.

Етичні вимоги до діяльності державного службовця

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
98 5336
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ на тему:

Етичні вимоги до діяльності державного службовця

Поняття про етику та етикет у професійній діяльності

Особливості етичної діяльності державного службовця

Правове забезпечення етики діяльності державного службовця

Засади етикету державного службовця та основні принципи службового
етикету

етичні вимоги до особистих якостей та професіоналізму державного
службовця

1.Поняття про етику та етикет у професійній діяльності

Поняття “етика” походить від давньогрецького слова “ethos”, що
перекладається натура, характер, звичай, вдача, Об’єктом вивчення етики
виступає особлива сфера людської діяльності, принципи людської
поведінки, їх закономірності та прояви в історичній практиці людей, що
виявляється у моральних поглядах, у структурі моральної свідомості.

Етика як філософська дисципліна розширює духовний обрій особистості,
з’ясовує для неї зміст і сенс моральних цінностей і проблем, утверджує
та розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює
власний духовно-моральний пошук і моральну творчість людини. Етика, як
наукова галузь досліджує мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і
місце в житті людини.

Мораль – це одна із форм суспільної свідомості, система норм і
принципів, що регулюють поведінку людей з позиції добра і зла,
справедливого і несправедливого, що історично склалися і дотримання яких
має добровільний характер. Моральний вибір дає уявлення про міру
людяності суспільства і особистості.

Основна суспільна функція моралі полягає в регуляції людської поведінки
та міжлюдських стосунків і призначена для захисту прав, інтересів і
навіть самого життя людини. У сучасній літературі в моралі як цілісному
структурному утворенню виділяють такі основні елементи:

Моральна свідомість – це сукупність певних норм, заборон та вимог, що
регулюють людську діяльність і поведінку;

Моральна діяльність – це свобода дій, свобода вибору, свобода волі,
вчинки як елементарні форми людської діяльності; співвідношення мети і
засобів діяльності, мотиву і результату моральної дії;

Моральні відносини – це моральна сутність спілкування між людьми;
відкритість і замкнутість, монологічність і діалогічність у процесі
спілкування; повага, співчуття, любов як підвалини моральних відносин
між людьми, етикет і культура спілкування. Мораль, норми поведінки,
сукупність моральних правил є предметом дослідження, сутнісного
осмислення, обґрунтування науки етики.

Моральні цінності – виражають інтереси тих чи інших соціальних груп,
суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Визначають тип
поведінки, необхідний особистості, певній групі, суспільству.
Регламентуються моральними нормами і принципами – вимогами і заборонами,
що регулюють поведінку людей і є певним взірцем поводження та
обов’язковими до виконання.

Моральні якості – характеризують особистість з точки зору її здатності
до взаємодії з собі подібними і співіснування з ними. Виступають як
ціннісні риси характеру, що реалізуються у стосунках між індивідами і
виражають суспільні зв’язки між ними.

Розширюючи визначення етики на область ділової, службової діяльності,
можна стверджувати, що основною є ділова, професійна етика, яка являє
собою сукупність принципів поведінки людей, зайнятих в сфері професійної
діяльності. При цьому ділова етика – це наука, що визначає такі моральні
критерії та параметри між службовцями та керівництвом, громадянином та
державою, що утворюють систему взаємних зобов‘язань для встановлення
корисних взаємовідносин. Ділова етика виконує не тільки функцію
морального судження, але й прийняття рішень, що дозволяє збалансувати
етичні проблеми в управлінні та й взагалі у будь-якій професійній сфері.

У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із
супутніми їм практичними правилами, які ”обслуговують” ту чи іншу галузь
людської діяльності. В кожній із цих галузей головним об’єктом
діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на
ставлення до себе не як до об’єкта зовнішнього впливу, а саме як до
людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосердя.

Названі вище моральні норми є професійно-етичними, тому що їх виникнення
й засвоєння визначаються безпосередньо інституційними умовами (освітою,
службовим становищем), забезпечується рівнем культури особистості, її
вихованістю, моральним потенціалом.

Етика найчастіше осмислюється у зв‘язку з етикетом, який трактується як
вживана в суспільстві естетична форма вияву моральності і
психофізіологічної сутності людини. Етикет (фр. etiquette – «ярлик»,
«етикетка», «надпис») – сукупність визначених правил поведінки, які
встановлені у колективі, суспільстві і прийняті як норма спілкування в
різних життєвих ситуаціях. В загальному смислі під етикетом розуміють
важливу частку загальнолюдської культури, моралі, що сформована на
протязі багатьох століть всіма народами. Вона включає в себе уявлення
про те, що відповідає поняттям про добро, справедливість, людяність в
сфері моральної культури і про красу, порядок, благоустрій. Етикет як
сукупність знань, подає людині чіткі орієнтири у виборі того, як себе
поводити в тій чи іншій ситуації, є виразом культури поведінки. Кожна
проблема, зв‘язана з етикетом повинна вирішуватися у світлі етичних
норм, діючих в даній країні, колективі чи скажімо установі.

Зацікавленість питаннями етикету значною мірою пояснюється й новим
осмисленням феноменів спілкування та поведінки у різних групах людей. За
виразного дефіциту елементарної ввічливості та вихованості в нашому
суспільстві, звернення до дослідження етикету потрібне для того, щоб
визначити, наскільки він важливий для удосконалення людських взаємин,
створення справді культурного середовища.

Етикет містить цілу систему кодексів – це є норми, правила, дозволи,
заборони, процедури зі складними механізмами примусу стандартів. Етичний
кодекс – це формальний документ, який діє як вказівник для визначення
працівниками норм і правил їх поведінки, прийняття рішення (в етичній
формі чи манері). У цьому документі повинні регламентуватися питання
взаємовідносин в колективі, із зовнішнім середовищем; про
конфіденційність інформації, правила вирішення конфліктів; оцінки вкладу
окремої особи у загальну справу, питання подарунків, хабарів і тому
подібне. Функціонування етичного кодексу повинно ретельно
контролюватись, а при необхідності переглядатись та змінюватись.
Кодекси службового, професійного етикету мають мати цілі стимулювання
високих стандартів поведінки, засоби на посилення довіри, допомагати у
прийнятті вагомих рішень.

Щоб кодекс був максимально реалістичним, він повинен містити такі п’ять
елементів, зокрема:

мету;

перелік позитивних цінностей, на які потрібно орієнтуватися;

понятійні стандарти того що «можна» і чого «не можна»;

реальні санкції;

систему процедурних гарантій.

Проте навіть найкращий кодекс — це лише орієнтир, еталон, відправний
пункт постійної роботи з поліпшення етичного клімату у відомствах і
установах. Однак, етичні кодекси не слід розглядати як засіб цензури чи
контролю поведінки працівників. Такі Кодекси честі є загальним зразком
моральної позиції та етичної поведінки, які б об‘єднували усіх
службовців у єдиний творчий колектив.

Етикет тісно зв’язаний з життям суспільства, є складовою частиною його
культури. Етикет взаємин, підсумовуючи і розвиваючи духовну культуру
людства, є логічним вираженням кращих норм і правил поведінки. Він
набуває сенсу обов’язковості повсякденного поважного відношення до
людей, безвідносно до їхньої посади, чи до суспільного положення.
Поводження з жінкою, дитиною, шанобливе ставлення до старших, дотримання
форм вітання, правила ведення розмови, поводження за столом, виконання
вимог, які стосуються одягу – усі ці правила пристойності увібрали в
себе загальні представлення про гідність, самоповагу людини, про норми
взаємин у різних сферах людської життєдіяльності.

В світовій практиці норм етикетної поведінки існує типологія, яка
поділяє його на основні типи, що подані в таблиці 1.

Таблиця 1. Основні типи етикету людини

№ Тип етикету Де діє, для кого притаманний

1 Етикет, який визначається історично, суспільно-економічною формацією –
первіснообщинний

– рабовласницький

– феодальний

– капіталістичний

– соціалістичний (комуністичний)

2 Етикет конкретного стану або «титулований» – імператорів, царів,
графів, князів і т.п.

3 Етикет «ранговий» – для радників, сановників, чиновників і для інших
категорій осіб чітко розподілених на сходинках державної драбини.

4 Етикет соціальних страт суспільства • Вищого класу

– вищої верстви

– нижчої верстви

• Середнього класу

– вищої верстви

– нижчої верстви

• Нижчого класу

– вищої верстви

– нижчої верстви

5 Етикет національний Притаманний

українцям,

росіянам,

полякам і т.п.

6 Етикет релігійний Притаманний для основних світових релігій:

християнської

конфуціанської

мусульманської

буддистської і т.д

7 Етикет професійний дипломатичний

медичний

військовий та ін.

8 Етикет родинно-побутовий – батьківський

– товариський

– дитячий

9 Ситуативний етикет – столовий

– гостинний

– поведінки в транспорті

– поведінки в громадських місцях

– поведінки на вулиці і т.п.

10 Діловий етикет – глобального рівня

– макрорівня

– мезорівня

11 Службовий етикет Конкретної організації:

– підприємства

– установи

– закладу і т.п.

Запропонована класифікація є досить відносною, тому що конкретна людина,
соціальна група, а зокрема, державні службовці можуть бути одночасно
носіями різних типів етикету.

2.Особливості етичної діяльності державного службовця

Державне і громадське життя значною мірою залежить від моральних
цінностей, що утвердилися в суспільстві, від моральних відносин держави
і громадянина, соціальної справедливості, ставлення до моральності особи
і державних інституцій.

Особливе місце в системі професійної етики посідає етика державного
службовця, оскільки вона значною мірою характеризує взаємовідносини
держави і громадянина. Професія державного службовця має власну мораль.
Моральність, переважно, розуміється як особиста чесність, порядність, а
в адміністративній поведінці — як майже універсальна норма, згідно з
якою службова посада не повинна використовуватися для досягнення
особистих корисливих цілей.

Етико-психологічний аспект діяльності державних службовців важко
піддається виміру й оцінюванню, але являє собою той рівень суспільної
свідомості, який накладає певний відбиток на функціонування і практичну
повсякденну реалізацію організаційно-управлінських і правових норм
мотивації поведінки службовців.

Моральні стандарти соціальної дії мають глибокі корені в менталітеті і
підсвідомості людей, будучи внутрішнім психологічним механізмом
регулювання їхніх взаємин і обов’язків, що виникають із розуміння
статусів, якими вони володіють. Для співробітника державного апарату
таким визначальним моральним фактором є, насамперед, ставлення до
службового обов’язку – сукупності раціональних знань і емоційних
переживань, пов’язаних із виконанням обов’язків, що накладаються
посадою.

Реформування розвитку державної служби передбачає першочергове
дотримання норм і вимог сучасної етики державної служби, що передбачено
державно-нормативними актами. У цьому контексті основним є
законодавчо-нормативне виділення в соціально-правовому інституті
державної служби етики державного службовця як окремого інституту,
закріплення системи етичних цінностей як стандартів професійної
діяльності державних службовців усіх рівнів державного управління.
Зокрема, в Законах України ”Про державну службу” (1993 р.) та ”Про
боротьбу з корупцією”, в Загальних правилах поведінки державного
службовця (2000 р.), розроблені і затверджені державними законодавчими
інституціями, у найбільш загальній формі виражаються вимоги до моральної
сутності державного службовця, призначення його діяльності, характеру
його взаємин з державою, довіреною особою якої він виступає, із
суспільством, ”слугою”” якого він є, забезпечуючи взаємодію між державою
і його громадянами. Чітко визначені правила поведінки є узагальненням
стандартів поведінки та доброчесності державних службовців і мають
слугувати створенню передумов для зміцнення авторитету та репутації
державних службовців, підтримці їх честі й гідності, а в кінцевому
підсумку – для підвищення авторитету Української держави. При прийнятті
на державну службу державний службовець знайомиться з цими правилами,
про що робиться письмове засвідчення в його особовій справі.

Етика державного управління – це система норм поведінки, порядок дій і
правил, взаємин і принципів у державно-службових відносинах, що є
сукупністю найбільш придатних, глибоко усвідомлених і конкретизованих
норм загальнолюдської моралі, властивих даному суспільству. При цьому,
етика виступає нормативною основою державно-владної діяльності, що
торкається таких основних проблем управління, як справедливий соціальний
устрій суспільства і держави, взаємні права та обов’язки керівників і
громадян, фундаментальні права людини і громадянина, розумне
співвідношення волі, рівності й справедливості. Етика державного
службовця вміщує чотири компоненти:

цінності – переконання, думки, взаємовідносини індивідів, ставлення груп
і суспільства до таких питань як свобода, справедливість,
відповідальність;

стандарти і норми – принципи, що визначають дії людей відповідно до
законів, кодексів і правил;

зовнішнє середовище – умови, в яких здійснюється діяльність державних
службовців (політичні, соціальні, культурні);

організаційну поведінку – різні форми діяльності службовців, що
орієнтовані на цінності конкретного суспільства або установи,
організації в рамках визначених стандартів і норм.

Етика державного службовця і юридична відповідальність – категорії
нерозривні. Вимоги по відповідальності державного службовця до деякої
міри відрізняються від вимог для найманого працівника приватного
сектору. Сьогодні, у разі порушення державним службовцем етичних правил,
які втілені у правових нормах, відразу викликається реакція
громадськості. Це все тому, що державний службовець живе не лише сам по
собі. Його особа, індивідуальність, людські якості служать прикладом,
формують точку зору і є певним орієнтиром для оточуючих. Виконуючи свої
службові обов’язки, людина на державній службі стає об’єктом уваги
інших. Те, як вона заходить, як вітається, як сідає, їсть, як розмовляє
і слухає, як питає і відповідає, – усе це викликає обговорення й певну
оцінку, вказує на відповідність чи невідповідність займаній посаді.
Відповідальність адміністративного працівника включає дві сторони:
об’єктивну відповідальність перед вищестоящим керівництвом, перед людьми
та перед законом, а також суб’єктивну відповідальність – розуміння
ступеню відповідальності перед самим собою.

Етична поведінка державних службовців базується на комплексі правил,
морально окресленій загальновизнаній реальності, яка постійно нагадує
їм, хто вони. Будь-який компромат проти окремої особи чи всіх
працівників може заподіяти шкоду адміністрації у виконанні місії, яка на
неї покладена. Репутація працівника може бути заплямована. Найкращим
засобом проти втрати поваги громадськості є дотримання вищих стандартів
чесності, правдивості та стійкості.

Високі вимоги до державних службовців встановлюють передумови для
створення відповідних умов їхньої діяльності, забезпечують підвищену
захищеність особи. Проте вона не є привілеєм, який би порушував принцип
рівноправності громадян. Офіційна особа не може користуватися своїм
винятковим службовим становищем для неправомірних дій. Особлива
актуальність етики державної служби обумовлена тим, що питання етики,
норм і правил поведінки державних службовців раніше не регулювалися
спеціальними нормативними актами. Правила і стандарти поведінки
чиновників частково регулювалися окремими положеннями різних нормативних
актів, а в радянський період – партійними та урядовими постановами.

Етика державного службовця – це система придатних і глибоких
усвідомлених норм поведінки, певний порядок дій, правил взаємин і
принципів державно-службових відносин, що належать даному суспільству і
є нормами загальнолюдської моралі. Етичні норми – це також частина
професіоналізму. Професіоналізм проявляється у ефективності роботи
державного службовця – де моральність виступає принциповою поведінкою,
автоматично-свідомою дією, показником моральності, вірності своєму
професійному обов’язку.

Етична норма поведінки державного службовця – це елементарна форма
моральної вимоги, яка є певним взірцем поведінки, що відображає
встановлені потреби людського співжиття й відносин та має обов’язковий
характер. Однією із основних рис етичних норм на державній службі є
імперативність, тобто обов’язковість, яка має не гіпотетичний, умовний,
а категоричний характер; здатність до універсалізації.

Для того щоб етичні принципи, норми, правила та стандарти перетворились
в реалії ділового життя службовця, вони повинні бути включені в процес
прийняття рішень на всіх рівнях управління, а також в практику усіх
державних службовців, тобто бути часткою реальної кадрової політики. До
основних механізмів, за допомогою яких впроваджуються в практику етичні
норми серед державних службовців, можна включити: нормативні закони,
етичний кодекс, самовдосконалення, тренінги, курси підвищення
кваліфікації, соціальний аудит, юридичний інститут (відповідальність),
служби по розгляду претензій громадян з етичних питань тощо.

Основою впровадження етичних норм слід вважати:

протидію корупції, зловживанням, неетичній та незаконній поведінці;

звернення уваги державних службовців на дотримання норм
загальноприйнятої поведінки, в суспільстві;

захист тих державних службовців, які виконують свої обов’язки належним
чином, добросовісно і чесно;

захист громадян від протиправної поведінки посадових осіб;

створення умов праці, що відповідають європейським стандартам;

підвищення якості прийняття рішень та адміністративної активності в
цілому відповідно до потреб громадян за груповими інтересами;

удосконалення управлінського стилю в адмініструванні;

забезпечення перспектив для відкритої та більш раціональної
адміністративної діяльності;

застосування різноманітних форм контролю за роботою державних
службовців;

сприяння громадській довірі на основі самовдосконалення особистості
кожного державного службовця.

розробка і впровадження в сучасну практику державної служби нових
методологічних підходів культури на рівні сучасної гуманістичної думки;

У впровадженні етики в роботі державних службовців першочерговим є
створення системи цінностей, моральних принципів, що визначають
поведінку працівників органів державної влади у відповідності з новими
умовами побудови демократичної, правової соціальної держави.

В умовах демократизації українського суспільства важливою постає потреба
пристосувати вітчизняну державну службу до вимог Європейського Союзу,
про що йдеться в Концепції адаптації інституту державної служби в
Україні до стандартів Європейського Союзу (Указ Президента України від
05.03.2004 р. № 278/2004). Зумовлюється необхідність осмислення змісту
офіційно визнаних норм етичної поведінки державних службовців
країн-членів ЄС, вивчення можливості механізмів впровадження та
функціонування передового світового досвіду в Україні. Актуальними
постають питання формування етичної інфраструктури державної служби,
з’ясування ролі в цьому процесі політичних лідерів держави, осмислення
досвіду добору кадрів, їх атестації і кар’єрного просування за
морально-професійними якостями, аналізу системи безперервної етичної
освіти на робочому місці, заохочення і підтримка етичної поведінки,
вивчення методів стимулювання, а також інструментів і процедур, які
врегульовують небажану поведінку тощо.

Етика державних службовців у країнах ЄС формується в руслі розбудови
етичної інфраструктури як відповідь на вимогу ефективності, гармонії,
гуманізму службової етики та її поєднання з суспільними цінностями.
Комітет Міністрів Ради Європи у травні 2000 р. прийняв Страстбургську
рекомендацію щодо нормування поведінки державних службовців країн-членів
Ради Європи. Це нормування повинно здійснюватися на основі національних
кодекcів поведінки державних службовців, розроблених відповідно до
запропонованого документа. Зміст модельного Кодексу відобразив досвід
регулювання поведінки державних службовців країн розвиненої демократії.

Сучасний підхід європейської спільноти до етики державних службовців
зумовлений двома основними обставинами: впровадженням нової парадигми
державного управління, так званого “менеджеризму”, та розбудовою
Європейського Союзу як об’єднання демократичних незалежних держав.
Теоретичною основою гуманізації тенократичної моделі бюрократії
послужили новітні концепції етики. Згідно неї, ідеальна структура
адміністративно-державного управління повинна будуватися на моделі
соціальної організації як цілісного організму, яка відповідає таким
етичним вимогам: здатність до адаптації, співробітництво із
громадянським суспільством, співучасть державних службовців у плануванні
і управлінні змінами, створення умов для творчої праці і самореалізації,
взаємна довіра та відкриті комунікації.

Провідні зарубіжні країни виявились одностайними стосовно того, що
необхідними умовами професійної етики державних службовців є рівень
моральної культури суспільства, політичні традиції управління,
активність громадянського суспільства, професійна чесність вільних ЗМІ,
які висвітлюють діяльність владних структур і державних службовців тощо.
Що стосується етичних стандартів, то вони, крім загальних вимог, повинні
відображати також соціальні й політичні цінності конкретної держави і
мати нормативно-правове закріплення. Питаннями етики у державних органах
опікуються референти з етики. Це компетентні особи, які виконують свої
обов’язки незалежно від керівництва; вони помічники і посередники між
керівництвом та службовцями, які одночасно виконують функцію захисту
прав державних службовців.

Етичні надбання передових країн світу значно розширили частину
повноважень державних службовців внаслідок децентралізації і
делегування. Особливе питання приділяється стимулу зростання самооцінки
і міри відповідальності за прийняті рішення, їх відповідність державній
політиці. Набуття більшої самостійності і відповідальності забезпечує
належну поведінку державного службовця, яка більшою мірою, ґрунтується
на персональній позиції, а не на вказівках їх керівників. Не зовнішній
контроль, а передусім внутрішня мотивація є провідним стимулом у
моральному виборі державного службовця, гарантом відновлення і
формування позитивного іміджу державної служби за кордоном, довіри
громадян до держави та її апарату .

Зарубіжний підхід до етики державних службовців вимагає органічне
поєднання традиційної етики правил, яка регулюється правовими засобами,
і етики відповідальності, яка включає саморегуляцію особистості. Акценти
було зроблено на змінах в інструкціях і законодавстві, структурах і
організаційній культурі, на розвитку нових засобів її утвердження:
етичних кодексів, “гарячих” ліній, етичних комісій, етичних агентств,
фахівців з етики тощо.

Зле думати про те, що все інше, не своє, є добрим, а старе, що
набувалось історично власними силами – це погано. Звичайно, і західний
світ має помітні огріхи. Перехід до нового управління, типів відносин,
який супроводжувався розгортанням процесів децентралізації,
впровадженням ринкових механізмів регулювання, на зразок управління за
контрактом, автономних агентств тощо, а також освоєння ділового
менеджменту – помітно зміщують спрямованість діяльності державних
службовців на результати й ефективність служіння певним групам
споживачів. Є ймовірність того, що традиційний підхід до управлінської
діяльності може мати непередбачувані наслідки для етики державних
службовців, що і є помітним в ряді зарубіжних країн. По-перше, включення
державних службовців у процес прийняття політичних рішень і оцінювання
їх наслідків зумовило руйнування ієрархічної системи відповідальності і
породило протиріччя із традиційним політичним нейтралітетом державної
служби. По-друге, спрямованість державних службовців на підприємницький
пошук призвела до того, що результати праці набули для них важливішого
значення, ніж засоби її здійснення, що спричинило різке зростання
внутрішніх конфліктів інтересів, а з ними і виник ризик знищення
традиційних етичних цінностей – чесності, справедливості, рівності тощо.

Звичайно, кожна субкультура та присутня там мораль не повинна сліпо
унаслідуватись. Незважаючи на відмінності у підходах різних країн до
формування організаційної культури державних службовців, важливо
правильно оцінити потенціал, особливості застосування досвіду інших
країн, однак, незмінною має залишатись мета – забезпечити професійну
діяльність службовців в інтересах громадян і суспільства, а також
запобігти можливим зловживанням владою і порушенням закону.

На відповідність європейським етичним стандартам, підвищення
ефективності етичної діяльності мають бути спрямовані ефективні
механізми формування і реалізації державної кадрової політики, що
передбачають:

подальше становлення професійної державної служби, високоавторитетної у
населення, політично нейтральної та незалежної, покликаної відображати
потреби державної моралі;

унормування параметрів та підвищення статусу державного службовця, його
службової кар’єри, престижного матеріального забезпечення під час
перебування на державній службі і після виходу на пенсію;

запровадження гласності, публічності та прозорості в діяльності
державного службовця, морального впливу на негативні прояви та
зловживання працівників апарату управління;

досягнення максимальної об’єктивності процесів відбору, прийому та
просування службовців щаблями професійної кар’єри, формування дійового
кадрового резерву, враховуючи разом з тим особистісні якості
претендентів;

удосконалення системи механізмів організаційного,
освітньо-інформаційного та навчально-методичного забезпечення
безперервного підвищення професійної кваліфікації державних службовців;

вивчення зарубіжного досвіду високорозвинених держав щодо
професійно-етичної специфіки державної служби.

Підсумовуючи сказане варто ще раз відзначити, що професійна етика
державних службовців так само як духовність та моральність, формується
соціальним середовищем, суспільством, його принципами та нормами. Вона є
показником громадянського суспільства, його внутрішньою характеристикою.

3. Правове забезпечення етики діяльності державного службовця

Умовою демократичного державного управління, яке б користувалося
повагою у суспільстві, є безпристрасні державні службовці, які володіють
сучасними професійними знаннями і діють у межах закону. Правовий
порядок, щоденна практика законності великою мірою залежать від
поведінки державних службовців, їх ставлення до своєї праці, способу
їхнього життя, адже широке оточення постійно формує свою оцінку про них
і, відповідно, до всього того, що пов’язано з державним управлінням.

Законодавче закріплення етичних стандартів державної служби, з одного
боку, є свідченням свідомого прагнення держави утверджувати в системі
суспільних відносин моральні цінності, а з іншого – вказує на те, що
право підноситься до рівня моральних цінностей. Значення правового
закріплення моральних цінностей державних службовців полягає в тому, що
право, допомагаючи державній службі бути послідовною у своїй діяльності,
в утвердженні проголошених моральних стандартів, водночас не дозволяє
відступати від укріплених цінностей і принципів. Якщо ж право не виконує
свої функції у державному управлінні, то у суспільних відносинах
розвивається безвідповідальність, а в суспільстві – недовіра до держави
й апатія народу.

Що ж до законодавчо-нормативного регулювання поведінки державних
службовців, то тут можна говорити про окремі аспекти, зафіксовані в
Законі України «Про державну службу» і Законі України «Про боротьбу з
корупцією», а також у Кодексі правил поведінки державного службовця,
зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 07.11.2000р. за
№783/5004.

У статті 5 Закону України «Про державну службу», яка так і називається –
«Етика поведінки державного службовця» зазначається, що державний
службовець повинен:

сумлінно виконувати свої службові обов’язки;

шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників;

дотримуватися високої культури спілкування;

не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної
служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Крім того, у вищезгаданому Законі є ряд положень, які прямо не вказують
на етику поведінки державного службовця, але безпосередньо з нею
пов’язані. Це, наприклад, стаття 17 – «Присяга державних службовців».
Присягу приймають державні службовці, які вперше зараховуються на
державну службу, і її можна розглядати як один із засобів забезпечення
законності й етичності в діяльності державних службовців. Присяга є, так
би мовити, фундаментом виконання обов’язку на державній службі.
Вступаючи на посаду, державний службовець обіцяє «суворо дотримуватися
Конституції та законів України». Це формулювання порушує перед державним
службовцем ряд практичних і філософських питань. Наприклад, Конституція
і закони можуть примушувати державного службовця діяти наперекір власній
думці.

В той же час, іноді самі норми Конституції і закони чи постанови уряду
вступають у протиріччя одне з одним. Що повинен робити державний
службовець у такому випадку? Його поведінка мусить базуватися на
законодавстві, зокрема на статті 10 Закону України «Про державну
службу», де вказуються основні обов’язки державних службовців, а також
на розумінні того, що не всі правові акти мають однакову юридичну силу.

Текст Присяги і пункт 1 статті 10 вказують на пріоритетну роль
Конституції. Державна служба має в основі конституційні положення. Саме
вони є етичними обмеженнями дій державного службовця і основою довіри з
боку громадян. Відповідальність за конституційність законів покладено на
Конституційний Суд. Доводити протиріччя Закону Конституції треба в ході
службової дискусії і судового розгляду. В разі конфлікту між
Конституцією та іншим нормативним актом або наказом керівника
службовець, який дотримується етичних принципів, має бути вірним
Конституції.

Виконання законів покладає серйозні обов’язки на державних службовців і
в тому випадку, коли керівник видає незаконні розпорядження та вказівки.
Державні службовці, які працюють на довіру та інтереси громадян,
перевагу віддадуть невиконанню такого наказу. Тим більше, що стаття 10
Закону України «Про державну службу» пояснює, як повинен поводити себе
державний службовець у такій ситуації. Проте в реальному житті службовці
порушують закони, й підпорядковуються обставинам. Відповідно їхня
реальна поведінка не завжди однакова: хтось задумується про етичний
вибір, хтось не звертає на це уваги.

Кодекс загальних правил поведінки державних службовців в Україні як
правовий акт закріплює реалізацію державними службовцями їх прав і
обов’язків стосовно інших суб’єктів суспільних відносин, а також
інформує громадян про поведінку, якої вони можуть очікувати від
державних службовців. Такий підхід підвищує правову захищеність як
громадян України, так і державних службовців. Наприклад, у статті 22
Кодексу загальних правил поведінки державних службовців говориться, що
під час виконання своїх службових обов’язків державним службовцям слід
уникати дій, які можуть викликати у громадян уявлення щодо їх
необ’єктивності чи упередженості, тобто мова йде про запобігання
створення уяви щодо зловживання службовим становищем з боку державних
службовців. Навіть якщо поведінка державних службовців фактично не
порушує норм етичної поведінки, їм слід уникати будь-яких дій, що можуть
розглядатися як порушення етичних норм.

При характеристиці правил поведінки державного службовця можна виділити
такі межі їхнього застосування.

1. Загальні правила поведінки встановлюють основні вимоги до етики
працівників органів державної влади, що займають посади, віднесені до
відповідних категорій посад державних службовців відповідно до Закону
України «Про державну службу».

Загальні правила поведінки державного службовця обов’язкові для осіб,
які займають посади, віднесені в установленому законом порядку до
відповідних категорій посад державних службовців. Перелік цих посад та
органів, у яких вони працюють, визначений статтею 25 Закону України «Про
державну службу», а також постановами і розпорядженнями Кабінету
Міністрів України про віднесення посад, не передбачених у зазначеній
статті, до відповідних категорій посад державних службовців.

2. Для державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури,
судів, дипломатичної, митної, податкової служб, Національного банку
України, Служби безпеки, внутрішніх справ, управління Збройних Сил та
інших військових формувань, відповідними органами можуть затверджуватися
правила поведінки з урахуванням особливостей роботи в цих органах.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про державну
службу» регулювання правового становища державних службовців, які
працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби,
митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ та інших,
здійснюється відповідно до вказаного Закону, якщо інше не передбачено
законами України.

В апараті зазначених органів працюють як особи, котрі займають посади,
віднесені до відповідних категорій посад державних службовців, і таким
чином повною мірою підпадають під дію Закону України «Про державну
службу», так і особи, правовий статус яких регулюється спеціальними
законами, зокрема Законами України «Про прокуратуру», «Про статус
суддів», Митним кодексом та іншими. Останні не віднесені до відповідних
категорій посад державних службовців, але мають спеціальні звання, їхній
правовий статус регулюється Законом України «Про державну службу» в
частині, що не суперечить відповідному спеціальному закону.

Отже, загальні правила поведінки застосовуються також до державних
службовців, правовий статус яких регулюється спеціальними законами
України, якщо для них не затверджені окремі правила поведінки з
урахуванням особливостей роботи в цих органах.

Механізм регулюючого і основного впливу етичного кодексу полягає в тому,
що він, як і мораль взагалі, є формою внутрішнього контролю, але після
оприлюднення, набуває статусу форми легального, зовнішнього,
громадського контролю діяльності державних службовців з боку суспільства
та побудови уявного іміджу державного службовця.

В загальному Кодекс поведінки державного службовця в Україні можна
представити у вигляді наступних основних положень, що передбачені
статтями Закону України «Про державну службу»:

Поведінка державних службовців має виправдовувати очікування
громадськості й забезпечувати довіру суспільства та громадян до
державної служби, сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина,
визначених Конституцією і законами України.

Державний службовець при виконанні службових обов’язків повинен діяти на
підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією і законами
України, а також: укладеними і в установленому порядку ратифікованими
міжнародними договорами України, на засадах чесності, справедливості,
відповідальності, відкритості й прозорості.

Державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові
обов’язки, виявляти ініціативу і творчість, постійно вдосконалювати
організацію своєї роботи.

Державний службовець має дбати про позитивний імідж та авторитет органів
державної влади і державної служби загалом, дорожити своїм ім’ям та
статусом.

Державний службовець мусить виконувати свої посадові обов’язки чесно,
неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність
до окремих фізичних та юридичних осіб, політичних партій, рішуче
виступати проти антидержавних проявів і сил, які загрожують порядку в
суспільстві або безпеці громадян.

При виконанні своїх повноважень державний службовець має дотримуватися
умов раціонального, ефективного, економного використання доручених йому
матеріальних та фінансових ресурсів.

Державний службовець повинен постійно поліпшувати стан відповідності
своїх умінь, знань і навичок функціям та завданням посади, яку він
займає, підвищувати свій професійний, інтелектуальний та культурний
рівні за освітньо-професійними програмами та шляхом самоосвіти.

Державний службовець повинен шанобливо ставитися до громадян, керівників
і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не
допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної
служби.

Державний службовець має з належною повагою ставитися до прав,
обов’язків та законних інтересів громадян, їх об’єднань, а також
юридичних осіб. Не повинен проявляти свавілля або байдужості до їхніх
правомірних дій та вимог, допускати прояви бюрократизму, відомчості,
нестриманості у висловлюваннях або поводитися у спосіб, що дискредитує
орган державної влади чи ганьбить репутацію державного службовця.

Державний службовець має виявляти толерантність і повагу до різних
релігійних організацій, шанування та дотримання народних звичаїв і
національних традицій, установленого протоколу у відносинах з
представниками міжнародних організацій, іноземних установ та іноземців.

Державні службовці, з урахуванням конституційних прав, можуть брати
участь у політичній чи іншій громадській діяльності лише поза межами
їхніх службових обов’язків і в позаробочий час, щоб не підривати віру
громадськості в неупереджене виконання ними своїх функцій. Власні
політичні погляди вони не можуть використовувати при виконанні своїх
посадових обов’язків.

Державний службовець, як й інші громадяни, має право на приватне життя і
повинен поважати приватне життя інших державних службовців, зберігати
конфіденційність інформації з цих питань, якщо інше не встановлено
законами України.

Специфікою етики державних службовців є неможливість практично скласти
список, що визначав би рекомендації та заборони державних службовців на
рівні юридичних документів. Крім того, деякі дії за своєю природою не
можуть регулюватись юридичними нормами, а регулюються індивідуальними
моральними нормами адміністративної моралі.

°?& 8 @ H T f v x ‚ „ ° ? hMq hMq h" ? ??????µ?? h7 h gd & h«V & F & F p ?????th???????? ??????ue?ужбовців є необхідним і цілком обґрунтованим, проте недостатнім. Правове регулювання об’єктивно неспроможне нейтралізувати наявний у практиці державного управління суб’єктивізм, особливо при прийнятті рішень. Не вирішує воно також і проблем домінування особистих контактів і відносин над відносинами суто діловими. Тим більше, що за суттю і метою професійна діяльність державного службовця є творчою, а сам процес праці носить колективний характер і потребує відкритості та високої міри узгодженості дій і солідарної поведінки. За таких обставин єдиним мірилом чесності при виконанні службових обов’язків та справедливості при прийняття рішень є совість. Тому виникає потреба включити її в дію внутрішніх, особистісних, а отже – визначальних чинників поведінки державного службовця. Зрозуміло, що проблеми етичної поведінки державних службовців потребують більш глибокого наукового пошуку і законодавчого вирішення. 4. Засади етикету державного службовця та основні принципи службового етикету Протягом останніх десятиліть усе більше професійна етика сприймається як суспільна необхідність, породжена специфікою професійної діяльності державних службовців та соціальним контекстом, у якому вона функціонує, набуваючи усталеності й визнаної нормативності, стає важливим засобом соціалізації й, навіть, визначенням професійної відповідності, індикатором професійного добору. Естетичною формою вияву моральності професійної етики є етикет, який виступає своєрідною єдністю культури моральної свідомості і поведінки, де ввічливість, тактовність, делікатність є його головними принципами. Етикет взаємин на державній службі є сукупністю найбільш доцільних правил поведінки людей у трудових колективах, обумовлених найважливішими принципами загальнолюдської моралі і моральності. Сучасний загальний етикет державної установи зорієнтований на єдність форми та змісту вчинків їх посадових осіб та працівників і спрямований на досягнення певної цілі. Службовий та діловий етикет виступають визначальними у роботі державного службовця, однак інші види етикетів мають також важливе значення на державній службі. Службовий етикет діє в межах ефективних комунікацій певної організації, установи, підприємства і включає багато складових нюансів в рамках цілої організації. На державній службі присутня певна система норм та атрибутів ділового етикету, що притаманна конкретній установі, підприємству і повинна відповідати їх цілям діяльності. До них входять: стилі та стандарти спілкування, мистецтво ведення розмов; форми поведінки, привітання, знайомства, ритуали; ведення справ з суб’єктами зовнішнього оточення; заходи щодо формування іміджу організації; стандарти оформлення ділових паперів та ділового листування в установах; вимоги до зовнішнього вигляду державного службовця; оформлення території та будинків певної установи чи організації; дизайн робочих приміщень та місць, їх оздоблення; використання візитних карток в діловій практиці; манери ділової людини, жести, міміка; манера рухатись, їсти, носити одяг, прикрашати себе; використання технічних засобів. Якщо систематизувати атрибути службового та ділового етикетів на державній службі, то можна сюди віднести: Предмети, які складають ритуально-церемоніальний бік службового етикету на державній службі, стандарти оформлення будинків, установ, приміщень, кімнат, їх дизайн (гасла, транспаранти, прапори, прапорці, канцелярія з логотипом, специфічні технічні засоби, візитні картки, уніформа або певний стандарт, стиль одягу в службових приміщеннях на території). Обряди, церемоніали, ритуали підприємства, установи, закладу (виконання гімнів, підняття прапору, складання присяги, привітання та святкування різних урочистих подій, проведення зборів, нарад, переговорів, проведення неофіційних заходів). Регулятори етикету, система санкцій та контролю (кодекси та правила поведінки, інструкції, контракти, накази, статути, резолюції зборів персоналу тощо). Службовий етикет на державній службі – це загальноприйняті (або декларативно встановлені) правила соціальної поведінки у професійному спілкуванні в конкретній організації чи установі. Службовий етикет має, з одного боку, забезпечувати нормативну регуляцію процесу спілкування нерівних за соціальним статусом партнерів шляхом вирівнювання їх позицій, але не в соціальному, а тільки в комунікативному плані. З іншого – зберігати і підтримувати певну «нерівність» партнерів, що мають різний службовий статус, для забезпечення належної субординації і дисципліни. Етикет має виступати засобом зближення людей з різними соціальними статусами, поліпшення їх взаєморозуміння та взаємоповаги. Етикет на державній службі найчастіше пов’язаний з ситуаціями оцінювання зовнішності, манерності, мови, телефонного спілкування, поводження і культури за столом, одежі. Розглянемо їх детальніше. Етикет зовнішнього вигляду (естетика тіла) державного службовця. Цей вид етикету базується на принципі естетичної привабливості, краси людини і визначаються вимогами естетики до людського тіла. Як наголошують вчені, людське тіло має "природний", "соціальний", "культурний" вияв. В службовій діяльності розглядають тіло людини як соціокультрурний феномен, що має смислову, знакову, символічну інтерпретацію. Виразом, інструментом тілесної взаємодії людей є прояв міміки, пластики, жестикуляцій, які виявляють загальні норми і національні особливості, психофізіологію людини. В манерах, жестах, міміці проявляється тілесний естетично оформлений образ звернення до людини. Саме у такій формі виразу має бути доброзичливе ставлення державного службовця до оточуючих, бо будь-який вишуканий і шляхетний за намірами вчинок може за формою виглядати непривабливо й безглуздо або й втратити свій благородний моральний зміст, якщо мова тіла не підтверджує це. Усе вбрання, загальний вигляд людини не має великого значення, якщо не правильна постава і хода, які в усі часи були частиною гарних манер. В очах ділових людей упевнена, рішуча хода, правильна постава свідчать про впевненість у собі, уміння тримати себе в руках, надійність ділового партнера. Окрім цього, у кожного державного службовця повинна бути впевненість у своїх потенційних можливостях, коли особистий фізіологічний стан є належний - постать є стрункою, підтягнутою, з виправкою (стояти, ходити прямо, не сутулячись). Це проявляється також у бажанні підтримувати тонус, зберігати здоров’я, силу. Будь-якому державному службовцю, як публічній особі, правильна постава і хода просто необхідні, адже вони доповнюють діловий імідж людини з хорошим здоров’ям. Боротьба зі шкідливими звичками також є важливою складовою естетики тіла. Це турбота про спосіб власного життя, без зайвого алкоголю і паління, за свій психічний стан, акуратну зовнішність, бажання тримати тіло в чистоті, слідкувати за зачіскою, охайністю нігтів, рук, тобто дотримання основ гігієни. Вираз обличчя повинен бути привітний, а не загрозливий чи зверхній, щоб не було психологічного бар’єру у стосунках. Своєрідним мімічним знаком прихильності, привітності та доброзичливості є щира посмішка. Манерний етикет. Державний службовець будь-якого рангу повинен володіти мистецтвом хороших манер, що є однією із перших візитних карток про особистість. Прибуття, відхід, вітання, ритуал знайомства, візит (можливо і несподіваний), прояв емпатії, вміння робити компліменти та їх приймати, ставлення до подарунків, матеріальних цінностей – одразу ж продемонструє що за людина перед нами, який рівень її моральності, виховання. Важливим також виступає знання міжстатевої взаємодії між чоловіком і жінкою. Відправним пунктом тут є вияв уваги до жінки, ведення розмови з нею, делікатність, скромність, такт. Усі ці манери здаються дріб’язковими, але вплив, які вони справляють на людей – беззаперечний. Ось певні правила етикету по прояву уваги до людини В Україні в офіційних обставинах та в побутовому колі залежно від регіону вживають такі звертання: «пан», «пані», «панове», «панство», «добродій», «добродійка», «добродії». Наприклад: пане Президенте України, добродію сільський голово, панове депутати. Привітання є зовнішнім проявом поваги до людини. Існують визначені правила етикету не тільки щодо форми привітань, але й умов, за яких найбільш доцільно застосовувати ту або іншу форму. Вербально (мовно) першим за етикетом вітає: молодший (за віком, за посадою, за соціальним статусом тощо) старшого, але ввічливий керівник лише покращить свій імідж, привітавшись першим зі старшим за віком підлеглим; чоловік - жінку; між рівними за віком, статтю, соціальним статусом та службовим становищем - той, хто вважає себе ввічливішим; той, хто запізнюється - того, хто очікує; той, хто заходить - присутніх у приміщенні; той, хто виходить з приміщення - тих, хто залишається; той, хто обганяє - у той момент, коли порівняється зі знайомим; той, хто проходить повз стоячого. Невербально (немовно) за вимогами етикету ініціатива привітання належить: старшому - він має пріоритет у розв'язанні питання - чи подати руки молодшому; за субординацією, підлеглий не повинен першим подавати руку для потиску, якщо навіть керівник молодший за нього за віком; жінці - сучасні ділові жінки, зазвичай, вітаються за руку. Якщо жінка не подає руки для потиску чоловікові, не варто виявляти ініціативи. Таку форму привітання, як поцілунок руки ділова жінка - не завжди сприйме адекватно. Жінка, яка дотримується радикальних феміністичних поглядів, може сприйняти поцілунок руки як приниження її гідності. Не прийнято цілувати руку жінці на вулиці, це роблять лише у приміщенні; господареві (під час офіційного прийняття) етикет не дозволяє обмінюватися потиском руки через стіл, поріг, або які-небудь інші перешкоди. Але етикет не залишається незмінним: так, останнім часом можна бути свідком того, як навіть під час дипломатичних церемоній на найвищому рівні керівники країн і урядів тиснуть один одному руки, простягаючи їх через стіл. Характер потиску руки також регламентується етикетом. Надто тривалий потиск може викликати в іншої людини відчуття незручності, особливо якщо цей інший - жінка. Занадто міцний атлетичний потиск також недоцільний. Млява рука під час потиску може свідчити про відсутність інтересу. Потиск двома руками може бути виправданий лише особливою близькістю стосунків або рівністю статусів осіб, інакше він може виявитись нетактовним. У холодну пору року чоловік під час вітання, зазвичай, знімає рукавичку. Велике значення під час вітання має манера поводження: на людину, з якою вітаєтесь, слід дивитися прямо з приємним виразом обличчя; негарно виглядає людина, яка подає праву руку для привітання, а ліву руку тримає в кишені, дивиться убік, додолу або продовжує розмовляти з іншою особою; чоловік має встати, якщо він сидів, для привітання жінки або старшого (за віком, становищем, посадою). Якщо вітають тих, хто проходить повз, не вступаючи з ними в розмову, можна лише трохи піднятись; керівник у кабінеті повинен встати і вийти із-за столу, щоб потиснути руку відвідувачеві; встати, коли до кабінету зайшов керівник. Цим службовець демонструє професійну повагу. Сам керівник може не вставати, якщо до нього зайшов співпрацівник, або його секретар. Існує думка, що в установі відвідувач не зобов'язаний стукати у двері службових кабінетів. Однак, з етичного боку, без стуку до службових кабінетів входити небажано. У службовій ситуації звертання повинно мати персонофікований характер. Вживання імен співпрацівників та підлеглих під час звертання - один з визнаних мотиваційних засобів службового етикету. Повага виявляється до підлеглого звертанням до нього на «Ви». Етикет культури поведінки за столом. Їжа є елементом культурного буття людини. Державний службовець як офіційна особа, представник публічної професії, і як просто людина повинен володіти культурою споживання їжі. Звичайно, службовець може не знати усіх тонкощів оформлення столу, порядку подачі страв, але правила користування столовими приборами і серветками, та культуру споживання алкогольних напоїв, супів, м’ясних і рибних страв, салатів, фруктів, чаю і кави є знання обов’язкові. Необхідні також знання поводження службовцем на офіційних та неофіційних прийомах, пікніках, прийом-коктейлях, фуршетах, шведський столах, бенкетах. Прибуття і представлення гостей, їх розміщення за столом, обслуговування, розмови та тости, інциденти за столом та можливості їх розв’язання – також мають стати елементами знань етикету культури поведінки державного службовця за столом. Етикет культури спілкування. Для успіху в службовій діяльності необхідно бути ввічливим у спілкуванні з людьми будь-якого рангу, у службовому приміщенні говорити мало і тихо. Мистецтво ведення бесіди є дуже цінним. Важливо прислухатися до іншої думки, навіть якщо вона виявиться не зовсім вірною, а спростовуючи її, бути терплячим, тактовним. Має бути присутня культура сперечання, переконання. Сучасний службовий етикет передбачає, що все у спілкуванні має бути поміркованим простим. Якщо ми не знаємо, як поводитись в нестандартній для нас ситуації, то варто керуватись принципом доцільності і зручності. Треба пам’ятати, що комфортно повинно бути не тільки нам, а й людям, з якими ми спілкуємося. Реальне життя складне й багатогранне, і тому виникають ситуації, що не регулюються встановленими правилами і нормами. Сучасний службовий етикет не догматичний, він передбачає можливість вибору. Звичайно, державний службовець повинен володіти і культурою міжнаціонального та міжконфесійного спілкування, що є знаннями й розумінням "інших", коли треба враховувати необхідність зважати на національний характер, звичаї, традиції, культуру. Тут не повинно бути місце ксенофобії, расизму, шовінізму, а основою свідомості мають виступати національна гідність і патріотизм, що опираються на толерантність і повагу. Не секрет, що своє вираження людина найчастіше демонструє мовою. Як твердять психологи, первинна увага звертається перш за все не так на зміст розмови, як на нормативність мовлення. Така мовленнєва діяльність, культура мови, стиль ведення розмови, лексика, насиченість, інтелектуальний багаж, словарний запас проявляється у вербальних знаках. Усі вони властиві для стандартних етикетних ситуацій на державній службі: вітань, звернень, прохань, наказів, пропозицій, порад, подяк, компліментів. Важливе місце посідає культура мовлення державного службовця у багатомовному середовищі, коли помітні такі параметри як її чистота, насиченість, виразність, правильність, недвозначність, інтонаційність. Важливим елементом етикету спілкування професійної діяльності державного службовця є етикет ділового спілкування. Етикет ділового спілкування у державних і громадських установах повинен відповідати певним принципам: Кооперативності – «твій вчинок має бути таким, якого вимагає спільний напрямок діяльності». Зусилля державного службовця мають бути направлені на професійну діяльність, з врахуванням індивідуального та колективного для досягнення поставлених цілей. Достатності – «говори не більше не менше, ніж це потрібно в даний час» Час – матеріальна цінність. Економія свого і чужого робочого часу – це ефективне джерело виробничих успіхів усього колективу Якості – «не обманюй – не обмануть тебе». Якщо оточуючі бачать фальш і брехню, то немає впевненості в якості та результативності їх дій назустріч, є ймовірність їх поведінка буде адекватною. Доцільності – «роби в першу чергу те, що є головним». Визначення першочерговості та важливості завдань є основою планування ефективності діяльності державного службовця. Розуміння – «висловлюйся чітко, зрозуміло, впевнено, не відхиляючись від теми». Від того, чи правильно зрозуміли людину залежить подальша доля контакту. Креативності – «зумій завжди знайти правильне рішення». Немає безвихідних ситуацій, є лише невміння раціонально, творчо підійти до їх вирішення. Індивідуальності – «умій слухати і зрозуміти співрозмовника, враховувати його особливості». Уважно прислуховуючись до співрозмовника, враховуючи його індивідуальні особливості можна дійти до консенсусу, а значить вирішити наявні питання. В діловому спілкуванні державного службовця вагомим є спілкування керівника з підлеглими. Керівнику завжди необхідно пам’ятати, що зауваження підлеглому варто робити віч-на-віч. Керівник повинен вміти визнавати свої помилки, якщо розпорядження виявилися не правильними, уміти заохочувати, уміти карати; бути коректним, не дозволяти собі сперечатися по дріб’язках. Основною моральною умовою службових взаємин між керівниками і підлеглими є збереження гідності інших, так само як і своєї власної, тому що справді інтелігентна людина не опускається до неправди, чванства, лицемірства й інших пороків, що принижують і ображають навколишніх людей, а отже, і державного службовця і службу взагалі. Треба бути доброзичливим у відносинах з товаришами по службі і підлеглими, вести розмову в делікатній формі. Особливий такт і увагу слід приділяти тим, хто проявляє нервозність, страх або ніяковіє. Як правило, така реакція спостерігається у надмірно збуджених, вразливих людей. Ніколи не слід відповідати різкістю на різкість, грубістю на грубість. Безтактність ранить того, кому вона адресована і принижує того, від кого виходить. Спокійна, стримана і доброзичлива манера спілкування – найкращий засіб усунення негативної реакції і створення сприятливої атмосфери для бесіди у діловій обстановці. Добре, якщо людина має почуття гумору і цінує його в інших. Вченими доведено, що гарний настрій позитивно впливає на здоров’я людини і підвищує продуктивність її праці. В ділових взаєминах слід знати мову спілкування ділових партнерів, церемоніал, ділової зустрічі, вміти розробляти програму перебування офіційної делегації. Треба вміти делегувати повноваження, розумно розподіляти обов’язки по діловим переговорам, нарадам, конференціям. Значення тут має врахування можливостей допоміжного персоналу, секретарів, референтів, помічників. В сучасних умовах розвитку суспільства народжуються нові ситуації спілкування, вноситься нові етикетні вимоги. Запам’ятати їх всіх неможливо. Життя набагато складніше, аніж правила, і в ньому трапляються такі ситуації, які досить важко передбачити навіть у найповнішому зведенні правил етикету. Важливим також є те, що для ефективної роботи необхідно дотримуватися правил та норм різних типів етикету, згідно тих життєвих ситуацій, в які потрапляє людина. Саме дотримання норм та правил усіх видів етикету дозволить формувати цілісний гармонійний образ особистості працівника державної служби. Етикет спілкування по телефону. Підвищенні вимоги існують до етикету телефонного спілкування. Телефон – невід’ємний атрибут, засіб зв’язку державного службовця будь-якого рангу. Завдяки йому підвищується ефективність роботи, оперативність розв’язання багатьох питань і завдань, відбувається двохсторонній обмін інформацією. Фахівцями підраховано, що в середньому кожна ділова розмова по телефону на робочому місці триває від 2 до 5 хвилин (в середньому – 3,5 хв.). Протягом дня державний службовець (згідно своєї посади, місця роботи, структури) спілкується з великою кількістю різних людей, що може становити досить великий об’єм часу – навіть годину й більше. Але телефоном необхідно правильно та розумно користуватися. Існує етикет проведення телефонних розмов, який дозволяє не тільки оперативно вирішувати проблеми, заощаджувати час, але і формувати думку співрозмовника, що ви культурна людина: Якщо ви телефонуєте: Підготовка до розмови. Впевніться в доцільності та необхідності дзвінка, його часу, адже Ви телефонуєте у зручний для Вас час, тому не варто ображатись, якщо Вас попросять передзвонити. Перед початком розмови чітко визначіть мету, зміст розмови. Передбачте можливі запитання співбесідника. Хоча варто сказати, що в загальному, спланувати розмову досить важко, особливо коли мова йде про незнайого абонента або коли розмова планується з важливими персонами – начальством. Тоді запланована структура розмови в часі може стати другорядною, у порівнянні з іншими чинниками, що виступлять на перший план. Представлення. Привітайтесь та` представтесь на початку розмови. Якщо Ви налаштовані на довгу телефонну розмову перш, ніж її розпочати, поцікавтесь, чи має Ваш співрозмовник достатньо часу або домовтесь про інший зручний час. Якщо ваш співбесідник не представився, при необхідності доцільно ввічливо поцікавитись, з ким ви розмовляєте. Куди б Ви не телефонували, ніколи не можна починати розмову з питань: «Хто це?» або «Хто говорить?». В офіційному зверненні телефоном неприпустиме: «Савченко мені!», без привітання, без «будь ласка» чи «прошу». Необхідно пам'ятати, що будь - яка телефонна розмова передбачає ввічливу форму спілкування, привітність та доброзичливість. Структура розмови. Дотримуйтесь раціональної композиції розмови: 1.Взаємні представлення; 2.Введення співбесідника в сутність справи; 3. Інформування про мету дзвінка; 4. Обговорення обставин справи, досягнення мети розмови; 5. Завершення розмови, ввічливе прощання. Якщо вам телефонують Підняти слухавку до 4-ого дзвінка. Говорити «добрий ранок (день)», представитись, назвати свій відділ. Запитувати: «Чим я можу вам допомогти?». Концентруватись на бесіді та уважно слухати. Запропонувати передзвонити (записати номер того, хто дзвонив), якщо для вияснення деталей потрібен час. Пообіцяти передзвонити в назначений час (при потребі). Ввічливо попрощатись. Загальні вимоги до телефонних розмов: Розмовляйте по телефону не голосніше і не тихіше, ніж при очній бесіді; При розмові говоріть виразно, лаконічно, стримано, логічно, коротко, зрозуміло; Стежте за своїм тоном та інтонацією, логічністю викладу інформації, культурою мови; Уникайте повторень та довгих пауз. Прагніть, щоб Ваші слова, фрази, роздуми в голос не повторювались, а розмова не затягувалась довгими паузами. Як вказують психологічні дослідження, саме паузи і повторення займають 30 відсотків усього часу розмови; Не проявляйте відсутність інтересу до розмови – це ознака неповаги до співрозмовника; Намагайтесь вислухати співбесідника, не перебиваючи його. В той же час, довго не мовчіть, підтримуйте бесіду короткими нейтральними репліками; Не бажано користуватись під час засідань, нарад, ділових зустрічей, офіційних та урочистих заходів, концертів, вистав мобільним телефоном; Неприпустимо передавати під час спілкування телефоном інформації конфіденційного та закритого характеру; Тримайте поряд з телефоном авторучку та папір для запису важливих деталей розмови. Якщо вам дзвонять під час вашої розмови, ваші дії мають бути такими: а) можна попросити того, хто дзвонить, трохи почекати, не вішаючи слухавку; б) можна попросити передзвонити через декілька хвилин; в) можна записати його телефон і передзвонити в зручний для обох час. За винятком надзвичайних випадків, не бажано переривати розмову, переносячи увагу на другого співрозмовника, цим Ви виявите неповагу до першого; Ініціатива завершення розмови належить або тому, хто дзвонив, або старшому за статусом, посадою, з тих хто говорить, або жінці; Якщо вас роз'єднали - передзвонює той, хто дзвонив; Якщо Ви домовились про телефонну розмову, то цю обіцянку необхідно обов'язково виконати, намагаючись передзвонити при першій нагоді але не пізніше, ніж упродовж доби; У години прийому відвідувачів або нарад рекомендується телефон вимикати. Основним принципом поведінки з точки зору службового етикету можна вважати глибоку повагу до інтересів та почуттів інших співпрацівників, усіх громадян, які переступають не лише поріг державної установи, а й контактують у неформальній ситуації. Принципи службового етикету дозволяють синтезувати етичні норми на рівні порад, за допомогою яких уможливлюється ефективна діяльність державного службовця: Демонструйте вищі стандарти чесності, правдивості, стійкості і честі в усіх своїх публічних діях для того, щоб викликати почуття впевненості і довіри до державної адміністрації. Працюйте таким чином, щоб не можна було б припустити помилкових дій під час виконання офіційних обов'язків. Обминайте будь-які інтереси та дії, які суперечать вашим офіційним обов'язкам; Здійснюйте якісну кадрову підготовку, підтримуйте та втілюйте в практику програми конкретних дій щодо забезпечення рівних можливостей для громадян усіх верств суспільства у справі добору та підготовки кваліфікованих кадрів. Припиняйте всі форми дискримінації, некомпетентності в управлінні суспільними формами і підтримуйте колег, якщо вони опинились в складному становищі, в справедливому прагненні припинити таку дискримінацію, некомпетентність чи перевищення повноважень. Ставтесь до людей з повагою, турботою, ввічливо, відповідально, визнаючи службу людям важливішою від особистих інтересів. Прагніть до особистої професійної досконалості і заохочуйте до професійного зростання своїх колег і тих, хто прагне стати працівником галузі державного управління. Ставтесь до своїх обов'язків відповідально і конструктивно, підтримуйте відкриту комунікацію, відданість та співчуття. Поважайте та захищайте конфіденційну інформацію, до якої ви маєте доступ під час виконання своїх професійних обов'язків. Використовуйте будь-які можливості, які вам надає закон для захисту суспільних інтересів. Розглядайте як персональний обов'язок відповідальність дотримуватись строків щодо розгляду питань і керувати суспільними справами з професійною компетентністю, справедливістю, ефективністю. Поважайте, підтримуйте, вивчайте і, якщо потрібно, працюйте над покращанням законів, які визначають відносини між громадянами та державними службами. Стежте за своїм зовнішнім виглядом, самоудосконалюйтесь у спілкуванні, особових контактах, вчіться на помилках. 5. Етичні вимоги до особистих якостей та професіоналізму державного службовця Етика державних службовців має державно-управлінську специфіку, а різноманітність виконуваних ними функцій вимагає складного поєднання морально-етичних якостей, в основі яких мають бути чіткі етичні принципи та моральний світогляд. Саме через етичну діяльність людина постійно, в найрізноманітніших ситуаціях засвоює на практиці «золоте правило моральності» – ставитися до інших так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас. Створюючи моделі поведінки у різних ситуаціях і пояснюючи, як себе поводити, етика навчає службовця манерам та кращим моральним якостям, адже перебування на державній службі вимагає не тільки високої професійної майстерності, але й культури поведінки. Державний службовець, здійснюючи службові функції, зобов'язаний керуватися моральними принципами безкорисливості, незалежності, відповідальності і непідкупності, узгоджуючи свої особисті інтереси із суспільними, що є неодмінною умовою його службової діяльності. Порушення цих принципів призводить до проявів бюрократизму, свавілля, несправедливості й аморальності. Етичні вимоги, що забороняють посадовим особам приймати подарунки і різного роду винагороди за дії, пов'язані з виконанням ними службових обов'язків, знайшли своє відображення в низці встановлених законами обмежень, пов'язаних із державною службою, зокрема в Законах України "Про державну службу" та "Про боротьбу з корупцією" Затверджена Указом Президента України від 9 листопада 2000 р. програма підготовки державних службовців визначає три основні вимоги до ділових і особистих рис працівників державного апарату: вони, по-перше, мають бути здатними впроваджувати цінності демократичної, правової, соціальної держави і цивільного суспільства, неухильно обстоювати права і свободи людини й громадянина; по-друге, володіти професійними вміннями й навичками, заснованими на сучасних спеціальних знаннях, аналітичних здібностях і майстерності застосовувати засоби і методи управлінської науки; по-третє, мати стратегічне мислення і особистісні якості, потрібні для прийняття й успішної реалізації управлінських рішень. Сучасний розвиток українського суспільства диктує умови, за яких важливіше не стільки вивчити правила чи нормативи, а скільки зрозуміти «дух» взаємин, сутність та зміст етики, засвоїти основний принцип взаємодії людей - гуманізму, людяності, який втілюється безпосередньо у моральних вимогах до культури взаємовідносин: ввічливість, тактовність, скромність, точність, коректність, шанобливість, люб’язність, делікатність. Ввічливість. Ввічливість – головне правило етикету службових взаємин. Вона є формою взаємовідносин між людьми, сутність яких полягає у доброзичливості, побажанні добра іншій людині. Ввічливість має такі вияви, як уважне ставлення, готовність допомогти іншій людині. Добре ставлення до людей – це основа моральності службового етикету сучасної організації, установи. Тактовність. У латинській мові слово «такт» означало дотик, почуття. Це те чуття міри, яке підказує людині в конкретній ситуації передбачливо не зауважувати помилок і вад іншої людини, не робити їй зауважень у присутності інших осіб, не ставити запитань, які ставлять співрозмовника в невигідне становище. Скромність – уміння співвіднести самооцінку з думками людей, які нас оточують, не переоцінювати себе, не підкреслювати своєї значущості та не афішувати своїх переваг, вміти при цьому стримувати себе. Справжня скромність не має нічого спільного зі скутістю, закомплексованістю. Усе це вияви сором’язливості, що виникають у разі недостатнього володіння навичками вільного культурного спілкування. Особа не знає, як розпочати розмову з іншими, про що говорити, боїться щось зробити не так, як треба. Точність – вміння цінувати своє слово, виконувати обіцянки, бути пунктуальним. Існують різні сторони або відтінки ввічливості: коректність, шанобливість, ґречність, люб’язність, делікатність. Коректність – підкреслено офіційна, переважно службова й дещо сухувата, холодна ввічливість, особливе вміння стримувати себе в будь-яких обставинах, конфліктах. Шанобливість, ґречність – ввічливість, яка підкреслює повагу до людини і виявляється у ставленні до літніх людей, зокрема до жінок похилого віку. Люб’язність – прагнення бути приємним і корисним (виявляється в дріб’язкових послугах, уважності). Делікатність – ввічливість у поєднанні з особливою м’якістю й глибоким розумінням внутрішнього стану та настрою інших людей. При цьому розуміється, що співробітник будь-якої установи повинен володіти високими засадами культури, інтелекту, добропорядності. Однак, завжди особливого значення набуває професійна честь та гідність, професійний обов'язок і сумління, які забезпечують соціальну і професійну відповідальність службовця. У службовому діяльності важливу роль відіграють і такі моральні якості працівника, як чесність, чуйність, поважність, коректність, простота, вихованість, ерудованість, компетентність, рішучість, уважність, пунктуальність, грамотність, відповідальність, витримка, врівноваженість, тактовність, комунікабельність, відкритість, впевненість, товариськість, справедливість, повага, тактовність, довіра, безпосередність, привітність, щира увага, рішучість, адаптованість, толерантність, дисциплінованість, об'єктивність, організаторські здібності, твердість, рішучість, продуктивність, авторитетність, старанність, компетентність тощо. Саме ці якості є джерелом натхнення для власного морального удосконалення державного службовця будь-якого рангу. Знання службової етики – один з важливих показників професіоналізму працівника. Принцип професіоналізму державних службовців є провідною засадою діяльності під час організації та функціонування державної служби. Це не лише одна з основних вимог, що визначає формування та практичну діяльність персоналу, але й необхідна правова умова, без якої неможливе отримання права на здійснення посадових повноважень. Професійна компетентність державних службовців включає в себе не тільки певну сукупність суспільних вимог до суто професійних знань та умінь працівників, але й належний рівень його загальної професійної та управлінської культури, виразні організаторські здібності, системний характер та інноваційну спрямованість мислення, розвинені навички міжособистісного діалогового спілкування. Професіоналізм – це виконання державним службовцем своїх посадових обов'язків на постійній якісній основі. Професіоналізм стимулює розширення і підвищення знань, нагромадження досвіду, розвиток організаторських здібностей, постійно високий рівень службової і виконавської дисципліни, чим в сукупності з ініціативністю, чесністю і відданістю справі досягається здатність державних службовців виконувати свої службові обов'язки на високому рівні. Стосовно державної служби професіоналізм - це передусім здатність державного службовця визначати з урахуванням умов і реальних можливостей найбільш ефективні шляхи та способи реалізації поставлених перед ним завдань у межах нормативно визначених повноважень. У діяльності державного службовця можна виділити три складові професіоналізму: особистості, діяльності, самовдосконалення. Професіоналізм особистості. Управлінські здібності характеризують індивідуальні якості службовця, що зумовлюють успішне виконання ним своїх професійних обов'язків. У структурі управлінських здібностей вирізняють такі показники: загальні здібності (вони необхідні, але не самодостатні), специфічні якості (без них немає організатора) та індивідуальні якості, які дозволяють накреслити певні типи організаторів. Можемо констатувати, що тільки сукупність усіх цих характеристик може скласти узагальнений портрет організатора як діяча, значною мірою вони пов'язані із спрямованістю особистості, її підготовкою до організаторської діяльності та іншими якостями. Професіоналізм діяльності. Друга підструктура, що визначає, як службовець володіє сучасними методами наукового управління і новими технологіями соціально-культурного програмування. Для сучасного службовця важливого значення набувають знання концептуальних моделей державної культурної політики, тенденцій розвитку культурно-мистецької сфери, соціокультурних тенденцій регіону, що використовуються при розробці програми культурного розвитку регіону. Професіоналізм самовдосконалення. Це компонент, що забезпечує створення динамічної ситуації у роботі службовця. Ця динаміка реалізується за допомогою безперервної освіти. На думку фахівців, знання, що отримані у вищих навчальних закладах, вистачає на перші 3-5 років, після чого необхідна перепідготовка. Кваліфікація працівників, за сучасними даними, потребує оновлення кожні 10 років. Обов'язковою складовою підвищення кваліфікації державного службовця має бути етичність його поведінки, дотримання морально-етичних норм управління, службового етикету, оскільки він є сукупністю норм і правил, покликаних регулювати зовнішню поведінку людини, її вміння володіти собою, шанобливо ставитися до гідності іншої людини. Немало важливу роль тут грає власна оцінка своєї діяльності, саморегуляційні механізми особистості, коли формується внутрішня установка на самоудосконалення, самореалізацію. Якщо систематизувати характерні ознаки професіоналізму у діяльності державного службовця, то можна виділити такі вагомі складові, що стосуються: Знань: Конституції України, державної політики, законодавчо-нормативної бази у сфері державного управління, державної служби, управління людськими ресурсами; справи, якою займаєшся в державному органі; права, історії, економіки, фінансів, психології, педагогіки, менеджменту, прогнозування, стратегічного планування, логістики, акмеології; персоналу державного органу, звичаїв, моралі, менталітету колективу, установи, регіону, країни; рідної, іноземної мов, літератури, культури, мистецтва. Умінь: визначати перспективні, стратегічні цілі, добиватися їх реалізації, приймати виважені обґрунтовані рішення; організовувати, згуртовувати працівників на вирішення завдань, визначених державою, керівництвом; планувати день, тиждень, квартал, рік, кілька років; аналізувати наявні проблеми в економічній, соціальній сфері, державному будівництві, здійсненні регіональної політики, вносити обґрунтовані пропозиції щодо їх розв'язання з урахуванням досвіду інших країн; виділяти головні, стратегічні завдання, забезпечувати їх виконання; створювати доброзичливий моральний клімат у колективі, державному органі, установі, вирішувати проблеми, конфлікти на початковій стадії, не доводячи їх до збурень, конфліктних ситуацій; оновлювати свої знання, систематично підвищувати кваліфікацію; спілкуватися з колегами, представниками засобів масової інформації, відвідувачами, заявниками; використовувати сучасні інформаційні технології; володіти державною мовою, іноземними мовами, висловлювати думки грамотно, чітко, лаконічно, однозначно Навичок: систематично якісно виконувати свої посадові обов'язки; запроваджувати свої знання і досвід у різних ділових та суспільних ситуаціях; відкритості щодо інших, готовності до спілкування, потребу мати контакти з людьми; енергійності, наполегливості у вирішенні практичних завдань; креативності, народжувати нові ідеї, пропозиції; сили волі, доводити справи до кінця; самовитримки, саморегуляції, самоконтролю власних почуттів, емоцій, власної поведінки в складних ситуаціях; вести напружену роботу, тривалий час не стомлюючись, постійно прагнути бути кращим і робити все якнайкраще; бачити незначні деталі та зберігати їх у пам'яті; вироблення стилю життя за режимом, планувати свою діяльність; самостійності у прийнятті рішень, самому знаходити шляхи виконання завдань, брати на себе виконавську відповідальність. відчуття оточення, гостре сприйняття виникаючих потреб, контролю часу, перебігу подій. відповідальності в усіх справах та збереження при цьому власної гідності. Етики та моралі: Культура поведінки, чесність, порядність, справедливість, об'єктивність, розважливість, поміркованість, толерантність, сміливість, мужність, оптимізм, глибокодумність, любов і повага до інших людей, гідність, самоповага, надання у разі потреби допомоги тим, хто її потребує. Таким чином, професіоналізм, це - інтегральна властивість особистості, що формується у процесі певної діяльності. Одночасно - це і процес, і результат діяльності, що передбачає формування особистості, спроможної продуктивно, компетентно вирішувати соціальні, професійні і особистісні завдання. Дане поняття для державного службовця є концептуальним та складається із сукупності загальнокультурних, загальнотеоретичних і організаційно-управлінських знань, умінь, навичок, етики та самокорекції професійної діяльності.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020