.

Наукоємкість правового забезпечення державного управління.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
81 5259
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Наукоємкість правового забезпечення державного управління.

1. Юридична наука, практика, законодавство – джерела підвищення
наукоємкості правового забезпечення управління.

2. Роль юридичних знань, інформації в забезпеченні наукоємкості
управління.

3. Нововведення в управління як результат використання сучасної
юридичної науки.

Останні століття показали зростання ролі науки та наукових досліджень у
суспільстві, зумовлювали неоднозначність її розуміння, про що засвідчує
розмаїття її визначень.

У працях Аристотеля уперше представлено поняття «основи і причини»,
висвітлюється питання істотності «пізнання того, що є, і з якої причини
воно існує», тобто, по суті, питання наукового пізнання і науки як
такої.

Згідно з Ф.Беконом наука удосконалює розум, є засобом оволодіння
багатствами природи.

Р.Декарт зазначав, що метою «наукових занять» має бути спрямування
діяльності розуму під таким кутом зору, аби висновувати надійні, істинні
судження про усі предмети.

Згідно з Гете людина повинна вірити, що незрозуміле можна збагнути, бо
інакше вона не стала б дошукуватись істини: наука – це і віра у те, що
пошук істинного знання має об’єктивний сенс.

Ф.Ніцше наголошував, що розуміння фактів – «остання і найвартісніша
наука», учений «дивиться на речі розумно і обережно», наука є «засіб
перетворення природи у поняття» з метою запанування над нею.

Згідно з Г.Спенсером наука – «організоване знання», згідно з Дж.Боасом –
«мистецтво розуміння природи».

Дж. Томпсон, відомий англійський фізик ХХ ст., зазначав, що наука –
грандіозне досягнення вільного людського розуму, вона є «пробним
каменем» для усіх інших людських понять і теорій.

За словами А.Ейнштейна, наука – це копітка багатостолітня праця думки,
спрямована на те, аби засобами системи понять поєднати усі пізнавані
явища світу; наукова теорія – результат надзвичайно трудомісткого
процесу гіпотетичного пристосування – такого, що ніколи остаточно не
закінчується і постійно супроводжується суперечками та сумнівами.

А.Пуанкаре вважав, що наука є специфічною манерою поєднувати фактичні
дані. Посилаючись на Е.Маха, він зазначав, що наука є засіб «економити
думку».

Відомий на Заході як один із засновників соціології науки, Р.Мертон
пильну увагу приділяв соціальному контексту науки. Важливу роль у науці
виконує поява наукових спілок, обстоювання ними цінностей, стереотипів.
Він зосереджується на висвітленні «етосу науки» – сукупності норм, що
врегульовують науково-дослідницьку діяльність, існування науки як такої.

На думку Т.Парсонса, для науки характерні універсальність,
всезагальність, постійна невдоволеність здобутим, неупередженість,
емпірична обґрунтованість, логічна послідовність, ясність і
загальновизнаність вихідних принципів.

Наука розглядається також, як сфера розподілу праці, що представлена у
двох аспектах: як форма пізнання і як «власне культура в системі
людинотворчого впливу ініційованих наукою структур, що упорядковують
«життєвий хаос». Наука є свідченням унікальності людини як істоти,
«зорієнтованої на вищий порядок (у тому числі всередині самої себе)», а
отже, і такої, що постійно прагне пізнавати цей «порядок»: сенс
об’єктивного наукового знання, тобто такого, що хоча й продукується
суб’єктом дослідження, все ж, у кінцевому підсумку, незалежного від
нього, у тому, що воно «відкриває гармонію і порядок у світі»,
забезпечуючи «скріплення і образ явищ цілого»; у тому, що у цих знаннях
відображається реальність світу, природи, незалежних від людини, а й
таких, що «вміщують» людину у собі.

Згідно з К.Поппером наука є сукупністю проблем, гіпотез, теорій,
критичних аргументів і емпіричних процедур фальсифікації, відображених у
відповідних текстах.

Відоме запропоноване російським дослідником А.І. Ракітовим визначення
науки як системи знання: а) зафіксованого визначеною знаковою системою;
б) побудованого на основі точних правил; в) покликаного відображати
функціонування, розвиток об’єктів; г) емпірично перевірюваного і
підтверджуваного; д) безперервно поповнюваного за допомогою
найдосконаліших методів. У єдності предмета (сукупності проблем і
завдань), теорій і гіпотез, методів емпіричного матеріалу наука – це
«машина для виробництва нових наукових знань». Однак, застерігав П.В.
Копнін, вказані ознаки все ж не є переконливим критерієм відповіді на
запитання: чи можна розглядати визначену на їх основі певну сукупність
знання як самостійну науку, чи ні? Про самостійність сукупності знання
як науки швидше може свідчити те, наприклад, що «воно викладається у
вищій школі як окрема дисципліна.» Адже це є формою визнання
суспільством даної системи знань. При визначенні науки вельми важливо
наголосити на її суспільному характері.

Як випливає з викладеного, найбільш суттєвим для науки є її розуміння як
специфічної пізнавальної, дослідницької та інших видів діяльності,
пов’язаних із виробництвом, поширенням, розвитком і реалізацією
наукового знання, як специфічного засобу, у єдності з іншими (наприклад,
мистецтвом), культурної творчості, що реалізовує свій потенціал у
суспільстві.

У працях Е.Гуссерля у 20-30 х роках ХХ ст. нового актуального смислу
набула класична фундаменталістська концепція науки, яка полягає у
витлумаченні наукового знання як обґрунтованого та істинного, і не
втрачає значущості класичний ідеал науковості (орієнтація на об’єктивну
істинність знання). Водночас науку і наукові знання він розглядає як
культурно-історичні явища, як сферу активності, результат
інтелектуальної творчості особистості. Наукові погляди, зазначає
Е.Гуссерль, постійно змінюються. Так, ще сьогодні загальновизнана
теорія, «як доведена», вже назавтра може сприйматися як така, що «нічого
не означає», для одних наука – «непорушні наукові закони», для інших –
«прості гіпотези». Послідовне дотримання подібної позиції призвело б до
того, що «ідеї істини, теорії, науки і будь-які ідеї взагалі, втратили б
своє абсолютне значення». Але ж і цілі розвитку науки, і «наші життєві
цілі взагалі є подвійного виду: одні – для часу, інші – для вічності;
одні сприяють нашому власному удосконаленню і вдосконаленню наших
сучасників, інші – також вдосконаленню наших потомків, аж до
найвіддаленіших майбутніх поколінь».

Розвиток науки ХХ ст. супроводжувався появою революційних відкриттів.
Завдяки практичному використанню нових наукових знань високими темпами
розвивався техніко-технологічний прогрес. Суспільство поступово
інтегрувалося на новій основі, порівняно із попередніми епохами,
демонструючи риси активного «споживача» наукового знання. Під їх впливом
революціонізувались продуктивні сили, знаряддя і предмети праці, техніка
і технологія. Якісно нові вимоги висувались і до людини – бути на більш
високому освітньому, духовно-культурному рівні. У підсумку наукоємкість
перетворилася на одну з визначальних рис матеріального виробництва. Без
активного використання наукових знань його подальший прогрес був
неможливий. Випереджаючи інші форми творчості, види діяльності, що
масштабно й інтенсивно використовували наукові знання, наука нині вже не
просто пропонує свої здобутки – вона визначає їх перспективи. Наприклад,
якщо донедавна вона здатна була задовольняти потреби виробництва, лише
значно його випереджаючи, то сьогодні взагалі якісно нові його види є
породженнями науки. Своєчасне оволодіння вичерпною інформацією,
ґрунтовними науковими знаннями поступово стало запорукою успіху не лише
у матеріальному виробництві, а й в будь-якій іншій сфері, умовою виходу
з кризової ситуації. Наприклад, спроби подолання наслідків екологічних
катастроф ініціювали пошук та використання біологічних, агробіологічних,
економічних, психологічних і т.д. наукових знань.

Отже, неодмінним чинником розвитку суспільства утвердилися наукові
знання. Їх незрівнянно більш широкі масштаби, інтенсивність створення,
порівняно з попередніми періодами, означали появу інтелектуального
виробництва.

У системі наукових дисциплін також відбулися зміни. Якщо традиційно з
наукою пов’язувалось природознавство, то у другій половині ХХ ст.
поняття «наука» охоплює вже нові галузі соціальних, політичних,
економічних, гуманітарних знань.

Наприкінці ХХ ст. посутні зміни мали місце й у структурі наукового
дослідження, в умовах і способах формування нових результатів. Починаючи
від Аристотеля і аж до Нового часу, з його класичною системою
гносеології, зазначає С.Б. Кримський, «пізнання аналізувалося за
діадичною схемою як двочленна відповідність рівня ідей рівню речей».
Однак на середину ХХ ст. ситуація у системі наукового дослідництва
докорінно змінилася внаслідок ускладнення як об’єктів, так і системи
засобів, прийомів пізнання. Було доведено, що наука отримує знання
шляхом реконструкції реальності засобами вимірювальної апаратури,
математичних і емпіричних структур даних, мови, спостереження, системи
абстрактних об’єктів, змістовного моделювання теоретичних конструктів.
Аналіз реальності виявився результатом інтерпретації певних фізичних
знаків на екранах пристроїв, концептуалізації предикатів спостереження і
змінюваних формульних висловлювань. Між світом систем наукового знання
(в ідеалі – математизованого) і його предметними засадами з’явилася
потреба введення третього опосередковуючого начала – концептуальних
схем, пов’язаних з референцією і розумінням об’єктів предметної сфери. У
підсумку сформувалася описана ще Ф.Франком тріадична модель пізнання.

У взаємодії сучасного наукового теоретичного мислення з емпіричним
базисом з’явилася низка опосередкувань у вигляді складних пристроїв (у
яких також реалізована логіка наукового знання), які не просто не можуть
не впливати на результати, але без яких взагалі неможливий сам
емпіричний базис. Складність, неординарність завдань, що постають при
цьому перед сучасним науковим дослідником, у тому, аби достатньо
обґрунтовано, своєчасно, адекватно, змістовно й ефективно обмірковувати
можливості, спрямованість пошуку. Більше того, розвиток авангардних
галузей (біотехнологія, генна інженерія, біоетика) нині супроводжується
гострими дискусіями взагалі про доцільність, чи, точніше, недоцільність
проведення подальших досліджень у деяких напрямах, пов’язаних,
наприклад, із клонуванням з причини абсолютної непередбачуваності їх
наслідків. Якщо людина досить успішно перетворює наукові знання на
ігрові шоу, спостерігаючи щоденно за ними на телеекранах, то й наука,
цей «сам розум, поруч чи вище над яким немає жодного авторитету»
(Е.Гуссерль), абсолютно відверто й байдуже пропонує людині надзвичайно
небезпечні ігри. Виявляється, сьогодні від того, що людина знає і чи
спроможна належним чином, по-людськи впоратися з цими знаннями, залежить
її доля.

Сьогодні уся наука, наголошує І.Пригожин, є «м’якою». За його словами, у
другій половині ХХ ст. відбувся «фундаментальний перегляд погляду на
науку. Докорінно змінилися уявлення людини про світ, у якому вона існує,
про можливості, характер, спрямованості наукового пізнання і знання. І
слід щонайперше констатувати, що нині ми живемо в плюралістичному світі,
у якому мають місце як детерміністські, так і стохастичні явища, як
зворотні, так і незворотні процеси. Оцінки відносної важливості цих
чотирьох типів явищ якраз і змінилися, порівняно з початком століття».

Наука – це заснована на відповідному (науковому) методі формування у
дослідженні і практично-експериментальному (чи іншому) способі
підтверджена система знання, форма творчості, пов’язаних з ними видів
діяльності, форма суспільної свідомості та соціальна інституція. Її
посутня природа – спрямованість на оволодіння новими знаннями, на
виявлення властивостей, їх дослідження шляхом накопичення, узагальнення
фактів, формування законів і закономірностей у систему наукових знань,
що розширюють можливості подальшого теоретичного і практичного освоєння
дійсності.

Наукові знання дають змогу пояснювати, передбачати об’єктивні процеси,
на їх основі створювати нову техніку, технологію, засоби виробництва,
вдосконалювати наявні і створювати нові умови існування, збагачувати
внутрішній світ людини. Кожна з ознак репрезентує науку лише під певним
кутом зору, у тих чи інших її спрямуваннях, і, отже, не може бути
самодостатньою. За самою її природою, системним характером
функціонування у суспільстві наука демонструє розмаїття властивостей. В
цілому ж, більш-менш вичерпно, вона має бути представлена в єдності її
історичних, соціальних, діяльнісних, епістемологічних, аксіологічних,
світоглядових аспектів. Це дає змогу охопити її прикмети, сформувати за
даних умов більш-менш адекватний її образ.

Використовуючи термін «наука», ми так чи інакше маємо на увазі
сукупність усталених рис, властивостей, доконечно характерних для
наукового знання, пізнання, свідомості, дослідження – для усього того,
як існує, розвивається наука. Визначальна спрямованість науки –
чіткість, ясність, обґрунтованість, точність тверджень, прагнення
уникати «чуда» і «двозначності», спрямованість на створення якомога
простішої, «репрезентативної» картини природи, апелювання до закону як
до ідеалу наукового знання.

М.Мамардашвілі привертає увагу до того, що наука, з одного боку, – це
унікальне явище людської культури. Як жодна інша форма творчості, вид
діяльності, вона спроможна формувати систему об’єктивно істинних знань,
що, відображаючи властивості предметів, здатні найістотніше впливати на
людину і її світ. З іншого ж боку, спроба наукового висвітлення самої
науки натикається на той факт, що «унікальні» явища, «чудо», тобто усе
«непіддатне» оформленню у знаннях закономірностей, не може бути цариною
поширення наукових знань і досліджень.

1. Юридична наука, практика, законодавство – джерела підвищення
наукоємкості правового забезпечення управління

Поняття та ознаки юридичної науки

Юриспруденція, або правознавство – спеціалізована галузь знань у сфері
суспільствознавства. Якщо суспільствознавство – це наука про суспільство
взагалі, то правознавство – система знань у галузі права і держави.
Термін «правознавство» тотожний терміну «юриспруденція», який виник у
Стародавньому Римі наприкінці IV – на початку III століття до н.е. (лат.
jurisprudentia – знання права) і зараз вживається у значеннях:

– науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше – теоретичної
діяльності у галузі права;

– професійної практичної діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий,
нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука – це система знань про об’єктивні властивості права і
держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні
та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави
і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана
обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної
освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними даними про
видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в
основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях,
співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруденцію деякою мірою можна
порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну
(практичну) спрямованість. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров’ям і
життям. Діяльність юриста стосується «здоров’я» суспільства у цілому,
духовного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує»
пороки у суспільному житті, духовному світі людини. У цьому полягає
гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за
стародавніх часів.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення.

Вона досліджує питання, пов’язані зі спроможністю відображати об’єктивну
дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і
застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення
законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін –
криміналістика – присвячена специфічним питанням людського мислення,
застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів.

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей
людських знань – суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридичної науки) – бути
науковим орієнтиром для практики державного і правового будівництва на
підґрунті пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів та
явищ. Юридична наука в сучасній Україні ґрунтується на досягненнях і
досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях
і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової
державності.

У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як
єдина галузь знань, предметом вивчення якої є держава і право. Ця галузь
знань є системою взаємозалежних юридичних наук, яка за сферами прояву
може бути диференційована на цикли наук:

– теоретично-історичні (теорія держави і права, історія держави і права
та ін.);

– державознавчі (державне право, адміністративне право та ін.);

– цивілістичні (цивільне право, цивільний процес, господарський процес,
сімейне право та ін.);

– криміналістичні (кримінальне право, кримінальний процес,
виправно-трудове право та ін.).

Окреме місце посідають науки, які вивчають такі, що реалізують право,
відносини між державами – міжнародне право (приватне і публічне), а
також науки, що вивчають державу і право інших країн.

Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення.
Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної
науки в цілому – це поняття права в усіх аспектах його
теоретико-пізнавального прояву і виразу, то предмет кожної окремої
юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому – це один
з аспектів поняття права, якась певна сторона юридичної дійсності.
Відтак, юридична наука (правознавство) – єдина і водночас
диференційована наука.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка
постійно збагачується. З’являються нові або ускладнюються існуючі
правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація,
комерціалізація тощо). Виникають нові суб’єкти права (банки, акціонерні
товариства, комерційні структури тощо). Розширюються сфери цивільного
обороту. Зростають права громадян. Усе це стимулює появу на дереві
юридичного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов’язаний із моментом
спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно
утримуються і сприймаються практично і науково значущі результати, які
набувають нових властивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи
інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне,
комп’ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило
наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного
(природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві,
пов’язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення
підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового
права.

Юридичну науку як систему юридичних наук можна представити через
структуру – внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що
знаходяться у взаємному зв’язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права
– загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове
право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне
право, комерційне право та ін.) і міжгалузеві (кримінологія,
прокурорський нагляд, організація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, судова
психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними.
Для вирішення правових питань вони використовують положення і висновки
як юридичних, так і неюридичних наук (фізики, хімії, загальної теорії
статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право,
конституційне право інших країн та ін.

У складі правознавства історично першими виникли галузеві науки.
Теоретико-історичні науки стали результатом вивчення закономірностей
правової дійсності, теоретичним узагальненням державно-правових знань,
здобутих протягом історії.

У наші дні використовуються результати багатовікових досягнень у царині
пізнання права, закону, держави. Правознавство перебуває в стані
підйому, що пов’язано з об’єктивними умовами – переходом до ринкових
відносин, суверенізацією України, формуванням нового мислення,
концептуальною основою якого є права людини.

Поняття юридичної науки можна розкрити через розуміння об’єктів,
предмета, методу і функцій. Під об’єктами маються на увазі конкретні
сфери (сторони) об’єктивної дійсності, під предметом науки – певний зріз
(частина) об’єкта пізнання.

Об’єктами юридичної науки є держава і право – фактично два об’єкти.
Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.

Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе
правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як
складові моменти єдиного об’єкта юридичної науки. В основу їх вивчення
покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в
окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця
конкретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характеристиках
держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих
юридичних наук.

Предмет юридичної науки – об’єктивні властивості права і держави в їх
поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі
закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в
їх структурній багатоманітності.

Якщо предмет юридичної науки – це поняття права в усіх аспектах його
теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої
юридичної науки – якийсь певний елемент юридичної дійсності.

Метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнання, створення та
організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет
юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну
теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу і право,
висловлену в поняттях.

Основний метод юридичної науки – філософська діалектика (матеріалістична
та ідеалістична).

Функції юридичної науки – основні напрямки розуміння і вираження
юридичного знання:

– онтологічна (пізнавальна) – вивчення фундаментальних якостей матерії
права, найзагальніших сутнісних явищ і процесів у державному житті,
відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

– евристична – пізнання нового в державно-правовому житті, відкриття
раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

– прогностична – передбачення розвитку державно-правових процесів;

– практично-організаційна – обслуговування практики;

– методологічна -– дослідження і розробка засобів вивчення правової
дійсності;

– ідеологічна – вплив на розвиток правової культури суспільства і
людини;

– політична – допомога у формуванні державно-правової політики,
роз’ясненні політичних і законодавчих рішень.

Юридична практика

Поняття соціальної діяльності, її відношення до юридичної практики

Існує теорія соціальної дії, автори якої у 20-ті роки XX століття
намагалися пояснити поведінку соціальних суб’єктів через зв’язки,
уявлення, психологічні і моральні моменти, які виникають у ході
взаємовідношень між ними. Ця теорія характеризувалася свого часу, як
основний напрям американської соціології XX століття та мала значний
успіх у питаннях пояснення соціальної структури, ієрархії соціальних
систем, рівнів їх організації тощо.

Питання соціальної діяльності можна розглядати також з позицій філософії
або психології. В кожному випадку ми отримаємо певний результат. Однак,
слід враховувати той факт, що правознавство відноситься до суспільних
наук, має свою методологію дослідження та різні методологічні рівні –
від філософського до конкретно-історичного, а, значить, може самостійно
пояснювати окремі явища навколишнього світу, які мають відношення до
правової дійсності. На цій підставі соціальну діяльність можна визначати
як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого
відбувається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних
суб’єктів. Людські потреби та інтереси, які виступають двигуном їхньої
діяльності, дуже різноманітні, характеризуються невизначеним колом
аспектів розуміння, тому людська діяльність відбувається відповідно у
різноманітних формах, напрямах та сферах суспільного життя.

Місце юридичної діяльності в юридичній практиці

Одним із напрямів, що змістовно наповнюють поняття соціальної
діяльності, є юридична діяльність. При цьому юридичну діяльність можна
розкрити через поняття форми або сфери соціальної діяльності. У першому
і у другому випадку це буде виправдано тому, що всяка людська активність
спостерігається лише у випадку свого зовнішнього прояву та може
існувати, як самостійне явище лише у визначеній системі зв’язків, тобто
у певній сфері соціальних відносин. Ці різні аспекти вказують лише на
відмінність методологічних підходів та допомагають всебічно розкрити
предмет дослідження. Поряд з цим, юридична діяльність може мати свої
власні форми здійснення та відбуватися у різних сферах життя
суспільства. У даному випадку було б доцільним визначити, які види
соціальної діяльності існують поряд з юридичною та якими рисами остання
відрізняється від всіх інших. За різними підставами виділяють такі види,
як – розумова, предметна, виробнича, політична, організаційна,
державно-управлінська, виховна та безліч інших видів діяльності за
формою прояву або способом здійснення (це залежить від методології
дослідження).

Виділення такої значної кількості видів обумовлено багатогранністю
соціального життя, складністю відносин та зв’язків, в які вступають люди
для задоволення своїх потреб матеріального або духовного походження.
Кожний вид діяльності характеризується конкретними причинними зв’язками,
метою, формами, сферою здійснення, суб’єктами, засобами та інше.
Юридична діяльність, як окремий вид соціальної діяльності, також
характеризується певними рисами:

1. Відбувається у сфері дії права з використанням правових засобів.

2. Здійснюється спеціально уповноваженими на те суб’єктами, які
володіють юридичними знаннями.

3. Її метою є упорядкування, узгодження суспільних відносин по
відношенню до вимог права, вирішення конкретних життєвих ситуацій та
задоволення на цій основі індивідуальних, групових та загальнолюдських
потреб та інтересів.

4. Юридична діяльність має організуючий характер, націлена на
організацію дій інших суб’єктів і значною мірою пов’язана з державною
діяльністю.

5. Зміст юридичної діяльності у кожній конкретній ситуації складають
окремі дії юристів, що націлені на досягнення бажаних правових
результатів.

6. Юридична діяльність у багатьох ситуаціях виявляє елементи творчості,
індивідуального підходу, винесення конкретного рішення на підставі
загальної моделі поведінки.

7. Юридична діяльність своїм правовим впливом пронизує майже всі сфери
суспільного життя, які підлягають правовому регулюванню.

Таким чином, під юридичною діяльністю слід розуміти один з різновидів
соціальної діяльності, який здійснюється юристами-фахівцями з метою
отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів
соціальних суб’єктів у відповідності до вимог права.

Поняття юридичної практики

Іноді вживається термін юридична практика, який по суті відображає
поняття діяльності, але включає ще й досвід практичного засвоєння
дійсності. Адже всяка діяльність здійснюється з урахуванням існуючого
досвіду. Це закономірність соціального прогресу, тому немає потреби
вишукувати суттєві відмінності між двома вище згаданими термінами.

Зміст юридичної діяльності у кожному випадку складають конкретні дії,
перелік яких суттєво впливає на визначення обсягу, сфери та форм
юридичної діяльності. В умовах соціального прогресу, ускладненням
соціальних зв’язків відповідним чином змінюється зміст та форми
соціальної, а, значить, і юридичної практики. На підставі аналізу
спробуємо обгрунтувати вище зазначену закономірність. Професійна
діяльність (prudentes) знавців римського права поділялася на три основні
види: cavere (складати нові позиви та угоди), agere (вести справу у
суді), respondente (давати відповіді)

Найбільш типовою функцією юрисконсультів було «respondente» –
висловлювання думок стосовно запитів приватних осіб або їх
представників. Авторитет римських юристів, набутий у судових засіданнях,
був настільки значним, що їх думки впливали на волю суддів навіть без їх
особистої участі у судовому розгляді справи. У зв’язку з тим, що за
консультаціями в основному зверталися оратори-адвокати, Цицерон
порівнював роль юрисконсульта у суді з роллю латинського флейтиста, який
супроводжував виступ актора на сцені.

З часом, відповідно до нових вимог соціального прогресу, юридична
практика зазнавала змін у бік розширення змісту, ускладнення структури,
появи нових форм та засобів здійснення. Тому на сучасному етапі до
змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання
документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також
багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід
додати: попередження, припинення та розслідування правопорушень,
притягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка
та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та
науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік
правових явищ, результатів юридичної діяльності.

Ці дії можна розглянути, як форми прояву юридичної діяльності та
структурно розкласти на окремі акти поведінки, які поєднуються єдиним
напрямом та метою юридичної роботи. Наприклад, у межах правотворчого
процесу виділяємо: формування творчої групи, написання проекту закону,
узгодження та доробку проекту, внесення на обговорення до правотворчого
органу та інше. У межах притягання до юридичної відповідальності можна
виділити вивчення фактичних обставин справи, збір додаткової інформації,
вивчення особи правопорушника, вибір виду та міри покарання, з’ясування
пом’якшуючих обставин, підготовку та винесення рішення по справі тощо.

До юридично значущих дій на основі розгляду окремо взятого акта людської
поведінки за межами професійної юридичної діяльності, можна відносити
наявність або відсутність правових наслідків. Наприклад, громадянин,
який не має юридичних знань, не працює у юридичній установі, здійснив
акт купівлі-продажу або звернувся у суд з позовом, то можна
стверджувати, що він здійснив юридично значущі дії за ознакою
виникнення, зміни або припинення правових відносин у зв’язку зі своєю
активністю. У той же час, в межах виконання свого професійного обов’язку
юристом всі його дії, націлені на досягнення правового результату, слід
вважати юридично значущими.

Щодо визначення видів юридичної практики, яка охоплює своїм поняттям
окремі акти поведінки та форми юридичної діяльності, то можна їх
класифікувати, наприклад, за суб’єктами (судова, прокурорська,
законодавча, слідча та інші), а також за змістом інтелектуальної
діяльності (пізнавально-пошукова, реконструктивна, організаційна,
реєстраційна, комунікативна) Існують і інші види та підстави
класифікації юридичної практики.

Для з’ясування соціальної цінності юридичної практики необхідно
звернутися до розгляду її функцій – основних напрямів впливу на
суспільні відносини. Традиційним є підхід поділу функцій на
спеціально-юридичні та загально-соціальні з метою виявлення більш
значущих, цілеспрямованих та відносно-значущих, побічних напрямів
впливу. Юридична діяльність має багатоаспектний характер, тому що
здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, відносно до
регулятивних можливостей права, а у зв’язку з цим залишає певні «сліди
свого перебування». Це і буде загальний вплив на економічні, політичні,
культурні, ідеологічні, організаційно-управлінські відносини, на
підставі чого, ми виділяємо відповідні функції. Але є такі напрями
впливу на суспільні відносини, в яких розкривається основний зміст
юридичної діяльності та відбувається досягнення наміченого правового
результату. Тому дані напрями впливу називаються спеціально-юридичними
функціями, серед яких, відповідно до аналогічних функцій права,
виділяють регулятивну та охоронну. На більш конкретному рівні, виходячи
з завдань, що вирішуються у процесі юридичної практики,
спеціально-юридичні функції можуть бути поділені на підфункції або
функціональні компоненти, які тісно пов’язані з регулятивною та
охоронною функціями, співвідносяться з ними, як частка і ціле. Серед
таких підфункцій можна виділити уповноважуючу, превентивну, виховну,
дослідницьку, розслідувальну, судову, захисну, правовідновлюючу,
пошукову, індивідуально-організаційну, реестраційно-засвідчувальну.
Кожна з них є лише напрямом функціонування та наповнюється змістовно
практичними діями у межах конкретної юридичної спеціальності.

Ще одним важливим аспектом розуміння сутності юридичної практики є
з’ясування її співвідношення та взаємодії з юридичною наукою. Теорія і
практика, по-суті, не можуть існувати окремо одна від одної. В цілому,
головним завданням юридичної науки є вирішення потреб та інтересів
громадянського суспільства, окремих його суб’єктів у ході здійснення
юридичної практики. Відповідно до цього, зворотній зв’язок існує у бік
теорії. Факти реальної дійсності являються предметами
науково-теоретичних досліджень, в результаті чого ми отримуємо певні
висновки, узагальнення, закономірності, будуємо прогнози на майбутнє. У
теоретико-пізнавальній діяльності практика має виключне значення тому,
що виступає в якості одного із засобів засвоєння теоретичних положень,
переведення їх з ряду уявлень у площину професійних навичок та вмінь.
Саме практика підказує ті питання, які потребують свого ретельного
вивчення. У ході практичної діяльності накопичується досвід юридичної
роботи, що потім підлягає теоретичній переробці, передачі іншим
суб’єктам. Наприклад, у процесі прийняття закону або іншого
нормативно-правового акту використовуються пропозиції вчених-юристів,
які готують той чи інший проект, узгоджують його з потребами практики.
До окремих положень проекту, навіть слів, можуть надаватися пояснення,
ґрунтовні докази, порівняльний аналіз. Всі наукові знання, стосовно
правил та прийомів створення норм права, їх формалізації, прийнято
називати правилами юридичної техніки.

Таким чином, юридична наука, як теоретична надбудова, існує для
вирішення нескінченного кола питань суспільного життя, що виникають у
сфері регулятивного впливу права і обумовлені людськими потребами та
інтересами. Це в свою чергу означає, що у ході теоретичних досліджень, а
також під час практичної діяльності у центрі уваги повинна знаходитися
особа, як головна ціль усякої соціальної діяльності, як найвища
соціальна цінність.

Співвідношення права і закону.

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих
юридичних законів. Закон має соціальну цінність тоді, коли він
відповідає праву, адже право і закон – не те саме. Закон може бути двох
видів: правовий і неправовий. Тарас Шевченко виділяв ще й «праведний
закон», тобто правовий і, водночас, справедливий закон, згідно Божої
правди, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для
кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте
будь-який закон – правовий чи неправовий – належним чином прийнятий,
підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним
режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні
розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів
було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі
законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних
мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі»
від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі – судовому процесі у
справі головних німецьких злочинців – винуватців Другої світової війни
(відбувався 20.11.1945–01.10.1946) винні відповідали за злодіяння
відповідно до міжнародного закону – Статуту Міжнародного трибуналу.
Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності,
тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї
держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували
свавілля». Обвинувачі не заперечували того, що підсудні не порушували
юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими,
антиправовими, тому що суперечили природним правам людини, народів,
людства – насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до
Статуту Міжнародного трибуналу посадове становище підсудних, так само як
і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом
начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини
проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду
сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення
змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від
1 грудня 1934 р.-були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних
кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про
терористичні організації і терористичні акти проти працівників
радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на
касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування.
Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання
підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать
від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і
його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і
неправових законів має практичний результат – створення механізму
контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським
цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний
неправовим. У більшості сучасних демократичних країн такий механізм
існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює
Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в
такому – конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про
права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм
управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що
конституція – це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути
перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на
відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він
вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує.
Практично неможливо об’єктивно визначити справедливість, оскільки немає
механізму її вичленування. Конституція – це наближення до ідеалу, яке на
даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової,
нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки
відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім
конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є
міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон
має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон – не одне й теж. Проте було б неправильним
протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати
без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах,
говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від
держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Система законодавства і система права.

Можливі два трактування законодавства: широке і вузьке.

Широке трактування включає в поняття законодавства: акти законодавчих
органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.), вузьке –
акти законодавчих органів: закони і постанови парламенту про введення
цих законів у дію.

У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-правові акти
держави, чим знижувалася значимість закону, відбувалася його
девальвація. Закон «обростав» підзаконними, особливо відомчими,
нормативними актами, і його значення як основи законності і правопорядку
в державі нівелювалося.

Нині перевага віддана вузькому трактуванню законодавства. Згідно з
тлумаченням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. поняття
законодавства включає закони, міжнародні договори, ратифіковані
Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента,
декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень
і відповідно до Конституції і законів України.

Законодавство держави – це система всіх упорядкованих певним чином
законів даної країни, а також міжнародних договорів, ратифікованих
парламентом.

Не обов’язково, щоб нормативні акти, що входять до складу законодавства,
мали форму закону. Важливо, щоб у конституції була вказівка на них, як
таких, що мають силу закону. До складу законодавства припустимо включати
нормативно-правові акти президента, уряду, видані в порядку делегування
їм законодавчих повноважень, тобто переданих законодавчим органом
(парламентом) відповідно до конституції. Це так зване «делегування
законодавства» (Франція, Великобританія та ін.).

Законодавство – форма життя права. Саме законодавство надає нормам права
формальну визначеність (одна з ознак права).

Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст
і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню
сторону об’єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його
зовнішню сторону – форму.

Галузі законодавства – великі об’єднання нормативно-правових актів за
певними сферами правового регулювання суспільних відносин, які
характеризуються єдністю змісту, форми і мають системні зв’язки між
собою.

Зазвичай галузь законодавства «очолюється» кодексом, який визначає
юридичну цілісність галузі. Конституція служить нормативною базою
формування всіх галузей законодавства.

Інститут законодавства – система нормативних розпоряджень галузі
законодавства, які регулюють певну сукупність суспільних відносин.

Важливим елементом структури законодавства є комплексні інститути, що
об’єднують нормативні розпорядження кількох галузей законодавства.

Слід чітко розрізняти галузі права і галузі законодавства, які утворюють
комбінацію норм галузей права.

У недавньому минулому ці поняття нерідко змішувалися й ототожнювалися,
оскільки «правом» проголошувалися лише норми, які виражають державну
волю «панівного класу» або «народу», закріплену в законі. Тому й галузей
права існувало стільки, скільки було прийнято законодавцем нормативних
актів. Однак галузі законодавства аж ніяк не прямолінійно відбивають
відповідні галузі права. У деяких випадках вони збігаються з галузями
права (кримінальне, цивільне), в інших – із підгалузями права
(авторське, водне законодавство). Навіть інститути права (наприклад,
спадкування в цивільному праві) мають законодавство. Є й комплексне
законодавство (господарське, транспортне, військове та ін.), яке містить
норми кількох галузей права, які регулюють різні види суспільних
відносин, і тому не мають властивих лише йому предмета і методу.

Наприклад, повітряне законодавство регулює відносини, пов’язані з
використанням повітряного простору. Воно містить норми конституційного
права (встановлюється повний і виключний суверенітет України над її
повітряним простором), адміністративного права (встановлюється порядок
сертифікації – письмового посвідчення – і реєстрації повітряних суден й
аеродромів, правила безпеки польотів), цивільного права (регулюється
перевезення пасажирів і багажу, встановлюється цивільно-правова
відповідальність перевізника за цілість багажу і вантажу, а також за
збиток, заподіяний пасажирам та іншим особам), трудового права
(визначаються права членів екіпажа).

Інший приклад – аграрне законодавство як комплексна галузь, яка являє
собою органічну систему внутрішньо узгоджених правових норм, що
регулюють аграрні (земельні, майнові, трудові,
організаційно-управлінські) суспільні відносини в сфері
сільськогосподарської виробничої діяльності.

Число галузей законодавства перевищує число галузей права.

Причини розбіжності деяких галузей права і галузей законодавства:

1. Об’єктивна неможливість висловити зміст кожної окремої галузі права в
одному нормативно-правовому акті. Збіг галузі права і галузі
законодавства є можливим тоді, коли галузь законодавства представлена
актами однієї юридичної чинності – законами, і число актів невелике
(наприклад, Кримінальний кодекс). У більшості випадків зміст галузі
права виражений у численних нормативних актах. Навіть конституційне
право представлене за допомогою складної системи законів.

2. Залежність системи законодавства, формування його галузей від
цілеспрямованої діяльності суб’єктів, пов’язаної з його систематизацією,
від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку
юридичної науки, законодавчої техніки.

3. Переосмислення, відновлення, вдосконалення законодавства внаслідок
його переорієнтування на демократичні цінності: а) послідовна
демократизація порядку формування і функціонування законодавчих органів,
їх професіоналізація, забезпечення високої якості законів; б) формування
громадянського суспільства, правової системи в напрямку розвитку
соціальної правової держави, охорони і захисту прав і свобод людини та
інші. Результатом цього процесу є введення в право нових теоретичних
конструкцій, формування нових галузей та інститутів законодавства, у
тому числі на базі підгалузей та інститутів права, покликаних створити
оптимальну базу переходу до ринкових відносин, та ін.

4. Орієнтування системи законодавства не лише на галузь права, але й на
галузь державної діяльності, на державний устрій. Це неминуче призводить
до появи галузей законодавства, які не відображають галузі права, є
комплексними.

5. Обумовленість системи законодавства формою державного устрою країни
(федерація), що припускає наявність у кожній галузі нормативних актів на
рівні як федерації, так і суб’єктів федерації.

Розбіжність галузей права і галузей законодавства не виключає наявності
позитивної тенденції до їх відповідності, їх «вирівнюванню».

Структура системи законодавства – внутрішня організація упорядкованих
нормативно-правових актів, яка виражається в їх узгодженні і поділі на
галузі та інститути законодавства.

Структуру системи законодавства можна класифікувати за такими
критеріями:

– предметом правового регулювання (галузева),

– юридичною чинністю актів (субординаційна),

– особливостями форми державного устрою (державно-організаційна).

На схемі це виглядає наступним чином:

Структура системи законодавства

Галузева (горизонтальна) – відображає предмет правового регулювання
Субординаційна, або ієрархічна (вертикальна) – відображає юридичну
чинність актів Державно-організаційна (вертикальна) – відображає
особливості форми державного устрою

– поділ нормативно-правових актів за предметом регулювання: цивільне
законодавство, кримінальне законодавство, адміністративне законодавство
та ін. – поділ нормативно-правових актів на певні групи за їх юридичною
чинністю: закони, укази, постанови уряду, нормативні акти місцевих
органів влади та ін. – поділ нормативно-правових актів за
територіальним значенням:

Розбіжність низки галузей права і галузей законодавства обумовлює
необхідність провести класифікацію галузевої (горизонтальної) структури
системи законодавства, встановити види галузей законодавства з
урахуванням ступеня їх відповідності галузям, підгалузям, інститутам
права.

На схемі це виглядає так:

Галузева структура системи законодавства – види галузей

Галузеве законодавство Спеціальне (внутрішньогалузеве) законодавство
Комплексне (міжгалузеве) законодавство

– містить норми однієї галузі права, предметом регулювання якої є певна
сфера (рід) суспільних відносин, яка вимагає юридично однорідних
прийомів впливу. – містить норми підгалузі (рідше інституту) права,
предметом регулювання яких є група (вид) чи сукупність груп (видів)
суспільних відносин, яка вимагає юридично однорідних прийомів впливу. –
містить норми декількох галузей права, які регулюють різні види
суспільних відносин, що складають відносно самостійну сферу суспільного
життя, яка потребує юридично різнорідних способів впливу, що складаються
у цілісний комплексний метод.

Тут формування галузі йде від юридичного начала – методу: галузь
законодавства, як правило, збігається з галуззю права (кримінальне,
трудове, адміністративне законодавство) Тут формування галузі йде від
юридичного начала – методу: підгалузь чи інститут права складають
законодавство, яке є частиною певної галузі законодавства (гірниче,
водне, лісове законодавство як внутрішньогалузеві елементи екологічного
законодавства) Тут формування галузі йде не від юридичного начала –
методу, а від соціального начала – предмета, і галузь законодавства
складається із норм різних галузей права (законодавство про
приватизацію, місцеве самоврядування, господарське /підприємницьке/ та
ін.)

Між системою права і системою законодавства є відмінності. Вони
спостерігаються в структурних елементах, змісті, обсязі.

1. Система права є невидимою, оскільки відбиває внутрішню будову права,
а система законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2. Система права є сукупністю правових норм, а система законодавства –
сукупністю нормативно-правових актів.

3. В системі права норми права логічно розподілені за галузями,
підгалузями та інститутами. З норм галузей права складається конкретна
галузь законодавства. Можливим є варіант, коли галузь права є, а галузі
законодавства – немає. У цьому випадку галузі права не кодифіковані, а
нормативний матеріал розосереджений по кількох правових актах, які
потребують уніфікації.

У системі законодавства нормативно-правові акти об’єднані за галузями
законодавства, які поділені на інститути законодавства. Галузі
законодавства створюються як з урахуванням галузевого принципу, так і
без його врахування: галузь законодавства може містити норми різних
галузей права (комплексні галузі) або створюватися на підґрунті
інституту або підгалузі права. Можливим є варіант, коли галузь
законодавства існує без галузі права (митне законодавство та ін.).

4. Система права складається з галузей права, які мають свій предмет і
метод правового регулювання, а система законодавства включає галузі
законодавства, в яких відсутній метод регулювання, а предмет регулювання
не завжди однорідний, як у галузей права.

5. Система права має лише галузеву, горизонтальну будову, а система
законодавства може мати будову і горизонтальну (галузеве), і вертикальну
(ієрархічне). У федеративних державах існує законодавство федерації і
законодавство її суб’єктів (вертикальна будова).

6. Первинний елемент системи права – норма права зі своєю структурою:
гіпотеза, диспозиція, санкція, а первинний елемент системи законодавства
– стаття закону, яка містить нормативне розпорядження, котре, як
правило, не містить у собі всі три структурні елементи логічної правової
норми. Нормативне розпорядження нерідко складається лише з гіпотези і
санкції; диспозиція може міститися або в іншій статті даного закону
(відсильний спосіб викладу), або в іншому правовому акті (бланкетний
спосіб викладу). Закони, що включають норми різних галузей права,
забезпечуються санкціями, які викладені в інших нормативно-правових
актах (наприклад, закони про власність, про підприємницьку діяльність та
ін.).

7. Система права формується об’єктивно, відповідно до існуючих
суспільних відносин, а система законодавства створюється в результаті
цілеспрямованої діяльності уповноважених суб’єктів і тому включає
суб’єктивний момент.

8. Структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв
розділів, статей, глав та інших частин, властивих закону. Структурні
елементи системи законодавства (нормативно-правові акти), як правило,
мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули,
формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що
складають загальну частину тощо.

Система законодавства є головною, але не єдиною формою існування системи
права, оскільки:

1) право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки
звичаям, які підтримувалися тільки-но виниклою державою («дозаконодавче
право»);

2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий
характер незалежно від закріплення їх у законі («позазаконодавче
право»). До «позазаконодавчого права» належать й такі юридичні форми
права, як правовий прецедент, правовий звичай, правовий договір.

2. Роль юридичних знань, інформації в забезпеченні наукоємкості
управління

Роль науки і знань в управлінні

Надання державному управлінню наукового характеру передбачає широке
використання наукових досягнень на всіх рівнях і ланках системи
державного управління, передусім результатів досліджень у сфері
політології, права, філософії, соціології, економіки, екології та
інформатики; сприяння розвитку наукових досліджень з актуальних проблем
державного управління, зокрема розробленню нових управлінських
технологій та впровадженню їх досягнень в практику; залучення науковців
до аналітичної роботи в органах державної влади; підвищення рівня
забезпеченості апарату системами підтримки прийняття рішень на базі
сучасної управлінської методології та використання засобів
інформатизації і комп’ютеризації.

В умовах складності і масштабності проблем державного управління наукові
підходи і методи їх вирішення набувають особливого значення.
Перспективне прогнозування, стратегічне управління та планування, вибір
раціональної структури органів державної влади та її кадрового
забезпечення, створення високоефективних мотиваційних підходів,
розроблення сучасних методів контролю, комунікацій, прийняття рішень –
це лише кілька завдань з багатьох, вирішення яких неможливе без розвитку
науки державного управління в напрямі створення нових і удосконалення
існуючих концепцій, теорій, принципів і методів, запровадження
інновацій.

Аксіологічне (ціннісне) осмислення пізнаних і таких, що лише мають бути
пізнаними закономірностей національного державного управління як однієї
з функцій державно упорядкованого суспільства, що виявляється у формі
управлінської діяльності і предмета теорії державного управління, а
також безпосереднього пізнавального процесу зазначеного предмета набуває
нині в Україні, як видається, самостійного наукового значення і потребує
пильної уваги як теоретиків, так і практиків.

Зростання в суспільному житті ціннісного виміру реальних соціальних явищ
і процесів, а серед них права, закону і управління, обумовлене
насамперед підвищенням їх ролі в сучасній соціальній взаємодії, в
процесах державно-правового розвитку країн світу, в тому числі і
України, суспільної трансформації, яка не може бути зведена до вирішення
тільки економічних проблем.

Перед державним управлінням пострадянських країн, де мають знайти свій
розвиток регулюючі засади держави, постало нове головне завдання –
сприяння побудові нової організації суспільних відносин, де був би
знайдений оптимальний баланс між стабільністю економічної ефективності і
соціальної справедливості. Як свідчить світовий досвід, пише В.Цветков,
«для досягнення економічної стабілізації і дальшого розвитку економіки
необхідно забезпечити безумовний пріоритет державного регулювання над
стихійними ринковими саморегулюючими процесами, які часто призводять до
руйнівних наслідків».

Стрижнем нової парадигми сучасного державного управління в Україні має
реально виступати людина, а не ринок, що має розглядатися лише як один
із засобів досягнення економічної ефективності. Справедливе задоволення
зростаючих потреб кожної людини в процесі забезпечення цілісності
суспільства – головна причина соціальної обумовленості сучасного
державного управління. Лише за цієї умови громадяни України можуть бути
активними учасниками перетворювальних процесів, які відбуваються і мають
відбуватися в суспільстві. Саме тому, як видається, вітчизняна теорія
державного управління, якою повинні володіти всі службовці державного
апарату, має досліджувати сучасні суспільні процеси, що обумовлюють
необхідність державного управлінського впливу на суспільство на основі і
в межах правового, в тому числі адміністративного, закону, визначати
найоптимальніші шляхи і форми цього впливу на основі задоволення життєво
важливих потреб і інтересів Українського народу, вивчати практичні
результати зазначеного впливу, оформленого у певні юридичні акти.

Пошук відповідей на запитання, що таке громадянське суспільство,
економічним підґрунтям якого має бути соціально орієнтоване конкурентне
ринкове народне господарство; правова держава, спрямована, зокрема, на
забезпечення і захист природних і невідчужуваних прав і свобод людини;
які між ними мають бути зв’язки; яка модель реалізації державної влади,
зокрема державного управління, що таке права людини і як вони пов’язані
з громадянським суспільством і правовою державою; які їх особливості
стосовно України – це насамперед проблема наукових суджень. І тут не
може бути ніякого спрощення, зведення суспільної трансформації до
простого переймання західних моделей державно-правового розвитку, так
званої вестернізації. Окрім того, світова інтеграція, створення
загального правового громадянського суспільства неможливі без
національно-духовної ідентичності, сформованої на власних соціальних
цінностях. При цьому не можна об’єднати суспільство, якщо до цього не
буде прагнути кожна людина, доки об’єднуюча ідея не пройде через
свідомість і волю кожного індивіда. Нав’язування однобічного розуміння
належного, хоча і може відповідати юридичному закону, але є протиправним
та неправомірним. Слушним у цьому плані є зауваження Л.Горбунової, що
закон і законність ні в якому разі не повинні ототожнюватися, оскільки
лише факт наявності юридичних норм ще не означає механічного
встановлення в суспільстві режиму законності. Тільки коли внутрішнє
визнання об’єднуючої ідеї опанує все більшою і більшою частиною
громадськості, тоді будуть зменшені політичні протиріччя; вони, навпаки,
можуть стати додатковим джерелом суспільного розвитку. Тому, з
урахуванням прогресивних здобутків всесвітнього соціального руху і,
безумовно, свого власного, необхідно розробляти свою національну
доктрину демократичного, в тому числі правового, руху, щоб потім не
зіставляти реальні кроки з абстрактно прогресивнішими варіантами.

Будь-які судження, передусім наукові, включають у себе суб’єктивну
оцінку свого змісту, виходячи з певних світоглядних і методологічних
позицій конкретної людини, так чи інакше обумовлених її місцем і роллю в
соціальній структурі даного суспільства. Наукові знання, хоча і мають
співвідноситися з реальними об’єктами пізнання, все ж корелюються
насамперед з цінностями конкретного дослідника, що, безумовно,
позначається на одержаних результатах. Тому іноді вважається, що
критерієм істини має бути не реальна річ, зокрема, право, управління, а
корисність самих знань про цю річ, які застосовуються в процесі
досягнення певної мети соціальної взаємодії, зміцнення волі індивіда до
життя.

Але невідповідність суджень реальним соціальним явищам і процесам
зустрічається не тільки у колі науковців, а й у пересічних людей. Так,
наприклад, частина населення незалежної України сприймає сучасні
демократичні цивілізаційні цінності лише як ідеї, пов’язані, головним
чином з матеріальним добробутом, а не з порядком, заснованим на
реальному визнанні державною владою суспільної свободи, природних і
невідчужуваних прав і свобод людини. Йдеться про суспільний порядок, де
кожна окрема людина має певну сферу свободи стосовно народу як
колективного цілого, де кожний громадянин є вільним відповідно до
більшості, яка формує політичну волю, і має певну автономію відповідно
до держави, що виражає цю волю. Тому, як видається, слушно зазначає
М.Цимбалюк, що провідні гуманітарні цінності здебільшого тлумачаться
частиною населення України з точки зори їх безпосередньої користі в
реальному житті, очікування автоматичного підвищення життєвого рівня, а
право і державне управління – як необхідні і достатні умови забезпечення
підвищення матеріального добробуту населення.

Сьогодні необхідні не просто зміни соціальних цінностей, а передусім
пошук у системі наукового вивчення самих соціальних цінностей, зокрема,
ідей справедливості, свободи, демократії, права, державності, закону,
управління, самоуправління тощо. Суспільне життя в котрий раз доводить,
що через пізнання істини соціальних цінностей останні можуть стати
ефективними спонукальними мотивами індивідуальної поведінки, в тому
числі і в процесах суспільної трансформації. Це обумовлене насамперед
тим, що соціальні цінності ґрунтуються на моральних закономірностях
певного суспільства, що, як писав І.Кант, мисляться об’єктивно
необхідними для існування будь-якої соціальної структури, його
культурно-історичних традиціях, що становлять нормоутворюючий чинник
будь-якої системи регулювання, серед неї юридичної, як індивідуальної,
так і колективної поведінки.

Сучасні процеси суспільної трансформації, в тому числі систем державного
управління в світі, серед них і в Україні, пов’язані передусім з
обумовленим утвердженням в інституціалізованій суспільній свідомості, в
загальній ієрархії соціальних цінностей «людиноцентристської» ідеології,
ідей людяності, особистості, її правового статусу. Наприклад, в Україні
лише недавно конституційно закріплена (ч. 1 ст. 3) норма, відповідно до
якої «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». При цьому,
як зазначається у ч. 1 ст. 34 Конституції України: «Кожному гарантується
право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і
переконань».

Історичний досвід суспільного руху людства доводить, що соціальні, в
тому числі правові, цінності рухаються в своєму розвиткові відповідно до
руху як об’єктивних умов, так і суб’єктивних чинників
конкретно-історичного суспільства. А цей рух у своїй узагальненості, як
відомо, не є висхідним лінійно-поступальним. Він не тільки завжди
складний, а й конкретний. На думку Гегеля, кожна епоха породжує такі
специфічні обставини, становить собою таку індивідуальну якість, що в цю
епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають
саме з цієї якості, яка проймає даний історичний стан.

Історичний процес, зокрема правовий, – це не просто лінійний соціальний
рух, де минуле однозначно визначає майбутнє, тобто його неправильно було
б розуміти тільки як прогрес, розвиток. Дійсно, він у принципі єдине
ціле, функціонування кожної частки якого є взаємопов’язаною з іншою і з
усіма в цілому. Взаємозалежність усіх часток цілого є абсолютною, навіть
якщо людина не бачить (не усвідомлює) всіх часток і їхніх
взаємозв’язків. Але історичний правовий рух – це не тільки розвиток
певного правопорядку, основаного на цінності індивідуальної свободи, де
остання виконує функцію одного з критеріїв соціального прогресу, в тому
числі і в галузі державно-правових форм. Прогрес можливий лише на основі
збалансування індивідуальної і колективної свободи, приватних і
публічних суспільних інтересів.

Тобто конкретний історичний процес, в тому числі і правовий, – це не
завжди прогрес в усвідомленні свободи, а отже – не завжди соціальний
розвиток. Дійсно, цей процес складається з історично спадкоємних
елементів (зокрема, етапів), але якісно різних. Як доводить всесвітній
історичний досвід, зміни, зокрема в праві, законодавстві, управлінні, за
певних умов можуть перетворити якість будь-якого соціального явища у
свою протилежність – істинне стає хибним, корисне – шкідливим тощо і
навпаки. Зміни можуть бути пов’язані як із соціальним прогресом,
розвитком, порядком, так і з регресом, хаосом, безладом, у певному
розумінні рухом назад від досконалішого до менш досконалого. Тому і
діапазон дії соціальних, в тому числі і правових, цінностей дуже широкий
– від пріоритету публічних інтересів, суспільного блага, колективності
на основі раціонального до панування приватноправових засад, пріоритету
індивідуальної свободи волі, ірраціонального в пізнанні і перетворенні
соціальної дійсності.

Саме тому мистецтвом управління вважається, зокрема, вчасне зрозуміння
зміни ролі того чи іншого чинника в системі соціального, серед нього
державного, управління, який продовжує залишатися органічним елементом
цієї системи, що розглядається, хоча і може бути в конкретний час або
суб’єктом, або об’єктом управління. Проте слід наголосити, що розуміння
доброго і злого для волі того чи іншого суб’єкта управління
визначається, як правило, тими, ким керують (об’єкт управління). Тому в
системі державного управління важливими є як прямі (від влади), так і
зворотні (від народу, суспільства) зв’язки. Ніщо не підриває довіру до
влади сильніше, ніж збіднення людей. Що ж до бідності, відповідно до
моделей як успадкованого незалежною Україною від колишнього СРСР
державного управління, так і нинішнього вітчизняного, то вона – фактично
є способом нашого існування, наслідком того, що й досі наші політики
своє найвище призначення вбачають у тому, щоб керувати всім і вся, не
виконувати свої повноваження, а давати всім наряди, тобто, управлінські
команди «зверху». Звідси – і ідея збалансування політичної системи
України лише через закріплення в Конституції України необхідного балансу
відносин у системі державної влади без реальних змін у статусі народу як
об’єкта управління, зокрема, без конституційного закріплення норми про
відповідальність державної влади за належне управління країною, не має
шансів на перспективу.

Розкрити сутність юридичного забезпечення вітчизняного державного
управління, зрозуміти його істину можна тільки беручи до уваги всю
сукупність обставин, реальних умов, в яких перебувають суб’єкт і об’єкт
управління (в юридичних дослідженнях це завжди вольові діяння людини),
враховуючи діалектику їх взаємозв’язку. При цьому відносна істина не
повинна ототожнюватися з абсолютною істиною, яка має розглядатися не
стільки як результат, скільки як динамічний суперечливий процес
постійного пізнання управлінських відносин, коли раніше одержані знання,
що вважалися істинними, за нових історичних умов можуть перетворюватися
в оману, навіть помилку, тобто суб’єктивно перекручене, що вже не
відображає динамічної соціальної дійсності, але продовжує становити
основу управлінських рішень, які приймаються.

Критерій істинності у вітчизняній теорії державного управління при
дослідженні управлінської дійсності не повинен бути пов’язаний лише із
суб’єктивною стороною, зокрема, з обраним методом, з оцінкою результатів
пізнання, хоча і сам метод не може бути зведений тільки до об’єктивної
сторони (реального предмета дослідження). Суб’єкт і об’єкт пізнання,
метод і засоби наукового дослідження мають розглядатися як
взаємообумовлені, але відносно самостійні. Об’єктивне і суб’єктивне в
процесі пізнання управлінської дійсності є взаємододатковими,
взаємодіючими явищами.

Управління передусім приймається людьми як певна, особлива реальність
об’єктивного світу. Воно в своєму існуванні і діях відчувається всіма
насамперед деякою соціально-психологічною силою, що регулює поведінку
людей. Воно сприяє становленню певного стану суспільної свідомості і
суспільної волі, що містить у собі психічний примус індивіда до
цілеспрямованої поведінки. Як певне соціальне явище, управління (в тому
числі державне) є, таким чином, безсумнівною реальністю, фактом
емпіричної дійсності, частиною світу сущого. Однією з цілей пізнання
управлінської дійсності є усвідомлення суспільної потреби в
упорядкуванні, організації певних суспільних відносин, а також
визначення необхідності в певних юридичних нормах як основи управління,
відповідно до реальних суспільних потреб та інтересів і розроблення
відповідних рекомендацій (проектів) щодо удосконалення організації та
управління в межах права і за допомогою певних юридичних актів. Таким
чином, ми постійно маємо справу з процесом переходу управління як
об’єктивної реальності у сферу суб’єктивного.

Формально-прагматичні концепції управління і управлінська практика, що
обмежуються рамками лише повсякденного «здорового глузду», тобто
свідомості, яка стихійно складається на основі суб’єктивних миттєвих
інтересів, применшують роль теоретичного знання під приводом «прагнення
винятково до корисних знань», без теоретичних узагальнень. Ця
прагматична настанова проголошує основним критерієм оцінки істинності
дійсності тільки успіх, корисність, зиск, доцільність. Звідси походить,
зокрема, теза: «Виходячи із свого інтересу, здобувай користь з
будь-чого». А оскільки інтереси людини відображаються врешті-решт в
цілях, які вона ставить за мету в процесі своєї діяльності, то корисним
вважається все, що сприяє досягненню цілі. «Для досягнення цілі усі
засоби добрі» або «Мета виправдує усі засоби» – гасла, що ґрунтуються на
філософії прагматизму. Коли користь, успіх, зиск стають критерієм істини
і асоціюються головним чином з багатством, грішми, владою, насолодою
тощо вони здатні обґрунтувати будь-яку мерзенність, будь-які злодіяння.
Тобто, іншими словами, коли вони наказують захищати власні інтереси і
нічим не жертвувати в ім’я загального блага. У цьому випадку, зокрема,
конкретна воля до влади може стати сильнішою за будь-яку наукову теорію,
що суперечить прагненням конкретного можновладця, або конкретна воля
людини до збагачення може стати самодостатнім явищем (фактом), що
гіпертрофує сенс її життя. Слушно, як видається, зазначає всесвітньо
відомий режисер Франко Дзеффіреллі: «Матеріальний добробут – це,
безумовно, чудово. Але європейська демократія в гонитві за ситістю
загубила найголовніше – духовне. На жаль, західне суспільство цього досі
не розуміє».

Аналізуючи сутність корисності як соціальної цінності, певного принципу
організації соціальної взаємодії і управління нею, професор Джон Ролз
зазначає, що цей принцип, є «несумісним з концепцією соціальної
кооперації серед рівних в ім’я взаємної переваги. Цей принцип є
несумісним з ідеєю взаємності, яка «невиразно присутня у понятті цілком
упорядкованого суспільства». Йдеться про ситуацію, коли збільшення
суб’єктивних прав і свобод одних передбачає зменшення життєвих
перспектив інших. Дослідник стверджує, що соціальна і економічна
нерівність (наприклад, у багатстві і владі) може вважатися справедливою
тільки тоді, коли вона спричиняє компенсуючі переваги для кожної людини,
зокрема, для менш підприємливих членів суспільства. «Те, що деякі
повинні мати менше, щоб решта процвітала, – пише Дж.Ролз, – може бути і
раціональним, але несправедливим. Але нема ніякої несправедливості у
більших перевагах, які зароблені небагатьма, за умови, що менш удачливі
тим самим поліпшують своє становище». Можна б було погодитися в цілому з
цим висновком, якщо б він розкрив зміст терміна «менш удачливі»,
прив’язавши його до конкретного життя.

Будь-які наукові знання, в тому числі і управлінські, цінні самі по собі
не тому, що вони сприймаються як результат пізнання, а тому, що вони
задовольняють в конкретний час реальні основи матеріальні і духовні
потреби людини і суспільства. Наукові знання як система ідей, понять
лише тоді є цінними для людини, коли вони стають предметними, тобто
людські властивості і здібності перетворюються у певні
соціально-культурні предмети (матеріальні або духовні), що оточують
людину і якими вона користується, але з метою не тільки свого розвитку,
а й суспільного прогресу. Суспільна практика органічно пов’язана з
пізнавальною діяльністю людини, з істинністю її теоретичних знань. Як
суспільна практика є джерелом наукового пізнання, так і наукові знання,
як видається, активно сприяють прогресу суспільної практики. Від того,
наскільки істинними є знання людини як результат наукового пізнання
(зокрема, соціальної дійсності), багато в чому залежить суспільний
прогрес.

Не можна однобічно тлумачити зв’язки між суспільством і природою, бачити
як перше, так і другу лише сферою втілення суб’єктивних потреб і
прагнень людини, що призводить до суб’єктивного розуміння історичного
процесу, предметної практики людей. Водночас не можна і утилітарно
сприймати людську практику лише як безпосередню фізичну участь індивіда
у виробничій або управлінській діяльності. Теорія і практика утворюють
єдність діалектично взаємопов’язаних протилежностей, усвідомлення чого
має становити основу вітчизняного державотворення і державного
управління. Людина завжди перебуває у трьох часових вимірах –
колишньому, теперішньому і майбутньому, а також у сферах сущого і
належного, хоча може і не усвідомлювати цього, її життя не обмежується
лише кон’юнктурним вирішенням поточних завдань задоволення миттєвих
людських потреб і інтересів.

«Голий прагматизм» або філософія «корисливості», як правило, повстають
проти «мріянь», «ідеалів» і навіть «ідей». «Розчарувавшись» у пошуках
істини, теоретичних знань, представники цієї філософії життя вимагають
чистої «конкретної» практики, яка сповідує корисливість, успіх як
приоритетні цінності суспільного життя, навіть за рахунок інших. Хоча
користь апелює до суспільного (публічного) інтересу, вона тлумачиться
при цьому як своєкорисливість. Засади зазначеної філософії орієнтують
лише на практичні висновки і цілі, ігноруючи при цьому першопричини явищ
і процесів, які пізнаються і з якими людина має справу. Відповідно під
істиною ефективності управління розуміються уявлення і дії, що сприяють
економізації упорядкованої суспільної праці, при досягненні загальної
мети. Тобто, по суті, йдеться про інструментальне розуміння поняття
істини.

Тим самим провідники ідеї корисливості відводять від цілісного
системного розуміння процесу суспільного руху, зокрема, державного
механізму його розвитку, створюють оманні ілюзії. Вони вбачають
покликання науки в «наведенні порядку» шляхом конструювання
«авторитетної» системи, але при цьому свідомо чи несвідомо виганяють із
науки і практики «неприємні» для правлячих сил узагальнення, принижують
роль теорії, мислення, наукових пропозицій. У науці так званими
прагматиками цінуються тільки емпіричні, прикладні знання. Вся ж
підготовча, фундаментальна теоретична робота фактично ігнорується.
Теорія розглядається прихильниками «здорового глузду» не як засіб
пізнання сутності явища, пояснення істини, а як засіб довільного
тлумачення фактів.

Внаслідок сприймання реальної дійсності на підставі «здорового глузду»,
тобто такою, якою вона лише видається конкретній людині в процесі
задоволення її приватних інтересів, поза увагою залишається багато
зв’язків, явищ, причин, що навіть не усвідомлюються як складові елементи
більш складної системи взаємодії, більш складного багатоаспектного
процесу, в тому числі державного управління, і які можна виявити лише на
рівні теоретичної абстракції, на основі теоретичного всебічного пізнання
об’єктивної реальності в її суттєвих зв’язках і закономірностях,
умовиводів, які не є природною здатністю людей, а набуваються ними в
процесі життєдіяльності, зокрема, в процесах навчання і виховання.

«Мислення, що ґрунтується лише на «самоочевидному» здоровому глузді і
емпіричному досвіді, який пов’язаний головним чином з досягненням
корисного в соціальній взаємодії, – зазначає один з відомих фахівців у
галузі теорії соціального прогнозування Араб-Огли, – нездатне не тільки
передбачати нове, але, як правило, навіть розпізнати його, коли воно вже
виникло і реально існує. Для такого мислення поведінка складних систем,
до яких належить і суспільство, і держава, і політика, і право, державне
управління виглядає не тільки парадоксальною, а й незбагненною». Таке
мислення не вибудовує ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків і не
порівнює свої висновки з досвідом. Як слушно зазначає С.Г.Кара-Мурза, за
умови такого бачення світу причини явищ, з якими стикається людина,
мають містичний характер.

Через те, що в основі здорового глузду і емпіризму знаходиться
спотворений теоретичним атомістським розумінням психічного життя досвід,
то, з емпіричної точки зору, соціальному пізнанню недоступна сутність
явищ і процесів, зокрема, управлінських, що вивчаються. Це обумовлене
передусім тим, що невідомими залишаються субстанціональні причини
породження цих явищ і процесів, вважаються несуттєвими ідеї щодо їх
внутрішньої природи або сутності, нема і загальних апріорних понять, які
є результатом свідомої розумової творчої діяльності людини і
відображають формальний зв’язок усього існуючого (природного і
соціального). Лише на основі і за допомогою конкретного життєвого
досвіду, здорового глузду людини неможливо ані тривалий час і ефективно
управляти певною формою соціальної взаємодії, ані всебічно пізнати
конкретний елемент реальної системи управління. Як відомо, окрім певного
споглядання для пізнання конкретного предмета необхідні ще аналіз і
закінчений синтез, які сприяють усвідомленню його повноти, що не дається
жодними емпіричними знаннями. Тому, як образно говорив І.Кант про
емпіричне вчення про право, слова які з повною підставою можна поширити
на будь-яке емпіричне соціальне вчення, – «це голова (подібно до
дерев’яної голови у байці Федра), яка може бути головою, та на жаль,
безмозкою».

Під емпіричним кутом зору певному суб’єкту управління (в кінцевому
підсумку людині як носію певних управлінських функцій, прав, обов’язків
і відповідальності) доступні лише фактичні явища, які даються нам у
конкретному досвіді, в їх фактичних взаємовідношеннях подоби,
співіснування (у просторі) і послідовності (у часі). Виходячи з того, що
за допомогою емпіричного досвіду, пов’язаного завжди із задоволенням
конкретних індивідуальних потреб і інтересів, можна пізнавати тільки
реально існуючі явища або певні факти, то навіть, якщо ми і зможемо
пізнати їх закономірності на основі цього досвіду, вони будуть лише
певним узагальненням, зробленим на підставі цих конкретних фактів. Тобто
з суто емпіричної точки зору неможливе навіть пізнання будь-яких
управлінських явищ або процесів у їх необхідності чи закономірностях.

Як наслідок – не враховуються і не можуть бути враховані більш віддалені
суспільні наслідки конкретних управлінських заходів. Особливо слід
наголосити, що з-під контролю випадають соціальні наслідки сумарних дій
цих заходів. І якщо на рівні міжособистих стосунків це може бути
неважливим чинником, то на рівні політичних і державних
владно-управлінських відносин, коли йдеться про досягнення певних
публічних цілей, від цього безпосередньо залежить якість, а отже –
ефективність політичних рішень і юридичних та управлінських актів, а від
них і ефективність державного регулювання суспільних відносин у
будь-якій сфері. Саме тому однією з основних умов формування сучасної
стратегії трансформації і розвитку українського суспільства,
управлінської реформи має бути насамперед розроблення ідеології і
концепції вітчизняного державного управління, що, безумовно, передбачає
сучасну методологічну базу.

У взаємодії соціальних явищ, сторін суспільних відносин, на відміну від
природи, не існує закономірності жорсткого, раз і назавжди даного
причинно-наслідкового зв’язку, детермінації одного виду іншим,
наприклад, політики і управління економікою, коли досконалість, зокрема
ефективність, політики і управління повністю і завжди залежить від
економіки. В суспільстві (органічній частині природи, хоча і якісно
відмінній від інших складових – фізичної, біологічної тощо) діють люди
як носії не тільки чуттєвого, а й свідомого, як унікальна єдність
загального, особливого та одиничного, безмежного та обмеженого, певний
«продукт» розвитку соціального буття. У своїй узагальненості вони здатні
в принципі до нескінченного соціального прогресу, до олюднення людства,
що є, коли так можна визначити, вищою об’єктивною метою розвитку людства
на Землі взагалі. Суб’єктивно налаштовані вирішувати свої приватні
справи, люди в процесі історичного суспільного руху, за рахунок
раціонального і чуттєвого в соціальній взаємодії, врешті-решт збільшують
суспільне благо і знищують існуюче нині зло (породжуючи нове, навіть не
усвідомлюючи цього). Чому врешті-решт? Та тому, що іноді в процесі
історичного суспільного руху певні етапи культурного відродження людство
(узагальнюючий термін) починало заново, як слушно зазначає Гегель «ціною
нових величезних витрат сил і часу, злочинів і страждань…».

Роль інформації в управлінні

Як загальний стандарт, на загальному (абстрактному) юридичному рівні
визначення категорії «інформація» дається у ст. 1 Закону України «Про
інформацію». Інформація – це документовані або публічно оголошені
відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та
навколишньому природному середовищі. Зазначене визначення можна
адаптувати до змісту управління соціальними системами таким чином:
«Інформація в управлінні соціальними системами – це відповідним чином
задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що
відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному
середовищі і які використовуються в управлінській діяльності
(управлінському процесі, управлінських відносинах)».

Інформація як категорія розуміється як діяльність (дії) щодо одержання,
використання, поширення (розповсюдження) інформації у певному
соціальному середовищі. Причому така діяльність може здійснюватися
свідомо і підсвідомо, цілеспрямовано і без чіткого визначення мети.

Z

\

`

i

i

4

6

|

~

TH

a

^

`

P

R

hWc:CJ QДля змісту поширення (розповсюдження) відомостей, даних, знань
більше підходить категорія «інформування».

У теорії управління соціальними системами зазначений аспект інформації
знаходить вираження також у категорії «комунікація». Так, М. Мескон, М.
Альберт, Ф. Хедоурі пропонують таке визначення категорії «комунікація»:
«Комунікація – це обмін інформацією, на основі якого керівництво отримує
відомості, необхідні для прийняття ефективних рішень, і доводить
прийняті рішення до працівників організації (фірми)».

З погляду теорії інформації та теорії операцій комунікація розглядається
як складний дискретний динамічний процес, що здійснюється у формі
взаємопов’язаних послідовних кроків, які можна розглядати як умовно
автономні операції. У контексті теорії управління соціальними системами
та когнітології кожен з кроків (операцій) комунікації виступає елементом
управлінської діяльності, який потрібен для того, щоб зробити думки
учасників суспільних відносин зрозумілими один одному. Кожен крок
(операція) у суспільних інформаційних відносинах – це поступ до
наступного пункту взаємовідносин. Якщо будь-який учасник процесу
управлінських відносин (особливо керівник як суб’єкт управління) буде
недбалим і не думатиме про те, що робить, – зміст управління може бути
втрачений.

Яке місце займають інформаційні відносини (комунікація) в управлінській
діяльності керівника певної соціальної системи? Дослідниками
зазначається, що керівник 50–90 % часу витрачає на комунікацію, щоб
реалізувати свою роль у міжособистісних стосунках, інформаційному обміні
та процесах прийняття рішень щодо функцій управління. Обмін інформацією
є однією з найскладніших проблем на будь-якому рівні ієрархії.

Щодо організації управління соціальними системами, під інформацією
розуміють також множину повідомлень (відомостей) про стан системи
управління в конкретний момент часу, в просторі, тобто різних факторів,
що впливають на цю систему. У цьому контексті інформація в управлінні
соціальними системами розглядається як дискретна категорія, статичну
сутність якої слід розглядати з діалектичних (змінних, порівняльних)
позицій, у ряду категорій «минуле – сучасне – майбутнє».

З точки зору теорії управляння соціальними системами як науки інформація
– це результат аналітико-синтетичної обробки даних (відомостей) щодо
об’єкта управління. Така обробка здійснюється переважно свідомо. Хоча на
рівні мистецтва управління інформація може бути результатом евристики –
підсвідомої обробки відомостей (даних) щодо об’єкта управління.

У зазначеному контексті, наприклад, для однієї людини (як суб’єкта
управління) якісь конкретні дані стають інформацією, для іншої – ні.
Таким чином, інформація має переважно порівняльний характер. Вона
складається тільки з нових відомостей, які оцінюються користувачем як
корисні знання. Із загального потоку даних вилучаються тільки відомості,
які потрібні для певного користувача, зрозумілі йому і зменшують його
ентропію (невизначеність). Інші дані утворюють так званий у теорії
інформації шум.

Тож можна зробити висновок, що інформація в управлінській діяльності
пов’язана з процесом регулювання не лише через властивості самого права
як виду соціальної інформації, але й через рівень інформаційного
забезпечення тих чи інших правомірних дій, тієї чи іншої організаційної
діяльності.

Поняття та сутність категорії «інформаційний ресурс»

У соціологічному змісті множина даних утворює інформаційний ресурс.
Тобто накопичуючись, дані мають зміст потенційної інформації, яка у
певний час за певних обставин, інтересів чи потреб набуває статусу
потрібних відомостей для певного кола осіб чи для окремих індивідів.
Прикладом накопичення інформаційного ресурсу може бути звичайна книжкова
бібліотека. Там може бути багато даних. Але соціального статусу, як
інформації, вони набувають тоді, коли існують люди, які мають інтерес до
них та можливість і здатність їх отримати. Те ж саме можна сказати про
архіви.

Як інформаційний ресурс можна розглядати і мову (чи то природну, чи то
штучну). Наприклад, існує мова, але на певному проміжку часу нею не
користуються. Коли нею починають цікавитись, її вивчають, спілкуються
нею, щоб мова ожила, щоб існувала як інформаційний ресурс і щоб до неї
виник суспільний інтерес і мотивація (управлінська, освітня,
культурологічна, наукова, національна свідомість, зокрема щодо
національної мови).

Загальне, абстрактне визначення категорії «інформаційний ресурс»
подається у законодавстві. Інформаційний ресурс – сукупність документів
в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо). (Ст.
1 Закону України «Про національну програму інформатизації»). Проте
зазначене визначення не має системних ознак, а саме відповідним чином
упорядкованості. Сукупність (купа) не створює системи.

Інформаційний ресурс – це відповідним чином упорядкована множина
об’єктивізованих відомостей, даних, знань у формі документів та в інших
носіях інформації (у тому числі в конкретних людях), що утворюють
інформаційні системи (бібліотеках, архівах, банках даних тощо) і
призначених для використання у суспільних відносинах

Окремі види інформаційних ресурсів визначаються на рівні законодавства.

Інформаційні ресурси науково-технічної інформації – це систематизоване
зібрання науково-технічної літератури та документації (книги, брошури,
періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна
документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна
науково-технічна документація з науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади
науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових
чи інших носіях. (Ст. 1 Закону про науково-технічну інформацію.)

Інформаційні ресурси спільного користування – це сукупність
інформаційних ресурсів державних органів науково-технічної інформації,
наукових, науково-технічних бібліотек, а також: комерційних центрів,
фірм, організацій, які займаються науково-технічною діяльністю із
власниками яких укладено договори про їх спільне використання. (Ст. 1
Закону про науково-технічну інформацію.)

Оскільки керована система – сфера застосування управлінських дій, як
правило, перебуває за межами організаційної системи, то значна частина
інформації про її стан може бути отримана лише в процесі активного й
цілеспрямованого пошуку з боку структурних підрозділів організаційної
системи управління. Таким чином суб’єкти організаційної системи
управління передусім самі активно організовують пошук інформації,
формуючи тим самим власні інформаційні ресурси. Звичайні
загальноприйняті засоби і канали отримання інформації (такі, як листи і
повідомлення громадян, громадських і державних організацій, повідомлення
преси, радіо) стають недостатніми.

Відомо, що будь-яке управлінське рішення приймається не тільки на основі
та залежно від характеру інформації про керовану систему. Його вибір
визначається також природою керівної інформації, яка міститься в нормах,
що регламентують діяльність відповідних органів управління соціальною
системою (наприклад, державних органів).

У державному управлінні, наприклад, рішення про методи, способи, засоби
дії на керовану систему приймаються на основі інформації про неї й
відповідно до управлінської інформації нормативного характеру. У цій
взаємозалежності закладені передумови та гарантії прийняття оптимальних
рішень у рамках принципів і вимог законності.

Важливе теоретичне і практичне значення для вивчення сутності соціальної
інформації як інформаційного ресурсу має її класифікація за іншими
критеріями (ознаками). З метою організації стратегічного, тактичного та
оперативного управління інформація може бути класифікована за такими
ознаками:

за напрямом руху вихідна – потік інформації від суб’єкта до об’єкта
управління;

вхідна – потік від об’єкта до суб’єкта;

за ознакою щодо середовища формування зовнішня (зовнішньо системна);

внутрішня (внутрішньо системна);

за характером даних щодо змісту процесу управління директивна;

описова;

за джерелом виникнення первинна;

похідна;

за способом вираження і фіксації усна;

документальна;

за ступенем стабільності постійна;

змінна;

періодична;

разова;

за призначенням щодо процесу управління планова;

звітна;

облікова;

контрольна;

за підлеглістю до підсистем керованої системи технічна;

економічна;

соціальна;

організаційна;

правова;

за належністю до сфер діяльності та функцій управління конструкторська;

технологічна;

фінансова;

бухгалтерська;

оперативно-виробнича;

за певним терміном інформація про минулі події;

інформація про поточні події;

інформація про майбутні події (прогностична інформація)

за ступенем визначеності інформації детермінована;

ймовірна.

Управлінська інформація і закономірності її руху

Отримання великих обсягів інформації виливається для спеціалістів з
інформатики та менеджерів у серйозну проблему. Для того, щоб
ідентифікувати тільки необхідну для вирішення якоїсь інформації,
необхідно «перебирати» велику кількість даних. Дані – це «сирі» факти та
цифри, в яких немає нічого особливого і, які самі по собі не можуть бути
корисні для управлінців. Для того, щоб витягти «крупинки потрібного»,
«сировину» необхідно обробити, отримати законний інформаційний продукт,
що має безпосереднє відношення до управлінської задачі. Проблема
ефективної ідентифікації корисної інформації та забезпечення доступу до
неї керівників і співробітників набуває все більшої гостроти. Інформація
– це перетворені в певному контексті дані, що є змістовними та корисними
для конкретних користувачів.

Про значення даної проблеми говорить той факт, що в багатьох
організаціях впроваджується посада головного спеціаліста з інформації,
який несе відповідальність за управління організаційними базами даних та
впровадження нових інформаційних технологій. Як правило, спеціалісти з
інформації стають перед проблемою вибору одного з безмежної кількості
варіантів придбання апаратного та програмного забезпечення, мережного та
телекомунікаційного обладнання. Обсяг даних, які здатні давати
комбінації цих технологічних засобів, дуже великий. Прийняття рішень,
пов’язаних із застосуванням нових технологічних засобів та управління їх
ресурсами, часто покладається передусім на плечі головного спеціаліста з
інформації. Йому потрібно інтегрувати поточні та нові технології
підтримки прийняття організаційних рішень, забезпечення операційних
процесів та комунікацій так, щоб співробітники організації отримували
необхідну інформацію в потрібному місті та в потрібний час.

Розробка організаціями стратегічних планів, забезпечення підтримки
діяльності співробітників, ідентифікація проблем, що виникають, та
взаємодія з іншими організаціями багато в чому визначаються рівнем
якості інформації. Один із способів огляду якості інформації полягає в
оцінці її характеристик з точки зору їх значення для організації.

Стрижнем науково обґрунтованого управління є своєчасна і повна
інформація про ситуацію, в якій приймається рішення, про шляхи його
реалізації, про цілі управління і можливі наслідки.

В умовах сучасного складного комплексного виробництва, високих темпів
науково-технічного розвитку та інтенсивних потоків інформації керувати
по-старому просто неможливо. Ось чому управління стало наукою, а
переробка інформації – галуззю індустрії, що базується на сучасній
обчислювальній техніці.

Істотним каналом втрат, який слід перекрити, залишається нераціональне
комплектування інформаційних фондів, надлишок інформації. Підраховано,
що не менше половини цих фондів взагалі не використовується.

Нині найвужчим місцем, яке стримує прогрес, є не відсутність наукових
досягнень, а незадовільна їх реалізація. До впровадження доходить не
більш як 30-50 % розробок. Решта або зовсім не використовуються, або
впроваджуються дуже повільно. Однією з причин цього є затримка
інформації. Поліпшення інформаційного обслуговування може прискорити
реалізацію нових ідей.

Інформація – це сукупність різних повідомлень про зміни, які проходять в
системі й навколишньому її середовищі. Управління як інформаційний
процес складається з обміну інформацією між органом управління,
керованим об’єктом і зовнішнім середовищем.

Інформація виступає як основа процесу управління. За допомогою
інформації реалізується зв’язок між суб’єктом і об’єктом або між
керуючою і керованою частинами системи управління.

Управління має справу з величезними масштабами інформації, розмір якої
безперервно збільшується в міру росту обсягів виробництва продукції. В
цілому обсяг інформації зростає майже пропорційно квадрату росту обсягу
виробництва.

Організаційно-практична діяльність керівника також носить інформаційний
характер, бо враховує одержання інформації для прийняття рішень і
передачу інформації про прийняті рішення.

Інколи роль інформації в процесі управління абсолютизують, а сам процес
управління руху інформації представляють як процес її перетворення з
вихідної в командну, результативну.

Процес управління не можна повністю зводити до перетворення інформації.
Його зміст значно більший. Дія на людину – це не стільки акт передачі їй
інформації, скільки складний соціально-психологічний процес взаємодії
людей, який вміщує такі фактори, як обов’язок, воля, авторитет, мораль
та ін.

Одна і та ж інформація по-різному діє на різних людей. І це через те, що
не тільки інформація діє в процесі управління, а людина діє на людину,
по-різному використовуючи при цьому інформацію як основу і засіб дії в
залежності від того, хто або що є об’єктом дії.

Роль інформації неоднакова для різних етапів або стадій процесу
управління. На одних стадіях управління важливий обсяг інформації, її
види, можливості одержання нової, додаткової інформації, на других – її
рух, на третіх – можливості її обробки.

Так, при визначенні мети управління важливий обсяг інформації, її
новизна, цінність, повнота тощо. Чим більше відомостей про сучасні
наукові дослідження використано при розробці мети управління, тим
об’єктивніше формулюється ціль, тим значніша вона для процесу
управління.

При оцінці ситуації найбільше значення мають види інформації, що
визначають можливість комплексного і системного підходу до цієї оцінки,
а в подальшому до розробки управлінських рішень. На стадії розробки
управлінських рішень і аналітичної діяльності велику роль відіграють
можливості обробки відібраної для одержаного рішення інформації, що
залежать від форми її представлення.

Явища реального світу і процеси, що відбуваються у суспільному
виробництві, об’єктивно відображуються за допомогою інформації, потоки
якої реально існують поряд з потоками робочої сили, матеріалів і знарядь
праці. Подібно речовині й енергії, інформацію можна зробити, обробляти,
зберігати, передавати, використовувати.

Інформація означає тлумачення, повідомлення, роз’яснення, викладання. В
теорії управління до неї відносять такі сигнали (відомості,
повідомлення), які несуть знання, зменшують невизначеність. Якщо
повідомлення або його частина для даного одержувача не є інформацією, то
воно називається пізнавальним шумом, або якщо в таких відомостях немає
потреби – кібернетичним шумом. В економічний літературі використовують
також поняття «метаінформація», під якою розуміють інформацію, похідну
від тієї, яку одержують безпосередньо.

Інформацію у формі повідомлень, відомостей не можна віднести ні до
матерії, ні до свідомості. Вона властива як живій, так і неживій
природі. Якісна різноманітність об’єктивного світу зумовлює якісну
багатозначність інформації. На відміну від неживої природи, яка може
бути тільки джерелом інформації, жива природа, крім того, сприймає і
переробляє її. Людина, як істота соціальна, одержує, збирає, зберігає,
свідомо переробляє і використовує інформацію у своїй цілеспрямованій
діяльності. На практиці всі технологічні, організаційні, економічні і
соціальні процеси породжуються, супроводжуються і спрямовуються
інформаційними процесами, які відображають різні взаємовідносини між
об’єктами живого світу і становлять суть та форми зв’язку між
управлінськими системами.

Інформацію в сфері управління часто образно порівнюють з нервовою
системою, що забезпечує функціонування живого організму. Завдяки обміну
інформацією між цими системами, якою управляють, інформацію про стан
заданих параметрів виробляє команда управління і знову передає їх до
системи, якою управляють, для виконання (прямий зв’язок). Надходження
інформації про результати управління прийнято називати зворотним
зв’язком.

До інформації належать усі види відомостей, повідомлень (усні, письмові,
графічні тощо) і знань, потрібних для реалізації функцій менеджменту.

Будь-яка за змістом інформація існує у формі різних її матеріальних
носіїв (у вигляді електричних імпульсів, усної мови, магнітного запису,
показань лічильників, письмових документів, перфокарт та ін.) Для
управління найбільше значення має інформація, зафіксована на постійних
носіях, насамперед у вигляді різних паперових документів, магнітних
стрічок, барабанів, перфокарт і перфострічок.

Інформацію передають організовано (формально) і стихійно (неформально).
Так, періодичні звіти за визначеною формою становлять організований
зворотний зв’язок, а стихійне поширення чуток – неформальні канали
зв’язку між людьми.

Теорія інформації, основи якої були сформовані К.Шеноном, застосовується
для визначення швидкості, з якою можна передавати інформацію по каналах
зв’язку. На швидкість передачі інформації впливають джерело сигналу
(дискретний або безперервний сигнал), характеристики каналу зв’язку
(його пропускна здатність) і шуму.

Практика свідчить, що в сучасних умовах ефективність управління значною
мірою залежить від інформаційного забезпечення, від повноти інформації.

Підвищення вимог до організації служби інформації в системі управління
обумовлено високим динамізмом сучасного виробництва, частковою зміною
параметрів основних факторів виробництва і вимог до одержуваної
продукції (послуг). Тільки систематизована інформація дає змогу
кепівникові визначати ефективність організаційно-економічних,
агротехнічних, соціальних та екологічних заходів і залежно від умов, що
складаються, змінювати намічену програму. Чим краще інформований
керівник, тим оперативніші, вищі за своєю якістю його рішення.

Для того щоб прийняти правильне рішення, необхідно мати певну кількість
інформації. Проте обсяг інформації не може визначатися тільки кількістю
документів, сторінок, показників. Можна збирати і обробляти величезні
масиви відомостей, які або будуть не потрібні для прийняття рішень, або
їх не можна буде засвоїти і використати. Інколи короткі документи можуть
бути більш змістовними, ніж великі доповіді й довідки.

Правильне визначення кількості інформації дає змогу уникнути
перевантаження керівників і спеціалістів, оскільки існує показник межі
інформації, яку може переробити людина за певний період. На практиці
здебільшого спостерігається перевантаження інформацією виробничого
персоналу приблизно у 3-4 рази порівняно з нормами.

Інформацію, що використовується в управлінні, класифікують за різними
ознаками:

за формою відображення – візуальна (графіки, таблиці, табло та ін.),
аудіоінформація (сприймається на слух завдяки звукозапису),
аудіовізуальна (поєднує інформацію у формі зображення і звуку);

за формою подання – цифрова, буквена і кодована;

за порядком виникнення – первинна і похідна;

за характером носіїв інформації – документована і недокументована;

за призначенням – директивна (розпорядча), звітна і
довідково-нормативна;

за напрямом руху – вхідна і вихідна;

за стабільністю – умовно-перемінна, умовно-постійна;

за способом відображення – текстова (алфавітна, алфавітно-цифрова) і
графічна (креслення, діаграми, схеми, графіки);

за способом обробітку – що піддається і що не піддається механізованій
обробці.

Залежно від функції, яку виконує інформація в управлінському циклі, вона
буває розпорядчою, зворотного зв’язку, запам’ятовуючою та ін.

У процесі управлінської діяльності використовують науково-технічну,
адміністративно-правову, метеорологічну, агробіологічну та інші види
інформації. Наукову інформацію, в свою чергу, поділяють на економічну,
соціально-політичну, ідеологічну та ін. Найбільшу питому вагу у
загальній кількості інформації мають економічні дані.

Економічна інформація – це сукупність цифр, фактів, відомостей та інших
даних, які переважно кількісно відображують суспільно-економічні явища і
процеси. Вона містить дані соціально-економічного планування і
прогнозування, фінансових планів, первинного, оперативного й
бухгалтерського обліку, статистичної звітності, економічного аналізу
тощо.

Інформацію, яку використовують у народному господарстві, поділяють на
відомчу (інформація підприємств, об’єднань, організацій, міністерств і
відомств) і народногосподарську (інформація районних, обласних і
центральних загальнодержавних органів управління).

Економічну інформацію класифікують за фазами, стадіями і циклами
відтворення, сферами економіки, ресурсами, що використовуються,
факторами виробництва та ін.

За призначенням інформацію поділяють на планову, обліково-бухгалтерську,
звітну, статистичну, виробничо-оперативну, розпорядчу, довідкову,
нормативну; за способом передачі – на ту, що передається усно, поштою,
телефоном, телетайпом, факсом; за періодичністю – на систематизовану
(змінну, добову, декадну, квартальну та ін.) і ймовірну, обумовлену
зовнішніми і внутрішніми виробничими подіями (вихід з ладу техніки,
затримка з поставкою пального, насіння та ін.); за характером носіїв –
на документизовану і недокументизовану щодо процесу обробки – на
оброблювану, необроблювану і аналітичну.

Крім того, інформація може поділятись на достовірну і недостовірну,
достатню, недостатню і надлишкову, активну і пасивну, цифрову,
алфавітно-цифрову й алфавітну.

За місцем виникнення розрізняють зовнішню інформацію, що надходить від
вищестоящих органів, а також підприємств, організацій і установ, які
підтримують з об’єктом управління господарські зв’язки, і внутрішню –
виникає на підприємстві (в об’єднанні). Так, на основі планового
завдання приймаються управлінські рішення, які потім відображують у
матеріально-технічній підготовці виробництва, техніко-економічному і
оперативному плануванні, оперативному управлінні технологічними і
економічними процесами, обліку і контролі за фінансовою діяльністю
підприємства, звіті, аналізі результатів виробничо-господарської
діяльності тощо.

Інформація, яка використовується в господарському управлінні, існує у
вигляді масивів, потоків, а також у розсіяному, незібраному вигляді.

Масиви – це інформаційні фонди, матеріали статистичних управлінь,
архівів, бібліотек тощо.

Сукупність повідомлень з (однаковими або близькими властивостями), що
розподілені уданій системі з метою здійснення управління, утворюють
інформаційні потоки на підприємстві.

Потоки інформації різноманітні: потоки висхідної інформації – основа для
розробки рішень; потоки низхідної інформації – це постанови, рішення,
вказівки вищестоящих організацій; потоки регулюючої інформації –
зазначені вище документи і деякі спеціальні нормативні положення.

Залежно від того, яку функцію обслуговує економічна інформація, її
поділяють на облікову і звітну, що відображає події, які відбулися:
планову, що відображає події, які намічаються; нормативну і
аналітико-прогнозовану, що відображає події або явища сучасного і
майбутнього; регулюючу, що відображає процес досягнення пропорційності у
виробничому і управлінському процесах.

У свою чергу, облікову інформацію поділяють на бухгалтерську,
статистичну і оперативно-технічну. Характерною особливістю
бухгалтерської інформації є її висока точність. Вона відображає
детерміновані події, про які точно відомо, що вони відбулися. Водночас
бухгалтерська інформація відображає події, що відбулися із запізненням.
Тому якість її визначається тим, наскільки вдається зменшити розрив між
строками подій і відображенням їх у бухгалтерських документах.
Оперативно-технічна інформація становить систему показників, що
відображають діяльність об’єкта на певну дату. На відміну від
бухгалтерської, ця інформація не обов’язково має документований вигляд.
Вона може бути одержана із телефонних повідомлень або усних доповідей
спеціалістів і керівників середньої ланки.

У підприємницькій діяльності використовують планову інформацію у вигляді
нормативів матеріальних витрат і затрат праці. Від якості нормативної
інформації залежать ефективність управління, дієвість рішень, що
приймаються, успішність здійснення контрольних та інших функцій.

Різні види економічної інформації виконують неоднакову роль у системі
управління. Так, планова і нормативна інформації прямо пов’язані з
виробництвом, а бухгалтерська, статистична і оперативно-технічна
інформація є засобом зворотного зв’язку. В загальному обсязі економічної
інформації питома вага інформації, що виконує функції прямого зв’язку,
становить близько 24%, і зворотного зв’язку – 76%.

Інформація має ряд характерних особливостей таких, як корисність,
вірогідність, однозначність, періодичність, несуперечливість,
надмірність.

Корисність інформації прийнято оцінювати за тим ефектом, який ця
інформація здійснює на результати управління. На практиці інформація
може бути зовсім не потрібною (не змінює ймовірності досягнення цілі і
розв’язання поставлених завдань) і надзвичайно цінною, дає змогу
підвищити імовірність досягнення цілі. В інших випадках одержана
інформація може призвести до прийняття рішення, що змінює положення
об’єкта управління в гірший бік, тобто зменшує імовірність досягнення
цілі, тобто ця інформація називається дезінформацією.

Важливою якісною характеристикою інформації є її вірогідність.
Вірогідною вважають інформацію, яка не перевищує припустимий рівень
перекручення дійсного явища або процесу і відображає те, що вона повинна
відображати. На вірогідність інформації, яка надходить, впливають
інформаційні бар’єри, тобто перешкоди, що заважають збереженню кількості
й якості інформації та призводять до її неповноти (географічні, відомчі,
економічні, технічні, психологічні бар’єри).

Надмірність інформації (повторюваність, дублювання) може бути корисною,
якщо вона підвищує надійність системи даних, і непотрібною – якщо вона
містить дані, які повторюються і не використовуються для прийняття
рішень. Кожний управлінець за будь-яких обставин повинен забезпечувати
надійну цінність інформації, що передається. Критерієм в оцінці цієї
вимоги є глибина, змістовність і ступінь відповідності інформації
поставленим цілям.

Для ефективного функціонування системи управління важливе значення має
своєчасність надходження інформації. Часткова інформація, одержана
своєчасно, значно корисніша для управління, ніж повна інформація за
всією формою, яка одержана із запізненням. Досвід показує, що багато
простоїв техніки і людей трапляються через недостатнє оперативне
забезпечення управлінського апарату потрібною вірогідною інформацією.

Рух інформації від відправника до одержувача складається з декількох
етапів.

1. Відбір інформації. Він може бути випадковим або цілеспрямованим,
вибірковим або суцільним, передбаченим, довільним або таким, який
грунтується на певних критеріях.

2. Відібрана інформація кодується, тобто приймає ту форму, в якій буде
доступна і зрозуміла одержувачу, наприклад, письмову, табличну,
графічну, звукову, символічну тощо, та відповідний спосіб її передачі:
усний, письмовий, за допомогою різного роду природних сигналів або
умовних знаків.

3. Передача інформації. Якщо вона дуже важлива, то не варто обмежуватися
одним каналом, а за можливістю дублювати цей процес по декількох
каналах.

4. Одержувач сприймає, розшифровує і обдумує інформацію.

Відправник інформації завжди чекає, щоб одержувач якимось чином на неї
відреагував і доніс до нього цю реакцію.

В ідеалі зворотний зв’язок повинен бути усвідомленим, завчасно
запланованим. Сигналами усвідомленого зворотного зв’язку при усній
передачі інформації є уточнення, перефраза, вираз почуттів.

Стійкий зворотний зв’язок дозволяє суттєво підвищити надійність обміну
інформацією і хоча б частково уникнути її втрат, різних перешкод, які
перекручували б її зміст.

Після обміну інформацією необхідно пересвідчитися в тому, наскільки вона
зрозуміла для партнера.

Перешкодами при обміні інформацією може бути:

відсутність інтересу до неї;

«технічні негаразди», до яких можна віднести, наприклад, різне розуміння
символів, за допомогою яких інформація передається;

чисто фізичні або психологічні моменти: втомленість, слабка пам’ять,
імпульсивність, розсіяність, надлишкова емоційність.

Все це не дає можливості одному з учасників обміну інформацією в повному
обсязі донести її до іншого, а другому – відповідним чином її сприйняти,
що в кінцевому підсумку відображається на якості управлінських рішень.

Роль інформації в діяльності органів влади

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується постійним
підвищенням ролі інформаційних ресурсів в усіх сферах його
життєдіяльності, особливо в галузі управління.

Сьогодні стає все більш актуальною необхідність зміни поглядів посадових
осіб органів влади на проблему створення і функціонування інформаційної
інфраструктури, відхід від вузького розуміння потреб інформаційного
забезпечення діяльності органів влади. Цей факт визначає нагальність
узагальнення та проведення ґрунтовного аналізу вітчизняного та світового
досвіду щодо розв’язання цього завдання, впровадження отриманого
наукового обґрунтування в практичні дії (внесення змін до діючого
законодавства, розробка та втілення в життя рекомендацій і заходів на
державному, регіональному та місцевому рівнях, тощо), розвиток взаємодії
між органами влади різних рівнів для вирішення соціально-політичних,
економічних, інформаційних та інших проблем.

Від посадових осіб очікується ефективне використання інформаційних
технологій в своїй професійній діяльності, адаптація та впровадження
стрімких змін інформаційного середовища в свою діяльність, здатність до
саморозвитку, вміння находити ефективні шляхи вирішення управлінських
завдань за допомогою інформаційних технологій, інноваційність щодо
їхнього використання.

На сьогоднішній день сформувалося нове уявлення про головний фактор
могутності держави. Згідно з таким уявленням, цим фактором для держави в
XXI ст. стає інформація, здатність держави мати у своєму розпорядженні
найсучасніші інформаційні технології і засоби, що дозволяють ефективно
обробляти, зберігати, передавати й розповсюджувати необхідну інформацію.
Володіння державою такою здатністю – шлях до подальшого нарощування на
нових засадах своєї економічної міцності.

Розгляд існуючих форм залучення громадськості до управління в країнах
Східної Європи підтверджує добре розуміння того, що в цих країнах
відмінність демократії від інших політичних систем полягає у рівні
участі громадян в процесі управління. У відкритому і прозорому
суспільстві участь громадян не закінчується кабіною для голосування, а
проявляється також у щоденній діяльності. Залучаючи громадян до
виконання завдань, що стоять перед державою чи громадою, можна підвищити
їх зацікавленість у зростанні добробуту та досягти кращого розуміння
самоврядування. І в цьому не малу роль відіграє інформація.

Ефективна діяльність системи владних органів можлива за умови
запровадження широких інформаційних зв’язків між управлінськими
структурами і населенням (громадськістю). Тому важливим питанням в
проблемі організаційного і правового забезпеченням органів влади є
створення правової основи інформування громадян.

Маємо констатувати, що в незалежній Україні існує недостатня якість
послуг, що надаються населенню державними структурами, непрозорість
державної і місцевої політики, втрата державного контролю над
регіональними процесами. Все це ще раз доводить, що на сьогодні бракує
обміну інформації між центром та регіонами і громадськістю.

Стан формування та використання інформаційних ресурсів органами влади
свідчить про необхідність запровадження науково обґрунтованої
послідовності та системності щодо удосконалення управління
інформаційними ресурсами. Зокрема, до цього часу відсутній комплексний
підхід до правового вирішення питань розвитку інформаційної
інфраструктури на рівні територіальних громад, у вітчизняному
законодавстві не з’явились документи, що мають регламентувати та
координувати процес формування правових засад побудови, ефективного
функціонування та розвитку системи управління інформаційними ресурсами в
країні, а також модернізації інформаційної інфраструктури на місцевому
рівні. Фрагментарно ці питання порушуються в таких системоутворюючих
нормативних актах чинного національного законодавства з регулювання
соціальних інформаційних відносин, як Конституція України, Закони
України “Про інформацію”, “Про захист інформації в автоматизованих
системах”, “Про національну програму інформатизації”, “Про концепцію
національної програми інформатизації” та інших, які створюють певні
умови для розвитку їх положень в системі підзаконних актів.

Стратегічне значення має коригування пріоритетів державної інформаційної
політики щодо включення органів влади до процесу створення необхідних
економічних та соціокультурних умов та правових і організаційних
механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання
національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності
громадянина, суспільства й держави. При цьому функції органів влади в
напрямку удосконалення інформаційної інфраструктури можна визначити, як:

ініціювання та розробка пропозицій до законодавчих і нормативно-правових
актів щодо забезпечення системи управління інформаційними ресурсами та
удосконалення механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

внесення пропозицій щодо чіткого розмежування компетенції між державними
органами, органами регіонального й місцевого самоврядування щодо
оперативного управління(володіння, розпорядження, користування)
державними та локальними інформаційними ресурсами;

надання рекомендацій з питань розробки та реалізації організаційних
заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і місцевих
структур та недержавного сектора в сфері формування та використання
інформаційних ресурсів;

розробка і реалізація фінансово-економічних засад регулювання процесів
формування та використання інформаційних ресурсів в рамках визначених
повноважень;

забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних
ресурсів на засадах використання інформації, що виникає (створюється) у
процесі діяльності органів влади, підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності на відповідній території;

дотримання уніфікованих технологічних та методологічних засад формування
інформаційних ресурсів за результатами діяльності державних органів,
органів місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій
для надання їх у вільний доступ громадянам і організаціям (крім
визначених категорій інформаційних ресурсів);

забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів в своїй
діяльності;

оптимізація процесу інформатизації на відповідній території щодо
забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і
організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних
технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування,
розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння
доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних
інформаційних систем;

дотримання принципів функціонування комплексної системи захисту
інформаційних ресурсів;

забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від неякісної та
недостовірної інформації;

професійне кадрове забезпечення функціонування системи управління
інформаційними ресурсами відповідної територіальної громади;

інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у
сфері управління інформаційними ресурсами на відповідній території;

контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і
використання інформаційних ресурсів на відповідній території;

дотримання законодавства в сфері формування, розвитку, використання
інформаційних ресурсів.

Нині людство наблизилося до створення глобальної інформаційної
цивілізації, у якій інформація набуває значення найважливішого ресурсу.
У цих умовах державний імідж, як інформаційне явище, суттєво підвищує
свій статус та стає вирішальним чинником впливу на економічний,
соціальний та політичний успіх тієї чи іншої країни. На Україну чекає
інформаційний світ, але шлях до нього лежить через повномасштабне
входження в європейський інформаційний простір на правах рівності й
партнерства, із завданням нести правдиву інформацію, а не виправдовувати
владу шляхом організації так званих іміджевих проектів і програм.
Сьогодні наша держава, а не її окремі “острівки”, може реально
розраховувати на серйозну допомогу від європейських структур у
реалізації цього завдання.

При розробці стратегії і програм інтегрування у європейський та світовий
інформаційний простори від України вимагається дотримуватися низки
базових вимог в цій сфері. Правильно побудована стратегія інформаційної
політики держави може значно допомогти Україні досягти відповідного
результату з найменшими втратами та у найкоротший термін.

Входячи в світовий інформаційний простір, Україна як ніколи потребує
швидкого впровадження сучасних комунікаційних технологій. Можна
стверджувати, що зараз народжується комунікаційна культура суспільства,
про яку широко сповіщається в українській пресі зі згаданого питання.
Вона складається з мистецтва спілкування за допомогою електронних
засобів.

Повсякденна реальність України потребує удосконалення засобів
телекомунікацій. Зростає цікавість до оперативної передачі інформації,
її накопичення, впровадження найновіших досягнень у повсякденне життя,
виходу в світові мережі.

Інтернет, який з кожним днем все більше розширюється, являє собою
надзвичайно привабливий засіб комунікації, що може пояснити його
безпрецедентний розвиток.

Новітні засоби зв’язку дозволяють об’єднати розрізнені комунікаційні
системи у глобальну мережу. Завдяки цьому людина отримала можливість
обмінюватися інформацією в межах всієї планети, незалежно від кордонів і
відстаней. Саме Інтернет є однією з ознак переходу суспільства від
індустріальної стадії розвитку до інформаційної. Проте, на сьогодні він
поки що недоступний великій кількості громадян, особливо в сільській
місцевості.

Безсумнівно, боротьба за володіння самою інформацією, як і боротьба за
володіння органами масової інформації є одним з видів боротьби за владу.
Тому реальна влада в інтересах усього населення можлива не тільки при
умові, що населення буде вчасно і правдиво поінформована про діяльність
органів влади, але і при умові, що вона не відчуватиме тиску з боку
засобів масової інформації на волю кожного індивіда при прийнятті того
чи іншого рішення.

На думку О.І. Ракітова суспільство вважається інформаційним, якщо:

будь-який індивід, група людей, чи підприємство, організація в будь-якій
частині країни й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи
безкоштовно на основі автоматизованого доступу до систем зв’язку
будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і
вирішення особистих і соціально значимих задач;

у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду чи
групі осіб, організації сучасна інформаційна технологія;

є розвинуті інфраструктури, що забезпечують створення національних
інформаційних ресурсів в обсязі, необхідному для підтримки постійно
зростаючого науково-технологічного і соціально-історичного прогресу;

відбувається процес прискореної автоматизації всіх сфер і галузей
виробництва і управління;

проходять радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є
розширення сфери інформаційної діяльності і послуг.

В сучасних умовах існує нагальна потреба комплексного інформаційного
забезпечення розвитку територій. Зокрема, важливого значення у
теоретичному та практичному аспектах набуває доцільність розробки
структурно-функціональної моделі інформаційної системи, яка б
об’єднувала загальнодержавні центри правової, статистичної,
науково-технічної, економічної та інших видів інформації та регіональні
(територіальні) – на рівні областей, районів, міст, селищ, сіл. Це
забезпечило б необхідні передумови для інтеграції, уніфікації та
типізації інформаційних відносин, для вироблення єдиної інформаційної
стратегії управління територією в цілому.

Інформаційна інфраструктура регіонів – одне з важливих засобів
реалізації соціально-економічного розвитку території, основні принципи
якого мають бути визначені на законодавчому рівні. Означена доцільність
певною мірою могла бути б реалізована через підготовку та прийняття
спеціального законодавчого акту, який, наприклад, визначив би основні
напрямки, принципи організації, використання, зберігання тощо
інформаційних ресурсів відповідних територій, зокрема, ролі місцевих
органів державної влади, формувань місцевого самоврядування в цих
процесах, функції, компетенцію, права та обов’язки учасників
інформаційних відносин. Поряд з розробкою правового акту щодо
інформаційного забезпечення розвитку територій доцільно також вирішити
першочергові практичні завдання організаційно-правового забезпечення
формування та функціонування відповідних територіальних інформаційних
систем.

Результативність інформаційного забезпечення органів влади знаходиться в
прямій залежності від скоординованості дій по встановленню зв’язків,
взаємному обміну інформацією.

Під інформаційним забезпеченням систем управління розуміється поєднання
усієї інформації, що використовується, специфічних засобів і методів її
опрацювання, а також діяльності фахівців щодо ефективного використання
даних, відомостей, знань в організації управління конкретною соціальною
системою.

Зокрема, представники теорії інформації розуміють під інформаційним
забезпеченням сукупність методів і засобів, що забезпечують
функціонування інформаційних процесів. Розробники в галузі проектування
й експлуатації сучасних багатопроцесорних систем поняття інформаційного
забезпечення визначають як сукупність єдиної системи класифікації та
кодування техніко-економічної інформації, уніфікованої системи
документації, що певним чином організовані та описані за допомогою
технічних засобів, які застосовуються для обслуговування користувачів
різної відомчої підлеглості.

Тому побудова його функціональної системи буде неможлива без відповідних
заходів організаційного характеру: централізації інформації на
відповідній території, визначення головного суб’єкту, який реалізував би
її та відповідав за впорядкування інформаційних процесів на самоврядній
території, вдосконалення роботи з відомостями та ін.

Належною умовою успішного функціонування забезпечення органів влади в
цілому є, зокрема, впровадження в їх структурі відповідного органу
функціональної моделі інформаційної системи (підсистеми) відповідних
елементів, операції яких відзначалися узгодженістю між собою,
послідовністю, оптимальністю застосування форм і засобів надання
інформації, визначенням достатнього обсягу відомостей тощо.

Таким чином, органи влади повинні відійти від “закритого” способу
управління, коли життя цілої громади вирішує невелика група людей, а
повинна вирішувати максимальна більшість. Будь-який перспективний проект
приречений на невдачу, якщо до його реалізації не залучені ті, заради
кого від здійснюється. Виходячи з цього, актуальним питанням для всіх
органів влади сьогодні є налагодження порозуміння з громадськістю шляхом
розробки та запровадження ефективного механізму інформування про свою
діяльність – від зв’язків через засоби масової інформації до вивчення і
реалізації звернень громадян. Та не менш важливою моделлю спілкування з
громадськістю є зворотній зв’язок, тобто вивчення думки про дії влади.
Ця модель спілкування повинна реалізовуватись органами влади за
допомогою опитувань, анкетування, громадських слухань, зустрічей,
розгляду звернень, що дозволяє вивчити критичні зауваження, пропозиції,
реалізувати їх.

Особливого значення повинна набути особиста відповідальність керівників
відділів, управлінь, структурних підрозділів органів виконавчої влади за
висвітлення питань діяльності їх підрозділів. Необхідно розробити
критерії та запровадити механізм персональної відповідальності таких
керівників за недотримання зв’язків з представниками засобів поширення
інформації з питань, що належать до їх компетенції. Відтак, важливим
завданням для керівників має стати планування регулярних заходів для
вчасного інформування громадськості, спілкування із засобами масової
інформації, така комунікація має бути чітко спланованою та динамічною.

Поряд з цим, в умовах розвитку інформатизації, органи влади повинні
здійснювати моніторинг системи існуючих правових норм регулювання
соціальних інформаційних відносин щодо їх дієвості і вносити відповідні
пропозиції з метою узгодження з новими соціальними відносинами.

Перспективи подальших розробок щодо багатоваріантності пропозицій
інформаційного забезпечення діяльності органів влади мають полягати у
розробці та застосуванні правових, організаційних і економічних
механізмів стосовно форм та засобів обігу інформаційних ресурсів на усіх
рівнях влади (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів
обробки інформації та інформаційних послуг).

Державна управлінська діяльність на сучасному етапі розвитку суспільства
зазнає суттєвих змін як за своїм змістом, так і за технологією. Ці зміни
пов’язані не тільки з корінною перебудовою форм і методів державного
управління, а й з підвищенням рівня сучасної комп’ютерної техніки і
технології збирання та обробки управлінської інформації.

Поява сучасної техніки й технології збирання та обробки управлінської
інформації викликала необхідність вивчення й осмислення їх суті, місця й
ролі в управлінському процесі, сприяє якісним змінам механізму
державного управління. Аналіз практики формування й діяльності
державно-управлінських структур, основних напрямків їх розвитку,
характеру та форм правового впливу на державно-управлінську сферу
свідчить про важливість знаходження свого гідного місця у цьому процесі
сучасних науково обгрунтованих методів і технічних засобів збирання та
обробки інформації, а також вирішення проблем, пов’язаних з прискоренням
процесу підвищення якості й ефективності законодавства у цій сфері.

Питання подальшого цілеспрямованого впровадження науково-технічних
досягнень як в управлінській, так і в інших важливих видах діяльності
держави слід розглядати під кутом зору постійного удосконалення
державного механізму та його правого регулювання.

Зокрема, важливими напрямками роботи, по-перше, є підготовка чинних
правових актів і норм до застосування їх в умовах інформатизації
суспільства. Право як загальний регулятор суспільних відносин складає
один з основних масивів інформації, яка має бути пристосована до нових
умов. Заходи з питань підготовки та використання нормативного правового
матеріалу в умовах інформатизації потребують не тільки централізації,
але й дотримання єдиної методологічної основи. На загальнодержавному
рівні слід передбачити й сформувати державну функціональну
інформаційно-пошукову систему правових актів, яка обслуговуватиме всі
ланки державного механізму.

Підготовка правових норм до використання їх в умовах інформатизації має
ще один аспект, який полягає у визначенні ступеня формалізації правових
норм та актів. Не всі норми потребують перекладу їх змісту на машинну
мову й піддаються такому перекладу.

По-друге, підготовка апарату управління до функціонування в умовах
інформатизації. Важливою умовою організації роботи апарату управління
служить визначення правового статусу кожного органу, його підрозділів,
службовців. Нині, коли зміни торкнулися всіх рівнів управління,
положення про відділи та управління, посадові інструкції необхідно
суттєво обновляти. В основу розробки положень про структурні підрозділи
та посадові інструкції мають бути покладені єдині методики й
класифікатори функцій.

По-третє, успішне розв’язання питань, безпосередньо пов’язаних зі
створенням інформаційних систем передбачає налагодження складної мережі
організаційних та управлінських відносин, що виникають при плануванні,
координації й контролі розробки проектів інформаційних систем органів
управління різних ступенів.

Назріла потреба в забезпеченні функціональної визначеності інформаційних
систем, їх сумісності між собою й з діяльністю державного апарату
управління. Кожний вид інформаційної системи має відповідати максимально
точному колу функцій апарату управління

Важливе значення має правове регулювання відносин з приводу реєстрації
інформації. Мова йде про реєстрацію первинної або вихідної інформації,
що лежить в основі всіх наступних перетворень інформації. Головний вузол
соціально-правових проблем в’яжеться навколо якості цієї інформації, її
вірогідності, повноти, однозначності, своєчасності й навколо її
подальшого використання. Це не лише проблема юридичної сили машинного
документа, проблема повноти, вірогідності, визначеності, терміновості
інформації, але й проблема права отримання інформації, проблема
черговості, виключності й пріоритету використання її.

Вихід інформації за межі окремого відомства, перетворення її в
міжвідомчий загальнодержавний масив з принципами колективного
використання насамперед ставить питання про правовий режим інформації.
Потрібен відповідний загальний правовий акт, який встановлював би
правила зберігання, переробки й використання інформації.

Сьогодні незаперечним є факт розширення та поглиблення інтеграційних
соціально-економічних зв’язків між державами, розвитку між ними спільної
господарської діяльності. Все це нагальне вимагає пошуку нових
організаційно-правових форм інформаційно-правової співпраці, розробки
структурно-функціональної моделі державної системи інформатизації
України.

Останнім часом Україна поступово здійснює перехід до інформатизації
суспільства, яке характеризується зростанням ролі інформації у
соціальних процесах, швидкості її обробки, у проникненні
електронно-обчислювальної техніки та заснованих на ній сучасних
інформаційних технологій у всі сфери суспільного життя. Це
підтверджується прийняттям ряду нормативних актів вищих органів
державної влади та управління, що регулюють інформаційні стосунки в
Україні. До їх числа належать закони України «Про інформацію», «Про
захист інформації у автоматизованих системах» та ін.

Економіка й соціальне становище в Україні в сучасних умовах зазнає
суттєвих змін. В цих умовах від органів виконавчої влади потрібна точна
реакція на такі зміни, аби забезпечити досягнення цілей, що поставлені
перед країною. У зв’язку з цим управлінський апарат у своїй повсякденній
діяльності має обов’язково враховувати потреби створення інформаційної
системи управління (ІС). Цим терміном позначається такий комплекс
процедур і методів, який спрямований на забезпечення керівництва системи
управління інформацією, що необхідна для прийняття різноманітних рішень.

Слід виділити такі підходи при формуванні ІС.

1. Орієнтація на реалізацію інформаційних потоків.

Методологічною засадою підходу, орієнтованого на інформаційні потоки, є
традиційна теорія управління, у межах якої система державного управління
розглядається як стабільна система управління з чітко вираженими
функціями окремих органів управління. Підвищення ефективності роботи
такої організації пов’язане з удосконаленням внутрішніх взаємозв’язків
між органами державного управління або з інтенсифікацією виконання
окремих управлінських операцій

Завдання розробників ІС, зорієнтованих на раціоналізацію інформаційних
потоків, зводиться до виявлення найбільш трудомістких ділянок з точки
зору збирання та обробки даних й до раціоналізації та автоматизації
інформаційних процесів на цих ділянках.

Такий принцип іменується «управління за допомогою систем» і полягає у
використанні формалізованих методів та електронно-обчислюваної техніки в
управлінні.

Принцип «управління за допомогою систем» вимагає від держави суворої
регламентації усіх управлінських операцій. Це стосується часто
повторюваних операцій та рішень. Процедура управління в рамках цієї
концепції розглядається як основна ланка управління, як елементарний
ланцюжок усіх керівних дій, у якому з’єднуються методи та засоби
управління.

Оскільки більшість процедур в управлінні мають складний організаційний
характер, то в «управлінні за допомогою систем» домінуюче місце займає
необхідність пошуку шляхів інтеграції зусиль різних органів державного
управління, їх підрозділів та виконавців. У такому випадку виникають
проблеми координації дій різних державних органів через спеціалізовані
комітети, складнощі комунікацій між ними.

2. Орієнтація на аналіз розподілу рішень і процесів їх прийняття, на
побудову мережних моделей.

Суть його полягає в аналізі системи прийняття рішень, аби допомогти
державному органу ясніше зрозуміти його потреби або надати рекомендації
для покращення порядку й способів прийняття рішень. Цей підхід базується
на аналізі процесів прийняття рішень і на побудові мережних моделей,
вузловими центрами яких є «центри прийняття рішень», тобто окремі
керівники чи державні органи, відповідальні за прийняття остаточного
рішення з того чи іншого питання. При цьому інформаційні потоки
розглядаються лише як параметри системи, зміна яких дає змогу підвищити
ефективність управління. Кожне рішення у таких мережах оцінюється з
точки зору його внеску в процес досягнення загальних цілей, що
поставлені перед системою управління.

Такий підхід до побудови ІС вимагає залучення до процесу створення ІС
окрім фахівців з інформаційної техніки ще й дослідників операцій, а
також системних аналітиків та широке коло державних
службовців-управлінців.

3. Орієнтація на поділ інтегрованої ІС на ряд невеликих підсистем, кожна
з яких зорієнтована на прийняття одного чи групи управлінських рішень.

Цей підхід зветься системно-інформаційним. За ним управлінська система
являє собою сукупність людей, об’єднаних у процесі своєї творчої
діяльності певними загальними цілями. Вивчаються насамперед не
інформаційні потоки, а сукупність результатів дій людей, що створюють
систему державного управління, порівнюють результати з окремими
рішеннями й лише від них переходять до потоків даних, що забезпечують
прийняття рішень. На цьому етапі визначаються потреби в інформаційному
забезпеченні прийняття рішень і виявляються джерела даних. У результаті
найбільш раціонально зв’язуються джерела даних з центрами прийняття
рішень

Назріла потреба створити Державну автоматизовану систему виконавчої
влади України. Прототипом її може стати досвід і результати щодо
створення колишньої Республіканської автоматизованої системи України
(РАС), галузевих автоматизованих систем (ГАС) і автоматизованих систем
управління підприємством (АСУП). Водночас потребує детальної розробки
механізм підготовки, перепідготовки та розстановки кадрів служб
інформаційного забезпечення системи виконавчої влади, механізм
забезпечення інформаційної системи сучасними технологіями збирання та
обробки інформації, матеріально-технічними засобами, механізм здійснення
профілактики й ремонту засобів обчислювальної техніки, підтримки
інформаційної системи у робочому стані. Крім того, необхідно розробити
ефективний механізм захисту інформації у системі виконавчої влади від
несанкціонованого до неї доступу.

4.3. Нововведення в управління

Поняття н HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B
2%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F&action=edit&redlink=1” \o
“Нововведення (ще не написана)” ововведення (інновація)

Поняття н HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B
2%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F&action=edit&redlink=1” \o
“Нововведення (ще не написана)” ововведення (інновація) в якості
наукового терміну належить до інноватики – галузі знань, що охоплює
питання методології й організації HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86
%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%B4%D1%96%D1%8F%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D1%8
1%D1%82%D1%8C” \o “Інноваційна діяльність” інноваційної діяльності ,
яка є специфічним видом діяльності, що пов’язаний із трансформацією
наукових досліджень і розробок, інших науково-технологічних досягнень у
новий чи покращений продукт, введений на HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA” \o “Ринок”
ринок , в новий чи покращений технологічний процес, використовуваний у
практичній діяльності, чи новий підхід до соціальних послуг.

Інновація – це:

HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B
2%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F&action=edit&redlink=1” \o
“Нововведення (ще не написана)” Нововведення , яке ще недостатньо
поширене у суспільному виробництві.

Нововведення, впровадження нових ідей, технологій, видів продукції тощо
в організацію продукції, виробництво, управління установою,
підприємством та галуззю.

Щось, що сприймається як нове, як нововведення.

Форма керованого розвитку вже існуючих систем.

HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D1%81” \o
“Процес” Процес , в ході якого HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4
” \o “Винахід” винахід або HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82
%D1%82%D1%8F” \o “Відкриття” відкриття доводиться до стадії
практичного застосування і починає давати HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96
%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B5%D1%84%D0%B5%D0%BA%D1%82” \o “Економічний
ефект” економічний ефект .

Нове застосування науково-технічних знань, що забезпечує ринковий
успіх.

В принципі, будь-яке соціально-економічне нововведення, доки воно не
отримало масового, тобто серійного поширення в галузі праці, виробництва
і управління можна вважати інновацією.

В останні роки з’явився особливий різновид інноваційного підприємництва
– ризикове або венчурне; це здебільшого дрібні фірми, що займаються
поширенням нових технологій, тобто технічних інновацій, в першу чергу в
наукомістких галузях.

Інновації – це ідеї та пропозиції (в багатьох випадках засновані на
результатах відповідних спеціальних HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0” \o “Наука”
наукових досліджень і HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80
%D1%96%D1%8F” \o “Інженерія” інженерних розробок), що можуть стати
основою створення нових видів HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%BA%D1%86
%D1%96%D1%8F” \o “Продукція” продукції чи значно поліпшити споживчі
характеристики (технічні, економічні тощо) існуючих HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80” \o “Товар”
товарів , створення нових процесів, послуг, чи будь-чого, що може
покращити якість життя людства.

Інновації відіграють надзвичайно важливу роль у розвитку
загальнолюдської HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%B7
%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F” \o “Цивілізація” цивілізації (наприклад,
відомий такий HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A4%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B
C%D0%B5%D0%BD&action=edit&redlink=1” \o “Феномен (ще не написана)”
феномен як «хвилі Кондратьєва») та, зокрема, кожної окремої HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0
” \o “Держава” держави , відповідно більшість сучасних держав
намагаються створити та постійно удосконалювати HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0
%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0_%D1%
96%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9” \o “Національна
система інновацій” спеціальні інфраструктури для підтримки процесу
створення та впровадження інновацій.

Якщо говорити про впровадження інновацій в управлінській діяльності, то
спочатку необхідно визначити кінцеві та проміжні цілі нововведення в
управління.

Кінцева мета – мінімізувати конфліктну взаємодію в процесі нововведень.

Проміжні цілі:

одержати уявлення про вплив нововведень на взаємини і з’ясувати причини
виникнення інноваційних конфліктів у трудовому колективі;

проаналізувати особливості сприйняття нововведень різними категоріями
працівників;

виявити фактори оптимізації соціально-психологічного клімату в колективі
під час інноваційної діяльності;

визначити роль керівника колективу в регулюванні інноваційних
конфліктів;

усвідомити необхідність і познайомитися з прийомами своєчасної
підготовки працівників до інноваційної діяльності.

Другим кроком введення новацій в управління стане прогнозування впливу
нововведень на взаємини в усьому суспільстві чи в окремому трудовому
колективі. У сучасних умовах нестабільності економіки та трансформації
суспільних відносин особливої актуальності набувають питання, пов’язані
з загостренням конфліктності під час упровадження й використання
нововведень в управлінській практиці.

Нововведення – це процес створення, поширення й використання нового
практичного засобу (власне нововведення) для нової чи кращого
задоволення уже наявної суспільної потреби; це процес сполучених із
даним нововведенням змін у тому соціальному й матеріальному середовищі,
у якому відбувається його життєвий цикл.

Однак, інновацією не є те нове, що викликає зміну старого природним,
закономірним шляхом. Нововведеннями не можна вважати й численні
вдосконалення, що постійно вносить у своє життя кожна людина, але які не
мають істотної новизни. Потенційним нововведенням є нова ідея, що поки
не впроваджена.

Нововведення суперечливі, оскільки, як правило, немає абсолютної
впевненості в тому, що вони виявляться виправданими. Іноді відстрочені
негативні наслідки нововведення цілком перекривають його позитивний
ефект. Тому інновація нерідко виступає як об’єкт конфлікту.

Імовірність конфлікту під час уведення інновації зростає за таких
причин. Масштабні нововведення включають велику кількість людей з
різними інтересами в інноваційний процес, що часто спричиняє конфлікти.
Радикальність нововведення підвищує ймовірність і гостроту інноваційних
конфліктів. Швидкий процес інновації, як правило, супроводжується
конфліктами. Помітно впливає на інноваційні конфлікти
соціально-психологічне, інформаційне та інше забезпечення процесу
впровадження, раціональна організація якого сприяє попередженню
конфліктів.

Інноваційний конфлікт можна трактувати як протидію між прихильниками
нововведення (новаторами) і супротивниками (консерваторами), що
супроводжується проявами негативних емоцій стосовно один до одного.

Причини інноваційних конфліктів об’єднують в п’ять груп.

1. Об’єктивні причини полягають у природному зіткненні інтересів
новаторів і консерваторів. Прихильники й супротивники нововведень завжди
були, є і будуть незалежними від яких-небудь факторів. Дух новаторства
та дух консерватизму попередньо притаманні людині, соціальній групі,
людству в цілому. Крім того, масштабні реформи, що проводяться в
суспільстві, галузі, організації, об’єктивно породжують безліч
конфліктів. Новатори розраховують на поліпшення роботи організації та
особистої життєдіяльності в результаті впровадження нововведення.
Консерватори побоюються того, що життя й робота стануть гіршими. Позиція
кожної з цих сторін може бути досить обґрунтованою. Між іншим, вартує
знати, що у боротьбі новаторів і консерваторів можуть бути праві як ті,
так і інші.

2. Організаційно-управлінські причини полягають у поганій налагодженості
політичних, соціальних, управлінських механізмів безконфліктної оцінки,
упровадження й поширення нововведень. За наявності ефективної
організації процедури своєчасного виявлення, об’єктивної оцінки та
впровадження більшість нововведень знаходили б застосування без
конфліктів. Прихильність керівників до позитивного сприйняття нового,
їхня участь в інноваційних процесах сприяли б зменшенню кількості
конфліктів.

3. Інноваційні причини пов’язано з характеристиками самого нововведення.
Різні нововведення породжують різні за кількістю й гостротою конфлікти.

4. Особистісні причини полягають в індивідуально-психологічних
особливостях учасників інноваційного процесу.

5. Ситуативні причини полягають у конкретних особливостях одиничної
інноваційної ситуації. Кожне нововведення здійснюється в умовах
конкретних соціально-економічних, соціальних, матеріально-технічних та
інших обставин. Ці обставини можуть спричиняти виникнення інноваційних
конфліктів.

Особливості сприйняття нововведень різними категоріями працівників

Кожна людина, що володіє індивідуальною свідомістю, по-своєму ставиться
до нововведень. За цією ознакою виділяють три категорії працівників.

До першої категорії належать ті працівники, для яких інновації є
важкосприйнятними. Найчастіше це люди літнього, передпенсійного віку.

До другої категорії належать працівники, що хоч і з певними труднощами,
але все-таки включаються в процес практичної реалізації нововведень.
Їхнє ставлення до інновацій пов’язано з особистими особливостями, рівнем
кваліфікації та ступенем попередньо проведеної роз’яснювальної роботи.

Різне сприйняття необхідності нововведень першою та другою категоріями
працівників нерідко призводить до конфліктних зіткнень і знижує
ефективність інноваційної діяльності колективу.

Третя категорія включає працівників, що охоче сприймають усе нове й самі
ініціюють процеси перебудови. Найчастіше до них належать люди молодого
віку, що мають визначену перспективу подальшої роботи та професійного
росту. Велике значення при цьому має рівень їхньої професійної
підготовленості (кваліфіковані працівники легше сприймають перспективні
цілі й можливості, що відкриваються надалі).

Із погляду психофізіологічних особливостей, нововведення важкі для
флегматиків. Меланхолійність і схильність до песимізму також утруднюють
сприйняття різних нововведень.

Сильна нервова система, холеричний і сангвінічний темперамент
допомагають людині більш легко й безболісно сприйняти нове та
переключитися на інший вид діяльності.

Особливості впливу нововведень на взаємини та сприйняття інноваційного
конфлікту в трудовому колективі:

Впровадження будь-яких нововведень є великою мірою не технічним, а
соціальним і психологічним процесом.

Поспішно впроваджувані нововведення викликають більший опір порівняно з
нововведеннями, що вводяться поступово.

Чим сильніші негативні емоції, пережиті опонентами один до одного, тим
менш конструктивний характер має конфлікт.

Консерватор менше нервує в інноваційних конфліктах порівняно з
новатором.

Чим конструктивніша позиція опонента, тим більшою є ймовірність його
перемоги в конфлікті.

Якщо опонентові вдається заручитися підтримкою з боку колег, то
ймовірність розв’язання конфлікту на його користь зростає.

Чим краще членів колективу інформовано про сутність і особливості
нововведення, тим менша ймовірність і гострота інноваційних конфліктів.

Важливою особливістю інноваційних конфліктів є їхній істотний вплив на
успішність діяльності організації. Найпомітніше інноваційні процеси
впливають на організації, які працюють в умовах невизначеності, на
організації, що швидко розвиваються, на ті, що виробляють нові продукти
чи надають нові послуги. Близько 90 % усіх банкрутств американських
компаній у 70-ті роки було викликано поганою системою управління й
невдалими впровадженнями управлінських нововведень. Тому відхилення від
нововведень, їх погана продуманість не такі вже й неістотні, як може
здатися на перший погляд.

Оптимізація соціально-психологічного клімату в колективі за інноваційної
діяльності

Інноваційній діяльності можуть перешкоджати техніко-економічні,
юридичні, організаційно-управлінські та соціально-психологічні фактори.
Опір нововведенням із боку членів трудового колективу, як правило,
зумовлено факторами соціально-психологічного характеру, а саме: зміною
статусу працівника в організації; можливістю втрати роботи через
упровадження нововведення; перебудовою звичних способів діяльності;
порушенням стереотипів поведінки; острахом від невизначеності;
порушенням сформованих в організації традицій; побоюванням покарання за
невдачу та ін.

Процес нововведення включає три етапи: підготовчий, основний і
заключний.

Підготовчий етап пов’язано з підготовкою свідомості працівників до
передбачуваних нововведень. На цьому етапі варто активно проводити
навчання й перепідготовку кадрів, вести роз’яснювальну роботу, що
включає виступ керівника і провідних спеціалістів на зборах, в особистих
бесідах, публікувати відповідні статті в інформаційних листках і
газетах.

Основний етап припускає впровадження нововведень. На цьому етапі
колектив може зіткнутися з труднощами психологічного характеру.
Насамперед це пов’язано з неготовністю частини працівників до майбутніх
перетворень. Їхнє невдоволення та дратівливість будуть передаватися
іншим, провокуючи деформацію загального психологічного тла. Крім того,
можлива відсутність необхідного рівня кваліфікації (професійної
підготовки) і брак знань будуть провокувати появу помилок під час
упровадження інновацій. Це, у свою чергу, також буде призводити до
невдоволення основної маси працівників.

Сприйняття нововведень як далекого, непотрібного, штучно насаджуваного
може призвести до зниження економічних показників у роботі, виникнення
нервового напруження працівників і, як результат, до серйозних
виробничих і міжособистісних конфліктів.

Для пом’якшення негативних наслідків подібних явищ необхідні, крім
роз’яснювальної роботи, великий такт і делікатність тих, хто починає ці
перетворення. Завжди варто пам’ятати, що будь-яка нова дія викликає
протидію. Тому надмірний тиск може мати протилежний результат. Поки
людина не відчує сама необхідність пропонованих нововведень, поки вона
не сприйме їх як необхідний елемент поліпшення загальної роботи, поки
він не зіллється у її свідомості з перспективами, висунутими керівником,
навряд чи можна чекати гарних результатів від перетворень.

Серйозні труднощі може бути пов’язано з насадженням нововведень ззовні
та відсутністю підтримки в їх упровадженні більшістю членів колективу.
Такий підхід зазвичай викликає деформацію стосунків між керівним складом
і підлеглими. Працівник стає активним учасником подій тільки в тому
випадку, якщо в його свідомості виникає думка: «Я теж так вважаю і
цілком підтримую ці починання».

Використання позитивного досвіду вітчизняних і закордонних фахівців у
впровадженні нововведень буде сприяти підвищенню заінтересованості
працівників у втіленні в життя намічених перетворень.

На заключному етапі нововведення з малозрозумілої пропозиції
перетворюється на відомий і усвідомлений механізм (процес), користь від
якого очевидна. Підтримка проведених змін більшістю (чи всіма) членів
колективу забезпечує зниження рівня конфліктності, стійкість
мікроклімату й функціонування організації в оптимальному для неї режимі.

Попередження інноваційних конфліктів залежить від вирішення соціальних
проблем розробки, упровадження й поширення нововведень.

Роль керівника колективу в регулюванні інноваційних конфліктів

Керівник колективу є основною ланкою в ланцюзі реорганізаційних
перетворень. Від його поведінки залежить ступінь ефективності
впровадження нововведень, можливість зниження ступеня негативності їх
сприйняття й рівня конфліктності в колективі.

Що повинен враховувати керівник під час регулювання інноваційних
конфліктів?

1. Оцінка ефективності нововведення керівником не повинна вироблятися у
формі висвітлення винятково позитивних моментів. У цьому випадку його
можуть запідозрити в упередженості. Керівник повинен зважити на можливі
труднощі й недоліки нововведень. Не можна приховувати від підлеглих
негативні моменти, пов’язані з майбутньою інноваційною діяльністю.
Твереза, об’єктивна оцінка, надання підлеглим можливості аналізу переваг
і недоліків дозволить сформувати у працівників почуття самостійності
прийнятого рішення. Задача керівника – направити думки підлеглих у
потрібне русло, підкресливши довгострокові перспективи.

2. Попереднє, ретельне самостійне осмислення керівником впроваджуваного
проекту. Нав’язані йому зверху варіанти нововведень найчастіше
виявляються неприйнятними для конкретного колективу. Ретельний
самостійний аналіз дозволить уникнути багатьох помилок, пов’язаних із
упровадженням нововведень, і навести аргументи на користь таких
перетворень, які є більш переконливими для трудового колективу.

3. Вчасно забезпечити грамотний підбір кадрів, що буде сприяти
полегшенню прийняття членами колективу ідеї нововведення й утіленню її в
життя. Варто звернути увагу на необхідність проведення попередньої
роботи з тими, хто стане опорою керівника в наміченій роботі. Створення
такої групи повинно стати відправною точкою у здійсненні роботи з
реорганізації системи управління підприємством (організацією).

4. Правильно розподілити ролі в наміченій новаторській роботі. Керівник
повинен заздалегідь провести оцінку можливостей підлеглих йому
працівників із погляду розподілу між ними функцій із реорганізації.
Помилки в цих питаннях можуть мати такі наслідки, що людина, на яку
керівник покладав надії й оцінював як свого помічника, може несвідомо
провалити свою частину роботи.

5. Підвищення рівня власних знань під час проведення підготовчої роботи
з упровадження нововведень. Керівник, який лише орієнтовно уявляє
особливості проведеної реорганізації, не знайомий з усіма деталями й
тонкощами намічених до реалізації організаційно-технічних і економічних
нововведень, який не володіє передовим досвідом у цьому напрямі, може
бути сприйнятим підлеглими як демагог і прожектор. У цьому випадку
завоювати підтримку колективу буде неможливо.

6. Провести попередню роботу з вивчення суспільної думки. У цьому велику
допомогу можуть надати соціологи та психологи, працівники кадрових
служб, керівники підрозділів. Своєчасна діагностика й оцінка настрою і
думок підлеглих дозволять відкоригувати деталі й тонкощі наміченої
роботи, побачити перспективи та майбутні труднощі, пов’язані із
взаєминами в колективі й реакцією працівників на нововведення, що
надалі, у процесі їх реалізації, дозволить досягти необхідного ефекту.

Нововведення, впроваджувані за рішенням керівників, викликають конфлікти
рідше, ніж нововведення з ініціативи колег по службі.

Урегулювання конфлікту керівниками в більшості випадків (81,5 %) сприяє
усуненню суперечностей і в 62 % ситуацій впливає на взаємини й
діяльність опонентів. У конфліктах, у які керівники не втручалися,
суперечності розв’язуються в 72,4 % ситуацій. Із підвищенням рангу
особи, що регулює конфлікт, ефективність дій керівника з його
розв’язання знижується.

Підготовка свідомості працівників до необхідності інноваційної
діяльності

Суспільна й індивідуальна свідомість вирізняється достатнім
консерватизмом. Зміна мислення неможлива без певної підготовчої роботи.
Конфліктні відносини, що виникають у період трансформації економіки,
багато в чому зумовлено неготовністю громадян до швидкої зміни
свідомості, зокрема, до ринкового мислення.

Аналогічні процеси спостерігаються і в трудових колективах. Зміна
стереотипів діяльності, що склалися в умовах командно-адміністративної
системи, призводить до нагнітання напруженості й до різноманітних
конфліктів, що виникають на мікрорівні.

До стереотипів свідомості належать:

розуміння себе «гвинтиком» великого державного механізму, у якому
глобальні питання на макрорівні та стратегічні питання на мікрорівні
вирішуються без нашої участі;

ставлення до заробітної плати як до необхідного атрибуту робочого
процесу, коли оплачується час перебування на роботі, незалежно від
кінцевого результату діяльності;

небажання основної маси працівників брати на себе відповідальність;

негативне ставлення певної частини населення до приватної власності;

небажання змінювати стиль власної діяльності. Звичка працівника витісняє
необхідність використання нововведень.

Ринкові відносини вимагають більшої самостійності й підвищення
ініціативності працівників, розуміння необхідності докорінних змін не
тільки в господарській діяльності, але й у власній свідомості. Страх
перед нововведеннями в організаційно-технічній, економічній і
управлінській системах повинен поступитися місцем свідомій діяльності
кожного на робочому місці, пов’язаною з об’єктивною необхідністю
активізації інвестиційної та інноваційної політики підприємства. Без
цього сьогодні, в умовах жорсткої конкуренції на зовнішньому і
внутрішньому ринках, неможливо забезпечити стійку прибуткову роботу
підприємства.

Але непідготовлена до сприйняття сучасних відносин свідомість
працівників не витримує пресингу нововведень. У результаті цього
працівник найчастіше виявляється на межі нервового зриву. Не розуміючи
суті того, що відбувається, концентруючи свою свідомість тільки на
негативних елементах проведеної інноваційної політики, людина не
заглядає в майбутнє, заперечуючи раціональне зерно необхідних
перетворень, які працюють на майбутнє.

До елементів, що викликають найбільше роздратування працівників під час
упровадження інновацій, належать:

реорганізація підприємств, розформування чи реструктуризація їхніх
підрозділів;

упровадження й необхідність освоєння нових технологій;

необхідність перенавчання й оволодіння новими знаннями, уміння грамотно
та професійно працювати на ринок споживача, а не на план, як було в
колишні роки;

розвиток контактів із закордонними партнерами;

нововведення в системі внутрішнього управління фірм;

неможливість збільшення заробітної плати у зв’язку із вкладенням засобів
у технічне переозброєння й модернізацію виробництва та ін.

Формування зацікавленості працівників в інноваційній діяльності та її
ефективність вирішальною мірою визначаються тим, наскільки вони
підготовлені до усвідомлення необхідності цієї роботи. Тому одним із
найважливіших елементів у механізмі здійснення інноваційної діяльності
на будь-якому підприємстві є правильна її організація на попередньому
етапі. Насамперед, надзвичайно важливо, щоб задовго до початку
реорганізації кожного працівника підприємства було включено в систему
підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів із метою забезпечення
реальної можливості оволодіння новими знаннями у своїй і суміжних
галузях.

Обов’язковим елементом попередньої роботи є також організація виставок і
стендів наукових праць і популярних статей про передові досягнення у
сферах, що цікавлять працівників.

Особливим напрямом підготовки до нововведень варто вважати формування
загальної установки на необхідність упровадження інновацій. Кожен
працівник повинен розуміти, що застійні явища не приводять до успіху, що
динаміка в житті підприємства – необхідний елемент його існування.

Крім того, варто використовувати й такі психологічні прийоми в роботі з
колективом, як:

заохочення новаторів і всебічна їх підтримка;

пошук нестандартних шляхів вирішення проблем із залученням працівників
колективу;

делегування повноважень для посилення почуття відповідальності й
підвищення самосвідомості працівників;

використання демократичного стилю керівника, урахування думки підлеглих,
колективне прийняття рішень;

розширення повноважень працівників, надання можливостей для
самоконтролю, заохочення ініціативи;

активна участь керівника у справах колективу, що мають не тільки
виробничий характер (наприклад, у спільних святкуваннях і поїздках на
вихідні дні, спортивних заходах і т. ін.).

Використання передового досвіду закордонних і вітчизняних підприємств у
створенні умов для впровадження нововведень дозволить забезпечити
регулювання інноваційних конфліктів і створить базу для стабілізації
соціально-психологічного клімату в колективі.

Висновки і практичні

Суперечності між новим і старим природні й вічні. Чим радикальніші
нововведення, тим вони масштабніші і швидше здійснюються, тим
імовірнішим є виникнення інноваційних конфліктів. Нововведення саме по
собі суперечливе, оскільки зазвичай немає абсолютної впевненості в тому,
що воно виявиться виправданим. Іноді відстрочені й непрямі негативні
наслідки нововведення повністю перекривають його безпосередній прямий
позитивний ефект. Тому інновація виступає об’єктом конфлікту, у якому
можуть бути праві як новатори, так і консерватори.

Причини інноваційних конфліктів можуть мати об’єктивний,
організаційно-управлінський, ситуаційний, особистісний і власне
інноваційний характер. У сучасних умовах у більшості працівників
сформувалося негативне ставлення до змін, що супроводжують упровадження
нововведень. Найчастіше (66,4 % ситуацій) інноваційні конфлікти
виникають на стадії впровадження нововведення. Найбільше
конфліктогенними є управлінські нововведення.

Запобігання інноваційним конфліктам здійснюється за участі менеджера на
всіх стадіях інноваційного процесу, практикується завчасне інформування
працівників про сутність нововведення, активною є участь керівників у
його впровадженні, існує соціально-психологічне забезпечення поширення
нововведень та розроблення гуманітарних проблем інноватики та ін.
Конструктивному розв’язанню інноваційних конфліктів сприяє використання
опонентами стратегії співробітництва й компромісу, регулювання конфлікту
керівником колективу, мінімізація негативних емоцій опонентів, їхні
високі моральні та професійні якості, а також інші умови.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 33

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020