.

Політична наука та її становлення в сучасній Україні

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
69 2661
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Політична наука та її становлення

в сучасній україні tc “ПОЛІТИЧНА НАУКА ТА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ”

План

1. Сутність і становлення політичної науки.

2. Історичний розвиток української політичної думки.

3. Виникнення і поступ української політичної науки.

4. Формування сучасної політичної науки в Україні.

1. Сутність і становлення політичної науки tc “1.1. Сутність і
становлення політичної науки”

Термін “Політологія” походить від грецьких слів politika (державні і
суспільні справи) та logos (слово, поняття, вчення). Таким чином, ним
називають науку, об’єктом вивчення якої є політика та її відносини з
особистістю й суспільством.

Політологія – одна з наймолодших наук. Її зародження припало на другу
половину ХIХ століття. Серед західних вчених побутують суперечливі
твердження щодо країни, яку слід вважати батьківщиною політології.

Американські вчені переконані в тому, що вона виникла у США. Адже саме в
Колумбійському університеті в 1857 р. Френсіс Лейбер започаткував курс
лекцій з політичної теорії та була утворена кафедра історії й політичної
науки. Після чого відкрилися і ряд інших кафедр політологічного профілю
(переважно на юридичних факультетах). У 1903 р. було засновано
Американську асоціацію політичних наук.

Європейські вчені (і перш за все – французькі та англійські) заперечують
таке твердження. Вони вважають, що найперша спеціалізована установа в
галузі політології під назвою Вільна школа політичних наук виникла в
1871 р. у Франції, і заснував її Е. Бутлі (сьогодні це – Інститут
політичних досліджень Паризького університету). В ній також навчався і
майбутній американський вчений Джон Берджес, який тільки у 1880 р.
заснував власну школу політичної науки.

Одначе, попри ці суперечки, географію виникнення політичної науки слід
також розширити принаймні на Німеччину та Італію. Адже у другій половині
ХІХ століття над її теоретичними основами працювали такі класики
політології, як Макс Вебер (1864–1920) у Німеччині (“Учений і політика”,
“Політика як професія і покликання”, “Протестантська етика і дух
капіталізму”), Гаетано Моска (1858–1941) (“Основи політичної науки”) та
Вільфредо Парето (1848–1923) (“Трактат загальної соціології”) в Італії.

Політологія стрімко розвивається у США наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.
Під впливом прагматичної філософії в цій країні виникає і набуває
популярності течія біхевіоризму (від англ. вehaviour – поведінка), в
контексті якої вивчення політики і суспільних процесів пов’язувалося із
вивченням поведінки членів соціальних груп. При такому підході у
політичній науці активно застосовуються результати соціології та
психології.

У перших десятиліттях ХХ ст. політологія набуває активного розвитку і в
Європі. Так, перша спеціалізована кафедра з політичної науки в Англії
виникає в 1912 р. в Оксфордському університеті. Однак через вплив
світових воєн, революційних процесів та появу тоталітарних режимів
утвердження політичної науки на Європейському континенті все ж
відбувалося вже після Другої світової війни і значною мірою під впливом
американської політологічної школи.

Чимало цьому процесові сприяла ЮНЕСКО, яка санкціонувала статус
політичної науки як самостійної. На міжнародному колоквіумі політологів,
що проходив у 1948 р. в Парижі, було вирішено стосов-но цієї науки
вживати термін “політична наука”. Під егідою тої ж ЮНЕСКО в 1949 р.
засновано Міжнародну асоціацію політичної науки.

Сутність кожної науки визначається тою предметною сферою, яку вона
охоплює у своїх дослідженнях. На вищезгаданому міжнародному колоквіумі
політологів було визначено, що предметом політичної науки є:

а) політична теорія;

б) політичні інститути;

в) партії, групи і суспільна думка;

г) міжнародні відносини.

Безперечно, що серцевиною політологічної проблематики є влада та
політичний процес – як процес її здобуття, утримання та розпоряджання
нею. Адже без наявності влади навіть найвартісніші теорії про
впорядкування суспільного та державного життя залишаються тільки
теоріями.

У такому разі політичній науці можна дати таке визначення: політологія –
це наука, що вивчає політику, закономірності функціонування й розвитку
політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті
виборювання, утримання контролю та функціонування політичної влади в
суспільстві.

Однак політика є об’єктом дослідження для багатьох суспільних наук:
політичної філософії, політичної історії, соціології політики,
правознавства, політичної психології, політичної економії, політичної
антропології, політичної географії тощо. Від кожної з них політологія
відрізняється тільки їй притаманним предметом дослідження. Ним є
політична сфера суспільства.

Ця категорія є центральною в політології, бо інтегрує в собі всі інші
політологічні категорії: політичні інститути, політичні відносини,
політичні процеси, політичну культуру тощо.

У політології як навчальній дисципліні виокремлюють такі основні
структурні розділи:

1. теорія політики;

2. теорія політичних систем;

3. теорія соціального управління;

4. політична ідеологія та історія політичних вчень;

5. теорія міжнародних відносин;

6. практична політологія.

2. Історичний розвиток української політичної думки tc “1.2. Історичний
розвиток української політичної думки”

Розвиток національної держави у будь-якому суспільстві неможливий без
опертя на досвід національного державотворення і традиції політичної
думки цього суспільства.

Справа розбудови національної держави повинна бути справою кожного її
громадянина (відповідно до одного із законів Солона, громадян, які
байдуже ставилися до громадських справ поліса, оголошували безчесними і
позбавляли громадянських прав), але в першу чергу – державних
службовців. Адже, на відміну від решти громадян, зайняття державними
справами є їхнім професійним обов’язком.

А тому знання основ традиції української політичної думки для державного
службовця є безперечною необхідністю.

Політична думка сягає своїм корінням найдавніших часів, ще у IV–III
тис. до н. е. Саме тоді розпочався інтенсивний процес переростання
первісного суспільства у державні утворення, а інтелектуальніші
представники людської спільноти стали замислюватися над мистецтвом
керування державою та сутністю людського суспільства. Спочатку виникає
параполітологічна думка, яка долає шлях від міфологічних форм
світорозуміння до раціонально-логічних і чимдалі набуває ознак
теоретичного знання.

На території сьогоднішньої України перші ознаки політичних доктрин
з’являються на межі І–ІІ тис. до н. е. з появою перших державних
утворень. Однак значного розвитку цей процес набув у князівський період
української історії. Характерною рисою політичної думки давньої Русі
було те, що вона розвивалася у богословському руслі і під значним
впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло своє
відображення у двох головних суспільно-політичних концепціях того часу –
“богоугодного володаря” та князівського єдиновладдя.

Творцем концепції “богоугодного володаря” був ігумен Феодосій – і вона
відповідала православній доктрині “династичного панування” та
стверджувала правомірність домінування в державі духовного проводу.

Концепція князівського єдиновладдя знайшла своє відображення у поглядах
митрополитів Іларіона та К. Смолятича і спиралася на ідею
великокнязівського централізму.

Митрополит Іларіон відомий своїм твором “Слово про закон і благодать”,
що був написаний і виголошений з нагоди завершення будівництва собору
св. Софії у Києві. У ньому він доводить необґрунтованість претензій
Візантії на керівництво руською церквою та розвиває ідею суверенітету
влади на всіх руських землях. У руслі цієї ідеї мислитель відкинув також
закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини
та закріплюють богообраність одного народу. Обмірковуючи питання про
оптимальну форму державного правління, Іларіон чітко висловлюється на
користь монархії. Вона йому імпонує, бо дозволяє зосередити владу в
руках одного правителя, що є запорукою територіальної цілісності і сили
держави.

Автор “Повісті минулих літ” монах Нестор також розвиває теми рівності
Київської Русі з іншими державами Європи та збереження єдності руських
земель. Однак, на відміну від Іларіона, він обґрунтовує не князівське
єдиновладдя, а схему колективного правління Руссю всім князівським родом
Рюриковичів на чолі зі старшим київським князем.

Питанням організації верховної влади у державі, уникнення міжусобиць та
беззаконня присвячене “Повчання” Володимира Мономаха (1053–1125). Ідеї
єдності українських земель та великокнязівського централізму домінують у
“Слові о полку Ігоревім”.

Отже, у давньоруській політичній думці були відображені дві
найактуальніші проблеми того часу: обґрунтування рівноправності Русі з
іншими державами, зокрема з Візантією, та необхідність централізації
руських земель задля збереження держави перед зовнішніми загрозами.

Природний хід розвитку Київської держави був перерваний
татаро-монгольським нашестям, яке зруйнувало її традиційні інститути.
Залишки власної держави продовжували функціонувати у важкодоступних
районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві, куди
у ХIII–ХIV ст. змістився центр української державності.

На політично-правових традиціях Київської Русі базувала свою діяльність
і Литовська держава, яка від середини XIV ст. до Люблінської унії 1569
р. виступала спільною литовсько-українсько-білоруською формою співжиття.
В ній продовжуються і традиції української політичної думки, що
найяскравіше знайшли своє вираження у суспі-льно-політичних поглядах
Юрія Котермака-Дрогобича (1450–1494) та Станіслава
Оріховського-Роксолана (1513–1566).

Юрій Котермак-Дрогобич – мислитель-гуманіст, астроном, астролог, медик і
математик. Народився у Дрогобичі, а навчався у Львові, Кракові й Болоньї
(Італія), був ректором Болонського університету та викладав астрономію у
Краківському, де його учнями були такі видатні діячі, як польський
астроном М. Копернік та німецький гуманіст К. Цельтіс. Одна із
найвідоміших його робіт – “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, в
якій вчений опрацював прогноз розвитку суспільно-політичного життя в
Західній Європі на вказаний рік.

Станіслав Оріховський-Роксолан народився у с. Оріхові на Перемищині й
навчався у кращих університетах Європи: Краківському, Віденському,
Віттенберзькому, Падуанському, Болонському. Найвідомішими науковими
працями вченого є “Про турецьку загрозу” та “Напучення польському
королеві Сигізмунду Августу” у 2 томах. У них він один із перших у
тодішній Європі та ще за 100 років до Г. Гроція

і Т. Гоббса розробив ідею природного права і вибудував т. зв. піраміду
королівської влади.

Період Реформації. Після укладення Люблінської унії 1569 р. та
об’єднання Литви і Польщі в одну державу до неї потрапили й більшість
українських земель. Під натиском полонізації ряд представників
української аристократії та православного духовенства пішли на укладення
в 1596 р. церковної Брестської унії з Папою Римським, відповідно до якої
визнавалася його церковна зверхність в обмін на збереження традиційних
обрядів і церковної автономії.

В українському суспільстві розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних
питань. За своєю суттю вона мала чітко виражений політичний характер, а
отже, породила сплеск політичної думки у формі полемічної літератури.
Вона хоч і не мала на меті пропагування ідеї відновлення державності,
але будила в українців національну самосвідомість.

Однією з перших у масиві полемічної літератури з’явилася книга
“Апокрисис” дрібного волинського шляхтича Христофора Філалета. Вона була
відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги “Синод Брестський”.
Окрім релігійних питань, Х. Філалет піднімає у своєму творі ідеї
обмеженої монархії, природного права і суспільного договору. Він вважає,
що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і
добровільній згоді. Влада монарха зовсім не стосується душі людини і не
є абсолютною щодо її тіла, – а отже, він не може творити свавілля.

Серед мислителів-полемістів, безперечно, найвиразнішою була постать
Івана Вишенського (1545/1550–1620), що народився в с. Судова Вишня у
Галичині та став монахом Афонського монастиря у Греції. Найвідомішою
його працею є “Писання до єпископів, які втекли від православної віри”,
також написане у відповідь на згадану книгу П. Скарги. Основна ідея
полемічної творчості І. Вишенського – соціальна рівність. Він доводив,
що люди є рівними у правах від природи, та ідеалізував
давньохристиянську євангельську громаду. Виходячи з ідеї соціальної
рівності та відкидаючи принцип єдиновладдя, І. Вишенський висуває ідею
соборності, суть якої полягає у тому, щоб жити “соборно один одного
ісправляючи, а не одному над всіма володіти”.

Період козацько-гетьманської держави. Активним каталізатором для
формування політичної думки в українському суспільстві стало відновлення
Богданом Хмельницьким української держави в козацько-гетьманській формі
на базі традиціоналізму і новаторства. Її традиціоналізм базувався на
соціально-політичному устрої запорізького козацтва, а новаторство
полягало в перетворенню посади гетьмана на посаду глави держави і в
поширенню козацького військово-адміністративного устрою на устрій
новоутвореної держави.

Історія козацько-гетьманської держави завершується періодом Руїни. На
початку ХVIII ст. зі збройним намаганням її відновити виступає гетьман
Іван Мазепа. Поразка під Полтавою перекреслила його державотворчі плани.
Однак наслідки його прагнень залишили свій слід в тодішній українській
політичній думці, а найвиразніше – у договорі гетьмана Пилипа Орлика
(1672–1742) із запорізькими козаками “Пакти й Конституції прав та
вольностей війська Запорозького”, що був укладений 16 квітня 1710 р. і
відомий як “Конституція Пилипа Орлика”.

Конституція визначала, що всі поточні справи у державі вирішує Гетьман
спільно з радою Генеральної старшини, яка була підзвітна йому. Але
основоположні питання державного життя належать до відання Генеральної
ради, яка складається із Гетьмана, Генеральної старшини та цивільних
полковників і козаків (по одному від кожного полку). Генеральна рада
мала б збиратися тричі на рік – на Різдво, на Покрову

і на Великдень. Судові справи належали до відання Генерального суду, що
не підлягав Гетьманові.

“Конституція Пилипа Орлика” була пройнята духом демократизму. А тому
вона стоїть в ряду найцікавіших політичних документів того історичного
періоду, який характеризувався цілковитим пануванням у Європі абсолютних
монархій.

Цей документ був спробою узагальнити суспільно-політичний устрій
козаччини на основі державницьких традицій українців і політичного
досвіду Запорізької Січі та поєднати його із досягненнями
західноєвропейської політико-правової думки. В цьому сенсі він також був
винятковим явищем у тогочасній українській політичній думці.

Ще одним документом, в якому П. Орлик обґрунтував ідею незалежності
Української держави, було його звернення до урядів європейських держав
під назвою “Вивід прав України”. Автор доказував

у ньому, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани за
власною волею обирали собі гетьманів. Найпереконливішим доказом
суверенності Української держави є факт укладення нею договору

із Росією. Договір був порушений російською стороною, а отже, втратив
чинність.

Загалом, характеризуючи розвиток української політичної думки у XVI–XVII
століттях, можна стверджувати, що в Україні окреслилося значне
відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу.
Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам
людини як найвищого творіння Бога, але не як політичної особи. Проблеми
держави і права рідко потрапляли у поле їхнього зору.

Українська політична думка доби Середньовіччя не набула цілісного,
розвинутого і концептуального характеру. Пройшовши через етапи міфічного
та релігійного сприйняття суспільних процесів, вона з початком XVIII ст.
мовби завмерла на порозі формування філософського аналізу політичних
процесів. Добре знаючи давньогрецькі та західноєвропейські теоретичні
напрацювання, українські мислителі не змогли піднятися до рівня
логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і процесів та їх
емпірико-теоретичного вивчення.

Національно-визвольний етап. На поч. ХІХ ст. всі українські землі
виявилися поділеними між двома найбільшими монархіями Європи –
Австрійською імперією Габсбурґів та Російською імперією Романових. Після
розгрому Запорізької Січі та ліквідації Гетьманщини в підросійській
Україні спостерігається занепад політичної думки. Осмислення ситуації
відбувається у формі таємних політичних товариств.

До найвідоміших українських таємних товариств ХІХ ст. належить
Кирило-Мефодіївське Братство (1845–1846). Із його діяльністю пов’язане
домінування в українській політичній думці національно-визвольницьких
тенденцій. Товариство виробило першу політичну програму українців –
“Книгу битія українського народу”. Провідною ідеєю цього твору є ідея
українського месіанізму, відповідно до якої Україна мала виконати Божу
волю і порятувати слов’янство. А тому своєю метою Кирило-Мефодіївське
Братство проголосило утворення слов’янської федеративної держави на чолі
з Україною, зі столицею в Києві, діючої на засадах справедливості,
рівності, свободи і братерства. До складу федерації мали б увійти
Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада
у такій державі належала б двопалатному сеймові, а виконавча –
президентові.

Безпосередньо причетним до діяльності Товариства був Тарас Шевченко. В
історії української політичної думки його заслуга полягає в тому, що він
своїми творами пробуджував історичну пам’ять українців і формував основи
їх національної свідомості.

1.3. Виникнення і поступ української політичної науки tc “1.3.
Виникнення і поступ української політичної науки ”

В Україні, як і в світі, політична наука зароджується в 2-й половині ХІХ
ст. Для того, щоби виявити, де у розвитку української політичної думки
існує той вододіл, який відокремлює її від української політичної науки,
слід виявити відмінність між цими обома явищами.

Наука є різновидністю знань загалом. Однак вона не вичерпує собою всього
комплексу знань. Окрім наукових, є також знання позанаукові, як от:
побутові, філософські, мистецькі тощо. До типу ненаукових знань можна
також віднести й несистематизовані погляди у тій чи іншій сфері людської
життєдіяльності, в тому числі й у політичній.

Слово “наука” буквально тлумачиться як “знання”. Але, окрім того, наука
– це також і діяльність щодо отримання відповідного рівня знань. Тому
“Філософська енциклопедія” визначає науку як усю сукупність перевірених
практикою об’єктивних знань, а також і процес їх вироблення.

Чим же відрізняється наукове знання від ненаукового? Еталони науковості
знань вироблено в епоху Нового часу. Відповідно до них, специфікою і
головною метою науки слід вважати досягнення об’єктивної істини, тобто
отримання “вірогідного”, вільного від суб’єктивної оцінки та
упередженості знання. Ця мета досягається завдяки методам наукового
дослідження: аналізу і синтезу, дедукції й індукції, спостереження,
експерименту, вимірювання тощо.

ha

ha

ha

ha

ha

ha

hEO

hEO

hEO

hEO

?????????

$

O

??$?????P?O oe th ?

?

i

i

oe

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

,

?

O

???$??$????P??

O

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

O

O

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

O

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

??$???????P?Отож для отримання наукових знань використовуються особливі
засоби пізнання. А тому можна навести і таке визначення науки: “наука –
це спеціалізована діяльність для виробництва вірогідного, логічно не
суперечливого знання, яке досягається за допомогою специфічних засобів і
способів пізнання, що дають змогу нейтралізувати суб’єктивність та
упередженість”.

В історії української політичної думки друга половина ХIХ ст. і поч. ХХ
ст. багаті цілим рядом яскравих постатей теоретиків, завдяки зусиллям
яких вона трансформувалася в наукову галузь: М. Костомаров, М.
Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К.
Левицький тощо.

Зокрема, до фундаторів української політичної науки відносять Миколу
Костомарова (1817–1885). Його називають одним з імовірних авторів “Книги
битія українського народу”. Політичну долю

України він бачив у складі федеративної демократичної слов’янської
республіки. Відповідно до його бачення, ця республіка мала управлятися
обраним на 4 роки президентом і конгресом, утримувати невелике спільне
військо, запровадити однакову грошову систему, здійснювати спільну
зовнішню політику. Особливе місце у політологічній спадщині вченого
належить працям, в яких він обґрунтовує право на самостійність
української нації: “Риси південноруської історії”, “Дві руські
народності”, “Про федеративні начала у давній Русі”.

Основоположником української політичної науки та українського
конституціоналізму був і Михайло Драгоманов (1841–1895). Отримавши
запрошення Софійського університету, де він на посаді професора працював
до кінця свого життя, М. Драгоманов перший відкрив для Європи українське
питання. Його відомі твори з політичної теорії та історії: “Пропащий
час”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Лібералізм і земство в
Росії”, “Чудацькі думки про українську національну справу”.

М. Драгоманов розробив власний проект конституції та вважав, що монархія
повинна бути змінена на парламентську республіку. Найвищим законодавчим
органом мав би стати Земський собор, членів якого обирали б усі
громадяни. Ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова є поняття
“громада”, а тому він вважав, що Україна повинна стати федерацією у
складі 20 окремих земель. Він заперечував ідею національної державності
і вважав, що Україна повинна входити до побудованої на федеративних
засадах Росії.

Плідними у розвитку української політичної науки виявилися перші
десятиліття ХХ століття. У цей час чітко формуються основні її течії:
соціалізм і націонал-комунізм, консерватизм, націоналізм та
націонал-демократизм.

Соціалістичний напрям. Яскравим представником соціалістичного напрямку в
цей період був Михайло Грушевський (1866–1934). До його заслуг як
ученого-історика належить концептуальне обґрунтування політичної історії
українства. У питанні про українську державність його погляди
еволюціонували від думок про федеративне поєднання України в одній
державі з Росією до ідеї національної незалежності України. Характерно,
що навіть після підписання IV Універсалу Української Центральної Ради,
яким проголошено незалежність України, вчений і надалі дотримувався ідей
федералізму.

Такої ж трансформації поглядів під тиском реальних політичних обставин
зазнав ще один представник соціалістичного напрямку Володимир Винниченко
(1880–1951). При визначенні форм національної держави він насамперед
виходив з інтересів будівництва соціалізму. А тому у своїх поглядах на
вирішення національного питання

В. Винниченко спочатку був прихильником культурно-національної автономії
України у складі Російської Федерації, а вже значно пізніше, перебуваючи
в еміграції, прийшов до визнання необхідності самостійної української
державності. Серед його праць із теорії та політичної історії України
слід виділити “Відродження нації” та “Заповіт борцям за визволення”.

Націонал-комунізм. Яскравим представником націонал-комуністичного
напрямку в українській політичній думці цього періоду був Микола
Хвильовий (1893–1933). В умовах існування радянської держави він
намагався свої комуністичні політичні переконання реалізувати в
національній формі – і логічно дійшов висновку про необхідність творення
власної національної культури та про боротьбу двох культур: російської й
української. Проголошуючи у боротьбі з московським великодержавним
шовінізмом гасло “Геть від Москви!”, він у кінцевому підсумку формується
як державник-самостійник.

У процесі пошуку шляхів духовного відродження нації в підрадянських
умовах витворюється політичний світогляд Олександра Шумського
(1890–1946). Будучи народним комісаром освіти України, він виступав
проти принципу централізму в управлінні СРСР. У 1926 р. О. Шумський
написав листа Сталіну, в якому наголошував на доцільності залучення до
управління українськими культурними процесами саме українських
комуністів, а не представників інших народів, як от Л. Каганович, Е.
Квірінг і т. п.

Консерватизм. Власну концепцію українського державобудівництва розробив
В’ячеслав Липинський (1882–1931). Він обстоював ідею спадкового
гетьманату в Україні як гарантію державності української нації. Йому
належить концепція творення української еліти на основі землевласницької
шляхти. В поглядах на націю В. Липинський дотримувався ідеї політичної
нації, тобто об’єднання з українською нацією

в одній політичній спільноті всіх національних меншин, що проживають на
українській землі. До найвідоміших праць діяча належать “Листи до
братів-хліборобів”, “Україна на переломі. 1657–59”, “Замітки до історії
українського державного будівництва у XVIII столітті”.

Консервативну концепцію українського державотворення представляв і
галицький історик Стефан Томашівський (1875–1930). Він вважав, що витоки
української державності лежать в історії Галицько-Волинської держави.
Основними категоріями його концепції є Земля, Нація, Держава. Особливу
роль у державному будівництві вчений відводив греко-католицькій церкві –
і українська державність у нього виступає практично у формі клерикальної
монархії. Погляди С. Томашівського викладені в таких працях: “Українська
історія”, “Під колесами історії”, “Про історію, героїв і політику”.

Вплив на розвиток консервативної концепції державотворення мали і праці
Василя Кучабського (1895–1945). Найбільш придатною формою правління для
України він також вважав монархію. Оскільки сам діяч за родом занять був
військовим, то особливу роль у заснуванні монархії він відводив
провідній верстві, сформованій з “людей військового духу і організації”.
Така політична концепція отримала назву “позитивного мілітаризму”. Свої
погляди В. Кучабський висловив у працях “Більшовизм і сучасне завдання
українського народу” й “Україна та Польща”.

Націоналізм. Основоположником українського націоналізму є Микола
Міхновський (1873–1924). Його політичні погляди і діяльність стали тим
вододілом, на якому український національно-визвольний рух переходить зі
стадії культурного українофільства до стадії організованого політичного
руху. М. Міхновський належав спочатку до “Братства Тарасівців”, а потім
– до співзасновників Революційної Політичної Партії, програмним кредом
для якої стала його брошура “Самостійна Україна”. В ній він історично та
юридично обґрунтував право української нації на власну державу та
висунув лозунг “Україна – для українців”. М. Міхновський розробив свій
проект української конституції, відповідно до якого Україна мала б стати
президентською республікою із 9-ма вільними і самоуправними землями та
двопалатним парламентом: Радою представників і Сенатом.

У 20-х роках ХХ ст. радикальне націоналістичне крило в українській
політичній науці представляє Дмитро Донцов (1883–1973). Він вважає, що
для нації, яка стоїть на краю могили, єдиною філософією виживання може
бути тільки націоналізм. Основна проблема, яку ставить перед собою Д.
Донцов: як націю “свинопасів” перетворити в націю володарів на своїй
землі. На відміну від В. Липинського, його концепція творення політичної
еліти нації базується не на спадковому аристократизмі, а на відборі із
нації касти “луччих людей”. До найвідоміших праць Д. Донцова можна
віднести “Підстави нашої політики”, “Націоналізм”, “Дух нашої давнини”.

Проблемами державності та формування української раси перейнята
творчість Юрія Липи (1900–1944). Він вважав, що устрій майбутньої
Української держави має бути федеративним, а основною опорою міцної
держави – турбота кожного громадянина про примноження її багатства.
Головними політичними працями вченого є “Українська раса”, “Українська
доба” та трилогія – “Призначення України”, “Чорноморська доктрина” і
“Розподіл Росії”.

Свою модель Української держави, засновану на ідеях націоналізму,
запропонував один із провідних ідеологів ОУН Микола Сціборський
(1897–1941). Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, він
сформулював альтернативну їм концепцію націократії – “режим панування
нації у власній державі”. Головні праці діяча, в яких розроблено
політичну доктрину українського націоналізму, – це “Націократія” та
“Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української Держави”.

За словами сучасного політичного діяча Валентина Мороза, “Націоналізм”
Д. Донцова, “Націократія” М. Сціборського та “Призначення України” Ю.
Липи – це триєдиний символ, що сформував українське “Вірую” у
міжвоєнному двадцятиріччі ХХ століття.

Націонал-демократизм. Деякі українські вчені окремо виділяють
націонал-демократичну політичну течію в Галичині, зародження якої
пов’язують з іменами Івана Франка та Юліана Бачинського. Згодом вона
набула популярності серед наддніпрянців, що еволюціонували від
соціалістичних до національних переконань та від позицій федералізму до
ідеї національно-державної незалежності.

Основоположником націонал-демократичного напрямку в його розвинутій
формі вважають Станіслава Дністрянського (1870–1936). Провідною ідеєю
його національно-державницької концепції є право кожної нації на
автономію та державну незалежність у межах своєї етнічної території.
Майбутню Українську державу він уявляв народною республікою, влада у
якій має належати виборним державним органам та поділятиметься на
виконавчу, законодавчу і судову. Головні праці діяча: “Нові проекти
української конституції”, “Загальна наука права й політики”, “Нова
держава”, “Погляд на теорії права та держави”.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878–1942)
сформулював концепцію творення української державності, засновану на
поєднанні національного та соціального чинників у цьому процесі. Ці ідеї
є особливо цінними на сучасному етапі розбудови Української держави.
Вони висловлені у таких основних працях вченого: “Теорія нації”,
“Політичне право”, “Держава і політичне право”.

Відомим представником націонал-демократичного напрямку в українській
політичній науці цього періоду був соціолог і політолог Ольгерд
Бочковський (1885–1939). Вчений досліджує процес формування націй і
вважає, що наявність власної держави є найбільшою запорукою їх
всебічного розвитку. На його думку, основне завдання у процесі
визволення української нації – скористатися досвідом націй, що цей шлях
уже пройшли. Такі думки викладені у працях вченого “Боротьба народів за
національне визволення”, “Народження нації”, “Життя нації”.

Відносно самостійний розвиток української політичної науки в умовах
радянської дійсності тривав до початку 30-х років. Трагічна смерть
Миколи Хвильового немов поставила крапку в існуванні незалежної
суспільно-політичної думки. Процес її розвитку припинився на більш як
півстоліття.

1.4. Формування сучасної політичної науки в Україні tc “1.4. Формування
сучасної політичної науки в Україні”

про існування окремої української політологічної школи за часів
перебування України у складі СРСР говорити не доводиться. Адже в
Радянському Союзі, як і в будь-якій іншій тоталітарній державі, ця наука
не була в пошані. В СРСР її йменували “буржуазною псевдонаукою”, а
єдиним правильним вченням вважався марксизм-ленінізм у формі наукового
комунізму та марксистської філософії.

Прояви незалежного політичного мислення в підрадянській Україні частково
були представлені рухом дисидентів (від лат. dissidens – незгідний). До
їх числа належали М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С.
Караванський, Л. Костенко, Л. Лук’яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В.
Стус, В. Чорновіл та ряд інших. Скориставшись хрущовською відлигою та
політикою десталінізації, вони знову порушили українську політичну
проблематику та невирішеність українського питання в СРСР.

У 60–80-ті роки виникають і підпільні форми організованого протесту:
заснована Л. Лук’яненком “Українська робітничо-селянська спілка”,
“Демократична спілка соціалістів” в Одесі, “Об’єднана партія визволення
України”, “Український національний комітет” та “Український
національний фронт” у Західній Україні, пізніше (від 1975 р.) –
український Гельсінський рух.

Однак слабкою стороною політичної думки, репрезентованої дисидентським
рухом, був її переважно письменницький, емоційний характер. Їй бракувало
філософської заглибленості та політичної науковості. Бачення перспектив
шляхів вирішення українських політичних проблем не виходило, як правило,
за межі марксистського світогляду.

Одначе саме представникам цього руху належить найбільша заслуга у
проголошенні Акту незалежності України 24 серпня 1991 р. Відповідно,
відсутність у них системного бачення щодо побудови і розвитку
самостійної держави спричинили своєрідний стан хаосу і невизначеності на
першому етапі державотворення.

Лише після проголошення в 1991 р. незалежності України розпочався
сучасний етап становлення української політичної науки. Починати
довелося з азів, маючи в розпорядженні кафедри політології,
перейменовані з кафедр історії КПРС та наукового комунізму, і фахівців
відповідного ґатунку.

У такий момент безцінним для становлення системи української політичної
науки виявився світовий досвід та набуток українських політологічних
установ в еміграції:

Український соціологічний інститут у Відні (УСІ) – це перший український
науковий заклад за кордоном, заснований наприкінці 1919 р. Михайлом
Грушевським. У ньому вчений видав чимало своїх наукових праць, у т. ч. й
політологічних, а зокрема “Початки громадянства (генетична соціологія)”,
в якій обґрунтував свої погляди на державу і націю, та збірник
матеріалів про піонерів української політичної думки – М. Зібера, М.
Драгоманова, С. Подолинського.

Український Вільний Університет (УВУ). Заснований у січні 1921 р. у
Відні, з жовтня 1921 р. функціонував у Празі, а з 1945 р. – у Мюнхені.
Тільки з 1921-го по 1945 рік у ньому було захищено 132 дисертації, а з
них 95 – із політичних і юридичних наук.

Український науковий інститут у Берліні (УНІ-Б). Працював із 1926 р. як
філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма. Дослідження з
політології та політичної історії України проводилися на кафедрах
української державності та історії, якими керували В’ячеслав Липинський
і Дмитро Дорошенко.

Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського. Діяв із 1963
р. у Філадельфії (США). В ньому зберігалися і опрацьовувалися архівні
документи і творчий доробок самого В. Липинського та інші матеріали з
новітньої історії України.

Однак протягом 90-х років активно заявили про себе і політологічні
центри в Україні:

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Він був
утворений ще в 1969 р. на базі Сектора держави і права АН УРСР, що
існував з 1949 р. Головні напрями його сучасних досліджень: проблеми
формування Української незалежної держави, її правової системи, історія
розвитку політико-правових інституцій в Україні тощо. Інститут видає
багатотомну “Юридичну енциклопедію”, збірник “Правова держава”, щорічник
наукових праць “Держава і право”, журнал “Право України” тощо.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України створено в
1991 р. Головний напрям його діяльності – дослідження закономірностей
політичного розвитку та етнонаціональних процесів в Україні. Заклад
видає “Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України” та є співзасновником наукових часописів
“Політична думка”, “Людина і політика”, “Український історичний журнал”.

У березні 1991 р. утворено Українську асоціацію політологів з метою
всебічно сприяти розвиткові політичної науки в Україні.

українські вчені першими серед незалежних держав на теренах колишнього
СРСР заснували в 1995 р. й Асоціацію політичних психологів України.

Українська академія політичних наук (УАПН) – це добровільна громадська
організація, створена в 1993 р. Вона об’єднує науковців, викладачів
навчальних закладів, працівників органів державної влади

та місцевого самоврядування. Її мета – сприяти розвитку політичної науки
та дослідженням у цій галузі.

Сучасній політичній науці в Україні належить вирішити ряд суттєвих
завдань:

– визначити коло найголовніших проблем, на яких має зосередитися
українська політична наука на етапі свого становлення;

– розвивати прикладну політологію задля встановлення в українському
суспільстві цивілізованих норм і методів здійснення політичної влади;

– налагодити підготовку і перепідготовку кадрів викладачів-політологів,
науковців і професійних політиків загальнодержавного та місцевого
рівнів;

– встановити й підтримувати зв’язки зі світовими політологічними
центрами та школами;

– формувати в українських громадян високий рівень політичної та правової
культури.

При огляді історії української політичної думки відображено тільки її
основні етапи та ключові постаті. Звісно ж, у своїй повноті вияву вона є
значно багатоплановішою і насиченішою. Однак навіть таке схематичне
ознайомлення дає змогу державному службовцеві зрозуміти, що, відтворюючи
на різних етапах історичного розвитку проблеми українського
державотворення, вітчизняна політична думка виробляла свої оригінальні
підходи до їх подолання. У той же час вона розвивалася в контексті
передових європейських тенденцій, а деколи навіть випереджала їх.
Очевидно, що цей безцінний історичний досвід має бути врахований на
етапі сучасної розбудови новітньої Української держави.

Використана література:

1. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика. – К., 2000.

2. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів:
“Кальварія”, 2003.

3. Політологія. Кін. ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / Ред.
Семків О. І. – Львів: Видавництво “Світ”, 1996.

4. Політологія. Підручник. Видання 2-ге, перероблене, доповнене / Ред.
Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

5. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології.
Екскурс в історію правничо-політичної думки. – К.: “Основи”, 1996.

6. Філософська думка в Україні: Бібліографічний словник / Авт. кол.:
Горсь-кий В. С., Ткачук М. Л., Нічик В. М. та ін. – К.: Унів. вид-во
“Пульсари”, 2002.

7. Шляхтун П. П. Політологія. Видання третє, стереотипне. – К.:
“Либідь”, 2005.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020