.

Скандинавсько-руські відносини у 10-11 століттях

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
87 2869
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Русько-скандинавські відносини в Х-ХІ ст.»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ РУСЬКО-СКАНДИНАВСЬКИХ ВІДНОСИН ТА
ЗАГАЛЬНІ ЇХ НАПРЯМКИ ТА ОСОБЛИВОСТІ…………….. 5

1.1. Передумови русько-скандинавських
відносин…………………………………….. 5

1.2. Погляди дослідників на роль скандинавів-норманів на розвиток

Київської
Русі…………………………………………………………..
………………………………. 6

1.3. Літературні джерела, які висвітлюють русько-скандинавські відносини

в Х-ХІ
століттях………………………………………………………
………………………………… 13

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РУСЬКО-СКАНДИНАВСЬКИХ ВІДНОСИН….. 20

2.1. Українсько-шведські відносини. «Шлях із варягів у греки» як прояв
торгових стосунків зі скандинавськими
народами………………………………………. 20

2.2. Матримоніальні зв’язки скандинавських монарших дворів з руськими
князівськими династіями у ХІ
столітті……………………………………………………….
. 23

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………………….. 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ……………………………………………………… 34

ВСТУП

Актуальність дослідження. Упродовж останнього десятиліття зріс інтерес
історичної науки до вивчення соціокультурних контактів різних народів.
Вивчення зазначених контактів в епоху Середньовіччя, окрім
науково-теоретичної цінності, має також цінність практичну, оскільки дає
сьогоденню уроки взаємодії різних культур – наприклад,
східнослов’янської та скандинавської. Немає жодного сумніву в тому, що
саме Русі як етнокультурній реальності, що виникла на перехресті
цивілізацій між Заходом і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю,
належить провідна роль в історичному житті українського народу,
включаючи і його міжнаціональні спілкування; саме в часи Давньоруської
держави були закладені підвалини українсько-західноєвропейських взаємин
у різних сферах, від економічної до духовної.

У вітчизняній історичній науці дана тема, незважаючи на зазначену
актуальність, висвітлена фрагментарно. Зокрема, князівські
матримоніальні союзи ХІ-ХІІ ст. розглядав у своїй монографії “Очима
Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVШ ст.” Д.С. Наливайко.
Куди більшу увагу зв’язкам Русі і Скандинавії присвятили зарубіжні
вчені: М.А. Алпатов, Т.Н. Джаксон, Г.С.Лебєдєв, О.О. Мельникова, Є.А.
Ридзевська, Б.А. Рибаков, Г.Б. Бедненко, О.І. Богуславський, А.В.
Назаренко, В О. Мошин, Н А. Баумгартен, X. Рюсс, Я.Галлен та інші.

Мета і завдання дослідження. У даній роботі за мету пославлено розкрити
головні особливості та напрямки русько-скандинавських відносин в Х-ХІ
століттях.

Завдання дослідження:

– визначити історичні, географічні та політичні передумови виникнення
русько-скандинавських відносин;

– окреслити і дослідити головні напрямки русько-скандинавських відносин
в Х-ХІ століттях;

– визначити місце і значення русько-скандинавських відносин
досліджуваного періоду, їх вплив на Київську Русь.

Об’єкт дослідження: відносини між Київською Руссю та скандинавськими
державами у Х-ХІ століттях.

Предмет дослідження: умови та головні напрямки русько-скандинавських
відносин в Х-ХІ століттях.

Методи дослідження: літературний метод, часовий, порівняльний, методи
аналізу, синтезу, узагальнення та ін.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка містить два розділи з підрозділами, висновків та списку використаних
джерел.

РОЗДІЛ 1

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ РУСЬКО-СКАНДИНАВСЬКИХ ВІДНОСИН ТА ЗАГАЛЬНІ ЇХ
НАПРЯМКИ ТА ОСОБЛИВОСТІ

1.1. Передумови русько-скандинавських відносин

Приблизно наприкінці VIII ст. почався масовий відхід варягів (норманів)
із своєї батьківщини в пошуках нових засобів для існування й наживи.
Об’єднавшись у військові дружини, вони швидкохідними човнами діставалися
до віддалених куточків світу. Спочатку варяги побували на землях Данії,
Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й
задовго до Колумба висадилися з Америці. Основними їхніми заняттями
стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися
мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника,
так і до себе.

На початку IX ст. активізувалось проникнення варягів через систему річок
й озер углиб Східної Європи. На той час, напевне, встановилися й перші
контакти між праукраїнцями й скандинавами. Археологічна наука не виявила
слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу
скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі.
На українських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна
державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль
варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими [17,
c.75].

Князі Руської землі Аскольд і Дір брали на службу дружини варягів, їхні
конунги виконували певні доручення. Зокрема, варяги брали участь у
посольстві русів до Константинополя у 838 р. У складі праукраїнських
дружин князя Аскольда у 860-866 рр. вони ходили на Візантію, а потім на
мусульманські міста Закаспію. Але ці військові вправи мали
короткочасний, епізодичний характер, так само, як і торгівля норманських
купців.

Проте з часом південний напрямок стає домінантним у військово-службовій,
здобичницькій і торговельній діяльності скандинавів. Торуються шляхи
руху варягів на Південь. Один з них пролягав Волгою до Каспійського
моря. Ще важливішим був “шлях з варяг у греки”. Ним скандинави
діставалися до Чорного моря й Візантії в пошуках воєнної здобичі й
військової служби. Він ішов з Балтійського моря через систему річок і
волоків із верхів’їв Західної Двіни в Двіну й далі до Чорного моря.
Переміщення товарів і грошей цим шляхом відіграло значну роль у
розвиткові економічних взаємин в українських землях. Важливе значення
мало й надходження ним у країни Північної Європи східного срібла, яке в
ті часи вважалося міжнародною валютою.

1.2. Погляди дослідників на роль скандинавів-норманів на розвиток
Київської Русі

Питання про роль, яку відіграли скандинави-нормани (що називалися на
Русі варягами) у творенні в IX-X ст. першої держави на
східнослов’янських землях — Київської Русі — є предметом давньої
дискусії, що часто виходила за суто наукові рамки. При цьому
обговорювалися здебільшого питання, пов’язані з інтерпретацією
конкретних історичних подій: чи була скандинавською за походженням княжа
династія, що правила на Русі; чи справді відбулося “покликання” варягів
на княжіння; чи піддавалися східні слов’яни завоюванню з боку норманів;
чи була скандинавська колонізація на східнослов’янських землях; яка
кількість та питома вага скандинавських археологічних матеріалів на
Русі?

Останнім часом бачимо новий підхід до проблеми: її почали розглядати у
площині двобічних русько-скандинавських зв’язків ранньосередньовічного
періоду. Ми робимо спробу порушити питання про роль норманів у Київській
Русі в порівняльно-історичному плані: чи була яка-небудь специфіка в
історичних процесах, що відбувалися на східнослов’янських землях,
порівняно з іншими слов’янськими країнами, яку можна пов’язати з
діяльністю норманів, і чи спричинила участь варягів у становленні
Київської Русі зміну темпів державотворення на східнослов’янських землях
(знову-таки порівняно з іншими регіонами розселення слов’янства)?

У сфері соціально-економічних стосунків віднайти специфічні явища,
принесені скандинавами, не вдається через типологічну спорідненість
шляхів генезису феодальних взаємин у слов’ян і скандинавів та
синхронність цього процесу в цих країнах. Для ранньосередньовічної Русі
характерним є підкорення безпосередніх виробників державною владою в
особі князів та їхніх дружин. Основною формою залежності були державні
податки, насамперед поземельна данина. Становлення системи державної
експлуатації належить до IX—X ст. Індивідуальна (вотчинна) велика
земельна власність виникає пізніше (з XI ст.) і відіграє другорядну
роль. У західнослов’янських країнах (Великій Моравії, Чехії, Польщі) у
ранньому середньовіччі простежується такий же тип соціально-економічних
стосунків. Панування державно-феодальних форм при пізньому (з XI ст.)
розвитку індивідуальної великої земельної власності є характерним і для
ранньосередньовічної Скандинавії.

У ранньосередньовічній Русі створювалися “волості”, якими керували вже
представники київської княжої династії Рюриковичів. Аналогічним чином
формувалися території таких слов’янських держав, як Велика Моравія (в
основі — союз моравів, приєднувалися союзи племінних князівств віслян і
полабських сербів, дрібніші утворення — племінні князівства в Чехії,
Сілезії, Паннонії); Польща (в основі — союз гнєзненських полян,
приєдналися союзи племінних князівств віслян, лендзян, мазовшан,
поморян, племінні князівства в Сілезії). Утворення скандинавських держав
(Данії, Норвегії, Швеції) відбувалося також шляхом об’єднання під єдиною
владою (протягом IX—X ст.) кількох державних спільнот. І. Шаскольський
звернув увагу на наявність у східних слов’ян спочатку двох центрів
державотворення —південного (із столицею в Києві) і північного (земля
ільменських словенів), що, на його думку, аналогічно до ситуації у
скандинавських державах, де простежуються подібні пари: у Швеції —
об’єднання з центрами в Упланді та Гьоталанді, в Норвегії — у Веетфальді
й у районі майбутнього Трондхейма, в Данії — на Шотландському півострові
та землі Зеландія. Проте ця паралель не може бути визнана лише
русько-слов’янською. Аналогічні явища спостерігалися і в інших
слов’янських країнах: змагалися між собою як центри державотворення
князівства Борни і Людвіти в Хорватії (початок IX ст.), Мойміра і
Прибіни в Моравії (перша третина IX ст.), чехів та лучан в Чехії (друга
половина IX ст.), віслянсько-лендзянського об’єднання і гнєзненських
полян у Польщі (друга половина IX — середина X ст.). Отже, складання
територіально-політичної структури в слов’янських і скандинавських
державах було схожим (на Русі і в Скандинавії цей процес до того ж
відбувався синхронно) і особливих русько-скандинавських паралелей, які
можна було б пов’язати з норманським впливом на східнослов’янських
землях, не простежується.

В процесі становлення міст — центрів політичної влади в скандинавських
країнах — часом серйозних зрушень були кінець X — перша половина XI ст.,
коли багато центрів попередньої епохи змінювалися на поселення,
засновані королівською владою, чи зазнали істотних топографічних змін
(переміщення центру поселення). Питання про те, що було на Русі,
дискутується давно. На думку однієї групи дослідників, тут
спостерігається континуітет між старими “племінними” центрами і центрами
політичної влади Київської держави. Інші вважають, що при формуванні
держави відбувалася зміна політичних центрів. Сучасний стан
археологічних даних з цієї проблеми дає можливість зробити висновок про
вірогідність другої позиції. Наприкінці X — на початку XI ст., в період
остаточної ліквідації самостійності східнослов’янських союзів племінних
князівств і утворення нової політичної структури з волостями як
складовими частинами єдиної держави, припинили існування багато
укріплених поселень. 319 міст, що були центрами волостей-княжінь на
східнослов’янській території в період єдиної Київської держави (кінець X
– поч. XII ст.), лише два — Київ (центр, з якого здійснювалося
підкорення східнослов’янських союзів племінних князівств) і Чернігів —
еволюціонували безпосередньо з центрів переддержавних спільностей. В
усіх інших випадках було створено новий центр після переходу території
того чи іншого союзу племінних князівств під безпосередню владу
київських князів. Очевидно, це було пов’язано із прагненням
нейтралізувати сепаратизм місцевої знаті. Аналогічний процес (заміна
старих “племінних” центрів новими, що створювалися за ініціативою знаті
держави, яка формувалася) відбувався під час утворення держав у Чехії й
Польщі. Таким чином, і в еволюції політичних центрів не знайдено
норманського впливу, оскільки в скандинавських і слов’янських країнах
вона була схожою, при цьому вирішальні зміни в Скандинавії та на Русі
відбувалися в той самий час.

У процесі формування панівного класу в Скандинавії провідна роль
належала дружинному елементу. Княжі дружини були основою панівного класу
і в слов’янських країнах. Існування постійних дружин у слов’ян, за
візантійськими джерелами, простежується вже з VI—VII ст. (задовго до
виходу на історичну арену скандинавських вікінгів). У період утворення
держав (IX—X ст.) вони відіграють провідну роль практично в усіх
слов’янських народів. Таким чином, давня думка про привнесення інституту
дружини норманами не підтверджується. Інша річ — питання про питому вагу
вихідців із Скандинавії в дружинах давньоруських князів. Контингенти
скандинавських вікінгів з’являлися на східнослов’янських землях з другої
половини IX ст. (дружини Аскольда і Діра, Рюрика та Олега) до середини
XI ст. (дружини Інгвара, конунга Харальда Сигурдссона). До середини X
ст. вони після походів на Візантію (860, 907, 944 рр.), певно,
скеровувалися київськими князями (в рамках виконання
русько-візантійських договорів) на прикаспійські землі; вцілілі
поверталися зі здобиччю на батьківщину. З кінця X ст. варяги після цих
походів часто йшли до Візантії, де служили імператорам. Тому можна
вважати, що лише невеликий відсоток від первісного складу дружин
вікінгів, які приходили на Русь, осідав там. Проте одна з таких дружин —
Рюрика, пізніше очолена Олегом, (прийшла у Східну Європу, за літописом,
у 860-х рр.), не здійснювала походів у Візантію і на Схід і, вочевидь,
осіла майже повністю (цьому мало сприяти вокняжіння її проводиря в Києві
— столиці Русі). Дружини вікінгів були численнішими за королівські
дружини Скандинавії, а отже, і їхніх слов’янських аналогів — княжих
дружин; тому результатом такого осідання була висока питома вага
дружинників скандинавського походження на службі в київського князя в
кінці IX — першій половині X ст. Головним чином цим можна пояснити
переважання скандинавських імен серед руських послів, що називаються в
текстах договорів Олега та Ігоря з Візантією 911 і 944 рр. (відповідно
80 і 68 %). Це вже були варяги у другому-четвертому поколіннях. У
наративних відомостях про давньоруську знать середини — кінця X ст.
також трапляються (поряд із слов’янськими — Притич, Малк, Добриня, Блуд)
скандинавські імена (Свенельд, Асмуд) [17, c.92].

Про політичну роль варягів у давньоруських дружинах свідчать і
археологічні дані. Однак визначити за ними питому вагу норманів у
панівній верстві Київської Русі досить важко. Скандинавські елементи
знаходять переважно у похованнях кінця IX-X ст., що містять багатий
інвентар, у тому числі зброю (так звані “дружинні поховання”). Однак
такі особливості поховального обряду, як багатство інвентаря і наявність
зброї, здавна були характерними для германців (в тому числі скандинавів)
і кочових народів, але зовсім не притаманні слов’янам. Слов’янські
поховання VI— VIII ст. у Східній та Центральній Європі практично
безінвентарні (в них трапляється лише кераміка), хоча з писемних джерел
відомо, що в той час у слов’ян були князі та знать (в тому числі
дружинники). Існують багаті дружинні поховання VIII—IX ст. в Моравії та
Хорватії, у слов’янських державах, що виникли поблизу території, де в
другій половині VI— VIII ст. містився Аварський каганат — об’єднання,
створене кочовиками-аварами. Водночас у Польщі, що займала “серединне”
положення в області ранньосередньовічного розселення слов’янства і не
зазнавала історичного впливу ні з боку германців, ні з боку кочовиків,
багатих поховань зі зброєю практично не знайдено (хоча з писемних джерел
відомо, що дружинна верства існувала і — принаймні в X ст. — панувала у
суспільстві). Єдиний могильник з багатими похованнями дружинників
розкопано в Лютомерську (поблизу Лодзі), проте поховані там у першій
половині XI ст. воїни були вихідцями з Русі, до того ж варязького
походження. Звісно, появу багатих поховань дружинників у слов’янських
землях слід пов’язувати з іноземним впливом, при цьому на Русі — зі
звичаями норманів і, можливо, подекуди (на півдні) кочовиків. Через це
дуже важко за кількістю дружинних поховань з норманськими рисами
визначити питому вагу вихідців із Скандинавії в давньоруській панівній
верстві. Серед захоронених у “дружинних похованнях” мають бути,
по-перше, скандинави, для яких перебування на Русі було лише тимчасовою
службою; по-друге, нормани, що осіли на Русі; по-третє, їхні нащадки;
по-четверте, дружинники місцевого походження, що перейняли вказані
особливості обряду. Якщо співвідношення цих категорій ще можна (з дуже
великим ступенем гіпотетичності) визначити, то зовсім неможливо
встановити кількість слов’янських дружинників, які не перейняли звичай
багатих поховань зі зброєю (хоча, мабуть, він був привабливий для
дружинників місцевого походження, тому що підкреслював привілейоване
становище дружинної верстви у суспільстві), оскільки їхні поховання не
виділяються серед пересічних.

Загалом можна зробити висновок, що нормани, відіграючи значну роль у
конкретних подіях, пов’язаних з формуванням Давньоруської держави
(скандинавське походження правлячої династії, входження до
давньоруського панівного класу значного скандинавського елементу), не
привнесли специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов’янського
суспільства. Це було зумовлено збігом принципової сутності цих процесів
у Скандинавії і в слов’ян та їхньою синхронністю в обох регіонах.

Щодо впливу норманів на темпи державотворення на східнослов’янських
землях, то останнім часом стає обов’язковою теза, що вони пришвидшили
цей процес, будучи великою військовою силою, до того ж надплемінною, не
пов’язаною з місцевими традиціями. Це твердження здається логічним (хоча
уявлення про східнослов’янське суспільство IX-X ст. як племінне є
помилковим), але так само логічно можна обґрунтувати й протилежну
позицію. Скажімо, припустити, що нормани внесли до політики київських
князів орієнтацію на далекі походи (на Візантію та Схід), на захоплення
воєнної здобичі, через що консервувався розвиток внутрішніх процесів.
Зокрема, протягом тривалого часу зберігалася внутрішня “автономія” низки
східнослов’янських союзів племінних князівств, які ще в IX ст. стали
данниками київських князів (дреговичі, радимичі, кривичі) — вона була
ліквідована лише в кінці X ст., тобто в епоху, коли можна припустити
ослаблення варязького впливу (після загибелі майже всього війська

Святослава в далеких походах і скерування Володимиром найманого
варязького загону у Візантію). Можна вважати, що орієнтація на воєнну
здобич не сприяла і ранньому розвиткові великого приватного володіння на
Русі. Спробуємо тому відійти від гіпотетичних побудов і подивитися на
темпи розвитку Київської Русі порівняно з іншими слов’янськими
державами. Раніше, ніж на Русі, утворилися держави у Великій Моравії та
Хорватії (перша половина IX ст.) — у слов’ян, які контактували з
розвинутішими суспільствами — франкським та візантійським. Полабські й
поморські слов’яни, які мали тісні зв’язки зі скандинавами, відстали у
своєму розвитку (лише в ободритів у X—XI ст. формується держава).
Найбільш синхронно з Руссю розвивалися Чехія й Польща. Тут творення
держав відбувалося у межах IX-X ст.; до кінця X ст. закінчилося
підкорення князями, відповідно чехами і гнєзненськими полянами, сусідніх
слов’янських переддержавних спільнот і остаточно виникла нова державна
територіально-політична структура.

Отже, порівняння хронології формування держав на Русі та в інших
слов’янських народів не дає можливості впевнено вважати, що участь
норманського елементу в утворенні держави на східнослов’янських землях
пришвидшила або сповільнила цей процес. Таким чином, розгляд питання про
роль норманів на Русі крізь призму зіставлення особливостей і темпів
державотворення у східних слов’ян та в інших слов’янських землях
приводить до висновку, що вихідці зі Скандинавії, незважаючи на їхню
значну роль у “зовнішніх” проявах цього процесу, не мали помітного
впливу на його принципові характерні риси і темпи розвитку. Однак це не
дає підстав стверджувати про їхню виняткову роль у формуванні
давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих
соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які
відбувалися на Русі за об’єктивними законами внутрішнього розвитку
суспільства [17, c.94-95].

1.3. Літературні джерела, які висвітлюють русько-скандинавські відносини
в Х-ХІ століттях

Значний «руський відгомін» знаходимо в західноєвропейській художній
літературі XI-XII ст.: скандинавських сагах, німецькій епічній поезії,
французьких chansons de geste і рицарському романі. Почнемо зі
скандинавських саґ, зокрема «королівського циклу» (“Геймскрінґла”), і
загалом історичних, які розповідають про реальних осіб, їхні діяння та
подвиги, і за своїм змістом та характером перебувають на межі між
історичною оповіддю і художньою творчістю. Скандинавська сага «виникла в
суспільстві, в якому історична і художня розповіді ще не відділилися
одна від одної як різні жанри. Сага — і те, й інше, тому вона і не
історія, і не роман» (Гуревич А. Я. История и сага. — M., 1973, с. 15).
Автори саґ ставили перед собою історіографічні завдання — дати правдиву
картину життя минулих поколінь і славних героїв, але великою мірою
здійснювали ці завдання художніми засобами, компонуючи дійсні факти за
законами свого жанру, підпорядковуючи їх спільній художній структурі. А
це, зрештою, призводило до художньої трансформації історичної правди,
перетворювало історичну розповідь на своєрідний художній твір.

Втім «руський відгомін» звучить і в саґах іншого типу, неісторичних
саґах, генетично споріднених з німецьким героїчним епосом і типологічно
близьких до нього, як, зокрема, в сазі про Тідрека Бернського.

Щодо історичних саг, то вони відбивають реальні контакти Скандинавії і
Русі, які у IX-XI ст. відзначалися неабиякою широтою й активністю. Ясна
річ, ці саги, що створювалися в далекій Ісландії, яка до того ж була
тісно пов’язана насамперед з Норвегією (тоді як Русь була пов’язана
насамперед із Швецією), не могли дати більш-менш повного відображення
тривалого й різнобічного процесу тогочасних скандинавсько-руських
спілкувань, —вони «вихоплюють» окремі його епізоди, але, даючи цим
епізодам висвітлення, що відзначається високим рівнем історичної
достовірності, тим самим виразно передають характер і колорит усього
названого процесу.

Історичні саґи ґрунтовно вивчалися з обох сторін, і східнослов’янськими,
російськими й українськими, і західними, скандинавськими й німецькими
дослідниками. Слід зазначити, що поглиблений інтерес до цих саг виявляли
норманісти, шукаючи в них підтвердження своєї теорії норманського
походження руської державності. Але ніяких підтверджень такого змісту
вони в саґах не знаходили і не могли знайти. Навпаки, саґи містять
значний історичний матеріал, який заперечує «норманську теорію»,
оскільки вони, як правило, малюють скандинавських конунґів і ватажків
дружин як найманців на чужині, у руських князів, котрі тимчасово
користувалися їхніми послугами. Цікаво, що саґи, які чітко повідомляють,
наприклад, про скандинавське походження герцоґів Нормандії, не містять
навіть натяку на щось подібне щодо Русі, і це «показує, що та частка
скандинавського походження, котра, безсумнівно, була у т. зв.
Рюриковичів, не була характерною в очах їхніх співвітчизників»
(Рыдзевская Е. А. Ярослав Мудрый в древнесеверной литературе // Краткие
сообщения о докладах и полевых исследованиях истории материальной
культуры. — М. — Л., 1940. — Т. 7., с.67).

В основному саґи відтворюють порівняно невеликий період з історії
Київської Русі, часи правління князів Володимира і Ярослава, і «все
важливе й достовірне, що саги повідомляють про Русь, належить до
недовгого відрізку часу, десь від 975 по 1050 рік», — пише німецький
скандинавіст Ф. Браун (Braun F. Das historische Russland in nordischen
Schriften vom 10. bis 14. Jahrhundert // Festschrift fuer E. Mogk zum
70. Geburtstag. — Halle, 1924, с. 171). Причому князь Володимир у них
постає вже ніби в тумані, як величезна напівлеґендарна постать минулих
часів, і лише Ярослав змальовується як сучасник, зі своєрідним реалізмом
цих самобутніх літературних пам’яток.

Відомості про Русь, руські мотиви й алюзії містять чимало саґ, але
вирізняються серед них у цьому відношенні три твори: «Сага про Олафа
Трюґґвасона», «Сага про Еймунда» і «Сага про Гаральда Сіґурдарсона». З
них перша і третя входять до «Геймскрінґли», автором якої вважається
Сноррі Стурлусон, видатний ісландський письменник і політичний діяч
першої половини XII ст., третя ж, теж історична, стоїть поза цим
«королівським циклом» саґ, оскільки її герой не належав до норвезьких
конунґів. Кожна з цих саґ включає значні за обсягом «руські епізоди», в
яких з різною мірою достовірності відображено важливі події з історії
Київської Русі й тогочасних скандинавсько-руських взаємин.

«Саґа про Олафа Трюґґвасона» посідає в «Геймскрінґлі» одне з почесних
місць, оскільки її герой, конунґ Олаф Трюґґвасон (994-1000) був дуже
шанований у середньовічній Норвегії та Ісландії як перший християнин на
норвезькому троні й прямий попередник Олафа Святого. Сноррі змалював
його ідеальним конунґом, у якому втілились усі кращі якості правителя. В
цій славетній сазі є два «руські епізоди», різні за змістом і
характером. Перший з них, як встановлено дослідниками, має цілком
історичний характер. Це розповідь про те, як у дитинстві Олаф потрапив
до країни Ґардаріки, тобто до Русі, де його виховали конунґ Вальдемар
(князь Володимир) і його дружина Аллогія (княгиня Ольга). Як бачимо,
княгиню Ольгу, матір Володимира, Сноррі перетворив на його дружину,
причому характерно, що в сазі вона виступає не під власним
скандинавським ім’ям (Helga), а під ім’ям Аллогії (Allogia), яке є
вивідним від слов’янізованого імені Ольга. Вирісши, Олаф повернувся на
батьківщину, здійснив багато походів і подвигів, а потім мав видіння, в
якому йому було велено вирушити до Греції, прийняти там християнську
віру й поширювати її серед інших народів. На зворотному шляху з
Константинополя герой саґи навідується до Києва, де переконує своїх
колишніх виховників, Вальдемара й Аллогію, прийняти християнство.

Такий зміст другого «руського» епізоду саґи, який, на відміну від
першого, не відтворює реальних історичних подій (Рыдзевская Е. А.
Легенда о князе Владимире в саге об Олафе Трюггвасоне // ТОДРЛ. — Л.,
1935. — Т. 2.). Це вигадка в дусі поширених умонастроїв епохи, коли
християнство остаточно утвердилося й на скандинавській півночі, вигадка,
пов’язана із загальним ідеалізуючим тлумаченням Олафа Трюґґвасона, з
провідною тенденцією цього образу, про яку йшлося вище. Разом з тим, як
вважають деякі дослідники, цей епізод спирається й на певні явища в
системі візантійсько-русько-скандинавських відносин часів Олафа
Трюґґвасона, коли норманни нерідко приймали «східне християнство» у
Візантії, а візантійці не гребували й їхніми послугами з метою поширення
християнської проповіді на Русі. Однак у сазі можливі «прецеденти»
переросли у фантастичну концепцію вирішальної ролі першого норвезького
короля-християнина також у християнізації Русі, що передусім мало
звеличувати останнього.

Цікава також «Саґа про Еймунда», дія якої повністю відбувається на Русі,
її герой Еймунд був ватажком загону норвезьких найманців і брав
безпосередню участь у бурхливих подіях політичної історії Русі на
початку XI ст. Розпочинається саґа з розповіді про напружену ситуацію,
яка склалася на Русі після смерті князя Володимира внаслідок незгоди між
його синами Бурислейфом (Святополком), Ярислейфом (Ярославом) і
Вартілафом (Бречиславом), що правив у Полоцьку (насправді він був онуком
Володимира). Еймунд зі своїм загоном іде на службу до Ярослава і на його
боці воює проти Святополка та його союзника й тестя — польського короля
Болеслава Хороброго; до речі, в сазі ім’я останнього перейшло на
Святополка (Бурислейф). Саґа не дає повного й послідовного викладу подій
першого, особливо бурхливого періоду правління Ярослава, зокрема випали
з неї такі важливі події, як поразка Ярослава на Бузі, захоплення Києва
військом Болеслава, винищення цього війська киянами. Очевидно,
пояснюється це тим, що Еймунд не був учасником усіх цих подій, а
ісландські саги будувалися у формі життєпису головного героя. Не
обійшлося і в цій сазі без домислів, особливо в заключних 8-11 розділах,
де, зокрема, розповідається про невірогідне вбивство Бурислейфа
(Святополка) Еймундом, вчинене в якомусь лісі за допомогою хитрощів.

Проте ці домисли — власне, неминучі в саґах, які складалися на основі
пізніших переказів, — не міняють загального історичного характеру «Саґи
про Еймунда». Як не раз уже констатували дослідники, в ній виведено
історично достовірний образ Ярослава Мудрого, розумного і владного
правителя, справжнього господаря у своїй державі, який не любив
розкидатися грішми (в сазі не без роздратування закидається Ярославові
скупість, відсутність «широти душі”). Разом з тим, чи не найвиразніше
передає ця саґа характер тогочасних скандинавсько-руських взаємин і
загалом специфічний колорит епохи, доповнюючи тим самим літописи та інші
джерела (Лященко А. И. “Edmundar Saga” и русские летописи // Известия АН
СССР. — Л., 1926. — 6 серия. — Т.20. — Вып. 12.).

Серед саґ «Геймскрінґли» найбагатша «руськими епізодами» «Саґа про
Гаральда Сіґурдарсона», герой якої, вояк-авантурник і скальд, пізніше
король Норвегії (1046-1066), належить до найяскравіших і найколоритніших
постатей скандинавського середньовіччя. Ще юнаком Гаральд, після поразки
його брата конунґа Олафа, втік до двору Ярослава (1031 р.) і допомагав
йому у війнах з печенігами, про що свідчать і руські літописи. В Києві
він закохався в Єлизавету, дочку Ярослава Мудрого, і перш ніж просити її
руки вирушив зі своїм загоном на пошуки слави й багатства, заручившись
попередньою домовленістю з князем. Він служив у візантійського
імператора, відзначився у війнах, що їх вела імперія в Італії, Африці та
Малій Азії, побував як паломник у Єрусалимі і лише 1042 року повернувся
до Києва й одружився з Єлизаветою. Невдовзі по тому він вирушив на
батьківщину, відвоював королівський трон і впродовж двадцяти років
правив Норвегією, відзначаючись твердістю і жорстокістю.

Як розповідає саґа, під час втечі з Візантії, де він внаслідок
придворних інтриґ потрапив до в’язниці, Гаральд, пливучи Чорним морем до
Русі, склав кілька пісень, звернених до Єлизавети, «дочки конунґа
Ярослава», руки якої він домагався. Наведемо кілька строф із пісні
Гаральда у підрядковому перекладі:

«Ми зітнулися з трандами так, що вони мали чисельну перевагу. Сталася,
звичайно, запекла й жорстока битва, коли ми стялися одне з одним. Ще
юнак, я навіки втратив свого повелителя, теж юнака, який поліг у битві.
Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає.

Я знаюсь на восьми мистецтвах: вмію кувати вірші, можу мчати на швидкому
коні, часто плаваю, вмію бігати на легких лижах, метати спис і гребти
веслом. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає.

Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати, що саме ми на світанку
в південному місті змахнули мечами, метнули списи; там є багато доказів
наших подвигів. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не
кохає» (Лященко А. И. Былины о Соловье Будимировиче и сага о Гаральде //
Sertum bibliologium в честь А. И. Малеина. — Петроград, 1922, с. 126).

b

d

-–

?

?

?

f

¦?

???????¤?¤?$???????c?Львова, зроблені також не з оригіналу; перекладом
Львова скористався К. М. Батюшков для своєї «Пісні про Гаральда
Сміливого», яка являє собою вільне наслідування норвезького
короля-скальда. Що ж до пізнішої «Пісні про Гаральда і Ярославну»
О.К.Толстого, то це цілком самостійний твір, романтично-сентиментальна
балада про вірного рицаря-коханця, в якій уже нічого не лишилося ні від
історичного Гаральда, ні від його скальдичної поезії.

Українською мовою цю пісню переклав Іван Франко під назвою «Пісня про
дівчину з руської країни». Вперше цей переклад був опублікований у
«Літературно-науковому віснику» (1907, кн. 2, с. 315-317) з приміткою
перекладача, стислою біографічною довідкою про автора пісні і
передрукований у 50-томному зібранні творів Франка (737, XII). Переклад
зроблений Франком не з ориґіналу, а з німецького перекладу Р. Абіхта,
наведеного як ілюстрація у його розвідці «Південноруська «Пісня про
Ігоря» і її зв’язок з північногерманською поезією» (769). До речі, в
коментарі до перекладу Франка в академічному 50-томному зібранні його
творів подається перший рядок названого німецького перекладу «Am weiten
Sizilier flog vorbei der Kiel», наведений Франком, і кваліфікується…
як «перший рядок ориґіналу» (Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти
томах. — К., 1976-1986., XII, с. 719).

Переклад Франка, хоч і зроблений з перекладу-посередника, за змістом
набагато ближчий до ориґіналу, ніж названі вище вільні переклади й
переспіви; в цьому можна пересвідчитись, зіставивши його хоча б з
наведеним вище підрядником кількох строф скальда Гаральда. Ближчий він
до ориґіналу і в деяких компонентах віршової форми, зокрема в строфіці,
у відносній простоті образності, загалом не властивої поезії скальдів.
Відсутня у Франка й тенденція до романтизації Гаральда, яка так виразно
проявляється у вільних перекладах і переспівах часів преромантизму й
романтизму.

У з’язку з цим слід зазначити, що Снорі Стурлусон у своїй сазі
розповідає про цього, за пізнішими уявленнями, «романтичного героя» з
тверезою і діловитою реалістичністю, турбуючись передусім про
достовірність розповіді. Він малює Гаральда як людину мужню, відчайдушно
сміливу, але разом з тим хитру й жорстоку, особливо ж небайдужу до
воєнної здобичі. До речі, навіть скальди, більш схильні відтіняти
«романтичну сторону» історії Гаральда, відзначають його жадібність до
трофеїв. Наприклад, Торарін Скеґґісон каже, що цей «зразковий витязь
набрав повні руки розпеченого червоного вугілля (тобто золота) землі
грецької» (Лященко А. И. Былины о Соловье Будимировиче и сага о
Га-ральде // Sertum bibliologium в честь А. И. Малеина. — Петроград,
1922, с. 116-117). А саґа з суворою й прямодушною правдивістю
розповідає, що Гаральд відправив у Київ, а звідти на батьківщину
«величезні багатства, рівні яким ледве чи можна побачити, бо він
пограбував ті краї землі, що славились золотом і дорогоцінними речами».
Так здобував Гаральд право на одруження з дочкою великого князя
Ярослава. Втім ці його «подвиги» не виходили за рамки тогочасних
морально-етичних норм панівного класу, вони аж ніяк не вважалися чимось
ганебним або навіть компрометуючим у феодальному середовищі.

В цілому «руські епізоди» історичних саг засновані на реальних фактах
скандинавсько-руських взаємин і з різною мірою достовірності відбивають
реальні події тогочасної історії Русі [15, c.109].

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ РУСЬКО-СКАНДИНАВСЬКИХ ВІДНОСИН

2.1. Українсько-шведські відносини. «Шлях із варягів у греки» як прояв
торгових стосунків зі скандинавськими народами

Перша документальна згадка про контакти між народами Скандинавії та
народом України (союзом слов’янських племен) є експедиції вікінгів
(слов’янська назва вікінгів «варяги») до Києва, який називали предки
шведів у сагах Гардарікою. А історія України називає «Шлях із варягів у
греки». Один з цих варягів Рюрік за літописом був засновником княжої
династії Рюриковичів, котрі правили у стародавній українській імперії
Київська Русь до 14 століття. Задовго до виникнення шведської системи
парламентаризму (Епоха Свободи) та британської системи парламентаризму
(Палата лордів Великої Британії) предки українців вже мали ту модель
аристократичної демократії: Віче та князі Київської Русі «колиски
сучасного європейського парламентаризму».

Шлях із варя?гів у гре?ки («Грецький шлях») — назва основного водного
торгового шляху Київської Русі, що зв’язував північні райони країни з
південними руськими землями і скандинавські країни з Візантійською
імперією.

Опис шляху є в «Повісті временних літ» і у творі візантійського
імператора Константина VII Багрянородного «De administrando imperio»
(«Про управління імперією»; складений у 943–953 роках). Виник у кінці
9-го на початку 10 століття, занепав в 1204 році, після руйнування
Константинополя хрестоносцями, в наслідок чого центр світової торгівлі
переміщується до Венеціанської республіки, що призводить до її розквіту
та втрати Києвом свого стратегічного значення. Переважна більшість
товарів зі Скандинавії та півночі Русі стали переправляти навколо
європейсьго континенту, що змусило перенести столицю Русі з Києва до
Володимира (Володимир-Волинський).

Починався в околицях сучасного Стокгольма, проходив Балтійським морем,
Фінською затокою, по Неві, озерах Ладозькому та Ільмень, далі — по
Ловаті і Західній Двіні та їхніх притоках до Дніпра, потім по Дніпру в
Чорне море, далі повз острів святого Євферія (Березань), вздовж
західного чорноморського узбережжя до Константинополя. На цьому шляху
стояли міста Новгород, Смоленськ, Любич, Родня, Кічкас, Олешшя.

За версією академіка Бориса Рибакова, існувало два окремі шляхи: шлях із
варягів у греки та шлях із греків у варяги. Перший контролювався
варягами проходив зручним для мореплавців чином навколо Європи через
Середземне море, з’єднуючи чисельні прибережні варязькі держави із
Константинополем:

«и по тому морю (морю Вар?скому) внити доже и до Рима . а ? Рима прити
по тому же морю . къ Цс?рюграду».

Другий шлях контролювали руські князі та йшов він

« изъ Гр?къ по Днепру . и в?рхъ Дн?пра волокъ до Ловоти . и по Ловоти
внити въ Илмерь Ж ?зеро великоє . из негоже ?зера. потечеть Волховъ . и
втечеть въ ?зеро великоє Нево . и того ?зера внидет? оустьє в море
Вар?скоє.»

Руські купці, які долали шлях із Києва до Константинополя за 30-40 днів,
возили у Візантію хліб, ремісничі вироби, срібло в монетах, рабів,
хутро, мед, віск, а також товари із Скандинавії і Прибалтики (зброю,
янтар). Із півдня по Дніпру везли вина, прянощі, фрукти, дорогі тканини,
ювелірні вироби, скляний посуд.

Шлях мав велике значення для розвитку і внутрішньої торгівлі, сприяв
налагодженню різноманітних зв’язків окремих східнослов’янських племен та
прискоренню їх державного об’єднання навколо Києва.

Найбільше значення мав у 10 — першій третині 11 століття. Був зв’язаний
з іншими водними шляхами Київської Русі — Прип’ятсько-Бузьким, який вів
до Європи, і Волзьким, який виводив в Арабський халіфат. У 11-12
століттях внаслідок хрестових походів, які встановили зв’язки зі Сходом
через Середземне море, цей шлях втратив своє значення.

Аналіз української абетки Глаголиці та шведської мови дає підстави
стверджувати про вплив одна на одну (часте уживання кульок в літерах
тощо) у порівнянні з кирилицею [6, с. 385]. Старовинні археологічні
знахідки [7, с.3807] із зображеннями зі скандинавської міфології
свідчать про ведення побуту шведської колонії, ведення торгівлі предків
шведів з предками українців в Києві, присутність скандинавських
військових загонів на службі київського князя. Порівняльний аналіз
скандинавських та слов’янських імен у «Літописі Руському» літописця
Нестора додає упевненості про багатовікові контакти Швеції з Україною
(ім’я князів Аскольда, Діра, Олега, Ігоря тощо) [16]. А титул короля
Швеції (король готів — швед. med Guds nade, Sveriges, Goetes och Vendes
Konung) зберіг назву тотожню Готському князівству «Ойум», що заіснувало
свого часу на етнічних теренах України і залишило Кримськоготську мову
нам.

Згідно норманської концепції, Київська Русь прийняла власну назву «Русь»
від варязької еліти в Києві, яка вперше згадується під 830 роком у
Бертинських анналах. Ці історичні аннали розповідають, що імператора
Священної Римської імперії Людовика II, в Інгельхайм-ам-Райні в 839 р.
(у тому ж році була поява поява варягів у Константинополі), відвідала
делегація від візантійського імператора. Серед делегації були дві особи,
котрі називали себе «Рос» («Rhos vocari dicebant»). Людовик II запитав
про їх походження і дізнався, що вони були шведами з Київської Русі.
Вони були згадані також в 860 р. у документах візантійського патріарха
Фотія під назвою «Рос».

Відносини між шведськими королями й Київською Руссю були близькі
впродовж багатьох століть. Ярослав Мудрий був одружений на донці короля
Улофа Шетконунга Інгігерді.

2.2. Матримоніальні зв’язки скандинавських монарших дворів з руськими
князівськими династіями у ХІ столітті

Першим з того, що ми повинні виокремити, є унікальність
давньоскандинавських джерел: ті відомості щодо матримоніальних зв’язків
руської князівської династії зі скандинавськими дворами в XI – першій
половині XII ст., котрі містяться в низці ісландських королівських саг,
а також в “Діяннях архієпископів гамбурзької церкви” Адама Бременського
та в декількох середньовічних данських джерелах (“Діяння данців” Саксона
Граматика, Данські Бартоліанські аннали) не згадані в давньоруських
джерелах, як зауважує Т.Н. Джаксон [4].

Власне, дослідження Джаксон і дають нам змогу доповнити династичну схему
Х. Рюсса, яка у скоректованому варіанті виглядатиме так:

Володимир – (989-1011) – Анна (Візантія)

Владимировичі

Ярослав – (1019-1050) – Інгігерд-Ірина (Швеція)

Марія-Добронега – (1040-1087) – Казимір I (Польща)

Ярославичі

Володимир – (?) – Ода, графиня Ліппольд (Німеччина) – (до 1052) – Іда
фон Ельсдорф (Німеччина)

Ізяслав-Дмитрій – (1043-1078) – Гертруда (Польща) Вишеслава – (?) –
Болеслав II (Польща)

Всеволод-Андрій – (1050-1067) – донька Костянтина IX Мономаха (Візантія)

Анастасія – (1039-1046) – Андрій (Угорщина)

Єлизавета – (1044-1066) – Харальд (Норвегія)

Анна – (1050-1060) – Генріх (Франція) – (1060-1075) – Рудольф, граф
Креспі-Валуа (Франція)

Онуки Ярославичі

Ростислав-Іван Володимирович – (1060-1067) – Ланка? (Угорщина)
Ярополк-Петро Ізяславич – (1073-1086) – Кунігунда фон Орламюде
(Німеччина)

Святополк-Михаїл Ізяславич – (до 1113) – Комніна (Візантія)

Євпраксія Ізяславна – (1088-1089) – Мешко III (Польща) Олег-Михаїл
Святославич – (1083) – Феофано Музалон (Візантія)

Володимир-Василій Всеволодович Мономах – (1074-1107) – Гіта (Англія)

Апраксія-Адальгейда Всеволодівна – (1089) – Генріх III фон Стаде – (?)
Генріх IV (Німеччина)

Мономаховичі

Мстислав-Харальд-Федор Володимирович – (1095-1122) – Крістін (Швеція)

Мстислав-Харальд-Федір Володимирович – (1122-1132) – донька
новгородського посадника Завидя-Дмитрія Маріца – (1116) – Леон Діоген
(Візантія) Євфимія – (1117-1138) – Коломан I (Угорщина)

Мстиславичі-Мономаховичі

Інгібьорг – (1118) – Кнут Лавард (Данія)

Мальфрід – (1111) – Сігурд Хрестоносець (Норвегія) – (1133) – Ейрік II
(Данія)

Святополк-Іван – (1144) – Євфимія (Моравія) Ірина – (?) – Андронік
Комнін (Візантія) Єфросинія – (1146-1176) – Геза II (Угорщина)

Як бачимо, русько-скандинавські зв’язки не були визначальними в цій
системі, але займали в ній міцне становище і дбайливо підтримувалися.

Зазначимо, що в схемі бракує шлюбу Вальдемара Данського та Софії,
Сіффії, скандинавських джерел: “Вальдамар, конунг данів, оженився на
Сіффії, доньці конунга Валада в Пуліналанді і королеви Рікіси». Його
дату знаходимо у Данських Бартоліанських анналах: “1154. Вальдамар
заручився з Софією і став королем” [15]. Спираючись на аргументацію Я.
Галлена, котрий ототожнює Валада з мінським князем Володарем Глебовичем,
Джаксон доходить висновку, що “Сіффія, дружина Вальдемара Данського, –
це Софія, донька Володаря Глебовича Мінського, що померла 1198 р.”, й
уточнює: “«Гарна шкіра» і «Сага про Кнютлінгів» називають Валада
(Валадаря) конунгом у Пуліналанді, а «Огляд саг про данських конунгів» –
конунгом у Поленії. Обидва топоніми звично є назвами Польщі. Можливо,
прізвисько Валада пояснюється тим, що дружиною його була полька (Рікіса
– дочка польського князя Болеслава III та Сбислави, правнучки Ярослава
Володимировича)” [4].

Ще повніша картина щодо політичної та культурної орієнтації
Давньоруської держави постає перед нами із залученням підрахунків Н.А.
Баумгартена, згідно з якими з 36 відомостей про міжнародні шлюбні союзи
київських Рюриковичів у XI ст. 8 припадає на Німеччину, 2 – на Францію,
5 – на скандинавські країни й Англію (в той час тісно з ними пов’язану),
7 – на Польщу, 6 – на Угорщину, 3 – на половецьких князівен, а один шлюб
було укладено з візантійською принцесою і 3 – з представниками
візантійської аристократії [15]. Дані досить-таки промовисті: із
загальної кількості 36 шлюбних союзів тридцять припадає на держави
Центральної й Західної Європи і лише декілька – на Візантійську імперію
та половецькі ханства. За тими ж даними, у XII ст. “частка Візантії
зростає до 7 випадків, але не завдяки істотному зменшенню шлюбних союзів
великих київських князів з правлячими династіями центрально- і
західноєвропейських держав” [15]. Тому небезпідставно знаний
югославський літературознавець В. Мошин зазначав з цього приводу: “Хоч
би як применшували значення династичного чинника в питаннях культурної
орієнтації середньовічних держав, наведені цифри переконливо свідчать
про те, що в XI ст. Русь у своєму політичному житті була значно сильніше
пов’язана із Західною Європою, ніж з Візантією й балканськими
слов’янами” [11, c. 41]. У будь-якому випадку ці династичні зв’язки,
разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях,
коаліціях і війнах, з повною очевидністю засвідчують, що в ХІ- ХІІ ст.
вона входила до європейської державно-політичної системи й усвідомлювала
себе частиною цієї системи. Русь жила напруженим міжнародним життям, а
її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. – це, передусім, як слушно зазначає М.А.
Алпатов, “зустрічний рух великої європейської держави на Захід” [1, c.
56]. На ґрунті зазначених економічних і політичних зв’язків розвивалося
міжнародне культурне спілкування Київської Русі, яке в ХІ-ХІІ ст. набуло
значного розмаху та інтенсивності.

У скандинавській літературній традиції та свідомості середньовічних
скандинавів Ярославу Мудрому надавалось особливе значення. Він був
знаковою фігурою, у якій персоніфікувалися зв’язки зі Східною Європою.
Його шлюб з донькою конунга Свеаланда Олава Шьотконунга – Інгігерд,
укладений 1019 р., поклав початок переходу від спорадичних особистих
зв’язків між скандинавською і давньоруською панівною верхівкою до
міждержавних відносин Русі і Скандинавських держав, звичною формою яких
став обмін посольствами [9].

З-посеред мотивів шлюбного союзу Ярослава з Інгігерд у науковій
літературі називалися як внутрішньо-, так і зовнішньополітичні.

На думку О.О. Мельникової, внутрішньополітична ситуація, яка склалася на
Русі на початку володарювання Ярослава спонукала його активізувати
контакти зі Скандинавією, що було вкрай необхідним для рекрутування
військових сил [9, с. 301-344].

Також висловлювалося припущення, що однією з причин, що спонукала
Ярослава укласти союз з Олавом Шведським, був військовий похід по
Східному шляху, здійснений ярлом Свейном Хаконарсоном 1015 року. Ярослав
нібито йшов на цей шлюб для запобігання можливих у подальшому агресивних
дій, які, як і раніше (напад на Ладогу ярла Ейріка Хаконарсона 997
року), робилися, якщо не самим Олавом, то друзями й гостями, яким він
протегував [19, c. 56]. Відзначаючи нестабільну ситуацію в південному
Приладожжі на межі X-XI століть, котра негативно позначалася як на стані
міжнародної торгівлі, так і на безпеці Новгорода, дослідники також
схарактеризували шлюб між Ярославом Мудрим та Інгігерд як спробу
усунення зазначеної нестабільності. Ладозьке ярлство внаслідок
перетворилося на своєрідну буферну зону між Скандинавією і Руссю: ставши
володінням шведки Інгігерд, ця область виявилася захищеною від нападів
шведів, а, будучи передана ярлу Рьогнвальду, другу Олава Норвезького, –
і від нападів норвежців [15].

Джаксон вважає, що причина куди глибша. Період від 1018 до середини
1020-х рр. в цілому відзначений посиленням русько- шведських і
русько-данських зв’язків, котре викликане бажанням Ярослава створити
антипольську коаліцію в процесі боротьби за київський стіл [14, c.
13-19; 10, c. 47]. Саме як наслідок цієї політики, зазначає Джаксон, і
варто розглядати сватання Ярослава до доньки Олава Шведського й подальше
одруження з нею [4].

Шлюб доньки Інгігерд і Ярослава Єлизавети (Еллісів) з норвезьким
конунгом Харальдом Сігурдарсоном, укладений близько 1044 року, завдяки
перекладам російських поетів (Н.А. Львова, І.Ф. Богдановича, К.Н.
Батюшкова) XVIII-XIX ст. “Пісні норвезького витязя Гаральда Хороброго”
(створеної, вочевидь, у XIII ст. [18, c. 515]) перетворився на
романтичну легенду: “Коли побачив Гаральд молоду князівну, прекрасну
Єлизавету Ярославну, полонили його її ясні очі й соболині брови, тонкий
стан та лебедина хода – і покохав він Єлизавету на віки вічні” [12, с.
402]. Насправді все було значно прозаїчніше.

Лише в двох джерелах – “Гнилій шкірі” та “Хульді” (що сходить до
попередньої) – містяться відомості про сватання Харальда до Єлизавети
Ярославни: “Харальд їздив по всьому Аустрвегу і здійснив багато
подвигів, і за це конунг його високо цінував. У конунга Ярицлейва і
княгині Інгігерд була дочка, яку звали Елісабет, нормани називають її
Еллісів. Харальд завів розмову з конунгом, чи не захоче той віддати йому
дівчину за дружину, сказав, що він відомий родичами своїми і предками, а
також почасти й своєю поведінкою. Конунг відповідає на цю промову добре
і сказав так: «Це добре сказано; думається мені, у багатьох відношеннях
доньці моїй підходить те, що стосується самого тебе, та тут можуть
почати говорити великі хьовдінги, що це було б дещо поспішне рішення,
якщо б я віддав її чужоземцеві, у якого немає держави для управління і
який до того ж недостатньо багатий рухомим майном. Але я не хочу тим не
менш відмовляти тобі в цьому одруженні; краще залишити тобі твою пошану
до слушного часу, навіть якщо ти трохи почекаєш; використаєш ти для
цього, вважаємо ми, і святість конунга Олава, і твою власну фізичну та
духовну досконалість, оскільки ти так тут прожив, що собі ти придбав
славу, а нам шану і великий успіх нашій державі; дуже ймовірно також,
що, розпочавшись у такий спосіб, збільшиться ще більше твоя слава й
шана». Так вони завершили свою розмову.

Після цього вирішив Харальд відправитися геть з країни, зібрав він тоді
великий загін людей, розлучилися вони з конунгом Ярицлейвом кращими
друзями”.

П.А. Мунк висунув припущення, що сватання на початку 1030-х рр.
відбутися не могло, а швидше мало місце після повернення Харальда з
Візантії, оскільки на час, що розглядається, Єлизаветі навряд чи могло
бути більше, ніж десять років. Однак частина дослідників з тих, котрі
роком народження князівни вважають 1025-й, не висловлюють думки про
порушення черговості подій у саговому викладі [15].

Що ж до історій про палку закоханість дикого варяга Харальда у
по-візантійськи витончену та по-слов’янськи пишну Єлизавету, то вони
пояснюються романтизмом XVIII-XIX століть – епохи, коли закохані могли
чинити безумства, красти наречених ті навіть стрілятися через кохання.
Як зазначає Г.Б. Бедненко, “вікінги XI століття билися через жінку хіба
що в черзі на неї. І зовсім не були схожі на кіношних “гардемаринів”
(буквально, “стражів моря”). Сваталися ж вкрай виважено та обмірковано,
насамперед, якщо йшлося про шлях до престолу” [2].

Г.Б.Бедненко наголошує, що сватання Харальда їй здається малоймовірним з
двох причин: по-перше, на виданні у Ярослава була старша донька
Анастасія; по-друге, Сігурдарсон того часу загалом не міг вважатися
перспективним нареченим. До Візантії Харальд, на думку Бедненко,
вирушив, аби випробувати удачу та здобути багатства, необхідні для
завоювання норвезького престолу [2].

Фігура Харальда Хардради також є показовою в ролі “містка” між епічною
віхою та новим, “династичним етапом” русько-скандинавських відносин. Він
вирушає з Києва “туди, де араби з норманнами бій ведуть на землі і на
морі”, до Візантії. Ця пора його діяльності, що повністю належить ще
епосі вікінгів, висвітлена в сагах і драпах з широким використанням
східноєвропейських, руських епічних мотивів, що входили до загального
дружинного фонду. Повернувшись до Києва з казковими багатствами, Харальд
домагається руки Єлизавети Ярославни. І вся його подальша доля –
повернення до Норвегії, утвердження на престолі, тривала боротьба з
сусідніми королями і, нарешті, героїчна загибель в битві за англійський
престол – це вже, власне, Середньовіччя [8].

Зазначені шлюби – Ярослава з Інгігерд і Єлизавети з Харальдом – були
складником послідовної зовнішньої політики Ярослава Мудрого. Розглянемо
цю політику детальніше.

Згідно з останніми дослідженнями [15] у 1010-1020 рр. політична ситуація
в Прибалтиці вочевидь цікавила Ярослава, він прагнув захистити державні
інтереси в даному регіоні. 1018 чи 1019 року син Ярослава Ілля оженився
з Естрід, сестрою Кнута Могутнього [9, c. 476-488]. 1019 р. Ярослав взяв
шлюб з Інгігерд, донькою шведського короля Олафа. Як ми вже згадували
вище, ці союзи зміцнили політичний і військовий альянс Русі, Данії і
Швеції проти Польщі.

На початку 1020-х рр. ситуація в Скандинавії зазнала змін, коли новий
шведський король Анунд-Якоб уклав союз з Олафом Харальдссоном. Виникла
військова конфронтація між Данією, з одного боку, і шведсько-норвезькою
коаліцією – з другого. Ярослав і Русь підтримували в даній конфронтації
Швецію та Норвегію. 1028 року Олаф Харальдссон зазнав поразки від
данського короля Кнута і попрохав притулку на Русі. Незважаючи на те, що
Олаф помер 1030 року, русько- скандинавські взаємини не змінилися. Як
перебування Магнуса на Русі, так і ворожі, відповідно до саг, відносини
між Ярославом Мудрим і сином Кнута Свейном Альфівасоном свідчать на
користь пронорвезької орієнтації Ярослава.

Оповідь про подорож Карла і Бьорна містить численні вказівки на
політичні відносини й торговельні зв’язки між Руссю і Норвегією, а сага
про Магнуса Доброго і Харальда Суворого в “Гнилій шкірі” є
характеристикою політичних взаємин між зазначеними державами. Це стисла
декларація ворожнечі між Ярославом і Свейном Альфівасоном після смерті
Олафа Харальдссона. Тоді ж Русь надала притулок ворогам Свейна, що
раніше підтримували Улава Харальдссона. Ярослав виховував сина Олафа,
Магнуса. Коли Магнус повернувся до Норвегії 1035 р., він усунув Свейна і
посів норвезький трон. Харальд Суворий був родичем Магнуса й Олафа
Харальдссона. Він брав участь у битві при Стіклестаді і також знайшов
пізніше притулок на Русі та, пам’ятаємо, оженився з донькою Ярослава
Єлизаветою. У цьому контексті відносини між Ярославом і Свейном, як вони
змальовані в сагах, виглядають досить правдоподібно. Ворожість Ярослава
щодо данської Норвегії в 30-ті роки XI століття була продовженням його
балтійської політики 20-х років.

Сто років потому Мстислав Володимирович ретельно відновлює створену в
середині XI ст. картину “політичної рівноваги”, оновлюючи династичні
зв’язки і зі Швецією, і з Данією, і з Норвегією. Ці відносини лишалися
стабільними й міцними. Взаємини між двома культурами – руською і
скандинавською – в епоху Володимира Мономаха і Мстислава продовжували
розвиватися [19; 20, с. 462-466]. Проте, на відміну від IX-XI ст., вони
здійснювалися переважно в політичній сфері.

Загалом, династичні зв’язки між правлячими дворами в епоху
феодально-монархічних держав були дієвим засобом розвитку й регулювання
політичних відносин, тому їх слід розглядати як закономірну форму
еволюції русько- скандинавських зв’язків, що виражає перехід цих
зв’язків у нову, державно-політичну якість. І знову слід констатувати,
що ініціатива в розвитку цих взаємин належить Русі, де значно раніше,
ніж у Північних країнах, конституювалася побудована на візантійських
нормах концепція верховної феодальної влади. Творцем нової системи
стосунків став знаний скандинавськими хроністами “конунг Ярицлейв”, який
до кінця своєї діяльності не лише претендував на рівноцінний
візантійському титул “царя” [19; 20, c.416], але й уміло зафіксував
родинними зв’язками стабільні відносини зі скандинавськими
королівствами, котрі саме за правління Ярослава набувають системного
характеру; форми міждержавних відносин – військово-політичних,
торговельних, культурних і конфесійних – суттєво розширюються й
урізноманітнюються. Отже, саме Ярославом Володимировичем було закладено
підґрунтя для системи міжнародних династичних зв’язків руських монархів,
що функціонувала до XIII ст.

Князівські шлюбні союзи Х-ХІ ст. – це також важливий показник тодішньої
політичної і – до певної міри – культурної орієнтації Київської Русі. Як
ми вже зазначали, Давньоруська держава була безумовно зорієнтована на
європейський Захід.

Можемо підсумувати, що розгалужені династичні зв’язки руських князів з
дворами європейських держав Х-ХІ ст. красномовно свідчать про велику
політичну роль Русі в тогочасній Європі. У ті часи монарші шлюби служили
тільки політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули
породичатися з могутніми київськими князями та заручитися їхньою
підтримкою в дипломатичних і воєнних акціях.

ВИСНОВКИ

Отже, можна прийти до наступних висновків:

Українсько-західноєвропейські відносини в різних сферах, від економічної
до духовної, мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків,
їхні підвалини були закладені в часи Київської Русі, якій загалом
належить основоположна роль в історичному житті українського народу,
включаючи і його міжнаціональні спілкування. Як етнокультурна
реальність, Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом
і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю.

Нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов’язаних з
формуванням Давньоруської держави (скандинавське походження правлячої
династії, входження до давньоруського панівного класу значного
скандинавського елементу), не привнесли специфіки в процеси, що
визначали розвиток східнослов’янського суспільства. Це було зумовлено
збігом принципової сутності цих процесів у Скандинавії і в слов’ян та
їхньою синхронністю в обох регіонах. вихідці зі Скандинавії, незважаючи
на їхню значну роль у “зовнішніх” проявах цього процесу, не мали
помітного впливу на його принципові характерні риси і темпи розвитку.
Однак це не дає підстав стверджувати про їхню виняткову роль у
формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих
соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які
відбувалися на Русі за об’єктивними законами внутрішнього розвитку
суспільства.

Перша документальна згадка про контакти між народами Скандинавії та
народом України (союзом слов’янських племен) є експедиції вікінгів
(слов’янська назва вікінгів «варяги») до Києва, який називали предки
шведів у сагах Гардарікою. А історія України називає «Шлях із варягів у
греки». Один з цих варягів Рюрік за літописом був засновником княжої
династії Рюриковичів, котрі правили у стародавній українській імперії
Київська Русь до 14 століття. Задовго до виникнення шведської системи
парламентаризму (Епоха Свободи) та британської системи парламентаризму
(Палата лордів Великої Британії) предки українців вже мали ту модель
аристократичної демократії: Віче та князі Київської Русі «колиски
сучасного європейського парламентаризму».

Аналіз української абетки Глаголиці та шведської мови дає підстави
стверджувати про вплив одна на одну (часте уживання кульок в літерах
тощо) у порівнянні з кирилицею. Старовинні археологічні знахідки із
зображеннями зі скандинавської міфології свідчать про ведення побуту
шведської колонії, ведення торгівлі предків шведів з предками українців
в Києві, присутність скандинавських військових загонів на службі
київського князя. Порівняльний аналіз скандинавських та слов’янських
імен у «Літописі Руському» літописця Нестора додає упевненості про
багатовікові контакти Швеції з Україною (ім’я князів Аскольда, Діра,
Олега, Ігоря тощо).

Нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов’язаних з
формуванням Давньоруської держави (скандинавське походження правлячої
династії, входження до давньоруського панівного класу значного
скандинавського елементу), не привнесли специфіки в процеси, що
визначали розвиток східнослов’янського суспільства.

Це було зумовлено збігом принципової сутності цих процесів у Скандинавії
і в слов’ян та їхньою синхронністю в обох регіонах. вихідці зі
Скандинавії, незважаючи на їхню значну роль у “зовнішніх” проявах цього
процесу, не мали помітного впливу на його принципові характерні риси і
темпи розвитку. Однак це не дає підстав стверджувати про їхню виняткову
роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у
тих соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які
відбувалися на Русі за об’єктивними законами внутрішнього розвитку
суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII вв. –
М., 1973. – 476 с.

Бедненко Г.Б. Елизавета Ярославна, королева Норвегии [Електронний
ресурс] / Обе Пряхи (оф. сайт Г. Бедненко). – Режим доступу до ресурсу:
HYPERLINK “http://pryahi.indeep.ru/hi” http://pryahi.indeep.ru/hi
story/elizaveta.html

Богуславский О.И. Южное Приладожье в системе трансъевразийских связей
IX-XII вв. // Древности Северо- Запада России (славяно-финно-угорское
взаимодействие, русские города Балтики). – СПб., 1993. – С. 132-157.

Джаксон Т.Н. О скандинавских браках Ярослава Мудрого и его потомков
[Електронний ресурс] / Скандинавский информационный центр. – Режим
доступу до ресурсу: HYPERLINK
“http://norse.ulver.com/articles/jackson/marriage.html”
http://norse.ulver.com/articles/j ackson/marriage .html

Джаксон Т.Н. Четыре норвежских конунга на Руси: из истории
русско-норвежских политических отношений последней трети X – первой
половины XI в. – М.: Языки русской культуры, 2002. – 192 с.

Енциклопедія українознавства», том 1 (перевидання в Україні), Львів —
1993.

Енциклопедія українознавства», том 10 (перевидання в Україні), Львів —
2000.

Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. – Л.: Издательство
Ленинградского университета, 1985. – 658 с.

Мельникова Е.А. Древняя Русь и Скандинавия: избранные труды. – М.:
Русский фонд содействия образованию и науке, 2011. – 476 с.

Мельникова Е.А. Скандинавия во внешней политике Древней Руси (до
середины XI в.) // Внешняя политика Древней Руси: Матримоніальні зв’язки
руської князівської династії зі скандинавськими монаршими дворами в ХІ –
першій половині ХІІ століття юбилейные чтения, посвященные 70-летию В.Т.
Пашуто. – М., 1988. – С. 45-49.

Мошин В. О периодизации русско-южнославянских литературных связей X-XV
вв. // ТОДРЛ. – 1963. – Т. 19.

Муравьева Т.В. Сто великих мифов и легенд. – М.: Вече, 2002. – 480 с.

Назаренко А.В. О датировке Любечской битвы // Летописи и хроники:
сборник статей. – М., 1984. – С. 13-19.

Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях: междисципли нарные
очерки, культурных, торговых, политических отношений IX-XII веков. – М.:
Языки русской культуры, 2001. -784 с.

Наливайко Д.С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIII
ст. – К.: Основи, 1998. – 578 с.

Нестор «Літопис руський». – К.: «Дніпро», 1989.

Пасічник М.С. Історія України: Навч.посібник. – 2 – е вид., стер. – К.:
Знання, 2006. – 735 с.

Поэты XVIII века: в 2 т. – Л., 1972. – Т. 2. – 579 с.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М.: Наука,
1982. – 599 с.

Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. – 608 с.

Рыдзевская Е.А. Сведения о Старой Ладоге в древнесеверной литературе //
Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях; вып. 11 / Институт
истории материальной культуры. – М.; Л., 1945 – С. 51-65.

PAGE

PAGE 35

PAGE \* MERGEFORMAT 275

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020