.

Партії та партійна система суспільства

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
86 2531
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Партії та партійна система суспільства tc “ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНА СИСТЕМА
СУСПІЛЬСТВА”

План

1. Поняття політичної партії.

2. Поняття і типологія партійних систем.

3. Партійна система сучасної України.

4. Взаємодія органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з
політичними партіями.

1. Поняття політичної партії tc “6.1. Поняття політичної партії”

Термін “партія” у перекладі з латинського parts означає “частина”. До
ХIХ ст. поняттям “партія” позначувалася група людей, що конкурує із собі
подібними групами у боротьбі за владу або за вплив на тих, хто нею
володіє.

Розуміння партії як частини суспільства є відносним. Адже новітня
політична історія не знає випадків, аби всі виборці, що голосують у
політичних процесах за ту чи іншу партію, автоматично були її членами.
Світовий досвід показує, що в активну політичну діяльність через партію
включаються 3–5 % громадян. А тому в сучасному розумінні термін “партія”
означає не частину суспільства, а організовану політичну структуру, яка
виступає репрезентантом такої частини суспільства.

Сучасні політичні партії є продуктом новітньої політичної історії. Хоча
це поняття для позначення політичної організації має свою довгу генезу і
використовувалося ще в античному світі, причому в негативному значенні –
як неблагородного, ганебного союзу. Зокрема, Аристотель писав про
боротьбу партій жителів морського узбережжя, рівнин та гір. Пізніше в
Афінах відбувалася боротьба між партіями знаті та простого народу. У
Стародавньому Римі II–I ст. до н. е. змагалися дві партії: популярів, що
виступали від імені плебсу, та оптиматів, які представляли інтереси
патриціїв. В Італії ХII–ХV ст. точилася боротьба між партією ґвельфів –
виразником інтересів торгівельно-ремісничих верств населення та партією
гібеллінів, що відстоювала сильну імператорську владу в інтересах
феодальної знаті.

Прототипи сучасних партій виникли в епоху ранніх буржуазних революцій в
Англії, Франції та інших європейських країнах. Здебільшого це були
політичні організації буржуазії для боротьби з феодалами. Наприклад,
конституціоналісти, жирондисти, якобінці під час Великої Французької
революції. Саме останні й поклали початок вживанню політичної
термінології Нового часу: “праві” – ті, що сиділи праворуч від короля й
підтримували його; “ліві” – противники короля, що сиділи зліва від
нього; “центристи” – ті, що займали помірковану позицію і сиділи по
центру.

Тодішні партії були невеликими за чисельністю, мали характер елітарних
клубів, діяли переважно у стінах парламенту і об’єднували його
депутатів, не визнавали принципу членства і не були організаційно
оформленими.

Отож політичні партії є витвором європейської політичної культури. У їх
генезі Макс Вебер виокремлював три етапи: аристократичне угрупування,
політичний клуб, масова партія. Однак хоча таке етапування партійного
будівництва і сприйняла політологія, але слід зауважити, що всі ці три
стадії розвитку пройшли лише англійські партії лібералів (вігі) та
консерваторів (торі). А більшість сучасних політичних партій одразу
сформувалися як масові партії.

Виникнення політичних партій у сучасному розумінні пов’язане із процесом
залучення до вирішення політичних питань широких верств населення. Цей
процес став характерним для Європи другої половини ХIХ ст., і йому
сприяли такі основні чинники: 1) формування представницьких інститутів;
2) розширення виборчих прав; 3) розвиток робітничого руху.

Підставою для виникнення партій є необхідність захисту
соціально-класових, національних, релігійних, регіональних тощо
інтересів. Основною метою діяльності будь-якої партії є здобуття
політичної влади в державі та реалізація своїх програмних цілей –
захисту економічних, соціальних, політичних інтересів тої частини
суспільства, яку представляє партія.

Від самого початку створення партій їх роль у суспільстві завжди була
предметом гострої полеміки. Однозначно проти втручання політичних партій
у життя держави виступали відомі мислителі та громадсько-політичні діячі
Ф. Бекон (1561–1626). Д. Юм (1711–1776), Дж. Вашинґтон (1732–1799), А.
Токвіль (1805–1859), Дж. Міль (1806–1873), Ж.-Ж. Руссо (1712–1778), Г.
Гегель (1770–1831) та ін. Зокрема Дж. Вашинґтон у своєму прощальному
посланні до американського народу наголошував, що партія – це “готова
зброя” для підриву влади народу та її узурпації. Ж.-Ж. Руссо розглядав
партії “як тягар вільної держави”. Оригінальним у цьому плані є
висловлювання відомого англійського вченого ХVIII ст., який вказував, що
політичні партії включають у себе сили добра і зла, оскільки вносять у
суспільство як дух здорового змагання, так і деструктивні аспекти у
процес його функціонування. Критикували партійну систему й українські
автори концепції націократії та корпоративного укладу суспільства Микола
Сціборський (1897–1941) та Дмитро Мирон (1911–1942).

Неоднозначність оцінки партій у житті суспільства вкрай утруднює
формулювання якогось одного, універсального визначення її змісту. Однак
суть партії стає зрозумілішою, якщо виділити її основні ознаки:

– наявність певної ідеології або особливого світогляду;

– націленість на завоювання і втримання влади чи вплив на неї;

– наявність відповідної організаційної структури;

– підтримка політики партії тими верствами суспільства, інтереси яких
вона захищає.

Відсутність будь-якої з перелічених ознак вказує на непартійну природу
громадсько-політичної інституції.

Загальновизнаною є теза, що будь-яка громадсько-політична організація
стає партією тоді, коли для виконання своєї програми вона висуває мету
приходу до влади чи впливу на владу, участь у справах держави, у
визначенні форм і напрямків її діяльності.

У політичній науці остаточно утверджується також думка про те, що
політичні партії відіграють важливу роль посередника, зв’язкової ланки
між народом (чи його частиною) і державною системою управління.
Політичні партії покликані інтегрувати суспільство через інтеграцію тих
суспільних груп, які вони представляють, виробляти альтернативні
програми розвитку суспільства.

Хоча серед політологів і немає одностайності у трактуванні поняття
“партія”, але її найпоширенішим визначенням є таке: політична партія –
це організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу,
класу, класів, соціальної верстви, верств і намагається реалізувати їх
завдяки здобуттю влади або участі в ній.

Із названих характеристик випливають і функції політичної партії:

– політичне представництво інтересів соціальних груп;

– боротьба за владу та участь у її формуванні;

– участь у формуванні політичного курсу держави;

– розробка ідеологій та політичних доктрин і програм;

– політична соціалізація;

– формування громадської думки;

– політичне рекрутування.

Функціональна багатогранність політичних партій та розмаїття параметрів,
що покладаються в основу їх створення, зумовлюють таку ж розмаїтість
класифікації політичних партій за різними критеріями:

1. базова ідеологічна доктрина: консервативні, ліберальні,
націоналістичні, соціалістичні, комуністичні, фашистські.

Саме за ідеологічним критерієм найчастіше класифікують сучасні політичні
партії. Найчастіше використовують поділ партій на ліві, праві та
центристські. У світовій політології лівими вважають тих, хто виступає
за зміни в суспільстві, за соціалізацію виробництва та соціальний захист
людей на основі принципів рівності. Натомість праві – це ті, хто
відстоює міцну державу і захищає приватну власність, хто робить наголос
на збереженні існуючих порядків та на повазі до них, обстоює культ сили,
ієрархії, заохочує свободу та ініціативу в економічній сфері. Партіями
центру вважаються ті, що займають проміжне становище між лівими і
правими. Очевидно, що подібні характеристики є досить відносними.

2. принцип організації членства: кадрові, масові, партії виборців.

Класифікуючи партії за організаційною структурою, їх найчастіше, за
прикладом французького політолога М. Дюверже, поділяють на кадрові й
масові. Кадрові виникли ще в середині ХІХ ст. з електоральних комітетів
і парламентських груп. У своїй діяльності вони перш за все спираються на
професійних політиків та фінансову еліту, що може забезпечити їм
матеріальну підтримку. Кадрові партії зорієнтовані на електоральні
функції, а тому їхні дії помітні лише під час виборчих кампаній. Вони не
мають фіксованого членства і членських внесків.

Масові партії виникли у зв’язку з поширенням загального виборчого права.
Вони є переважно численні, добре організовані й формуються на ґрунті
певної ідеології. Такі партії значною мірою існують за рахунок членських
внесків. Їх керівництво здійснюють професійні політики, поточну
організаційну роботу ведуть оплачувані функціонери, а на базовому рівні
– партійні організації.

Останнім часом у класифікацію партій за організаційною ознакою все
активніше впроваджується такий тип, як “партія виборців”. Ініціаторами
такого впровадження є американські політологи Вейнер і Поламбара.
Подібно до кадрової партії, її головним завданням є мобілізація мас на
участь у передвиборчій кампанії та в самих виборах. Однак, на відміну
від кадрових партій, вони мають фіксоване членство та організовану
систему збору членських внесків. Сьогодні до такого типу належать
більшість партій, що виникли у країнах Східної Європи.

3. інтереси яких груп чи верств захищає партія: поміщицькі, буржуазні,
селянські, робітничі, етнічні, правлячої еліти, регіональної еліти,
галузевої еліти, конфесійні, гротескні (шанувальників жінок, пива тощо).

У середині ХІХ ст. вперше відбувся поділ партій на буржуазні та
робітничі. Пізніше особливості суспільно-політичного розвитку країн, у
яких розвивалися національно-визвольні рухи, зумовили появу партій

з відповідними специфічними особливостями. У повоєнні роки з’явилися
нетрадиційні типи партій, які почали формуватися на екологічній та
антивоєнній підставах. Зокрема, в екологічних партіях, як правило,
відсутні постійні лідери, їм властива відкритість внутрішньопартійного
життя, відмова від професійного партійного апарату. Нові партії
ґрунтуються на змішаній соціальній основі та дотримуються еклектичної
ідеології.

4. ставлення до влади: правлячі, опозиційні; легальні, напівлегальні,
нелегальні.

Правлячі партії здебільшого відзначаються консерватизмом. Їхня
діяльність в основному сконцентрована в уряді та в парламенті. Вони
віддають перевагу розв’язанню економічних та управлінських завдань, а
їхні політичні дії зазвичай носять прагматичний характер.

У той же час опозиційні партії характеризуються динамізмом та
зорієнтованістю на зміни й реформи. Їх діяльність спрямована на
завоювання влади, – а отже, більшою мірою концентрується на політичній
сфері, а економіці, культурі тощо приділяє значно менше уваги.
Опозиційні партії не ідентифікують себе з пануючим режимом, піддають
його радикальній критиці та дистанціюються від правлячих партій.

Залежно від свого статусу, опозиційні партії можуть бути легальними –
тобто не забороненими законом, напівлегальними – не зареєстрованими, але
й не забороненими, та нелегальними – забороненими державою та нерідко
такими, що діють в умовах підпілля і конспірації.

5. Представництво у парламенті: парламентсько-електоральні та
непарламентські (авангардистські).

Загальновизнано, що основний зміст діяльності більшості політичних
партій полягає у боротьбі за владу з метою реалізувати свою політичну
платформу. Такі партії називають парламентськими.

На противагу їм існують партії, що через певні обставини ведуть
непарламентську діяльність, використовуючи при цьому відповідні методи
боротьби. Один із них – це силовий тиск на державну владу, організація
різноманітних дій, що дестабілізують суспільну ситуацію: страйків,
пікетів, терористичних актів тощо. Такі партії ще називають
авангардистськими. М. Дюверже відзначав у них такі характерні риси, як
централізм організаційної структури та доктринальна програмна єдність.
Для таких партій парламентська і загалом виборча діяльність не
виступають як головні.

Наведені критерії класифікації партій не претендують на вичерпність та є
доволі умовними, – а тому в кожному конкретному випадку характеристики
партіям слід давати окремо та з урахуванням політичних і
національно-традиційних особливостей суспільства.

2. Поняття і типологія партійних систем tc “6.2. Поняття і типологія
партійних систем ”

Природним станом суспільства є його диференційованість та
неоднорідність, а отже, і розмаїття соціальних та політичних інтересів.
Це, у свою чергу, зумовлює існування в ньому різних політичних партій.
Взаємовідносини політичних партій між собою та із державною владою
формують партійну систему суспільства як одну зі складових частин
системи вищого порядку – політичної системи країни.

У політичній науці використовуються різноманітні визначення терміну
“партійна система”. Якщо підсумувати існуючі трактування, то їх умовно
можна розділити на такі:

1. Партійна система – це спосіб організації внутрішньопартійного життя.

2. Партійна система – це організація міжпартійних взаємовідносин у
державі.

При цьому слід виділити:

– вузькоінституціональне трактування, що передбачає такі варіанти:

а) партійна система – це сукупність парламентських партій;

б) партійна система – це сукупність парламентських і непарламентських
легальних партій;

в) партійна система – це сукупність легальних (парламентських і
непарламентських) та нелегальних партій;

– широкоінституціональне трактування, яке визначає партійну систему як
сукупність всіх партій у суспільстві та комплекс їх відносин між собою і
з державою.

Сучасний український політолог Петро Шляхтун пропонує визначення,
відповідно до якого партійна система – це сукупність діючих у країні
політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за
державну владу та у процесі її здійснення.

Типологія партійних систем. Залежно від сукупності обставин у кожному
суспільстві формується певна і тільки йому притаманна партійна система.
А тому наскільки різноманітними є визначення поняття “партійна система”,
настільки ж різноманітними є й підходи до їх типології. Найбільш
поширеною є класифікація М. Дюверже, який за кількісним критерієм
розділив усі партійні системи на одно-, дво- та багатопартійні.

Однопартійна система властива авторитарним та особливо тоталітарним
режимам, коли управління державою здійснюється від імені однієї
високоцентралізованої партії. Така система не виключає існування
(легального чи нелегального) кількох конкурентних партій. Однак роль
правлячої партії закріплюється (фактично або й юридично) лише за однією.
У такому разі говорять про партійну систему з партією-гегемоном
(Мексика, колишні країни соціалістичного табору). Як зазначає Р. Пайпс,
у випадку однопартійної системи слово “партія” не надається до її опису,
бо воно дослівно означає “частина”. Але визначення “частина” не є тим же
самим, що й “ціле”. Адже в однопартійній системі правляча партія домінує
над цілим суспільством, а не представляє його частину. Класичним
прикладом існування однопартійної системи є колишній СРСР.

Двопартійною (біпартійною) вважається така партійна система, коли
боротьбу за владу в суспільстві реально ведуть тільки дві партії
(наприклад, демократична та республіканська партія у США). В результаті
одна з них забезпечує собі більшість голосів виборців, а отже, і формує
парламентську більшість. При такій системі в країні може бути й більше
партій, але саме дві з них є найвпливовішими серед виборців. Деякі
політологи вважають, що така партійна система оптимально зближує
інтереси партії та держави і забезпечує суспільству стабільність. Інші
вбачають у ній цілеспрямоване і ледь не погоджене з одного центру впливу
маніпулювання волею виборців, при якому партії почергово і цілком
прогнозовано міняються ролями влади та опозиції.

Багатопартійна система – це така система, в якій більше двох партій
мають змогу реально впливати на функціонування державної влади. За
критерій визначення кількості впливових партій прийнято вважати
отримання ними в результаті виборів представництва у парламенті. При
вказаній партійній системі нестабільно почувають себе уряди, існування
яких залежить від того, за якою партійною комбінацією сформується
більшість у парламенті.

Всі інші типології партійних систем є похідними від вищенаведеної
базової класифікації. Одним з альтернативних варіантів є класифікація
Дж. Сарторі, який типологізував партійні системи за принципом
альтернативності:

– домінантна партійна система – з переважаючою партією, яка за
підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків
років (як от в Японії, де правляча Ліберально-демократична партія
перебувала при владі майже 40 років). Таку систему ще називають системою
партій національної згоди;

– трипартійна система (яку ще називають двох-з-половиною партійною
системою) – при ній жодна із двох найбільших політичних партій країни не
може самостійно сформувати уряд, а тому вони змушені вдаватися до
підтримки третьої, – значно меншої, але такої, що постійно представлена
у парламенті;

– чотирипартійна (або двоблокова) система – відзначається наявністю
правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу;

– партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму – при такій
системі представництво у парламенті мають лише декілька партій, і при
цьому відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції, між партіями
немає значної ідеологічної різниці, і всім їм притаманна участь у
коаліційному урядовому кабінеті (Німеччина, Бельгія, Франція);

– партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму – при такій
системі наявні антисистемні партії двосторонньої опозиції зліва і
справа, стан перманентного конфлікту між опозиціями зліва і справа та
сильне ідеологічне розмежування між ними (Італія, Нідерланди,
Фінляндія);

– атомізована партійна система – не передбачає необхідності точного
підрахунку кількості партій, бо виникає поріг, при якому вона не має
значення (Малайзія). Уряд формується або на основі широкої коаліції, або
ж узагалі на позапартійній основі. Така система характерна для
перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та
країн Східної Європи.

Між партійними і виборчими системами існує тісний взаємозв’язок. Виборча
система впливає на формування типу партійної системи. Взаємозалежність
партійної та виборчої систем відобразив

М. Дюверже, сформулювавши “три соціологічні закони” щодо впливу виборчої
системи на кількість партій у суспільстві та на формування відносин між
ними:

– пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними
партіями, що мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від
одної;

– мажоритарна виборча система з голосуванням у два тури (абсолютної
більшості) зумовлює формування партійної системи з кількома партіями,
які мають гнучкі позиції та прагнуть до взаємних контактів і
компромісів;

– мажоритарна виборча система з голосуванням в один тур (відносної
більшості) породжує партійну систему, що характеризується суперництвом
двох партій.

3. Партійна система сучасної України tc “6.3. Партійна система сучасної
України”

Перехід України від тоталітарного суспільства з існуванням однопартійної
системи до формування багатопартійності здійснювався поступово. У цьому
процесі можна виділити такі основні етапи.

Перший етап – виникнення передпартійних політизованих організацій та
ліквідація партійної монополії КПРС (із весни 1988-го до весни 1990
року).

На цьому етапі ще не йде мова про заснування політичних партій.
Опозиційні до тоталітарного режиму демократичні сили під перебудовчими
гаслами намагаються створити широке об’єднання на зразок народних
фронтів, що виникли у Прибалтиці. Слово “фронт” виступає навіть у назвах
ряду створюваних політизованих організацій.

У цей час виникають політизовані й політичні організації, які поклали
початок творенню багатопартійності в Україні: Українська Гельсінська
Спілка (березень 1988 р.), Українська демократична спілка,
“Демократичний фронт” у Львові, Демократичний союз, “Народна спілка
сприяння перебудові” у Києві, “Народний фронт сприяння перебудові” на
Вінниччині та Хмельниччині. Відбуваються перші з’їзди та установчі
конференції Українського християнсько-демократичного фронту, Товариства
української мови ім. Т. Шевченка, Товариства “Меморіал”.

16 лютого 1989 р. в газеті “Літературна Україна” опубліковано проект
програми “Народного Руху України сприяння перебудові” (в ньому, до речі,
ще визнавалася керівна роль КПРС, чого не було у програмах народних
фронтів Прибалтики, але чого вимагав ЦК КПУ). У вересні 1989 р.
відбувається його установчий з’їзд (як широкого народного руху, а не
партії). Асоціація “Зелений світ” на своєму з’їзді восени 1989 р.
проголошує намір створити партію “зелених”. У жовтні 1989 р. у Львові
створюється радикальна, проте нечисленна (150–200 членів) Українська
національна партія на чолі з Григорієм Приходьком. Вона не визнавала
окупаційної влади і єдина з існуючих громадсько-політичних утворень
бойкотувала вибори до Верховної Ради. Цей факт не набув широкого
резонансу і на цьому етапі був радше винятком, аніж закономірністю.

Під тиском існуючих реалій постає питання про ліквідацію партійної
монополії КПРС. Однак у грудні 1989 р. консервативна більшість Верховної
Ради СРСР заблокувала розгляд ст. 6 Конституції СРСР,

$

O

????$???????©?  ? B

D

F

~

?

?

AE

E

E

B

D

F

O

???$??$????©?F

E

?

O

O

O

O

????$???????©? секретаря Михаїла Горбачова прийняв рішення про перегляд
цієї статті у Конституції СРСР,

а в березні 1990 р. і Верховна Рада СРСР її переформулювала, знявши
положення про “керівну і спрямовуючу роль КПРС”.

На цьому етапі ще складно говорити про ідеологічне підґрунтя українських
передпартійних утворень. Єдиною ідеологією для всіх них була ідеологія
національного визволення.

Другий етап – зародження багатопартійності в умовах розпаду СРСР (кін.
1990 р. – до подій 19–24 серпня 1991 р.).

Вагомою політичною гранню в житті України, що відділяє перший етап від
другого, стали вибори до Верховної Ради України навесні 1989 р. “Закон
про вибори”, прийнятий її старим складом, був порівняно демократичний.
Об’єднані навколо НРУ неформальні громадські об’єднання зуміли здобути
чверть депутатських мандатів. Це надало нового імпульсу процесові
творення політичних партій в Україні.

У цей час засновано партію Державна самостійність України (ДСУ),
Український християнсько-демократичний фронт реформується в Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська Група –
в Українську республіканську партію (УРП). Відбуваються установчі з’їзди
Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), Української
селянсько-демократичної партії (УСДП), Української народно-демократичної
партії (УНДП).

1 липня 1990 р. партії та об’єднання національно-демократичного
спрямування засновують Українську міжпартійну асамблею (УМА), яка
проголошує реєстрацію громадян УНР. Восени 1990 р. з’являються
Селянський союз України (ССУ), Народна партія України (НПУ),
Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія
України (ДемПУ), а з демократичної платформи в тодішній КПУ виникає
Партія демократичного відродження України (ПДВУ).

Характерною рисою цього етапу було те, що, за рідкісним винятком, в
основі новостворених партій ще лежав не ідеологічний принцип, а принцип
гуртування близького кола ініціативних людей навколо свого лідера. А
тому й більшість із понад 20-х створених партій були малочисленними і
загальна кількість їх членства становила близько 30 тис. осіб.

Третій етап – формування реальної багатопартійності в умовах
проголошення незалежної Української держави (від серпневих подій 1991 р.
до парламентських виборів 1994 р.).

Після путчу у серпні 1991 р. КПРС та КПУ були заборонені в Україні. Із
проголошенням 24 серпня 1991 р. Незалежності України процес творення
партій отримав якісно нові можливості. В 1991 р. утворюються Ліберальна
партія України (ЛПУ), Соціалістична партія України (СПУ), на основі УМА
виникає Українська національна асамблея (УНА).

У 1992 р. створюється Християнсько-демократична партія України (ХДПУ). У
цьому ж році у партійному будівництві апробовуються два протилежні
принципи – розколу та консолідації. Прикладом першого став вихід із УРП
частини членів партії на чолі зі С. Хмарою та створення Української
консервативно-республіканської партії (УКРП). У той же час внаслідок
об’єднання Української національної партії (УНП) та Української
народно-демократичної партії (УНДП) виникає Українська
національно-консервативна партія (УНКП).

Серед партій, які активно виникають в 1993–1994 рр., з’являються НРУ
(внаслідок трансформації народного руху в партію) та Комуністична партія
України (КПУ).

Для цього етапу партійного будівництва вже стає характерним домінування
ідеологічного принципу.

Четвертий етап – розвиток мультипартійності та домінування
кланово-корпоративних партій (сер. 90-х років – поч. ХХІ ст.).

Реальністю суспільно-політичного життя України від середини 90-х років
стало активне творення неформальних тіньових союзів шляхом об’єднання
представників колишнього радянського державного апарату, суб’єктів
тіньової економічної діяльності та структур кримінального світу.
Зайнявши ключові позиції в господарсько-економічній сфері, ці союзи
почали шукати шляхів захисту своїх інтересів і в політичній сфері. Адже,
за висловом Олександра Турчинова: “Неможливо бути політиком, не маючи
необмеженого доступу до фінансових потоків. Неможливо займатися великим
бізнесом без глибоко особистих “політичних ресурсів”.

Вплив кланово-корпоративних угрупувань на процес партійного будівництва
відбувався поетапно:

1. Спочатку вони лобіювали свої інтереси шляхом “точкового” підкупу
державних чиновників.

2. У міру зростання фінансових спроможностей їхні представники перейшли
до підпорядкування своєму впливові існуючих політичних партій. Цей
процес розпочався в середині 90-х років, але набув масового поширення в
1996–1998 рр. Він супроводжувався ліквідацією внутрішньопартійної
демократії та нищенням партій, які не піддавалися підпорядкуванню (через
провокацію розколів, поділів, фізичну ліквідацію їхніх лідерів);

3. Наступним кроком в опануванні політичного простору стало творення
цими угрупуваннями власних партій. Піонером у цій справі стала НДП, яка
представляла інтереси харківського регіонального клану. Пізніше
з’явилися СДПУ(о) (київський клан), “Громада”, ДемСоюз, “Батьківщина”,
“Трудова Україна” (дніпропетровський клан), “Партія Регіонів” (донецький
клан). За оцінками політичних аналітиків, структури, які вони
представляли, в останній період президентства Леоніда Кучми оперували
капіталами, що дорівнювали 2/3 ВВП України.

У формуванні партійної системи України важливим кроком стали
парламентські вибори 1998 р. За їх результатами до Верховної Ради
України пройшли 9 партій: КПУ, НРУ, СПУ і СелПУ (в одному блоці), НДП,
ПЗУ, “Громада”, СДПУ(о), ПСПУ. Жодна з них не здобула у парламенті такої
кількості депутатських місць, щоб вирішально впливати на формування
уряду України. Не було створено і партійної коаліції, що стало
свідченням несформованості партійної системи України.

Таким чином, на цьому етапі розвитку багатопартійність в Україні стала
фактом, хоча й набрала специфічного характеру. Далеко не завжди
діяльність партій відповідала тій ідеологічній суті, яка закладалася у
їхні назви і програми (особливо у кланово-корпоративних партій). Станом
на 2001 р. кількість партій перевалила за 120. Законодавча політика
держави сприяла розвиткові такої мультипартійності. За своїм
ідеологічним спрямуванням українські політичні партії відображали спектр
майже всіх класичних ідеологій: комуністичної, соціал-демократичної,
ліберальної, консервативної, християнської, націоналістичної.

П’ятий етап – злиття та укрупнення політичних партій (від 2001 р.).

Цей етап розпочався у контексті підготовки і проведення парламентських
виборів 2002 р. Мегаструктурування політичних сил за ознакою “провладні
– опозиційні” привело до передвиборчого формування декількох потужних
блоків політичних партій.

З одного боку, чотири основні кланово-олігархічні партії (“Партія
Регіонів”, НДП, ДемСоюз, “Трудова Україна”), які зайняли домінуюче
становище в кінці 90-х років, а їхні лідери сформували
навколопрезидентське оточення, намагалися й надалі зберегти владу в
державі та об’єдналися в блок “За єдину Україну” – “За ЄДУ” (існує
версія, що назва блоку мала бути “За єдину багату Україну”, але її
ініціатори вчасно зауважили пікантні філологічні нюанси її абревіатури).
На чолі його передвиборчого списку став Володимир Литвин, керівник
Адміністрації Президента.

Винятком серед пропрезидентських партій стала СДПУ(о). Вона змінила НДП
у статусі “партії влади” та зайняла лідируюче становище серед інших
пропрезидентських структур. СДПУ(о) розбудувала добре розгалужену
партійну структуру за моделлю КПРС й амбітно вступила у передвиборчий
процес окремо від пропрезидентського блоку “За єдину Україну”.

Опозиційні партії об’єдналися у два блоки, персоналізовані іменами своїх
лідерів: Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” та “Блок Юлії Тимошенко”.

Зокрема Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” об’єднав десять
правоцентристських, центристських та націоналістичних партій і став
політичним прикриттям для частини великого й середнього капіталу, який
відтісняли від доступу до влади представники домінуючих навколо
Президента фінансово-політичних угрупувань. Аналізуючи в цей період
основні фінансово-промислові групи (ФПГ) в Україні, Сергій Телешун
окремо виділив відповідну ФПГ під назвою “Наша Україна”.

Партія “Батьківщина” також об’єднала навколо себе декілька
правоцентристських партій, в результаті чого було створено “Блок Юлії
Тимошенко”. На його чолі стала далеко не бідна “газова принцеса”, яка
талановито змінила імідж опозиційного олігарха на образ української
Жанни Д’Арк та почала активно експлуатувати ідею рішучого протистояння
“режимові Кучми”.

Таким чином, організатори і фінансові донори обох нібито
“правоцентристських” блоків переслідували чітко визначену мету: усунути
від політичної влади в державі конкурентні фінансово-політичні
угрупування і, заволодівши нею, створити сприятливі політичні умови для
розвитку свого капіталу. Зрозуміло, що ця мета була ретельно схована від
ока електорату загалом правильними гаслами про “загрозу кучмізму” та
“необхідність консолідації здорових національних сил”.

Ліві, як і їхні полярні опоненти із правого політичного табору, також не
змогли створити єдиного передвиборчого блоку. Але, на відміну від
правих, що сховалися під парасольками іменних блоків В. Ющенка та Ю.
Тимошенко, пішли на вибори двома самостійними колонами – СПУ та КПУ.

Перераховані блоки в передвиборчому процесі чітко декларували
перспективу створення на їх базі єдиних партій. Таке декларування стало
формою озвучення існуючих в надрах українського суспільства тенденцій до
укрупнення і злиття партій та оптимізації всієї партійної системи.

Після виборів такі тенденції почали набирати реальної матеріалізації.
Зокрема, у середовищі “Блоку Юлії Тимошенко” УНП “Собор” та УРП
об’єдналися і створили УРП “Собор”. У свою чергу, в середовищі Блоку
Віктора Ющенка “Наша Україна” об’єдналися партії УНР та ДемПУ, створивши
Українську народну партію (УНП).

В середовищі націоналістичних партій і громадських організацій також
декілька років велися перманентні консультації про потребу об’єднання
ряду із них в єдину націоналістичну партію, яка, за соціологічними
даними, могла б розраховувати на підтримку близько 10 % українських
виборців. Їх результатом виявилося підписання у 2004 р. т. зв. “Угоди
чотирьох” між політичними партіями КУН, ВО “Свобода” та двома ОУН –
бандерівського і мельниківського спрямувань.

Здавалося, що процес укрупнення та злиття партій набирає незворотного
характеру. Застосовуючи типологію Дж. Сарторі, можна було спрогнозувати,
що в разі реалізації існуючої тенденції українська партійна система з
атомістичної поступово трансформується у партійну систему поляризованого
плюралізму й складатиметься орієнтовно з 10–15 партій. Вказаному
процесові сприяла й змінена державна політика: проведення Мінюстом
України перереєстрації політичних партій, прийняття законів про
парламентські та місцеві вибори на пропорційній основі.

У той же час реальний розвиток подій показав, що суспільна тенденція до
органічного злиття і укрупнення політичних партій не набрала належного
обсягу. Жоден із передвиборчих блоків 2001–2002 років так і не виконав
своїх передвиборчих обіцянок і не трансформувався у партію. Частково
змінюючи конфігурацію, вони до 2008 р. залишаються основними гравцями на
полі боротьби за державну владу в Україні.

Зокрема, наступником блоку “За ЄДУ” в політичній палітрі України стала
“Партія Регіонів”, що практично інкорпорувала в себе колишніх союзників,
включаючи їх представників у свої передвиборчі списки. Таким же
наступником Блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” стала утворена у 2005 р.
(поряд з іншими партіями блоку, але не шляхом їх об’єднання) партія
“Народний Союз “Наша Україна”. Незмінним, але також не трансформованим у
партію, учасником політичної боротьби залишився і “Блок Юлії Тимошенко”.

У той же час позачергові парламентські вибори 2007 р. яскраво виразили
тенденцію трьох вказаних політичних сил монополізувати владу в Україні
шляхом штучного створення двопартійної системи. Незважаючи на взаємну
політичну конкуренцію, вони погоджено агітували виборців України
вибирати когось із них і не голосувати за можливу політичну
альтернативу. Отож з їхнього боку проглядається факт негласної угоди про
створення своєрідного закритого клубу володарів державної влади.

Таким чином, політичні сили, що представляють собою політичне прикриття
трьох фінансово-політичних кланів (“Партія Регіонів” – донецького, БЮТ –
дніпропетровського, НСНУ – києво-печерського), намагаються шляхом
штучного моделювання змінити органічний розвиток атомізованої партійної
системи України в партійну систему поляризованого плюралізму, а
натомість запровадити двопартійну систему.

Для цього використовуються два методи: 1) екстенсивний – вказані партії
виснажують кадровий та морально-політичний ресурс своїх теперішніх
союзників і таким чином витискають їх із політичного життя (характерно,
що в умовах загрози нових дострокових виборів 2008 р. з боку
представників НСНУ неодноразово лунала вимога позбутися зі свого списку
союзників-“нахлібників”, самостійні рейтинги яких уже піднялися трохи
вище нульової позначки, та одноосібно вступити у виборчий процес); 2)
інтенсивний – володіючи величезними фінансовими ресурсами та
монополізувавши медійний простір, не допустити політичної альтернативи
з-поза меж “клубу трьох”, не зупиняючись навіть перед використанням
технологій шельмування.

Станом на 2008 рік відновилася тенденція до атомізування
партійно-політичного простору України. Процес утворення нових партій
знову набирає обертів – і їхня кількість вже перевалює за 150. Але часто
мотиви їх створення мають винятково ринковий характер. Адже останнім
часом на специфічному ринку політичних товарів і послуг регулярно
виникає запит на партійне прикриття чергового фінансово-політичного
проекту. Для цього й існують “партії на продаж”, після купівлі яких
справою техніки є зміна назви, керівництва, статутних та програмних
документів.

4. Взаємодія органів виконавчої влади

та місцевого самоврядування з політичними партіями tc “6.4. Взаємодія
органів виконавчої влади

та місцевого самоврядування з політичними партіями”

Політичні партії в Україні відіграють важливу роль у виборах до місцевих
органів влади. Відповідно до чинного законодавства, депутатський корпус
усіх рівнів рад, за винятком базового рівня (села

і селища), формується за виборчими списками партій чи блоків партій.

Партії, які на місцевих виборах подолали 3-відсотковий бар’єр та здобули
депутатські місця, вирішально впливають на формування виконавчих органів
місцевих рад та на формування і функціонування місцевих державних
адміністрацій.

Очевидно, що вирішальність такого впливу залежить від того, наскільки
чисельну фракцію провела до місцевої ради та чи інша партія. Залежно від
результатів, локально може сформуватися будь-який

із розглянутих вище типів партійної системи (хіба що за винятком
однопартійної).

Таким чином, аналізуючи взаємодію органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування з політичними партіями, слід виділити її першу
лінію – взаємодія з політичними партіями, що перемогли на виборах і
впливають на формування цих органів влади.

Іншою лінією є взаємодія з політичними партіями, що не представлені в
органах місцевого самоврядування. Одні з них не змогли подолати виборчий
бар’єр, а інші й не ставили перед собою такої мети. Однак, незважаючи на
це, вони зостаються об’єктивним фактором впливу у місцевій політиці.
Перші з них залишаються потенційними претендентами на здобуття влади у
наступному зібранні місцевої ради та, порівняно із чинними владними
партіями, перебувають у вигіднішому опозиційному становищі. А інші, що
можуть належати до партій антисистемного, авангардного типу, тим більше
вимагають до себе уваги з боку місцевих органів влади, оскільки можуть
цілеспрямовано впливати на дестабілізацію суспільно-громадського життя.

Так чи інакше, але однією з найголовніших функцій партії є здійснення
посередництва між тією частиною громади, інтереси якої вона представляє,
та органами місцевої влади. І саме в розрізі взаємовідносин політичних
партій з органами місцевого самоврядування можна говорити про найвищий і
безпосередній ступінь реалізації функцій цього посередництва. Здійснення
місцевими органами влади ефективної політики щодо управління суспільними
процесами неможливе без врахування цієї функції партій.

У системі таких взаємовідносин вибудовується своєрідний трикутник
“партії – виборці – орган самоврядування”. Основою цього трикутника є
політична партія. Саме вона є своєрідним каналом зв’язку між
відповідними інтересами суспільних груп та їх практичною реалізацією
через представницький орган влади. Водночас через діяльність партій
виборці отримують уявлення про діяльність органів влади.

Для здійснення безпосередньої взаємодії органів виконавчої влади та
органів місцевого самоврядування у їх структурі передбачені управління
та відділи внутрішньої політики. Для забезпечення високої ефективності
таких контактів вказані підрозділи повинні проводити серйозну
інформаційно-аналітичну роботу. В той же час вони нерідко виконують не
властиві їм або ж доволі другорядні функції, що зводяться до контролю
підготовки і технічного забезпечення масових заходів за участю
представників органів влади.

Водночас органи місцевої влади повинні здійснювати з партіями як
представниками громадськості й опосередковану взаємодію, що не
обмежується політичною сферою, й інструментом якої можуть бути
найрізноманітніші підрозділи виконавчої влади, а не лише управління й
відділи внутрішньої політики.

Сфери такої взаємодії не потребують деталізованого переліку, оскільки
стосуються всіх аспектів життєдіяльності громади. Практично мова йде про
налагодження опосередкованих партнерських взаємовідносин місцевої влади
з місцевими осередками політичних партій у ширшій системі взаємовідносин
“місцева влада – громадськість”.

При цьому слід відзначити, що загалом ефективна практика таких
взаємовідносин є мало поширеною. На жаль, влада і громадськість
дотримуються цілком протилежного алгоритму думання, що виражається в
таких тезах:

1) теза влади – ми знаємо, що робити, і вміємо робити, але в нас не
вистачає на все грошей, а громадськість лише вміє критикувати, хоча сама
ні на що не здатна;

2) теза представників громадськості – влада має повноваження, кадри і
кошти, але проблеми громади не вирішуються. Отже, влада неспроможна! Нам
би її можливості!

Зрозуміло, що ні одна, ні друга позиція не сприяють режимові співпраці,
і доки вони будуть домінуючими – не варто сподіватися позитивних змін.
При цьому слід пам’ятати, що саме органи влади відповідальні за ситуацію
в громаді. Довіра до них перевіряється на виборах та в екстремальних
ситуаціях “місцевих революцій”, коли виборці вимагають відставки влади.

Результати виборів та позитивного завершення “місцевих революцій”
залежать від ситуації в громаді, а тому місцева влада зацікавлена у її
постійному покращенні. Інакше нею скористаються опоненти з опозиційних
партій.

Існуюча законодавча база організації місцевого самоврядування пропонує
доволі широкий арсенал форм співпраці влади із громадою, в контекст яких
можуть бути залучені й представники місцевих осередків партій – як
владних, так і опозиційних. До таких форм можна віднести:

1) слухання на сесіях місцевої ради;

2) слухання в комісіях місцевої ради;

3) громадські слухання;

4) збори громадян за місцем проживання;

5) реалізація місцевих ініціатив;

6) реалізація права на утворення органів самоорганізації населення;

7) утворення громадських чи консультативних рад;

8) організація бізнес-інкубаторів;

9) участь представників громади у тендерних комітетах;

10) конкурсна підтримка з місцевого бюджету проектів громадських
структур.

Таким чином, існуюче законодавство дає широкі можливості для
налагодження співпраці між органами виконавчої влади і місцевого
самоврядування та місцевою громадою – зокрема взаємодії з її партійним
представництвом. Така взаємодія можлива в першу чергу при умові
відкритості влади, прозорості прийняття нею рішень та поінформованості
громадян про її діяльність.

Участь партій як посередників між владою і громадськістю в управлінні
справами суспільства – це не тільки теоретична функція, але й реальна
потреба сучасної держави в особі органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування і їх посадових осіб.

Використана література:

1. Білоус А. Політичні об’єднання України. – К.: Видавництво “Україна”,
1993.

2. Касьянов Г. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. – К.: “Наш
час”, 2008.

3. Політологія. Підручник. Видання 2-ге, перероблене, доповнене / Ред.
Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

4. Рада і депутат: робота в ім’я громади. Залучення громадськості до
підготовки та ухвалення рішень органами місцевого самоврядування та
розвитку громад /А. Ткачук, Є. Фишко, Ю. Ганущак та ін. – К.: ІКЦ
“Леста”, 200

5. Сич О. Аналіз сучасних суспільних умов для існування і діяльності
політичних партій в Україні // Визвольний шлях (Лондон). – 2001. – Кн.
5. – С. 9–21.

Сич О. Сучасний етап боротьби за Українську державу. –
Івано-Франківськ: “Місто НВ”, 2005.

7. Телешун С. Хроніка становлення українських фінансово-промислових
груп. За матеріалами вітчизняних та закордонних ЗМІ. – К., 2004.

8. Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. – К.: МП
“Пам’ятки України”, 1991.

9. Шляхтун П. П. Політологія. Видання третє, стереотипне. – К.:
“Либідь”, 2005.

10. Яблонський В. Сучасні політичні партії України: Довідник. – К., 199

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020