.

Основні терміни до дисципліни «Організація діяльності державного службовця» (глосарій)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
107 6554
Скачать документ

Г л о с а р і й

основних понять та термінів

до дисципліни

«Організація діяльності державного службовця»

А

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — це вид юридичної відповідальності, що
реалізується у формі адміністративного стягнення, передбаченого Кодексом
України про адміністративні правопорушення. Адміністративна
відповідальність наступає при: а) порушенні встановлених
загальнообов’язкових правил власними діями державних службовців, у тому
числі неправомірними вказівками, виконуючи які, підпорядковані їм
працівники порушують встановлені правила; б) невживанні або
несвоєчасному застосуванні заходів щодо забезпечення виконання правил
іншими особами, якщо забезпечення їх дотримання входить до кола
обов’язків державного службовця.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ — сучасний стиль управління, що принципово
відрізняється від бюрократичних форм і методів, побудований на засадах
демократії з мінімізованим втручанням держави в усі сфери суспільного
буття, за винятком надання тих послуг, які відсутні на ринковому полі.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ОРГАН — орган виконавчої влади, виконавчий орган
місцевого самоврядування, а також будь-який суб’єкт (у тому числі
установа, організація, підприємство незалежно від форми власності тощо),
які на виконання закону чи у порядку делегування здійснюють функції
публічної адміністрації.

АДМІНІСТРАТИВНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — організаційно-розпорядчі методи, що
пронизують усі відносини в сфері державного управління, є сукупністю
прийомів, впливів, заснованих на використанні об’єктивних організаційних
відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
Характерними особливостями А.м.у. є: 1) прямий вплив на керований об’єкт
шляхом установлення його повноважень (прав і обов’язків); 2)
односторонній вибір суб’єктом управління найближчої та кінцевої мети,
завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання
об’єктом, ресурсного забезпечення, умов виконання завдань на кожному
конкретному етапі; 3) юридична обов’язковість актів управління (указів,
постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких
розглядається як порушення обов’язків та може спричинити не тільки
адміністративну чи дисциплінарну відповідальність, а й кримінальну.
Виділяють три основні групи А.м.у: регламентаційні, розпорядчі,
нормативні.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ — це протиправна (умисна або необережна)
дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність,
права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку
законом передбачено адміністративну відповідальність.

АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — спосіб практичної
реалізації функцій державного управління шляхом жорсткого централізму,
обмеження самоврядних процесів, детальної регламентації управлінських
процедур. Домінування А.-к.м.у. сковує потенціал особистості, колективу,
соціальної групи, обмежує свободу вибору управлінських рішень, простір
для ініціативи та конкуренції. Такі методи формують у людей психологію
виконавців, які не усвідомлюють себе справжніми суб’єктами
державно-управлінських відносин. Певною мірою А.-к.м.у. можуть бути
історично виправдані виключно у складні періоди, коли державі необхідна
максимальна концентрація всіх сил і ресурсів для забезпечення виходу з
кризової ситуації.

АДМІНІСТРАТОР — посадова особа міської ради, районної державної
адміністрації, яка організовує видачу суб’єкту господарювання документів
дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних
органів щодо видачі документів дозвільного характеру.

АДМІНІСТРАЦІЯ (лат. Administratio – керування, управління) — 1) державна
А. — у значенні певних органів виконавчої влади (Адміністрація Державної
прикордонної служби України, Державна судова адміністрація України,
місцеві державні адміністрації); 2) апарат при главі держави
(Адміністрація Президента України; 3) поширене визначення органу
управління підприємств, установ, організацій; 4) службові особи
управління, керуючий персонал закладу (директор, завідувач).

АКТИ УПРАВЛІННЯ (лат. actum — документ) — владні волевиявлення суб’єктів
державного управління (органів виконавчої влади, посадових осіб), які
видаються колегіально чи одноособово, спрямовані на встановлення, зміну
чи припинення правових норм або зміну сфери їх дії, що здійснюються у
встановленому порядку на підставі та на виконання законів, актів глави
держави та вищих органів виконавчої влади з метою практичного здійснення
функцій та завдань державного управління, і діють у формі документів чи
усних велінь, які містять відповідні приписи.

АПАРАТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — найбільш розгалужена та численна
сукупність взаємопов’язаних виконавчо-розпорядчих органів (органи
виконавчої влади), які діють від імені держави, на підставі та на
виконання законів, здійснюючи управління державними справами, і наділені
для цього владними повноваженнями, компетенцією, певною структурою і
кадрами. А.д.у. є сукупністю органів виконавчої влади, організованих у
систему для реалізації цілей виконавчої влади, відповідно до
конституційного принципу поділу державної влади. Саме А.д.у. є головним
важелем практичного здійснення численних завдань виконавчої впади, він
щоденно здійснює практичну діяльність із забезпечення виконання законів
України, і на цій підставі — управління об’єктами державної форми
власності, керівництво господарською діяльністю державних підприємств і
організацій, реалізацію економічної та соціальної політики держави,
вирішення й узгодження значної кількості питань
політико-адміністративного, соціально-культурного життя, державного
регулювання всіма галузями економіки, надання громадянам управлінських
послуг.

Атестація — спосіб перевірки та оцінки професійних, ділових і
особистісних якостей службовця, встановлення його службово-посадової
відповідності вимогам, що пред’являються по службі.

АУДИТ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ — це перевірки якості прийнятого управлінського
рішення відповідно затрачених ресурсів на його розробку та реалізацію.

Б

Бюджетна установа — орган, установа чи організація, визначена
конституцією України, створена у встановленому порядку органами
державної влади, органами Автономної Республіки Крим чи органами
місцевого самоврядування, яка повністю утримається за рахунок відповідно
державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є
неприбутковими.

БЮРОКРАТИЗМ (від франц. bureaucratie — бюро, канцелярія та грец. kratos
— влада, панування) — 1) система управління, що характеризується
відірваністю органів управління від волі та рішень більшості членів
організації, управлінського апарату від громадськості; 2) канцелярщина,
зволікання, тяганина, зневажливе ставлення до суті справи під виглядом
або заради дотримання формальності. Для Б. характерне перебільшення
значення формальних процедур, скрупульозне виконання інструкцій, що
спричиняє відокремлення бюрократичного управління від потреб об’єктів
управління, помилки у керівництві та його неефективність при вирішенні
проблем, які вимагають нетрадиційних підходів та засобів. Ознаки Б.
властиві будь-якому виду соціального управління. У недемократичному
суспільстві панування Б. сприяє утвердженню безконтрольного і
необмеженого панування чиновництва, яке перетворюється на самодостатню,
відокремлену від суспільства верству, усуненню громадян від управління
суспільними справами, стає підґрунтям для запровадження авторитарних
процедур та методів управління.

в

ВИКОНАВЦІ — працівники, що втілюють на практиці рішення керівників,
безпосередньо реалізують політику організації.

ВИКОНАВЧА ВЛАДА — одна з трьох гілок державної влади (разом із
законодавчою і судовою), яка складається із системи державних органів і
установ — органів виконавчої влади, наділених компетенцією у сфері
державного управління та матеріальними, фінансовими, кадровими,
інформаційними та іншими ресурсами, необхідними для розроблення і
реалізації державної політики у політико-адміністративній,
господарській, соціально-культурній сферах через здійснення
владно-політичних та владно-адміністративних функцій у відповідних
формах управлінської діяльності із застосуванням адекватних методів
управління.

ВИПРОБУВАННЯ — це один із способів перевірки відповідності знань, умінь
та навичок особи, яка претендує на посаду в державних установах.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — категорія ділової етики, що
означає спроможність державного службовця усвідомлювати і виконувати
покладені на нього завдання й обов’язки, передбачати наслідки своїх
вчинків, дій і бездіяльності, як для самостійної частини роботи, так і
для суспільства в цілому. Залежно від характеру правопорушення (провини)
В.д.с. може бути дисциплінарною, адміністративною, цивільно-правовою та
кримінальною. Ст. 38 Закону України „Про державну службу” визначила
засади юридичної В.д.с, встановивши, що особи, винні в порушенні
законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або
кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. До
державних службовців застосовуються такі види юридичної
відповідальності: матеріальна (статті 130,133 Кодексу законів про працю
України); дисциплінарна (ст. 14 Закону України „Про державну службу”);
адміністративна і кримінальна (ст. 16 Закону „Про державну службу”,
Закон „Про боротьбу з корупцією”), а також про звільнення з державної
служби за порушення Присяги державного службовця (п. 6 ст. 30 Закону
„Про державну службу”).

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ — зобов’язання органів і
службовців виконувати поставлені завдання і функції та нести
відповідальність за результати їх виконання; 2) відносини, що
забезпечують інтереси і свободу взаємопов’язаних сторін, що гарантовані
суспільством і державою. Зміст В.д.у. розкривається у діях, спрямованих
на забезпечення найбільш доцільних соціальних зв’язків. В.д.у. буває
кількох видів: політична, моральна, юридична.

ВІДСТАВКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — припинення державної служби службовцем,
який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою
заявою. Підставами для В.д.с. є: а) принципова незгода з рішенням
державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для
перебування на державній службі; б) примушування державного службовця до
виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить
чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або
моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або
об’єднанням громадян, громадянину; в) стан здоров’я, що перешкоджає
виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

ВІДСТОРОНЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ЗА ПОСАДОЮ — процедура
проходження державної служби, що запроваджується стосовно державних
службовців у разі невиконання або неналежного виконання ними службових
обов’язків, перевищення своїх повноважень, що призвело до людських жертв
або заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові,
державі, підприємству, установі, організації чи об’єднанню громадян.
Рішення про В.в.п.п. приймається керівником державного органу (посадовою
особою), в якому працює цей службовець. Тривалість В.в.п.п. не перевищує
часу службового розслідування, яке не може бути більше ніж два місяці.
За матеріалами службового розслідування державний службовець може бути
притягнутий до відповідальності згідно із законодавством. Якщо
правомірність рішення про В.в.п.п. не підтверджується висновками
службового розслідування, рішення скасовується.

ВЛАДА — реальна спроможність і можливість для окремих людей, груп,
верств, класів здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей,
людських спільнот за допомогою політичних, економічних та моральних
засобів.

ВЛАДА ДЕРЖАВНА — політико-правовий інструмент забезпечення існування
держави та досягнення її цілей через систему повноважень і засобів, що
застосовуються від імені суспільства для захисту і реалізації
спільного інтересу, забезпечення загальних і часткових потреб,
реалізації функцій регулювання та вирішення конфліктів у суспільстві.
В.д. за обсягом і засобами впливу перевищує всі інші різновиди влади,
поширюючись на всі сфери життєдіяльності суспільства. Вона здійснюється
державою за допомогою спеціального апарату примусу або переконання,
володіє монопольним правом видавати нормативно-правові акти, обов’язкові
для всіх громадян даної держави. В.д. складається із трьох гілок:
законодавчої, виконавчої, судової.

ВНУТРІШНЯ ЕФЕКТИВНІСТЬ – ефективність, спрямована на оцінку роботи
управлінського персоналу державної установи.

Г

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ —центральний орган
виконавчої влади зі спеціальним статусом, підконтрольний і підзвітний
Президентові України, який забезпечує проведення єдиної державної
політики у сфері державної служби та функціональне управління державною
службою. Відповідно до ст. 7 Закону „Про державну службу” на Г.у.д.с.У.
покладено здійснення таких функцій: прогнозування і планування потреби
державних органів та їх апарату в кадрах; забезпечення разом із іншими
державними органами реалізації загальних напрямів політики у сфері
державної служби в державних органах та їх апараті; розроблення і
внесення на розгляд Уряду проектів нормативних актів з питань державної
служби; розроблення, координація й контроль за здійсненням заходів щодо
підвищення ефективності державної служби; здійснення методичного
керівництва за проведенням конкурсного відбору державних службовців у
державних органах та їх апараті; організація навчання і професійної
підготовки державних службовців; контроль за дотриманням визначених
Законом України „Про державну службу” умов реалізації громадянами права
на державну службу; організація, координація та забезпечення умов для
розвитку наукових досліджень із питань державної служби.

Д

ДІЛОВА ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — це система професійних, моральних
цінностей, принципів, норм і стандартів поведінки та відповідних їм
способів діяльності, спілкування та прийняття рішень, що сформулювалися
у процесі практичної діяльності державної служби. Вона проявляється у
свідомій поведінці державного службовця і його відносинах при виконанні
професійних обов’язків та повноважень.

ДЕЛЕГУВАННЯ — передача завдань і повноважень особі, яка приймає на себе
відповідальність за їх виконання. Делегування є способом, за допомогою
якого керівництво розподіляє серед співробітників численні завдання, що
повинні здійснюватися для досягнення мети організації.

ДЕРЖАВА (від англ. state) — центральний та основний інститут політичної
організації суспільства, соціально-політичний механізм, що виникає в
класовому суспільстві з метою організації і впорядкування соціально
неоднорідного суспільства, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення
відповідного рівня соціальної стабільності системи, її цілісності та
безпеки. Д. склалася у результаті закономірного розвитку суспільства,
поділу праці, виникнення приватної власності й утвердження
антагоністичних класів. Основними ознаками Д. є: 1) наявність системи
державних органів і установ (механізм держави), які здійснюють функції
державної влади, специфічних органів примусу, наділених монопольним
правом примусового впливу стосовно населення, а також організація
публічної влади за певним територіальним принципом, що здійснюється
апаратом управління; 2) право видавати від імені держави закони та інші
акти, обов’язкові для всього населення, за допомогою яких вона, як
публічна влада, закріплює певний порядок суспільних відносин, а також
структуру і порядок діяльності державного механізму; 3) наявність чітко
визначеної території, у межах якої здійснюється функціонування держави
та реалізація її політики. В умовах демократії з пріоритетом
загальнолюдських інтересів над класовими держава перестає бути машиною
панування одного класу над іншим, перетворюючись на інститут виконання
законодавчої ініціативи суспільства, який забезпечує ефективне
функціонування його основних механізмів. Д. виконує внутрішні та
зовнішні функції. До перших належать: забезпечення функціонування
суспільства як цілісного організму; максимальне задоволення інтересів
соціальних груп. Зовнішні функції полягають у захисті недоторканності
кордонів, цілісності території, суверенітету, створення умов для
розвитку міжнародного співробітництва у різних сферах.

ДЕРЖАВНА КАДРОВА ПОЛІТИКА — політика держави у сфері державної служби,
головною метою якої є вдосконалення кадрового потенціалу, створення
дієздатного державного апарату, спроможного ефективно здійснювати
завдання та функції Української держави шляхом сумлінного виконання
державними службовцями покладених на них службових повноважень.

ДЕРЖАВНА ПОСАДА — посада в органах державної влади, що утворюється
відповідно до Конституції України, на яку покладено певне коло
обов’язків щодо реалізації функцій держави, віднесених до повноважень
відповідного органу, грошове утримання на якій здійснюється за рахунок
коштів державного бюджету. З урахуванням практичного виконання завдань і
функцій держави, у державному апараті та органах місцевого
самоврядування виділяють п’ятирівневу класифікацію державних посад:
політико-державного, координаційно-забезпечувального,
адміністративно-державного, адміністративно-територіального,
адміністративно-представницького рівнів.

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА — складова частина інституту публічної служби, що у свою
чергу складається з двох видів: а) цивільної служби та б)
спеціалізованої служби. Д.с: 1) державний правовий і соціальний
інститут, який здійснює в межах своєї компетенції реалізацію цілей та
функцій органів державної влади шляхом професійного виконання
службовцями своїх посадових обов’язків і повноважень, що забезпечують
взаємодію держави та громадян у реалізації їх інтересів, прав і
обов’язків; 2) професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і
функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних
коштів; 3) орган виконавчої влади, що здійснює державне управління у
відповідній сфері чи секторі управління (напр., Державна служба
експортного контролю, Державна служба геодезії, картографії та кадастру,
Державна служба з питань національної культурної спадщини).

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ — економічний метод державного управління, який є
системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного
характеру, що здійснюються відповідними державними органами та
громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування
існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов.
Основними об’єктами Д.р. є: діловий економічний цикл, господарська
структура, умови нагромадження, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни,
зайнятість, умови конкуренції, наукові дослідження, соціальна політика,
підготовка й перепідготовка кадрів, навколишнє середовище,
зовнішньоекономічна діяльність.

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ — один із видів діяльності держави, суттю якого є
здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання
повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів,
здійснення управлінських функцій з метою комплексного
соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих
територій, а також забезпечення реалізації державної політики у
відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації
громадянами їх прав і свобод.

ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ (апарат – від лат. арраratus – устаткування) — система,
сукупність органів держави в їх єдності та взаємозв’язку, за допомогою
яких здійснюється державна влада, реалізуються функції відповідної
держави. У широкому розумінні до системи Д.а. входять: органи
законодавчої і виконавчої влади, судові органи, органи прокуратури. Вони
наділяються необхідними повноваженнями для виконання своїх функцій.

ДЕРЖАВНИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ — особа, яка на професійних засадах займає посаду в
державному органі або його апараті з метою практичного виконання завдань
і функцій держави й отримує заробітну плату за рахунок державних коштів.

ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ — особливий вид суспільних відносин, які
виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо вольового
та організаційного характеру, що встановлюються у ході взаємної
діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі
державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається
економічними та політичними основами суспільного устрою.

ДІЛОВОДСТВО — сукупність процесів, що забезпечують документування
управлінської інформації та організацію роботи зі службовими документами
в процесі реалізації управлінських функцій. У процесі Д. беруть участь
усі працівники апарату управління: одні готують документи, другі
доводять їх до безпосередніх виконавців, треті організовують їх
реалізацію, четверті здійснюють контроль за виконанням даних документів,
інші керуються ними у своїй практичній роботі. Основні правила роботи з
документами в органах виконавчої влади України регулюються Примірною
Інструкцією з діловодства в міністерствах, інших центральних органах
виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих
органах виконавчої влади, затвердженою постановою Кабінету Міністрів
країни від 17 жовтня 1997р.

ДИСКУСІЯ — форма колективного мислення, в якій відмінності в позиціях,
що висловлюються, сприяють активному мисленню, змушують ретельно
продумувати та обґрунтовувати власну позицію.

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — вид юридичної відповідальності у
державному управлінні, яка настає при порушенні державним службовцем
обов’язків дотримання дисципліни праці, правил внутрішнього розпорядку
органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання
службових обов’язків. Д.в. пов’язана з наявністю трудових відносин,
розрахована на осіб, які перебувають на державній службі, і є найбільш
важливою з практичного та юридичного погляду.

ДОБІР ПЕРСОНАЛУ — 1) процес оцінки професійних якостей кола
претендентів, визначення придатності кожного з них для виконання
посадових обов’язків; 2) комплекс заходів, виконання яких повинно
забезпечити відповідність індивідуально-психологічних особливостей
кандидата на державну службу вимогам професійно-посадової діяльності в
органах державної влади. Д.п. складається із двох етапів — набору і
відбору персоналу. Д.п. проводиться з внутрішніх і зовнішніх джерел. У
світовій практиці існує декілька способів добору претендентів на
державну службу: на конкурсній основі та за допомогою професійних
екзаменів (тестів або іспитів). Найбільш поширеними методами відбору
конкретного кандидата на вакантну посаду є випробування, тестування,
співбесіда, інтерв’ю. В Україні розроблено рекомендації щодо прийняття
на державну службу на конкурсній основі, поза конкурсом, шляхом
стажування. Прийняття на державну службу згідно зі ст. 15 Закону України
„Про державну службу”, в основному, здійснюється на конкурсній основі.
Цей принципово новий для нашої країни спосіб прийняття на державну
службу є найбільш поширеним, оскільки питома вага державних службовців,
посади яких заміщуються на таких засадах, становить понад 95 відсотків.
Крім конкурсного порядку прийняття на посади третьої — сьомої категорій
державних службовців існують посади, зарахування на які може
здійснюватися без проведення конкурсу.

ДОКУМЕНТ (від лат. documentum — повчальний приклад, взірець, доказ) —
матеріальний носій інформації про факти, події, явища об’єктивної
дійсності і розумової діяльності людини, призначений для її обробки і
передачі в часі та просторі. У найпоширенішому розумінні Д. вважається
будь-який діловий текст, що містить інформацію у зафіксованому вигляді.
Д. можуть бути зафіксовані на папері, диску, фотоплівці, дискеті тощо.
Відомості, що містяться в Д., повинні бути прийнятними для обробки
людиною або машиною і мати згідно з чинним законодавством, правове
значення. В управлінській практиці використовуються переважно текстові
Д., зафіксовані письмово. Ці Д. називаються управлінськими. Основними і
обов’язковими вимогами для всіх Д. є положення про те, що Д.: а) повинен
видаватися, прийматися повноважним органом або особою відповідно до їх
функцій, компетентності; б) не повинен суперечити
законодавчо-нормативним актам; в) має бути достовірним, базуватися на
аналізі, фактах і містити конкретні висновки, реальні пропозиції і
вказівки. Д. складається за встановленою формою, відповідно редагується
і оформлюється.

ДОКУМЕНТУВАННЯ — регламентований процес запису інформації на
різноманітних носіях за встановленими правилами, що забезпечує її
юридичну силу, та спрямований на збереження всієї документації, що
стосується основних напрямів і процедур роботи органу державної влади та
прийнятих рішень, протягом такого часу, поки ця документація становить
цінність.

Доповідна записка — документ, адресований керівництву органу державної
влади чи місцевого самоврядування або керівництву вищих органів, який
містить детальний виклад будь-якого питання з висновками і пропозиціями
укладача.

Допоміжний персонал — це працівники, які виконують допоміжні функції,
пов’язані з проведенням досліджень і розробок: працівники
планово-економічних, фінансових підрозділів, патентних служб,
підрозділів науково-технічної інформації, науково-технічних бібліотек,
робітники, які здійснюють монтаж, налагодження та обслуговування
наукового устаткування та приладів, робітники дослідних
(експериментальних) виробництв, лаборанти, які не мають вищої та
середньої спеціальної освіти. Усі інші працівники, які здійснюють
господарське обслуговування й виконують функції загального характеру,
пов’язані з діяльністю організації в цілому — працівники бухгалтерії,
канцелярії, підрозділів матеріально-технічного постачання, друкарки
тощо.

ДОПОМІЖНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — функції, що виходять із допоміжних
завдань управління, безпосередньо не впливають на діяльність об’єкта
управління, однак, покликані забезпечувати реалізацію основних і
загальних функцій державного управління, а також життєздатність самого
органу виконавчої влади та його структурних підрозділів. Саме в цьому й
полягає їх забезпечувальний та допоміжний характер. Прикметною рисою
Д.ф.у. є спільність для усіх управлінських структур, без них діяльність
останніх і неможлива. Серед Д.ф.у. виділяють такі: управління людськими
ресурсами; бюджетна функція, юридично-судова функція; діловодство і
документування; зв’язки з громадськістю.

Е

ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ — метод державного управління, який полягає у
сприянні розвитку науково-технічного прогресу, планово-індикативного
регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки в цілому та її
складових сфер і галузей. Е.с. реалізується шляхом запровадження:
державних дотацій та субсидій, бюджетних позик, пільг в оподаткуванні,
встановлення квот на виробництво певних видів продукції, регулювання
нижніх для товаровиробників і верхніх для споживачів рівнів цін,
стимулювання цінами і матеріально-технічними ресурсами.

ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТ — документ, інформація в якому зафіксована у
вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа.

ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ (лат. ethica, від грец. ethos – вдача,
звичка) — система норм поведінки, сукупність моральних вимог і правил,
які регулюють діяльність державних службовців, визначаючи, що є
припустимим, заохочується, а що вважається недозволенним для державного
службовця у різних ситуаціях. У нормах Е.д.с. втілені загальнолюдські
моральні вимоги і заборони, конкретизовані стосовно особливостей
державної служби (професійна етика). Основні вимоги до етики працівників
органів державної влади України визначені у Загальних правилах
поведінки державного службовця, які є узагальненням стандартів поведінки
та доброчесності державних службовців. Вони ґрунтуються на Конституції
України та визначених законами України принципах державної служби,
спрямовані на створення умов для підвищення авторитету державної служби
та зміцнення репутації чиновників, а також інформування громадян про
поведінку, яку вони мають очікувати від державних службовців. Їх
поведінка, по-перше, повинна відповідати очікуванням громадськості й
забезпечувати довіру суспільства та громадян до державної служби,
сприяти реалізації прав та свобод людини і громадянина, визначених
Конституцією і законами України; по-друге, сприяти формуванню
позитивного іміджу та авторитету органів державної влади і державної
служби в цілому.

ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — нормативна основа діяльності органів
виконавчої влади, що охоплює такі основні аспекти управління:
фундаментальні права та свободи людини і громадянина; взаємні права й
обов’язки державних службовців і громадян; раціональне співвідношення
справедливості й ефективності, свободи та рівності.

Етичний кодекс — це документ, який забезпечує регулюючий і виховний
вплив, він є формою внутрішнього контролю, але, будучи оприлюдненим,
набуває статусу форми легального, зовнішнього, громадського контролю
діяльності державних службовців з боку суспільства та побудови уявного
іміджу державного службовця. Етичний кодекс складається із трьох блоків:
перший характеризує суспільне призначення державної служби, другий
визначає основні вимоги до поведінки державного службовця, третій
характеризує загальні його обов’язки.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ (від лат. effectivus — який досягає
певного ефекту, необхідного результату) — узагальнюючий показник, що
характеризує співвідношення одержаних суспільством кінцевих результатів
та сукупних витрат на його досягнення.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний принцип, що
означає необхідність функціонування інституту державної служби в
режимі досягнення поставлених цілей із мінімально можливими витратами
матеріальних і фінансових ресурсів. Основним елементом поняття Е.д.с. є
оцінка показників. Оцінка діяльності державної служби та її ефективність
залежать від критеріїв та показників якості оцінювання, які поділяються
на загальні та спеціальні.

є

ЄДНІСТЬ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний принцип
державної служби, який означає, що, по-перше, в державі повинна
впроваджуватися єдина державна політика у зазначеній сфері; по-друге,
діє єдина законодавча база, що регулює відносини у сфері державної
служби; по-третє, незважаючи на функціональну різноманітність посад
державних службовців, усі вони діють у межах єдиної, скоординованої з
єдиного керівного центру системи. У нашій країні таким центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує функціональне управління
державною службою, є Головне управління державної служби України.

З

ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — категорія державного управління,
детермінована об’єктивними потребами відповідної соціальної
управлінської системи, в тому числі життєво важливими потребами
адекватного об’єкта управління, що реалізуються в управлінській
діяльності у формі функцій державного управління.

ЗАГАЛЬНІ КРИТЕРІЇ ТА ПОКАЗНИКИ ЯКОСТІ РОБОТИ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ —
показники щорічного оцінювання виконання державними службовцями
покладених на них обов’язків і завдань, що характерні для всіх державних
службовців, та пов’язуються з конкретною діяльністю й очікуваними
результатами. З.к.п.я.р.д.с. складаються з таких критеріїв: 1) виконання
обов’язків і завдань (обсяг роботи, що виконується; якість роботи;
планування роботи); 2) професійна компетентність (професійні знання;
професійні вміння і навички; уміння формулювати погляд; готовність до
дій, ініціативність; оперативність мислення; працездатність та
витривалість; відповідальність; самостійність; здатність до лідерства;
здатність до накопичення, поновлення і творчого застосування
професійного досвіду); 3) етика поведінки (етика поведінки, стиль
спілкування; співробітництво; дисциплінованість). Для керівних
працівників додатково встановлені такі критерії: уміння вести
переговори; уміння організовувати роботу підлеглих; професіоналізм у
керівництві роботою підрозділу; контроль; оцінка та заохочення
співробітників. Дані критерії та показники якості роботи державного
службовця оцінюються за рівнями якості виконання обов’язків і завдань:
низьким, задовільним, добрим, високим.

Загальні методи управління державною службою — це методи
цілеспрямованого впливу на організаційний та функціональний механізми
державної служби через безпосереднє керівництво, організаційну
координацію та контроль.

ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — форма публічного
проголошення стандартів поведінки та доброчесності державних службовців,
яких може очікувати від чиновника громадянин, суспільство, держава.
Даний документ, затверджений наказом Головного управління державної
служби України 23 жовтня 2001 р., встановлює З.п.п.д.с. та наголошує на
можливості застосування до них дисциплінарних стягнень, передбачених
Кодексом законів про працю, законами „Про державну службу”, „Про
боротьбу з корупцією”, у разі порушення цих Правил. З.п.п.д.с.
спрямовані на підвищення авторитету державної служби та державних
службовців, адміністративної культури державних службовців і
вдосконалення управлінської діяльності, зміни в громадській думці
негативного іміджу державної служби.

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — група принципів, що дозволяє уявити
державну службу як один з основних механізмів реалізації державної
влади. З.п.д.с. визначаються Конституцією України, Законом України „Про
державну службу”, Загальними правилами поведінки державного службовця,
іншими законодавчими та нормативними актами. З.п.д.с. реалізуються в
процесі практичної професійної діяльності державних службовців. До
З.п.д.с. належать такі: служіння Українському народу та Українській
державі; демократизм, гуманізм і соціальна справедливість; законність,
що забезпечує пріоритет прав та свобод людини і громадянина;
професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість
справі; персональна відповідальність за виконання посадових повноважень
і дотримання службової дисципліни; політична неупередженість;
відкритість, гласність та контрольованість.

ЗАГАЛЬНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — загальні, типові функції, які
характерні для всіх управлінських зв’язків, покликані створити умови для
ефективної діяльності органів державної влади, управлінського апарату.
До З.ф.д.с. належать такі: встановлення професійно-кваліфікаційних
характеристик посад державних службовців; максимально об’єктивний і
гласний добір та просування кадрів на підставі їх ділових та професійних
якостей, заслуг і результатів роботи; статистичний облік кадрів
державної служби; оцінка раціональності та ефективності затрат на
апарат; формування дієвого кадрового резерву; відповідне
матеріально-технічне та технологічне забезпечення виконання державними
службовцями їх функцій; організація професійного навчання персоналу
державної служби; здійснення ефективного управління державною службою;
розроблення форм публічної відповідальності державного апарату.

ЗАГАЛЬНОСИСТЕМНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ —функції, що відображають роль
державної служби у суспільстві, спрямовані на реалізацію функцій і
завдань держави, підтримки життєдіяльності суспільства. До З.ф.д.с.
відносяться: забезпечення реалізації державної політики в управлінні
суспільними процесами; забезпечення оптимальної діяльності органів
державної влади відповідно до їх завдань, функцій, повноважень і
компетенції на конституційних засадах; захист прав та свобод людини і
громадянина, реалізація їхніх інтересів; надання державних послуг
фізичним та юридичним особам на високому рівні; створення умов для
залучення на державну службу найбільш професійних та відданих справі
кадрів — фахівців нової генерації.

ЗАКОН — внутрішній істотний зв’язок явищ, які зумовлюють їх необхідний
закономірний зв’язок. Він виражає певний стійкий зв’язок між явищами або
властивостями матеріальних об’єктів.

ЗАКОННІСТЬ — основоположний принцип державного управління, що визначає
рівень демократичності суспільства. Він означає, що всі органи
виконавчої влади та їх посадові та службові особи повинні чітко
дотримуватися норм права. Нормативно-правові акти, що приймаються
суб’єктами державного управління, мають відповідати положенням
Конституції та законам України. Громадяни повинні мати гарантоване
право, згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законом. Тобто, право має домінувати над владою, зокрема над
діяльністю органів виконавчої влади, унеможливлювати свавілля з боку
чиновників, створювати умови для широкого громадського контролю їхньої
діяльності, у т. ч. здійснення адміністративними органами функцій
державного управління.

ЗВІТ — неопублікований науково-технічний документ, що містить детальні
відомості про суть, методику та результати виконаної роботи або окремі
її етапи.

ЗАОХОЧЕННЯ — важливий засіб впливу на державних службовців і зміцнення
службової дисципліни, що реалізується у формі заходів матеріального та
морального стимулювання, які застосовуються до державних службовців за
сумлінне ставлення до своїх службових обов’язків. Виділяють такі види
З.: а) заходи морального З. (оголошення подяки, нагородження грамотні,
почесною грамотою); б) заходи матеріального З. (нагородження цінним
подарунком, іменним подарунком, грошовою винагородою); в) дострокове
присвоєння чергового рангу (звання, класного чину, кваліфікаційного
класу, дипломатичного рангу); г) зняття раніше накладеного
дисциплінарного стягнення; г) нагородження відомчими відзнаками,
державними нагородами, присвоєння почесних звань.

ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН — будь-які викладені в письмовій (надіслані поштою
або передані громадянином до відповідного органу особисто чи через
уповноважену ним особу) або усній (викладені громадянином і записані
посадовою особою на особистому прийомі) формі пропозиції (зауваження),
заяви (клопотання) і скарги громадян до органів влади та їх посадових
осіб. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так
і групою осіб (колективне). З метою законодавчого врегулювання цієї
конституційної норми 2 жовтня 1996 р. був прийнятий Закон України „Про
звернення громадян”. Він регулює питання практичної реалізації
конституційного права: вносити в органи державної влади, об’єднання
громадян (відповідно до їх статуту) пропозиції щодо поліпшення їхньої
діяльності; викривати недоліки в роботі; оскаржувати дії посадових осіб,
державних і громадських органів.

Звільнення — це припинення державно-службових відносин за ініціативи
державного службовця, за ініціативи керівника або за спільним бажанням
обох сторін. Звільнення регулюється відносинами трудового права.

ЗВ’ЯЗКИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ (від англ. public relations — відносини з
публікою, зв’язок з громадськістю) — функція управління, яка сприяє
встановленню та підтриманню спілкування, взаєморозуміння та
співробітництва між організацією та громадськістю. Вона включає в себе
вирішення різних проблем: забезпечення керівництва інформацією про
громадську думку та надання допомоги у розробці відповідних заходів;
забезпечення їх діяльності в інтересах громадськості; підтримання
управлінців у стані готовності до різних змін шляхом своєчасного
передбачення тенденцій; використання досліджень та відкритого
спілкування як основних засобів діяльності.

ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ (службовим становищем) — умисне, з корисливих
мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб
використання службовою особою влади чи службового становища всупереч
інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду державним чи
громадським інтересам або правам, що охороняються законом, та інтересам
окремих фізичних чи юридичних осіб. За вчинення цього діяння передбачена
кримінальна відповідальність (ст. 364 Кримінального кодексу України).

ЗНАННЯ — ідеальне відтворення в мовній формі узагальнених уявлень про
закономірні зв’язки об’єктивного світу.

І

ІЄРАРХІЧНІСТЬ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний
принцип, який характеризується системою відносин, побудованих на засадах
чітко встановленої підлеглості нижчих органів державної влади вищим,
нижчих за посадою державних службовців — вищим. Він передбачає створення
вертикалі управління з чітким розподілом завдань, повноважень і функцій
та унормування підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності.
Принцип І.с.д.с. є засадним для функціонування системи органів
виконавчої влади, саме він забезпечує дотримання єдино встановленої
виконавської дисципліни на всіх рівнях державного апарату.

ІМІДЖ (англ. image — образ) — враження, яке орган виконавчої влади та
його службовці справляють на громадян, і яке фіксується в їх свідомості
у формі певних емоційно забарвлених стереотипних уявлень.

Імідж державного службовця — це образ, що спеціально формується в очах
різних соціальних груп. Він виникає не спонтанно, а завдяки
цілеспрямованим зусиллям службовця.

ІНДИВІДУАЛЬНА ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ — регламентаційний документ,
розроблений відповідно до конкретної посади з урахуванням особливостей
органу, підрозділу і конкретного працівника.

Індивідуальний контроль — це складовий елемент контролю в системі
державної служби, спрямований на підняття відповідальності державних
службовців за виконання покладених на них посадових обов’язків. Формами
прояву індивідуального контролю (самоконтролю) в системі державної
служби є: фінансова звітність за місцем служби щодо відомостей про
особисті доходи та майновий стан; проходження випробувального терміну;
атестація; щорічна оцінка роботи державного службовця.

ІНФОРМАЦІЯ — відомості, дані, значення певних показників, що є об’єктами
зберігання, обробки та передачі, що використовується в процесі аналізу
та вироблення рішень в управлінні.

К

КАДРОВА СЛУЖБА — структурний підрозділ органу виконавчої влади, основною
функцією якого є здійснення кадрового менеджменту. К.с. діє відповідно
до Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 р.
К.с. виконують такі найважливіші завдання: соціально-психологічна
діагностика; аналіз і регулювання групових та особистісних взаємин,
стосунків керівника і підлеглих; управління виробничими і соціальними
конфліктами, стресами; інформаційне забезпечення системи кадрового
управління; управління зайнятістю; оцінка й добір кандидатів на вакантні
посади; аналіз кадрового потенціалу та потреби в кадрах; кадровий
маркетинг; планування і контроль ділової кар’єри; професійна та
соціально-психологічна адаптація працівників; управління трудовою
мотивацією; регулювання правових питань трудових відносин; дотримання
вимог психофізіології, ергономіки та естетики праці. К.с. зосереджуються
на аналітичній та організаційній роботі кадрового менеджменту, аналізі
ефективності діяльності органу виконавчої влади, його структурних
підрозділів, професійної діяльності кожного державного службовця,
прогнозуванні розвитку персоналу, плануванні кар’єри державних
службовців, забезпеченні їхнього навчання та моніторам у ефективності
роботи.

Кадровий резерв — це один зі способів кадрового добору в системі
державної служби, який формується із: керівників і спеціалістів
підприємств, установ та організацій; працівників органів виконавчої
влади та органів місцевого самоврядування; державних службовців, які
підвищили кваліфікацію, пройшли стажування або за результатами атестації
рекомендовані для роботи на більш високих посадах; осіб, рекомендованих
конкурсними комісіями для зарахування до кадрового резерву; випускників
вищих навчальних закладів, у тому числі тих, які зараховані на навчання
за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів державного
управління.

КАР’ЄРА — суб’єктивно усвідомлені власні судження працівника про своє
трудове майбутнє, очікувані шляхи самовираження та задоволення працею.
Тобто, К. — це поступове просування працівника службовими щаблями, зміна
кваліфікаційних можливостей, навиків, здібностей і розмірів винагород,
пов’язаних з його діяльністю. К. державних службовців складається з
таких етапів: 1) входження (прийняття на державну службу, ознайомлення з
функціональними обов’язками, набуття першого досвіду); 2) становлення
(соціалізація в колективі, формування системного уявлення про
структурно-функціональні зв’язки, специфіку управлінської праці); 3)
сталості (оволодіння професією, досягнення стійкого положення в
колективі, подальше просування службовими щаблями, самоутвердження); 4)
зрілості (максимальне використання власного кар’єрного потенціалу,
нарощування авторитету); 5) завершення (високий статус, визнання
професіоналізму та компетентності, вшанування заслуг, відчуття
необхідності передати свої знання та досвід іншим).

КАТЕГОРІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — основні, найбільш істотні та
фундаментальні поняття, що відображають найбільш суттєві, закономірні
управлінські зв’язки та відносини, які є основою розбудови нової галузі
науки державного управління, визначають рівень управлінської думки,
будучи логічними складовими пізнання системи державного управління в
історичному аспекті. Умовно всі К.д.у. можна систематизувати так: 1)
загальні категорії, що розкривають процес державного управління і
завдання державного управлінні, функції державного управління,
повноваження органу виконавчої влади, суб’єкти та об’єкти державного
управління, управлінські відносини, прямі та широкі управлінські
зв’язки, управлінські рішення, відповідальність у сфері державного
управління, проходження державної служби; 2) категорії систематизуючого
характеру: виконавча влада, апарат державного управління, орган
виконавчої влади, структурний підрозділ, організаційна структура,
державна служба, службова кар’єра, державна посада, політичний діяч,
посадова особа, державний службовець, правові акти управління; 3)
категорії, що розкривають специфіку управлінської діяльності: механізми
державного управління, управлінські технології, методи державного
управління, форми управлінської діяльності, принципи державного
управління, принципи державної служби, культура управління, етика
державного службовця.

КЕРІВНИК ОРГАНУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ — посадова особа, яка, виходячи з
характеру та змісту повноважень, очолює цей орган, розпоряджається його
ресурсами, приймає рішення про їх використання і несе персональну
відповідальність за його роботу.

КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ — систематизація управлінських документів за
відповідними ознаками (найменування, походження, місце виникнення,
призначення, напрям, форма, термін виконання, ступінь гласності, стадії
стороння, складність, термін зберігання, техніка відтворення, носій
інформації) з метою покращення роботи діловодних служб шляхом підвищення
їх оперативності при пошуку та розподілі службової інформації, доведення
документа до адресата тощо.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПОСАД ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ — організація робочих місць в
установі (організації) у групи на основі посадових обов’язків,
повноважень, відповідальності та вимог до кваліфікації. У міжнародній
практиці в основу К.п.д.с. покладено два критерії: перший — визначення
рангу посади, другий— визначення рангу особи. К.п.д.с. є засобом
визначення обов’язків та умов відповідальності за посадою, ієрархії
взаємовідносин у всіх структурах державної служби. В Україні, США та
деяких інших країнах використовують метод визначення рангу посади. Ще
один підхід передбачає К.п.д.с. на підставі таких критеріїв: способу
вступу на посаду та функцій, які закріплені за посадою. Відповідно до
першого, всі державні службовці поділяються на дві великі категорії:
службовці, які займають посади на підставі конкурсного відбору — так
звані кар’єрні службовці, та службовці, посади яких заміщуються шляхом
виборів, призначення або за контрактом — поза-кар’єрні службовці. На
підставі класифікації посад в органах державної влади за змістом і
характером діяльності, способами призначення та надання повноважень
можна виділити такі типи посад, що існують у сфері державного
управління: а) політичні; б) адміністративні; в) патронатні. Згідно з
даним класифікаційним підходом чітко простежується тенденція, відповідно
до якої політичні та патронатні посади займають позакар’єрні службовці,
а адміністративні — переважно кар’єрні державні службовці.

Конкретні методи управління державною службою — це способи
цілеспрямованого впливу на організаційний механізм державної служби, які
включають: планування (розробку поточних планів-програм роботи державних
службовців та організаційних підрозділів, розробку програм вдосконалення
кадрового забезпечення державної служби); прогнозування (розробку
стратегії розвитку державної служби); інструктування (розробку типових
професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, які
знаходять своє відображення в посадових інструкціях); інспектування
(управлінський нагляд за своєчасним і правильним виконанням законодавчих
та нормативних актів).

Конституційні принципи — це такі принципи функціонування державної
служби, які зумовлені положенням Конституції України і включають:
служіння народу України; верховенство Конституції України та законів над
іншими нормативно-правовими актами; демократизм і законність; пріоритет
прав і свобод громадян; гуманність та соціальна справедливість; єдність
державної влади; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову; рівний
доступ громадян до державної служби.

КОНТРОЛЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ (від фр. соntrole — зустрічний,
вторинний запис з метою перевірки першого) — загальна функція державного
управління, яка дає змогу порівняти фактичний стан у тій чи іншій галузі
чи сфері державного управління з вимогами, поставленими перед нею;
виявити недоліки та помилки в роботі та попередити їх, оцінити
відповідність здійснення інших управлінських функцій поставленим цілям
(завданням); 2) процес забезпечення досягнення організацією своєї мети,
що складається зі встановлення критеріїв, визначення фактично досягнутих
результатів і внесення корективів у тому випадку, якщо досягнуті
результати суттєво відрізняються від встановлених критеріїв. За ознакою
об’єктів контрольної діяльності К.д.у. буває: зовнішнім і внутрішнім; за
часовими параметрами: попередній, поточний і кінцевий контроль).

КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ — ситуація, коли державний службовець має приватний
інтерес, тобто переваги для нього або його родини, близьких родичів,
друзів чи осіб та організацій, з якими він має або мав спільні ділові чи
політичні інтереси, що впливає або може впливати на неупереджене та
об’єктивне виконання службових обов’язків.

КООРДИНАЦІЯ (від лат. оrdinario — упорядкування) — метод управління,
суттю якого є встановлення між суб’єктами і об’єктами державного
управління горизонтальних зв’язків, тобто поєднання двох і більше
однорівневих з погляду визначеного критерію дій, що забезпечують
досягнення запланованого результату. Координаційні відносини
розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія,
ієрархічна або складна взаємодія.

КОРУПЦІЯ (від лат. соrruptio — підкуп, псування, занепад) — діяльність
осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на
протиправне використання наданих їм повноважень для одержання
матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Законодавство
багатьох країн визначає К. як кримінальний злочин. Згідно із Законом
України „Про боротьбу з корупцією” корупційними діяннями вважаються
такі: а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій
держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг,
пільг або інших переваг, у т. ч. прийняття чи одержання предметів
(послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою
від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою
на виконання функцій держави, кредитів або позик, придбання цінних
паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи
переваг, не передбачених чинним законодавством.

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — вид юридичної відповідальності у
державному управлінні, яка настає за так звані службові злочини, які
за характером та проявом порушень поділяються на три види: а) порушення
повноважень: невиконання (неналежне виконання) повноважень (недбалість,
бездіяльність); б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою
акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або
недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішення справи, яка
повинна вирішуватися колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має
права здійснювати чи дозволяти тощо); в) вчинення акту, що входить до
повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою
або службовим становищем, хабарництво, посадовий підлог).

КУЛЬТУРА УПРАВЛІННЯ — діалектичне поєднання, сукупність теоретичних та
практичних положень, принципів, норм і цінностей, управлінська
свідомість та мислення, переконання, громадський обов’язок,
відповідальність, що мають загальний характер і стосуються певною мірою
різних аспектів управлінської діяльності. Предмет К.у. — це різні методи
розв’язання різноманітних організаційно-управлінських проблем
(формулювання мети, аналіз проблем, що заважають її досягненню,
діагностика управлінських рішень); технологічні, комунікаційні,
організаційно-структурні (чисельність управлінського апарату, добір і
розстановка кадрів) аспекти адміністрування.

М

МАГІСТР ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця
зі спеціальності 8.150000 „Державне управління”, який на основі
кваліфікації спеціаліста здобув поглиблені спеціальні уміння та знання
інноваційного характеру, має певний досвід їх застосування та
продукування нових знань для вирішення проблемних професійних завдань у
галузі державного управління. М.д.у. — випускник вищого навчального
закладу, повинен володіти знаннями, уміннями та навичками, які б
забезпечували виконання виробничих функцій управлінця: управлінської,
організаційної (службової), аналітичної, прогностичної, контрольної,
виховної, що, у свою чергу, відповідають окремим видам типових завдань
діяльності (професійним, соціально-виробничим, соціально-побутовим).

МЕТОД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — спосіб практичної реалізації функцій
державного управління шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта
управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об’єкта з
метою досягнення поставлених управлінських цілей. М.д.у.
систематизується таким чином: а) за функціональним змістом визначаються
такі групи методів: адміністративні (організаційно-розпорядчі)
економічні, правові, соціально-психологічні; б) за спрямованістю впливу:
орієнтовані на загальнодержавний рівень; різноманітні структури (галузі,
регіони, установи, організації тощо); окремих працівників; в) за
організаційними формами: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення
впливу (одноособовий, колективний, колегіальний); часова характеристика
впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та
короткотермінові); особливості впливу (виправляти результати або
запобігати їм, активно втручатися чи вичікувати); г) за характером
управлінського впливу: прямої (правового регулювання, публічного
адміністрування); непрямої дії (демократизація, оптимізація управління,
оподаткування); д) за механізмом впливу на людину, її свідомість і
поведінку: позитивні (стимулювання); негативні (примус).

Методи інформаційного забезпечення державної служби — це
структурно-морфологічний метод, спрямований на пошук інформаційного
забезпечення, необхідного для вирішення тієї чи іншої управлінської
проблеми; метод публікаційної активності, який дозволяє отримувати
інформацію на основі вивчення і систематизації матеріалів, поданих у
засобах масової інформації; метод нагромадження первинної інформації
базується на акумуляції тих документів, які визначають поточне
функціонування державної установи чи організації у сфері фінансової,
статистичної звітності, податкового обліку; метод показників дозволяє
отримувати інформацію на основі аналізу показників у різних типах
документів, що створює певну картину про тенденції функціонування
державної установи чи організації; метод термінологічного і лексичного
аналізу, який дає змогу виявити інноваційні підходи в управлінській
діяльності і оцінити можливості їх ефективного запровадження в практику.

МЕТОДИ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ — сукупність розумових і
практичних операцій, які використовуються в процесі державного
управління для усвідомлення проблеми, постановки мети, збору необхідної
інформації, розроблення варіантів рішення, вибору оптимального рішення
та організації його виконання. У найбільш загальному аспекті М.п.у.р.
потрібно розрізняти за їх спроможністю охопити процес вироблення рішення
в цілому. За цією ознакою виділяються дві групи М.п.у.р.: 1) загальні,
які охоплюють усі етапи процесу прийняття рішення; 2) локальні, які
застосовуються на одному чи декількох етапах. У свою чергу, їх можна
поділити на два різновиди: формальні методи (формально-математичні) та
неформальні (інтуїтивно-логічні). До загальних формальних методів можна
віднести системний аналіз, який служить методологією вирішення складних
проблем, а також лінійне програмування. Загальними неформальними
методами є способи прийняття рішень на підставі управлінського та
життєвого досвіду, рефлексії, інтуїції, тобто традиційні методи
вирішення управлінських завдань.

МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — сукупність засобів організації
управлінських процесів та способів впливу на розвиток керованих
об’єктів, що базуються на принципах наукової обґрунтованості,
об’єктивності, цілісності, узгодженості з використанням відповідних
методів управління, спрямованих на реалізацію цілей державного
управління (наприклад процедури проведення контролю, етапи прийняття
державно-управлінських рішень, політичне прогнозування, методи
державного управління, технології зв’язків з громадськістю).

Механізми забезпечення державної кадрової політики — це інструментарій
кадрового планування, формування кадрового резерву, підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, контролю
кадрового забезпечення; вироблення об’єктивної оцінки професійного рівня
державного службовця (через механізм атестації, оцінки кадрів); розробка
практичних рекомендацій, інформаційних та інструктивних матеріалів,
спрямованих на подальше вдосконалення роботи з кадрами.

МЕХАНІЗМ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ — конституційно визначений комплекс
правових та інституційних засобів та важелів, призначений забезпечити:
а) функціональний баланс між найвищими суб’єктами гілок державної влади;
б) налагодження конструктивної співпраці між ними; в) дієвий взаємний
контроль; г) запобігання узурпації влади одним із них. У М.с.п.,
встановленому Конституцією України, правові важелі стримування закладені
між Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів
України та Конституційним Судом України.

МИСЛЕННЯ — опосереднене та узагальнене відображення в мозку людини
істотних властивостей, причинних відносин та закономірних зв’язків між
об’єктами чи явищами об’єктивної дійсності.

МИСТЕЦТВО УПРАВЛІННЯ — спроможність і вміння державних службовців творчо
підходити до визначення та реалізації організаційних цілей шляхом
застосування управлінської науки в практиці державного управління на
підставі особистого життєвого досвіду чи шляхом спеціального навчання,
наявності навичок, інтуїції, здібностей і з урахуванням конкретних
особливостей функціонування об’єкта і суб’єкта державного управління.

Мілітаризована служба — це вид державної служби, який представлений
системою органів, що забезпечують захист життя і здоров’я людей,
безпеку, порядок управління, гарантування основних прав громадян. Вона
включає: військову службу, службу в органах міліції та
кримінально-виконавчих структурах.

Мораль — це система норм і принципів, що регулюють поведінку людей з
позицій добра і зла, справедливого і несправедливого.

МОРАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — вид соціальної відповідальності у державному
управлінні, яка настає за моральні проступки і виходить із загальних
моральних принципів та норм, що стосуються особливостей професії
державного службовця. Вони пов’язані з етичним аспектом праці державних
службовців, які є учасниками непростих взаємовідносин із громадянами,
колегами, підлеглими, керівництвом, у процесі яких можуть виникати
конфлікти, непорозуміння, різноманітні проблеми.

МОРАЛЬНЕ СТИМУЛЮВАННЯ — морально-етичний метод державного управління,
спрямований на підвищення колективної чи особистої ініціативи державних
службовців та їх інтересу до виконання своїх службових обов’язків. За
допомогою засобів морального схвалення чи осуду діяльності працівника
можна визначити рівень її суспільної значимості або неприйнятності.
Особливе значення надається стимулюванню особистої ініціативи за
допомогою моральних стимулів.

МОРАЛЬНО—ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ — інтегральний показник рівня розвитку
соціально-психологічної спільності колективу, у якому знаходять своє
відображення настрої, думки і традиції колективу, характер
взаємовідносин та ін. М.-п.к. віддзеркалює єдність політичних, моральних
і соціально-психологічних відносин колективу Найважливішими компонентом
М.-п.к. є: соціальний оптимізм, психологічна сумісність членів
колективу, їх моральна вихованість тощо. Чим вищий соціальний оптимізм
працівників, чим глибшим є взаєморозуміння, тим більш здоровим є
М.-п.к., а в підсумку — соціально-психологічне самопочуття колективу в
цілому і кожного його члена зокрема.

МОТИВАЦІЯ — спонукальна причина дій і вчинків людини. Мотивами можуть
виступати уявлення та ідеї, почуття і переконання, що виражають
матеріальні або духовні потреби людини. 1) рушійна сила, що ґрунтується
на задоволенні певних потреб, примушуючи людину діяти з максимальними
зусиллями для досягнення особистих чи організаційних цілей; 2) загальна
функція державного управління, що потребує неабиякого вміння,
наполегливості та розуміння людської сутності, та вимагає розвинутих
здібностей керівників спонукати виконавців до максимальних зусиль,
досягнення ефективних результатів праці. При реалізації і формуванні М.
слід ураховувати три ключові складові змісту мотивації: а) зусилля; б)
організаційні цілі; в) індивідуальні потреби. Керівники повинні
домагатися від своїх працівників енергійних зусиль з метою досягнення
організаційних цілей. Для цього вони повинні забезпечити потреби
індивідів, що становлять основні цілі мотиваційних зусиль. До сучасних
концепцій мотивації, заснованих на результатах психологічних досліджень,
належать змістовні та процесуальні теорії.

Муніципальна служба — це професійна діяльність службовців в органах
місцевого самоврядування.

Н

Неправомірні дії — це дії державних службовців, що передбачають:
невиконання службових обов’язків; виконання службових обов’язків
неналежним чином, перевищення службових повноважень, зловживання
повноваженнями.

О

ОБМЕЖЕННЯ ЩОДО ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ — низка спеціальних обмежень щодо
державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій
держави, спрямованих на попередження корупції і боротьбу зі службовими
злочинами. Державний службовець не має права: а) займатися
підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або бути
повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а
також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової,
викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); б)
сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним
особам у провадженні ними підприємницької діяльності, а також отриманні
субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою одержання за це
для себе, своїх родичів або інших осіб матеріальних благ, послуг, пільг
або інших переваг; входити самостійно, через представника або підставних
осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств,
кредитно-фінансових установ, господарських товариств, організацій,
спілок, об’єднань, що провадять підприємницьку діяльність; в) відмовляти
фізичним і юридичним особам в інформації, надання якої передбачено
правовими актами, навмисне затримувати її. Надавати недостовірну чи
неповну інформацію; відмовляти у видачі або затримувати підготовку та
видачу фізичним або юридичним особам передбачених законодавством
довідок, посвідчень, інших документів; г) вимагати чи приймати від
фізичних і юридичних осіб подарунки, послуги чи будь-які інші переваги,
які є чи можуть виглядати як винагорода за рішення чи дії, які належать
до його службових обов’язків. Особи, які претендують на посаду в системі
державної служби, попереджаються про встановлені щодо них обмеження.

ОБОВ’ЯЗКИ — нормативно закріплене коло дій, що покладаються на органи
виконавчої влади, посадових і службових осіб цих органів, і які є
безумовними до виконання. О. є невід’ємною складовою повноважень.

ОЗНАКИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — комплекс характерних рис і факторів
управлінської діяльності, які визначаються спрямованістю державного
управління та розкривають його сутність. Найхарактерніші О.д.у.: 1)
виконавчо-розпорядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність та
універсальність; 4) ієрархічність; 5) організуючий характер. Аналізуючи
характерні О.д.у., державне управління можна визначити як багатогранну
організуючу діяльність держави, спрямовану на виконання її завдань та
функцій, що здійснюється через практичну діяльність органів виконавчої
влади.

ОРГАН ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — орган державної виконавчої влади або інший
державний орган, визначений таким на підставі законодавства. Саме таким
органом є Національний банк України, юридичний статус якого визначається
Конституцією України та Законом „Про Національний банк України”. До
О.д.у. можна також віднести ті органи, діяльність яких є формою
вираження не тільки виконавчої влади: адміністрації державних
підприємств, установ, організацій. їх специфічне місце, що пов’язане
лише з внутрішньою (в межах відповідної організації) спрямованістю
управлінської діяльності, знаходиться поза межами системи органів
виконавчої влади. Ця специфіка полягає в тому, що за допомогою
державного управління реалізується так звана адміністративна влада.

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ — передбачена Конституцією України система
установ, що здійснюють, публічну політичну владу на засадах поділу влади
на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні владу глави держави
здійснює Президент України. Єдиним органом законодавчої влади є
парламент — Верховна Рада України. Органами виконавчої влади є Кабінет
Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи
виконавчої влади Автономної Республіки Крим. Органами судової влади є
Конституційний Суд України та судові органи, що входять до системи судів
загальної юрисдикції.

ОРГАНІЗАЦІЙНА КУЛЬТУРА — складна композиція базових припущень, властивих
організації, які сприймаються персоналом і знаходять вияв у проголошених
організацією принципах та цінностях, що визначають для членів
організації формальні та неформальні моделі поведінки, які мають свої
особливості в різних системах.

Організаційна робота — це загальний метод управління державною службою,
який зводиться до: комплексних тематичних перевірок; функціональних
обстежень; складання звітності з виконання управлінських рішень;
створення груп контролю та інспекцій; вивчення й аналізу заяв,
пропозицій, скарг; проведення нарад, семінарів серед державних
службовців для набуття досвіду щодо виконання управлінських рішень.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — сукупність управлінських
елементів (підрозділів, рівнів тощо), між якими формуються і
підтримуються організаційні взаємозв’язки в межах відповідної
управлінської системи, що забезпечують ефективність її функціонування,
метою якої є реалізація функцій державного управління. Вибір О.с.д.у.
залежить від цілей, які виходять з життєвих потреб об’єктів управління.
Оскільки вибір мети, тобто призначення організації, завжди потребує
перетворення цих намірів на дії, а отже, визначення її функцій, то
логічна модель розвитку організацій матиме такий вигляд: потреби
об’єктів управління зумовлюють її цілі (завдання), які формулюють
головну мету, яка встановлює відповідні функції, що визначають створення
відповідної управлінської структури. Інакше кажучи, слід прагнути до
створення такої О.с.д.у, яка оптимально забезпечить виконання визначених
для організації функцій. Побудова раціональної О.с.д.у. залежить від
ряду факторів: а) необхідності постійної підтримки адекватності
структурних форм виконавчої влади функціональному змісту її діяльності,
адже не та чи інша побудова робить апарат управління ефективним, а
ступінь відповідності його структурних форм правильно встановленим
функціям, методам, формам і процедурам, необхідним для успішного
здійснення цих функцій; б) звідси — визначення функцій як основного
структуроутворюючого фактора системи органів виконавчої влади, адже
завдання та мета управління, диференціюючись у функціях конкретних
органів, багато в чому визначають їх кількісний аспект та внутрішню
структуру. Отже, управлінські функції слугують основою для побудови
О.с.д.у; в) виходячи з того, що об’єкт управління впливає на структуру
через функції, в структурі закріплюється розподіл управлінських функцій
відповідно до об’єктивних потреб керованого об’єкта. Водночас, при
побудові О.с.д.у. необхідно враховувати внутрішні потреби конкретного
органу виконавчої влади у власній самоорганізації, адже він, будучи
цілісним утворенням, має певні внутрішні закономірності функціонування
та розвитку.

ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ — діяльність з організації
внутрішньої роботи управлінського апарату, а саме — розподіл
службових обов’язків, заходи щодо оптимального поєднання
єдиноначальності та колегіальності, інструктування службовців
(роз’яснення мети, вмісту, функцій, особливостей нормативно-правових
актів тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи,
підготовка та проведення засідань, нарад, колегій тощо.

ОРГАНІЗАЦІЙНА ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ — процес створення управлінської
структури, що дає можливість працівникам ефективно взаємодіяти для
досягнення мети організації. Склад О.ф.у. передбачає такі три основні
фази: 1) фаза почину (ініціювання) бере початок від першого задуму
організації до стадії реального формування її апарату; 2) фаза
облаштування (координації) триває від початку формування до поточної
діяльності; 3) фаза розпорядча (адміністрування) здійснюється у
сформованому апараті за визначеними напрямами як поточне керівництво
діяльністю організації. Виділяють такі аспекти О.ф.у: а) взаємовідносини
повноважень, що забезпечують розподіл та координацію завдань між рівнями
управління; б) створення управлінської системи — суб’єктів та об’єктів
управління і встановлення зв’язків між ними; в) удосконалення
управлінської системи.

Організаційний інститут державної служби — це сукупність
організаційно-нормативних актів, технологічних норм, стандартів
управління організаційно-розпорядчого, техніко-економічного та
соціально-психологічного аспектів, типових проектів організації процесу
управління та інші розробки і матеріали, що сприяють чіткому і якісному
впровадженню конкретної технології й організації процесу управління за
різними видами проходження державної служби.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — принципи, що
визначають організаційні засади функціонування інституту державної
служби. До цієї групи можна віднести такі принципи: єдність системи
державної служби; політична нейтральність державної служби; рівність
доступу до державної служби; ієрархічність системи держслужби;
уніфікованість державної служби; стабільність інституту державної
служби; ефективність держслужби; система заслуг.

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — функції, що відображають роль
державної служби в суспільстві, спрямовані на підтримку життєдіяльності
суспільства. До О.ф.д.с. відносять такі: 1) забезпечення реалізації
державної політики в управлінні суспільними процесами; 2) забезпечення
результативної та стабільної діяльності органів державної влади
відповідно до їх завдань, повноважень і компетенції на конституційних
засадах; 3) впровадження адміністративних дій; 4) захист прав та свобод
людини і громадянина, реалізація їх інтересів; 5) надання послуг
фізичним і юридичним особам; 6) створення умов для залучення на державну
службу найбільш професійних та відданих справі кадрів — фахівців нової
генерації.

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — функції, що породжуються основними
завданнями державного управління та спрямовані на зміцнення
конституційно встановлених суспільних відносин, державного устрою,
визначають базові принципи функціонування державного механізму,
забезпечують захист прав і свобод громадян та стабільність міжнародного
становища держави. О.ф.у. — це ті, що покликані служити колективним
(загальним) інтересам суспільства для вирішення завдань
політико-адміністративного, економічного та соціокультурного характеру.
До О.ф.у. відносять такі: а) політико-адміністративні, що забезпечують
функціонування державного механізму та стабільність конституційно
встановлених суспільних відносин; б) економічні, котрі уособлюють
господарсько-організаційну діяльність держави; в) соціальні, які
покликані реалізовувати державну соціальну політику; г) гуманітарні —
спрямовані на функціонування та розвиток духовно-інтелектуальної сфери
(освіти, науки і культури).

ОСОБИСТИЙ ПРИЙОМ ГРОМАДЯН — прийом громадян посадовими особами органів
клади, за результатами якого приймаються рішення, що опрацьовуються
відповідними службами, у результаті чого готуються проекти доручень, які
розглядаються посадовими особами органів влади. О.п.г. проводиться у
порядку, встановленому ст. 23 Закону України „Про звернення громадян”.
Інформація про порядок і графік О.п.г. членами Кабінету Міністрів
України публікується у газеті „Урядовий кур’єр”, розміщується на Єдиному
веб-порталі Уряду та у приймальні Кабінету Міністрів України. Для
ведення О.п.г. відводиться відповідним чином обладнане місце. Звернення
громадян розглядаються і вирішуються у термін не більш як один місяць
від дня надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, —
невідкладно, однак не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання.
Якщо в місячний строк вирішити порушені у зверненні питання неможливо,
керівник відповідного органу або його заступник встановлює необхідний
термін для розгляду, про що повідомляється особі, яка його подала. При
цьому загальний термін вирішення порушених у зверненні питань не може
перевищувати сорока п’яти днів.

ОЦІНЮВАННЯ ПОКАЗНИКІВ ДІЯЛЬНОСТІ — процедура перевірки діяльності
державних службовців відповідно до посадових інструкцій, особистих
планів роботи та порівняння якості їх роботи із визначеними критеріями і
показниками, що здійснюється безпосереднім керівником шляхом
спостереження та контролю. О.п.д. здійснюється державним службовцем
через самооцінювання та оцінювання безпосереднім керівником, результати
якого заносяться до форми бланка щорічної оцінки та додатка до неї.
Державний службовець повинен висловити свій погляд, визначити проблемні
питання, а також установити для себе конкретну мету в удосконаленні
професіоналізму. Безпосередній керівник оцінює виконання держслужбовцем
посадової інструкції, особистого плану роботи, визначеного на початку
звітного періоду, окремих доручень, завдань, перевіряє своєчасність,
якість, результативність їх виконання, з’ясовує причини продовження
термінів виконання завдань, змін до плану тощо. За результатами
оцінювання і самооцінювання керівником виставляється підсумкова оцінка,
яка може бути низькою, задовільною, доброю та високою.

П

Перевищення влади (посадових повноважень) — посадовий злочин, який
полягає у вчиненні посадовою особою дій, що явно виходять за межі
визначених їй законом функцій і повноважень, якщо вони завдали істотної
шкоди державним чи громадським інтересам або правам та інтересам окремих
фізичних чи юридичних осіб.

ПЕРЕКОНАННЯ — 1) метод державного управління, що здійснюється
ненасильницьким шляхом, спрямований на свідоме засвоєння й усвідомлення
працівником морально-правових принципів та цінностей державної служби —
визначальних чинників його поведінки, доброчесності та виконання
службових обов’язків; 2) раціональна основа моральної поведінки
державного службовця, що дає можливість йому здійснювати ті чи інші дії
свідомо, із розумінням необхідності й доцільності певної поведінки.

ПЕРЕМІЩЕННЯ ПО СЛУЖБІ — один з етапів проходження державної служби, який
може здійснюватися у трьох напрямах: 1) на вищу посаду — з метою
просування державного службовця на більш високі щаблі службової ієрархії
відповідно до набутої професійної компетентності; 2) на рівноцінну
посаду — з метою раціонального використання службовця або за
необхідності заміщення іншої посади; 3) на нижчу посаду — за
результатами проведення атестації державного службовця з оцінкою „не
відповідає займаній посаді” або за станом здоров’я чи особистим
проханням державного службовця.

ПІДПОРЯДКОВАНІСТЬ — поняття, що характеризує, як правило, найвищу
організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня. У
той же час підпорядкованість може мати різні ступені повноти — повну і
часткову. Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у
вищого органу всіх або переважної більшості важелів керуючого впливу.
Часткова — це підпорядкованість, коли в організаційних відносинах наявні
лише деякі із зазначених вище важелів.

ПЛАНУВАННЯ — вид управлінської діяльності, що спрямований на визначення
перспективного стану об’єкта управління і сприяє формуванню орієнтирів
його діяльної у майбутньому. П. — стрижнева частина всіх систем
управління, процес, за допомогою якого система пристосовує свої ресурси
до зміни зовнішніх і внутрішніх умов. Тому державне управління й П.
перебувають в органічному взаємозв’язку. П. — першорядна загальна
функція управління, яка передує всім іншим, визначаючи їхню сутність. П.
залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об’єктивної
оцінки власних ресурсів, вимагає спільних зусиль і участі всіх складових
організації. Особливо важливою є ця функція для органів виконавчої
влади, коли під впливом зовнішніх чинників перед ними ставляться
невизначені до кінця завдання, а подекуди – нездійсненні цілі.
Відповідно П. в державному управлінні здійснюється не тільки щодо
зовнішньої діяльності адміністративних органів, а й щодо їх внутрішнього
функціонування та організаційної структури. Будь-який орган виконавчої
влади здійснює свою роботу на планових засадах.

ПОВНА ПІДПОРЯДКОВАНІСТЬ (підлеглість) — наявність у суб’єкта державного
управління всіх або переважної більшості важелів керуючого впливу на
об’єкт державного управління, включаючи вирішення щодо підлеглого
органу: установчих питань; визначення правового статусу; кадрових
питань; здійснення контролюючих функцій; отримання звітності;
застосування заходів відповідальності.

( * , U

U

gdqQ8

gdqQ8

gdqQ8

????????8?— закріплені за державним службовцем права та обов’язки, які у
зв’язку із специфікою функцій, покладених на цю категорію громадян як
представників держави, виразників суспільного інтересу, мають особливий
характер порівняно з громадянами, які не є державними службовцями, у т.
ч. обов’язки нести відповідальність за наслідки виконання покладених на
них повноважень.

Поділ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ — конституційне розмежування владних компетенцій
та повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади;
діловий поділ праці в державному механізмі з метою спрощення виконання
державних функцій та ефективного контролю. При цьому розподіляється не
сама влада, а механізм її здійснення, який структурується за
функціональною та інституційною ознаками. Перша означає виділення
основних функціональних видів державної діяльності — законотворення,
державного управління, правосуддя. Друга втілює організаційний устрій
держави як сукупність різних державних органів (законодавчих,
виконавчих, судових), наділених державно-владними повноваженнями
(компетенцією). Тобто, державна влада за своєю суттю єдина, а принцип
П.д.в. є лише теоретичною доктриною, на підставі якої здійснюється
функціонування державного механізму.

Юридична форма закріплення ідей П.д.в. тут має вигляд функціонального
визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента,
верховного суду) як органів, які здійснюють відповідно законодавчу,
виконавчу і судову владу. Саме така форма закріплення ідеї П.д.в. стала
найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. У ст. 6
Конституції України зазначено, що державна влада в Україні здійснюється
на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

ПОЛІТИЧНА НЕЙТРАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний
принцип державної служби, згідно з яким державні службовці не повинні
займатися діяльністю, що може вплинути або впливає на їхню
безсторонність. Він означає, по-перше, заборону утворення та діяльності
в органах державної влади осередків будь-яких політичних партій.
По-друге, державні службовці в процесі виконання своїх функцій та
службових обов’язків не повинні керуватися міркуваннями партійного
характеру, повинні займати позицію нейтралітету в політичній боротьбі
партій. Державні службовці повинні виконувати рішення обраного
керівництва будь-якої політичної орієнтації. Принцип „чиновник служить
не окремій партії, а всьому народу” є характерним для міжнародної
практики державної служби. В українській практиці даний принцип означає,
що державні службовці можуть брати участь у політичній чи іншій
громадській діяльності лише поза межами їх службових обов’язків і в
позаробочий час.

ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ (ПОЛІТИК) — державна посада у сфері виконавчої влади,
яка відмежована від статусу державного службовця, що встановлений
Законом України „Про державну службу”. П.д. в Україні є Прем’єр-міністр
та інші члени Кабінету Міністрів України (віце-прем’єр-міністри та
міністри), які визначають урядову політику, зосереджені на вирішенні
стратегічних проблем економічного та соціально-культурного розвитку
суспільства та відповідних сфер державного управління. З цією метою вони
звільнені від щоденних адміністративних справ та управління персоналом.

ПОМІЧНИК — державний службовець патронатної служби, який працює з
документами, що надходять на ім’я керівника, або виходять після його
підписання. П. готує інформаційні матеріали для виступів чи нарад, плани
доповідей, проекти тощо. Як правило, П. супроводжує керівника під час
відряджень, а за їх результатами оформляє протокольні доручення та
інформує керівника про їх виконання. П. забезпечує вирішення всіх
організаційних питань, що стосуються участі керівника в різноманітних
заходах. П. також контролює своєчасний розгляд пропозицій, заяв і скарг,
які надходять на ім’я керівника, а також виконання його вказівок і
доручень.

ПОНЯТТЯ — думка, що відображає істотні та необхідні ознаки предмета або
явища. Поняття бувають загальними, одиничними, збірними, абстрактними та
конкретними, абсолютними та відносними.

ПОРІВНЯННЯ — встановлення відмінностей між об’єктами матеріального світу
або відношення в них спільного, що здійснюється за допомогою органів
чуття, спеціальних пристроїв, прийомів, способів. Це найзагальніший,
універсальний, логічний прийому пізнавальному процесі.

ПОРУШЕННЯ СЛУЖБОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ — протиправне, винне (умисне чи
необережне) діяння (дія чи бездіяльність) державного службовця, тобто
невиконання Присяги державного службовця, зокрема невиконання або
неналежне виконання ним своїх службових обов’язків, перевищення
повноважень, порушення обмежень і заборон, установлених законодавством з
питань проходження державної служби, або вчинення інших дій, які
дискредитують не тільки державного службовця, а й державну службу
України.

ПОРЯДОК — звід правових норм, що визначають механізм, регламентують: 1)
здійснення певного виду діяльності (напр., Порядок ліцензування освітніх
послуг, Порядок використання комп’ютерних програм в органах виконавчої
влади); 2) взаємодію державних органів під час здійснення певних
спільних дій (напр., Порядок взаємодії митних органів і органів
державної податкової служби під час проведення звіряння даних щодо
обігу, обліку та погашення податкових векселів).

ПОСАДА — 1) визначена (структурою і штатним розписом первинна структурна
одиниця органу державної влади та його апарату, на яку покладено
встановлене нормативними актами (положеннями про структурні підрозділи,
посадовими інструкціями тощо) коло службових повноважень; 2) юридичний
опис, який визначає соціальний статус (відносини з вищими, нижчими і
рівними посадами), організаційний статус (місце посади в структурі
органу) та правовий статус державного службовця (коло повноважень,
функції, права, обов’язки). П. — багатогранна категорія, яка включає
соціальний, правовий та організаційний аспекти. Соціальна сутність П.
виявляється у зумовлюванні характеру, обсягу і меж взаємовідносин між
службовцями та іншими учасниками управлінського процесу. Організаційний
аспект П. полягає в тому, що вона є частиною структурного підрозділу
державного органу. Правовий аспект П. виявляється у тому, вона містить
певну частину компетенції державних органів – посадових повноважень.

Посада політико-державного рівня — це різновид державних посад, який
об’єднує посади: Президента України, Прем’єр-міністра України, віце
прем’єр-міністрів, Голови Верховної Ради України та його заступників,
народних депутатів, голови Конституційного Суду, Верховного суду та
Вищого господарського суду, міністрів, голови Центральної виборчої
комісії, Рахункової палати, Національного банку, Антимонопольного
комітету, Фонду державного майна, Державного комітету з телебачення та
радіомовлення, Комісії з цінних паперів та фондового ринку, Генерального
прокурора.

Посада координаційно-забезпечувального рівня — це різновид державних
посад, який об’єднує посади: керівників апаратів та структури
підрозділів адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів
України, Верховної Ради, Конституційного, Верховного та Вищого
арбітражного судів, патронатних служб та їхніх працівників.

Посада адміністративно-державного рівня — це різновид державних посад,
який об’єднує посади: заступників міністрів і керівників центральних
органів виконавчої влади та їхніх працівників.

Посада адміністративно-територіального рівня — це різновид державних
посад, який об’єднує посади: керівників обласних та районних державних
адміністрацій, територіальних структур центральних органів виконавчої
влади та їх працівників.

Посада адміністративно-представницького Рівня — це різновид державних
посад, який об’єднує посади в органах місцевого самоврядування.

Посада політична — це різновид державної посади, виділеною Стратегією
реформування державної служби, яка включає: посади Прем’єр-міністра
України, інших членів Кабінету Міністрів України та деякі інші посади,
статус яких як політичних буде визначено законами України.

Посада адміністративна — це різновид державної посади, виділеної
Стратегією реформування державної служби, яка включає: посади
керівників, заступників керівників та спеціалістів, крім політичних і
патронатцих посад. Вони у встановленому порядку віднесені до відповідних
категорій посад державних службовців.

Посада патронатна — це різновид державної посади, виділеної Стратегією
реформування державної служби, яка включає: посади радними,
консультантів, помічників, прес-секретарів та інші посади, передбачені
штатним розкладом для організаційного та інформаційно-аналітичного
забезпечення діяльності членів Кабінету Міністрів України, керівників
органів державної влади. На посади патронатної служби відповідні
керівники мають право самостійно добирати та приймати осіб поза
конкурсом. Разом з цим посади патронатної служби в установленому порядку
мають належати дії відповідних категорій посад державних службовців. У
разі необхідності на посади патронатної служби керівник може призначати
на умовах контракту осіб, які не набувають статусу державних службовців.

ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ — документ, що розробляється на підставі
професійно-кваліфікаційних характеристик посад органом виконавчої влади,
його структурними підрозділами, виходячи з їх завдань, функцій і
повноважень, встановлених нормативно-правовими актами, та штатного
розпису, затвердженого в установленому порядку, визначає
підпорядкованість державного службовця, його конкретні завдання й
обов’язки, права та відповідальність. Розрізняють типові й індивідуальні
П.і. П.і. як юридичний документ набирає чинності після затвердження
керівником органу виконавчої влади або, за його дорученням, його
заступниками. У П.і. повинні чітко окреслюватися місце та роль
державного службовця в діяльності підрозділу, межі його повноважень і
відповідальності. Виходячи з цих вимог, П.і. має відповідну структуру:
загальна частина; завдання та обов’язки; права; відповідальність.
Практика показує, що П.і. має певний життєвий цикл: розроблення,
прийняття (затвердження), дія, „старіння”, вдосконалення. П.і. належить
переглядати у разі зміни функцій працівника або структури відповідного
державного органу. Один примірник П.і. знаходиться у керівника
структурного підрозділу, один — у кадровій службі державного органу.
П.і. видається державному службовцеві під розписку.

ПОСАДОВА МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — служба за контрактом (договором),
коли державні службовці добираються відповідно до освітнього рівня і
професійних навичок на конкретні посади, а також на виконання певних
завдань. У них відсутні гарантії в проходженні кар’єри, властиві
кар’єрній моделі державної служби. П.м.д.с. забезпечує більш широкий
доступ до державної служби і прийняття на посади державних службовців
осіб з інших секторів (галузей).

ПОСАДОВА ОСОБА — особлива категорія службовців державних органів,
діяльність яких має владно-розпорядчий характер і спрямована на
організацію та забезпечення ефективної праці службовців, інших учасників
службових відносин. П.о. вважаються керівники та заступники керівників
органів державної влади та їх апарату, інші державні службовці, на яких
законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих, консультативно-дорадчих та контролюючих
функцій, діяльність яких має владно-розпорядчий характер і спрямована на
організацію й забезпечення ефективної праці підпорядкованих їм органів,
структурних підрозділів, державних службовців.

Залежно від обсягу посадових повноважень розрізняють такі П.о.: а)
повноваження яких мають внутрішньоорганізаційний характер (керівний
склад організацій, установ); б) повноваження яких мають публічний
характер, тобто поширюються за межі державних органів на організації та
громадян, які безпосередньо не підлеглі їм по службі (напр., керівники
центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій);
в) наділені повноваженнями щодо застосування заходів примусу стосовно
осіб, не підлеглих їм по службі (працівники правоохоронних, податкових
органів тощо).

ПОСАДОВІ ОБОВ’ЯЗКИ — обов’язкові до виконання державним службовцем
норми, встановлені відповідно до займаної посади в органі публічної
влади.

ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ — вид контролю, який визначає стан об’єкта у процесі
виконання операції і здійснюється безпосередньо під час самої роботи у
вигляді перевірки, обліку, обстеження, ревізії, інспектування,
спостереження. П.к. базується на зіставленні й аналізі показників роботи
до її початку і після отриманих результатів.

ПРАВИЛА — 1) інструктивний документ розпорядчого характеру, який містить
настанови або вимоги, виконання яких створює необхідну поведінку і
певний визначений порядок (напр., Правила розгляду справ про порушення
юридичними особами вимог законодавства в галузі державного експортного
контролю); 2) звід правових норм, що регламентують діяльність певної
галузі виробництва чи окремого виду діяльності.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ — правовий інститут, що складається
із сукупності прав, обов’язків, свобод, обмежень, відповідальності, що
встановлені законами і гарантовані авторитетом держави. П.с.д.с.
визначається законами, іншими нормативно-правовими актами. Головними
елементами П.с.д.с. є: 1) цілісність, системність правового положення
державного службовця, співвідношення повноважень посади, яку він займає,
з правами й обов’язками, що випливають із факту перебування на державній
службі; 2) установлені правові стимули й мотивації для заінтересованості
державного службовця в ефективному виконанні обов’язків; 3) механізми
юридичної відповідальності державних службовців через інститути
адміністративної, кримінальної відповідальності, норми трудового,
фінансового, економічного права; 4) забезпечення стабільності статусу
державного службовця та відповідних гарантій, соціального захисту.

ПРАВОВІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — методи державного управління, які,
зумовлюючи законодавчу сферу розвитку управлінських структур, повинні
сприяти вільній дії адміністративних методів. П.м.у. використовуються,
по-перше, для юридичного закріплення управлінських відносин, що вже
склалися, і по-друге, для розвитку цих відносин відповідно до
поставлених управлінських цілей. Закріплення і розвиток відносин
управління за допомогою П.м.у. спрямовані на досягнення цілей
функціонування системи та забезпечення застосування методів згідно із
законами. До П.м.у. відносять: правове регулювання; переконання і
примус; субординація і координація.

Правовий статус державних службовців — це сукупність прав, свобод,
обов’язків, обмежень, заохочень, відповідальності, встановлених
законодавством і гарантованих державою.

Призначення на державну посаду — це юридичний акт компетентного
державного органу або посадової особи, який визначає момент офіційного
дозволу на здійснення службовцем певних функцій, обов’язків і прав,
закріплених за посадою.

ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКОГО РІШЕННЯ – процес вироблення раціонального
варіанта вирішення проблеми чи завдання через формування загальної
логічної послідовності дій та процесів (виявлення проблеми і накопичення
інформації, їх аналіз, формування обмежень і критеріїв для оцінки
рішень, розроблення варіантів рішень (альтернативи), вибір одного з
них), результатом яких є досягнення конкретної цілі на підставі
перетворення вихідної інформації. Виділяють такі основні блоки процесу
П.у.р.: 1) виникнення ситуації, яка вимагає прийняття рішення; 2)
підготовка необхідної інформації; 3) підготовка та оптимізація
майбутнього рішення; 4) прийняття (вибір) рішення; 5) організація
виконання прийнятого рішення.

ПРИМУС — метод державного управління, що ґрунтується на авторитеті
держави і силі закону, спрямований на суб’єкт управління, з метою
досягнення встановлених параметрів діяльності, вироблення певних форм
поведінки та підтримання суспільної дисципліни.

ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ (лат. principium — начало, основа) —
фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні
положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку державного
управління, сформульовані як певне наукове положення, закріплене
переважно у правовій формі, на підставі якого будується і функціонує
апарат державного управління. П.д.у. класифікуються на три види: 1)
загальні; 2) структурні; 3) спеціалізовані.

ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — основоположні ідеї, положення, настанови,
які віддзеркалюють об’єктивні закономірності та обґрунтовані напрями
реалізації компетенції, функцій та завдань органів державної влади,
повноважень та обов’язків державних службовців, які працюють у
системі державної служби. П.д.с, будучи суб’єктивним поняттям,
сформульованим людиною (законодавцем), формуються на підставі
прийнятої моделі державної служби й основних положень політико-правової
системи держави. Водночас вони самі є впливовими чинниками, які
зумовлюють модель державної служби, засади якої закріплюються у
законодавстві. П.д.с. визначають вимоги до системи, структури,
організації і процесу управління, напрями та межі прийняття
управлінських рішень. Характеризуючи той чи інший принцип, слід
ураховувати його взаємозв’язок з іншими принципами, залежність від них.
Умовно П.д.с. можна систематизувати на дві основні групи: загальні та
організаційно-функціональні. Ці групи принципів тісно пов’язані між
собою, однак, кожна з них характеризується своєю специфікою.

ПРИСЯГА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ — морально-етичний інститут, що в
концентрованому вигляді формулює засадничі вимоги до державних
службовців, їхньої діяльності, дає чіткі підстави для спільного, єдиного
розуміння цілей, завдань державного управління кожним державним
службовцем та своєї конкретної ролі у складному механізмі державної
впади. Приймаючи Присягу на вірність і служіння народу, державі,
державні службовці добровільно зобов’язуються у процесі професійної
діяльності поводитися етично. Громадяни України, які вперше
зараховуються на державну службу, приймають Присягу такого змісту:
„Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю,
що буду вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції
та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх
авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з
гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати
свої обов’язки”. Державний службовець підписує текст Присяги, який
зберігається за місцем роботи. Про прийняття Присяги робиться запис у
трудовій книжці. У спеціалізованих видах державної служби запроваджені
урочисті зобов’язання та інші спеціальні посвяти при прийомі на службу.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА — сукупність моральних вимог, зумовлених особливостями
професії державного службовця, що відображаються в моральній свідомості
та поведінці державних службовців у процесі виконання ними своїх
професійних обов’язків. П.е. складається з двох головних елементів: а)
моральної професійної свідомості (уявлення, здібності людей, що
формуються у процесі службової діяльності, необхідні для ефективного
виконання професійних обов’язків); б) моральної професійної поведінки
(дії, вчинки як образ поводження, що зумовлений цілями та інтересами
професійної діяльності).

ПРОФЕСІЙНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ — один з найважливіших аспектів професійної
культури державного службовця, його здатність до здійснення
нормативно-проектних, аналітичних, організаційно-розпорядчих,
консультативно-дорадчих, контрольних функцій та ефективної
самореалізації в умовах практичної діяльності на підставі спеціальних
знань, умінь, цінностей, необхідних для професійної діяльності у сфері
державного управління.

ПРОФЕСІЙНА СЛУЖБА — правовий інститут, який складається із сукупності
норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на
службу, порядок її проходження, права та обов’язки службовців (норми
трудового й адміністративного права); порядок оподаткування,
матеріального стимулювання (трудове й фінансове право); оплату праці,
соціальне страхування, сумісництво (трудове право); юридичну
відповідальність тощо.

ПРОФЕСІЙНИЙ РОЗВИТОК — процес підготовки державних службовців до
виконання нових функцій, заміщення нових посад, реалізації нових
завдань. Це капіталовкладення організації в розвиток своїх службовців,
від яких очікується підвищення продуктивності праці, тобто збільшення
внеску кожного співробітника у досягнення організаційних цілей.

ПРОФЕСІОНАЛІЗМ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ — сукупність
загальнотеоретичних, спеціальних управлінських і психологічних знань,
умінь і навичок, якими повинен володіти керівник для ефективного її
здійснення та корекції відповідно до обставин і зовнішніх чинників.

ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — низка ключових етапів, які в сукупності
становлять процес перебування державного службовця на посаді. Суспільний
інститут П.д.с. складається з організації добору кадрів, переміщення
працівників по службі, присвоєння їм категорій, рангів і стимулювання їх
праці, підстави припинення державної служби. У цілому, можна виокремити
такі складові даного інституту: а) добір персоналу; б) організаційна
соціалізація державних службовців; в) планування і розвиток професійної
кар’єри; г) оцінка показників діяльності службовців; ґ) припинення
державної служби, відставка державних службовців.

ПРОЦЕС ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — форма виявлення державного управління, що
являє собою сукупність стадій, які виступають якісними характеристиками
практичної реалізації функцій державного управління.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТЕОРІЇ МОТИВАЦІЇ — теорії, що з’ясовують, яким чином
працівники визначають найкращий спосіб задоволення потреб, обираючи його
з альтернативних варіантів своєї поведінки. П.т.м. базуються на факторах
поведінки людей з урахуванням їхнього сприйняття, пізнання та набутого
досвіду, а тому зосереджуються швидше на розумових чинниках індивідів,
ніж на їх потребах. Робиться спроба формувати чи впливати на працівника
мотиваційною дією, а не задовольняти потреби через систему стимулів або
винагород. Класичними П.т.м. вважаються такі: теорія справедливості;
теорія сподівань; модель Портера-Лоулера.

ПРЯМЕ ПІДПОРЯДКУВАННЯ — один із видів субординації в державному
управлінні, суттю якого є безпосереднє підпорядкування об’єкта
управління одному суб’єктові управління.

ПРЯМИЙ УПРАВЛІНСЬКИЙ ЗВ’ЯЗОК — управлінські відносини між суб’єктом і
об’єктом державного управління, які практично реалізуються завдяки руху
інформації від суб’єкта до об’єкта. П.у.з. сприяє процесу прийняття
управлінських рішень і забезпечує їх доведення до виконавця — об’єкта
державного управління.

ПСИХОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ — одна із концепцій теорії мотивації, в основі
якої лежить ідея переважаючого впливу соціальних чинників та
неформальних зв’язків у колективі на мотиваційну поведінку працівників.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — конкретні засоби і прийоми впливу на
процес формування і розвитку колективу, який складається з формальних і
неформальних груп, системи взаємовідносин, соціальних потреб та інших
соціально-психологічних аспектів, а також на процеси, які відбуваються у
ньому. П.м.у. спрямовані на регулювання відносин між службовцями шляхом
оптимального добору і розстановки персоналу. До П.м.у віднесено:
комплектування малих груп, гуманізація праці, професійний відбір і
навчання. П.м.у. базуються на використанні соціально-психологічного
механізму, який діє у колективі, з метою створення сприятливого
психологічного клімату в колективі.

ПУБЛІЧНА СЛУЖБА — правовий і соціальний інститут професійної служби в
державних і недержавних суб’єктах публічної влади о (органах державної
влади та органах місцевого самоврядування), працівники яких наділені
публічно-правовим статусом. П.с. складається з двох видів: а) державної
служби; б) муніципальної служби (служби в органах місцевого
самоврядування).

ПУБЛІЧНІ ПОСЛУГИ — послуги, що надаються органами державної влади,
органами місцевого самоврядування та комунальними установами,
організаціями, підприємствами. За ознаками суб’єкта, що надає П.п.,
розрізняють державні та муніципальні послуги.

ПУБЛІЧНІ ФУНКЦІЇ — функції, що здійснюються суб’єктами публічної
адміністрації, а також іншими суб’єктами: державними і комунальними
(муніципальними) закладами, організаціями, підприємствами.

ПУБЛІЧНІСТЬ — загальний принцип державного управління, який означає
відкритість та прозорість функціонування виконавчої влади, забезпечує
зв’язок її органів та посадових осіб із суспільством, громадянами.
Схожий до принципу гласності, але за охопленням явищ є значно ширший від
останнього. Принцип П. передбачає відкритість виконавчої влади,
прозорість діяльності апарату державного управління для громадян через
право впливу останніх на діяльність органів влади та їх посадових осіб;
урахування думки громадськості при прийнятті державно-управлінських
рішень; громадський контроль за діяльністю управлінського апарату та
інші види контролю за дотриманням конституційно закріплених інтересів
суспільства, прав і свобод громадян.

Р

РАДНИК — державний службовець патронатної служби, основним завданням
якого є здійснення аналітичного забезпечення діяльності керівника. Р.
аналізують політичні, соціально-економічні та інші процеси і за
результатами такого аналізу готують та подають на розгляд керівникові
пропозиції щодо можливих його дій. Р. готують необхідні
інформаційно-аналітичні записки, огляди, звіти, проекти доповідей,
доповідних записок тощо. Вони аналізують стан справ у відповідній сфері
чи галузі управління, відповідають за розроблення проектів, завдань,
програм, методів і методик підготовки та реалізації управлінських
рішень. Р. також розробляють пропозиції стосовно підвищення ефективності
роботи відповідного органу влади.

РАНГИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ (франц. rang — чин, звання) — ранги, яких
відповідно до ст. 26 Закону України „Про державну службу” є п’ятнадцять,
присвоюються державному службовцю згідно із займаною ним посадою, рівнем
професійної кваліфікації та результатами роботи. При прийнятті на
державну службу службовцеві присвоюється ранг у межах відповідної
категорії посад. Віднесення існуючих в Україні посад державних
службовців, а також віднесення до відповідної категорії нових посад
державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України за
погодженням з відповідним державним органом. Ст. 26 Закону „Про державну
службу” встановлені такі Р.д.с: службовцям, які займають посади,
віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3,2 і 1 ранги;
службовцям, які займають посади, віднесені до другої категорії, може
бути присвоєно 5, 4 і З ранги; службовцям, які займають посади,
віднесені до третьої категорії, може бути присвоєно 7,6 і 5 ранги;
службовцям, які займають посади, віднесені до четвертої категорії, може
бути присвоєно 9, 8 і 7 ранги; службовцям, які займають посади,
віднесені до п’ятої категорії, може бути присвоєно 11, 10 і 9 ранги;
службовцям, які займають посади, віднесені до шостої категорії, може
бути присвоєно 13,12 і 11 ранги; службовцям, які займають посади,
віднесені до сьомої категорії, може бути присвоєно 15, 14 і 13 ранги. У
спеціалізованих видах державної служби існують специфічні ранги,
встановлені відповідними законодавчими актами (напр., дипломатичні
ранги, спеціальні звання податкової і митної служб).

РАНГ ОСОБИ — підхід класифікації посад державних службовців, згідно з
яким, на основі визначення кваліфікації, навичок, умінь та здібностей
особи, їй присуджується відповідний ранг державної служби, що не
залежить від посади, котру займатиме конкретний службовець. За цими
критеріями виділяються відповідні групи державних службовців (напр.,
вища, висока, середня, проста). За такої системи рівень заробітної
плати, пенсійне забезпечення, медичне обслуговування не пов’язуються з
функціями, які виконуються службовцем. Подібна уніфікація державної
служби спрямована на досягнення таких цілей: а) державного службовця
можна перевести на іншу посаду, у т. ч. й на нижчу, в інше місце, що не
позначиться на його заробітній платі; б) втрачається сенс у нездоровій
боротьбі службовців за зайняття більш високих посад; в) зводиться до
мінімуму переманювання службовців з одного державного органу до іншого.

РАНГ ПОСАДИ — підхід до класифікації посад державних службовців, згідно
з яким посади систематизуються відповідно до ^ посадових обов’язків, що
визначають ранг особи, яка займе цю посаду, а також її матеріальне
забезпечення. Класифікація посад є засобом визначення обов’язків та умов
відповідальності за посадою, ієрархії взаємовідносин у всіх структурах
державної служби. Саме такий підхід запроваджений в Україні. Закон
України „Про державну службу” встановив п’ятнадцять рангів державних
службовців.

РЕВІЗІЯ (від лат. revisio — перегляд) — спосіб документального контролю
за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ, організацій,
дотриманням законодавства з фінансових питань, вірогідністю обліку і
звітності, спосіб документального виявлення нестач, розтрат, привласнень
і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, запобігання фінансовим
зловживанням. Ревізії і перевірки можуть здійснюватись як за власною
ініціативою державної контрольно-ревізійної служби (не частіше ніж однин
раз на рік), так і за дорученням правоохоронних органів (у будь-який
час, у випадках, передбачених законом).

РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ — 1) частина загальнодержавного управління, в
межах якого забезпечується оптимальне поєднання загальнодержавних та
регіональних цілей та інтересів, територіальних і галузевих аспектів,
яке досягається у процесі взаємодії відповідних органів управління
шляхом їх цілеспрямованого впливу на соціально-економічний та культурний
розвиток відповідних територій; 2) окрема галузь управління розвитком
держави.

Регламентування прав та обов’язків державного службовця — це механізм
нормативного, інструктивного та методичного закріплення механізму
реалізації прав та обов’язків державного службовця за допомогою:
типового довідника професійно-кваліфікаційних характеристик; посадових
інструкцій; положень про організаційний підрозділ; контрактів;
спеціальних правил поведінки та трудового розпорядку; планів (графіків
виконання робіт); разових термінових завдань керівників.

РЕОРДИНАЦІЯ — особливий вид державного управління, що ґрунтується на
високому рівні соціальної активності об’єктів управління, суттю якого є
здійснення управлінського впливу в певних аспектах об’єкта управління на
суб’єкт управління. Особливістю сучасного державного управління є те, що
об’єкт не тільки підпорядковується, але й відповідним чином впливає на
органи влади, вимагає від них певних дій. Об’єкт управління не тільки
реагує на управлінські впливи суб’єкта, не тільки сигналізує про їх
наслідки та результати, а часто — незалежно від бажання суб’єкта, прямо
спонукає його до певної перебудови управлінських впливів, зміни їх
характеру та змісту. Усе більшого поширення набуває тенденція щодо
вирішального впливу об’єктів управління на побудову суб’єктів державного
управління, визначення їхніх функцій, структури і системних зв’язків.

Реформування системи державної служби — це здійснення економічних та
соціальних перетворень, досягнення економічного зростання і надання
державою громадянам управлінських послуг на високому рінні, створення
ефективної системи державного управління, що відповідає стандартам
демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою
економікою.

РІВНІСТЬ ДОСТУПУ ДО ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний
принцип державної служби, який передбачає, що право на держслужбу
повинні мати громадяни незалежно від походження, соціального і майнового
стану, расової й національної приналежності, статі, політичних поглядів,
релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і
професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку процедуру
відбору, передбачену законодавством. Р.д.д.с. закріплено в Конституції
України, зокрема в ч.2 ст.38 встановлено, що громадяни користуються
рівним доступом до державної служби, а також служби в органах місцевого
самоврядування. Ця конституційна норма відповідає ст. 26 Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., у якій
зафіксовано, що кожному громадянинові з боку державної влади
забезпечується право участі у веденні державних справ та рівності
доступу до державної служби. Подібне положення міститься і в ст. 4
Закону України „Про державну службу”.

РІВЕНЬ УПРАВЛІННЯ — контур управління, який об’єднує ланки управління в
адміністративну структуру, що займає певний ступінь в ієрархії
управління установою і наділений певною самостійністю. Р.у., поєднуючи
різні ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і
послідовність підпорядкування одних ланок іншим зверху донизу. Кількість
Р.у. визначає тип організаційної структури з погляду її складності.
Залежно від цього адміністративні структури бувають дворівневі,
трирівневі і т. ін.

РІШЕННЯ — 1) правовий акт управління, який приймається з важливих питань
і в більшості випадків має нормативний характер. Р. — це заключний акт у
процесі розгляду, розв’язання певних управлінських питань, а тому
містить конкретні відповіді щодо їх вирішення; 2) нормативний акт
розпорядчого характеру, що приймається органами місцевого самоврядування
з метою розв’язання найбільш важливих питань, що належать до їх
компетенції.

РОЗВИТОК КАР’ЄРИ — дії, які здійснює державний службовець з метою
реалізації плану кар’єри.

РОЗПОРЯДЖЕННЯ — нормативно-правовий акт управління, що видається
одноособово керівником органу виконавчої влади у межах наданої йому
компетенції, що деталізує конкретні шляхи і способи вирішення питань
оперативного характеру, який є обов’язковим до виконання
підпорядкованими об’єктами державного управління. З погляду юридичних
наслідків Р. поділяються на урядові та звичайні адміністративні. Перші
можуть видаватися як одноособово (головою уряду), так і у колегіальному
порядку (урядом). Другі — керівниками місцевих органів виконавчої влади.
Ці акти не встановлюють норм права, набирають чинності з моменту
прийняття, оскільки їх ціллю є вирішення оперативних питань. Урядові Р.,
в силу завдань державного управління і життєвої необхідності, можуть
тлумачити нормативні акти, на виконання яких вони видані. Голови
місцевих органів виконавчої влади (обласних, Київської і
Севастопольської міських, районних державних адміністрацій) з метою
оперативного державного управління територією, реалізації програм
соціально-економічного і культурного розвитку відповідної
територіально-адміністративної одиниці в межах повноважень і відповідно
до Конституції України, законів України, указів Президента України,
актів Кабінету Міністрів України одноособово видають Р.

РОЗПОРЯДЧІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — адміністративні методи державного
управління, що спрямовані на вирішення конкретних ситуацій
організаційної роботи, пов’язаних із розпорядчою діяльністю та не
передбачених регламентами. Р.м.у. мають активний та пасивний характер.
До першого належать: накази, постанови, розпорядження, рішення,
директиви, резолюції, вказівки тощо. Активний розпорядчий вплив за
формою може бути усним чи документально оформленим. Кожна з цих форм має
свої переваги: усна — більш оперативна, документальна — формалізована і
сприяє кращому обліку і контролю виконання розпоряджень. До пасивних
Р.м.у. відносять: інструктування, інформування, рекомендація, ревізія,
контроль, моніторинг тощо. Відповідним їх документальним оформленням є:
інструкція, правила, керівництво, акт, рекомендація, методика, пам’ятка
тощо.

С

Самопрезентація — це спосіб подачі власної особистості людини
навколишньому середовищу.

Самоменеджмент — це складова інституту етики державного службовця,
спрямована на вироблення навичок вміння володіти собою, оцінювати свої
позитивні і негативні риси, постійно підвищувати свій розумовий,
моральний, фізичний і практичний потенціал.

СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ — цілісна система, сукупність
органів, у якій всі складові взаємопов’язані та водночас становлять
самостійні підсистеми органів зі своїми особливостями завдань, функцій,
організаційної структури, компетенції та з певною автономією кожного
окремого органу. С.о.в.в. в Україні організована відповідно до існуючого
адміністративно-територіального поділу країни і включає в себе чотири
рівні: 1) центральний (державний); 2) республіканський в Автономній
Республіці Крим; 3) обласний, міський у містах Києві та Севастополі; 4)
районний, районний у містах Києві та Севастополі. Центральний
(державний) рівень складають Кабінет Міністрів України — вищий орган у
системі виконавчої влади, міністерства, державні комітети та інші
центральні органи виконавчої влади. Республіканський рівень — Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, яка виконує державні виконавчі
функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до
Конституції України. З питань виконання державних функцій і повноважень
Рада міністрів, її Голова, заступники, керівники відповідних міністерств
і республіканських комітетів підзвітні та підконтрольні Кабінету
Міністрів України. На обласному, міському в містах Києві та Севастополі
рівні функціонують обласні, Київська та Севастопольська міські державні
адміністрації, які є складовою частиною єдиної системи органів
виконавчої влади України. На районному рівні, районному в містах Києві
та Севастополі діють районні державні адміністрації.

СИСТЕМА ОСОБИСТИХ ЗАСЛУГ (англ. merit system — система заслуг) —
організаційно-функціональний принцип, який означає, що прийняття на
державну службу здійснюється не за бюрократичними чи політичними
рекомендаціями та вказівками, а на підставі ділових і особистих якостей,
компетентності кандидата, результатів іспитів. Дана ідея зародилася у
Китаї ще у V—III ст. до н.е. У Європі екзамени для кандидатів на
державну службу вперше були введені у Республіканській Франції у 1791 р.
Сьогодні цей принцип є засадничим при прийнятті на державну службу в
демократичних суспільствах, у т. ч. й в Україні. Згідно з С.о.з. добір
на державну службу базується виключно на засадах змагальності
кандидатів, з урахуванням їх кваліфікації та придатності до зайняття
відповідних посад державних службовців.

СИСТЕМА СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ — інтегрована сукупність повноважень гілок
державної влади у системі поділу влади, яка дозволяє їм урівноважувати й
обмежувати одна одну, з метою недопущення узурпації влади чи зловживання
нею. С.с.п. властива для всіх форм державного правління, де є поділ
влади. Найповніше вона виявляється в умовах жорсткого поділу влади,
притаманного президентській республіці. Уперше С.с.п. була запроваджена
на практиці у 1787 р. творцями Конституції США. Вищі органи держави
(конгрес, президент, верховний суд) як органи, які здійснюють відповідно
законодавчу, виконавчу і судову владу, отримали контрольні повноваження
стосовно один одного. Сформована Конституцією України С.с.п. містить
характерні ознаки президентсько-парламентської (змішаної) республіки, що
передбачає переважання жорсткої моделі поділу влади. На практиці така
модель спричиняє конкуренцію вищих органів держави (Верховної Ради,
Президента, Кабінету Міністрів і Конституційного Суду), насамперед
органів законодавчої та виконавчої влади. Особливістю практичної
реалізації ідеї жорсткого поділу влад із чіткою С.с.п. є доповнення у
вигляді структури взаємодій та взаємооб-межень вищих органів держави, а
звідси — трьох розподілених влад. Від урівноваженості повноважень гілок
влади, досконалості С.с.п. безпосередньо залежить стан демократії в
країні, стабільність і ефективність державної влади.

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ — сукупність взаємопов’язаних або взаємодіючих
елементів, які функціонують на засадах ієрархічної побудови, під
керівництвом єдиного центру, що дає змогу визначити мету та завдання
діяльності, шляхи їх реалізації за посередництвом використання наявних
ресурсів та механізмів управління.

СКАРГА — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних
інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних
органів і органів місцевого самоврядування, установ, організацій,
об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб.

СЛУЖБОВА КАР’ЄРА — суб’єктивно усвідомлені власні судження працівника
про своє трудове майбутнє, очікувані шляхи самовираження та задоволення
працею. С.к.— це поступове просування працівника службовими щаблями
зміна кваліфікаційних можливостей, навичок, здібностей і розмірів
винагород, пов’язаних з його діяльністю. Поняття кар’єри не означає
обов’язкове і постійне просування вгору по організаційній ієрархії.
Інакше кажучи, кар’єра— індивідуально усвідомлена позиція та поведінка,
пов’язана з трудовим досвідом і діяльністю протягом трудового життя
людини. Стосовно державних службовців України вперше термін „С.к.”
з’явився у Законі „Про державну службу”, в якому розроблено класифікації
посад та їх категорій, визначені відповідні ранги службовців,
запроваджено конкурсний добір та атестацію, заходи щодо підвищення
кваліфікації державних службовців. Розрізняють два види С.к.: а)
професійно-посадова — це посади, які займає людина протягом свого життя;
б) внутрішньоорганізаційна — охоплює послідовність посад, які займає
працівник у межах однієї організації. Важливим чинником С.к. є поєднання
інтересів службовця (задоволення життєвих потреб, соціальне визнання,
само-реалізація) та організації (ефективне здійснення функціональних
обов’язків). У розробленні та реалізації кар’єри державного службовця
визначальними є три фактори: 1) діяльність і особистий приклад
керівника; 2) система комплексної та об’єктивної оцінки професіоналізму
службовця і всього управлінського апарату; 3) нова система професійної
освіти, практичної підготовки.

Службова недбалість — це невиконання або неналежне виконання службовою
особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що
заподіяло істотну шкоду правам, які охороняються законом, свободам та
інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам або
інтересам окремих юридичних осіб.

Службове підроблення — це внесення службовою особою до офіційних
документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів,
а також складання і видання завідомо неправдивих документів.

Службове розслідування — це процес перевірки виконання службових
обов’язків державним службовцем з метою обґрунтування висунутих стосовно
нього звинувачень.

СЛУЖБОВІ ОСОБИ — особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції
представників влади, а також займають постійно чи тимчасово на
підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності
посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи
адміністративно-господарських обов’язків, або виконують їх за
спеціальним повноваженням.

СЛУЖБОВЦІ — соціальна група, головним призначенням якої є здійснення на
платній основі певних необхідних для суспільства функцій шляхом
виконання конкретних завдань у відповідних органах, установах і
організаціях. С. (і це особливість юридичного статусу) — учасник
специфічних правовідносин, оскільки вступає, з одного боку, у трудові
правовідносини, пов’язані з особистим професійним становищем, трудовими
правами та обов’язками, із самим процесом праці, а з іншого боку — в
адміністративно-правові, пов’язані з виконанням вимог служби,
управлінських функцій (владовідносини). Отже, С. — суб’єкт подвійних
правовідносин.

СОЦІАЛЬНЕ НОРМУВАННЯ — соціальний метод управління, який полягає у
встановленні соціальних норм, які регулюють поведінку окремих осіб та їх
груп у колективі і реалізується через юридичні, суспільні та моральні
норми. У практичній площині зазначений метод застосовується для
регулювання різноманітних аспектів соціального життя колективу,
узгодження інтересів груп.

СОЦІАЛЬНЕ ПЛАНУВАННЯ — соціальний метод управління, який реалізується
через планування соціального розвитку організації. План соціального
розвитку, як правило, складається з таких розділів: 1. Удосконалення
соціальної структури колективу. 2. Удосконалення умов праці та охорона
здоров’я працівників. 3. Підвищення життєвого рівня, поліпшення
матеріальних та соціально-побутових умов працівників. 4. Підвищення
трудової та громадської активності працівників. План соціального
розвитку колективу — органічна складова комплексного плану (програми)
соціального розвитку організації. У ньому передбачається науково
обґрунтована і матеріально забезпечена система заходів щодо
вдосконалення структури колективу, формування і найбільш повного
задоволення матеріальних і духовних потреб працівників. Планування
соціального розвитку ґрунтується на базовому рівні розвитку (соціального
паспорта колективу), включаючи можливі його зміни (соціальний прогноз),
і містить перелік конкретних заходів із терміном їх реалізації,
відповідальних осіб, розмірів та джерел фінансування. С.п. передбачає
проведення різноманітних соціологічних досліджень з метою стимулювання
розвитку управління людськими ресурсами, визнання провідної ролі
людського фактора в управлінській діяльності.

СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ — соціальний метод державного управління,
спрямований на дослідження перспектив соціальних процесів і явищ з метою
підвищення наукової обґрунтованості та ефективності соціального
програмування, планування і управління соціальною сферою. С.п.
використовується для створення інформаційної бази розроблення планів
соціального розвитку та застосування методів соціального впливу у
конкретному колективі. Параметри С.п. включають такі показники: вікові
та статеві зміни в колективі; зміни освітньо-кваліфікаційного рівня
працівників; зміни у матеріальному забезпеченні та в соціально-побутових
умовах працівників тощо. С.п. здійснюється за допомогою статистичного
аналізу, методу експертних оцінок основних тенденцій розвитку, із
залученням методів математичного моделювання тощо.

СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ — вищий вид управління, що передбачає активні
діяльнісні зусилля соціальних суб’єктів (індивідуальних і колективних),
які спрямовуються на упорядкування та організацію процесів спільної
колективної діяльності людей, на приведення їх у запланований стан
відповідно до об’єктивних законів та викликів сучасності. Су. має своє
суб’єктно-об’єктне поле, до якого належить діяльність
політико-громадських об’єднань, поведінка окремих людей та груп,
суспільна праця та економічна діяльність тощо. У своїй сукупності вони
утворюють декілька видів управління, які органічно виходять з влади: 1)
політичне; 2) судове; 3) економічне; 4) духовне; 5) корпоративне; 6)
сімейне. Кожен з цих видів має власний окремий об’єкт управлінського
впливу, специфічну правову базу, організаційний порядок функціонування,
відповідальність і т. ін.

СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ — сукупність норм, інституцій і відносин,
спрямованих на забезпечення поведінки людей відповідно до інтересів
певної соціальної групи, класів чи суспільства в цілому. Однією з форм
Ск. є контроль за діяльністю апарату державного управління. На рівні
суспільства можна виділити дві загальні форми Ск.: 1) формальний; 2)
неформальний.

СОЦІАЛЬНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — управлінські методи, що спрямовані на
створення надійної системи соціального захисту, яка спроможна
забезпечити державний апарат висококваліфікованими професійними кадрами,
здатними вирішувати економічні, соціальні завдання, тобто ефективно
реагувати на потреби об’єктів управління. До С.м.у. відносять методи: а)
соціологічних; б) соціального прогнозування; в) соціального планування.

СОЦІАЛЬНІ ПОСЛУГИ — комплекс правових, економічних, психологічних,
освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на
окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих
обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або
відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до
повноцінного життя.

СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ — напрям діяльності органів виконавчої
влади з надання послуг у соціальній сфері, тобто в межах складної
системи міжосо-бистісних взаємодій та зв’язків різноманітних людських
спільнот, сфері життєдіяльності суспільства та реалізації інтересів
соціальних суб’єктів з метою реального втілення в життя конституційних
принципів соціальної держави. До с.ф.у. відносять такі: вдосконалення
ринку праці, створення адресної системи матеріальної допомоги,
реформування медичного обслуговування та гарантування найважливіших прав
особистості, зокрема захист трудових прав громадян, захист прав
споживачів, соціальний захист безробітних, охорона праці та безпечної
життєдіяльності, виходячи із основного завдання держави — збалансування
свободи ринкової економіки із забезпеченням фізичної, юридичної та
соціальної захищеності громадян.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ — вміння державного службовця
орієнтуватись у складному спектрі соціально-політичних питань, визначати
емоційні стани людей і добирати відповідні способи спілкування з ними, а
також ефективну взаємодію з колегами у міжособистісних відносинах.
Продумане застосування інструментарію вказаних методів сприяє підвищенню
соціальної ролі та активності державного службовця, його
соціально-психологічній готовності до професійної діяльності.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ — способи і прийоми
управлінських впливів, що застосовуються з урахуванням індивідуальних і
професійних якостей працівників — фізичних, психофізичних, психічних,
інтелектуальних та емоційних особливостей. С.-п.м.у. базуються на
використанні об’єктивних наукових положень соціального розвитку і
психології, під якими розуміють систему засобів і важелів впливу на
соціально-психологічний клімат у колективі, підвищення ефективності
діяльності організації та її окремих працівників, що спрямовані на
гармонізацію соціальних відносин у колективі шляхом задоволення
соціальних потреб персоналу — розвитку особистості, соціального захисту
тощо. Виділяють три основні групи С.-п.м.у: а) соціальні; б)
морально-етичні; в) психологічні.

СПЕЦІАЛІЗОВАНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ — принципи, характерні різноманітним
підсистемам державного управління (територіальним, функціональним,
галузевим тощо) та різним аспектам спеціалізованої управлінської
діяльності, з властивими їм специфічними закономірностями, від
відносинами і взаємозв’язками організації тих чи інших управлінських
елементів. С.п.у. сприяють зміцненню єдності державного управління і не
повинні суперечити загальним і структурним принципам. До С.п.у.
відносять: принципи формування організаційних структур; принципи1
керування установою; принципи прийняття управлінських рішень; принципи
контрольної діяльності; принципи використання методів державного
управління; принципи державної служби; принципи управління персоналом;
принципи діяльності органу виконавчої влади; принципи діяльності
Кабінету Міністрів України; принципи діяльності місцевих державних
адміністрацій тощо.

СПЕЦІАЛІСТИ — фахівці у певній сфері чи галузі, що не наділені
адміністративною владою, а основною їх функцією є надання допомоги
керівникам у процесі прийняття управлінських рішень.

СПЕЦІАЛЬНІ КРИТЕРІЇ ЯКОСТІ РОБОТИ — показники щорічного оцінювання
виконання державними службовцями покладених на них завдань і обов’язків,
що залежать від особливостей роботи кожного державного органу та
пов’язуються з конкретною діяльністю та очікуваними результатами.

СПЕЦІАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ — принципи
застосування методів державного управління на певних стадіях
управлінського процесу. Виділяють такі С.п.в.м.у.: принцип переваги
організації та переконання над примусом; принцип збалансування
переконання і примусу (дозволів і заборон); принцип персоналізації
відповідальності та персоніфікації покарання тощо.

СПІВБЕСІДА — один із етапів процедури проведення щорічної оцінки
виконання державними службовцями покладених на них обов’язків і завдань.
С. безпосереднього керівника з державним службовцем проводиться з метою
обговорення результатів оцінки його роботи за минулий рік та досягнення
домовленостей на наступний рік щодо виконання завдань, визначення
необхідності підвищення кваліфікації та складання особистих планів
роботи на наступний рік з огляду на пріоритети діяльності структурного
підрозділу або державного органу. С. має закінчуватися підписанням
безпосереднім керівником і державним службовцем форми бланка щорічної
оцінки на підтвердження того, що результати оцінювання обговорені та
складений особистий план роботи на наступний рік.

СТАБІЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний принцип,
сутністю якого є незмінність та наступність інституту державної служби у
роботі в умовах перманентної змінності політичної влади. Тобто, основний
склад державних службовців, які займають адміністративні посади на
професійних засадах, здійснює свої функції незалежно від політичних
коливань та змін урядів чи його окремих членів, забезпечуючи таким чином
ефективне виконання функцій державного управління. Дотримання принципу
С.д.с. забезпечується його фіксацією на законодавчому рівні. Так, у ст.
ЗО Закону України „Про державну службу” зазначено, що зміна керівника
або складу державних органів не може бути підставою для припинення
державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи
новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної
служби.

СТАДІЇ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ — послідовні етапи здійснення державного
управління за допомогою специфічних форм і методів.

СТАТУТ (лат. statutum, від statuo — встановлюю, визначаю) — 1)зведення
правил, що регламентують організацію і порядок діяльності певної галузі
державного управління; 2) зведення правил, що визначають завдання,
структуру та функції певної установи, організації та регулюють порядок
їхньої діяльності; 3) законодавчий акт у деяких країнах.

СТИЛЬ КЕРІВНИЦТВА (лат. stylus — паличка для письма) — система
принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою
ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення
поставлених цілей. Виокремлюють такі С.к.: а) авторитарний
(директивний); б) демократичний (колегіальний); в) ліберальний
(потуральний).

СТИЛЬ УПРАВЛІННЯ — сукупність найбільш характерних і стійких методів
вирішення завдань і проблем, що використовуються в практичній діяльності
керівником. Розрізняють демократичний та авторитарний Су. Демократичний
Су. дає змогу залучити до процесу формування політики організації та її
реалізації максимально можливу кількість членів організації.
Авторитарний передбачає одноособовий керівний вплив, що ґрунтується на
силових методах управління. Су. залежить від: а) особистісних
характеристик керівника, рівня його загальної культури і управлінської
зокрема; б) використовуваних ним у процесі управлінської діяльності
методів та засобів управління; в) ситуації, у якій здійснюється
управлінська діяльність.

Стимулювання роботи державного службовця — вплив на потреби, інтереси, а
звідси — на волю та поведінку державних службовців, який здійснюється
через стимулювання (мотивацію) до праці, що включає: пільги, міри
заохочення, міри правової відповідальності.

СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ — процес вироблення довгострокової стратегії
розвитку відповідної галузі, що фокусується на довгостроковій
перспективі діяльності органу виконавчої влади у певному секторі
державного управління, з визначенням цілей, ресурсів і засобів, за
допомогою яких ці цілі можуть бути досягнуті, та очікуваних результатів
цієї діяльності. Іншими словами, С.п. це: 1) систематичний спосіб
управління змінами і створення оптимальних параметрів майбутнього; 2)
особливий механізм регулювання планових рішень, оформлених у вигляді
стратегій, концепцій, пріоритетів; 3) систематичний процес, за допомогою
якого органи виконавчої влади прогнозують і планують свою діяльність на
майбутнє з урахуванням сильних і слабких сторін, потенціалу та викликів.
Основні параметри С.п. повинні бути відображені у формалізованих
документах. (напр., у Стратегічному плані розвитку галузі).

СТРАТЕГІЯ (грец. strategia, від stratos — військо і аgo — веду) —
детальний всеохоплюючий довгостроковий курс розвитку організації,
спрямований на перспективу з метою реалізації місії (основного
призначення) організації та цілей, що її конкретизують.

СТРУКТУРА ОРГАНІЗАЦІЇ — конструкція організації, що базується на
логічних взаємоспіввід-ношеннях рівнів управління і функціональних сфер,
побудованих у такій формі, яка дає змогу найбільш ефективно здійснювати
управління організацією та досягати її мети. У структурі управління
організацією виділяють такі елементи: а) ланки; б) рівні управління; в)
внутрішні зв’язки.

СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ — складова органу виконавчої влади, що покликана
здійснювати визначені їй функції, що базуються на загальних цілях
діяльності органу (зокрема здійснювати керівництво галузями управління
та нести відповідальність за їх розвиток), і наділена для цього
відповідною компетенцією. С.п. підзвітний та підконтрольний керівникові
відповідного органу виконавчої влади, а також відповідному міністерству,
іншому центральному органу виконавчої влади, органу виконавчої влади
вищого рівня. С.п. очолює керівник, який несе одноособову
відповідальність за його діяльність. Він призначається на посаду та
звільняється з посади керівником органу виконавчої влади і несе перед
ним відповідальність. Прикладами С.п. є управління та відділи місцевих
державних адміністрацій.

СТРУКТУРНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ — принципи державного управління, що
впорядковують структуру групи елементів, і складаються з таких видів: 1)
структурно-цільові, що відображають закономірності раціональної побудови
дерева цілей державного управління; 2) принципи побудови організаційних
структур, які визначають закономірності та взаємозв’язки побудови
організаційної структури державного управління; 3)
структурно-функціональні, що пов’язані із організацією функціональної
структури державного управління; 4) структурно-процесуальні, що дають
уявлення про основні (визначальні) закономірності та взаємозв’язки
раціонального та ефективного здійснення управлінської діяльності органів
виконавчої влади.

СУБ’ЄКТ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ — носій певних повноважень, прав та обов’язків
при виробленні та реалізації кадрової політики, активний учасник
кадрових процесів. До С.к.п. у сфері державної служби України віднесені:
Головне управління державної служби України, керівники центральних
органів виконавчої влади, голова Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, голови обласних, Київської та Севастопольської міських, районних
держадміністрацій.

СУБ’ЄКТ УПРАВЛІННЯ — система державного управління, наділена певною
компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй
втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов’язкових для
виконання, тобто, це система, що управляє об’єктами управління.

СУБОРДИНАЦІЯ — метод управління, за допомогою якого у системі виконавчої
влади встановлюються відносини підпорядкованості, що виражають
ієрархічну залежність між об’єктами і суб’єк-іами державного управління.
Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: а) пряме
підпорядкування; б) непряме підпорядкування; в) подвійне
підпорядкування; г) ієрархічне підпорядкування.

СУБСИДІАРНІСТЬ — принцип, згідно з яким надання державних
(адміністративних) послуг здійснюється на максимально наближеному до
населення територіальному рівні, на якому є належні організаційні,
матеріальні та фінансові ресурси, що забезпечують їх обсяг і якість
відповідно до загальнодержавних стандартів. Реалізація принципу С. дає
можливість максимально наблизити процес прийняття управлінських рішень
до громадян.

Т

ТЕОРІЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ — теорія, сутністю якої є
дослідження механізмів і закономірностей державно-управлінської
діяльності, а також розроблення принципів і методів підготовки,
прийняття та реалізації управлінських рішень, які є основою
адміністративної діяльності, для науково-методичного забезпечення
ефективності державного управління в умовах проблемних ситуацій та
зовнішніх викликів. Т.п.у.р. складається з двох основних частин: 1)
теорія оптимальних рішень, яка має нормативний характер і дає відповідь
на питання, яким чином слід приймати управлінські рішення; 2)
психологічна теорія рішень, яка розглядає процес прийняття управлінських
рішень людиною та помилки, яких при цьому припускаються.

ТЕРИТОРІАЛЬНО-ГАЛУЗЕВІ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ — один із видів
взаємодії між суб’єктами і об’єктами державного управління, що
здійснюється через взаємодію органів різних галузей і регіонів.

ТИПОВА ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ — регламентаційний документ, розроблений для
посад працівників апарату управління з єдиною структурою. Наявність
Т.п.і. дає змогу скоротити час, необхідний для складання індивідуальних
посадових інструкцій.

У

УКАЗ — нормативно-правовий акт, що видається главою держави. Президент
України на підставі та на виконання Конституції і законів України видає
укази, які є обов’язковими до виконання на території країни. У.
Президента України, видані в межах повноважень, скріплюються підписами
Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його
виконання.

УНІФІКОВАНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — організаційно-функціональний принцип,
що встановлює основні процедури організації роботи державних службовців,
У.д.с. означає, що існує єдиний для всіх держслужбовців порядок
проходження державної служби в державних органах та їх апараті,
обмеження, пов’язані з її проходженням, єдина система та класифкація
посад державних службовців, типові професійно-кваліфікаційні
характеристики, а також загальні стандарти держслужби, загальні права,
обов’язки, гарантії, заохочення державних службовців, загальна система
підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців,
загальні підстави припинення державної служби тощо.

УПРАВЛІННЯ (самостійний відділ) — структурний підрозділ органу
виконавчої влади, очолюваний начальником, одногалузевого або
однофункціонального спрямування. Управління утворюється у складі не менш
як двох відділів. Самостійний відділ утворюється з чисельністю не менш
як п’ять працівників.

УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ — функція управління, пов’язана з плануванням,
добором, розвитком, використанням, мотивацією людських ресурсів.
Основною метою Уп. є поєднання ефективного навчання персоналу,
підвищення кваліфікації та трудової мотивації для розвитку здібностей
працівників і стимулювання їх до виконання функцій більш високого рівня.
Основними принципами У.п. є демократичний добір, просування по службі за
діловими якостями, постійне навчання службовців, заохочення їх до
службової кар’єри, систематичне оновлення кадрів та здійснення контролю
за їх діяльністю. Найважливішими складовими функції У.п. є: кадрове
планування, добір персоналу, кадровий розвиток і, нарешті, утворення та
діяльність служб, які спеціалізуються на роботі з персоналом.

УПРАВЛІНСЬКА КОМПЕТЕНТНІСТЬ — певний мінімум знань і навичок, які
повинні входити до складу базового інтелектуального комплексу державних
службовців: знання з права, політології, економіки, адміністрування,
фінансів, кадрового менеджменту, екології, соціальних та гуманітарних
наук; уміння вільно орієнтуватися в соціально-політичному просторі,
відбирати, аналізувати та узагальнювати інформацію; володіння
аналітичним мисленням, розумінням сучасних проблем менеджменту,
технологією адміністративної роботи, здатністю продукувати нові ідеї,
приймати управлінські рішення, застосовувати соціальні технології.

УПРАВЛІНСЬКЕ РІШЕННЯ — 1) акт цілеспрямованого впливу на об’єкт
управління, що характеризує конкретну управлінську ситуацію,
підготовлений на основі варіантного аналізу і прийнятої у встановленому
порядку оцінки, що має директивне значення, який містить постановку
цілей і обґрунтування засобів їх реалізації та організовує практичну
діяльність суб’єктів і об’єктів управління, спрямовану на досягнення
вказаних цілей; 2) результат системної діяльності людей і продукт
когнітивної (опосередкованої пізнавальними факторами), емоційної,
вольової, мотиваційної природи — синтезу психічних процесів, які мають
вихідну регулятивну спрямованість; 3) вольовий акт особи, що його
приймає, оформлений у вигляді правового акта (нормативного чи
індивідуального).

УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ — особливий вид відносин у сфері державного
управління, що виникають у процесі цілеспрямованого впливу суб’єкта
управління, наділеного відповідною компетенцією для реалізації юридично
встановлених функцій, на об’єкт управління, що має переважно виконавчі
обов’язки. Виходячи з того, що реалізація функцій управління сьогодні не
є одностороннім управлінським впливом суб’єкта на об’єкт управління,
слід наголосити на участі останнього у формуванні владного волевиявлення
суб’єкта.

УПРАВЛІНСЬКІ ПРОЦЕДУРИ — визначені в установленому порядку, необхідні й
здійснювані у відповідній послідовності елементи, етапи, складові
процесу реалізації поставленої цілі, вирішення конкретного завдання,
здійснення управлінських дій. У сфері державного управління У.п.
визначають стадії, їх цілі, послідовність і часові межі, конкретні дії
на кожній стадії, підстави здійснення і взаємозв’язок цих дій, засоби їх
оформлення та фіксації (напр., процедура проведення щорічної оцінки
виконання державними службовцями покладених на них обов’язків і
завдань). У.п. можуть вимагати здійснення й суто ритуальних дій для
надання процесу особливої урочистості.

УРЯД (англ. government — керування, правління; франц. gouvernement —
управління) — вищий орган у системі виконавчої влади держави,
підпорядкований парпаменту і главі держави, який здійснює державне
управління суспільними справами, впроваджує в життя рішення законодавчої
влади та забезпечує дотримання чинних у державі законів, наділений для
цього політичною виконавчою владою. Найбільш поширені назви У. „Кабінет
Міністрів”, „Рада Міністрів”, „Державна Рада”, „Федеральна Рада” тощо —
відображають їх колегіальний характер. Порядок формування У. залежить
від форми державного правління. У країнах з парламентськими і змішаними
формами правління застосовується парламентський спосіб формування У, за
якого парламент безпосередньо здійснює ті чи інші процедури. Процедури
формування У. передбачають спільні дії законодавчого органу і глави
держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними. За
своїм політичним складом У. може бути однопартійний, коаліційний і
безпартійний. Позапарламентський спосіб формування У. застосовується у
президентських республіках, де У. формується президентом, а роль
парламенту при цьому є незначною. У парламентських країнах члени
У.зазвичай повинні бути одночасно і депутатами парламенту. У
президентських республіках та республіках зі змішаною формою державного
правпіння діє принцип несумісності посади міністра і депутатського
мандата. Основними функціями У. є: а) функція загального керівництва й
управління справами в державі („розпорядча” чи „управлінська” функція);
б) функція виконання законів;в) для виконання законів У. від імені
держави та з відповідними повноваженнями наділяється правом видавати
власні підзаконні акти загального характеру, тобто він здійснює
нормотворчу функцію;г)законотворча діяльність, яка наконституційному
рівні фіксується як право законодавчої ініціативи;ґ) У. не лише здійснює
виконання законів, прийнятих парламентом, а й сам має право розробляти
та реалізовувати різноманітні загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціально-культурного розвитку. Це право Кабінету
Міністрів України фіксується на конституційному рівні (п. 4 ст. 116
Конституції України). У. вважається колегіальним органом, який несе
солідарну відповідальність за прийняті рішення та здійснюваний курс.
Основною діючою особою У. є його глава.

Ф

Фахова компетентність — це сукупність фахових знань персоналу,
необхідних для ефективного функціонування органу державного управління
чи органу місцевого самоврядування в межах поставлених перед ними цілей.

ФОРМА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (форма — від лат. forma — зовнішній
вигляд, зовнішній вияв, зовнішнє вираження) — будь-яке зовнішнє
вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних
підрозділів та службових осіб, котрі здійснюються з метою реалізації
функцій управління. Ф.у.д. бувають таких видів: а) нормативно-правова;
б) ненормативно-правова; в) організаційна; г) матеріально-технічна.
Перші дві Ф.у.д. знаходять своє вираження через акти державного
управління, які уособлюють правову форму виконавчої та розпорядчої
діяльності органів виконавчої влади та посадових осіб. Неправові Ф.у.д.,
навпаки, зводяться до здійснення таких управлінських дій, що
безпосередньо не пов’язані з виданням актів управління. Таким чином,
перша і друга Ф.у.д. пов’язані зі здійсненням державно-владних
повноважень.

ФУНКЦІЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ — коло завдань, які покликана реалізовувати і
вирішувати виконавча гілка влади, відповідно до класичної концепції
поділу державної влади, що характеризують її політичну сутність. До
Ф.в.в. відносять: а) функцію виконання законів (організація виконання
актів законодавчої влади та інших нормативних актів); б)
виконавчо-розпорядчу діяльність (здійснення державного управління); в)
функцію надання державних (адміністративних) послуг.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — складові змісту управлінської
діяльності, що характеризуються певною самостійністю, однорідністю,
складністю та стабільністю владно-організуючого впливу суб’єкта
управління, спрямованого на забезпечення життєво значущих потреб об’єкта
управління. Ф.д.у.: а) обумовлені цілями (завданнями) управління; б)
носять об’єктивний характер; в) є складовими змісту управлінської
діяльності; г) є відносно самостійними та однорідними; ґ) безпосередньо
виражають владноорганізуючу сутність виконавчої влади; д)
реалізуються в процесі управлінських відносин (взаємодія

суб’єкта та об’єкта управління); е) спрямовані на забезпечення життєво
необхідних потреб об’єкта управління. Ф.д.у. розрізняють за специфічними
особливостями, виходячи з цілей та завдань виконавчої влади. Тому
цільова спрямованість функцій та характер виконуваних завдань управління
є об’єктивною і методологічно обґрунтованою класифікаційною ознакою
систематизації управлінських функцій. На підставі даного
класифікаційного підходу вся різноманітність Ф.д.у. розподіляється у
межах єдиної системи на три види: а) основні; б) загальні; в) допоміжні.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — складові змісту діяльності інституту
державної служби, що відображають його роль і призначення в суспільстві,
зумовлені цілями, що стоять перед державою, та спрямовані на ефективне
функціонування органів державної влади, реалізацію інтересів прав і
свобод громадян. Ф.д.с. класифікуються на основні та загальні.

ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ — сукупність функцій
державного управління й функцій органів виконавчої влади у їх взаємодії.

ФУНКЦІЯ КОНТРОЛЮ — спрямування процесу управління на встановлення
ідеальної моделі коригування поведінки підконтрольного об’єкта. Головною
метою Ф.к. є блокування відхилень діяльності суб’єкта управління від
заданої управлінської програми, а при виявленні аномалій — приведення
управлінської системи в стійкий стан за допомогою всіх наявних
регуляторів. Основа Ф.к. — це система цінностей у сферах моралі, права,
релігії, естетики, які віддзеркалюють інтереси певної соціальної
спільноти. За ознакою об’єктів контрольної діяльності контроль буває
зовнішнім і внутрішнім (адміністративним). За часовими параметрами
контроль буває: попередній, поточний і кінцевий контроль.

Ц

Цілі державної служби — це бажаний стан системи, бажаний результат її
поведінки, заради досягнення якої виконуються різні управлінські дії.

ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ (від лат. centralis — серединний) — форма організації
державного управління, за якої більшість владних повноважень зосереджена
в єдиному центрі, а управлінська система являє собою вертикальну
структуру, побудовану на засадах.

ЦИВІЛЬНА СЛУЖБА — вид державної служби, яку проходять цивільні
службовці, що займають адміністративні посади в органах державної влади
і здійснюють адміністративну (управлінську) діяльність. Зазначений вид
державної служби є предметом регулювання Закону України „Про державну
службу”. Ц.с. є двох моделей: а) кар’єрна; б) посадова.

ЦИРКУЛЯР — (від лат. cilcularis — круговий) — відомчий
нормативно-правовий акт, що містить певні приписи підвідомчим органам,
установам, організаціям або підлеглим службовцям.

Ч

ЧИНОВНИК — особа, яка перебуває в державно-службових відносинах на
засадах присяги з юридичною особою публічного управління і здійснює за
дорученням останньої управлінські функції відповідно до наданої
компетенції.

Ш

ШКАЛА ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ — методика оцінки результатів службової
діяльності персоналу, що базується на двох підходах: а) порівняння з
іншими працівниками: методика звичайної ієрархії (виробляється ієрархія
працівників від найкращого до найгіршого виконавця згідно з вибраним
критерієм оцінки); методика розподілу за групами (керівник упроваджує
працівника в певну групу залежно від результатів його діяльності.
Кількість якісних груп може коливатися від трьох до шести); б)
порівняння зі встановленими стандартами: шкала оцінки показників
(Graphic Rating Methods); шкала спостереження поведінки (Behavioral
Observation Scales); управління згідно з цілями (Management By
Objectives).

ШКОЛА ЛЮДСЬКИХ ВІДНОСИН — підхід до управління й мотивації, що
наголошує на соціальних факторах результативності групової діяльності:
стабільність становища, престиж, належність до групи та участь у її
справах працівників, які зумовлені складною внутрішньою структурою
робочого колективу (система неформальних зв’язків).

Щ

ЩОРІЧНА ОЦІНКА — процедура проведення у період між атестаціями
оцінювання виконання державними службовцями покладених на них обов’язків
і завдань з метою здійснення регулярного контролю за проходженням
державної служби та професійними досягненнями державних службовців
шляхом перевірки якості їхньої діяльності відповідно до посадових
інструкцій, особистих планів роботи. Щ.о. — один із важливих компонентів
управління персоналом, що сприяє поліпшенню добору і розстановки кадрів,
розвитку ініціативи і творчої активності державних службовців,
визначенню їх потенціалу, потребу підвищенні кваліфікації та особистому
розвитку; плануванню кар’єри, вдосконаленню процесу планування та
організації діяльності як державного службовця, так і державного органу
в цілому, виявленню організаційних проблем та оперативному реагуванню на
них, аналізу посадових інструкцій. Щ.о. проводиться безпосередньо
керівниками (керівниками структурних підрозділів) у січні — лютому
місяці за підсумками минулого року. Порядок проведення Щ.о. в окремому
державному органі визначається керівником відповідного органу з
урахуванням загального порядку та особливостей кожного державного органу
і затверджується наказом або іншим розпорядчим документом. Щ.о.
проводиться відповідно до критеріїв та показників якості роботи
державних службовців, які поділяються на загальні та спеціальні.
Зазначені критерії та показники пов’язуються з конкретною діяльністю та
очікуваними результатами. Процедура проведення Щ.о. складається з таких
етапів: а) підготовчий період; б) оцінювання; в) співбесіда та
підписання результатів обговорення; г) затвердження керівником вищого
рівня результатів оцінювання; ґ) заключний етап. Результати Щ.о.
враховуються при атестації державних службовців, розгляді питань
просування по службі, присвоєнні чергового рангу, встановленні
передбачених законодавством грошової винагороди, надбавок, премій або
змін їх розміру, при вирішенні питання щодо продовження терміну
перебування на державній службі, формуванні кадрового резерву та інших
питань проходження державної служби.

Ю

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (юридичний — від лат. juridicus — судовий) —
вид соціальної відповідальності у державному управлінні, що полягає у
відповідальності за протиправні винні діяння органів влади або інших
суб’єктів управління, вчинення правопорушень і за порушення конкретних
норм правових актів, здійснюється в певних процесуальних формах
уповноваженими органами (посадовими особами) державної влади. Ю.в.
забезпечується державним та локальним примусом за невиконання вимог,
передбачених нормами права. У державному управлінні існують такі види
Ю.в.: дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова, кримінальна. Ст.
38 Закону „Про державну службу” встановлює, що особи, винні у порушенні
законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або
кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством.

До державних службовців застосовуються такі види Ю.в.: матеріальна
(статті 130, 133 Кодексу законів про працю України); дисциплінарна (ст.
14 Закону України „Про державну службу”); адміністративна і кримінальна
(ст. 16 Закону „Про державну службу”, закон „Про боротьбу з корупцією”),
а також звільнення з державної служби за порушення Присяги державного
службовця (п. 6 ст. 30 Закону „Про державну службу”).

Література

Англійсько-український словник термінів і понять з державного управління
// Уклад. Г. Райт та ін.; Пер. Л.Івашко. — К.: Основи, 1996.

Бибик С.П., Михно І.Л., Пустовіт Л.О., Сюта Г.М. Універсальний
довідник-практикум з ділових паперів. – К., 1997.

Державне управління: Словник-довідник / За заг. ред. В. М. Бакуменка. –
К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.

Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення: ДСТУ 2732-94. – К.:
Держстандарт України, 1994. – 33 с.

Короткий політологічний словник / За ред. С. Г. Рябова, З.І. Тимошенко.
— К.: РОВО „Укрвузполіграф”, 1991. — 96 с.

Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного
управління./К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби,
2005. – 254 с.

Політичний словник / За ред. В. К. Врублевського, Л. М. Кравчука, В.
Кудрицького. – Вид. 4-е, перероб. і доп. — К.: Голов, ред. УРЕ,1987. —
876 с.

Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В.К.Гіжевський,
В.В.Головченко, В.С.Ковальський (кер.) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002.
– 528 с.

Популярна юридична енциклопеція / Кол. авт.: В. К. Пжевський, В.
Головченко… В. С. Ковальський (кер.) та ін. — К.: Юрінком Інтер,2003.
— 528 с.

Психология. Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г.
Ярошевского. -2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

Словник іншомовних слів: Вид. 2-е, випр. і доп. / За ред 0. С.
Мельничука. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1985. — 970 с.

Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен, Г. В.
Ложкіна. — Чернівці–Київ, 1995.

Термінологія. Засади і правила розроблення стандартів на терміни та
визнaчення понять: ДСТУ 3966-2000. – К.: Держстандарт України, 2000. –
33 с.

Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 743 с.

Шляхтун П. П. Парламентаризм: Словник-довідник. – К.: Парламентське
вид-во, 2003. -151 с.

Юридический энциклопедический словарь / Ред. кол. М. Богуславский, М.
Козирь, Г. Миньковский и др. — М., 1984. — С. 68.

Public Administration // The New Encyclopedia Britannica. Volume 26.
Macromedia. 19th Edition. Knowledge in Depth. — Chicago, 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020