.

Види правових актів державного управління та систематизація.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
90 5641
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Види правових актів державного управління та їх систематизація.

1. Загальна характеристика правових актів, які використовуються в
управлінні.

2. Галузева належність правового акту.

3. Систематизація правових актів управління.

1. Загальна характеристика правових актів, які використовуються в
управлінні

Суть та види управлінських рішень

Функція прийняття рішень безпосередньо пов’язана з цілеспрямованою
діяльністю людини. У щоденному житті кожний індивід приймає велику
кількість рішень: про вибір професії, місце роботи, формування сім’ї,
проведення відпочинку, розподіл бюджету тощо. Формування та вибір цих
рішень відбуваються емпірично: шляхом логічного мислення та інтуїції.
Деякі з них прості, інші більш складні і вимагають ретельного
обдумування.

Для управлінця прийняття рішення – це постійна і досить відповідальна
робота. Необхідність прийняття рішення пронизує все, що робить керівник
будь-якого рівня, формулюючи мету і добиваючись її досягнення. Одним із
показників діяльності керівника є його здатність приймати правильні
рішення. Як керівник, людина в процесі управління приймає рішення в
політичній, економічній, культурній та інших сферах діяльності. Наслідки
цих рішень зачіпають інтереси та впливають на життя великих спільнот, на
суспільство в цілому. Тому помилки в прийнятті рішень можуть призвести
до великих моральних і матеріальних втрат.

Про важливість рішень Джордж Гордон писав так: “Ухвалення рішень –
основа основ державного управління, як і всієї організованої людської
поведінки. У зв’язку з цим закономірною є вимога підвищення ефективності
управлінських рішень на основі наукового підходу до їх формування та
вибору. Адже ніщо так негативно та дестабілізуюче не впливає на
поведінку людей, їх спільну працю, як прийняття непродуманих,
некомпетентних, несвоєчасних рішень».

Теорія державного управління характеризується науковим підходом до
прийняття рішень. Виникла загальна теорія, розробляється методологія,
тобто технологія прийняття рішень та їх виконання, удосконалюється
процес навчання кадрів апарату управління.

Прийняття рішень у процесі державного управління складними
соціально-економічними системами пов’язане з необхідністю сприйняття та
переробки великих обсягів різнопланової інформації. Обмежені можливості
людини щодо сприйняття й опрацювання інформації призводять до
неоптимальних рішень. Тому виявлення інтелектуальних можливостей людини
здійснюється на основі використання наукового підходу. У широкому
розумінні науковий підхід передбачає наявність теорії прийняття рішень,
сукупності практичних рекомендацій, що випливають з теорії та досвіду її
застосування; комплексного використання усіх засобів для прийняття
рішень; логічного мислення та інтуїції людини, математичних методів та
обчислювальної техніки; навчання керівників теорії і практики прийняття
рішень.

Застосування наукового підходу дозволяє керівнику більш об’єктивно
оцінювати проблемну ситуацію, враховувати наявні ресурси та обмеження,
формулювати й аналізувати варіанти рішень, вибирати серед них найбільш
оптимальне та передбачати його можливі наслідки. Знання теорії прийняття
рішень – це професійна компетентність кожного керівника.

В умовах становлення демократичного суспільства та переходу до ринкової
економіки питання підвищення якості та ефективності рішень, які
приймаються і реалізуються, а також оперативність їх вирішення набувають
особливої гостроти. Управлінське рішення розглядається як процес
вироблення та реалізації раціонального варіанту проблеми чи завдання та
як фіксований правовий акт (нормативний чи індивідуальний). Ці стадії
управлінських рішень взаємозв’язані і однаковою мірою важливі як для
теорії, так і для практики державного управління.

Крім того, важливість управлінських рішень та й самої функції прийняття
рішень у процесі державного управління зумовлена тим, що:

по-перше, їх ухвалення чітко простежується як умова виконання всіх інших
функцій;

по-друге, є безпосереднім продуктом діяльності керівників усіх рівнів
управління;

по-третє, є одним із важливих засобів формування соціальних інтересів;

по-четверте, виступає однією з форм реалізації соціальних інтересів.

Можна сказати, що управлінські рішення і процес їх ухвалення являють
собою фундаментальну детермінанту (визначник) колективної (і
взаємопов’язаної з колективною) людської поведінки та спільної
комбінованої діяльності людей, зумовленої необхідністю задоволення
індивідуальних інтересів.

Управлінські рішення, відображаючи суспільні потреби та інтереси, у свою
чергу сприяють їх реалізації, формуючи спрямування поведінки людей у
сфері управлінських, адміністративно-правових відносин, змінюючи тією чи
іншою мірою їх ціннісну орієнтацію.

Державне управління як цілеспрямований вплив суб’єкта управління на
об’єкт здійснюється у вигляді сукупності взаємопов’язаних рішень.
Управлінське рішення – завершальний етап управлінського процесу. Його
значення обумовлене багатоплановістю впливу, який він справляє на
соціально-економічні та організаційні сторони об’єкта управління.
Об’єктом управлінських рішень є суспільні відносини. Саме управлінська
діяльність у конкретній дійсності не існує поза усвідомленням інтересів
відповідних учасників управлінських відносин, їх вираження та
реалізації. Науково обґрунтоване рішення є важливим спрямовуючим і
організуючим фактором діяльності суб’єкта і об’єкта державного
управління.

У системі державного управління рішення виконують цілу низку функцій:

1) спрямовуючу, тобто вказують цілі та завдання функціонування системи
управління;

2) забезпечувальну, тобто визначають шляхи і способи, сили й засоби, які
гарантують виконання даного рішення і дозволяють функціонувати системі
управління в наміченому напрямку й заданому режимі;

3) координаційну – встановлюють порядок узгодження діяльності системних
структурних елементів (службовці, підрозділи, підприємства і т.д.) при
виконанні даного рішення і визначають нормативно-правовий режим цієї
діяльності. Завданням управлінської діяльності є координація
індивідуальних і колективних цілей, підпорядкування індивідуальної праці
інтересам спільної діяльності, спрямування роботи всіх членів тієї чи
іншої соціальної спільноти на досягнення загальних цілей і завдань;

4) стимулюючу, тобто визначають такі умови, в яких повністю
розкриваються і розвиваються здібності працівників при виконанні
конкретних службових завдань.

Управлінські рішення необхідно приймати у зв’язку із тиском зовнішніх та
внутрішніх впливів. Реалізація цілей будь-якої організації
забезпечується шляхом прийняття і виконання численних рішень.
Управлінські рішення спрямовані на розв’язання проблем і максимальне
наближення до заданої мети. Своєчасно прийняте науково обґрунтоване
рішення стимулює досягнення мети. Рішення, яке прийняте із запізненням,
знижує результативність праці колективу чи окремих виконавців.

Управлінські рішення – це сукупний результат творчого процесу суб’єкта
управлінської діяльності та дій колективу (об’єкта управління) для
вирішення конкретної ситуації, що виникла у зв’язку з функціонуванням
системи. Управлінські рішення є соціальним актом, що організовує і
спрямовує в певне русло діяльність певного колективу та виконує роль
засобу, який сприяє досягненню мети, поставленої перед підприємством.

Управлінське рішення – це розумово-вольовий акт, який містить ідею про
шляхи, засоби, форми і методи досягнення певних політичних,
соціально-економічних або виробничих цілей в існуючій на даний момент
соціальній чи виробничо-практичній ситуації.

Управлінське рішення приймається суб’єктом управління на основі
збирання, обробки та аналізу інформації про стан і перспективи розвитку
підпорядкованого об’єкта управління з урахуванням їх спільних інтересів
та інтересів усього суспільства.

Потреби суспільного життя людей на даному етапі його розвитку визначають
цілі (бажані результати) і вибір засобів їх досягнення на всіх рівнях
державного і громадського управління.

Кожне рішення, незалежно від того, на якому рівні управління воно
приймається, відтворює не лише волевиявлення і наміри людей, а й їхні
потреби та інтереси, що зумовлюються фактичним змістом і перспективами
розвитку суспільного життя.

Як інструмент управлінської діяльності та форма вияву волі суб’єкта
управління щодо підпорядкованого йому об’єкта управлінське рішення
визначає вибір з певної множини можливих варіантів управлінського впливу
на діяльність об’єкта управління такого варіанта, який найбільшою мірою
відповідав би конкретним цілям і фактичним обставинам його
функціонування.

Зміст управлінського рішення, таким чином, виражається у формулюванні
відповідей на запитання про те, в якому порядку, в які строки, якими
засобами, з якими затратами сил, при якому розподілі обов’язків, прав та
відповідальності, а також за якої організації контролю і з якими
результатами повинен бути здійснений управлінський вплив, передбачений
даним рішенням. Практично всі основні питання, які можуть виникнути в
ході здійснення наміченого курсу дій, повинні знайти, відображення у
змісті управлінського рішення, щоб його виконавці мали чітку програму
діяльності, зорієнтовану на чітко визначені й усвідомлені цілі. Ця
програма може бути викладена в усній, письмовій або іншій спеціальній
формі (наприклад, зафіксована за допомогою магнітної плівки, відтворена
графічним або цифровим зображенням тощо).

У вузькому розумінні під управлінським рішенням є вибір альтернативи, що
реалізується в нормативно-правовому акті, який спрямований на вирішення
конкретної проблемної ситуації. В кінцевому підсумку управлінські
рішення є результатом управлінської діяльності. В більш широкому
розумінні управлінські рішення розглядають як основний вид управлінської
праці, сукупність взаємопов’язаних, цілеспрямованих і логічно
послідовних управлінських дій, що забезпечують реальність управлінських
завдань. У цьому плані треба відзначити, що:

– рішення передбачає наявність можливих варіантів дій та вибору одного з
них у відповідності з існуючими обставинами, інтересами і потребами, при
цьому вибір варіанту дій є результатом свідомої, розумово-психологічної
діяльності керівника;

– необхідність та головний зміст рішення визначається метою спільної
діяльності. З мети воно виходить, на її досягнення орієнтується;

– управлінське рішення володіє активізуючою та організуючою силою;

– в основі управлінського рішення лежить організаційна діяльність людей.

Головна особливість управлінських рішень, яка відрізняє їх від інших
рішень, полягає в тому, що їх метою є забезпечення оптимальних умов
спільної діяльності людей. Таким чином, управлінське рішення як форма
виявлення волі суб’єкта власності чи його представника (органу,
посадової особи – керівника) по відношенню до підпорядкованого об’єкта
являє собою результат відбору з численних варіантів поведінки
управлінської системи такого, що більше за інших відповідає конкретній
ситуації та цілям функціонування даної системи на відповідному етапі її
розвитку.

Стадії процесу розробки і прийняття рішень:

розробка і постановка мети;

вибір і обґрунтування критеріїв ефективності та можливих наслідків
рішень, які приймаються;

розгляд варіантів рішень, які приймаються;

вибір і кінцеве формулювання рішення;

прийняття рішення;

доведення рішень до виконавців;

контроль за виконанням рішень.

Управлінські рішення класифікують за такими ознаками:

за роллю в досягненні цілі організації: стратегічні, тактичні,
оперативні.

за часовим горизонтом: прогнозні, планові, оперативні.

за результатами: вірогідні, детерміновані.

за ступенем ефективності: оптимальні, раціональні.

за ступенем жорсткості (або за характером дій): директивні, нормативні,
рекомендаційні, орієнтуючі, методичні, дозволяючі.

за періодом дії: довгострокові, середньострокові, короткострокові.

за функціональним змістом (призначенням): плануючі (планові),
організуючі (організаційні), координуючі, активізуючі, регулюючі,
контролюючі (контрольні).

за широтою охоплення: вибіркові, систематичні, суцільні.

за об’єктами: виробничі, фінансові, кадрові.

за способом прийняття: одноосібні (індивідуальні), сумісні
(колективні), консультативні, парламентські.

за ступенем універсальності: загальні, спеціальні.

за визначеністю: запрограмовані, незапрограмовані.

за наслідками: ризикові, безризикові.

за ступенем повноти інформації: прийняті в умовах визначеності,
прийняті в умовах невизначеності, прийняті в умовах ризику.

за характером: творчі, стандартні, прийняті за аналогією, прийняті
автоматично (інтуїтивно).

за альтернативністю: безальтернативні – мають лише один варіант дій,

бінарні – передбачають два протилежних варіанти дій,

багатоваріантні – мають декілька різних варіантів дій, із яких необхідно
вибрати оптимальний,

інноваційні – штучно складаються із елементів, які підходять, і раніше
були відкинуті. Так формується принципово новий варіант.

за напрямом впливу: внутрішні, зовнішні.

за методами підготовки: креативні, евристичні, репродуктивні.

Мескон М., Альберт М. і Хедоурі Ф. виділяють організаційні, інтуїтивні й
раціональні рішення.

Організаційні рішення – це вибір, який повинен зробити керівник, щоб
виконати обов’язки, зумовлені посадою. Мета організаційного рішення –
забезпечення руху до поставлених перед організацією завдань.
Організаційні рішення ділять на дві групи: запрограмовані і
незапрограмовані.

Запрограмовані рішення – це такі рішення, що однозначно диктуються
обставинами, постійно повторюються. Вони пропонують набір стандартних
дій, вимагають від керівника інструктажу, сигналу про початок дій,
контролю, стимулювання.

Незапрограмовані рішення пов’язані з унікальними ситуаціями, пропонують
нестандартні дії та вимагають від керівника дослідження проблем,
розробки альтернатив, вибір варіантів, навчання підлеглих.

Інтуїтивні (адаптаційні) рішення ґрунтуються на припущенні, що вони
засновані на «шостому почутті» і на тому, що вибір правильний. Вони
приймаються за умов, що є досвід роботи і відсутність часу. Недоліком
цих рішень є відсутність гарантії успіху.

Адаптаційні рішення базуються на аналогії з минулими успішними діями.
Вони приймаються за умов, що є добрі загальні знання, досвід, здоровий
глузд. Недоліками такого рішення є те, що здоровий глузд зустрічається
рідко, необхідний досвід може бути відсутній, обставини можуть не
відповідати тим, які уже були.

Раціональні (аналітичні) рішення ґрунтуються на всесторонньому науковому
аналізі, наявності можливостей дослідження проблеми. Недоліком таких
рішень можуть бути великі затрати часу та засобів.

Класифікацію рішень слід розглядати як складовий логіко-пізнавальний
процес, який дає змогу упорядковувати їх і виявити загальні
закономірності та характерні особливості, властиві окремим їх
різновидам. Для кожного виду рішень розробляють систему інформації, що
орієнтує керівників при підготовці рішень, у виборі кращого варіанта
рішення та його реалізації.

Вимоги до управлінських рішень.

Наукова обґрунтованість передбачає розробку рішень з врахуванням
об’єктивних закономірностей розвитку об’єкта управління, які знаходять
своє відображення у технічних, економічних, організаційних та інших
аспектах його діяльності.

Цілеспрямованість зумовлена самим змістом управління і передбачає, що
кожне управлінське рішення повинно мати мету, чітко пов’язану із
стратегічним планом розвитку об’єкта управління.

Кількісна і якісна визначеність. Вимога кількісної визначеності
управлінських рішень задовольняється встановленням конкретних, виражених
у кількісних показниках, результатів реалізації рішення, яке
розробляється. Результати, які не мають кількісного вимірювання, мають
бути охарактеризовані якісно.

Правомірність. Будь-яке управлінське рішення повинне випливати з
правових норм та виходити з компетенції структурного підрозділу
управління чи посадової особи.

Оптимальність. Вимога оптимальності зумовлює потребу в кожному
конкретному випадку вибору такого варіанту рішення, який відповідав би
економічному критерію ефективності діяльності (наприклад, максимум
прибутку при мінімальних витратах).

Своєчасність рішень означає, що вони повинні прийматися у момент
виникнення проблеми, порушень, відхилень у перебігу господарських
процесів.

Комплексність управлінських рішень передбачає врахування всіх
найважливіших взаємозв’язків та взаємозалежностей діяльності
організацій.

Гнучкість. Будь-яке всебічно обгрунтоване рішення в управлінській
динамічній системі може потребувати коректив, а інколи і прийняття
нового рішення.

Повнота оформлення. Необхідно, щоб форма викладу рішення виключала
непорозуміння або двозначність у розумінні завдань. Рішення слід
формулювати чітко, лаконічно.

Правові акти державного управління

Насамперед треба зазначити, що будь-який правовий акт, який
застосовується в управлінських процесах, є наслідком управлінського
рішення. Для того щоб управлінське рішення набуло юридичної сили і стало
обов’язковим для виконання тими, кому адресовані його вимоги, воно, як
правило, повинно бути втілене у встановленій законом формі усних або
письмових юридичних приписів, тобто актів управління, на основі яких
розгортається практична діяльність людей. Акти управління – це юридична
форма управлінських рішень. Вони надають рішенням юридичної сили,
роблять їх обов’язковими для виконання. Матеріальним змістом будь-якого
акта управління є відповідне управлінське рішення.

Однак не всі управлінські рішення обов’язково втілюються в актах
управління. Деякі з них можуть бути реалізовані як виданням актів
управління, так і за допомогою інших форм управлінської діяльності
(організаційно-технічними діями, інструктивно-роз’яснювальною і виховною
роботою тощо). За певних конкретних обставин суб’єкт управління може
прийняти рішення не реагувати на ситуацію, яка склалася в процесі
функціонування відповідного об’єкта, і, щоб стабілізувати обстановку, не
вживати жодних активних дій. У таких випадках акт управління не
видається взагалі, хоча управлінське рішення, безумовно, приймається.

Крім того, зміст одного рішення може бути втілений у кількох актах
державного управління, і, навпаки, кілька рішень можуть забезпечувати
змістовну характеристику багатьох організаційно-управлінських дій, які
реалізуються відповідно до приписів єдиного акта .управління.

Головне полягає в тому, що акти управління як найважливіша правова форма
державного управління забезпечують “переклад“ змісту управлінських
рішень на юридичну мову державно-владних вимог і приписів. Вони роблять
управлінські рішення юридично обов’язковими програмами діяльності
конкретних об’єктів управління – підприємств, установ, трудових
колективів, галузей народного господарства тощо.

Правові акти державного управління – це вольові владні дії державних
органів (службових осіб), які вони здійснюють на підставі законів та на
виконання їх у процесі реалізації функцій державного управління і які
спрямовані на встановлення (зміну, скасування) правових норм або
виникнення (зміну, припинення) конкретних правових відносин.

Серед інших правових актів (законів, постанов Верховної Ради, указів
Президента тощо) акти управління виділяються передусім тим, що вони є
основною юридичною формою виконавчої та розпорядчої діяльності державних
органів управління. За їхньою допомогою органи управління вирішують ті
завдання, які належать до їх компетенції, здійснюють керівництво
господарською діяльністю і соціально-культурним будівництвом, визначають
компетенцію, форми і методи функціонування підпорядкованих державних
органів, підприємств та організацій, встановлюють права і обов’язки
громадян і громадських організацій у сфері управління, застосовують
засоби морального і матеріального впливу до працівників державного
апарату, реагують на неправомірні дії службових осіб, громадян та
організацій, створюють умови для запобігання правопорушенням і
забезпечення законності та правопорядку.

Правові акти державного управління відображають практично всі сторони
діяльності державних органів у сфері управління. Реалізація
творчо-конструктивної функції актів управління забезпечується тим, що на
їх основі безпосередньо формулюються нові або змінюються чинні правила
поведінки у сфері управління, виникають і змінюються конкретні правові
відносини, скасовуються застарілі норми поведінки тощо.

Інакше кажучи, акти управління – це різновид правових актів, у яких
відображаються владні приписи органів державного управління (або
службових осіб), спрямовані на встановлення або застосування правових
норм (правил поведінки) у сфері державного управління.

Як різновид правових актів акти управління мають деякі загальні риси,
притаманні усім видам правових актів.

По-перше, вони є виявом одного з елементів державно-владних повноважень
відповідних державних органів. Державні органи управління видають ці
акти і забезпечують їх виконання здійсненням контролю та застосуванням
організаційно-правових засобів виховного і примусового характеру.

По-друге, у правових актах державного управління відображено правові
приписи, сформульовані від імені держави. Вони є виявом державної волі,
а тому обов’язкові для всіх, кому адресовані, і для органів, які їх
видали. У зв’язку з цим законодавство встановлює спеціальний порядок
зміни та скасування правових актів державного управління.

По-третє, правові акти державного управління спрямовані на досягнення
певного юридичного результату: встановлення, зміну або скасування правил
поведінки, виникнення, зміну та припинення правових відносин.

На відміну від інших правових актів акти управління – це форма
виконавчо-розпорядчої (управлінської) діяльності. Вони мають підзаконний
характер і є засобом реалізації завдань та компетенції органів
державного управління. Підзаконний характер актів управління означає, що
їх невідповідність вимогам закону тягне за собою скасування, оскільки
закон має вищу юридичну силу порівняно з будь-яким актом управління
незалежно від того, який орган – вищий, центральний чи місцевий – його
видав.

Службове призначення правових актів акти управління (а саме визначення
їх як основного засобу реалізації компетенції органів державного
управління вказує на головну специфіку і мету їх видання) – вирішення
завдань державного управління у процесі виконавчо-розпорядчої
діяльності, яка здійснюється на основі вимог законів і пов’язана з
повсякденним керівництвом господарським, соціально-культурним і
адміністративно-політичним будівництвом.

Отже, правові акти державного управління є специфічним знаряддям
здійснення державно-владних функцій, за допомогою якого регулюються та
стимулюються у своєму розвитку суспільні відносини, що виникають у сфері
державного управління – одного з найважливіших видів державної
діяльності.

Правові акти державного управління – це владні, односторонні підзаконні
акти органів державного управління, що вироблені в процесі
виконавчо-розпорядчої діяльності.

Акти державного управління – це єдиний спосіб створення і застосування
правових норм у процесі державно-управлінської діяльності.

Особливості актів державного управління:

1) це правовий акт органів та посадових осіб держави;

2) це управлінське рішення;

3) це форма управлінської діяльності держави;

4) це правові акти компетентних органів;

5) це владні дії державних органів управління;

6) це правові акти, що створюють певний правовий ефект;

7) це акти управління державно-владного характеру;

8) це підзаконні акти;

9) це правові акти, що виступають варіантом управлінського рішення;

10) це правові акти державного управління, що приймаються повноважним
суб’єктом державно-управлінської діяльності;

11) це одностороннє волевиявлення повноважного суб’єкта державного
управління;

12) це правовий акт, що визначає правила належної поведінки в сфері
державного управління;

13) це правовий акт державного управління, що може бути опротестований в
установленому порядку;

14) це правовий акт державного управління, що викликає юридичні
наслідки;

15) це особливий порядок видання правового акту державного управління;

Акт державного управління – це офіційний припис, який заснований на
законі, прийнятий суб’єктом управління на будь-якому рівні державної
ієрархії в порядку одностороннього волевиявлення і в межах його
компетенції з додержанням встановленої процедури та форми і тягне за
собою певні юридичні наслідки.

Акти управління є різновидом управлінських рішень, за допомогою яких
здійснюється управління народногосподарським комплексом,
соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною
діяльністю держави.

Акт державного управління – це підзаконний акт. Підзаконний характер
актів державної виконавчої влади полягає в їх точній відповідності
закону. Видання актів управління є частиною управлінської діяльності і
одним із видів правових актів держави.

Акти управління спрямовані на досягнення конкретного, оперативного
керівництва. За їх допомогою здійснюється реалізація норм права в
процесі управлінської діяльності, забезпечується необхідна поведінка
учасників адміністративних правовідносин. Акти управління є основою
виникнення відповідних правових відносин.

Акти управління встановлюють певні правила поведінки – приписи, дозволи,
заборони. Вони захищають права і законні інтереси громадян, державних і
недержавних організацій, охороняють державну безпеку і громадський
порядок і т.ін. В актах державного управління містяться обов’язкові до
виконання приписи, якими на громадян, державні та недержавні
організації, посадових осіб покладаються певні правила поведінки: їх
права, обов’язки, відповідальність.

Акти управління є односторонньо вольовими актами. Владність цих актів
полягає в тому, що згода на їх виконання з боку тих чи інших осіб або
організацій, яким вони адресовані, не потрібні. Але це не означає, що
всі акти управління носять імперативний характер. Багато в чому
адміністративні правовідносини характеризуються тим, що праву однієї
сторони відповідає обов’язок іншої, і навпаки. В сучасних умовах існує
значна кількість актів виконавчої влади, що містять приписи науково
обгрунтованих рекомендацій.

Акти державного управління приймаються суб’єктами управління тільки в
межах їх компетенції і у певній формі.

Акти управління залежно від їх зовнішнього прояву є усними, письмовими
та конклюдентними. Акти, розраховані на багаторазове використання, мають
письмову форму.

Акти управління мають юридичну природу і є обов’язкові для тих, кому
вони адресовані. Виконання актів управління гарантується авторитетом
виконавчої влади, а в разі необхідності забезпечується примусовою силою
держави.

Акти управління незалежно від змісту повинні носити творчий характер,
спрямований на розбудову України як суверенної, незалежної,
демократичної, соціальної та правової держави.

Акти органів виконавчої влади діють у системі юридичних актів України.
Тому виникає необхідність з’ясувати відмінність актів державного
управління від інших юридичних актів – законів, актів правосуддя,
прокурорських актів, актів, що діють у сфері цивільно-правових відносин,
актів громадських об’єднань та ін.

Відмінність актів державного управління від інших актів визначається
специфікою призначення органів виконавчої влади в загальній системі
управлінської діяльності. Згідно ст. 6 Конституції України державна
влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади
здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і
відповідно до законів України. Отже, акт державного управління
відрізняється від закону тим, що :

а) в системі правових актів закон має вищу юридичну силу;

б) будь – який акт державного управління повинен бути виданий на основі
закону (безпосередньо чи опосередковано);

в) жодний акт державного управління не може скасувати або змінити закон;

г) закон може скасувати або призупинити дію акта управління;

д) в разі, якщо акт державного управління суперечить закону, діє закон.

Акти управління за змістом, юридичними властивостями, порядком
прийняття, скасування, оскарження, виконання відрізняються від судових
актів (рішень, вироків, ухвал). Судові акти – це правова форма вияву
правосуддя . Суд застосовує норми права щодо окремих фактів порушення
права або спорів. Судові акти завжди є індивідуальними. Це акти
застосування норм права відносно окремих осіб, що є учасниками процесу.
Такі акти не містять у собі норм права. Акти управління вміщують не
тільки конкретні приписи, а й нові правові норми. Судові акти
приймаються тільки на підставі закону, а судді при здійсненні правосуддя
незалежні і підкоряються лише закону. Акти управління приймаються на
підставі як закону, так і вказівок вищих органів управління.

Акти управління відрізняються від цивільно–правових актів за юридичною
природою та підставами прийняття. Цивільно–правові акти (двосторонні чи
односторонні) завжди є результатом взаємного волевиявлення учасників
правовідносин, тоді як акти управління – це односторонні владні
волевиявлення, котрі не вимагають згоди іншої сторони. В разі незаконної
угоди відповідальність перед державою несуть обидві сторони, а за
незаконне прийняття акта державного управління відповідальність несе
той, хто його прийняв.

Акти державного управління відрізняються від актів прокурорського
нагляду (протесту, подання, припису, постанови). Акти прокурорського
нагляду – це форма реагування прокурора на порушення законності. Вони не
мають ні вказівок управлінського характеру, ні норм права.

Від актів громадянських організацій, об’єднань громадян (рух, конгрес,
асоціація, фонд, спілка тощо) акти державного управління відрізняються
за своєю юридичною природою. Об’єднання громадян – недержавні
організації, дія їх актів поширюється тільки на членів цієї організації,
а їх виконання забезпечується можливостями самої організації. Акти
громадських організацій не мають державно-владного характеру. Якщо ж
порушуються акти управління, то застосовуються заходи державного
примусу. Але коли виконання державних функцій покладається на громадську
організацію (наприклад, на товариство захисту прав споживачів), то акти
громадських організацій за своєю юридичною природою є аналогічними
актами органів державної виконавчої влади.

Акти управління істотно відрізняються від документів, що мають юридичне
значення, та від службових документів. Документи, що мають юридичне
значення (паспорт, посвідчення, атестат, диплом про закінчення вищого
навчального закладу), не встановлюють, не змінюють, не припиняють
правовідносин. Складені за встановленою формою, вони свідчать про певні
факти або стани. Акт державного управління завжди спрямований на
виконання, зміну або припинення адміністративно – правових відносин.

Службові документи (довідки, акти обстежень, рапорти, доповідні записки,
характеристики та ін.) не мають юридичного значення, але вони є
джерелами інформації. На підставі службових документів, як і документів,
що мають юридичне значення, можуть бути прийняті акти державного
управління. Наприклад, на підставі характеристики, складеної на
держаного службовця, всебічного розгляду виконання основних обов’язків,
професійного рівня працівника та його ділових якостей атестаційна
комісія приймає одне з таких рішень: відповідає займаній посаді;
відповідає займаній посаді в разі виконання певних умов (здобуття
освіти, проходження перепідготовки, стажування на відповідній посаді,
вивчення іноземної мови тощо); не відповідає займаній посаді.

Акти державного управління можуть виступати як певні юридичні факти, на
підставі яких виконуються, змінюються та припиняються адміністративні
правовідносини.

Акти управління можуть бути основою для прийняття інших актів. Факт
реєстрації шлюбу як адміністративно-правовий акт тягне за собою появу
сімейних та цивільно-правових відносин. Тому акти державного управління
призводять до виникнення не тільки адміністративно-правових, а й
трудових, сімейних, цивільно-правових відносин та ін. Акти державного
управління можуть виступати як умова дійсності цивільно-правових,
земельних, трудових та інших актів.

Акти державного управління можуть служити законними доказами для судів
загальної юрисдикції, бути підставою для порушення справ про
адміністративні правопорушення, наприклад, протокол про порушення правил
дозвільної системи або громадського порядку. Акти управління можуть бути
юридичною підставою для придбання громадянином суб’єктивного права або
звільнення його від конкретного обов’язку.

В основі класифікації актів державного управління покладені найбільш
істотні їх ознаки, що дає можливість з’ясувати їх правову природу і
значення у здійсненні завдань державного управління. Класифікація актів
управління проводиться за різними критеріями. В науці адміністративного
права акти управління класифікуються:

за юридичними властивостями акти державного управління поділяються на
нормативні, індивідуальні та змішані Нормативні акти встановлюють
загальні правила поведінки, норми права. Вони регламентують однотипні
суспільні відносини у певних галузях. Ці акти, як правило, призначені на
довгострокове та багаторазове їх застосування.

Індивідуальні акти вирішують конкретні питання управління і не містять у
собі норм права. Тому їх прийнято називати актами застосування норм
права. Видання індивідуальних актів спрямоване на їх одноразове
застосування відносно конкретних випадків, ситуацій, обставин.

Змішані акти є різновидом актів управління, вони містять як норми права,
так і рішення щодо конкретних управлінських справ та ненормативні
приписи.

за дією в просторі діють або на всій території держави, або на території
її адміністративно-територіальних одиниць.

за характером компетенції органів, які видають їх загальнодержавні,

локальні (місцеві).

за органами, які видають акти (за суб’єктами видання) акти, які
видаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними
та місцевими органами виконавчої влади.

Поняття нормативно-правового акта і його відмінність від інших правових
актів

Правовий акт – акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта
права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни,
скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни,
припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних
правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними
правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у
вигляді письмового документа (акту-документа).

Ознаки правового акту:

1) виражає волю (волевиявлення) уповноваженого суб’єкта права, його
владні веління;

2) має офіційний характер, обов’язковий для виконання;

3) спрямований на регулювання суспільних відносин;

4) встановлює правові норми, а також конкретні правовідносини;

5) може бути актом-документом, зміст якого фіксується у встановленій
законом документальній формі, і актом-дією, за допомогою якого виникає
юридичний результат (встановлення правових норм, їх застосування і
т.д.);

6) становить юридичний факт, що спричинює певні правові наслідки.

Нормативно-правовий акт – офіційний акт-волевиявлення (рішення)
уповноважених суб’єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові
норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт
правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий
акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення,
зміну або скасування дії норм права.

Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію
юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб
існування і вираження норм права. Ознаки нормативно-правового акту:

1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави
(правотворчими органами) або народом (через референдум);

2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко
формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

3) приймається з дотриманням певної процедури;

4) має форму письмового акту-документа і точно визначені реквізити:

а) вид акту (закон, указ, постанова);

б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд,
місцевий орган влади);

в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів
України приймаються без заголовка);

г) дата ухвалення акту;

ґ) номер акту;

д) дані про посадову особу, яка підписала акт;

5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою
відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони
публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос
України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів – у
збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур’єр»; закони і
підзаконні акти – у часописі «Офіційний вісник України»).

Структура нормативно-правового акту залежить від його специфіки і виду,
припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи.

Основні структурні елементи нормативно-правового акту:

1. Преамбула – вступна частина, безстатейний (такий, що не містить норм
права) загальний вступ, у якому дається обґрунтування закону,
визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні
положення. Зараз преамбули в законах зустрічаються рідко.

2. Пункти, статті – містять вихідні одиниці нормативно-правового акта –
нормативні розпорядження. Через нормативне розпорядження стаття
співвідноситься з нормами права.

Статті можуть поділятися на частини, а пункти – на абзаци і підпункти. І
статтю, і частини, із яких вона складається, прийнято позначати
скорочено початковими буквами: статтю – «ст.», а частини (абзаци) статей
– «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини
(абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.

3. Глави – є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

4. Розділи – об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових
актах. Можлива й інша ситуація, коли статті, пункти об’єднуються в
розділи, а розділи – у глави.

5. Частини – найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у
кодексах.

Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта:

1) зазвичай правова норма міститься в одній статті, чим полегшується її
ухвалення;

2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібні декілька
статей;

3) іноді в одній статті містяться декілька норм права.

Відмінність між нормативним актом та іншими правовими актами (зокрема,
актом тлумачення норм права і актом застосування норм права) полягає в
тому, що:

По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми,
встановлює нові права і обов’язки, яких раніше не було, або змінює
(скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт
тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми.

По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального
характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосування норм права) має
індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або
вирішення конкретної юридичної справи.

Види нормативно-правових актів

за формою вираження: 1) письмовий (акт-документ);

2) усний (заяви, розпорядження, накази, вказівки);

3) конклюдентний (акт-дія).

за юридичною субординацією: • нормативні, що регулюють певну сферу
суспільних відносин і є загальнообов’язковими.

Призначення нормативних актів державного управління:

а) конкретизація норм вищої юридичної сили;

б) визначення типових правил поведінки в галузі державного управління;

в) втілення соціально-економічних програм;

г) визначення організаційно-правового статусу суб’єктів державного
управління;

д) встановлення необхідних обмежень і заборон;

є) формування зв’язків і способів взаємодії учасників управлінських
відносин;

є) забезпечення охорони встановленого у галузі державного управління
порядку правовідносин;

• індивідуальні (ненормативні, правозастосовчі, правовиконавчі. акти
реалізації норм адміністративного права), що породжують права і
обов’язки лише у тих конкретних суб’єктів, яким вони адресовані, у
конкретному випадку;

• інтерпретаційні (акти тлумачення норм права), що мають допоміжний
характер і, як правило, «обслуговують» нормативні акти.

Слід мати на увазі, що, крім зазначених класичних актів – нормативних,
індивідуальних, інтерпретаційних – є акти змішаного
нормативно-конкретного змісту, тобто такі, що складаються з нормативних
і індивідуальних норм. Вони притаманні ряду правових систем
романо-германського типу.

Є нетипові (спеціалізовані) акти – акти, що затверджують положення,
правила статутів, або акти, що складаються з декларацій, закликів,
звернень.

за юридичною чинністю: • закони;

• підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта повинна визначатися
Конституцією і законом про нормативні акти. Юридична чинність
нормативно-правового акта – це його специфічна властивість мати точно
позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною
обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом
нормотворчості.

за сферою дії: • загальні;

• спеціальні;

• локальні.

за межами дії: діють на всій території без обмежень у часі;

діють на всій території протягом певного терміну;

діють на частині території без обмежень у часі;

діють на частині території протягом певного терміну.

за характером компетенції органів, які видають акти: акти загального,
галузевого і функціонального управління

за характером волевиявлення: • акти встановлення норм права;

• акти заміни норм права;

• акти скасування норм права.

за галузями законодавства: • цивільні;

• кримінальні;

• адміністративні;

• кримінально-процесуальні;

• адміністративно-процесуальні та ін.

Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються
галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс,
Кримінально-процесуальний кодекс).

за суб’єктами нормотворчості в Україні (за положенням органів, що їх
видають): Верховна Рада України – закони і постанови;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим – постанови (з питань, що
носять нормативно-правовий характер) і рішення (з питань
організаційно-розпорядчого характеру);

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і
розпорядження.

Міністри, голови державних комітетів, керівники відомств видають відомчі
акти: накази, постанови, інструкції, правила, положення в межах своєї
компетенції.

голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій –
розпорядження;

місцеві ради, їх виконавчі комітети – рішення; керівники їхніх управлінь
і відділень – нормативні накази;

адміністрація державних підприємств, установ, організацій – нормативні
накази, статути, положення та інструкції.

(Наказ – це прямий, обов’язковий акт органів виконавчої влади (їх
керівників) щодо певної особи або осіб, що містить вимогу необхідності
вчинення якоїсь дії або утримання від неї.

Інструкція – відомчий нормативний акт державного управління, яким
встановлюється процедура, роз’яснюються умови застосування будь-якого
законодавчого чи нормативного акта.

Розпорядження – акт державного управління, який приймається в
одноособовому порядку).

Вимоги, що висуваються до актів державного управління:

1. Вимоги загального характеру: об’єктивна необхідність, актуальність;
стабільність.

2. Спеціально-юридичні вимоги:

– підзаконність актів державного управління. Вона виявляє себе у тому,
що юридична сила акту державного управління передається йому законом або
нормативним актом органів виконавчої влади вищого рівня. Тому
управлінський акт має точно і повністю відповідати меті, приписам
вимогам законодавчого акта, на виконання якого його видано. Лише
підзаконні акти є дійсними актами, тобто такими, що здатні виявляти свою
юридичну дію;

– видання актів державного управління в межах компетенції державного
органу. Порушення меж правового регулювання, яке визначене органу
законодавчим актом, робить акти цього органу незаконними, а отже
недійсними. Акти державного управління є некомпетентними, коли їх автори
беруть на себе повноваження інших органів державного управління або
порушують повноваження законодавчого органу, суду;

– проект акту управління має пройти чотири стадії: підготовка проекту
акту; узгодження проекту; прийняття акту; доведення до виконавців.

3. Організаційно-технічні вимоги полягають у дотриманні правил їх
оформлення. Дотримання форми актів – одна з перших умов їх правомірності
та дієвості. Правові форми актів управління подаються у Конституції,
законодавчих актах, в єдиній державній системі діловодства. Правова
форма акту державного управління – це спосіб зовнішнього вираження
приписів органів управління. Це також спосіб викладення правового
матеріалу в письмових актах.

У чинності актів державного управління розрізняють чотири юридичні
стани:

припинення; 2) зупинення; 3) зміна;4) скасування їх дії.

Припинення – дія закономірна, вона не зумовлена будь-якими подіями.
Підстави для припинення дії актів:

а) загальним є правило, що із введенням у законну силу нового акту
державного управління автоматично припиняє свою силу акт з того самого
питання, виданий раніше, хоча б у новому і не містилася вказівка на його
припинення;

б) закінчення строку, на який було видано акт;

в) досягнення мети, поставленої перед актом (реалізація правових
відносин, виконання приписів акту та ін.);

г) зникнення адресата акту (ліквідація юридичної особи, смерть носія
прав та обов’язків).

Зупинення дії незаконних актів – тимчасовий правовий захід, що передує
процесу оспорювання законності акту в судовому порядку.

Скасування правового акту виявляється у визнанні нечинним цілого акта
або окремих його приписів, положень.

Дія нормативно-правового акта в часі, в просторі і за колом осіб.

Розглянемо дане питання на прикладі закону, який, як і будь-який інший
нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в трьох «вимірах»:

1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну
чинність;

2) у просторі, на який поширюється дія закону;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у
них виникають юридичні права і обов’язки.

Дія нормативно-правового акта в часі

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і
припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію
від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної
сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти:

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України).

2. З моменту опублікування.

3. З часу, який позначено в самому законі.

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію.
В Україні, як правило, початок дії закону визначається у спеціальній
постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня
опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної
умови (ухвалення іншого закону та ін.).

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було
постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території
України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного
опублікування.

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію
з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.
Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

Відповідно до Конституції України закони, що визначають права і
обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку,
встановленому законом, є нечинними .

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів:

негайна дія;

коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випадки лише «уперед»;
усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не підпадає;

зворотна дія (зворотна сила) закону;

коли закон поширюється на всі випадки і «вперед», і «назад», тобто і на
випадки, що відбувалися раніше, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає
визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх
вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на
майбутні закони в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові
закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б
хаос у суспільстві.

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям)
зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили
кримінальному закону, який скасовує або пом’якшує кримінальну
відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Воно повинно бути відтворене
в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У
ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «…не може призначатися важче
покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення
кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом
встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного
злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України
1996 р. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або
скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння,
які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

• у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

• у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим
законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути
скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його
невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого
питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акту в просторі

Дія нормативно-правового акту у просторі може бути територіальною і
екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акту окреслена територією держави
(Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним
суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни,
нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим – на власну територію
в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією
Автономної Республіки Крим.

Під територією держави розуміється її:

• суходольний простір – земна територія;

• водний простір – внутрішні води усередині державних меж і
територіальні води в межах 12 морських миль;

• повітряний простір над державними межами – на висоті до 35 кілометрів;

• надра;

• військові і торговельні судна у відкритому морі;

• повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

• космічні об’єкти під прапором і гербом держави;

• трубопроводи;

• підводні кабелі і нафтові морські вишки;

• території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними
договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами
її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав – порядок, відповідно до
якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на
території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або
перебувають на власній національній території і підвладні законам і
юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються
військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування
знаходяться на її території, але розглядаються як частина території
держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обґрунтування
дипломатичних привілеїв та імунітетів – особливих прав і привілеїв,
якими наділяються дипломати і члени їх сімей. Є чимало випадків, коли
політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни,
ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом
екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині
екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести
до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється
загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на
території його дії і є суб’єктами відносин, на які він розрахований.

Усі особи – це:

• громадяни держави;

• іноземці;

• особи без громадянства (апатриди);

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

• усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які
не користуються правом екстериторіальності.

Види законів у дії за колом осіб:

1. Загальні – розраховані на все населення. Низка законів, насамперед
кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх
перебування.

2. Спеціальні – розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються
на всіх індивідуальних і колективних суб’єктів, інші – лише на конкретну
категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів
тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і
обов’язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються
окремі права і на них не покладаються певні обов’язки: обирати і бути
обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі
в збройних силах.

3. Виняткові – роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і
урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі
інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів,
військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на
території невласної держави, наділені імунітетом – дипломатичним,
консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю.
Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях,
пов’язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети
(виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування
до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і
дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти
та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної,
адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед
державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають
фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення
багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна
об’явити персоною нон-грата, але до них не можуть бути застосовані
заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом
користуються також службовці міжнародних організацій на підставі
статутів цих організацій або спеціальних угод.

2. Галузева належність правового акту

Закони, їх структура і види та законодавчий процес.

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони. Закон –
основна категорія законодавчої системи країни. Тому його вивчення займає
центральне місце в юридичній теорії і законодавчій техніці.

Закон – нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної
влади або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який
регулює найважливіші питання суспільного життя, встановлює права і
обов’язки осіб, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням
особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності
означає таке:

– закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його скасувати або змінити;

– усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій,
комерційних корпорацій) перебувають під дією закону, є підзаконними.
Вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Можна сформулювати наступні основні і найважливіші ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб’єктів влади в державі, як
правило, вищого представницького органу країни (в Україні – Верховна
Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу)
(референдум).

2. Закон приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією і
регламентом парламенту. Закон приймається тільки вищими представницькими
органами державної влади – парламентом країни чи всенародним
голосуванням (референдумом).

3. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта
застосування норм права і акта тлумачення норм права);

4. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що
вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких
раніше в правовій системі не було, до того ж – норми з ключових,
основних питань життя, встановлює права і обов’язки громадян;

5. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні
відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органу державної
влади. При правовому регулюванні, здійснюваному законом, останній
повинний бути точним, чітким і ясним.

6. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше
ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

7. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений
на відповідність Конституції лише Конституційним Судом;

8. Закон володіє вищою юридичною чинністю в правовій системі країни,
тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні
відповідати закону, ні в чому йому не суперечити. Всякий інший правовий
акт, виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше не
відповідний чи суперечний закону, скасовується у встановленому порядку.

9. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка
зветься законодавчим процесом.

10. Закон є нормативним актом, який встановлює загальні правила
поведінки (норми), обов’язкові для всіх громадян, державних органів,
політичних партій, громадських організацій, посадових осіб (чи для
фізичних і юридичних осіб, зазначених у самому законі).

Структура закону, тобто організація змісту, доцільного розташування
нормативно-правових приписів і інших правових атрибутів, займає важливе
місце в законодавчій техніці і має істотне практичне значення.
Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону робить його
структуру чіткою, стрункою, логічно послідовною, допомагає швидко
орієнтуватися в змісті закону, сприяє кращому його засвоєнню, забезпечує
використання на практиці відповідно до вимог законності.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органу, що прийняв закон. Вказівкою на орган, що прийняв
закон, визначається сфера його дії і юридична чинність. Кожний правовий
акт, так само як і закон, повинен мати найменування органу, що його
прийняв. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правових
актів по їхній юридичній чинності. Варто мати на увазі, що всі правові
акти обов’язкові, але юридична чинність їх різна.

2. Назва закону. Кожен закон (так само як і будь-який правовий акт)
повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло
регульованих суспільних відносин. При цьому назву закону варто
формулювати максимально коротко, лаконічно відображати його основний
зміст. Бувають, однак, випадки, коли довгої назви закону важко чи навіть
не можна уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки. Вимога
законодавчої техніки щодо стислості назви закону зв’язана з необхідністю
швидко орієнтуватися у великому законодавчому матеріалі.

Назва закону, що регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється
від назви закону, що змінює раніше прийняті закони й інші правові акти.
У першому випадку коротко вказується його основний зміст; у другому –
приходиться перелічувати статті чи відтворювати цілком назви актів, що
новим законом змінюються чи доповнюються.

3. Преамбула закону. Преамбула являє собою вступну частину закону, у
якому викладаються мотиви його прийняття, завдання чи цілі. Тим самим
розкриваються причини прийняття і спрямованість закону, політичне,
економічне чи соціально-культурне значення.

Преамбула пропагує закон, мобілізує й активізує діяльність людей на його
практичну реалізацію, втілення в життя. Преамбулу закону варто викладати
коротко, без зайвих слів, урочистих описів і популістських закликів.
Лозунгові декларації в законі недоречні: вони не несуть ніякого
правового навантаження і лише захаращують його текст.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах
формулювалися преамбули. Наприклад, у кодексах вони відсутні, тому що
сам зміст із всією очевидністю свідчить про прагнення законодавця звести
воєдино і систематизувати нормативно-правовий матеріал відповідних
галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах і в тих законах,
мотиви, завдання чи цілі яких випливають зі смислу і змісту їхніх
приписань. У тих же випадках, коли закон установлює винятки з загального
порядку регулювання відповідних суспільних відносин чи по-новому регулює
дані відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити
підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так звана констатуюча частина, що описує
незадовільність раніше прийнятих правових актів чи критично аналізує
стан справ у відповідних сферах суспільних відносин, що склався в
результаті реалізації цих актів. Ця частина преамбули є зайвою, оскільки
перевантажує текст відомостями, що не мають нормативно-правового
значення: вони є вихідним пунктом для запровадження в життя нових, більш
досконалих правових актів і тому доречні у висновках, пояснювальних
записках чи доповідях під час обговорення законопроекту.

Не можна допускати, щоб мотиви, завдання чи цілі закону викладалися не в
преамбулі закону, а в його постановляючій частині.

4. Нормативно-правовий зміст закону. Основною частиною закону є його
нормативно-правовий зміст, постановляючі приписи, дозволи і заборони. На
цій частині варто зосередити головну увагу в процесі законотворчості,
оскільки саме в ній викладаються обов’язкові вимоги, що складають зміст
закону.

Нормативно-правова частина закону звичайно починається після слів
такий-то орган «постановляє»; слідом за цим викладається конкретний
зміст відповідних приписань, дозволів, заборон. Нормативно-правовий
зміст закону викладається в логічній послідовності з розбивкою на
статті, що у свою чергу поділяються на пункти з цифрами чи літерними
позначеннями або на частини, кожна з яких починається з нового рядка.
При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Підзаконні акти найчастіше викладаються не по статтях, а по пунктах з
цифровим позначенням, що представляється недоцільним. Більш кращим був
би виклад підзаконних актів, так само як і законів, тобто з розбивкою на
статті.

Постановляюча частина великих за обсягом законів (так само як і
підзаконних актів) розбивається також на розділи, глави і параграфи. При
цьому не тільки розділи, глави і параграфи, але і статті закону повинні
бути позначені спеціальними заголовками, що лаконічно виражають їхню
суть, що дозволяє ознайомитися з предметом закону і легко знайти в ньому
необхідну законну вимогу.

Кожну статтю (пункт, частину) закону варто формулювати так, щоб вона
містила по можливості окреме, але закінчене юридичне правило з усіма
його складовими елементами. У тому випадку, якщо в одній статті (пункті,
частині) важко відтворити всі ознаки юридичного правила, деякі з них
можуть бути виділені в окремий абзац при неодмінній умові, що в ньому не
буде викладене інше юридичне правило, логічно не зв’язане із самою
статтею єдністю внутрішнього змісту. Інакше кажучи, даний абзац – лише
доповнення до статті, але аж ніяк не самостійна частина.

Статті (пункти, частини) закону можуть викладатися або в узагальненій
формі, що охоплює однорідні факти чи однопорядкові суспільні відносини,
або шляхом перерахування конкретних предметів, дій чи явищ. Останній
варіант представляється менш досконалим у порівнянні з першим (методом
узагальнених формул), тому що статті закону при перерахуванні
виявляються звичайно громіздкими по об’ємі і, що більш важливо, таке
перерахування далеке не завжди виявляється вичерпним. Тому в тих
випадках, коли неможливо обійтися без перерахувань, необхідно домагатися
їхньої повноти. Якщо ж повний перелік дати неможливо, то варто привести
взірцевий перелік, що допоможе зрозуміти зміст і спрямованість правового
регулювання відповідних суспільних відносин. При цьому вимушеному
варіанті взірцевим переліком варто користатися обережно, не розширювати
його зміст, бо це може викликати помилки в правозастосовчій практиці.

У всякому випадку, необхідно уникати використання виразів «і т.п.»,
«інші питання», якими в законодавстві звичайно закінчується зразковий
перелік. Ці вирази допускають поширення юридичного правила на ті
випадки, що прямо не зазначені в переліку. А це досить складна операція,
що вимагає з’ясування загальних ознак усіх випадків, зазначених у
переліку, слідом за тим ці загальні ознаки необхідно підвести під ті
випадки, що малися на увазі виразами «і т.п.», «інші питання».

У більшості випадків нормативно-правова частина закону викладається
постатейно у відповідності зі схемою «якщо – то», слідом за якою
вказуються ті невигідні наслідки (санкції), що настають при невиконанні
чи порушенні статті. Треба, однак, помітити, що невигідні наслідки
(санкції) аж ніяк не завжди містяться в даній статті, вони можуть бути
зазначені в іншій статті закону чи навіть в іншому правовому акті.

У тому випадку, якщо законом (чи підзаконним актом) змінюється,
доповнюється чи скасовується стаття раніше діючого закону (чи
підзаконного акту), то відповідне приписання закону починається зі слів:
«статтю таку-те викласти в наступній редакції» чи «такий-то акт
доповнити статтею (пунктом, частиною) наступного змісту». Якщо законом
установлюється нормативно-правове приписання, що поширює дію раніше
прийнятих актів на інше коло осіб і суспільних відносин, чи якщо
тимчасовим нормативно-правовим приписанням (дія яких обмежено визначеним
періодом: календарним терміном або часом, установленим для виконання
того чи іншого приписання) надається характер невизначено-тривалої дії,
то це нормативно-правове приписання викладається як знову прийняте
юридичне правило. З погляду законодавчої техніки недопустиме включення в
закон (підзаконний акт) постійної (точніше – невизначено-тривалої) дії
нормативно-правових приписань тимчасового характеру, і, навпаки,
включення в закон (підзаконний акт) постійної (точніше –
невизначено-тривалої) дії приписань тимчасового характеру.

Частина закону, що постановляє, повинна включати правові настанови лише
нормативного характеру. Не допускається включення в неї правових
установлень ненормативного характеру. У правотворчій практиці бувають
виключення з цього правила, але не у відношенні закону, а тільки у
відношенні підзаконних актів. Наприклад, акти органів державного
управління найчастіше містять у собі не тільки нормативно-правові
встановлення, але і правові розпорядження ненормативного характеру. Ці
допущення пояснюються необхідністю додати правовим актам органів
державного управління максимальної оперативності і гнучкості; наявність
ненормативних правових розпоряджень у нормативно-правових актах органів
державного управління сприяє цілеспрямованості, швидкості і
забезпеченості їхньої реалізації. Однак вимога стабільності закону
виключає можливість включення в його постановляючу частину ненормативних
правових приписань, оскільки останні діють однократно і після їхньої
реалізації стають непотрібними. У результаті ж включення ненормативних
приписань структура закону порушується, губиться логічна стрункість у
викладі його нормативно-правового змісту.

5. Наслідки недотримання закону. Недотримання нормативно-правового
змісту закону спричиняє різні наслідки в залежності від характеру
порушень. Вони можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий
чи кримінально-правовий характер.

Якщо закон забороняє здійснення певних дій, то в нього включається
спеціальна вказівка, що передбачає застосування відповідної санкції.
Однак найчастіше санкції містяться в інших законах чи інших правових
актах.

6. Скасування законом інших нормативно-правових приписань. Новий закон
звичайно містить вказівку про скасування, якщо інше не передбачено ним,
всіх інших діючих законів і підзаконних актів, йому суперечних. Таке
загальна вимога законодавчої техніки. Однак у багатьох випадках ця
вимога має потребу в докладній деталізації. Потрібно визначити, які саме
закони і підзаконні акти (чи їхні окремі статті, пункти або частини)
скасовуються в зв’язку з прийняттям нового закону. На визначення законів
і підзаконних актів, що підлягають скасуванню, затрачається звичайно
багато часу, особливо тоді, коли раніше видані закони і підзаконні акти
були прийняті в різні історичні періоди й у великій кількості.

Для спрощення цієї роботи законодавець найчастіше вдається до загальної
вказівки: «Раніше прийняті по даному питанню акти вважати такими, що
втратили силу». Однак таке спрощення в законодавстві неприпустимо, тому
що питання про дію того чи іншого закону або підзаконного акту лишається
на розсуд окремих посадових осіб і органів, не говорячи вже про те, що в
них можуть виникнути сумніви про дію чи бездіяльність того чи іншого
закону і підзаконного акту. Усе це може призвести до серйозних помилок у
правозастосовчій практиці. Тому необхідно при прийнятті нового закону
вчасно давати вичерпний перелік раніше діючих законів і підзаконних
актів (їхніх статей, пунктів і частин), що скасовуються в зв’язку з
прийняттям нового закону.

7. Опублікування закону і вступ його в силу. Закон обов’язково
публікується в офіційних виданнях, а також може бути опублікований і в
інших органах преси, оприлюднений по телебаченню, радіо, переданий по
лініях зв’язку відповідним державним органам і громадським організаціям.

Що стосується вступу закону в силу, то він визначається самим законом
або з моменту його офіційного опублікування.

8. Підпис відповідної посадової особи. Структура закону завершується
підписом відповідної посадової особи, що надає йому офіційного значення.
Звичайно такою особою є глава держави чи голова парламенту, що
визначається конституцією країни.

Такі основні структурні частини закону, при формуванні кожної з яких
потрібно строге дотримання правил і прийомів законодавчої техніки.
Тільки при цій умові закон отримає досконалу форму.

Види законів

З метою ефективного використання великої кількості законів, що
виникають, необхідне однозначне розуміння їх видів, загальних і
специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби
встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних
нормативно-правових актів.

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх
переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення
з метою правильного співвідношення між собою.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити
наступним чином:

конституції;

конституційні закони;

звичайні (поточні) закони;

забезпечуючі (оперативні) закони.

Конституції – основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Саме поняття конституції в перекладі з латинської мови означає
встановлення, заснування, устрій.

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з формуванням
громадянського суспільства, виникненням правової держави. Виключність
конституції як правового документа полягає насамперед у тому, що у своїх
кращих історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки
громадянського суспільства.

Конституції бувають двох видів:

• кодифіковані – становлять єдиний писаний основний закон

• некодифіковані – складаються з групи законів, предметом регулювання
яких є особливий вид суспільних відносин, віднесений до конституційного
права – основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян
та ін.

2

v

E?F`H(KzQ?UzWTHTHTHTHEEEEEEEE3/43/4EEEEEE3/4E

&

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

?l?0???$?

gd|LC

gd|LC

1/2oe1/2$3/4®3/4”?2AeA?A

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020