.

Політичний режим

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
82 2187
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ tc “ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ”

План

1. Поняття і типологія політичних режимів.

2. Характеристика політичних режимів.

3. Політичний режим і проблеми становлення демократії Україні.

4. Національний авторитаризм як альтернативна модель трансформації
суспільства.

1. Поняття і типологія політичних режимів tc “5.1. Поняття і типологія
політичних режимів”

Кожне поняття своє сутнісне навантаження несе через слово чи комбінацію
слів, що його позначують. Етимологія поняття “політичний режим”
коріниться в словах “політика” та “режим”. Головне навантаження у цьому
словосполученні несе термін “режим” (франц. regimen – правління), що
загалом означає державний устрій, спосіб правління.

Поняття “політичний режим” є одним із найвживаніших у сучасній
політичній науці. Поряд із такими категоріями, як “форма правління” та
“державний устрій”, воно дає повну характеристику формі держави. Цілком
справедливо можна стверджувати навіть більшу роль цього поняття –
фактично воно визначає сутність держави.

Політичний режим і державний устрій. Якщо категорією “державний устрій”
визначають константу фізичної структури держави – її територіальний
устрій і спосіб взаємовідносин її частин між собою, то категорія
“політичний режим” визначає внутрішній зміст і першопочаткову сутність
держави як інституції для впорядкування суспільного життя.

Інакше кажучи, державний устрій окреслює фізичну субстацію – територію
як обов’язкову ознаку держави. Політичний режим окреслює спосіб
співіснування людей на цій територій, спосіб організації їх співжиття,
спосіб організації самоуправління. В той же час ряд українських
політологів категорії “політичній устрій” і “політичний режим” помилково
розглядають в єдиній понятійній площині.

Політичний режим і форма правління. Якщо категорія “форма правління”
покликана передати спосіб організації державної влади, порядок її
утворення і взаємовідносин з населенням, то “політичний режим” визначає
умови, при яких може бути запроваджена та чи інша форма правління.
Політичний режим як комплекс культурних, ідеологічних,
етнопсихологічних, соціально-економічних і утилітарно-побутових факторів
фактично підпорядковує собі категорію “форми правління”, і навіть більше
– поглинає її собою.

Іншими словами, політичний режим є вираженням духу існуючих
взаємовідносин держави і суспільства, а форма правління є
матеріалізацією цього духу. Хоча деякі автори-політологи схильні
синонімізувати розуміння “політичного режиму” із поняттям “форми
правління”, говорячи про режими “президентсько-парламентський”, а чи
“парламентсько-президентський”.

Політичний режим і політична система суспільства. Зважаючи на ту
об’ємність характеристики взаємовідносин держави, суспільства і особи,
яку воно несе в собі, часто поняття “політичного режиму” не відділяють
також і від поняття політичної системи як інтегративної сукупності
державних і недержавних інститутів, що здійснюють управління справами
суспільства, розглядаючи їх синонімічно. Деколи навпаки – розводять їх
аж надто далеко.

Отож, як не дивно, але незважаючи на широку вживаність поняття
“політичний режим” для характеристики сутності держави, його розуміння є
доволі неоднозначним, і дати його універсальне визначення є надзвичайно
складним завданням. Серед значної кількості таких визначень слід
виділити енциклопедичне, відповідно до якого політичний режим – це
сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин,
засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною
владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної
культури.

Класифікація політичних режимів. У політологічній науці побутує ряд
класифікацій політичних режимів. Однак будь-яка з них є умовною,
оскільки в жодному суспільстві не існує політичного режиму

в його “чистому” вигляді. Загалом, “чистий”, ідеальний вимір явища є
штучним та існує тільки в науці.

Значну увагу класифікації політичних режимів почали приділяти на початку
ХХ ст. Але практично до 60-х років найчастіше використовувалася
класифікація Макса Вебера, відповідно до якої всі політичні режими
поділялися на демократичні й антидемократичні.

На початку 60-х років ХХ ст. популярності набирає класифікація Збігнєва
Бжезінського, американського політолога польського походження. Серед
антидемократичних режимів він окремо виділив тоталітарні й авторитарні
режими (зокрема стверджуючи, що в більшості тодішніх соціалістичних
країн функціонували авторитарні політичні режими). Зрештою, таку ж
типологію антидемократичних режимів подає й іспанський політолог Хуан
Ліндс.

Отож на сучасному етапі розвитку політичної науки практично
найпоширенішою є тричленна класифікація політичних режимів:
тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розрізняють також і
різновиди: фашистський, комуністичний, теократичний,
ліберально-демократичний тощо.

В основу розрізнення політичних режимів між собою ставлять такі
критерії:

– спосіб формування органів державної влади;

– співвідношення між гілками влади (законодавчою, виконавчою і судовою);

– співвідношення між центральною владою та владою регіональною і
місцевим самоврядуванням;

– становище і роль елементів та структур громадянського суспільства
(громадян, політичних партій, громадських організацій);

– характер і особливості існуючої правової системи;

– співвідношення між правовими, соціальними та психічними регуляторами
суспільного життя;

– рівень соціально-економічного розвитку;

– рівень політико-психологічної культури;

– рівень політичної стабільності суспільства;

– характер реалізації силових функцій держави.

Якщо вдатися до спрощеного узагальнення названих критеріїв, то можна
стверджувати, що політичні режими розрізняються між собою на основі
аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського
суспільства.

Відомий французький філософ і соціолог Реймон Арон (1905–1983) у
фундаментальній праці “Мир і війна між націями” таке узагальнення
висловлює наступним чином: “Політичні режими певної епохи, які керують
організацією суспільства певного типу, неминуче мають якісь спільні
характеристики. Але вони відрізняються принаймні способом призначення
тих, хто здійснює суверенну владу, способом, яким ці останні ухвалююють
свої рішення: а отже, й відносинами, що встановлюються між індивідами,
опінією, суспільними групами, з одного боку, та тими, хто править, – із
другого”.

Становлення того чи іншого типу політичного режиму залежить від
співвідношення політичних сил у суспільстві, від особистості
загальнонаціонального лідера та від особливостей правлячої еліти, від
історичних та соціокультурних традицій і від політичної культури
населення.

Як правило, політичний режим у суспільстві формується не цілеспрямовано,
а відрухово і під дією всієї сукупності факторів суспільного розвитку.
Очевидно, що він не затверджується Конституцією чи іншими законами.

2. Характеристика політичних режимів tc “5.2. Характеристика політичних
режимів”

Тоталітарний політичний режим. Термін “тоталітаризм” запроваджений
Мусолінні для характеристики фашистського руху в Італії та його
відмежування від нацистського руху в Німеччині. Відповідно, і теорія
тоталітаризму почала складатися в 30–40 роках ХХ ст. Хоча перші
тоталітарні погляди в історії політичних вчень слід віднести ще до
античних часів – до поглядів Геракліта про потребу загальної регуляції
суспільства та до ідей Платона щодо принципів організації ідеальної (у
його розумінні) держави.

Тоталітаризм (лат. totus – цілий, цілісний) – це такий спосіб
організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним
контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі
і колективним цілям та загальнообов’язковою ідеологією.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму у політичній практиці
є індустріальна стадія розвитку суспільства, розвинутість засобів
масової інформації, панування в суспільстві колективістського
світогляду, могутній державний аппарат.

Причому наявність розвинутої структури засобів масової інформації є
принципово важливим елементом тоталітарної системи, оскільки вони
слугують інструментом ідеологічної обробки населення та насаджування
йому уніфікованих цінностей. В умовах тоталітарного режиму держава
фактично поглинає громадянське суспільство.

Для цього типу політичного режиму характерним є харизматичний тип
лідерства з обов’язковою опорою на репресивний апарат. Отож головним
способом мобілізації населення до виконання політичних рішень є
насильство. Це – так званий екстенсивний спосіб. Інтенсивний спосіб
полягає у пропагандистському створенні внутрішньопсихологічного
ентузіазму.

З тоталітаризмом пов’язаний і султаністичний політичний режим. Його
сутність полягає у тому, що за наявності в державі верховного правителя
в його діяльності відсутньою є межа між державними та приватними
справами. Для представників влади суспільство виступає як приватна
власність, а їх члени родини посідають найважливіші посади в державному
та економічному управлінні. В суспільстві панує клановість і практично
відсутня судова влада. Державна ідеологія носить особливий характер і,
як правило, названа за ім’ям верховного правителя. Несанкціоновані дії
населення практично відсутні.

Алексіс де Токвіль (1805–1859) ще в 1840 р. передбачливо описав той стан
суспільства, який характериний для тоталітарного режиму, однак не зміг
віднайти для його назви адекватного відповідника. “…Та форма
пригноблення, яка загрожує демократичним народам, нічим не нагадуватиме
того, що було раніше; мої сучасники не зможуть знайти їй аналогів у
своїй пам’яті. Я сам марно шукаю визначення, яке достеменно передало б
ідею цього пригноблення в тому вигляді, як я сам собі сформулював: старі
слова “деспотизм” та “тиранія” не підходять. Це нове явище, й тому його
треба бодай визначити, якщо ми не можемо дати йому назви”, – писав автор
у 2-му томі своєї праці “Про демократію в Америці”. Він же намагався
описати суспільство в стані особово знівельованої юрби, у якій кожен
перейнятий тільки своїми проблемами і йому байдужа доля ближнього. А над
юрбою височить влада, яка в деталях регламентує життя кожного. Вчений
по-пророчому вважав, що таке закріпачення людей у дрібницях є
найнебезпечнішим зі знаних в історії.

Описуваному явищу Алексіс де Токвіль не зміг дати назву. Але назву
“тоталітаризм” воно отримало у 30-х роках ХХ ст., коли яскраво
виразилося в суспільному житті, і коли сам твір де Токвіля у зв’язку

з такою суспільно-політичною глобальною тенденцією став надзвичайно
популярним.

Колективістський світогляд як одну з основоположних передумов появи
тоталітаризму красномовно охарактеризував у своїй праці “Бунт мас”
сучасник появи явища тоталітаризму – геніальний іспанський мислитель
Ортега-і-Гассет (1883–1955): “Юрба раптом стала видима і влаштувалася на
кращих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася
непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла
наперед аж до рампи, і це вона – головний діяч. Вже нема чільних героїв:
є тільки хор. …Маса – це “рядова людина”. Отак проста кількість – юрба –
перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна
безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а є повторенням
загального типу”.

Якщо підсумково узагальнити особливі риси тоталітарного політичного
режиму, то ними є:

– наявність загальнообов’язкової ідеології, яка доводить необхідність
існування даного режиму;

– заперечення минулого та нігілістичне ставлення до сьогодення задля
“світлого майбутнього”;

– ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей
режиму;

– жорстоке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок
та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

– концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

– підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи
партії.

В історії політичної науки класичними прикладами тоталітарних держав
прийнято вважати нацистську Німеччину, фашистську Італію та
більшовицький СРСР.

Авторитарний політичний режим. Авторитаризм (лат. autoritas – влада,
вплив) – такий політичний режим, що характеризується зосередженням влади
в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав
і свобод громадян, їх суспільно-політичних організацій, жорсткою
регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та
повноважень демократичних інституцій.

Залежно від цілей, виокремлюють різні види авторитаризму: авторитаризм
стабілізаційний – режим, покликаний до збереження існуючого ладу в
катастрофічних для суспільства умовах (війни, революції тощо), і
авторитаризм альтернативний – властивий країнам, що відкинули
демократичний шлях розвитку.

Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, що перебувають на
шляху переходу від тоталітаризму до демократії. В період його існування
суспільство вчиться демократизуватися, створювати демократичні
інститути, процеси і механізми впливу суспільства на владу.

Основними рисами авторитаризму є такі:

1) У політичній науці авторитаризм розглядається як явище, протилежне
демократії. При такому режимові влада монопольно концентрується в руках
однієї особи чи групи осіб. Не реалізується демократичний принцип поділу
влади. Виборче законодавство пристосовується до потреб виконавчої влади,
яка є домінуючою в будь-якій авторитарній країні.

2) авторитаризмові притаманне рекрутування політичної еліти шляхом
кооптації і призначення згори. Основний стиль керівництва –
безапеляційні накази, розпорядження, директиви. Дії державних оганів
строго регламентуються.

3) при авторитарному режимі можливості політичної опозиції зведені до
мінімуму. Основний засіб подолання кризових явищ – репресії і свавілля.
Головною опорою авторитаризму є домінуючі вертикальні силові структури –
армія, каральні органи.

4) психологічно авторитаризм всіляко сприяє пасивності мас та їхньому
відчуженню від політичних процесів. І в той же час авторитарне
суспільство не характеризується пануванням уніфікованої ідеології.

5) для авторитаризму характерною рисою є проявлення ознак патерналізму
(лат. pater – батько). Своє коріння він бере в
психологічно-пропагандистській настанові, що держава і влада
по-батьківськи піклуються про народ. Хоч народ, нібито, цього й не
розуміє, але змушений під їхнім тиском вчиняти деякі дії, які призначені
“для його ж блага”.

Попри ряд подібних ознак, авторитаризм слід відрізняти від
тоталітаризму. Головною відмінною рисою авторитаризму є наявність певних
ознак демократизму, а зокрема – автономія особистості й суспільства в
неполітичній сфері. З цього приводу відомий у Європі німецький дослідник
фашизму Вольфганг Віперман пише: “Розмежування між авторитарними та
фашистськими режимами необхідне не тільки для з’ясування наукових
питань, а й для відповіді на нерозривно пов’язані з ними питання
політичного характеру. В іншому разі виникає загроза применшення
терористичного та тенденційно тотального характеру фашистських диктатур
та демонізації антидемократичних рис авторитарних диктатур”.

Якщо в умовах тоталітаризму необхідною складовою поведінки “слухняного
громадянина” є демонстрування особистої відданості, то при авторитаризмі
така поведінка повинна зводитися до невиступів про існуючого режиму.
Таким чином, особистість і суспільство загалом виштовхуються із
політично-самоврядної сфери.

Демократичний політичний режим. Демократія – це система правління, при
якій джерелом влади є народ і яка базується на регулярних, вільних і
справедливих виборах, на верховенстві закону, а відповідно, на гарантіях
свободи та рівних можливостях для кожного. За такого типу політичного
режиму влада підпорядкована виборцям і зобов’язана нарівні з ними
виконувати норми законів.

До основних ознак демократичного політичного режиму належить наявність
конституції, яка: закріплює повноваження органів влади й управління та
механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип
рівності перед законом; визначає принцип поділу влади на законодавчу,
виконавчу та судову з виясненням функціональних прерогатив кожної із
них.

Для демократичного режиму характерними є:

– вільна діяльність політичних і громадських організацій;

– обов’язкова виборність органів влади;

– розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

– політичний, економічний та ідеологічний плюралізм;

– чітка врегульованість законодавчої процедури.

Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector – виборець)
змагання та регулярна зміна лідерів. Лідерство може бути як
індивідуальним, так і колегіальним. Але воно завжди має раціональний
характер.

Демократичний режим характеризується високим рівнем суспільного
самоврядування та переважання у відносинах між владою і суспільством
принципу консенсусу.

За демократичного режиму держава існує заради громадян, а не навпаки, та
існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства.

Одним із обов’язкових атрибутів демократичного суспільства є наявність
багатопартійності. У політичному процесі бере участь і опозиція. Вона
виробляє альтернативні програми суспільного розвитку, висуває своїх
претендентів на державного лідера. Головна функція опозиції за
демократичного режиму – визначати альтернативні напрямки суспільного
розвитку та складати постійну конкуренцію правлячій еліті.

3. Політичний режим і проблеми становлення демократії в Україні tc “5.3.
Політичний режим і проблеми становлення

демократії в Україні”

Упродовж 15 років незалежного існування Україна перебуває на етапі
суспільної трансформації та побудови основ незалежної національної
держави. Він непростий і сповнений тими колізіями становлення, які в
більшій чи меншій мірі притаманні кожному суспільству, що переживало чи
переживає аналогічний період історії.

Перша половина 90-х років ХХ ст. характеризувалася боротьбою
пострадянської авторитарної та демократичної тенденцій державного
розвитку. Але вже у другій половині цього десятиліття в Українській
державі сформувався класичний авторитарний політичний режим, який з
уваги на національні особливості можна охарактеризувати як
олігархічно-авторитарний.

У подіях кінця 2004 р., найчастіше означуваних як Помаранчева революція,
боротьба двох названих тенденцій набрала кульмінаційного вираження.
Складовими цього процесу була боротьба мільйонних мас українського
суспільства за свої соціальні, національні та демократичні права і
гуманістичні цінності. Кучмівський авторитарний режим протягом 10 років
свого існування звів їх нанівець, – і численні учасники тих революційних
процесів вийшли на вулиці та майдани країни не стільки на захист чиїхось
персональних політичних інтересів, скільки на захист свої прав і
традиційних національних цінностей.

При цьому слід константувати, що короткий період невизначеності після
Помаранчевої революції вчергове завершився перемогою авторитарних
тенденцій. Основною причиною цього став незрілий стан сучасної
української національної еліти. Винищена протягом століть
денаціоналізаційною політикою колоніальних режимів, а особливо за роки
панування в Україні комуністичного тоталітарного режиму, вона сьогодні
тільки перебуває на етапі перших паростків свого поновлення.

Отож за 15 років існування Української держави в ній так і не
сформувався демократичний політичний режим. Демократія в Україні – це,
за влучним висловом Миколи Михальченка, феномен “непізнаного існуючого
об’єкта”. Її ніхто не бачив, але про неї багато говорять, особливо
“апологети кланових, мафіозних угрупуваь, які прорвалися до влади”.

Україна перманентно перебуває в стані політичної кризи. І це не криза
демократії, бо Україна її так і не пізнала. Це – криза моделі суспільної
трансформації, що була базована на трансформації комуністичної
номенклатури в “демократичну еліту” та на експорті чужих і не органічних
для українського суспільства зразків ультраліберальної демократії, яку
ряд політологів поряд із нацизмом та комунізмом

характеризують як один із видів тоталітаризму.

Сказане зумовлює поглиблення інтересу до теми трансформаційних моделей
розвитку суспільства. Перш за все, слід засадничо вказати, що в
суспільствах перехідного (трансформаційного) типу цілком закономірно
відсутні умови для того, аби в них одночасно з моментом юридичної
фіксації розриву з колоніальним минулим, а отже, з метрополією та її
антидемократичним режимом, була сформована повноцінна національна і
соціально-правова демократична держава.

O

r

t

|

O

Oe

O

I

?

ae

O

$

O

O

O

??$?????????Фактори, що зумовлюють труднощі зі становленням у країнах
перехідного типу, а зокрема і в Україні, національної демократичної
держави, можна умовно розділити на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх факторів слід віднести: соціалізаційний,
суспільно-психологічний, економічний, елітно-провідницький,
структурно-владний, консолідаційний.

Суть соціалізаційного фактора полягає у тому, що більшість громадян
новопосталої держави не володіють елементарними поняттями і навиками
політичної культури, які дозволяли б їм повноцінно брати участь в
політичних процесах та впливати на формування державної влади. Адже в
умовах того недемократичного суспільства, з лона якого вони вийшли, не
було змоги оволодіти такими знаннями та набути політичного досвіду, а
період “демократичної” соціалізації в новій державі ще був занадто
коротким, аби говорити про його результативність.

Тим більше, що на процес соціалізації вагомо впливає інерційний
посттоталітарний психологічий чинник. За влучним висловом Ж. Рупніка,
“тоталітарний досвід отруює жертву так само, як і ката”. Власне, цей
психологічний чинник становить собою другу причину і проявляється у двох
вимірах – внутрішньо- і зовнішньопсихологічному. Внутрішню психологічну
характеристику особистості негативно позначають почуття етатизму
(схиляння перед всесиллям держави і безумовне підпорядкування їй),
зовнішню – притаманний тоталітарному режимові колективістський світогляд
та почуття інивідуальної меншовартості.

Економічною основою демократії є наявність в суспільстві “середнього
класу”, тобто достатньої кількості самодостатніх і незалежних у своїх
політичних рішеннях громадян. В Європі такий стан прийнято називати
“суспільством двох третин”, адже близько 60 % громадян належать до
“середнього класу”. Натомість в Україні вже протягом останіх 10 років
соціологічні дослідження вказують, що люди середнього статку становлять
8–10 %, а на межі чи за межею бідності перебуває 70–80 % громадян.
Масове зубожіння українських громадян становить економічну основу
“бутафорної демократії”. Адже в умовах виживання ці 70–80 % громадян
більше перейняті проблемою виживання, аніж тонкощами політичного процесу
та становлення демократії.

Процес становлення національних та демократичних основ Української
держави не набрав би такого колізійного характеру, якби в суспільстві
існувала провідна верства, яку прийнято називати елітою

і яку Олександр Шморгун визначає як “пасіонарну соціальну групу”, що “з
висоти пташиного польоту” здатна “зазирнути за горизонт соці-ального
часу” і має властивості до здійснення “довгострокового соці-ального
передбачення”. В умовах тотальної політичної неосвіченості та ущербного
психологічного стану суспільства саме вона могла б повести його за
собою.

Однак процес формування сучасної української еліти проходить так же
неоднозначно, як і сам процес українізації держави та демократизації
суспільства. Складовими сьогоднішньої політичної еліти

(чи радше – псевдоеліти) стали: 1) представники радянсько-комуністичної
номенклатури, вчасно “трансформовані” в “демократів” і “націоналістів”;
2) представники тіньових фінансово-політичних угрупувань; 3)
представники регіональних олігархічних кланів радянського періоду; 4)
мізерні залишки винищеної радянським режимом національної провідної
верстви.

Для характеристики тої соціальної групи, що вважає себе сучасною
політичною елітою українського суспільства, яскраво служить приклад
постпомаранчевих політичних процесів. Ті, що відносять себе до
політичної еліти, так і не змогли перерости рівень власних
прагматично-меркантильних інтересів й піднятися до розуміння логіки
історичного розвитку Української держави. Цілком заслужено М.
Михальченко відносить їх до сил, які “трансформують псевдодемократичий
режим в інтересах кланів, клік, груп впливу”.

Щодо структурно-владного фактора, то Е. Гробсбаум засадничо стверджує:
“Парламентські механізми ефективні в період економічного достатку, коли
основним завданням є не примноження, а розподіл національного доходу.
Народ же осмислюється як сукупність споживачів”. Цілком очевидно, що
українське суспільство далеке від такого стану “економічного достатку”.
Під час адміністративного “штурму ринку” в Україні 3 % громадян
внаслідок роздержавлення заволоділи 75 % національного майна. Реймон
Арон, близький соратник авторитарного президента П’ятої республіки
Франції Шарля де Голля, так визначає роль президента: “…Правитель та
його радники повинні в кожний певний момент стежити за дотриманням
рівноваги між актуальним бажанням споживати й потребами нагромадження”.
Отож механізми президентського правління на такому етапі розвитку
суспільства мали б діяти значно ефективніше за механізми парламентської
форми. Але, тим не менше, форма політичного правління Української
держави останнім часом дрейфує до парламентської республіки.

Консолідаційний фактор полягає у тому, що зазвичай в кожному перехідному
суспільстві відчувається брак спільних орієнтирів та єднальних факторів.
В той же час Денкворт Растоу національну єдність визначає як основну
умову демократизації суспільства. А Е. Гробсбаум доходить висновку, що
на етапі стадіально-цивілізаційних змін, коли ламається звичний уклад
життя і втрачається єдність думок щодо стратегії подальшого розвитку,
демократія є неефективною. Україна якраз і є такою перехідною країною та
в силу об’єктивних обставин історичного розвитку сьогодні перебуває в
стані деконсолідації суспільства.

До зовнішніх причин, які негативно впливають на процес становлення
демократії в Україні на етапі її суспільної трансформації, слід віднести
фактори російського та західного впливів.

Російський фактор. Україна перебуває у постколоніальному статусі та з
точки зору російських національних інтересів й імперської традиції Росії
розглядається як сфера її геополітичного впливу. Однак очевидний нонсенс
полягає у тому, що значна частка українців підтримує такі прагнення
чужої держави. М. Михальченко вважає таке явище наслідком
“колоніально-холопської ідеології і психології, що зародилася наприкінці
ХІІІ століття: “притулитися” чи то до Польщі, чи до Туреччини і
Кримського ханства, а пізніше зазвучав мотив союзу з Московією”.

Але така суспільна психологія частини українців виступає сприятливим
ґрунтом для просування російських політичних, економічних та
культурно-духовних інтересів. Паралельно з ними і в їх контексті на
Україну експортуються й тенденції сучасного російського авторитарного
суспільно-державного устрою. І це в той час, коли, за словами відомого
американського політолога Збіґнєва Бжезінського, “Україна має набагато
вищу політичну культуру, ніж Росія. І національна ідентифікація в
українців чіткіша. У Росії досі відсталіша політична культура, а крім
того, певна плутанина стосовно того, що ж таке Росія: це нація, це ідея,
це всесвітня революція чи велика держава?”.

Західний фактор полягає у тому, що країни Західної Європи та США
намагаються нав’язати Україні зразки своєї демократії в упаковці
“ультралібералізму”. Експорт демократії здійснюється ними в умовах
тотальної глобалізації і транснаціональних процесів та виправдовується
вимогами стандартизації міжнародного життя. З ряду причин цей процес має
негативний вплив на формування основ демократії в Україні. Зокрема й
тому, що здійснюється всупереч давно відомій істині: “демократія,
нав’язана ззовні, не працює”.

Окрім того, під великим сумнівом є здатніть лібералізму бути
трансформатором ідей демократії. Філіпп Шміттер стверджує, що
“лібералізм як концепція політичної свободи і як вчення про економічну
політику, можливо, і народився в деяких країнах одночасно із
демократією, але не був з нею зв’язаний ніколи”. У свою чергу, І.
Валлерстайн приходить до висновку, що декларування лібералізмом прав для
широких верств є не стільки свідченням його “демократичності”, як
спробою стабілізації та консолідації західного суспільства на кризовому
етапі його розвитку шляхом надання рівних прав т. зв. “небезпечним
класам” – національним меншинам, молоді, безробітним, – але в першу
чергу люмпенізованим верствам.

Ця характерна риса ліберальної ультрадемократії відчутно простежується і
в її експортованому на Україну варіанті, зокрема в першочерговій турботі
її волонтерів за носіїв тих явищ, що роз’їдають здорові основи
традиційного українського суспільства – за дотримання прав сексуальних
меншин, наркозалежних осіб тощо. О. Шморгун приходить до висновку, що
подібні явища завжди характеризували занепад тих суспільств, які
вступили в стадію розпаду імперії. Тому, перш ніж експортувати свої
зразки демократії, експортерам необхідно привести їх до “товарного
вигляду”.

Слід також погодитися із висновками ряду українських науковців, що
найчастіше за зовнішніми глобалістичними і транснаціональними процесами
приховуються чисто національні інтереси провідних держав світу – та ще й
з неоімперіалістичним відтінком.

Отже, внутрішні і зовнішні фактори не сприяють тому, аби в період
трансформації українське суспільство протягом короткого часу перейшло зі
стану тоталітаризму безпосередньо в стан демократії. Імпортовані західні
зразки цього політичного “продукту” в ультраліберальній упаковці тільки
затягують трансформаційний процес, оскільки сприяють створенню т. зв.
“бутафорної демократії” та нівелюють національні основи новопосталої
держави.

4. Національний авторитаризм як альтернативна

теоретична модель трансформації суспільства tc “5.4. Національний
авторитаризм як альтернативна

теоретична модель трансформації суспільства”

Очевидно, що на цьому етапі Україна повинна пройти адаптаційний період,
в часових рамках якого були б сформовані національні основи
народовладдя, вироблено національну ідею, досягнуто консолідації
суспільства, відповідного рівня його економічного розвитку, змін у
суспільній психології, політичній культурі та свідомості. Ні
національні, ні демократичні основи держави не формуються спонтанно,

а тому вказані передумови можуть бути досягнуті тільки в результаті
цілеспрямованих зусиль.

Методологічною основою для таких міркувань є думки ряду дослідників
демократії, які допускають поліваріантність та альтернативні шляхи
розвитку суспільства в процесі її становлення. Так, Ларі Даймонд
стведжує, що “кожна країна, яка має стати демократичною, повинна знайти
свій власний шлях, аби зробити це”. Майже ідентично про це говорить Д.
Растоу: “Процес творення демократії не конче має бути однаковим у різних
географічних регіонах: до демократії можна йти багатьма шляхами”.

Про “адаптацію традиційних демократичних інститутів до соціальних,
культурних і економічних умов конкретних країн” розмірковує Ф. Шміттер.
Він же висловлює переконання, що “майбутній тип і рівень демократії буде
у більшому ступені залежати від розвиту постліберальної альтернативи”, і
висловлює побажання, щоби “екстремісти “справа” чи “зліва” прагнули
змінити ліберальні правила і практику якою-небудь іншою формою
правління”.

Ідею адаптаційного періоду опосередковано висловлює і український вчений
Василь Кремень. Він переконаний, що між демократією і тоталітаризмом
проміжне місце займають авторитарні політичні системи, які “сприяють
руйнуванню тоталітарних структур і створенню дієздатних демократичних
інститутів”. Очевидно, що потенціал такого руйнування вчений вбачає в
тих основних рисах авторитаризму, на яких він наголошує – централізація
влади, безапеляційний командний стиль керівницва, безумовне підкорення.

З таким ідеями можна погодитися при умові, що ціллю існування
авторитарного режиму є цілеспрямоване формування національних і
демократичних основ держави. Тобто авторитаризм за характеристиками
основного носія влади (особи чи політичної сили) повинен бути
національним. Натомість авторитаризм в Україні кучмівського та
посткучмівського періоду характеризується як кланово-олігархічний. Якщо
ж класифікацію здійснювати за критеріями персональних характеристик
основної владної особи, то режими кожного з періодів можна означити як
авторитарний посткомуністичний та як кримінально-авторитарний.

Якщо при переході від тоталітаризму до демократії закономірними є
проміжний період адаптації та політичний режим авторитаризму в ньому, то
на противагу авторитаризму олігархічному чи посткомуністичному і
кримінальному слід розглянути модель авторитаризму національного.

Модель національного авторитаризму має своє історичне коріння у
світогляді та практиці. О. Шморгун, аналізуючи європейські політичні
вчення доби Реформації, відзначає, що практично всі видатні теоретики
постфеодального суспільства: М. Лютер, Ж. Кальвін, Ж. Боден, Г. Гроцій і
навіть Н. Макіавеллі та Т. Гоббс – хоча й сповідували
колегіально-аристократичні та республіканські ранньоліберальні принципи
організації нових форм правління, але в той же час підкреслювали
правомірність політичного авторитаризму. Функції державної влади вони,
перш за все, виводили із потреби захисту нації у період її становлення
від зовнішніх загроз та внутрішнього феодального реваншу. Вчений вважає,
що такий вид авторитаризму був не відомий ні стародавньому світові, ні
середньовіччю, бо був пов’язаний з новим політичним лідерством –
“заснованим не на ідеї необмеженої влади, а на ідеї самовідданого
служіння своєму народові”. На його думку, “цій авторитарній формі влади
випало в подальшому видіграти величезну роль в цивілізаційному розвитку
Західної Європи”.

У ХХ ст. в різних єропейських країнах, що опинилися в умовах системної
кризи та на межі національної кататрофи, до влади прийшли авторитарні
діячі, які здійснили радикальні реформи. Аналізуючи їх досвід, О.
Шморгун виділяє дві нетотожні моделі авторитаризму –
“тотально-реакційну” націонал-соціалістського типу та
“консервативно-авторитарну”, засновану на принципах “корпоративної
держави”. Вслід за Е. Гробсбаумом, до першого типу він відносить режими
М. фон Хорті, Ю. Пілсудського, Г. Маннергейма, Ф. Франко, а з деякими
заувагами – і Б. Муссоліні та О. Салазара, а до другого – режими Ш. де
Голля та У. Черчілля.

На особливу увагу в контексті моделі національного авторитаризму
заслуговує висновок О. Шморгуна: “…Авторитарна форма правління має
величезний антикризовий потенціал. Невірним є її ототожнення з
тоталітаризмом, деструктивним в самій своїй суті. В умовах тих
глобальних та релігійних загроз, які в повній мірі проявляться в
найближчі роки, передумовою дійсного подолання важкої кризової ситуації
в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка
особливого національно-автократичного типу”.

Виходячи з історичних передумов європейського досвіду у застосуванні
механізмів авторитаризму, цілком прийнятною для розгляду стає модель
національного авторитаризму, базово оперта на ранньонаціоналістичні
зразки.

Зважаючи на кризу лібералізму як трансформатора ідей і зразків
демократії, ідеологічною основою національного авторитаризму на етапі
становлення національної держави може стати ідеологія націоналізму. Бо
саме нація, за висловом Р. Арона, є “головний актор, що виступає на
сцені історії, в якомусь розумінні, єдиний автентичний актор, той самий,
що в усіх випадках залишається по завершенні процесів, які тривають
століттями”. І саме “нація має за свій принцип і свою кінцеву мету
участь усіх підданих у житті держави”.

Інтелектуальна спадщина українського націоналізму ХХ ст. має вагомі
напрацювання, що можуть бути світоглядною базою національного
авторитаризму на етапі посттоталітарної трансформації суспільства і
становлення Української національної та демократичної держави. До таких
належать праці М. Міхновського, Ю. Липи, Д. Донцова, О. Теліги, С.
Бандери, С. Ленкавського, Я. Стецька, але найбільше – напрацювання
Миколи Сціборського та Дмитра Мирона.

Залучення теоретичних напрацювань ідеологів українського націоналізму в
галузі національного державотворення є тим актуальнішим, що на сучасному
етапі розвитку Україна в числі більше 20 інших держав Європи, які
постали після розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини, потрапила в
історичну смугу ренесансу націоналізму. Аналізуючи націоналізми “нової
Європи”, Роджерз Брюбейкер виділяє

в нових національних державах тенденцію до розгортання боротьби “тріади
націоналізмів”: націоналізму титульної нації новопосталої держави з
подвійним ворогом – внутрішнім націоналізмом національної меншини, що ще
вчора перебувала в статусі панівної метропольної нації, та із зовнішнім
націоналізмом вчорашньої метрополії. Боротьбу між “національними
націоналізмами радянських країн-спадкоємиць та вітчизняним націоналізмом
Росії” він визначає найважливішими і найнебезпечнішими зіткненнями
такого роду.

Якщо ж у контексті “боротьби націоналізмів” говорити про нейтралізацію
названих вище зовнішніх факторів, що негативно впливають на процес
становлення національної держави і демократії в Україні, то слід згадати
і про зовнішній західний фактор та складну для України дилему під
умовною назвою “Схід – Захід”.

Із цього приводу слід наголосити, що український націоналізм в однаковій
мірі має як антиросійське, так і антизахідне спрямування. А якщо
точніше, то його принципова орієнтація полягає не в сподіванні на
зовнішні впливи, а в оперті на власні сили нації. Бо, як відзначає
Степан Ленкавський (1904–1977), ще “Донцов сказав напрочуд просто і
ясно: наш шлях не на Москву і не на Варшаву. До Києва, до нашого, а не
радянського Києва, наш шлях. А дійдемо цього не інакше, як через
боротьбу власними силами, бо чужі завжди підведуть, обдурять і заведуть
там, де їм, а не нам треба”.

Що стосується нейтралізації негативних факторів внутрішньонаціонального
характеру, то, за визнанням науковців-політологів, мобілізація
національного організму у такі кризові періоди його існування, як етап
посттоталітарної трансформації та становлення основ національної
держави, найефективніше здійснюється через механізми авторитаризму. У
зв’язку з цим Ж.-Ж. Руссо писав: “Час, коли створюється Держава,
подібний часові, коли створюється батальйон – це момент, коли організм
найменше здатний до опору і коли його найлегше знищити”.

Отож, в підсумку можна стверджувати, що на шляху українського
суспільства від колоніального стану і тоталітаризму до національної
держави і демократії модель національного авторитаризму може виявитися
тим ефективним механізмом подолання негативних внутрішніх і зовнішніх
факторів, які становлять перепону цьому процесові.

Використана література:

1. Конституція України.

2. Арон Р. Мир і війна між націями. – К.: “Юніверс”, 2000.

3. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика. – К., 2000.

4. Бжезінський З. Україна у геостратегічному контексті / Перекл. з англ.
А. Іщенка. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2006.

Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм / Перекл. з англ. О. Рябова. –
Львів: “Кальварія”, 2006.

6. Віперман В. Європейський фашизм: порівняльний аналіз (1922–1982) /
Пер. з нім. В. Шведа і Р. Дізера. – К.: “Дух і літера”, 2008.

7. Гурне Б. Державне управління / Перекл. з фр. В. Шовкуна. – К.:
Видавництво “Основи”, 1993.

8. Демократія. Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К.: “Смолоскип”, 200

9. Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. Том 1 / За ред. О.
Сича. – Івано-Франківськ: “Лілея-НВ”, 2002; Т. 2. – 2003.

10. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний
гравець Європи. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2004.

11. Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори / Перекл. з ісп. В. Бурггардта, В.
Сахна, О. Товстенко. – К.: Видавництво “Основи”, 1994.

12. Політологія: наука про політику / За загальною редакцією проф. В. Г.
Кремень, проф. М. І. Горлач. – К. – Харків: “Єдинорог”, 2001.

13. Політологія. Підручник. Видання 2-ге, перероблене, доповнене / Ред.
Бабкіна О. В., горбатенко В. П. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

14. Сич О. Сучасний етап боротьби за українську державу. –
Івано-Франківськ: “Місто НВ”, 200

1 Сич О. Модель національного авторитаризму на етапі посттоталітарної
адаптації українського суспільства // Стосунки Сходу та Заходу України:
суб’єкти, інтереси, цінності: Зб. наук. пр. / Наук. ред. І. Ф. Кононов.
– Луганськ: “Знання”, 2007. – С. 405–413.

16. Токвіль А. Про демократію в Америці / Перекл. з фр. Г. Філіпчука, М.
Москаленка. – К.: Видавничий дім “Всесвіт”, 1999.

17. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник. – К.: “Знання
України”, 2002.

18. Цивилизационные модели современности. – К.: “Наукова думка”, 2002.

19. Шляхтун П. Політологія. Видання третє, стереотипне. – К.: “Либідь”,
200

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020