.

Предмет метод регулювання конституційного права

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
79 6591
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Предмет і метод регулювання конституційного права

§ 1. Конституційне право – провідна галузь права України.

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне
право України. Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи
права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на
досягнення певного правового результату, можливість захисту правових
приписів засобами державного впливу тощо.

Їй властиві і специфічні якісні ознаки, які відрізняють її від інших
підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки
виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод
правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного
права, принципи конституційного регулювання, завдання і функції
конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової)
відповідальності.

Це – кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в
сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити
її від інших підрозділів системи права, визначити її “обличчя”.

Тільки врахування всіх цих характеристик може дати узагальнену
характеристику конституційного права як галузі права.

Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об’єктивними
факторами, які визначаються характером предмета його регулювання.
Насамперед конституційне право регулює серцевину політичних відносин,
які виникають безпосередньо в процесі здійснення народовладдя в Україні,
що виступає у двох основних формах – безпосередньої та представницької
демократії.

Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне право тим самим
відповідає щонайменше на два питання: кому належить влада в суспільстві
і яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації. На ці
питання вичерпну відповідь дає найважливіший закон українського
суспільства – Конституція України.

§ 2. Поняття і предмет конституційного права України.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є
суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади
народом України.

Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки)
суспільних відносин.

1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя,
суверенітету народу.

Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і
повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і
реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос,
незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку
історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями
чи ні.

Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, його
волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу
України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім
у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави
як організації влади народу і для народу.

Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що
відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які
передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в
разі потреби примусу.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування
держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є
механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість
функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною
особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний
правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й
покладає певні обов’язки;

б) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних,
політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед
особою і навпаки.

§ 3. Роль конституційного права України в системі права України.

Конституційне право України є одним з найважливіших засобів забезпечення
повновладдя народу України в політичній, економічній і
соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь
права не закріплює суспільні відносини, що складають основи повновладдя
народу України. Це – виняткова прерогатива конституційного права.

Дані обставини визначають провідну роль конституційного права в системі
національного права України. Виконуючи роль ядра системи національного
права, інтегруючи його галузі в одне ціле, конституційне право проникає
в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується, насамперед, за
допомогою Конституції України – основного джерела конституційного права,
яке, в свою чергу, є відправним для кожної із галузей національного
права України.

Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права
ділиться на дві підсистеми: публічне право і приватне право. У межах
цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках
публічного права – конституційне, адміністративне, кримінальне,
фінансове; в рамках приватного – цивільне, сімейне, трудове та інші
галузі законодавства.

З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві,
конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регулює
відносини між індивідами.

Найбільш тісний зв’язок конституційного права з адміністративним правом,
яке регламентує управлінську діяльність держави, визначає її форми і
методи. Одна з функцій останнього – переведення в динаміку суспільних
відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи
системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в
тому числі адміністративної відповідальності.

Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу
органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист
норм конституційного права.

Тісний зв’язок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є
регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових
фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного
права, причому це здійснюється як на рівні Конституції, так і на рівні
інших джерел конституційного права. У свою чергу, норми фінансового
права регулюють фінансування суб’єктів конституційного права – Верховної
Ради, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування.

Тісний зв’язок конституційного права із таким різновидом публічного
права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми
містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування
репресивного за змістом покарання. Конституція визначає зміст і принципи
кримінальної політики, її мету і соціальну спрямованість. У свою чергу,
кримінально-правові норми здійснюють охорону багатьох конституційно
правових норм.

Причому останнім часом взаємозв’язок між конституційним і вказаними
галузями права розширюється і змінюється.

§ 4. Основні принципи та система конституційного права України.

Система конституційного права – є системою інститутів і норм
конституційного права. Це складна, структурована, динамічна система, з
притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У
загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що
складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно
взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права,
його інститутів і норм.

Принципи конституційного права – це фундаментальні засади, в яких
втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її
основного джерела – Конституції України.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи –
загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її
призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в
Конституції України. Серед них – державний суверенітет, розподіл влад,
непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні
конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну
природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності
держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади,
виборності місцевого самоврядування тощо.

Конституційне право України орієнтовано на інші пріоритети, тому
розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

основи конституційного ладу України;

права, свободи й обов’язки людини і громадянина;

форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;

законодавча влада;

Президент України;

виконавча влада;

територіальний устрій;

місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України – основного джерела конституційного
права України.

Конституційне право – відкрита система, яка постійно втягує в орбіту
свого регулювання нові елементи, звільняючись від “спрацьованих”,
“віджилих” елементів. Цим забезпечується стабільність та її
правоохоронний вплив на суспільні відносини.

§ 5. Поняття і система інститутів конституційного права України.

Інститут права – це сукупність норм права, які регулюють певне коло
однорідних, однопорядкових відносин і утворюють однорідну групу. Це
повною мірою стосується і конституційно-правового інституту, норми якого
відзначаються певною автономією, об’єднуються на основі певних принципів
і методів, відзначаються відносною самостійністю правового регулювання.

Таким чином, конституційно-правовий інститут – це функціонально
відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв’язаних правових
норм. Це – головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою
інститутів права і охоплює не один, а декілька різновидів правовідносин,
однорідних за своїм змістом і методами правового впливу.

Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему,
яка є основою Конституції України. Інститути розташовані в певному
порядку, належним чином включені до тексту Конституції. Загальне
уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це –
інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод
людини та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути
законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального
устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок
змін і доповнень Конституції.

Можна запропонувати й іншу класифікацію конституційних інститутів
залежно від відносин, які вони закріплюють у джерелах конституційного
права.

І. Інститут народовладдя, який включає:

1) безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

2) представницьке народовладдя (здійснюється через обраних представників
народу);

3) місцеве самоврядування.

ІІ. Інститут конституційного оформлення народовладдя:

1) конституційний лад;

2) юридична конституція;

3) конституційні закони;

4) конституційна законність;

5) конституційні звичаї, традиції.

ІІІ. Інститут правового статусу людини і громадянина:

1) громадянство (постійний зв’язок особи і держави);

2) система основних прав і свобод людини та громадянина;

3) гарантії основних прав і свобод.

ІV. Інститут державного будівництва:

1) форма держави;

2) територіальна організація України;

3) механізм держави.

2.1.2. Метод і режим регулювання конституційних відносин

§ 8. Поняття і види конституційно-правових відносин.

Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права,
хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з
цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність
суб’єктів конституційного права.

Конституційно-правовим відносинам властивий цілий ряд специфічних ознак,
які відрізняють їх від відносин інших галузей права.

Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі
особливості:

Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері
здійснення влади народом країни.

Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового
регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка
зв’язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій,
соціальних груп за завоювання і здійснення влади.

Їм властиве особливе коло суб’єктів, головною ознакою яких є реалізація
державно-владних повноважень в основному шляхом нав’язування своєї волі.

Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків
учасників відносин.

Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і
реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої.

Види конституційно-правових відносин. Класифікація
конституційно-правових відносин має і теоретичне, і практичне значення.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових відносин за їх
суб’єктами. І це не випадково, оскільки суб’єкт – головна фігура в
правовідносинах. Коло суб’єктів конституційного права визначається і
закріплюється нормами цієї галузі. Розрізняють суб’єкти права і суб’єкти
правовідносин.

Суб’єкт конституційного права – це встановлений конституційними нормами
адресат (носій), який може мати юридичні права і нести відповідні
обов’язки. Він має конституційно-правову правоздатність або
деєздатність.

Суб’єкт конституційно-правових відносин – це володар
конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в
даних відносинах.

§ 9. Суб’єкти і об’єкти конституційних відносин.

Суб’єкти, тобто учасники конституційно-правових відносин, досить
різноманітні, що обумовлено багатством змісту таких відносин. Вони мають
багато спільного з суб’єктами інших відносин: володіють певним статусом,
наділені відповідною праводієздатністю, механізмом реалізації своїх
повноважень тощо.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є:

Український народ як сукупність громадян різних національностей, якому
належить вся повнота влади на території республіки, корінні народи і
національні меншини.

Громадяни України, особи без громадянства та іноземці.

Українська держава (Україна як держава).

Органи державної влади України.

Народні депутати та посадові і службові особи.

Політичні партії і громадські організації.

Територіальні громади, органи та інші суб’єкти місцевого самоврядування.

Адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конституцією і
законами.

Державні та інші підприємства, установи і організації, навчальні й інші
державні, комунальні і приватні заклади.

Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо.
Суб’єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати
виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних
рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії
місцевих рад, асоціації депутатів тощо.

Об’єкти конституційно-правових відносин.

Під об’єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії,
особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють
інтереси і потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники
вступають у ці відносини і здійснюють свої суб’єктивні конституційні
права і обов’язки.

Згадані блага можуть бути матеріальними і нематеріальними.

Матеріальними видами об’єктів конституційно-правових відносин є:

політичні блага – конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу,
державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна
цілісність тощо;

дії уповноваженого суб’єкта;

дії зобов’язаних суб’єктів;

речі та інші майнові і духовні блага;

поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин;

результати поведінки суб’єктів таких відносин;

природні об’єкти.

Видами об’єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є:

особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров’я,
честь, гідність);

певні соціальні властивості і риси об’єднань, спільностей;

духовні цінності.

§ 10. Підстави виникнення і припинення конституційно-правових відносин.

Під юридичними фактами розуміють, як правило, такі життєві обставини, з
якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових
відносин.

При розгляді юридичних фактів треба обов’язково підкреслювати, що
правові факти – це такі факти реальної дійсності, з настанням яких
наступають певні юридичні наслідки (а не тільки правовідносини).

Особливості конституційно-правових фактів обумовлені тими суспільними
відносинами, які потрапляють у сферу дії норм конституційного права.
Такі факти спричиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин,
які мають місце в процесі реалізації повновладдя народу України.

Зокрема, найбільш обґрунтованою класифікацією юридичних фактів є
класифікація, в основі якої лежать такі чотири критерії:

наслідки, які спричиняє юридичний факт: правоутворюючі, правозмінюючі,
правоприпиняючі;

форма юридичних фактів: позитивні й негативні;

характер дії юридичного факту: факти обмеженої, однократної дії і
факти-стани;

характер зв’язку факту з індивідуальною волею особи: юридичні події,
юридичні дії.

Прикладом правоутворюючого факту є утворення Президентом України
Кабінету Міністрів, на основі чого між урядом та міністерствами і
відомствами виникають різноманітні адміністративно-правові та інші
відносини.

Правоутворюючими актами є рішення про проведення позачергових та
повторних виборів, на основі яких виникають конституційно-правові
відносини, міжнародні договори, які є основою взаємовідносин між різними
державами. Типовим у цьому відношенні є один Договір про основи
міждержавних відносин, дружбу і співробітництво між Україною та
республікою Узбекистан від 26 серпня 1992 р.

Правоприпиняючі факти припиняють конституційно-правові відносини одного
порядку і спонукають становлення правовідносин іншого порядку. Так,
припинення депутатських повноважень тягне за собою виникнення безлічі
різноманітних відносин. Те ж саме – при достроковому припиненні
повноважень органу державної влади, народного депутата або посадової чи
службової особи.

§ 11. Структура конституційно-правових норм.

Характер суспільних відносин, врегульованих нормами конституційного
права, визначає їх композицію, тобто структуру. Внутрішня форма
організації і побудови приписів конституційно-правової норми не є, як
правло, традиційною. Звичайно, класична модель правової норми передбачає
обов’язкову наявність трьох взаємозв’язаних ланок: гіпотези, диспозиції
й санкції. Для конституційного права такі норми скоріш виняток, ніж
правило. Більшість з них містять лише саме правило поведінки –
диспозицію. Надзвичайно рідко трапляються в них гіпотеза й санкція.

Елементи конституційно-правової норми нерідко переплітаються між собою,
і на практиці досить непросто виділити їх у чистому вигляді.

Санкціям конституційного права властивий цілий ряд особливостей, що
визначаються характером суспільних конституційних відносин. Найважливіша
з них – профілактичне, організуюче та виховне призначення таких санкцій.

Специфічне коло суб’єктів, які уповноважені застосовувати
конституційно-правової санкції. Це, насамперед, народ, територіальні
громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), органи
державної влади та органи місцевого самоврядування.

2.2. Конституціоналізм – політико-правова система держави і суспільства

Конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва.
Він становить собою особливу систему конституційно-правових відносин,
які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його
суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж
сама конституція.

Як специфічна форма відображення об’єктивної реальності
конституціоналізм справляє значний вплив на конституційну свідомість, а
відтак є реальним засобом захисту і оновлення суспільних і, перш за все,
конституційних відносин.

Конституціоналізм уособлює передові фінансові, політичні, економічні та
інші ідеї, які виступають могутнім фактором суспільного прогресу.

Конституціоналізм є барометром прогресу і розвитку всього суспільства.
Криза суспільства – це, перш за все, криза його конституціоналізму,
головним виявом якої є істотні розходження між фактичною та юридичною
конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною
політико-правовою доктриною.

Конституціоналізм як складне системне утворення з властивими йому
структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з
конституційним законодавством чи процесом його реалізації. Елементами
конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна
теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість,
конституційна законність і правопорядок.

В конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції.
Конституція фактична – це реально існуючий суспільний устрій
(конституційний лад), основу якого складають ті об’єктивні відносини,
які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші
характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію
складають економічна, політична та соціальна основи суспільства, які
органічно взаємозв’язані між собою.

Фактична конституція має місце в будь-якому, в тому числі безкласовому
суспільстві.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей,
засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин. Фактична
конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне
закріплення чи ні.

Фактична і юридична конституції – цілком самостійні явища і ототожнювати
їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною
від фактичної конституції.

Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні
характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і
відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких
призводить до фіктивної конституції.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна
система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то
конституційна система є фіктивною, нереальною.

2.2.2. Конституційний лад та конституційний (державний та
територіальний) устрій України

1. Поняття і принципи конституційного устрою України.

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених
і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і
відповідно до неї.

За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип
конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства,
держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені
і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний
статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя,
організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний
устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути
конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних
і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто
основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших
суб’єктів конституційно-правових відносин.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією,
характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема
суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю,
науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним
характером, гарантованістю.

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні
Конституцією такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній
повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи,
їх гарантуванні.

Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленій
Конституцією національній, економічній, соціальній, культурній і
екологічній політиці держави.

Важливою рисою конституційного ладу є його реальність, дійсність, тобто
наявність цього ладу де-юре і де-факто.

Конституційний лад має бути не формальним, символічним, а справжнім,
реальним, тобто відображати реально існуючі суспільні відносини на
момент прийняття відповідної конституції і на перспективу.

Іншим, не менш важливим принципом конституційного ладу є системність,
тобто послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в
Конституції основних інститутів суспільства і держави.

Важливим принципом конституційного ладу України є також наступність,
акумулювання того позитивного, що було в українському державотворенні, в
державному і суспільному ладі України в минулому, в тому числі в
далекому минулому. Це випливає як з Преамбули Конституції, так і з її
змісту, зокрема положень щодо характеристики нашої держави, державних
символів, прав та свобод людини і громадянина, форм прямого
народовладдя, місцевого самоврядування та інших інститутів, які були
характерні для України в минулому або передбачались і закріплювались її
попередніми конституціями, починаючи з Конституції гетьмана Пилипа
Орлика (1710 р.).

Конституційний лад України характеризується також наявністю певної
системи гарантій конституційного порядку (організаційно-правових,
нормативно-правових та ін.). Ці гарантії будуть розглянуті в наступному
параграфі даної глави.

Поряд з цими загальними принципами конституційному ладу України властиві
деякі особливості, зокрема принципи здійснення державної влади шляхом
поділу її на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; прямої
дії норм Конституції; визнання й гарантування місцевого самоврядування;
судового захисту прав і свобод людини і громадянина; органічності
міжнародних договорів щодо національного законодавства України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою; єдиного громадянства; єдиної
державної мови; цілісності і недоторканості території України;
непорушності права приватної власності; пріоритетності права власності
українського народу на природні ресурси; захисту прав усіх суб’єктів
права власності; свободи інформації; недопустимості використання
Збройних Сил, інших військових формувань для обмеження прав і свобод
громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів
влади чи перешкоджання їх діяльності; адміністративної автономії окремих
адміністративно-територіальних одиниць (А Р Крим) тощо.

2. Поняття, форма і принципи державного устрою України.

Державний устрій і форма держави в Україні: поняття і співвідношення.

Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм,
закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів,
що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і
місцевого самоврядування. Організація державного устрою заснована на
принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову,
розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін.
органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів
України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему
передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і
діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних
елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій
державного устрою. Основними принципами державного устрою України
відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності
держави, демократизму держави, соціального і правового характеру
держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції. Форма
держави – це державний устрій, тобто це його територіальна організація,
форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах, їхнє
правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах
єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних
території. При рішенні питань територіального устрою враховуються
державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній
території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування.
Україна – це унітарна держава. Територія України поділяється на області,
райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить
Автономна Республіка Крим.

3. Державно-правові ознаки України як держави.

У правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом
утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом
утвердження державної влади – народ. Щодо форми правового акта
затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави – Конституція
України.

Держави, яка не визнає у своїй країні ніякої влади над собою, окрім
влади свого народу, до держави, яка служить народу і вважає утвердження
й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком, до
держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм
власності, в тому числі приватної власності, різноманітних ідеологій,
вчень, теорій, до держави, яка сприяє підприємництву і розвитку ринкових
відносин.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки,
Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні
істотні риси більшості європейських держав та держав світу.
Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає
як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і
міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом
поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами
державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і
водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності
та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на
підставі державних програм.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим
особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при
з’ясуванні об’єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення
державної влади. Таким об’єктом, згідно з Конституцією, є права і
свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч.
2 ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності
держави.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними
органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового
інституту полягає у її легітимності, яка законодавчо закріплена у
Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється
згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад
та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовими органами на
підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і
свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних
умов її життя.

4. Поняття суверенітету держави України.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового
підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем
одночасно.

За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом
конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного
суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою,
незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її
громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного
волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми
безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган
всього народу – Верховну Раду України.

Це – основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо
закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України.

Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційно-правового
інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю,
комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів, які мають
певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права.
Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної
йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його
конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими
актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними
звичаями, прецедентами і договорами. Проте нормативно-правові акти є
головними у цій системі конституційного права.

5. Поняття і значення адміністративно-територіального поділу держави.

Відповідно до Конституції (ст. 2), Україна є унітарною державою. Це
означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і
недоторканою, що складові частини цієї території перебувають в
нерозривному взаємному зв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не
мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо,
федеративної держави.

Територіальний устрій України, відповідно до Конституції (ст. 132),
ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території,
поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади,
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням
їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей, етнічних та культурних традицій.

Щодо адміністративно-територіального устрою України, то це – зумовлена
соціальними, економічними, соціально-етнічними, історичними,
географічними, культурними, політичними та іншими чинниками внутрішня
територіальна організація держави з поділом її на складові частини –
адміністративно-територіальні одиниці.

Адміністративно-територіальна одиниця – це частина єдиної території
України, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих
органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України (ст. 133),
адміністративно-територіальний поділ України становить цілісну систему
адміністративно-територіальних одиниць, яка складається з Автономної
Республіки Крим (далі – АРК), областей, районів, міст, районів у містах,
селищ і сіл.

6. Основні принципи адміністративно-територіального поділу України.

Територія України як складова частина політичного механізму держави в
межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції).

Територіальний устрій України, тобто організація її території,
ґрунтується на засадах єдності ота цілісності державної території,
поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади,
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням
їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей, етнічних і культурних традицій.

Види адміністративно-територіальних одиниць в Україні.

Територіальний устрій може бути:

політико-територіальним, який означає наявність в державі інших
державних утворень (штатів, земель тощо);

адміністративно-територіальним та інших видів.

В Україні, яка є унітарною державою, існує єдиний вид територіального
устрою: адміністративно-територіальний устрій (поділ). Систему цього
устрою складають: Автономна Республіка Крим, області (24), райони,
міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції).

Порядок зміни адміністративно-територіального поділу України.

Україна на момент проголошення незалежності мала сформований
територіальний устрій, який залишився без істотних змін і після
прийняття Конституції України.

Сьогодні у складі України, як уже зазначалося, знаходиться Автономна
Республіка Крим, 24 області, 2 міста загальнодержавного значення (Київ
та Севастополь), 165 міст обласного і 279 районного значення, 907 селищ
міського типу, 490 сільських і 121 міський район, а також 28 839
сільських населених пунктів, об’єднаних в 10 190 сільських округів
(“сільрад”), як самостійних адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Великі
міста з кількістю населення понад 1 мільйон постійно ставлять питання
про перетворення їх на міста загальнодержавного значення.

Швидко збільшується чисельність сільрад (сільських округів), в яких
об’єднується по кілька сільських населених пунктів під юрисдикцією
єдиних для них територіальних громад як первинних суб’єктів місцевого
самоврядування. Цей процес, стимульований ст. 140 Конституції України,
буди наростати.

Відповідно до Конституції України (п. 13 ст. 92), територіальний устрій
України, а отже, і порядок вирішення питань
адміністративно-територіального устрою має визначатися виключно законом
України. Самою ж Конституцією України визначаються лише основні засади
та система адміністративно-територіального устрою України (ст. 132,
133), а також право Верховної Ради України утворювати і ліквідувати
райони, встановлювати й змінювати межі районів та міст, а також
вирішувати питання про найменування і перейменування населених пунктів
та районів (п. 29 ст. 85).

2.2.3. Організація публічної влади в умовах сучасного конституційного
устрою України

1. Організація державної влади в Україні.

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність
держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною
організацією суспільства, то державний лад іноді визначається й може
визначатись як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій
та діяльність.

Державний лад України, як і будь-якої іншої держави, являє собою
передбачену й гарантовану Конституцією організацію (будівництво) держави
і її діяльність. За своїм змістом та формами він є багатогранним явищем,
яке охоплює структурні (організаційні) й функціональні основи держави,
насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи.

Нинішній державний лад України має чимало особливостей.

По-перше, Українська держава і державний лад України мають у багатьох
відношеннях перехідний і змішаний характер, перебувають у стадії
становлення.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки,
Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні
істотні риси більшості європейських держав та держав світу.
Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає
як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і
міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

2. Розподіл державної влади.

Першочергове значення у становленні і функціонуванні демократичної
держави має порядок формування органів державної влади (державного
апарату).

Ряд органів державної влади України формується окремо представницьким
органом державної влади – парламентом України (обираються безстроково
судді судів загальної юриспруденції тощо) чи Президентом як главою
держави (перше призначення на посаду професійного судді на п’ять років
суду загальної юрисдикції) або спільно, за взаємною участю: за поданням,
згодою одного органу державної влади щодо іншого, на паритетних засадах
тощо.

Зокрема, Прем’єр-міністр і Генеральний прокурор призначаються
Президентом України за згодою Верховної Ради.

Судді Конституційного Суду України (18 суддів) призначаються
Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів України на паритетних
засадах (по шість суддів).

Виборними органами державної влади в Україні є Верховна Рада і
Президент.

Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган
державної влади – Верховна Рада України.

Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські,
селищні та міські ради, а також районні та обласні ради

3. Суть і зміст народовладдя в Україні.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини
держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям
українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних
принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі,
складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава, яка всебічно і повно виражає волю народу, а її
організація (будівництво) і діяльність постійно відповідають волі
народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих
соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи – людини і
громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з
його волі і відповідно його волі.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому
конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов’язано з
конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела
влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної
влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом
виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права
визначати й змінювати конституційний лад України.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального
демократизму.

4. Форми здійснення прямого народовладдя в Україні.

Першочергове значення у становленні і функціонуванні демократичної
держави має порядок формування органів державної влади (державного
апарату), зокрема порядок виборів до органів державної влади та інші
засоби їх формування.

Відповідно до Конституції, шляхом вільних і справді демократичних
виборів обираються народні депутати України до парламенту – Верховної
Ради, Президент, а також органи місцевого самоврядування України.

Вибори до цих органів відбуваються на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71
Конституції).

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють інститути
представницької і безпосередньої демократії.

Вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори
і референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у
суспільстві, узгодження й координування цих інтересів, прояв волі народу
як через формування представницьких органів держави та органів
самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, насамперед у формі
законів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

Окрім провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя – виборів,
референдумів, Конституцією України надається можливість здійснення
народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії,
зокрема дорадчі опитування, народні обговорення тощо.

Отже, характерними рисами безпосередньої демократії обов’язково мають
виступати:

пряме волевиявлення народу, тобто участь громадян у прийнятті рішень,
здійсненні влади від його імені;

прийняття рішення обов’язкового, імперативного характеру.

Пряме народовладдя – це система форм безпосереднього вільного
волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в
Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів
державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому
прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України
питань.

5. Поняття і форми представницької демократії.

За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи:
суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної і
правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та
республіканської форми правління.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального
демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком
формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і
характером організації діяльності держави.

Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган
державної влади – Верховна Рада України.

Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські,
селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні
інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку
їх формування.

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в
Україні і є головним структурним елементом демократизму держави,
визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український
народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його
імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним,
постійно діючим органом законодавчої влади України.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та
участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і
держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її
народу як першоджерелу влади і до того ж всьому народу, а не будь-якій
його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх
національностей і об’єктивно – усіх соціальних груп. Відповідно до ст. 5
Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні.

Демократизм суспільства, суспільного ладу полягає також в участі народу
у здійсненні влади: народ здійснює владу як безпосередньо, так і через
органи державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5). Основними
формами безпосереднього здійснення влади народом, прямого народовладдя
є, за Конституцією, вибори і референдуми (ст. 69), в яких мають право
брати участь усі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18
років. Тобто весь народ України має право брати участь у здійсненні
політичної влади.

2.3. Поняття та зміст конституційного статусу людини і громадянина

Громадянство України “як один з інститутів конституційного права.

Під громадянством України розуміють правовий зв’язок між фізичною особою
і Україною, що знаходить свій вияв в їх взаємних правах і обов’язках.
Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України в
порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами
-України.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом
України “Про громадянство” від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами
України. При цьому якщо міжнародним договором України встановлено інші
правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються
правила міжнародного договору. Вищезгадане законодавство України про
громадянство. ґрунтується на принципах:

1) єдиного громадянства— громадянства держави Україна, що виключає
можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць
України. Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої
держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається
лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то
у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином
України;

2) запобігання виникненню випадків без громадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи
особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України
або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і
автоматичного Припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок
припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,
порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання
громадянина України. Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на
території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання
чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада ГІ991
року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13
листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин
України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в
Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

(ї 4) особи, Які набули громадянства України відповідно до Законів
України та міжнародних договорів України. т Документами, що
підтверджують громадянство ^України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

‘ 7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною,
опіки;

8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох
батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства України за
народженням, діюче законодавство України встановлює, що особа, батьки
або один з батьків якої на момент її народження були громадянами
України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території
України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають
на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за
межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка
народилася на території України від іноземців, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка
народилася на території України, одному з батьків якої надано статус
біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням
громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство
того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в
Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території
України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої
невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на
набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з
моменту народження.

Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним
походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її
батьків, дід чи баба, повно-рідні брат чи сестра народилися або постійно
проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією
України згідно із ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України»,
а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної
Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української
Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської
України. Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є
особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити
іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України,
а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася
чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків,
дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях,
вищезазначених і є особою без громадянства, реєструється громадянином
України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина,
яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і
набула за народженням громадянства іншої держави або держав, яке було
припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з
батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями
прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства
України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або не-перебування в
іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав,
міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для
набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є
громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, повинні
взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про
це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що
прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом
року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи
всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання
такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або
їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає
декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не
поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори
України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства
України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони. Зобов’язання припинити іноземне громадянство не
вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких
передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав
одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори
України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав
одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано
статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без
громадянства,

3) безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п’яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка
перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та
постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка
постійно проживає в Україні на законних підставах і перебувала з
громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок
його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок
в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на
території України встановлюється на три роки з моменту надання їм
статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали
в Україну особами без громадянства, на три роки з моменту одержання
дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не
поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР
зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на
території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні
або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для
спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні
вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб,
яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину
(до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством
України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянства України і подала декларацію про відмову
від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної
держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у цих випадках є дата видання
відповідного Указу Президента України.

Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного
громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України,
реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона
постійно в Україні чи за кордоном. Особа, яка після припинення
громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в
Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у
громадянстві України, реєструється громадянином України. Ця особа бере
зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це,
виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв
документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з
моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі
передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого
документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй
надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає
декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють
громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а
другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту
набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає
вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє
подружжя, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, стає
громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про
усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за
кордоном.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою
встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна а яких є
громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає
громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки
Чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства
або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з
яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином
України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи
піклування, якщо вона у зв’язку з встановленням опіки чи піклування не
набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в
державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує
обов’язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного
типу, якщо принаймні один з батьків-вихователів є громадянином України,
стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов,
якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно
відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних
підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку
громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання
чинності рішенням про встановлення опіки.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої
є громадянином України, а другий — є особою без громадянства,
реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є
громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є
громадянином України, а другий — є іноземцем, реєструється громадянином
України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої
перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за
клопотанням одного з батьків.

Датою набуття громадянства України в цих випадках є дата реєстрації
набуття особою громадянства України.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої & іноземкою або особою
без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина
незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає
громадянином України. Датою набуття громадянства України у випадку,
передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття
громадянства України батьком, якщо він набув його після народження
дитини.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може
відбуватися лише за їхньою згодою.

Громадянство України припиняється:

і) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може
вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала
разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з
громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з
громадянства України може вийти і дитина. Якщо один з батьків виїхав
разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина
може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить
з громадянства України, за його клопотанням. Якщо один з батьків виїхав
разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства,
дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який
виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо дитина
виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з
громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням одного з батьків. Якщо дитина виїхала на постійне проживання
за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а
другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України
за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства
України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із
батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи
особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. Дитина,
яка набула за народженням громадянства України, може вийти з
громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця
проживання дитини. Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є
громадянином України, а другий — іноземцем, може вийти з громадянства
України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. Дитина, усиновлена
іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства
України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула
громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими
органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її
громадянства, якщо вийде з громадянства України. Вихід дітей віком від
15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою
згодою. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка
клопоче про вихід з громадянства України,, в Україні притягнуто як
обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні е
обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. ;
Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання
відповідного Указу Президента України. , ! Громадянство України
втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно
набув громадянства іншої держави. Добровільним набуттям громадянства
іншої держави .вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм
вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув
громадянства іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що
підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком
випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України
набувають також громадянства іншої держави; б) діти, які є громадянами
України і усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновителя; в)
громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави
внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої
держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його
добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що
підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянства України і не подав .у порядку,
передбаченому законодавством України, документ про припинення іноземного
громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або
виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо
неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України
добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки,
правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи
органи місцевого самоврядування іншої держави.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України
або щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності
рішенням про припинення громадянства України користується всіма правами
і несе всі обов’язки громадянина України.

Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо
особа набула громадянства України шляхом обману, внаслідок подання
свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування
будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути
громадянства України.

У вирішенні питань громадянства Президент України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і
Закону України «Про громадянство» про прийняття до громадянства України
і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань
громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань
громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства:

1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з
громадянства України та подання про втрату громадянства України і
вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв і
подань;

2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід
з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої
влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України
для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань
громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до
громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють
правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа
не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності
яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм
висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з
питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і разом з
необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові
України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України
відповідними особами;

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства
України у визначених законодавством випадках;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянства України, паспорти громадянина
України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб
віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні
документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти
громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України,
тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України
для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянства України та припинили
громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з
питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань
громадянства.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і
консульські установи України здійснюють аналогічні повноваження, що
передбачені законодавством України, відносно осіб, які постійно
проживають за кордоном.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань громадянства,
Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути
оскаржені у встановленому законом порядку до суду.

Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок і
строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань
громадянства, можуть бути оскаржені у судовому й адміністративному
порядку.

Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії
чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи
консульських установ України у встановленому законом порядку до суду.

Посадові та службові особи, які порушили законодавство України, несуть
відповідальність у порядку, передбаченому законами України.

З питанням про громадянство тісно пов’язана проблема визначення
правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.
визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права,
свободи та обов’язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які
проживають або тимчасово мешкають в Україні.

Розділ І. Загальні положення. Іноземцями визнаються громадяни — особи,
які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами
України, та особи без громадянства — особи, які не належать до
громадянства будь-якої держави.

Розділ II. Основні права, свободи та обов’язки іноземців. Іноземці мають
такі самі права і свободи та виконують такі самі обов’язки, що й
громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими
законами України, а також міжнародними договорами України.

Розділ ПІ. В’їзд в Україну і виїзд з України.

Розділ IV. Відповідальність іноземців. Іноземці, які вчинили злочин,
адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на
загальних підставах.

Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнародним договором України
встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то
застосовуються норми міжнародного договору.

2.3.2. Громадські стани особистості

2.3.3. Класифікація прав і свобод людини та громадянина

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою
проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової
співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи,
їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень
демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались ще
в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: “Подібно до того,
як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й
наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він
повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали
надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними
(люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв
шукати життя кращого, спокійного і легшого».

Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної
цінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів
буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776
р. підкреслено: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені
рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними
правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для
забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою
справедливу владу за згодою тих, ким вони керують». У Декларації прав
людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., проголошувалося: «І.
Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету
кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужених
прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню».

Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина.
Розрізняють природні права людини, тобто пов’язані із самим її
існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують
соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства,
право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за
відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально
користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального
набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і
конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим
статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від
народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того
ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи
людини. За обсягом поняття «свобода людини» повно відображає принцип,
закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право
робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством.
Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей,
правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні
конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини
як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має
витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному
суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття «свобода» може мати неоднакове
тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан
людини, її соціальний статус, а з іншого — конкретизується в можливості
вчиняти ті або ті конкретні дії • межах, наданих людині мораллю і
правом. Можливості такого гатунку, що надаються нормами чинного права,
визначаються як суб’єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і
вправа громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із
самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт
прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією
України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне
життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з
суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав
становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права
людини поширюються на всіх людей, які прожинають у тій або тій державі,
а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.
Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на
свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст.
36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право
на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на
соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх
розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між
державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян
іншої держави — суб’єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та
забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності
після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація
міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших
демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав
людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо
закріплення, правової регламентації та розроблення механізму
міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні
міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються
положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948
р.). Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.).
Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966
р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод
людини з протоколами (1950 р.). Європейський соціальний статут (1961
р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі
(1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників
держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі
(1989 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського
виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина — це
його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво
важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і
закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи
основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні,
екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне
та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких
інших потреб.

Сюди відносять такі суб’єктивні права: на життя; на недоторканність
особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на
вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну;

на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і
переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати
інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу
світогляду, віросповідання і т. ін.

Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у
громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення
роботи державних органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян,
критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних
об’єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними
та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до
державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування;
обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та
місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих
референдумах; надсилати індивідуальні або колективна письмові звернення
чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого
самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об’єднання громадян
(політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній
роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й
демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних
органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права — це можливості людини і громадянина, що характеризують
їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на
приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір
професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і
роботи за покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку;
право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок
тощо.

Соціальні права — це можливості людини і громадянина із забезпечення
належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров’я; право на
житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби,
повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.;
право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування.
одяг, житло).

Екологічні права — це права людини і громадянина на безпечне екологічне
середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права — це можливості доступу людини до духовних цінностей
свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на
користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на
свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист
інтелектуальної власності; право на використання результатів
інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися
собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в
особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та
обов’язки у шлюбі та сім’ї; право на державну охорону сім’ї,
материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно
від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками.
Основний обов’язок громадянина — це встановлені Конституцією держави вид
і міра його необхідної обов’язкової поведінки. Щоб людина могла успішно
реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та
духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки,
віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні
та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов’язки разом з конституційними
принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян,
або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус
громадян України відзначається не лише його правами, а й тими
обов’язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами,
перед організаціями.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх
можна класифікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя
це обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій
майновий стан і доходи, зберігати природу й охороняти її багатства. У
царині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони
історичних пам’яток та інших культурних цінностей, повинні
відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов’язки
додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави
і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину,
служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших
громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов’язків
громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших
осіб.

Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий
крок- Водночас з її прийняттям необхідне створення механізму реалізації
Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею
прав, свобод і обов’язків. Під таким механізмом слід розуміти всю
сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому
громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають
цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина — це категорія надзвичайно об’ємна й
широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й
політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації
прав, свобод і обов’язків складається, передусім, з гарантій
забезпечення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Вказані
гарантії — це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною
людиною і громадянином прав, свобод і обов’язків, закріплених
Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні,
економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і громадянина щодо
захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них
відносять:

І) право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина
в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в
міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

2) право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних
державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми
посадовими особами;

3) право знати свої права та обов’язки;

4) право на правову допомогу;

5) право не виконувати явно злочинні накази;

6) право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

7) право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії
нормативно-правового акта;

8) право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначене законом;

9) право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за
винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу
політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст.
15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і
здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України,
обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) і
т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні
положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст.
13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства
(ст. 95); гарантування приватної власності (ст. 41) і т. ін.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну
багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов’язкової)
ідеології та цензури (ст. 15);

забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння «консолідації та
розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст.
11).

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, що забезпечують
здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод
людини і громадянина, елементами якого є:

по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція
України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними», а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а
«при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і
свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист
від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про
те, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», «кожен
має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні
засоби, а також «… звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ст. 55).
Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов’язково
відшкодовуватися (ст. 56);

по-третє, розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня
правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті є
необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права.
Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не
забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої
права, свободи та обов’язки, вважає нечинними закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але
не доведені до відома населення;

по-четверте, активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють
охороні й захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59
Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У
випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для
здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ,
функції захисту прав, свобод і обов’язків людини й громадянина
покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій
сфері мають органи прокуратури,’ суду, СБУ. внутрішніх справ і т. ін. З
формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість
недержавних правозахисник органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

по-п’яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав,
свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається
майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції,
Президент України проголошується гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини
і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «… вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина».

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними
партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової
інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель
механізму реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, але
цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов’язків людини і
громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням
Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права,
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного
протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що
ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з
Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та
Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі
прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової
системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та
обов’язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і
здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним
гарантом забезпечення цих прав, свобод та обов’язків, а водночас сама
має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати
із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й
іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон
України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., що складається
з шести розділів (34 статей). Право громадян на об’єднання є невід’ємним
правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і
гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. Об’єднанням громадян є добровільне
громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної
реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднанням громадян
відповідно до цього Закону визнається політична партія або громадська
організація.

Політичною партією є об’єднання громадян-прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого самоврядування і представництво в їхньому складі.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та
захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших
спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян
забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом
насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда
війни, насильства;

розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створений незаконних
воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Розділ II. Засади діяльності та статус об’єднань громадян.

Розділ ПІ, Порядок створення та припинення діяльності об’єднань
громадян.

Розділ IV. Права об’єднань громадян, господарська та інша комерційна
діяльність.

Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об’єднань громадян.
Відповідальність за порушення законодавства.

Розділ VI. Міжнародні зв’язки об’єднань громадян. Міжнародні об’єднання
громадян.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23
квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей).

Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що завданнями цього
Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної
справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян
незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов’язків
держави і релігійних організацій тощо.

Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є
релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства,
місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об’єднання,
що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні
організації репрезентуються своїми центрами (управліннями).

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних
організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого,
соціального та добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно,
необхідне для забезпечення їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та
громадян нерозривно пов’язані зі свободою віросповідання.

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх
підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях,
поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і
страхування нарівні з робітниками та службовцями державних і громадських
підприємств, установ і організацій.

Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Державний контроль
за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні
організації здійснюють місцеві державні адміністрації і місцеві
виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати
проведення державної політики щодо релігій і Церкви.

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. складається з семи
розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як
особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта
розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного,
соціального, економічного розвитку суспільства та держави.

Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту забезпечується:
розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах
власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною,
екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що надається
державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних
цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від
політичних партій, інших громадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура
системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню
освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту;
післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ III. Учасники навчально-виховного процесу. Вихованці, учні,
студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти,
докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних
програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою,
науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою
навчально-виховного закладу та ін. Їхні обов’язки:

систематичне та глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками,
професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня;
додержання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу;
додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання;
захист професійної честі, гідності та ін. Їхні обов’язки: забезпечувати
умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів
загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі,
поважати гідність дитини, учня, студента і т. ін.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічне база
закладів освіти. Держава забезпечує бюджети! асигнування “а освіту в
розмірі не менш як 10% національного доходу, її також валютні
асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання
освітніх послуг, кредити й позики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають
право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з
навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним договором установлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту,
то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту.
Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про
освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України.

Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу*
від 25 березня 1992 р. складається З дев’яти глав (44 статей).

Глава ї. Загальні положення. Загальний військовий обов’язок означає:
підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних
дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання
військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку.
Щодо загального військового обов’язку громадяни України поділяються на
такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну
підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць;
військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці,
які проходять альтернативну службу; військовозобов’язані, які
перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за
контрактом.

Глава II, Підготовка громадян до військової служби. Вона включає:
допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з
військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до
військовонавчальних закладів; військову підготовку студентів вищих
навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу;
підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови;
патріотичне виховання.

Глава III. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття
юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до
військової служби та ін. Її проводять районні (міські) військові
комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки
виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць,
вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї
за станом здоров’я і віком громадяни, яким до дня відправлення у
військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі
Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для
солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову службу,
— 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за
контрактом — 3 роки;

для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до
10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2
роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш
як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо
військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за
станом здоров’я придатні до військової служби; у відставку, якщо
військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або
визнані непридатними за станом здоров’я до військової служби.

Глава V. Служба в запасі.

Глава V/. Військовий облік військовозобов’язаних і призовників.
Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на
загальний і спеціальний (військовозобов’язані, які бронюються за
організаціями на період мобілізації), персонально-якісний (покладається
на військові комісаріати) та персонально-первинний (покладається на
органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або
часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою
запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадиться за Указом
Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний
військовий обов’язок і військову службу. Посадові особи державних
органів та громадяни, винні в порушенні законодавства про загальний
військовий обов’язок і військову службу, несуть установлену Законом
відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне забезпечення
військового обов’язку і проходження військової служби здійснюється за
кошти державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов’язані
забезпечити військові комісаріати необхідними засобами для призову.

Закон України «Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 р.
набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули
і 19 статей. У преамбулі зазначається: «Верховна Рада України виходячи
із життєвих інтересів української нації та всіх національностей у справі
розбудови незалежної демократичної держави, визначаючи нерозривність
прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних
зобов’язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою
гарантування національним меншинам права на їх вільний розвиток».

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного
походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і
свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава
виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав
людини.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»
від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він
визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та
гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що
професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська
організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за
родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та
захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів
профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та
гласності. Інформація щодо їх статутних і програмних документів є
загальнодоступною.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону
України *Про об’єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу
законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих
відповідно до них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено
більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок,
то застосовуються норми міжнародного договору або угоди.

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без
будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з
них на умовах і в порядку, визначених їхніми статутами, брати участь у
роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не
можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це
передбачено їхніми статутами.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в
установі чи організації незалежно від форм власності та видів
господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи,
які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в
навчальному закладі. Громадяни України вільно обирають профспілку, до
якої вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява
громадянина. Ніхто не може бути примушений потупати або не вступати до
профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство у
профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських
(фермерських) господарств, фізичних осіб суб’єктів підприємницької
діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або
вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у
зв’язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами
(положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства у
профспілках. Роботодавці не можуть обиратися до складу керівних органів
профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

З метою виконання своїх статутних завдань профспілки мають право на
добровільних засадах створювати об’єднання (асоціації, ради, федерації,
конфедерації тощо) за галузевими, територіальними чи іншими ознаками, а
також входити до складу об’єднань і вільно виходити з них. Профспілки,
які бажають створити об’єднання профспілок, укладають відповідну угоду
та затверджують статут (положення) об’єднання. Права об’єднань
профспілок визначаються профспілками, які їх створили, відповідно до
законодавства України, а також статутами (положеннями) цих об’єднань.

Профспілки та їх об’єднання відповідно до своїх статутних цілей і
завдань мають право вступати до міжнародних профспілкових та інших
міжнародних організацій і об’єднань, які представляють інтереси
працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з
профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить
законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають
однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки.
Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних,
республіканських, всеукраїнських.

Професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалежні від
органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не
підзвітні й не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права
громадян на об’єднання у професійні спілки та додержання прав і
інтересів профспілок, що легалізовані.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути
(положення) профспілок приймаються з’їздами, конференціями, установчими
або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні
суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об’єднань є обов’язковою
та здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських
профспілок, їх об’єднань здійснюється Міністерством юстиції України,
інших профспілок, їх об’єднань — відповідно Головним управлінням юстиції
Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними,
Київським та Севастопольським міськими, районними, міськими (міст
обласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об’єднання
можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації
(саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво і захист трудових,
соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах
державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з
роботодавцями, а також з іншими об’єднаннями громадян. Вони ведуть
колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів,
генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені
працівників у порядку, встановленому законодавством. Профспілки, їх
об’єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у
розробленні та здійсненні державної політики в галузі трудових відносин,
оплати праці, охорони праці, соціального захисту. До їх компетенції
належить також право брати участь у розробленні державної політики
зайнятості населення, державних і територіальних програм зайнятості,
проводити спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, ‘їх
об’єднаннями, а також з органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування. пропонувати заходи щодо соціального захисту членів
профспілок, які вивільняються в результаті реорганізації або ліквідації
підприємств, установ, організацій, здійснювати контроль за виконанням
законодавства про зайнятість.

Профспілки, їх об’єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв
життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів
заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення,
розробці соціальних програм, спрямованих на створення умов, які
забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист
у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. втрати
годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законодавством. Вони управляють державним соціальним
страхуванням, а з введенням в дію законів України з окремих видів
державного соціального страхування відповідно до Основ законодавства
України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування як
представники застрахованих осіб за принципами соціального партнерства
беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням. Виключно
профспілки представляють прана й інтереси працівників у відносинах з
роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а
також у ході приватизації об’єктів державної та комунальної масності,
беруть участь у роботі комісій з приватизації.

Профспілки, їх об’єднання мають право представляти інтереси працівників
в органах, що розглядають індивідуальні Трудові спори та при вирішенні
колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому
законодавством. Представники профспілок беруть участь у діяльності
примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають
колективний трудовий спір (конфлікт). Разом з тим профспілки, їх
об’єднання мають право на організацію та проведення страйків, зборів,
мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і
соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до
законодавства.

Профспілки, їх об’єднання мають право одержувати безоплатно інформацію
від роботодавців або їх об’єднань, органів державної влади та органів
місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і
соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також
інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ
або організацій. Зазначена інформація має бути надана у десятиденний
термін. Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху,
підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових
кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки
та їх об’єднання мають право за рахунок власних коштів створювати
навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні
установи, а також правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та
центри незалежних експертиз. Для висвітлення своєї діяльності профспілки
та їх об’єднання мають право бути засновниками засобів масової
інформації та здійснювати видавничу діяльність відповідно до закону.

Профспілки, їх об’єднання організовують і здійснюють громадський
контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров’я,
медико-соціальної допомоги. Профспілки, їх об’єднання беруть участь у
діяльності експертних, консультативних і наглядових рад при органах і
закладах охорони здоров’я, а також можуть брати участь у розвитку
масової фізичної культури, спорту, туризму, створенні та підтримці
спортивних товариств і туристичних організацій. Вони також беруть участь
в охороні довкілля, захисті населення від негативного екологічного
впливу, сприяють діяльності громадських природоохоронних організацій,
можуть проводити громадські екологічні експертизи, здійснювати іншу не
заборонену законом діяльність у цій сфері.

Профспілки, їх об’єднання можуть брати участь у створенні умов для
загальнодоступного користування громадянами надбаннями української
національної культури, культур національних меншин, які проживають на
території України, світової культури, свободи літературної, художньої,
наукової, технічної творчості, соціального захисту працівників
інтелектуальної сфери діяльності.

Профспілки, їх об’єднання відповідно до своїх статутів (положень) беруть
участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів,
спрямованих на розвиток житлового будівництва, поліпшення використання
та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних і
соціальних прав громадян, пов’язаних з одержанням, утриманням і
збереженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору
(контракту) з керівником підприємства, установи чи організації, якщо він
порушує законодавство, колективні договори та угоди.

Профспілки, їх об’єднання можуть мати у власності кошти та інше майно,
необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Профспілки, їх об’єднання, здійснюючи представництво і захист трудових і
соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, повинні
додержуватися Конституції України, законів та інших нормативно-правових
актів, а також виконувати колективні договори й угоди, які вони уклали,
та взяті на себе зобов’язання.

Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об’єднання у
профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні
законодавства про профспілки, які своїми діями чи бездіяльністю
перешкоджають законній діяльності профспілок, їх об’єднань, несуть
дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно
із законами.

Закон України «Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р.
складається із шести розділів (24 статей). У ньому встановлюється, що
право громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і
захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних,
соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується
Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається
відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і
свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією
України.

Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне
об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми
суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню
політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних
заходах.

Політичні партії діють відповідно до Конституції і чинного законодавства
України та згідно з партійним статутом. Політичні партії є рівними перед
законом.

Утворення та діяльність політичних партій забороняється, якщо їх
програмні цілі чи дії спрямовані на 1) ліквідацію незалежності України;
2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення
суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки
держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни,
насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;
7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров’я
населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність
політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій
інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд
України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який
відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.
Громадянин України може перебувати одночасно тільки в одній політичній
партії. Членами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2)
працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4)
співробітники Служби безпеки України; 5) військовослужбовці. Членство в
політичній партії є фіксованим. Обов’язковою умовою фіксації членства в
політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до
статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї
партії.

gdcB«

Oe?

u .Oe?

i

th

i

Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є
викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Політичні партії повинні мати статут. Статут політичної партії має
містити такі відомості: 1) назву політичної партії; 2) перелік статутних
органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повноваження і
термін цих повноважень; 3) порядок вступу до політичної партії,
зупинення та припинення членства в ній; 4) права та обов’язки членів
політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства й
політичній партії; 5) порядок створення, загальну структуру та
повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії
та її первинних осередків; 6) порядок внесення змін і доповнень до
статуту і програми політичної партії; 7) порядок скликання та проведення
партійних з’їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів
політичної партії; 8) джерела матеріальних, у тому числі фінансових,
надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії; 9) порядок
ліквідації (саморозпуску), реорганізації полі нічної партії,
використання її коштів та іншого майна, що залишилися після її
ліквідації (саморозпуску).

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому
з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами
не менш як десятьох тисяч громвдян України, які відповідно до
Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як
у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст
Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної
Республіки Крим.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.
Останнє реєструє політичну партію після перевірки поданих матеріалів.
Після чого політична партія набуває статусу юридичної особи. У разі
відмови в реєстрації Міністерство юстиції України та його органи
повинні надати заявникові своє письмове вмотивоване рішення.

Політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у
межах, передбачених Конституцією та законами України; 2) брати участь у
виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у
порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати
державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби
масової інформації відповідно до законодавства України; 4) підтримувати
міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями
інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати
(вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог
національного законодавства; 5) ідейно, організаційно та матеріально
підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, надавати
допомогу в їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому
числі: 1) можливість викладати публічно й обстоювати свою позицію з
питань державного та суспільного життя; 2) брати участь в обговоренні,
оприлюднювати й обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів
влади, використовуючи для цього державні та недержавні засоби масової
інформації в порядку, встановленому законом;

3) вносити до органів державної влади України та органів місцевого
самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними
органами в установленому порядку.

Політичні партії можуть підтримувати зв’язки з політичними партіями,
громадськими організаціями інших держав, міжнародними та міжурядовими
організаціями, укладати угоди про співробітництво і здійснювати інші
заходи, які не суперечать законам і міжнародним угодам України.
Політичні партії можуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до
таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консультативних
або координаційних центральних органів.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на
власне рухоме й нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші
засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії
можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно.

Разом з тим не допускається фінансування політичних партій: 1) органами
державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків,
зазначених законом; 2) державними та комунальними підприємствами,
установами й організаціями, а також підприємствами, установами і
організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи
комунальною власністю, або які належать нерезидентам; 3) іноземними
державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;
4) благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями; 5)
анонімними особами або під псевдонімом; 6) політичними партіями, що не
входять до виборчого блоку політичних партій.

Політична партія зобов’язана щорічно опубліковувати в загальнодержавному
засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, а також
звіт про майно політичної партії.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

І) Міністерство юстиції України за додержанням політичною партією вимог
Конституції та законів України, а також статуту політичної партії;

2) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії з додержанням
політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі.

Політичні партії зобов’язані подавати на вимогу цих контролюючих органів
необхідні документи та пояснення.

У разі порушення політичними партіями Конституції та законів України до
них можуть бути вжиті такі заходи:

попередження про недопущення незаконної діяльності;

заборона політичної партії.

За порушення Закону України «Про політичні партії в Україні” посадові
особи і громадини, причетні до 1) створення, організації діяльності та
участі в діяльності незареєстрованих політичних партій; 2) обмеження в
правах чи переслідування громадян у зв’язку з належністю чи неналежністю
до політичних партій; 3) необґрунтованої відмови в реєстрації політичної
партії; 4) надання політичній партії будь-яких переваг чи обмеження
передбачених законом прав політичної партії та її членів; 5) порушення
закону при використанні символіки політичної партії; 6) заподіяння
матеріальної чи моральної шкоди політичній партії; 7) утворення
воєнізованих формувань; 8) участі у діяльності забороненої політичної
партії або інших передбачених чинним законодавством порушень,
притягаються до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або
кримінальної відповідальності згідно із законами України.

Тема 3.1. Управління як об’єкт адміністративно-правового регулювання

3.1.1. Походження й значення понять «організація» та «управління»

Навчальні елементи теми: суспільна праця, управлінська функція,
організація, управління, мета, суб’єкт управління, об’єкт та сфера
управління, види управління, ознаки управління

Література:

І. Конституція України. Українською, російською, англійською мовами. З
алфавітно-предметним покажчиком / Укладачі: М.П. Орзіх, С.С. Сон. Одеса,
1999.

2. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення.

3. Коваль Л.В. Адміністративне право. – К., 1998.

4. Тихомиров Ю.А. Курс административного права. – М., 1998.

3.1.1. Походження й значення понять «організація» та «управління»

Управління соціальне – функція суспільно організованих систем, вплив на
суспільство з метою збереження і розвитку притаманних йому якостей.
Зміст і складність функції У. с. віддзеркалюють рівень суспільного
буття. Практично всі сфери людської діяльності пов’язані з проблемою У.
с. Без нього неможливі цілеспрямоване функціонування суспільства,
спільні дії мас, нації, народу. У.с. є своєрідною соціальною функцією, а
управлінська праця – різновид суспільної праці. Соціальне управління
здійснюється за умов певної соціальної формації і відображає й політичні
та економічні особливості. В управлінському процесі беруть участь
суб’єкти, які управляють, і об’єкти, якими вони управляють. Залежно від
класифікаційних ознак існує багато видів У. с.: державне і суспільне,
колегіальне і одноосібне, управління сферою суспільного життя, галуззю
виробництва, підприємством, фірмою, установою тощо.

Управлінське рішення – розумово-вольовий акт, який містить ідею про
шляхи, засоби, форми і методи досягнення певних політичних,
соціально-економічних або. виробничих цілей в існуючій на даний момент
соціальній чи виробничо-практичній ситуації. У.р. приймається суб’єктом
управління на основі збирання, обробки та аналізу інформації про стан і
перспективи розвитку підпорядкованого об’єкта управління з урахуванням
їх спільних інтересів та інтересів усього суспільства. Потреби
суспільного життя людей на даному етапі його розвитку визначають цілі
(бажані результати) і вибір засобів їх досягнення на всіх рівнях
державного і громадського управління. Кожне рішення, незалежно від того,
на якому рівні управління воно приймається, відтворює не лише
волевиявлення і наміри людей, а й їхні потреби та інтереси, що
зумовлюються фактичним змістом і перспективами розвитку суспільного
життя. Як інструмент управлінської діяльності, та форма вияву волі
суб’єкта управління щодо підпорядкованого йому об’єкта У.р. визначає
вибір з певної множини можливих варіантів управлінського впливу на
діяльність об’єкта управління такого варіанта, який найбільшою мірою
відповідав би конкретним цілям і фактичним обставинам його
функціонування. Зміст У.р., таким чином, виражається у формулюванні
відповідей на запитання про те, в якому порядку, в які строки, якими
засобами, з якими затратами сил, при якому розподілі обов’язків, прав та
відповідальності, а також за якої організації контролю і з якими
результатами повинен бути здійснений управлінський вплив, передбачений
даним рішенням. Практично всі основні питання, які можуть виникнути в
ході здійснення наміченого курсу дій, повинні знайти, відображення у
змісті У. р., щоб його виконавці мали чітку програму діяльності,
зорієнтовану на чітко визначені й усвідомлені цілі. Ця програма може
бути викладена в усній, письмовій або іншій спеціальній формі
(наприклад, зафіксована за допомогою магнітної плівки, відтворена
графічним або цифровим зображенням тощо). Для того щоб У.р. набуло
юридичної сили і стало обов’язковим для виконання тими, кому адресовані
його вимоги, воно, як правило, повинно бути втілене у встановленій
законом формі усних або письмових юридичних приписів – актів управління,
на основі яких розгортається практична діяльність людей. Акти управління
– це юридична форма управлінських рішень. Вони надають рішенням
юридичної сили, роблять їх обов’язковими для виконання. Матеріальним
змістом будь-якого акта управління є відповідне У. р. Однак не всі У.р.
обов’язково втілюються в актах управління. Деякі з них можуть бути
реалізовані як виданням актів управління, так і за допомогою інших форм
управлінської діяльності (організаційно-технічними діями,
інструктивно-роз’яснювальною і виховною роботою тощо). За певних
конкретних обставин суб’єкт управління може прийняти рішення не
реагувати на ситуацію, яка склалася в процесі функціонування
відповідного об’єкта, і, щоб стабілізувати обстановку, не вживати жодних
активних дій. У таких випадках акт управління не видається взагалі, хоча
управлінське рішення, безумовно, приймається. Крім того. зміст одного
рішення може бути втілений у кількох актах державного управління, і,
навпаки, кілька рішень можуть забезпечувати змістовну характеристику
багатьох організаційно-управлінських дій, які реалізуються відповідно до
приписів єдиного акта .управління. Головне полягає в тому, що акти
управління як найважливіша правова форма державного управління
забезпечують “переклад“ змісту управлінських рішень на юридичну мову
державно-владних вимог і приписів. Вони роблять управлінські рішення
юридично обов’язковими програмами діяльності конкретних об’єктів
управління – підприємств, установ, трудових колективів, галузей
народного господарства тощо.

Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища – вид
діяльності, який полягає у здійсненні в цій галузі функцій
спостереженню, дослідження, екологічної експертизи, контролю,
прогнозування, програмування, інформування та іншої
виконавчо-розпорядчої діяльності. Мета У. в г. о. н. п. с. – реалізація
норм чинного законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної
безпеки, забезпечення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських
органів у галузі охорони навколишнього природного середовища. Державне
У. в г.о.н.п.с. здійснюють Кабінет Міністрів України і місцеві органи
виконавчої влади, а також спеціально уповноважені державні органи з
охорони навколишнього природного середовища і використання природних
ресурсів, інші державні органи. Спеціально уповноваженими державними
органами управління в цій галузі є Міністерство охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України, його органи на місцях
та інші державні органи, до Компетенції яких законодавством України
віднесено виконання зазначених функцій. Громадське У. в г. о, н. п. с.
здійснюють громадські об’єднання й організації, якщо така діяльність
передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства
України.

10.3. Суб’єкт управління

Оскільки управлінський процес, управлінські стосунки в цілому зводяться
до відносин між суб’єктом і об’єктом управління, забезпечення його
ефективності залежить значною мірою від управлінської ланки, в якості
якої виступає відповідний орган державного управління або конкретна
посадова особа, яка подібно органу управління діє виключно у межах своєї
компетенції.

Які ж умови, з точки зору належного забезпечення прав і законних
інтересів громадян, сприяють якісній діяльності суб’єкта управління? Ці
умови слід розділити на дві групи. Перша охоплює умови загального
порядку, тобто ті, які мають значення у разі вирішення усіх питань або
більшої їх частини. Друга група – це умови, які сприяють вирішенню саме
питань, пов’язаних із забезпеченням прав й інтересів громадян, кожної
конкретної людини.

До першої групи слід віднести такі умови: а) високі професійні знання
суб’єктів державного управління (державних службовців) та їхнє уміння
реалізовувати на практиці, у своїй роботі основні загальні завдання і
принципи державної служби (такі принципи, як служіння народу України,
законності, демократизму, гуманності та поваги до особистості,
гласності, відкритості та підконтрольності, компетентності та
ініціативності, дисципліни і персональної відповідальності тощо); б)
позитивні етичні якості державних службовців, діяльність яких
безпосередньо пов’язана із здійсненням прав і задоволенням інтересів
громадян; в) вміння державного службовця стримувати свої особисті
політичні пристрасті в ім’я закону, сумлінного виконання своїх службових
обов’язків; г) питання, пов’язані з самою організацією суб’єкта
управління (відповідного державного органу), із втіленням у практику
наукових основ його структурної побудови, запровадження ефективних
методів праці, перевірки виконання тощо.

Названі умови достатньо досліджені у літературі, як правило, саме щодо
них говориться у різних виданнях, присвячених питанням теорії державного
управління. Стосовно ж умов, які безпосередньо пов’язані із
забезпеченням прав й інтересів громадян, то вони у літературі
досліджувалися значно менше, хоча саме вони становлять реальні
організаційні гарантії, які дають змогу ефективніше реалізовувати права
і свободи громадян, задовольняти їх законні інтереси.

Ці конкретні умови, яким має відповідати організація та безпосередня
робота суб’єкта управління, його кадрового складу, значною мірою
перебувають у кореспондуючому зв’язку з умовами й ознаками, що
забезпечують активну діяльність самих громадян у сфері здійснення їхніх
прав і законних інтересів.

Умови ці дуже різнобічні, отже, можуть бути поділені на умови загального
порядку та конкретних управлінських ситуацій. Стосовно першої групи
умов, то в цьому плані передусім слід визначити загальний ідеологічний
принцип відкритого суспільства, за яким саме людина, особистість,
громадянин передує у суспільстві порівняно з усіма іншими соціальними
цінностями, у тому числі і порівняно з державою. На жаль, уся наша
соціальна практика та й діяльність у сфері державного управління, все ще
базується на протилежному принципі – передусім саме держава, її інтереси
і потреби, а потім вже конкретна людина зі своїми різноманітними
інтересами.

Державну бюрократію, яка у нас процвітає в усіх ланках державного
апарату, дуже важко “збити“ з такої позиції. І важко не тільки тому, що
принцип так званого колективізму панував у нас довгі роки, оцінювався як
головний у марксизмі. Колективістський підхід панує і зараз, оскільки
він більш вигідний для тих, хто має вирішувати ті чи інші управлінські
питання й одноразово хоче зняти з себе відповідальність за наслідки
свого управління. Колективна мета менш конкретна, вона завжди виступає
як деяке загальне завдання, яке не можна вирішити, як правило, на рівні
органу нижчого рівня, для її якісного вирішення потрібні різні
узгоджування тощо. Все це веде до зниження відповідальності конкретних
виконавців; вона наче розпорошується між різними структурами і
посадовими особами, що суперечить правам і вимогам конкретної людини. В
останньому випадку значно складніше уникнути прийняття відповідного
рішення, введення в дію механізму його практичного вирішення та досить
легко зняти з себе відповідальність за нехтування правами і свободами
особистості.

Річ також в тому, що певна частина кадрового складу нашого
управлінського апарату звикла вирішувати ті чи інші питання “взагалі”,
не відповідно до закону або іншого правового акту, а згідно зі своєю
інтуїцією та життєвим досвідом, які, на жаль, не завжди відповідають
вимогам права і режиму законності, Таке становище склалося завдяки тому,
що у наших навчальних закладах питання щодо прав людини, особливо у
сфері державного управління, спеціально не вивчаються, хоча саме на це
спрямовані відповідні вимоги ряду міжнародних документів. Наприклад, у
Підсумковому документі Віденської зустрічі представників
держав-учасників Наради з питань безпеки і співробітництва у Європі
зазначається: “заохочувати обговорення у школах та інших учбових
закладах питань розвитку і захисту прав людини і основних свобод“.

Спираючись на позицію саме пріоритету прав людини і громадянина, слід
під цим кутом зору розглядати й інші питання, пов’язані з реалізацією її
правового статусу. Насамперед щодо. повноти цього статусу, його
відповідності ознакам демократичної правової соціальної держави, якою
насправді має бути Україна. Найважливішою з ознак, пов’язаних з
демократичною суттю держави, є, безперечно, коефіцієнт участі громадян
держави у вирішенні значних управлінських питань, дійове використання
тих демократичних інститутів, які забезпечують цю участь.

Що слід віднести до цих інститутів? Загальновизнаними серед них є
вибори, референдуми й опитування населення з найважливіших питань
загальнодержавної і регіональної політики, різні форми обговорення на
зборах громадян значних і цікавив для них питань державного управління,
розвиток засад самоврядування тощо. У літературі справедливо
підкреслюється, що усі ці форми можуть бути ефективними саме з точки
зору забезпечення ефективності управління лише в умовах спокійного
розвитку суспільства.

З поширенням демократичного режиму у сфері здійснення прав і свобод
людини пов’язане й питання щодо розподілу компетенції та системи
органів, які мають забезпечити реалізацію конституційних та інших прав і
свобод. Одним з напрямів такого забезпечення є розвиток місцевого
самоврядування. Саме місцеве самоврядування допомагає більш повно й
оперативно, порівняно з центральними органами, вирішувати ряд питань,
пов’язаних з реалізацією прав і свобод громадян. У зв’язку з цим є сенс
зіслатися на Європейську хартію щодо місцевого самоврядування, прийняту
державами-членами Європейської Ради 15 жовтня 1985 р. У преамбулі цього
документа зазначається, що місцеве самоврядування становить одну з основ
будь-якого демократичного устрою; що право громадян на участь в
управлінні громадськими справами належить до демократичних принципів,
які є загальними для усіх держав – членів Європейської Ради; що саме на
місцевому рівні право громадян на участь в управлінні може здійснюватися
безпосередньо; що місцеве самоврядування забезпечує здійснення
управління, яке одночасно є ефективним і близьким до громадян.

Поняття і зміст державного управління.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що
дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно,
владно впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення
відповідно до державних інтересів.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає
його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що
відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний
вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного
управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих
властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В
управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як
правило, державних органів.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в
цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший
конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Головна інтегративна якість системи – реалізація у повному обсязі
загальнодержавних інтересів у сфері соціального управління.

Виділяють 5 ознак державного управління:

Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне
управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено
обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою
владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у
прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах,
постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих
приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом.

Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що
його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного
управління визначаються на законодавчому рівні.

Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності
державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи
управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального
життя.

Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи,
які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм
інстанцій.

Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний
характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі
виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна
діяльність людей.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

– соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській
діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей;
рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування
громадської думки; об’єктивність.

– організаційні принципи побудови апарату державного управління –
галузевий, функціональний, територіальний.

– організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного
управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність,
поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення,
оперативні самостійність.

§ . Поняття і юридичний захист органів державного управління

Державне управління — підзаконна виконавча і розпорядча діяльність
органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів
у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським,
соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Під
діяльністю органів державної влади розуміється діяльність всіх гілок
законодавчих, виконавчих та судових органів державного управління з
організації суспільного життя.

Органи державного управління — спеціальний апарат держави в особі
відповідних органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках
своєї компетенції впливають на суспільну систему з метою її
вдосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно ст.6 Конституції
України, організація державної влади в Україні здійснюється на засадах
її поділу на законодавчу, виконавчу, судову.

До органів законодавчої влади відносяться: Верховна Рада України,
обласні, міські ради, районні та сільські ради народних депутатів.

До органів виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів, міністерства,
державні комітети, обласні, міські, районні державні адміністрації,
відомства, департаменти, бюро, агентства.

До органів судової влади належать Конституційний Суд, Арбітражний Суд,
Народний Суд.

Органи, які здійснюють державне управління — це насамперед виконавчі
структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже в своїй назві.
Існують органи державного управління, які такого статусу не мають
(наприклад, управління залізниці). На них покладено обов’язок виконувати
(реалізовувати) рішення, які безпосередньо приймаються законодавчою
владою.

Здійснення такої функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних
управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного
управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто
одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність.
При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної
політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у
прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах,
постановах, інструкціях…); по-друге, в організації виконання
зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У
ході здійснення цієї діяльності органи державного управління
застосовують заходи переконання та державного примусу.

§ . Поняття і система принципів державного управління.

Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави,
що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, помірно,
владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з
метою її вдосконалення до державних інтересів.

Термін “державне управління” широко використовується у законодавстві (в
тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній
літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР
виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на
нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст 6
Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживається
термін “органи виконавчої влади” (ст. 106), “місцеві органи виконавчої
влади”(ст. 120). Термін же “державне управління” не використовується.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає
його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що
відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний
вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного
управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих
властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В
управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як
правило, державних органів. Особливістю останніх, як безпосередніх
суб’єктів державного управління, такі:

вони формуються державою (з волі держави);

наділені державно-владними повноваженнями;

здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в
цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший
конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальна особливість керуючого впливу є те, що йому притаманний
державно-владний характер (він містить веління держави, обов’язкове до
виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій
формі (система норм, система актів, пов’язаних з їх застосуванням,
сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має
безперервний характер.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому
залежить від ефективності врахування і використання виявлених (пізнаних)
закономірностей.

Таким чином, принципи державного управління – це його позитивні
закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах
або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській
діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей;
рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування
громадської думки; об’єктивність.

організаційні принципи побудови апарату державного управління –
галузевий, функціональний, територіальний.

організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного
управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність,
поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення,
оперативні самостійність.

§ . Система принципів держуправління.

Держуправління здійснюється у відповідності з принципами, закріпленими в
Конституції України. До них відносяться:

1. Відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за
доручену справу перед людиною і державою (держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави. Органи виконавчої влади відповідальні перед
Президентом, підконтрольні і підзвітні ВРУ, органам виконавчої влади
вищого рівня, а також район. і обласн. радам у межах, передбачених
законом);

2. Верховенство права (закріплений у Конст., яка має найвищу юрид. силу,
а її норми є нормами прямої дії. Закони й ін. норм.-правові акти
приймаються лише на підставі Констит. Укр. і повинні їй відповідати);

3. Законність (безпосередньо пов’язана з принципом верховенства права і
випливає з нього, а також базується на положеннях Констит. Укр,
відповідно до якиї Україна є суверенною і незалежною, демокр., соціал.,
правовою державою. Органи держ. влади й органи місцевого самоврядування,
їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах
повноважень і способами, передбаченими Констит. і законами Укр.
Законність повинна бути реальної. Закон став в Укр. основним джерелом
права, прийнятим відповідно до Констит.);

4. Участь громадян і їх об’єднань в управлінні (відповідно до Конст.
Укр. громадяни мають право брати участь в управлінні держ. справами,
вільно обирати і бути обраними в органи держ. влади й органи місцевого
самоврядування. У здійсненні функцій держуправління громадяни беруть
участь шляхом об’єднання в політ. партії й громадські організації. За
допомогою таких об’єднань громадяни здійснюють захист своїх прав і
свобод, задовольняють свої інтереси);

5. Рівноправність громадян в управлінні ( громадяни користаються рівним
правом доступу до держ. служби, а також до служби в органах місцевого
самоврядування. Вони мають рівні конституц. права і свободи і є рівними
перед законом. Не може бути привілей або обмежень за ознаками раси,
кольору шкіри, політ., реліг. і ін. переконань, статі, етнічного і
соціал. походження, майнового стану, місця проживання й ін. ознакам.
Констит. права і свободи гарантовані і не можуть бути скасовані);

6. Гласність ( принцип у держуправлінні зв’язаний у перш. чергу з
вільним доступом громадян до інформації, що стосується їх особисто, а
також інформації про діяльність органів викон. влади всіх рівнів, крім
відомостей, що є держ. таємницею або інший захищеної законом таємницею.
Кожному гарант-ся право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, якості продуктів харчування і предметів побуту, а також право
на її поширення. Подібна інформації не може бути засекречена. Конст.
також гарантує судовий захист права спростування недостовірної
інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення
к.-або інформації, а також право на компенсацію майнового і морального
збитку, нанесеного збором, збереженням, використанням і поширенням
подібної недостовірний інформації).

§ . Поняття, види, зміст управлінської діяльності.

Управління – особливе відношення між людьми на правовій або
організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями
адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються
у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.

Види управління:

а) технічне (або механічне) управління – це регулювання технічних
процесів, управління механізмами, обладнанням, що здійснюється з метою
підвищення продуктивності праці людини, обслуговування її різноманітних
потреб у виробничому процесі.

б) біологічне управління – управління тваринними та рослинними
організаціями, що також здійснюється з метою підвищення їхньої
продуктивності (проявом цього виду управління є біотехнологія, генна
інженерія та ін.)

в) соціальне управлінні – це є управління людьми і відрізняється від
двох попередніх видів вольовим впливом одних суб’єктів управлінського
впливу на свідомість і волю інших. Це цілеспрямована організуюча
діяльність з метою оптимізації соціального середовища як у цілому, так і
в розрізі його частин, сфер, галузей, асоціацій громадян.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення
котрої воно здійснюється.

Мета управління – це організація сукупної діяльності людей, забезпечення
координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція – це прояв діяльності,
обов’язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління
реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють,
організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу
на них.

§ . Форми і функції державного управління.

Формою державного управління треба вважати будь-яке зовнішнє вираження
конкретних однорідних дій державного органу, його структурних
підрозділів та службових осіб, котрі здійснюються з метою реалізації
функції управління.

Форми вираження змісту управлінської діяльності-це встановлення норм
права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення
матеріально-технічних операцій. Перші дві функції знаходять вираження в
актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої і
розпорядчої діяльності органів управління. До них належать: укладання
суб’єктами виконавчої влади цивільно-правових договорів, їхня участь як
позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по
забезпеченню громадського порядку, численних і різноманітних
загальнообов’язкових правил, що встановлюються центральними та місцевими
органами виконавчої влади.

Неправові форми управлінської діяльності зводяться до вчинення тих або
інших управлінських дій, що безпосередньо не пов’язані з реалізацією
державно-владних повноважень . Це повноваження виявляє себе не як пряме
юридичне веління, а опосередковано через позаюридичні засоби, і лише
їхні передумови та результати можуть бути юридично зафіксовані.

Види форм управлінської діяльності

1.Правові –використання яких спричиняє виникнення юридичного ефекту.
Видання актів, застосування примусових заходів

2.Неправові-форми, які юридичного значення не мають і не спричиняють
виникнення адміністративно-правових відносин.

Класифікації

1. За значенням наслідків, які виникають у результаті використання тієї
чи іншої форми

2. За ступенем правової регламентації процесу їх застосування

Форми

1. Встановлення норм права

2. Застосування норм права

3. Укладання адміністративних договорів

4. Здійснення реєстраційних та ін юридично значущих дій

5. Провадження організаційних дій

6. Виконання матеріально-технічних операцій.

§ . Правові та неправові форми державного управління.

Під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію —
волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене
у рамках режиму законності та його компетенції для досягнення
управлінської мети.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юр.
ефекту. Зокрема, видання юр. актів, застосування примусових заходів
тощо. Такі форми виступають як юр. факти і можуть формувати адм.-правові
відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юр. значення не мають і
не спричиняють виникнення адм.-правових відносин. Такі форми або
передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається
юр. акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юр. акта).

Роль: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях
державного управління потенціалу недержавних структур і громадян;
гласність й урахування громадської думки; зміцнення законності,
дисципліни й організованості.

Одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Максимально регламентовані форми, що пов’язані з реалізацією
правозастосовних, правоустановчих і право-похоронних функцій виконавчої
влади.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних
наслідків (наради, консультації).

§ . Форми управлінської діяльності

1. Поняття форми та iї співвідношення з функцією управління.

2. Правові та не правові форми державного управління.

Види форм управлінської діяльності та їхня адміністративно-правова
характеристика.

1. У темі “Предмет адміністративного права” ми зауважили, що змістом
управлінської діяльності є реалізація управлінських функцій. Останні ж
практично втілюються у життя через різного характеру дії правомочних
представників органу управління — службових oci6. Зовнішнє вираження
управлінської діяльності у конкретних практичних діях іменується формою
управління (форма як категорія — це зовнішнє вираження будь-якого
змісту). Формою державного управління треба вважати будь-яке зовнішнє
вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних
підрозділів та службових oci6, котрі здійснюються з метою реалізації
функцій управління. Так, функцій підбору, розстановки, підготовки кадрів
реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення
(обрання) на посаду, заміщення такої за конкурсом, за контрактом,
атестації службовців, проведення науково-практичних конференцій з обміну
досвідом тощо. Більшість дій на шляху реалізації “кадрової” функції
знаходить своє вираження у такій основній формі управлінської
діяльності, як юридичні акти управління.

Кореляцію “функція управління” та “форма управління” опосередковує
компетенція державного органу (проявом якої є владне повноваження її
представника — службової особи): Функція-Ко (державно-владне
повноваження) — ФО (форма управлінської діяльності).

2. Форми вираження змісту управлінської діяльності — це встановлення
норм права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення
матеріально-технічних операцій. Перші дві форми знаходять вираження в
актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої i
розпорядчої діяльності органів управління.

Не правові форми управлінської діяльності, навпаки, зводяться до
вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов’язані
з виданням актів управління.

Отже, i перша, i друга форми пов’язані з реалізацією державно-владних
повноважень. Але у першому випадку спостерігається більш повна юридична
регламентація (нерідко вона набуває значення юридичного факту),
скрупульозний підбір методів реалізації приписів актів управління,
передбачається юридична відповідальність за порушення (невиконання)
таких. Форми ж другої групи теж пов’язані з компетенцією органу,
державно-владним повноваженням його представників, проте це повноваження
виявляє себе не як пряме юридичне веління, а опосередковано через
позаюридичні засоби, i лише їхні передумови та результати можуть бути
юридично зафіксовані.

До правових форм належать i такі специфічні прояви реалізації виконавчої
влади, як укладання її суб’єктами цивільно-правових договорів, їхня
участь як позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по
забезпеченню громадського порядку (через організацію i використання
добровільних народних дружин по охороні громадського порядку,
товариських судів), численних i різноманітних загальнообов’язкових
правил, що встановлюються центральними та місцевими органами виконавчої
влади, застосування нею різних економічних санкцій, заходів
адміністративного примусу до порушників юридичних заборон галузевого,
відомчого характеру.

Організаційні дії можуть вчинятися як усередині державного органу, так i
поза ним.

1) У межах певного управлінського апарату здійснюються розподіл
службових повноважень, заходи щодо оптимального поєднання
єдиноначальності та колегіальності, інструктування працівників
(роз’яснення мети, змісту, особливостей законодавчих i нормативних актів
тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи,
підготовка та проведення нарад, засідань тощо.

2) Поза апаратом, із спрямуванням на управлінське середовище, виділимо
дію такого організаційного заходу, як інспектування. 3 метою його
неперервного здійснення створено інститут інспекторів i аналогічних
посад — фінансових i податкових міліційних i житлових, пожежних та
охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду,
санітарних, торговельних тощо. інспектор — основна посада, своєрідна
підвалина вciєї управлінської піраміди, а інспектування знаходить свій
вияв не тільки у формах перевірок, вказівок, роз’яснень, а й як
інструктування у письмовій формі (підготовка та розсилання циркулярів,
оглядів, інформаційних листів з роз’ясненням завдань i змісту законів
тощо).

До організаційних дій треба віднести організацію та проведення службових
нарад, анкетування службовців i громадян з метою урахування громадської
думки та коригування стратегії i тактики управління, надання практичної
допомоги на місцях та ін.

3) Матеріально-технічні операції хоч i здійснюються на юридичній основі,
проте не спрямовані на досягнення юридичного результату, не створюють
правового ефекту, мають допоміжний (технічний, господарський) характер.
Прикладом матеріально-технічних операцій є документообіг, що включав
підготовку, обробку, зберігання, надання інформації, необхідної для
видання актів управління, для здійснення управлінських процедур,
оформлення будь-яких службових документів, що юридично підтверджують
якісь факти або право на щось, складання планів, анкет, довідок
службового характеру, ведення обліковостатистичної, картотечної роботи,
apxiвiв, діловодство (ведення канцелярських справ). Одне слово,
документообіг забезпечує зовнішні зв’язки органу, стосунки між його
структурними підрозділами.

4) Адміністративна угода застосовується як cnoci6 наймання керівником
кадрів працівників i означає, що відповідна службова особа — керівник
підрозділу — має співбесіду з претендентом на посаду у підрозділ про
умови праці, які мають двосторонній характер. Адміністративна угода
передає факт призначення на посаду наказом керівника держоргану (або
затвердження — наказом про результати обрання, конкурсу, що має
юридичне значення для оплати праці). Ця форма поступово змінюється
контрактною системою наймання службовців та інших працівників.

Крім цієї форми адміністративної угоди є ще спосіб реалізації
компетенції держ органу, коли потрібна згода двох сторін(самого органу
та іншої сторони) – здача у оренду приміщень, майна, підготовка кадрів,
виконання експертиз , досліджень.

Адм. угоди не мають права породжувати відносин приватного
цивільно–правового характеру; предметом угоди повинно бути виконання
управлінських функцій, а державний орган не має втрачати своїх владних
повноважень, юридичною основою такої угоди може бути як законодавчий так
і управлінський акт; держорган не може однобічно змінити умови адм.
угоди.

5) Нерідко керівник держ. органу , його представник діє як учасник
цивільно-правової угоди про оренду приміщення, транспорту, про соціальне
страхування, юридичне обслуговування, побутове обслуговування та інше.

Укладаючи цивільно-правову угоду, керівник органу не перестає бути
суб’єктом адм.-правого відношення ,не втрачає держ.-владного
повноваження щодо підпорядкованих йому органів і службових осіб.

Здійснюючи управлінські функції держ. органи через своїх представників (
юрисконсультів), виступають сторонами в судових розглядах у народних чи
арбітражних судах.

Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їхніми
службовими особами загальнообов‘язкових правил паспортного ,
протипожежного ,військово-облікового режиму, вимог дотримання держ.
таємниці. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але є
обов’язковою ,оскільки регламентується у законодавчих актах , статутах
про упр. органи.

Правомірним є віднесення до форм управлінської діяльності i таких питань
діяльності органів, як застосування їхніми службовими особами заходів
адміністративного примусу у вигляді штрафів, позбавлення певних прав,
припинення виробничої діяльності, відсторонення від виконання трудових
обов’язків. Так, yci представники адміністрації наділені правом
відстороняти від роботи oci6, які розпивають на виробництві спиртні
напої або з’являються там у нетверезому стані. Проте службові особи
тільки окремих держорганів (міністерства транспорту, зв’язку, лісового
господарства та jh.) наділенні повноваженнями щодо застосування
адміністративних штрафів, таких заходів адміністративного примусу щодо
громадян чи службовців, представників структур приватного сектора, які е
порушниками загальнообов’язкових правил галузевого значення.

Однак найважливішою формою державно-управлінської діяльності е видання
відповідними органами нормативних та індивідуальних актів управління.
Акти управління — правова форма вираження управлінських дій органів,
службових oci6. Такі акти необхідні для забезпечення юридичних наслідків
певних управлінських дій, наприклад, організаційних. В актах управління
i об’ективізуеться будь-яке управлінське рішення.

§ . Методи державного управління

Методи ДУ – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів
управління на свідомість, волю і поведінку громадян. Фіксуються в
нормативно-правових актах.

Особливості:

реалізуються в процесі держуправління;

виражають керівний вплив суб’єктів управління;

в методах є керівна воля держави;

мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання,
заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й
примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як
методів психічного впливу на свідомість, а через неї — на поведінку
людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних,
пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність
вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу
функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності
органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як
правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна.
Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий,
адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому
порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від
імені держави до суб’єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження
правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень,
по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових
положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління
застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за
якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської
системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

Тема 3.2. Система органів управління (4/2)

Література:

І. Конституція України. Українською, російською, англійською мовами. З
алфавітно-предметним покажчиком / Укладачі: М.П. Орзіх, С.С. Сон. Одеса,
1999.

2. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення.

3. Коваль Л.В. Адміністративне право. – К., 1998..,

4. Тихомиров Ю.А. Курс административного права. – М., 1998.

§ . Система органів держуправління.

Державне управління-одна із головних форм діяльності держави, особливий
вид соціального управління в суспільстві. У широкому значенні-це
діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових,
контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного
життя.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову (ст.6). Єдиним органом законодавчої
влади в Україні є парламент-Верховна рада України. Він є представницьким
органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. До складу
Верховної Ради входять 2 органи, які мають особливий правовий
статус-Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який
утворюється Верховною радою України, підпорядкований і підзвітний їй.
Особливий правовий статус цього органу полягає в тому, що він здійснює
свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної
влади. Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини в тому, що він є органом, який на постійній основі здійснює
парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина та захист кожного на території України в межах
юрисдикції.

Представницьким органом Автон. Респ. Крим є Верховна Рада Авт. Респ.
Крим. До представницьких органів держ. влади належать також місцеві ради
в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, а
також ради міст загальнодержавного значення – Києва та Севастополя.

До виконавчих органів України належать: вищий орган у системі органів
виконавчої влади-Кабінет Міністрів України; Рада міністрів Авт. Респ.
Крим, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві
державні адміністрації на відповідній території. У сукупності вони
складають єдину систему органів виконавчої влади. На відміну від органів
законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом
України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка
полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих
органів державної влади, Президента України, а також організовують
виконання цих актів шляхом розпорядництва. За характером своїх
повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної
компетенції, які відають всіма або багатьма галузями виконавчої
діяльності (Кабінет Міністрів Укр.), і органи спеціальної компетенції
(міністерства, інші органи державної виконавчої влади). У свою чергу,
органи спеціальної компетенції залежно від повноважень поділяються на
галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями
(міністерства), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управління
(Державні Комітети). Органи виконавчої влади підрозділяються також на
колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, наприклад, Кабінет
Міністрів України, до других-міністерства та інші органи виконавчої
влади.

Третій вид державних органів становлять органи судової влади.
Це-Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів
загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів,
апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову
систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного,
цивільного, кримінального, арбітражного судочинства. Для органів судової
влади характерним є те, що судді обираються безстроково. Особливе місце
має Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції
в Україні, який відрізняється порядком утворення (судді Конст. Суду
України призначаються Верховною радою, Президентом України та з`їздом
суддів України), складом (18), особливістю юридичної сили, строком
призначення на посаду (9 років без права бути призначеним на повторний
строк).

Особливим видом державних органів є органи прокуратури. На прокуратуру
України покладається підтримання державного обвинувачення у суді;
представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які
проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян,
звинувачених у тому чи іншому правопорушенні. Прокуратура України
складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих
прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України. Відповідно до
Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою
Верховної Ради Президентом України.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України,
який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його
статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими
він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.
Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної
влади, Президент впливає на діяльність всієї системи державних органів в
Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів виконавчої
влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впливу є
координація.

Президентом України створюється координаційний орган з питань
національної безпеки і оборони-Рада національної безпеки і оборони
України.

§ . Організаційна структура і штати органів управління.

Державні службовці є кадровим складом державного управління.
Регламентація: Закон “Про державну службу” від 16.12.1993 р.

Посада – це визначена структурою та штатним розписом первинна структурна
одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене
нормативними актами визначене коло службових повноважень.

Посадовими особами є державні службовці, на яких нормативними актами
покладено здійснення певних функцій.

Посади класифікуються за категоріями і рангами:

I категорія – 3,2,1 ранги

II – 5.4.3

III- 7.6.5

IV-9.8.7

V-11.10.9

VI-13.12.11

VII-15.14.13

Оскільки практично кожний державний орган є самостійною юр. особою, з
окремим балансом та печаткою, штатний розпис повністю знаходиться в
владі керівника, який підзвітний вищестоящому органу влади.

§ . Система органів виконавчої влади.

Суб`єктами виконавчої влади в Україні є органи загальної
компетенції-вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи
спеціальної компетенції-центральні органи державної виконавчої влади;
місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб`єкти
виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Виконавчій владі та
системі її органів присвячено розділ 6 Конституції “Кабінет Міністрів
України. Інші органи виконавчої влади”. Єдність системи органів
виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає
з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів
виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи
визначається порядок формування окремих її елементів. Очолює систему
Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади. Середньою
ланкою цієї системи є міністерства та центральні органи державної
виконавчої влади, підпорядковані Кабінету Міністрів. Органами виконавчої
влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи
виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в
області. І районах, містах Києві та Севастополі, які підзвітні і
підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього
рівня відносяться також органи спеціальної (галузевої та функціональної)
компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам
виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні відповідних
місцевих органів виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної
ланки системи органів виконавчої влади. Згідно з п.12 ст.92 Конституції
України, виключно законами України визначаються організація і діяльність
органів виконавчої влади. Компетенція Кабінету Міністрів України
визначена у ст.116 Конституції України та Законі “Про Кабінет Міністрів
України”. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої
влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи. Компетенція
місцевих державних адміністрацій визначена ст.119 Конституції України та
Законом про місцеві державні адміністрації. Нарешті, особливості
здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються,
відповідно до ст.118 Конституції України, окремими законами України.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують
реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави;
здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу;
забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють
діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління
власністю незалежно від її форми; розробляють і здійснюють
загальнодержавні програми.

За масштабом діяльності органи виконавчої влади поділяються на: а) вищі;
б) центральні; в) місцеві; г) спеціальні.

До вищих належать органи, виконавчо-розпорядча діяльність яких
поширюється на всю територію України. Таким органом є Уряд України —
Кабінет Міністрів.

До його складу входять Прем’єр-міністр України, перший
віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується
Конституцією, див. наприклад, ст. 114) належать ті, що керують
відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве)
управління. Це міністерства (наприклад, Міністерство агропромислового
комплексу України); комітети (наприклад, Державний комітет зв’язку та
інформації України); відомства (наприклад, Служба безпеки України,
Національне космічне агентство України, Державна митна служба України,
Державна податкова адміністрація України).

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються
Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України,
указами і розпорядженнями Президента України, постановами і
розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про
міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади
(затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.), а також
положеннями про конкретний орган

§ . Органи виконавчої влади , як різновид державних органів.

Органи виконавчої влади є основними після Президента України
функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус
органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку,
по-друге, є найважливішою складовою частиною органів державного
управління і державного апарату в цілому, по-третє, вони об’єднані
єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і
цілеспрямовано , по-четверте, кожен з органів даної системи наділений
державою специфічною компетенцією у сфері державного управління.

Орган державної виконавчої влади – це носій державної виконавчої влади,
що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління ,
і має юридичний статус органу державної виконавчої влади.

Органи державної виконавчої влади класифікуються за такими критеріями

:за масштабом діяльності;

за порядком утворення;

за обсягом компетенції;

за місцем у державно-управлінській ієрархії.

За масштабом діяльності поділяються на:

Вищі, центральні, місцеві, спеціальні.

До вищих належать органи , виконавчо-розпорядча діяльність яких
поширюється на всю територію України. Таким органом є Уряд України –
Кабінет Міністрів.

Він відповідальний перед президентом України та підконтрольний та
підзвітний Верховній Раді України До його складу входять Прем’єр-Міністр
України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр міністри,
міністри.

Прем’єр-міністр призначається Президентом України і він керує роботою
Кабінету Міністрів.

До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують
відповідними галузями , або здійснюють функціональне( міжгалузеве)
управління.

Це міністерства, комітети, відомства. Центральні органи виконавчої влади
у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України ,
постановами Верховної Ради України , указами і розпорядженнями
Президента України, Кабінету міністрів.

Місцеві органи державної виконавчої влади – це насамперед державні
адміністрації. Вони утворюються згідно Конституції України , а їх
безпосередня діяльність регламентується Законом України “ Про столицю
України місто-герой Київ” від 15 січня 1999 року і двома положеннями :
Положення про обласну , Київську, Севастопольську міські державні
адміністрації та Положеннями про районну, районні в містах Києві та
Севастополі державні адміністрації. Державна адміністрація
підпорядковується Президентові України , а також Кабінету Міністрів.

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси
громадян та держави , забезпечувати комплексний соціально-економічний
розвиток території та реалізацію державної політики у визначених
законодавством сферах управління.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови , які
призначаються на посаду звільняються з посади Президентом України за
поданням Кабінету міністрів України. При здійсненні своїх повноважень
вони відповідальні перед президентом України і Кабінетом міністрів
України , підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого
рівня.

До спеціальних органів державної виконавчої влади належать органи, які
віднесені законодавством ні до вищих, ні до центральних, ні до місцевих,
проте наділені статусом органа виконавчої влади.

Верховна Рада України в системі органів Української держави.

Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус
найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис
парламенту України – єдиного, загальнонаціонального, представницького,
колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу
законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади
є його єдність, виключність, універсальність в системі органів державної
влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто
державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його
внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади –
загальнонаціональних або місцевих – крім її Верховної Ради.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної
влади, оскільки вона представляє увесь український народ – громадян
України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це
випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і назви парламенту
– “Верховна Рада України”.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає
насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з
450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови
обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82
Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних
засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти
Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім
випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Однією з істотних особливостей українського парламенту є його
однопалатність.

Порядок утворення Верховної Ради та її компетенція.

Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру
Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно
оновила окремі її інститути. Істотними новелами української
парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради
як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних
комісій Верховної Ради у комітети, формування Рахункової палати
Верховної Ради, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав
людини та інших інститутів, зокрема інститутів найстаршого за віком
народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії
Верховної Ради для здійснення процедури складання присяги народними
депутатами; представника Президента у Верховній Раді та ін.

З метою зміцнення правової основи організації і діяльності Верховної
Ради та її органів передбачено прийняття Закону про Регламент Верховної
Ради замість Регламенту Верховної Ради.

Покладено початок створенню елементів інфраструктури Верховної Ради:
парламентського видавництва, парламентської бібліотеки, Інституту
законодавства, друкованих органів – журналу “Віче”, газети “Голос
України” та ін.

Відповідно до чинної Конституції (ст. 88) і Регламенту Верховної Ради
загально-парламентськими інститутами загальної компетенції є: Голова
Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови та апарат Верховної
Ради. Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови
Верховна Рада обирає зі свого складу і відкликає їх.

Комітети Верховної Ради України.

Основними галузевими органами Верховної Ради є її комітети (табл. 3),
які створюються замість існуючих донедавна постійних комісій Верховної
Ради і на їх основі. Верховна Рада затверджує перелік комітетів
Верховної Ради, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють
законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання,
віднесені до повноважень Верховної Ради (ст. 89 Конституції).

Комітети Верховної Ради України чотирнадцятого скликання (станом на 14
травня 1998 р.)

Комітет з питань правової реформи

Комітет з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та
діяльності рад

Комітет з питань соціальної політики та праці

Комітет з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства

Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту

Комітет з питань з питань науки і освіти

Комітет з питань культури і духовності

Комітет з питань економічної політики, управління народним
господарством, власності та інвестицій

Комітет з питань бюджету

Комітет з питань фінансів і банківської діяльності

Комітет з питань промислової політики

Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та
ядерної безпеки

Комітет з питань будівництва, транспорту і зв’язку

Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин

Комітет у закордонних справах і зв’язках з СНД

Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи

Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та
боротьби з організованою злочинністю і корупцією

Комітет з питань національної безпеки і оборони

Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи
Верховної Ради України

Комітет з питань свободи слова та інформації

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин

Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів

Правовий статус Президента України.

Президент України — глава української держави.

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у
політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в
Україні (колишній Український РСР) функції глави держави виконували
переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади
України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її
голова.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформовані
державної влади, пов’язаному з проголошенням незалежності України та
зміною її конституційного ладу.

Президент також призначає половину складу Ради Національного банку
України, половину складу Національної ради України з питань телебачення
і радіомовлення.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та
контрольно-наглядових органів.

Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного
ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності України;
додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина та інших
конституційних інститутів.

Відповідно до Конституції Президент є Головнокомандувачем Збройних Сил
України.

Як глава держави, Президент також приймає рішення про прийняття до
громадянства України та припинення громадянства України, про надання
притулку в Україні; нагороджує державними нагородами; встановлює
президентські відзнаки та нагороджує ними, здійснює інші повноваження,
встановлені Конституцією.

Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати
свої повноваження іншим особам або органам. Це є важливою гарантією як
статусу Президента, так і конституційного ладу в цілому.

Свої функції і повноваження Президент здійснює в певних правових і
організаційних формах, які, як правило, властиві лише цьому інституту
державної влади.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України
видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно
до Конституції, підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального
за акт та його виконання.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію
указами Президента (ст. 107 Конституції).

Президент України – найвища посадова особа і глава держави.

За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він
є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент
забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави (ст. 102, 106 Конституції).

Одними із пріоритетних повноважень Президента у здійсненні названих
функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни
і в міжнародних відносинах.

Як глава держави, Президент України має ряд повноважень щодо призначення
і оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та
щодо формування і функціонування органів державної влади.

Зокрема, Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін
Конституції України (ст. 156), проголошує всеукраїнський референдум за
народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у
строки, встановлені Конституцією.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради, якщо протягом
тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть
розпочатися.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії
законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів.

Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави
держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої
влади: Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Так, відповідно до ст. 106 Конституції Президент призначає за згодою
Верховної Ради Прем’єр-міністра та припиняє його повноваження, приймає
рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-міністра
членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та
припиняє їхні повноваження на цих посадах.

Кабінет Міністрів України – вищий орган державної виконавчої влади в
Україні.

Згідно з Конституцією, Кабінет Міністрів України є вищим органом у
системі органів виконавчої влади, яку складають центральні і місцеві
органи виконавчої влади. Як вищий колегіальний орган, він здійснює владу
як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої
влади, спрямовуючи та контролюючи їх діяльність.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади
відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади,
а й у системі державної влади України в цілому, характеризує його як
орган, який здійснює виконання законів Верховної Ради України та
нормативних актів Президента України.

Правове положення Кабінету Міністрів визначається Конституцією України;
Законом “Про Кабінет Міністрів України”; нормативними актами Президента
України і Кабінету Міністрів України.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему
виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з Конституцією
здійснення функцій і повноважень виконавчої влади на території України;
спрямовує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади;
самостійно вирішує питання, які віднесені до його відання Конституцією
України.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України і у своїй
діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України).
Одночасно він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, але у
межах, визначених Конституцією України.

Порядок формування і склад Кабінету Міністрів України.

Виконавчої влади, формування якої – виключне право Президента.

Згідно із ст. 114 Конституції, до Кабінету Міністрів входять
Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, три
віце-прем’єр-міністри, міністри закордонних справ, юстиції, фінансів,
оборони, внутрішніх справ, інші міністри.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає
міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а
також осіб, які не очолюють міністерство чи інший центральний орган
виконавчої влади.

Чисельність Кабінету Міністрів України, згідно з Законом “Про Кабінет
Міністрів України”, не може перевищувати 25 чоловік (ст. 5).

Члени Кабінету Міністрів України є вищими посадовими особами виконавчої
влади України, на них не поширюється дія закону про державну службу.

Голова Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за
згодою Верховної Ради України (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції
України).

Процес призначення Прем’єр-міністра України складається з таких стадій:
визначення Президентом кандидатури на цю посаду, розгляд Верховною Радою
України цієї кандидатури, у разі відхилення – наступне внесення та
розгляд кандидатури на пропоновану посаду; призначення Прем’єр-міністра
України.

На підставі подання Прем’єр-міністра Президент після затвердження
структури та загальної чисельності Кабінету Міністрів України, видає
указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів України, видає
указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів. У списку повинно
бути не менше двох третин від загальної чисельності Кабінету Міністрів.

Компетенція Кабінету Міністрів України.

Новоутворений Кабінет Міністрів України не пізніше ніж у двомісячний
строк після набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України
Програму діяльності на термін своїх повноважень, у якій міститься
концептуальне викладення стратегії діяльності, засобів та строків
виконання завдань Кабінету Міністрів України.

Зміст функцій і компетенції Кабінету Міністрів закладено у ст. 116
Конституції України. Деталізуються вони в Законі “Про Кабінет Міністрів
України”.

Як зазначається в Законі, компетенція Кабінету Міністрів України
спрямована на організацію виконання Конституції і законів України, актів
Президента та Кабінету Міністрів, Програми його діяльності у сферах
економіки, соціального і культурного розвитку, забезпечення прав і
свобод людини, науково-технічної діяльності, фінанси і оподаткування,
зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення
національної безпеки і обороноздатності країни, здійснення постійного
контролю за виконанням органами виконавчої влади Конституції та актів
законодавства України, прийняття заходів по усуненню недоліків у роботі
цих органів.

Кабінет Міністрів України організовує проведення єдиної політики у сфері
державної служби, вживає заходів щодо кадрового забезпечення органів
виконавчої влади, управління державними підприємствами, установами та
організаціями, підготовки і підвищення професійного рівня кадрів
державних службовців.

Кабінет Міністрів України з власної ініціативи або за дорученням
Верховної Ради України розробляє і подає на розгляд Верховної Ради
України плани організаційних, фінансових, матеріально-технічних
інформаційних заходів для впровадження законі у життя.

Кабінет Міністрів здійснює інші функції та повноваження, які
визначаються Конституцією і законами України, та функції, що
визначаються актами Президента.

Конституційний статус прокуратури та органів правосуддя.

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який
призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється
з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити
недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його
відставку з посади.

Строк повноважень Генерального прокурора України – п’ять років.

Організація і порядок діяльності органів прокуратури України
визначаються законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими
органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних
засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до
виконання на всій території України.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами
територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і
законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи
заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду
України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у
разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за
власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом
випадках, народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть
належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій
політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які
інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією
суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має
вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки,
проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову
підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють
правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх
професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку,
встановленому законом.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років
здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів
Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України
безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з
посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в
порядку, встановленому законом.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом
присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду,
крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах
окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної
відповідальності.

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування
судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо
визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське
самоврядування.

В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення
їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог
щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного
Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на
рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів
апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України,
Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд
представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ
призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська
конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду
України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Правосуддя є видом державної діяльності, пов’язаним з вирішенням
соціальних конфліктів, в основі яких лежить спір про право, шляхом
розгляду на судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ з
додержанням встановленої законом процесуальної форми.

Конституційний суд України.

Згідно з Конституцією України (ст. 124), судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституція
України (ст. 147) визначає Конституційний Суд України як єдиний орган
конституційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного Суду є
гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону
держави на всій території України.

Конституції багатьох країн розглядають конституційні суди як органи
правосуддя. Конституція України, як уже відмічалось, визначає, що
судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом та судами
загальної юрисдикції. Тому є підстави вважати, що Конституційний Суд
поруч з судами загальної юрисдикції складають самостійний вид державної
влади – незалежну судову владу. В юридичній літературі висловлюється й
інша точка зору на правову природу Конституційного Суду. Зокрема,
Конституційний Суд розглядається як орган, що стоїть окремо від трьох
гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової.

Необхідно відмітити у зв’язку з цим, що Конституційний Суд як
спеціалізований орган конституційної юрисдикції має як спільні, так і
відмінні риси від судів загальної юрисдикції. Діяльність конституційних
судів здійснюється в певних процесуальних формах, що зближує їх з судами
загальної юрисдикції. Спільними для них є більшість принципів
судочинства. Закон про Конституційний Суд України (ст. 4) передбачає, що
діяльність конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства
права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності,
повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним
рішень. Законодавство деяких країн вводить обмеження на застосування,
наприклад, таких принципів, як гласність і змагальність.

Відрізняються конституційні суди від судів загальної юрисдикції за
способом їх формування, складом і, головним чином, за характером справ,
які вони вирішують. Предметом розгляду конституційних судів є
конституційні питання.

Конституційне правосуддя, незалежно від організаційних форм його
здійснення, вирішує завдання захисту конституції: забезпечення її
верховенства, принципу розподілу влади, захист прав і свобод людини і
громадянина.

Конституційний статус Автономної Республіки Крим.

Автономна Республіка Крим є “невід’ємною складовою частиною України і в
межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання,
віднесені до її відання” (ст. 134 Конституції України). Отже, Автономна
Республіка Крим (АРК) за конституційною природою є формою так званої
територіальної (адміністративно-територіальної, регіональної, обласної)
автономії, добре відомій світовій практиці державотворення.

Суть територіальної автономії полягає передусім у праві її
територіального колективу (громадян відповідної держави, які постійно
проживають у межах цієї автономії) і тих органів, які вони обирають,
самостійно вирішувати питання, віднесені о відання автономії.

Перелік питань, віднесених до відання АРК, передбачений ст. 138
Конституції України. В їх числі передусім такі, як: управління майном,
що належить АРК, розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на
основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розроблення,
затвердження та реалізація програм АРК з питань соціально-економічного і
культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони
довкілля – відповідно до загальнодержавних програм; визначення статусу
місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
охорона й використання пам’яток історії.

Поряд з цим АРК має право самостійно вирішувати й такі важливі
організаційні питання, як: призначення виборів депутатів Верховної Ради
АРК; затвердження складу виборчої комісії АРК; організація та проведення
місцевих референдумів; ініціювання запровадження надзвичайного стану та
встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в АРК або в окремих
її місцевостях.

До компетенції АРК належить також участь у вирішенні таких
загальнодержавних питань, як забезпечення прав і свобод громадян,
національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської
безпеки; забезпеченню функціонування й розвитку державної та
національних мов і культур в АРК; участь у розробленні й реалізації
державних програм повернення депортованих народів.

Конституційний статус органів місцевого самоврядування.

Місцевому самоврядуванню присвячений ХІ розділ Конституції України
(статті 140 – 146). Місцеве самоврядування є правом територіальної
громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду
жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання
місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та
Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,
встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до
компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів
створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які
обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири
роки.

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого
права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки
відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює
виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження,
порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і
очолюють виконавчий апарат ради.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і
нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні
ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст,
районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що
перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних
засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для
виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання)
комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього
відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень
органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в
комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети
відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх
виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону;
забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх
результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні
підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх
діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом
до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх
виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з
коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з
коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для
реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та
контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до
їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі
повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих
повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету
України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому
законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам
місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень
органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої
влади.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,
приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній
території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності
Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом
порядку з одночасним зверненням до суду.

Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Інші питання організації місцевого самоврядування, формування,
діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування
визначаються законом.

Тема 3.3. Адміністративні правопорушення і відповідальність (2/1)

3.3.1 .Поняття, ознаки та склад адміністративного правопорушення
(проступку)

З.З.2. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень

Навчальні елементи теми: правопорушення, проступок, суб’єкт, об’єкт,
суб’єктивна сторона, об’єктивна сторона, вина, шкода, спосіб поведінки,
нажива, суспільна небезпека, протиправність, караність, адміністративні
стягнення

Література:

І. Конституція України. Українською, російською, англійською мовами. З
алфавітно-предметним покажчиком / Укладачі: М.П. Орзіх, С.С. Сон. Одеса,
1999.

2. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення.

3. Коваль Л.В. Адміністративне право. – К., 1998..,

4. Тихомиров Ю.А. Курс административного права. – М., 1998.

3.3.1 .Поняття, ознаки та склад адміністративного правопорушення
(проступку)

Загальне поняття адміністративного правопорушення дає ст.9 КпАП України.
Адм. правопорушення (проступком) визнається протиправна, винна (умисна
або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або
громадський порядок, власність права і свободи громадян на встановлений
порядок управління, і за яку законодавством передбачено адм.
відповідальність. Структуру складу адм. правопорушення складають –
Об‘єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

а) Об‘єкт-це те на що спрямоване посягання (суспільні відносини).

б) Об’єктивна сторона – це зовнішній прояв суспільно-небезпечного
посягання на об’єкт, що перебуває під охороною адм.-правових санкцій.

в) Суб‘єкт – осудна особа , що досягла певного віку і виконала описаний
у законі склад адм. проступку. Суб’єктом адм. правопорушення-є той, хто
його вчинив.

г) Суб‘єктивна сторона адм. правопорушення полягає в психічному
ставленні суб’єкта до вчиненого антигромадського діяння (обов‘язковий
компонент свідомої життєдіяльності).Вчинок людини є результатом
взаємодії її психічного стану, осмислення, вивчення, оцінки конкретних
життєвих ситуацій і здійснюваних на підставі цього дій.

Суб’єкти адміністративного правопорушення.

Суб’єкт правопорушення – це особа, яка його здійснила. Нею, як правило,
може бути повнолітня і обов’язково осудна особа.

За доктриною сучасного адміністративного права суб’єктом протиправного
діяння, я отже, адміністративної відповідальності, є фізична особа,
людина в стані дієздатності та осудності. Саме таке широке визначення й
здатне охопити всі різновиди суб’єкта відповідальності, на відміну,
скажемо, від терміну “громадянин”, що використовується у цивільному
законодавстві.

Щодо юридичних осіб, законодавство до останнього часу дотримується
традиційної концепції, згідно з якою такі визнаються безвідповідальними
в адміністративному (кримінальному) аспекті й на них поширюється
цивільна відповідальність за шкоду та збитки, як і деякі заходи
адміністративного припинення.

Суб’єкти відповідальності, фізичні особи мають певні індивідуальні
характеристики, які можна поділити на загальні, властиві всім суб_єктам
(вік, осудність) та соціальні, що визначають індивідуальну
характеристику суб’єкта, особливості його соціального, фізичного,
професійного, службового, статевого статусу, родинні зв’язки, відношення
до власності, до військової служби, ймовірну колишню протиправну
поведінку і т.д., і т.п.

Згідно з спеціальними ознаками суб’єктів адміністративної
відповідальності, їх можна поділити на кілька різновидів.

громадяни (у тому числі іноземні громадяни та особи без громадянства).
Відповідальність цих суб’єктів може наставати лише з досягненням
16-річного віку до моменту вчинення проступку (а не на момент
притягнення до відповідальності за нього). Причому, при віці від 16 до
18 років справи розглядаються в райміськсудах.

Іноземці, які не мають дипломатичного імунітету. Це – іноземці, які
перебувають в Україні за приватними візами, у комерційних справах,
співвласники спільних підприємств, студенти, туристи. Питання про
відповідальність іноземців, що мають дипломатичний імунітет, за
порушення адміністративного характеру вирішується дипломатичним шляхом
(Віденська конвенція, 1969рю). За окремі проступки іноземці і особи без
громадянства не можуть бути притягнені до адміністративної
відповідальності. Це порушення правил користування суспільними фондами,
нехтування загальним військовим обов’язком та ін.

Так звані працівники – особи, що виконують професійну діяльність або
взагалі зайняті у суспільній праці. Серед таких – працівники транспорту,
торгівлі, сільського господарства, землекористувачі, мисливці, особи,
відповідальні за експлуатацію розмножувальної техніки та ін.

Особи, які у адміністративно-правові відносини з органами виконавчої
влади щодо реалізації власних прав – водії особистого транспорту,
особистих маломірних суден, громадяни. Що мають дозвіл на зберігання
вогнепальної зброї та ін.

Суб’єкти, якими стають громадяни на підставі родинних зв’язків, життєвих
обставин або їхнього фізичного стану. Це батьки та особи, що їх
замінюють, громадяни, хворі на венеричні захворювання, пасажири, що
перетинають державні кордони, та ін.

Службові особи, оскільки службовим обов8язком може бути виконання
(дотримання) певних загальнообов’язкових правил (санітарних,
протипожежних, паспортних), що забезпечується нормами адміністративної
відповідальності.

Особи, які виконують службові обов’язки у громадському порядку з
наданням їм законом владних повноважень.

Народні депутати. Для них законодавством передбачено депутатський
імунітет від адміністративної відповідальності. За своєю суттю цей
імунітет є процесуальним, оскільки поширюється лише на адміністративні
проступки, що розглядаються у судовому порядку. До того ж він обмежений
територіально – діє на території місцевої Ради. Давання згоди Радою,
згідно з поданням прокурора, на притягання депутата до адміністративної
відповідальності робить останнього деліктоздатним.

Не допускається також затримання з доставленням чи застосуванням
адміністративних стягнень щодо судді при виконанні ним обов’язків суді.

З.З.2. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень

АВ- це специфічне реагування держави на адм. правопорушення, що полягає
в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого
законом стягнення до суб’єкта правопорушення.

Хар-ся 2 видами ознак:

1. Основні, властиві юр. відповідальності в цілому.

2. Похідні, що відмежовують АВ від інших видів юр. відпов.

Основні ознаки АВ:

1. Засіб охорони встановленого державою правопорядку.

2. Нормативно визначена і полягає в застосуванні санкцій правових норм.

3. Є наслідком винного антигромадського діяння.

4. Супроводжуються державним і громадським осудом правопорушника і
вчиненого ним діяння.

5. Пов’язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками.

6. Реалізується у відповідних процесуальних формах.

Підстава АВ – протиправна, винна дія, або бездіяльність, що порушує
встановлене АП нормою правило, але за своїм характером і наслідками не
тягне кримін. В.

Похідні ознаки АВ:

1. ЇЇ підставою є не тільки АП, а й порушення норм інших галузей права.

2. Вона полягає в застосуванні до винних А стягнень.

3. Право притягання до АВ надано багатьом держ. органам та їх посадовим
особам.

4. Особливий порядок притягнення до АВ(складання протоколу, збір і
оцінка доказів…).

5. АВ урегульована нормами АП(Кодекс У про АП і…)

6. Право встановлення АВ має досить широке коло суб’єктів(ВР, Президент,
КМ, Міністерства…)

Адміністративна відповідальність – це міра державного примусу, яка
виражається в позбавленні певних соціальних благ правопорушника за
адміністративний проступок, який передбачений законодавством про
адміністративні правопорушення.

За адміністративні правопорушення можуть застосовуватись такі види
адміністративних стягнень:

Попередження;

Штраф;

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або
безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення;

Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права
керування транспортними засобами, права полювання);

Виправні роботи;

Адміністративний арешт.

Строки адміністративного арешту обчислюються добами, виправних робіт –
місяцями або днями, позбавлення спеціального права – роками, місяцями
або днями.

Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як
основні, так і додаткові адміністративні стягнення, інші адміністративні
стягнення можуть застосовуватись тільки як основні. За одне
правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове
стягнення.

Строки притягнення до адміністративної відповідальності.

Адмін. стягнення може бути накладено не пізніш як через 2 місяці з дня
вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – 2 міс. з дня
його виявлення.

При відмові від порушення кримінальної справи або закриття кримін.
справи (при наявності в діях порушника ознак адм. правопорушення) адм.
стягнення може бути накладено не пізніш як через 1 міс. з дня прийняття
рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Якщо особа, яка вчинила адм. правопорушення і притягнута до
відповідальності, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не
вчинила нового порушення, то ця особа вважається такою, що не була
піддана адм. стягненню.

Строки адміністративного затримання.

Адм. затримання особи, яка вчинила порушення, може тривати не більш як 3
години. За винятком можуть бути встановлені інші строки затримання.

За порушення прикордонного режиму:

до 3 годин для складання протоколу;

до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з
моменту затримання (для необхідності встановлення особи і з’ясування
обставин правопорушення);

до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів.

За порушення правил обігу нарк. засобів і психотропних речовин:

до 3 годин для складання протоколу;

до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з
моменту затримання (для необхідності встановлення особи, проведення мед.
огляду, з’ясування обставин придбання цих речовин та їх дослідження);

до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів,
що засвідчують їх особу.

За дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або
вимозі працівника міліції, народного дружинника, а також
військовослужбовця чи образу їх:

– до розгляду справи народним суддею або начальником (чи його
заступником) органу внутрішніх справ.

Строк адм. затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для
складання протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння, – з часу її
витвереження.

Адміністративний арешт (СТ. 32)

Даний захід відповідальності встановлено за адмін. правопорушення, що за
ступенем громадської безпеки наближається до злочинів. Він є найбільш
суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому арешт
застосовується лише у виняткових випадках за окремі види
адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною пояснюється
використання даного стягнення тільки в альтернативних санкціях.

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до
15 діб. Його не застосовують до вагітних жінок, жінок, що мають дітей
віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп
(ст. 32), також військовослужбовців, призваних на збори
військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу органів
внутрішніх справ (ст. 15).

3а чинним законодавством адміністративний арешт передбачається за
вчинення таких видів правопорушень:

• незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання
наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих
розмірах (ст. 44);

• дрібне хуліганство (ст. 173);

• розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських
місцях у п’яному вигляді (ч. З ст. 178);

• злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції,
члена громадського формування з охорони громадського порядку,
військовослужбовця (ст. 185);

• порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних
походів і демонстрацій (ст. 185);

• прояв неповаги до суду (ст. 185).

Крім цього, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення
особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного
хуліганства. Відповідно до ст. 325 КпАП, постановою судді невідбутий
строк виправних робіт може бути замінено адміністративним арештом із
розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як
на 15 діб.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, звільнених від кримінальної
відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

Конфіскація.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій
безоплатній передачі цього предмета у власність держави.

Дане стягнення застосовується органами адміністративної юрисдикції
(найчастіше суддями, митними органами, органами внутрішніх справ), як
правило, як додаткове стягнення (статті 46; 85; 133; 160; 162 та ін.).
Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тільки за
порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).
Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має
спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не
будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей,
безпосередньо зв’язаних із проступком і прямо названих у законі (рушниць
та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

У ст. 29 КпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, який є в
особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими
актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить
правопорушнику, — означає, покарати власника майна, який не вчинив
правопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності (на жаль,
у практиці подібні випадки мають місце). Конфіскований предмет
переходить з особистої власності у власність держави.

Вилучення предметів як. запобіжна міра адміністративних правопорушень
застосовується тільки в несудовому порядку. Її підставою є статті 260 і
265 КпАП, а також інші чинні нормативні акти. Застосовується вона
посадовими особами органів, які перелічені в статтях 234, 234, 262, 264
КпАП (органи державної податкової адміністрації, митного контролю,
контрольно-ревізійної служби, МВС та ін.). Таке вилучення допускається
щодо предметів, обіг яких обмежений (вони заборонені до продажу,
носіння, перевезення, пересилки) або предметів, що можуть знаходитися в
обігу за умови дотримання встановлених правил.

Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону “Про міліцію” від 20 грудня 1990
р. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю,
боєприпаси, вибухові речовини і матеріали;

відповідно до п. 9 ст. 5 Закону “Про захист прав споживачів” (у редакції
від 15 грудня 1993 р.) робітники Державного комітету України у справах
захисту прав споживачів мають право вилучати неякісні товари; робітникам
митних органів надане право вилучати предмети, що є безпосередніми
об’єктами порушення митних правил (ст. 128 Митного кодексу України).

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до
розгляду адміністративної справи. Після розгляду справи щодо цих
предметів приймається рішення або про їх конфіскацію, або повернення
власнику, або про їх оплатне вилучення.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинення злочинів (статті
23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим
покаранням за скоєний злочин, може поширюватися на все майно засудженого
або його частину, незалежно від зв’язку предметів, що конфіскуються, із
злочинним діянням.

Позбавлення спеціальних прав. КпАП.

Позбавлення прав — це обмеження правосуб’єктності громадянина в
адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра
застосовується щодо тих суб’єктивних прав, які раніше були надані
суб’єкту органами державного керування. Якщо громадянин неправильно
використовує надане йому право, орган державного управління тимчасово
позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбавлення спеціального
права: права керування транспортними засобами (статті 108; 116; 122;
123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або систематичне порушення
порядку користування правом. Воно застосовується уповноваженими на те
посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування
автомобільним транспортом); органами річкового транспорту і
Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права керування річковими і
маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням
правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років.

Виправні роботи.

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — стягнення майнового характеру, що
триває. Воно застосовується на термін від 15 днів до двох місяців із
відбуванням за місцем постійної роботи винного і з відрахуванням до 20
відсотків його заробітку в доход держави.

Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею). Дана
санкція застосовується тільки до правопорушників, що мають постійну
роботу. Вона не може застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів
за віком, інвалідів, до вагітних). Крім цього, відповідно до ст. 15
КпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових,
призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького
складу органів внутрішніх справ.

Дане стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за
ступенем громадської безпеки наближаються до злочинних діянь.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються
виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відрахування
здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за сумісництвом,
гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угодами. Вони не
допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.

Крім відрахувань грошових сум у доход держави, виправні роботи
припускають ще ряд правообмежень майнового і трудового характеру, так, у
період відбування виправних робіт забороняється надання чергової
відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не
допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих
випадків (перехід на роботу з кращими умовами праці, на роботу з фаху
тощо).

У всіх випадках виправні роботи встановлюються законодавцем у рамках
альтернативних санкцій.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від
кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу
України.

Вилучення речей і документів.

Речі і документи, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом
правопорушення, виявлені під час затримання, особистого огляду або
огляду речей, вилучаються органами внутрішніх справ, прикордонними
військами, старшою у місці розташування охоронюваного об’єкта, посадовою
особою воєнізованої охорони, посадовими особами військової інспекції
безпеки дорожнього руху, цивільної авіації, митних установ

Вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про
адміністративне правопорушення у місцях, що їх визначають органи
(посадові особи), яким надано право провадити вилучення речей і
документів, а після розгляду справи, залежно від результатів її
розгляду, їх у встановленому порядку конфіскують, або повертають
володільцеві, або знищують, а при оплатному вилученні речей –
реалізують. Вилучені орден, медаль, нагрудний знак до почесного звання
СРСР, почесного звання Української РСР, Почесної Грамоти і Грамоти
Президії Верховної Ради Української РСР, після розгляду справи
підлягають поверненню їх законному володільцеві, а якщо він невідомий,
надсилаються відповідно до Президії Верховної Ради СРСР або Президії
Верховної Ради Української РСР. Вилучені самогон та інші міцні спиртні
напої домашнього вироблення, апарати для їх вироблення після розгляду
справи підлягають знищенню працівниками міліції.

При затриманні предметів контрабанди для забезпечення стягнення штрафу
допускається вилучення речей (цінностей) у особи яка вчинила
контрабанду, якщо остання не має постійного місця проживання в країні.

Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться
відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про
огляд речей або адміністративне затримання.

При вчиненні порушень, передбачених статтями 174,190-193 цього Кодексу,
працівник міліції має право вилучити вогнестрільну зброю, а також бойові
припаси до розгляду справи, про що робиться запис у протоколі з
зазначенням марки або моделі, калібру, серії і номера зброї, що
вилучається, кількості і виду бойових припасів. При відмовленні
добровільно пред’явити вогнестрільну зброю і бойові припаси працівник
міліції має право провести особистий огляд і огляд речей порушника в
порядку, встановленому статтею 264 цього Кодексу. До особи, яка вчинила
правопорушення під час виконання службових обов’язків, вилучення,
особистий огляд і огляд речей застосовуються лише у невідкладних
випадках.

При вчиненні порушення, за яке відповідно до цього Кодексу може бути
накладено адміністративне стягнення, у водія чи судноводія вилучається
посвідчення водія (талон до нього, свідоцтво, диплом) на строк до
винесення постанови у справі та сплати порушником штрафу, що фіксується
у талоні до посвідчення водія, який повертається водію, або видається
тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, річковим або
маломірним судном. В разі відсутності у водія при вчиненні
адміністративних порушень посвідчення водія або талона до нього, а так
само в разі ухилення водія від сплати штрафу може бути затриманий
транспортний засіб порушника до сплати ним штрафу. Про вилучені речі і
документи робиться запис у протоколі про адміністративне порушення.

Адміністративна відповідальність неповнолітніх.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як
заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується
в порядку ст. 24 КпАП.

Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх застосовується на
підставі постанови у відповідній справі про адміністративне
правопорушення, що виноситься згідно зі ст. 284 КпАП. Ця стаття
визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути
винесена одна з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного
стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24; 3)
про закриття справи. Таким чином, попередження, винесене в порядку ст.
24, не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від
імені держави особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.

Якщо штраф накладено на особу у віці від 16 до 18 років, а в нього
відсутній самостійний заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб,
що їх замінюють. Посадовою особою виноситься постанова про накладення
штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий
виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника.
Якщо такого не виявляється, за даним фактом складається акт, що
затверджує суддя.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 83

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020