитку економіки мають бути визначені в процесі
макроекономічного планування, котре треба визнати центральною ланкою
державного регулювання. Таке планування має передбачати: по-перше,
досягнення цілей і розв’язання завдань, які не можуть бути досягнуті та
розв’язані нижчими структурними ланками; по-друге, перехід від
галузевого до територіального комплексного управління економікою з
відданням переваги органічній взаємодії економічного й соціального
прогресу; по-третє, сприяння формуванню нового господарського механізму,
основною метою якого мають стати узгодження та реалізація інтересів усіх
суб’єктів власності з орієнтацією на досягнення цілей більшості;
по-четверте, формування плану як певної сукупності цільових комплексних
програм, межі та етапи реалізації котрих визначаються їхнім спрямуванням
та змістом.

Дуже вагомою функцією держави у сфері управління економікою має стати
регулювання інноваційних процесів та інвестиційної діяльності. Це
зрозуміло, оскільки економічний розвиток кожної країни є наслідком її
науково-технічного прогресу й відбувається насамперед через
науково-технічні та організаційні інновації. Саме вони, як локомотиви,
тягнуть за собою модернізацію та перебудову всієї економіки.

З метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики
здійснюється управління інвестиційною діяльністю. Державне регулювання
інвестиційної діяльності включає як пряме управління інвестиціями, так і
визначення державою належних економічних передумов для цієї діяльності.

Важливою економічною функцією будь-якої держави є перерозподіл
консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабілізація
економіки й соціальний захист населення з метою сприяння збалансованому
й стабільному розвитку народного господарства та нормальному
життєзабезпеченню всіх верств суспільства і сфер його діяльності.
Практична реалізація цієї функції передбачає: установлення мінімальних
розмірів заробітної плати і пенсій; трансфертні платежі (допомога
багатодітним сім’ям, безробітним тощо); І, надання неподільних
суспільних благ і послуг (шляхи сполучення, зв’язок, комунальні послуги
тощо); регулювання цін; надання податкових пільг і застосування
особливих податків (відрахувань); регулювання граничне допустимих
розмірів інфляції та безробіття; забезпечення функціонування на
належному рівні освіти, науки, культури, охорони здоров’я, збройних сил,
владних структур тощо через (переважно) безпосереднє бюджетне
фінансування й матеріально-технічне постачання.

Варто назвати окремо ще одну дуже важливу соціально-економічну функцію
держави — моніторинг і регулювання процесів охорони і відтворення
навколишнього природного середовища.

Визначальними елементами обґрунтованої та далекоглядної екологічної
політики держави мають бути: по-перше, гарантування екологічної безпеки,
охорона та ефективне використання довкілля на засаді багатоманітності
форм власності й прав користування відповідними видами природних
ресурсів; по-друге, створення необхідних соціально-економічних умов для
сприятливого спілкування людини з навколишнім природним середовищем;
по-третє, опрацювання довгострокових і поточних екологічних програм, що
передбачають не лише постійний моніторинг стану довкілля та здоров’я
людини, а й низку заходів для ощадливого використання і відтворення
природних ресурсів.

1.2. Макроекономічне планування (програмування) як важлива складова
державного регулювання

Головний зміст макроекономічного планування (програмування), що має суто
індикативний характер, полягає в розробці й науковому обґрунтуванні
цілей, орієнтирів, пріоритетів, пропорцій та структур
соціально-економічного розвитку країни на певний перспективний період.
На відміну від директивного індикативний план є орієнтовним: він охоплює
систему необов’язкових для суб’єктів ринкових відносин рекомендацій, а
також скоординованих і взаємозв’язаних засобів опосередкованого
(непрямого) впливу на суспільне виробництво через фінансово-кредитний і
податковий механізми та прямого впливу за допомогою державного
підприємництва й розробки цільових комплексних програм.

Основні принципи індикативного макроекономічного планування такі:

• поєднання аналітичних і прогнозних методів для вивчення
соціально-економічних процесів, визначення конкретних об’єктів
державного впливу та вибору способів цього впливу;

• інформування суб’єктів ринкових відносин про перспективи та прогнози
соціально-економічного розвитку для забезпечення їхньої відповідної
орієнтації за вибору власних господарських рішень;

• застосування переважно непрямих (опосередкованих) регуляторів і
нормативів, обов’язкових для всіх суб’єктів ринкових відносин;

• реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси та
відповідні групи суб’єктів господарювання переважно через кошти
державного бюджету.

Більшість показників індикативного плану фіксуються не однозначно, а із
зазначенням лише орієнтовної їхньої величини (не менше, не більше,
менше, більше тощо). Частина показників плану може характеризувати
мінімальний або максимальний рівень їхніх можливих абсолютних значень.
Перевищення мінімальних (наприклад виробництво дефіцитних товарів) чи
зниження максимальних (матеріаломісткість продукції, ціна) рівнів
планових показників треба заохочувати економічними методами.

Індикативні перспективні плани бажано складати на підставі
довгострокових науково-технічних та соціально-економічних прогнозів як
загальновизнаної форми аргументованого передбачення ймовірних тенденцій
і напрямків розвитку науки, техніки, економіки, соціальних процесів.

В індикативному плані-прогнозі особливе місце мають зайняти програми,
зміст та підходи до реалізації котрих докорінно відрізняються від таких
документів, що розроблялися раніше. Основні принципи їхнього формування
полягають у такому:

ї1) програми розробляються для кожної адміністративно-економічної
одиниці; їх зорієнтовано на вирішення не глобальних, а конкретних
територіальних завдань;

2) кожна програма є складовою частиною народногосподарського плану
відповідного регіону;

3) виконання програми має спиратись на визначені в плані фінансові,
матеріальні й трудові ресурси;

4) кількість програм і обсяг реалізованих ними завдань встановлюються,
виходячи з наявних реальних ресурсів.

1.3. Фінансова й кредитна політика держави, система оподаткування
суб’єктів господарювання

Визначальним елементом сучасного ринкового господарства є фінансова й
кредитна політика держави, яка має забезпечувати регулювання стану
ринкового середовища, нормальний перебіг економічних і соціальних
процесів, повне задоволення суспільних потреб у фінансових ресурсах.

Цільові настанови прогнозів, планів і програм реалізуються переважно
через фінансові засоби регулювання і передовсім через бюджетне
планування (державний бюджет і національні цільові фонди).

Державний бюджет —це затверджений у законодавчому порядку розпис доходів
і видатків держави здебільшого на один рік. Сукупність визначених у
бюджеті доходів разом з відповідними цільовими чи спеціальними фондами
(до них в Україні, зокрема, належать фонди: пенсійний, зайнятості,
ліквідації наслідків Чорнобильської аварії тощо) характеризує
консолідований розмір фінансових ресурсів, які має держава й котрі вона
може витратити на різні потреби. Отже, бюджетне планування як важливий
елемент фінансової політики держави за своїм змістом відображає процес
формування та використання загального обсягу фінансових ресурсів держави
і її окремих адміністративно-територіальних одиниць (у тім числі
місцевих).

Основним джерелом формування державного бюджету, наприклад, України є її
національний дохід — заново створена вартість, що є тією частиною
вартості сукупного суспільного продукту, яка залишається після
відшкодування матеріальних витрат: предметів і засобів праці (у розмірі
їхньої амортизації). При цьому використовуються різні методи формування
дохідної частини державного бюджету. Найбільш вагомими за обсягом для
України є методи формування бюджету через систему оподаткування
юридичних і фізичних осіб, надходжень від зовнішньоекономічної
діяльності суб’єктів господарювання та від приватизації державних
підприємств (організацій), внесків підприємств та організацій у
спеціальні загальнодержавні фонди. До акумульованих доходів держбюджету
також відносять: відрахування на геологорозвідувальні роботи;
централізацію певної частини амортизаційних відрахувань; кошти від
продажу військового майна; різні збори та інші неподаткові доходи.

Напрямки використання ресурсів (видатків) державного бюджету в цілому є
заздалегідь передбаченими. За обсягом (часткою в загальних видатках)
головними з них визнають: фінансування народного господарства, включаючи
розвиток пріоритетних галузей та структурну перебудову економіки,
наукових і соціально-культурних установ, оборони; здійснення заходів із
соціального захисту населення. У державному бюджеті також виокремлюють
видатки на зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів господарювання,
утримання владних структур, субвенції місцевим бюджетам, поповнення
оборотної касової готівки, створення резерву Кабінету Міністрів України.

Добре налагоджені й розвинуті ринкові взаємовідносини між суб’єктами
господарювання можливі за активно діючої грошово-кредитної системи, яка
має забезпечувати ефективне управління грошовим обігом і кредитом. Якщо
грошова підсистема — це встановлена державою форма організації грошового
обігу, то кредитна відображає сукупність кредитних відносин та
інститутів, котрі організують функціонування цих відносин. Кредитними
називають ті відносини, що складаються з приводу мобілізації тимчасово
вільних грошових коштів підприємств, (організацій), бюджету та
населення.

Кредит характеризує економічні відносини, що виникають між кредитором і
позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або
товарній формі на умовах повернення в певний строк зі сплатою
заздалегідь встановленого відсотка за користування нею. Кредитування
здійснюється на певних засадах: точне встановлення строку повернення,
цільовий характер, належне матеріальне забезпечення та плата за
користування. У всіх країнах незалежно від міри розвитку ринкових
відносин існують три форми кредиту — державний, банківський і
комерційний.

Державний кредит — особлива кредитна форма, коли позичальником або
кредитором є держава чи місцеві органи влади, а сам кредит набуває
вигляду цінних паперів, які реалізуються в основному
фінансово-кредитними установами, — облігації, скарбницькі зобов’язання,
сертифікати ощадного банку. Державний кредит використовується для
покриття частки державних видатків та регулювання економічних процесів,
особливо якщо державний бюджет є дефіцитним.

Найбільш поширеною формою надання грошових коштів (готівкою та
безготівкове) у тимчасове користування юридичним та фізичним особам і
державі є банківський кредит.

До головних інструментів здійснення регулюючої функції держави щодо
розвитку ринкових відносин в економіці належить податкова система, тобто
сукупність податків, що стягуються в державі, методів їхнього розрахунку
і стягнення, а також сукупність відповідних державних органів, які
практично здійснюють цю специфічну діяльність. За побудови податкової
системи важливо дотримуватись певних принципів оподаткування. Такими
принципами є: стабільність; обов’язковість; соціальна справедливість за
визначення й стягнення податків, зборів та обов’язкових платежів;
передбачення відповідних пільг для окремих платників податків.

РОЗДІЛ 2

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ, ЙОГО ЗНАЧЕННЯ.
ФОРМИ І МЕТОДИ ВПЛИВУ

2.1. Сутність державного регулювання діяльності підприємств, його
значення

Ринкові відносини надають підприємству максимальної свободи
підприємницької діяльності. Водночас, слід констатувати, що в чистій
формі вільна економіка не існує в жодній країні світу, скрізь ринковий
механізм доповнюється та коригується системою державного регулювання.

Необхідність державного регулювання ринкового механізму зумовлюється
негативними наслідками, які можуть мати місце та повинні бути
попередженими або обмеженими.

Ринковому механізму притаманні такі недоліки: він не сприяє збереженню
не відтворюваних природних ресурсів; не має економічного механізму
захисту навколишнього середовища; не може регулювати використання
ресурсів, що належать всьому людству та що мають загальносвітову
цінність; він ігнорує потенційно негативні соціальні наслідки рішень, що
приймаються; не стимулює виробництво товарів та послуг колективного
користування (дороги, комунікації, транспорт та ін.); не гарантує права
на працю кожному громадянинові, сприяє виникненню масового безробіття та
майнової нерівності; не забезпечує перерозподілу доходів між багатими та
бідними верствами населення, дотримання відповідного рівня добробуту
народу і, особливо, працевлаштування населення; не забезпечує
фундаментальних досліджень у науці, розвитку освіти, культури,
безкоштовної охорони здоров’я; не забезпечує виробництва
соціально-необхідних товарів за низькими цінами; він схильний до
нестабільного розвитку з притаманним йому загостренням соціальної
напруженості в суспільстві та розвитком інфляційних процесів.

Наведені недоліки ринкового механізму визначають необхідність рішення
цих проблем через механізм державного регулювання.

До сфери інтересів держави входить:

– соціальний захист, зумовлений концепцією «соціального» ринкового
господарства та проголошенням людини вищою цінністю суспільства та
держави. Це визначає необхідність соціально орієнтованого втручання
держави в ринкове середовище шляхом створення систем страхування від
хвороб, нещасних випадків, безробіття, установлення трудових,
соціальних, житлових гарантій, соціально-спрямованого перерозподілу
прибутків громадян;

– захист навколишнього середовища, необхідність в якому зумовлена тим,
що вільна гра ринкових сил ставить під загрозу фізичні основи існування
людей через витрати ресурсів та забруднення навколишнього середовища;

– захист людської гідності, прав та свобод громадян. Повага людської
гідності, зокрема в економічному житті, є важливим завданням держави,
яка має передбачати фізичну недоторканість, охорону приватної власності
та репутації громадян України;

– захист демократії. У своєму прагненні до отримання прибутку
підприємство не завжди звертає увагу на демократичну організацію
громадських відносин, тому право участі трудового колективу в рішенні
господарських питань може бути закріплене законодавством;

– захист інформації. Оскільки володіння інформацією зумовлює економічну
владу, держава повинна вжити заходів щодо охорони прав людини на
розпорядження інформацією, що їй належить, а також щодо захисту
підприємства від промислового шпигунства;

– захист споживачів. Оскільки споживач має в ринковій економіці більш
слабкі позиції порівняно з виробником або продавцем, то для дотримання
ринкового рівноправ’я та захисту споживачів необхідне державне
регулювання цими взаємовідносинами шляхом інформування споживачів,
антимонопольного законодавства, встановлення відповідальності виробників
за якість виготовленої продукції, здоров’я споживачів, державного
регулювання рівня цін на соціально значущі товари.

Турбота та захист споживачів з боку держави проявляється також у
стимулюванні державою розвитку підприємницьких структур. Чим більше
існує підприємств-виробників, тим вища зайнятість населення, вища
конкуренція, нижчі ціни та вища якість товарів та послуг, що
постачаються на ринок, ширший їх асортимент, більший обсяг надходжень до
бюджету та позабюджетних фондів для рішення загальнодержавних проблем та
програм.

Характер взаємин підприємств та держави, на прикладі України, наприклад,
визначений чинним Господарським кодексом України [9].

Де у статті 12 Господарського кодексу зазначається, що держава для
реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших
програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує
різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів
господарювання є:

– державне замовлення;

– ліцензування, патентування і квотування;

– сертифікація та стандартизація;

– застосування нормативів та лімітів;

– регулювання цін і тарифів;

– надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

– надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів
державного регулювання господарської діяльності визначаються
Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмам
економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і
переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів
господарювання здійснюються відповідно до чинного законодавства [9,
ст.12].

2.2. Форми впливу держави на підприємства

Вплив держави на економіку підприємства здійснюється:

– у формі прямого державного регулювання діяльності підприємств;

– через непрямі (економічні) форми впливу (див. Додаток А).

Форми прямого державного регулювання реалізуються через визначені
законом вимоги до діяльності підприємств, обов’язкові для виконання
всіма підприємствами.

Пряме державне регулювання діяльності підприємств здійснюється через
механізм:

– державної реєстрації створення підприємств, основною метою якої є
контроль державних органів за дотриманням порядку створення
підприємства, відповідністю засновницьких документів вимогам
законодавства;

– державного контролю за якістю продукції;

– обов’язкового дотримання підприємством трудового законодавства України
в питаннях забезпечення реальної рівноправності під час найму на роботу
та оплаті праці незалежно від статі, релігії, місця проживання;
тривалості робочого дня (тижня), мінімального розміру оплати праці;
мінімальної тривалості та оплати щорічної відпустки; оплати
понаднормованої праці, роботи в нічний час та святкові дні; створення
умов та оплати праці вагітних жінок, жінок з дітьми, неповнолітніх
громадян та ін.;

B*

B*

B*

P

dha$gdOj?

L

N

$&?

?

&

– обов’язкового виконання умов соціального законодавства, що передбачає
обов’язковий порядок та розміри соціального страхування робочих
підприємств, відрахувань до фонду зайнятості населення (для підтримки
безробітних та створення системи їх перепідготовки); виділення
визначеної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів,
підлітків, інших верств населення, що потребують соціального захисту;
створення безпечних та нешкідливих умов праці робітникам підприємства,
надання пільг молоді, що навчається та ін.;

– антимонопольного контролю за діяльністю підприємств, що визначає
систему державних заходів проти концентрації виробництва та зговору
виробників, розформування існуючих та недопущення створення нових
монопольних структур, вилучення до бюджету монопольного надприбутку;

– державного контролю за цінами на товари, що визначають масштаб цін у
економіці та соціальну захищеність населення України, а також – на
продукцію підприємств-монополістів. Держава може визначати лімітний
рівень (або розмір підвищення) цін, лімітний рівень рентабельності,
лімітний розмір торгових та оптово-збутових надбавок;

– державної регламентації порядку і валюти розрахунків із споживачами
(без електронно-касового апарату та з ним, за національну або іноземну
валюту, без декларування джерел доходу або з ним);

– державного регулювання правил продажу окремих видів товарів, умов та
термінів зберігання та реалізації, маркірування, обміну та ін.;

– державного контролю за збереженням спеціалізації підприємства після
його приватизації;

– державного контролю за дотриманням вимог та норм з охорони праці та
техніки безпеки, санітарних норм та ін.;

– обов’язкового дотримання державного порядку ведення бухгалтерського
обліку та статистичної звітності; нарахування та сплати встановлених
законодавством податків до бюджету, відрахувань до позабюджетних фондів.

За невиконання вимог держави з перерахованих вище питань підприємство
несе відповідальність у вигляді економічних санкцій (штрафів) або шляхом
відшкодування заподіяної шкоди. В окремих випадках може бути прийнято
рішення про часткове, тимчасове або повне припинення діяльності
підприємства. Посадові особи підприємства несуть встановлену
законодавством дисциплінарну, матеріальну та карну відповідальність.

Форми непрямого регулювання діяльності підприємств об’єднують
законодавчі рішення, які економічно стимулюють підприємство здійснювати
свою діяльність відповідно інтересам держави.

Непряме регулювання діяльності підприємств може здійснюватися в таких
формах:

– розміщення на підприємствах державної та іншої форми власності
замовлення на виробництво (реалізацію) важливих видів продукції та
споживчих товарів з гарантованим фінансовим та матеріально-технічним
забезпеченням, що стимулює підприємство здійснювати виробництво саме
цієї продукції (робіт, послуг);

– введення системи прогресивного оподатковування трудових доходів
робітників підприємства з метою створення матеріальних умов для
дотримання необхідного рівня добробуту соціально незахищених верств
населення;

– введення системи державного регулювання розмірів фонду оплати праці,
спрямованої на підтримку суспільно-необхідних пропорцій між
продуктивністю праці та її оплатою і подолання інфляційного знецінення
національної валюти України;

– диференціації ставок податків за окремими видами діяльності
підприємств та введення системи податкових пільг для стимулювання
виробничої діяльності, створення нових та малих підприємств, розвитку
соціальної інфраструктури підприємств (установ охорони здоров’я, освіти,
культури, спорту, житлового фонду, що перебувають на балансі
підприємства), благодійної, екологічної, оздоровчої діяльності
підприємств, використання роботи інвалідів та виробництво спеціальних
товарів для них;

– встановлення можливості прискореної амортизації основних фондів
підприємств з метою стимулювання їх інвестиційної діяльності,
активнішого використання досягнень науково-технічного прогресу;

– стимулювання розвитку малих підприємств шляхом надання пільг під час
оподатковування, отримання державних кредитів, створення фондів сприяння
розвитку малих підприємств;

– регулювання експортно-імпортних та бартерних операцій підприємств
через механізм ліцензування, квотування, митного та валютного
законодавства з метою захисту споживчого ринку України та його
підприємств або стимулювання попиту на продукти національного
виробництва.

Регулювання діяльності підприємств в умовах ринку докорінно
відрізняється від втручання держави в економіку підприємств, як це мало
місце в умовах командної економіки. Відсутність директивних вказівок
державних органів підприємствам, застосування переважно економічних
методів впливу, відсутність суб’єктивного підходу до умов роботи окремих
підприємств, захист судом інтересів підприємств від посягань державних
чиновників, захист комерційної таємниці підприємства – це характерні
особливості взаємодії підприємства та держави в ринковому середовищі, що
повинні бути створені і в Україні.

РОЗДІЛ 3

ВПЛИВ ДЕРЖАВИ НА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ

ТА ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ ПІДПРИЄМСТВА

3.1. Вплив держави на формування економічної безпеки підприємства

Економічна безпека є універсальною категорією, яка відбиває захищеність
суб’єктів соціально-економічних відносин на всіх рівнях, починаючи з
держави й закінчуючи кожним її громадянином. Економічна безпека
підприємства – це захищеність його діяльності від негативних впливів
зовнішнього середовища, а також здатність швидко усунути різноваріантні
загрози або пристосуватися до існуючих умов, що позначаються негативно
на його діяльності. Зміст цього поняття включає систему заходів, що
забезпечують конкурентостійкість і економічну стабільність підприємства.

Широкий спектр проблем, з якими пов’язана економічна безпека
підприємства, вимагає їхньої системної класифікації за такими видами
(підприємствами): фінансова, інтелектуальна й кадрова,
техніко-технологічна, політико-правова, інформаційна, екологічна, силова
безпека. Для кожної підсистеми є свої параметричні оцінки-індикатори.

Структура функціональних підсистем економічної безпеки показана в
Додатку Б.

Основні функціональні підсистеми економічної безпеки підприємства
наступні:

1. Фінансова безпека – досягнення найбільш ефективного використання
корпоративних ресурсів.

2. Інтелектуальна й кадрова безпека – розвиток інтелектуального
потенціалу підприємства, ефективне управління персоналом.

3. Техніко-технологічна безпека – рівень застосування технологій, що
відповідають сучасним світовим аналогам щодо оптимізації витрат
ресурсів.

4. Політико-правова безпека – правове забезпечення діяльності
підприємства і дотримання чинного законодавства.

5. Інформаційна безпека – інформаційно-аналітичне забезпечення усієї
діяльності підприємства.

6. Екологічна безпека – мінімізація забруднення довкілля.

7. Силова безпека – забезпечення фізичної безпеки працівників
(керівників) підприємства і збереження його майна.

Усі перелічені підсистеми і їхні індикатори діють у тісному
взаємозв’язку й взаємообумовленості. Так, якийсь імпульс із зовнішнього
середовища може змінити стан однієї підсистеми безпеки на підприємстві
та ніяк не зачепити інші підсистеми. Наприклад, зміна цін на енергоносії
може дезорганізувати й навіть поставити на межу руйнації підсистему
техніко-технологічної безпеки підприємства та водночас практично не
спричинити негативних наслідків у інтелектуально-кадровій підсистемі.
Це, звичайно, не означає, що зміна цін на енергоносії зовсім не
відіб’ється на стані інтелектуально-кадровій безпеки підприємства, адже
вона може викликати прогресивні зрушення у цій системі й практика
західних країн засвідчує це. Так, енергетична криза примусила
підприємців цих країн розробити й запропонувати ресурсозберігаючі
технології.

Для боротьби з економічною небезпекою господарювання в країні діє
система законів і законодавчих актів, які забезпечують і гарантують
безпеку господарювання. З цією метою на підприємстві (організації)
розробляють заходи з формування економічної безпеки, які вживаються в
комплексі з виробничою програмою випуску продукції. Це в першу чергу:
формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав,
інформації, технології та устаткування); прогнозування та планування
економічної безпеки за функціональними складовими; стратегічне
планування фінансово-господарської діяльності підприємства
(організації); тактичне панування економічної безпеки за функціональними
підсистемами; оперативне управління фінансово-господарською діяльністю
підприємства (організації); здійснення функціонального аналізу рівня
економічної безпеки; узагальнююче оцінювання досягнутого рівня
економічної безпеки. Здійснення зазначених заходів у комплексі може
забезпечити відповідний рівень економічної безпеки підприємства.

Найбільший вплив на формування економічної безпеки підприємства має
держава. Використовуючи прямі та непрямі методи втручання, вона регулює
економічний і соціальний розвиток країни. Інтереси підприємства та
держави не завжди збігаються. Їхнім спільним мірилом виступає економічна
безпека. Проблема полягає у тому, щоб, створюючи базу для економічної
безпеки держави, не завдавати шкоди інтересам підприємства.

У сучасному економічному житті, наприклад, України можна спостерігати як
позитивні, так і негативні прояви державного регулювання. До позитивних
можна віднести:

• стимулювання різних форм власності;

• прагнення наповнити ринок товарами;

• лібералізацію експорту;

• прагнення наблизити український ринок до цивілізованого;

• початок податкової реформи.

З огляду на можливе втручання держави в економіку підприємства,
підвищення його економічної безпеки має включати такі аспекти:

• правову основу (закони, які регулюють правові відносини між державою
та підприємством);

• кредитну й інвестиційну політику, яка б враховувала весь спектр
потенціальних інвесторів;

• постійний розвиток ринку, в тому числі співвідношення монополій і
дрібних виробників, конкурентів і партнерів;

• розвиток інфраструктури підприємства (банківської системи,
аудиторської служби, інформаційної системи).

Конкретними кроками на шляху зміцнення економічної безпеки українських
підприємств можуть бути:

• закриття низькорентабельних і збиткових підприємств;

• зміна системи оплати праці наукових кадрів;

• створення нових організаційно-виробничих структур;

• використання лізингу; активна участь у міжнародних виставках,
семінарах;

• вдосконалення систем розрахунків; підвищення продуктивності праці;

• збільшення капіталовкладень у ресурсозбереження;

• стимулювання “ресурсного” напрямку НДДКР;

• застосування принципу дотримання критичних строків кредитування;

• створення інформаційного центру, щоб постійно мати відомості про борги
підприємства й перекрити канали втрати інформації;

• створення в структурі інформаційного центру спеціальної групи
фінансових працівників, яка б перевіряла податкові й інші обов’язкові
платежі для виявлення можливої передоплати й надавала відомості про
основні виробничі фонди, що мало використовуються, з метою їхнього
можливого продажу;

• використання нових форм партнерських зв’язків;

• наближення рівня оплати праці до показників розвинутих країн;

• залучення робітників до управлінських функцій;

• підвищення кваліфікації працівників;

• розвиток соціальної інфраструктури підприємства;

• підвищення матеріальної відповідальності працівників за результати
своєї праці.

У сучасних умовах складовою частиною комплексу заходів має стати
програма конкретних дій, спрямованих на створення надійної економічної
безпеки підприємства.

3.2. Вплив держави на конкурентоспроможність підприємств

Міжнародний досвід свідчить, що статус лідера у світовій економіці, у
культурному та соціальному розвитку досягають лише ті країни, які
спроможні забезпечити світову якість продукції та послуг. Це створює їх
виробникам конкурентні переваги, а споживачам – комфортні умови життя.
Саме тому у провідних країнах світу проблеми якості постійно знаходяться
у фокусі економічних інтересів держави, громадського суспільства і
пересічних громадян [7, с.191].

Сучасна економіка переживає період кризи. Час кризи – час неминучих
змін. Головне завдання держави та підприємств – адаптація до цих змін із
найменшими втратами і створення умов для швидкого посткризового
зростання. Як це зробити – питання досить непросте. Держава може
прийняти дві позиції: регулятора, що дозволяє кризі природно розорити
неконкурентоспроможні підприємства, які не можуть упоратися із
проблемами поодинці. Друга роль – помічника, що надає підтримку
економічним суб’єктам у важкі часи, щоб вони змогли пережити кризу.
Кожний із двох підходів має своїх прихильників і супротивників, свої
аргументи «за» і «проти». Світовий досвід не дає однозначної відповіді
на це питання. Принципи економічної політики держави розрізняються в
різних країнах, і суперечка між ліберальним підходом і моделлю
регульованої економіки триває.

Прихильники позиції держави – регулятора вважають, що немає рації
підтримувати неефективні підприємства: чим раніше вони підуть із ринку,
тим швидше їхнє місце займуть нові, більш ефективні компанії. У такому
разі криза виконує функцію, що санує, дозволяючи вижити тільки
по-справжньому конкурентоспроможним підприємствам. Швидкість цього
процесу визначає швидкість оздоровлення економіки та її адаптації до
нових умов. Допомога держави спотворює здорову конкуренцію, породжуючи
утриманські настрої. Під час кризи потрібно заощаджувати кошти,
направляючи їх винятково на майбутнє зростання; поїдання дефіцитних
ресурсів неприпустиме. Відповідно до цього підходу, природне банкрутство
неефективних підприємств прискорює перерозподіл економічних ресурсів –
інвестицій, кадрів, підприємницької ініціативи – у більш
конкурентоспроможні сектори. Цей процес знімає як прямий фінансовий
тягар субсидування з держави, так і непрямий із сильних галузей
економіки, вивільняючи кошти для довгострокових інвестицій,
реструктуризації, інновацій і соціальної підтримки населення.
Підприємства, не здатні впоратися із проблемами самостійно, повинні піти
з ринку, а не розраховувати на підтримку платників податків. Тільки так,
відповідно до цієї позиції, підприємства зможуть гарантувати свою
конкурентоспроможність після кризи.

Прихильники іншого підходу затверджують, що держава не може допустити
руйнування підприємств в умовах економічної й політичної кризи і повинна
надати їм максимальну підтримку. Багато підприємств, навіть якщо вони і
виявилися неефективними, забезпечують зайнятість сотням тисяч людей. У
багатьох випадках це містоутворюючі підприємства, тобто безальтернативні
роботодавці. Без державної підтримки їхнє банкрутство може призвести до
масового безробіття й відповідних соціальних наслідків. Під час кризи
потік інвестицій вичерпався, тому створити нові робочі місця вкрай
складно. Допомагаючи цим компаніям утриматися на плаву, держава дає шанс
успішно розвиватися після кризи. Відповідно до цієї позиції, банкрутство
одного підприємства може викликати ефект доміно – розорення партнерів з
бізнесу (клієнтів і постачальників) і навіть конкурентів. Тому,
допомагаючи одному підприємству, держава надає підтримку цілому
галузевому кластеру.

Крім цього, відмова держави від підтримки підприємств може призвести до
безповоротної втрати складних майнових і технологічних комплексів, а
також кадрового потенціалу в ряді стратегічних галузей, наприклад в
авіабудуванні, приладобудуванні, хімічній промисловості. Ці унікальні
комплекси і є потенційним фундаментом для майбутнього економічного
зростання.

Таким чином, по-перше, державі необхідно визначити, ким вона хоче або
спроможна виступити на ринку регулятором чи помічником. На нашу думку, в
першу чергу, їй необхідно виступити помічником по відношенню до
підприємства та і до людини також. Це допоможе не збільшити рівень
безробіття й відповідних соціальних наслідків, що дуже важливо зараз.

По-друге, державі треба зосередити увагу на таких основних напрямках по
підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва:

– узгодження конкурентної політики з вимогами законодавства та правовим
полем взагалі;

– удосконалення регулювання діяльності суб’єктів монополій та створення
сприятливого економічного середовища для всіх суб’єктів економічних
відносин;

– шляхом вдосконалення податкового законодавства, активізації виробничої
та інвестиційної діяльності, стимулювання процесів фінансово-промислової
інтеграції;

– на базі ефективного використання географічних та національних
конкурентних переваг України, розробка державної стратегії підвищення
конкурентоспроможності підприємств;

– державна обґрунтована підтримка галузей і виробництв, які можуть
підвищити свою конкурентоспроможність не пізніше середньострокового
періоду та мають перспективи економічного розвитку.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідження можна зробити наступні узагальнення:

Метою державного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного
економічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни.
Ринкові відносини надають підприємству максимальної свободи
підприємницької діяльності. Водночас, слід констатувати, що в чистій
формі вільна економіка не існує в жодній країні світу, скрізь ринковий
механізм доповнюється та коригується системою державного регулювання.

Вплив держави на економіку підприємства здійснюється:

– у формі прямого державного регулювання діяльності підприємств;

– через непрямі (економічні) форми впливу.

Важливого значенням для розвитку як народного господарства, так і
окремих підприємств має планування розвитку. Головний зміст
макроекономічного планування (програмування) полягає в розробці й
науковому обґрунтуванні цілей, орієнтирів, пріоритетів, пропорцій та
структур соціально-економічного розвитку країни на певний перспективний
період. На відміну від директивного індикативний план є орієнтовним: він
охоплює систему необов’язкових для суб’єктів ринкових відносин
рекомендацій, а також скоординованих і взаємозв’язаних засобів
опосередкованого (непрямого) впливу на суспільне виробництво через
фінансово-кредитний і податковий механізми та прямого впливу за
допомогою державного підприємництва й розробки цільових комплексних
програм.

Найбільший вплив на формування економічної безпеки підприємства має
держава. Використовуючи прямі та непрямі методи втручання, вона регулює
економічний і соціальний розвиток країни. Інтереси підприємства та
держави не завжди збігаються. Їхнім спільним мірилом виступає економічна
безпека. Проблема полягає у тому, щоб, створюючи базу для економічної
безпеки держави, не завдавати шкоди інтересам підприємства.

Відмова держави від підтримки підприємств може призвести до
безповоротної втрати складних майнових і технологічних комплексів, а
також кадрового потенціалу в ряді стратегічних галузей, наприклад в
авіабудуванні, приладобудуванні, хімічній промисловості. Ці унікальні
комплекси і є потенційним фундаментом для майбутнього економічного
зростання.

Регулювання діяльності підприємств в умовах ринку докорінно
відрізняється від втручання держави в економіку підприємств, як це мало
місце в умовах командної економіки. Відсутність директивних вказівок
державних органів підприємствам, застосування переважно економічних
методів впливу, відсутність суб’єктивного підходу до умов роботи окремих
підприємств, захист судом інтересів підприємств від посягань державних
чиновників, захист комерційної таємниці підприємства – це характерні
особливості взаємодії підприємства та держави в ринковому середовищі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Андрусенко Г. О. Державне регулювання макроекономічними процесами:
Опорний конспект лекцій / Г. О. Андрусенко, Г. І. Мостовий . – Х. :
ХРІДУ НАДУ „Магістр”, 2003. – 168 с.

Базилевич В. Д. Макроекономіка: підручник для вузів / В. Д. Базилевич. –
3-тє вид., випр. – К. : Знания, 2006. – 624 с.

Базілінська О.Я. Макроекономіка: навчальний посібник / О.Я.Базілінська.
– К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 443 с.

Батура О. В. Макроекономіка: навчальний посібник / О.В.Батура,
О.Ф.Івашина, Л. Ф. Новикова. К. : Центр навчальної літератури, 2007. –
236 с.

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. Мікроекономіка і макроекономіка. –
К.: “Основи”, 2002. – С.470-487.

Бункина М. К. Макроэкономика: Учебное пособие / М. К. Бункина, В. А.
Семёнов. М. : “ЭльфК-пресс”, 1995. – 152 с.

Віткін Л. Усунення технічних бар’єрів у торгівлі товарами та послугами.
Гармонізація процедур сертифікації та стандартизації в Україні та ЄС. //
Європейська інтеграція та Україна, 2002. – С.179-198

Воротін В.Є. Макроекономічне регулювання в умовах глобальних
трансформацій : моногр. / Воротін В. Є. – К. : Вид – во УАДУ, 2002. –
392с.

Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР).
– 2003, №18, №19-20, №21-22, ст.144

Государственное регулирование рыночной экономики : учеб. пособие. – М. :
Дело, 2001. – 280 с.

Гринів Л.С., Кічурчак М.В. Національна економіка: Навч. посібник. –
Львів: «Магнолія», 2008. – 464 с.

Гриньова В.М. Державне регулювання економіки : навч. посіб. /
В.М.Гриньова, М. М. Новикова. – Х. : ІНЖЕК, 2004. – 756 с.

Державне регулювання економіки : підруч. / І. Михасюк, А. Мельник,
М.Крупка, З. Залога ; під ред. І. Р. Михасюка ; Льв. нац. ун – т ім.
І.Франка : – 2 – ге вид., випр. і допов. – К. : Атака : Ельга – Н, 2000.
– 592с.

Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М.Чистов,
А.Є.Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2005. – 440 с.

Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. – К.:
Знання, 2008. – 213 с. 14. Егоров В.В., Парсаданов Г. А. Прогнозирование
национальной экономики. – М.: ИНФРА – М, 2001. – 184 с.

Задоя А. А. Макроэкономика : учебник / А. А. Задоя, Ю. Е. Петруня. 2-е
изд., стереотип. К. : Знания, 2006. – 370 с.

Карпінський Б. А. Макроекономіка: зростання і сталий розвиток.
Навчальний посібник / Б. А. Карпінський, С. М. Божко, О. Б. Карпінська.
К. : Професіонал, 2006. – 283 с.

Кулішов В. В. Макроекономіка : основи теорії і практикум. Навчальний
посібник / В. В. Кулішов. – Львів : Магнолія плюс, 2004. – 253 с.

Кушнір В. С. Мікро- та макроекономіка: навчальний посібник / В.С.Кушнір.
– К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 256 с.

Макконел, Брю. Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с
англ. ІІ-го изд.. – М.: Республика, 2004.

Макроекономіка: навчальний посібник / За ред. 1.1. Вініченко. К. : Центр
навчальної літератури, 2006. – 172 с.

Науменко І. Конкурентоспроможність економіки та конкурентна політика
України в контексті європейської інтеграції. // Європейська інтеграція
та Україна, 2008. – С.90-107

Пушкар Т.А. Государственное регулирование экономики. Конспект лекцій. –
Харьков, ХНАГХ, 2006.

Савченко А. та ін. Макроекономіка. – К.: “Либідь”, 2005.

Самюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер. з англ. – К.
: “Основи”, 1995. – 544 с.

Солонінко К. С. Макроекономіка: навчальний посібник / К. С. Солонінко.
К. : Центр навчальної літератури, 2002. – 320 с.

Старченко В.Д. Макроекономіка : Опорний конспект лекцій /
В.Д.Старченко. – К. : УФІМБ, 2000. – 104 с.

Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.,
Вікар, 2003. – 262 с.

Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / Л.А.Швайка.
– К., Знання, 2006. – 435 с.

Шевчук В.Я. Макроекономічні проблеми сталого розвитку / В.Я.Шевчук. –
К. : Геопринт, 2006. – 199 с.

ДОДАТКИ

Додаток А

Рис. 1. Форми та зміст впливу держави на економіку підприємства

Додаток Б

 

Рис. 2. Перелік функціональних підсистем

економічної безпеки підприємства

PAGE

PAGE 33

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020