.

Влада як суспільне явище

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
110 3673
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Влада як суспільне явище tc “ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ”

План

1. Сутність влади та її багатомірність.

2. Політична влада у політичній системі суспільства.

3. Основні концепції політичної влади.

Проблема леґітимності та принцип розподілу влади.

1. Сутність влади та її багатомірність tc “4.1. Сутність влади та її
багатомірність”

Тема влади є центральною у політичній науці, оскільки всі інші політичні
проблеми залежать від неї – від її наявності чи відсутності. Влада та
владні відносини є необхідним механізмом регулювання життя суспільства.
Саме навколо влади й виражених у ній політичних інтересів та потреб і
розгортається політична діяльність. Жодне явище у політичній історії
людства не спричинило стільки трагічного, не забрало стільки людських
життів, як боротьба за владу, за політичне і духовне панування.

Загалом влада – це реальна здатність і можливість розпоряджатися
ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та
діяльність людей за допомогою певних засобів – авторитету, волі, права,
насильства і т. ін.

По суті своїй влада є загальносуспільним феноменом, одним із видів
суспільних відносин. Її соціальне призначення полягає у тому, що при її
допомозі досягають певної мети, уможливлюють виконання певних функцій на
користь соціальної системи, встановлюють відповідні відносини між людьми
та групами людей. Влада дає змогу виражати суспільні, групові та
індивідуальні інтереси людей.

В історичному розрізі влада виникла із формуванням перших людських
спільнот. Універсальність влади на початках існування суспільства
ґрунтувалася на встановленні відносин “сильніший – слабший”, “керівник –
підлеглий”, “розпорядник – виконавець”, тобто “суб’єкт –об’єкт”. Основою
для появи влади була і є постійна різниця у психофізичних,
розпорядницько-організаційних, та розумово-розсудливих якостей людини.

У науці є різні підходи до пояснення причин виникнення владних відносин.
До найпоширеніших відносять біологічний, антропологічний та
політологічний підходи.

Біологічний підхід визначає владу як таку, що притаманна біологічній
природі людині. А оскільки біологічна природа людини і тварини є
спільною, то наявність владних відносин визнається і в тваринному світі.
Витоки такого підходу слід шукати ще в античній філософії. Наприклад,
Аристотель розглядав владу у суспільстві як продовження влади у природі.
Звичайно, такі порівняння мають під собою ґрунт, якщо розглядати владу
через призму підпорядкування шляхом застосування сили. У середовищі
ссавців виявом такого підпорядкування є взаємовідносини ватажка і стада
чи зграї. В той же час слід зазначити, що відносини в людському
суспільстві і в тваринному світі мають принципову відмінність. Суспільні
відносини будуються на основі свідомості, а тваринні – на основі
рефлексу. Владні відносини носять свідомий характер, оскільки суб’єкт
влади здійснює свій вплив на об’єкт, спрямовуючи його поведінку у
певному напрямі.

Антропологічний підхід (грец. anthropos – людина) пов’язує поняття влади
із суспільною природою людини і поширює його на всі соці-альні
утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади
на всіх етапах розвитку суспільства.

Політологічний підхід до розуміння влади ґрунтується на органічному
зв’язку влади і політики, а отже, пов’язує існування влади лише з тим
етапом розвитку суспільства, для якого характерне існування держави та
спеціальних інститутів здійснення влади.

Пересічно владу помилково ототожнють тільки із грубим насильством. У
політичній науці навіть сформувався спеціальний напрям аналізу –
кратократія (тобто “влада сили”). Дійсно, вона тісно пов’язана із такими
індивідуальними характеристиками як сила волі й дух, без яких особа не
може стати суб’єктом влади. Однак, розуміючи владу саме так, індивід
ризикує заразитися таким собі “синдромом маленької людини”, яка постійно
залежна від владних відносин. А отже, й ризикує легко втратити свободу,
бо потрапить у розряд “вічно підлеглих” людей.

Однак влада ототожнюється не тільки із фактором сили. Відомий
американський соціолог Елвін Тофлер, автор книги “Нова парадигма влади”,
виділяє тріаду джерел влади: силу, багатство і знання. Ця тріада
апробована тисячолітнім досвідом людської історії та передана
сьогоднішньому поколінню у міфах і легендах. Так, японська легенда
оповідає, про “сансю-но синкі” – три сакральні предмети, що ними було
наділено велику богиню сонця Аматерасу-амікамі. Цими речами є меч,
коштовний камінь та свічадо, що їх ще й донині вважають символами
імператорської влади.

При цьому Е. Тофлер вважає, що лише володіння знаннями дає найвищий
рівень якості влади. Такої якості не можуть забезпечити окремо
застосовані насилля та багатство. Ніхто не сумнівається, що загроза не
тільки побутового, але й офіційного державного насильства дає свій
ефект. Так, насильство держави потрібне суспільству, щоб підтримувати
дієздатність владної системи. Однак найголовнішою вадою грубої сили є її
негнучкий характер. Адже насильство використовують тільки для покарання.
Одним словом, влада сили – це влада низької якості.

На противагу силі, багатство є значно кращим знаряддям влади. Добряче
набитий гаманець може прислужитися для різних цілей – як для залякування
чи покарання, так і для витонченої нагороди. Отож багатством можна
користуватися і в негативний, і в позитивний спосіб. А тому воно
породжує владу середнього рівня якості.

Але владу найвищої якості породжує знання. Бо існує межа, за якою
втрачається ефект впливу і сили, і грошей. За такою межею сила може
зруйнувати те, що при її застосуванні воліли б захопити чи оборонити. Те
ж саме стосується і багатства – існує межа його вичерпності. За гроші не
можна купити геть усе на світі. Зрештою, і найгрубший гаманець колись
порожніє. В той же час знання ніколи не вичерпуються,

і їх, до того ж, завжди можна примножити.

З цього приводу грецький філософ Зенон Елейський доводив: якщо
мандрівник кожного дня проходить половину шляху до місця свого
призначення, то він ніколи до нього не дійде, бо завжди буде існувати
друга половина шляху. Так само і людина ніколи не спроможна здобути
остаточного знання, але завжди спроможна бодай на крок наблизитися до
завершеного розуміння будь-якого вища. У принципі, знання є невичерпним
і являє собою остаточний замінник будь-яких цінностей.

А тому знання є джерелом влади найвищого рівня якості. Високоякісна
влада – це не просто могутня сила й не лише здатність досягати мети
через застосування примусу. Висока якість влади – це, перш за все, її
ефективність, здатність досягати цілі з найменшими затратами ресурсів.
Знання часто використовують для того, щоб, не перемагаючи противника у
боротьбі, схилити його до свого способу дій.

Окрім того, знання служать і для примноження інших чинників влади – сили
і багатства. У славнозвісній кінострічці про Кубу часів диктатора
Батисти, у якій головну роль – майора Роберта Дейпса зіграв відомий
актор Шон Коннері, військовий начальник диктатора запевняє його:
“Майоре, назвіть Вашу улюблену зброю – і я Вам її дістану”. На що Дейпс
відповів: “Мозок”.

Роль знання як джерела влади особливо посилюється в епоху інформаційного
суспільства, яку Е. Тофлер іще називає ерою надсимволічної економіки, що
прийшла на зміну “ері заводських димарів”. Учений вважає, що коли
надсимволічна економіка розгорнеться у повну силу, то пролетаріат
перетвориться на когнітаріат, а головним сенсом боротьби за владу у
локальному і навіть у глобальному вимірі стане боротьба за контроль над
знаннями, над інформацією. Уже сьогодні світ все тотальніше опановують
інформаційні війни як вияв такої боротьби.

Разом зі знанням влада проникає у будь-які людські стосунки. І навпаки:
незнання в сучасних умовах – це безвладдя. Французький автор Ромен Барт
так говорить із цього приводу: “Ім’я мені – легіон”, – могла б сказати
про себе влада. – Повсюди, з усіх сторін, нас оточують різноманітні
лідери, громіздкі чи крихітні адміністративні апарати, групи тиску і
“затиску” (придушення), звідусіль лунають “відповідальні” голоси, які
беруть на себе “відповідальність” донести до нас дискурс влади – дискурс
переваги. …Її втіленням є не тільки держава, класи і групи, а також і
мода, загальноприйняті думки, видовища, ігри, спорт, засоби масової
інформації, сімейні і приватні стосунки…”.

Класифікація феномену влади у науковій літературі здійснюється за такими
основними ознаками:

– сфера функціонування (влада політична, економічна, юридична, духовна,
світська тощо);

– обсяг прерогатив (державна, міжнародна, сімейна тощо);

– суб’єкт влади (класова, партійна, народна, особиста, батьківська
тощо);

– формально-структурні ознаки (інституціональна чи неінституціональна,
єдиноначальна чи двовладдя і багатовладдя);

– методи здійснення (панування, насильство, примушування, переконування
та ін.);

– обсяг влади у її носія (одноособова, колегіальна, групова);

– режим правління (деспотична, авторитарна, бюрократична, демократична
та ін.).

Отож влада є вічним феноменом в історичному розрізі. Сама по собі вона
не є ані доброю, ані злою. Влада постає виміром всіх людських стосунків.
Вона, по суті, виступає оберненою величиною всіх людських бажань і
впливає на геть усе: від сексуальних стосунків до працевлаштування, від
реалізації мрії про купівлю автомобіля і телевізора – до мрій
найзаповітніших і ще не зреалізованих. Оскільки людські прагнення
надзвичайно розмаїті, то будь-що, здатне їх задовольнити, виступає
джерелом влади.

Влада є багатомірним суспільним феноменом. Вона присутня скрізь і
повсюди. Завжди у суспільстві хтось її має більше, а хтось – менше,
хтось втрачає, а хтось здобуває. Процес боротьби за владу є безкінечним
і притаманний кожному суспільству.

2. Політична влада у політичній системі суспільства tc “4.2. Політична
влада у політичній системі суспільства”

Будь-яка суспільна чи природна система має основний чинник, який є
центральним для неї і завдяки якому поєднання окремих елементів системи
має сенс. У політичній системі суспільства таким системоутворюючим
чинником є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, і
навколо неї точиться політична боротьба. А тому політична влада є одним
із найважливіших видів влади.

Політична влада – це реальна здатність соціальної спільноти та індивіда
до вияву своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного
інтересу і сформованих політичних потреб. Для цього носії політичної
влади мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного,
психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових
норм.

Деколи у політологічній літературі можна зустріти твердження, що влада є
джерелом політичного панування. Таке твердження є хибним, оскільки для
того, щоб отримати владу, слід спершу стати домінуючою політичною силою
і закріпити своє панівне становище. Отже, навпаки – політичне панування
є джерелом влади.

Основним видом політичної влади є державна влада. Однак це не єдиний вид
політичної влади, а тому не слід державну владу ототожнювати із
політичною. З ряду підстав поняття “політична влада” є значно ширшим від
поняття “державна влада”:

– по перше, політична влада виникла ще в додержавну добу, а отже, раніше
від державної;

– по друге, не кожна політична влада є державною. Адже, крім державної,
є також влада партій, рухів, громадських організацій. Хоча

в той же час кожна державна влада є політичною;

– по третє, державна влада має специфічний характер, бо тільки вона має
монополію на примус у суспільстві та право видавати закони. Хоча, окрім
примусу, вона також послуговується й іншими засобами – переконанням,
ідеологічними та економічними чинниками тощо.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на
спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на
видання законів та підзаконних актів, обов’язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Тобто
вона закріплює населення за певною географічною територією і перетворює
його на своїх громадян (чи у випадку монархії – підданих). У межах цієї
території вона є суверенна – тобто вища, повна і неподільна – і як
суверен представляє її у зовнішніх відносинах.

Володіючи характеристиками, що є універсальними для будь-якого виду
влади (економічної, сімейної тощо), політична влада (і в першу чергу
державна) у той же час має і відмінні та тільки їй притаманні
особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність,
розмаїття ресурсів впливу.

Верховенство виражається в обов’язковості її рішень для інших видів
влади і суспільства загалом. Вона може обмежити їх вплив чи навіть
припинити функціонування окремих суб’єктів.

Публічність політичної влади (лат. publikus – суспільний, народний)
означає її відкритий для суспільства і безособовий характер. На відміну
від інших видів влади (наприклад, сімейної), політична влада
реалізується від імені і в межах суспільства чи апелює до його членів і
окремих груп.

Моноцентричність політичної влади проявляється у наявності єдиного
центру прийняття рішень, що стосуються всього суспільства. Таким центром
є держава та її вищі органи влади. В той же час інші види влади
(економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними. У їх
випадку рішення приймаються багатьма і не залежними один від одного
центрами – підприємствами, соціальними фондами, засобами масової
інформації тощо.

Легальність політичної влади означає її законність і, зокрема,
законність щодо її обрання та застосування примусу.

Розмаїття ресурсів політичної влади, тобто засобів її здійснення, має
широкий видовий характер та включає в себе не тільки офіційний примус,
але й економічні, соціальні, культурно-інформаційні та інші види
ресурсів.

Характеристика політичної влади передбачає визначення її суб’єктів та
об’єкта.

Суб’єкти політичної влади. Суб’єктом політичної влади є джерело
активного предметно-політичного впливу на об’єкт. Існує думка, що
суб’єкт влади слід відрізняти від її носія. Суб’єктами влади вважають
соціальні групи, політичні еліти, окремих лідерів. Водночас носії влади
– це державні та інші політичні організації й установи, утворені для
реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп.

У політичній науці існує й інша класифікація суб’єктів політичної влади,
згідно із якою їх поділяють на первинних і вторинних:

Первинним суб’єктом політичної влади в демократичному суспільстві є
народ. Він здійснює владу безпосередньо та опосередковано через органи
державної влади і місцевого самоврядування. Поняття “народ” є
неоднорідним. Основним суб’єктом влади є великі групи населення,
об’єднані спільністю інтересів і цілей. Неосновними є невеликі етнічні
групи, релігійні громади тощо.

Вторинними суб’єктами влади є її носії – держава в особі системи її
органів і посадових осіб, партії та інші політичні інститути та їхні
органи. Суверенним суб’єктом політичної влади є також окремий
громадянин, наділений виборчим правом. При цьому окрему вагому роль у
владних відносинах відіграють політичні лідери.

Об’єкт політичної влади – це всі явища і процеси політичного життя
суспільства, на які спрямована дія суб’єктів. До розуміння об’єкта влади
слід підходити гнучко, оскільки в реальному політичному житті об’єкти та
суб’єкти влади можуть мінятися місцями залежно від конкретних обставин.
Так, соціальні спільноти є суб’єктами політичної влади, а водночас
взаємовідносини між ними і вони самі в контексті цих взаємовідносин є
вже об’єктами політичної влади. До об’єктів політичної влади відносять
економічну, соціальну, духовну сфери суспільного життя і суспільство
загалом.

Кожна влада є дієвою у разі, якщо вона володіє відповідним ресурсами
впливу. Ресурси влади – це загалом усе те, чим суб’єкт влади може
здійснювати свій вплив на інших.

У політології є декілька підходів до класифікації ресурсів влади.
Зокрема ресурси влади по характеру впливу поділяють на:

1. утилітарні – засоби впливу, пов’язані з матеріальними і соціальними
благами, повсякденними інтересами людей. При їх допомозі державна влада
може “купувати” не тільки окремих політиків, але

й цілі прошарки населення (підняття пенсій, зарплат, стипендій,
заборгованостей тощо перед виборами).

2. примусові – заходи адміністративного впливу, що передбачають
застосування силових методів переконання (суд, армія, міліція тощо). З
боку державних органів у недемократичному суспільстві вони
використовуються, як правило, тоді, коли не спрацьовують утилітарні
ресурси.

3. нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ людини, її ціннісні
орієнтації та норми поведінки. Нормативні ресурси впливають на
свідомість людини та її внутрішній світ.

Прихильники іншого підходу класифікують ресурси влади за сферами
життєдіяльності:

1. економічні – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного
виробництва та споживання (гроші, техніка, земля, корисні копалини,
продукти харчування).

2. соціальні – це вплив на підвищення чи зниження соціального статусу
(ранг, посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування).
Маніпулювання такими ресурсами з боку державних посадовців можливе у
різних фазах політичного процесу – до і після виборів, до і після
сприяння у прийнятті необхідного економічного чи політичного рішення
тощо.

3. культурно-інформаційні – це інформація та знання, а також засоби їх
отримання і поширення (знання, отримані в освітніх закладах; мас-медійна
інформація як для об’єктивного інформування, так і для маніпулювання
суспільною свідомістю). В постіндустріальному суспільстві, що
характеризується інформаційними війнами, такі ресурси відіграють
визначальну роль у політичних технологіях. Українські дослідники методів
і засобів інформаційної війни Петро Прибутько та Ігор Лук’янець
відзначають: “…інформаційна війна – це комплекс заходів і операцій, що
проводяться в конфліктних ситуація, у яких інформація є водночас зброєю,
ресурсом і метою”.

політичні – наявність у суспільстві розвинених політичних партій і
політичних лідерів та налагоджений механізм їх формування,
відпрацьованість державної машини, підготовлений апарат управління,
політичні традиції, розвинена політична культура населення.

5. політико-правові – це Конституція, закони, програмні документи
політичних партій. Залежно від суб’єкта влади, у недемократичному
суспільстві вони можуть використовуватися як у позитивному, так

і в негативному напрямку.

6. силові (спонукальні) – це зброя, апарат фізичного примусу та
спеціально підготовлені для цього люди: армія, міліція, служба безпеки,
суд, прокуратура.

7. демографічні – сама людина як універсальний ресурс, що має здатність
створювати інші ресурси. Людина може також стати і засобом реалізації
чужої волі.

8. суб’єктні – наявність необхідних особистих якостей індивідуального
суб’єкта влади: політична освіченість, компетентність, організованість,
наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і
прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність,
рішучість, досвід, визнаний авторитет.

У постіндустріальну (інформаційну) еру змінюється зміст політичної влади
та процес боротьби за неї. Е. Тофлер відзначає дві характерні риси, які
впливають на характеристику політичної влади майбутнього: посилення ролі
знання (інформації) та демасифікація суспільного виробництва, а отже і
самого суспільства.

Свого часу поява масового стандартизованого виробництва спонукала
створення системи масового споживання, появи засобів масової інформації
і, загалом, масового суспільства та відповідної йому “масової
демократії”. Сьогодні гостра конкуренція виробників зумовлює боротьбу за
дрібні сегменти ринку, а отже, і активну розробку дрібносерійних
технологій виробництва. Слідом за цим змінюється і характер суспільства.

Так, якщо ідеалом індустріального суспільства була асиміляція, бо вона
відповідала потребі однорідної робочої сили, то ідеалом
постіндустріальної епохи стало індивідуалістичне розмаїття, яке
відповідає гетерогенній системі творення багатства. У свою чергу, і
виборці починають атакувати політиків чимраз різноманітнішими
індивідуальними вимогами. Суспільство індивідуалізується, і це впливає
на зміну політичних систем, а зокрема зумовлює трансформаційні процеси і
в самій “масовій демократії”.

Перш за все, це вже знаходить свій яскравий вияв у глобальних політичних
процесах. Поряд зі світовими наддержавами та об’єднаннями держав за
владу, у світовому просторі починають змагатися держави т. зв. третього
світу, бездержавні нації й навіть регіони. Імміграційна політика, що в
індустріальну епоху була звичним явищем, у постіндустріальному
суспільстві викликає активізацію націоналізму.

Е. Тофлер передбачає, що у зв’язку із цим прояви націоналізму і
шовінізму у скорому часі будуть притаманними “не тільки в далеких краях
на кшталт Вірменії й Азербайджану чи Албанії та Сербії, а й у Нью-Йорку,
Ліверпулі та Ліоні”.

h®E

$

O

:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020