.

Україна у ІІ світовій війні: рух опору

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
80 2262
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Україна у ІІ світовій війні: рух опору»ПЛАН

Вступ

1. Радянсько-німецька війна 1941-1945 рр. та Україна

2. Рух Опору на українських землях, радянський рух Опору

3. Національний рух Опору

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

22 червня 1941 p. Німеччина та її союзники без оголошення війни напали
на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів
окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба.

Причинами розгортання руху

1) окупація батьківщини іноземними загарбниками;

2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі
на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а
решту перетворити на рабів.

Форми опору були різноманітними:

— саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з
ладу верстатів та устаткування, псування продовольства

— відмова співпрацювати з окупаційними властями;

— антигітлерівське підпілля;

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої
боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників,
відновлення Радянської влади;

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники
якої боролися за визволення України від німецько-фашистських
загарбників, створення незалежної Української держави.

1. Радянсько-німецька війна 1941-1945 рр. та Україна

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без
оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий
етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої
жорстокості. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили
увесь хід цієї війни.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших
фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну.
Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва,
командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли
компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися
урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося
окупувати майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів
Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і
залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на
всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного
“нового порядку”.

Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небезпеці. Для
наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни,
де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була
справедливою, визвольною.

Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і
надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і
незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимчасово окупованих
територій, ліквідувати наслідки окупації, допомогти народам Європи у їх
боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у
світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість
недопущення нової світової війни.

Першочергові завдання Радянської держави були сформульовані у постанові
ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК
ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових
областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної
Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. “До українського
народу”.

Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки
здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки,
всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути
партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати
ідейно-політичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний
механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до
війни адміністративно-командною системою управління радянської держави.

Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р.
на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій
території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги.
Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень
військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам,
застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку,
державної безпеки і зміцнення обороноздатності.

Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдиного
воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною
постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від 30
червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який
зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження
були зобов’язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські,
військові і господарські органи, партійні та громадські організації.
Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б)
та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у
партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення
зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.

Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проблем ДКО
створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на
місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений
у червні 1941 p. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та
радянські керівники області та міста, а також представники військового
командування. У серпні 1941 p. під час оборони Одеси були створені
міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними
повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став
підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 p. про
утворення перших міських комітетів оборони. Згодом було прийняте рішення
про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі,
Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський
міський комітет оборони.

Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін
і в систему радянських конституційних органів влади та управління,
перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР
здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з
урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або
були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на
початку війни була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки
президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої
централізації керівництва всіма службами державної безпеки і охорони
громадського порядку. Відповідно до Указу “Про воєнний стан” значно
розширились обов’язки органів міліції. Низкою наказів, директив НКВС
СРСР і

УРСР конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу. З
початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась
сама організація роботи, з’явились нові напрямки діяльності, наприклад
боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у
населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені
на казармений стан. При наближенні фронту багато представників міліції
із зброєю в руках стримували наступ військ противника.

2. Рух Опору на українських землях, радянський рух Опору

Із перших днів окупації на території України розгорнулася
антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору (див. табл.1).

Таблиця 1

Течії руху Опору в Україні (1941-1944 pp.)

Характеристика Течія

Радянська Націоналістична

Мета Визволення від загарбників

Відновлення радянської влади Відновлення української держави

Організаційне оформлення 1941—1942 pp. Партизанські загони, з’єднання;
радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп) Похідні групи
(1941 p.), Поліська Січ (1941 p.), Українська повстанська армія (УПА)
(листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН

Кількість, тис. осіб 200—600 50—200

(похідні групи— 5)

Командири С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Український штаб
партизанського руху очолював Т. Строкач Командир Поліської Січі — Тарас
Бульба (Боровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К.Савур), Р.Шухевич
(Т.Чупринка)

Основні райони дій Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина Волинь,
Галичина, українське Полісся

Специфіка бойових

дій Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася
з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об’єктах,
розвідка, допомога в переправі через річки тощо. Найбільші координовані
операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень
воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських
з’єднань по тилах ворога Переважно діяла як самооборона населення —
витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист
населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини
-продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по
периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні
об’єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою
кров’ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася
недоцільною, і в 1930-ті pp. було ліквідовано партизанські бази в
прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися
цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою
радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору
відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб
партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху(УШПР,
створений у червні 1942 р.

У червні-вересні 1941 р. На окупованій території було залишено 23
підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316
підпільних організацій і групп КП(б)У. У 1941 p. для партизанської та
диверсійної роботи було залишено близько 3500 груп. Проте за перші
місяці окупації України значну кількість підпільних комітетів і груп
було викрито і розгромлено, а партизанські загони та диверсійні групи
розпалися або були знищені.

Взагалі у перший рік війни партизанський рух мав мало організований
характер. Загони і групи були нечисленними і погано озброєними, тому
бойові дії носили епізодичний характер.

Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході
республіки. У Сумській області у вересні 1941 p. розпочав бойову
діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С. Ковпаком. На
Чернігівщині успішно діяли партизани під проводом О. Федорова, а на
території Сумської і Брянської областей загін О. Сабурова.

У західних областях України збройний опір окупантам чинили загони і
групи М. Конищука, Ю. Собесяка, П. Самчука, П. Кундіуса. Зі створенням
30 травня 1942 p. Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР), а
згодом і Українського штабу партизанського руху (УШПР) (20 червня 1942
р.) на чолі з Т. Строкачем, розпочинається масовий партизанський рух.
Штабам партизанського руху вдалося певною мірою виправити прикрі
помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і
нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали
причиною загибелі багатьох підпільників і партизанів. Штаб налагодив
координацію дій партизанських загонів з операціями Радянських військ,
організував постачання партизан зброєю, боєприпасами, продуктами
харчування, тощо. Почали створюватися партизанські з’єднання. На кінець
1942 р. в Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні
організації або партизани. Велику допомогу надали радянським військам та
багато шкоди завдали окупантам підпільні організації: «Партизанська
іскра», «Молода Гвардія» та інші.

+V1Ue2¦5‚8//////////eeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUe

(pOe-yyyyyyyyyyyy ався у вирішальному 1943 ро ці. У той час, коли
Радянська армія громила німецько-фашистських загарбників та їхніх
союзників на фронтах, партизани, координую чи свої дії з планами
командування регулярних військ, завдавали відчутних ударів ворогу в його
тилу. Фактично боротьба партизан та підпільників стала «другим фронтом»
у війні. Незважаючи на великі втрати, кількість партизан зростала і в
квітні 1943 p. налічувала 30 тис. чол. У 1943 p. за наказом УШПР
проводилися глибокі рейди партизанських з’єднань.

На початку лютого 1943 p. партизанське кавалерійське з’єднання М.
Наумова вирушило з Сумської області у рейд по тилах противника. За 65
днів воно, здійснивши велику кількість бойових операцій, пройшло по
територіях Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської,
Вінницької, Київської та Житомирської областей, закінчило свій рейд у
Білорусії. У першій половині березня в рейд на Правобережжя Дніпра
вирушило Чернігівське партизанське з’єднання під командуванням О.
Федорова. Цей рейд воно завершило в червні на півночі Волинської
області. У 1943 p. було також здійснено славнозвісний Карпатський рейд
з’єднання С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — активізувати
партизанський рух в Західній Україні та знищити нафтові промисли
Прикарпаття, проте він справив велике враження на все населення України.
У першій половині 1943 p. Почали діяти Рівненський та
Кам’янець-Подільський обласні штаби партизанського руху. Для проведення
бойових операцій на півночі України були утворені з’єднання
партизанських загонів під командуванням П. Куманька, М. Попудренка, І.
Бовкуна та інші. На Київщині дуже активно діяло велике з’єднання під
командуванням І. Хитриченка. Результати діяльності партизанів з кожним
місяцем ставали більш вагомими. Влітку 1943 p. вони визволили велику
територію в район і Новоград Волинський — Коростень — Київ — Житомир.
Окупанти втратили контроль над сільською місцевістю в районі Шепетівки,
Проскурова, Славути, на півночі та південному сході України. Головною
формою партизанської війни в цей період було руйнування німецьких
комунікацій («рейкова війна», «шляхова війна»). Тактика «рейкової війни»
під час Курської битви призвела до втрати противником сотень військових
ешелонів, блокування руху на магістралях.

Всього ж у 1943 р. на окупованій німецько-фашистськими загарбниками
території було підірвано 3688 ешелонів, 1469 залізничних і шосейних
мостів. Партизани своїми діями надали відчутну допомогу радянським
військам під час наступу.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 p.
Чисельність партизанських загонів і з’єднань складала близько 60 тис.
чол. У цей період партизанський рух набув нових рис. У зв’язку з
визволенням військами Радянської армії значної частини України та
зменшенням території, окупованої німецько-фашистськими військами, УШПР
розформував частину партизанських загон ів та з’єднань, а їхній особовий
склад було передано до регулярних частин. Натомість у тил
німецько-фашистським військам засилалися групи спеціального призначення.
Вони підпорядковувалися НКВС та Головному розвідувальному управлінню
Генштабу Радянської армії.

У 1944 p. практикувалися також рейди загонів та з’єднань. У цих рейдах
брали участь 19 з’єднань і 25 окремих партизанських загонів. Зокрема, з
січня по квітень тривав Львівсько-Варшавський рейд першої партизанської
дивізії ім. Ковпака під керівництвом П. Вершигори. Партизани з боями
пройшли 2100 км. територією України, Білорусії, Польщі. Під час Великої
Вітчизняної війни загальна кількість осіб, що перебували в партизанах
або підпіллі, за різними підрахунками становила від 180 до 500 тис.

За роки війни українські партизани знищили 4959 ешелонів противника,
знищили до 500 тис. німецьких солдатів та офіцерів, 1566 танків та
бронетехніки. Боротьба радянських партизан та підпільників у тилу
німецько-фашистських військ була важливим чинником успішного наступу
військ Радянської армії, перемоги над ворогом.

Отже, у перший рік війни дії партизан і підпільників, мали
неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і
фахівців, У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки,
карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін
було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У
з’єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння.
Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували
окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій
заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас.
ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю
ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у
Вінницькій, Житомирській, Кам’янець-Подільській, Кіровоградській,
Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло
комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто
Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).

3. Національний рух Опору

Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити
незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських
військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був
утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН
розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української
державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р.
самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо
заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а
також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися
репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські
загони, які в жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська
повстанська армія.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення.
Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні,
східні, південні райони України.

Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників,
польських військових формувань і населення, радянських партизанських
загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді
1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських
партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис.
до 100 тис. бійців.

Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для
боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін
продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий
характер.

І радянські партизани, і ОУН-УПА намагалися зібрати і сконцентрувати
українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім
Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

Висновок

Отже, після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні
території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія
України з населенням близько 42 мільйони чоловік. Гітлерівці рвались до
Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але
“бліцкріг” — план блискавичної війни — не вдався, і вона набула
затяжного характеру.

Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ
знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із
відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались
підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу
залишалось чимало співробітників НКВС – народного комісаріату внутрішніх
справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми,
первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з’явилися партизанські
загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові
операції.

У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з
якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на
його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу
матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби
кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер
радянське командування покладало великі надії на організований
партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з
3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на
окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші
розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і
партизанів діяли фашистські каральні органи.

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на
Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли
було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій
Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і
безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров,
М. Наумов. Зокрема, партизанські з’єднання С Ковпака пройшли бойовий
шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у
своїй книзі “Люди з чистою совістю” один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У
Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У
вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна організація “Молода
гвардія” діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О.
Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова.
Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку
диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її
головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич.
Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та
Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців.
Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та
нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної
України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду
(УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви.
Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони
Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася
польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи.
Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались
не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими
партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і
українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії
(трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав
боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української
держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний
рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних
позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої
війни.

Список використаної літератури

Енциклопедія українознавства. – В 4-х книгах. – К., 1994-1996.

Історія держави і права України. Частина 2 / За ред. акад. Академії
правових наук України А. Й. Рогожина. — К., 1996.

Історія Національної академії наук України. 1938-1941: Документи і
матеріали/ Ред. О.С.Онищенко та ін.- К.: НАН України Нац. б-ка України
ім. В.І. Вернадського, 2003.- 919с.- (Джерела з історії науки в
Україні).

Історія України. Всесвітня історія. Людина і суспільство. Основи
філософії. 10-11 класи.- К.: Педагогічна преса, 2005.- 127с.

Словник-довідник з історії України. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України. – Л., 2001.

PAGE

PAGE 16

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020