.

Правові відносини та правопорушення

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
62 7611
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Правові відносини та правопорушення

1. Склад та зміст правовідносин

Правовідносини – різноманітні суспільні відносини (зв’язки між людьми, у
які вони вступають заради задоволення своїх потреб), урегульовані
юридичними нормами.

Правовідносини – це, насамперед, суспільні відносини – соціальні
зв’язки, у які люди вступають заради задоволення своїх різноманітних
потреб. Однак на відміну від інших соціальних зв’язків правовідносини
володіють поруч специфічних ознак.

По-перше, правовідносини виникають внаслідок передбачених нормами права
юридичних фактів. Тільки вони є основою виникнення правовідносини.

По-друге, зміст правовідносини в загальній формі закріплено в нормі
права. Її диспозиція містить вказівку на права й обов’язки, якими
можуть володіти суб’єкти права. Ці права й обов’язки, але вже в
конкретизованій, предметній формі складають зміст правовідносини.

Нарешті, правовідносини – це юридично захищене відносини. У випадку
невиконання юридичних обов’язків суб’єктами правовідносин, до них
можуть бути застосовані примусові заходи, передбачені санкціями
юридичних норм.

У залежності, від того, якою галуззю права регулюються соціальні
зв’язки, правовідносини поділяються на конституційні, цивільні,
адміністративні, карні й інші. У залежності від кількості суб’єктів
розрізняють прості правовідносини (де кожна сторона представлена одним
суб’єктом) і складні (де кожна сторона представлена декількома
суб’єктами). У залежності від визначеності сторін розрізняють відносні
правовідносини (де точно визначені обидві сторони) і абсолютні (де точно
визначена одна сторона правовідносини, а другою є усі взаємодіючі з нею
суб’єкти).

Суб’єктивний обов’язок – це вид і міра необхідної поведінки іншої
сторони даних правовідносин. Зобов’язана сторона правовідносини не має
волі вибору і повинна дотримуватися запропонованій в диспозиції
юридичної норми формі поведінки, наприклад, виконати роботу, обумовлену
договором підряду.

У будь-яких правовідносинах суб’єктивному праву однієї сторони
відповідає (кореспондує) суб’єктивний обов’язок іншої сторони
правовідносини; наприклад, праву працівника на одержання заробітної
плати в трудових правовідносинах відповідає обов’язок адміністрації
виплатити її у встановлений термін.

Об’єкти правовідносин – це різноманітні предмети матеріального світу
(речі, гроші, послуги), продукти духовної творчості (твори науки,
мистецтва, освітні програми) і особисті блага (життя, здоров’я, честь,
гідність, репутація), що забезпечують життєдіяльність людей, що
вступають у суспільний зв’язок, задовольняють їхні потреби.

Виникнувши як конкретний юридичний зв’язок суб’єктів права з приводу
різних об’єктів, правовідносини реалізуються шляхом виконання їх
сторонами взаємних прав і обов’язків.

Право не може існувати без правовідносин, воно реалізується в
правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини – це конкретна форма
буття права. Правовідносини безпосередньо пов’язані з державою і
громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Щоб розкрити поняття правовідносин потрібно відмежувати їх від інших
соціальних відносин – моральних, економічних, політичних, релігійних і
інших. Всі суспільні відносини мають вольовий, ідеологічний характер,
але правовідносини ще й мають державно-вольовий характер, оскільки
державна влада юридично об’єктивує і закріплює ці відносини в системі
діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.
Правовідносини, як правило, не можуть існувати без системи права і
законодавства. Норми права і законодавства відображають моделі
правовідносин. В нормах права вказується зміст правовідносин, умови їх
виникнення, сторони, які приймають в них участь.

Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються
державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення
тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних
обов’язків, за факти правопорушень.

Учасники правовідносин зв’язані між собою конкретними суб’єктивними
правами і обов’язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними
існує суб’єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих
актів.

Традиційно у нас вважалось, що правовідносини не можуть існувати без
системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в
останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин:
правовідносини, які врегульовані законодавством, і правовідносини, які
не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства,
яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між
суб’єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання
закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає
необхідність застосовувати аналогію права і закону. Таким чином,
правовідносини можуть існувати і без прийнятих законів, хоча пізніше
вони офіційно відображаються в офіційних нормативних актах.

Цей факт обумовлений також бартерними відносинами. Ці відносини можуть
виникати також на підставі природного права, стихійно.

Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але
правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не
склались умови для їх реалізації тощо. Таким чином, може існувати три
ситуації: є закони і є правовідносини; є закони, але немає
правовідносин; є природні правовідносини, але немає законів.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більша суб’єкти
суспільних відносин, між якими виникають права і обов’язки з приводу
задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів зацікавлених
сторін, які можуть бути врегульовані і неврегульовані законодавством.

Правовідносини – це такі суспільні відносини, які мають вольовий
надбудовний характер і індивідуальний правовий зв’язок між суб’єктами
права в формі юридичних прав і обов’язків, які охороняються державною
владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і
правового громадянського суспільства.

Правовідносини важко зрозуміти без розгляду структури і видів
правовідносин. В структуру правовідносин входять такі елементи:
суб’єкти, об’єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і
обов’язки).

Суб’єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які
повинні мати певні правові властивості – бути правоздатними,
дієздатними і деліктоздатними.

Правоздатність – це здатність особи мати юридичні права і обов’язки.
Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної
особи.

Дієздатність – це здатність своїми діями набувати юридичні права і
нести юридичні обов’язки. Вона виникає з дня повноліття – з 18 років, а
якщо особи одружуються, то з дня одруження (з 17 років для жінок і 18
років для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути зменшений
на один рік.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність.
Деліктоздатність не завжди співпадає з дієздатністю. В різних
правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного
віку.

Об’єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До
матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно, речі,
гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори
мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права
тощо. Об’єктами правовідносин можуть бути ті об’єкти, які знаходяться в
цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб’єктів.

Зміст правовідносин. В зміст правовідносин входять юридичні або природні
права і обов’язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти
розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту
правовідносин нерозривно пов’язані між собою. Фактичний зміст
правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких
виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб’єктивні права і
обов’язки учасників правовідносин. Ці суб’єктивні права і обов’язки, як
правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини
змінюються на підставі законодавчих актів.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно
договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору
купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти
– продавець і покупець; об’єктами правовідносин є майно, товари або
інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять
права і обов’язки продавця і покупця; продавець має право продати майно
(річ) і право вимагати гроші за вартість майна, його обов’язок продати
доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено
за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і
видачі його після сплати грошей, обов’язок покупця – заплатити за
вартість даного майна.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і
їх видів дуже багато:

1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути
врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані – природні
правовідносини.

2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони
можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові,
фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові
тощо.

3) В залежності від кількості суб’єктів, які приймають участь в
правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб’єкти) і складні,
коли існує три і більше суб’єктів.

4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні
і управлінські (державно-владні).

5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних,
економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

6) По змісту поведінки суб’єктів вони можуть бути активні (виконання
обов’язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій).

7) В залежності від функціонального призначення вони можуть бути
регулятивні (статичні – закріплюючі і динамічні – розвиваючі) і
охоронні (соціальні цінності).

8) По терміну тривалості – короткочасні, які завершуються виконанням
учасниками своїх прав і обов’язків, і продовжуючі, які не завершуються
виконанням одних прав і обов’язків (наприклад, трудові правовідносини
після укладення трудового договору).

9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою
права і нормами міжнародного права, – внутрішні правовідносини і
міжнародні правовідносини.

Суб’єкти (сторони) правовідносин – це учасники правового відношення, що
володіють взаємними правами й обов’язками.

Найчастіше таких сторін два: продавці і покупець при купівлі-продажу;
слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і
багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх
конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими
суб’єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов’язані поважати
його права, не перешкоджати їхньої реалізації.

Численні і різноманітні по своєму складі суб’єкти правовідносин можуть
бути розділені на індивідуальні і колективні, до індивідуальних
суб’єктів відносяться громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи
без громадянства і такі, що мають подвійне громадянство. Серед
колективних суб’єктів можна виділити державно-територіальні утворення
(держави, суб’єкти федерацій, міста, райони й інші територіальні
одиниці, виборчі округи), їхнє населення, і також організації (державні
органи, суспільні об’єднання, підприємства, комерційні структури і
інші).

Так, громадяни є суб’єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових,
брачно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в
міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад,
із приводу об’єктів державної власності) і деякі інші.

Можливість того чи іншого суб’єкта бути учасником правовідносини
визначаються його правосуб’єктністю, тобто здатністю бути суб’єктом
права. Правосуб’єктність є особливою властивістю, політико-юридичним
станом визначеної особи і включає три елементи:

– правоздатність – здатність мати суб’єктивні права і юридичні
обов’язки;

– дієздатність – здатність реалізувати права й обов’язки своїми діями;

– деліктоздатність – здатність нести юридичну відповідальність за свої
дії.

Важливою властивістю правосуб’єктності є її гарантованість державою:
відповідні державні органи зобов’язані забезпечити кожному суб’єкту
можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання
обов’язків, обумовлених його правосуб’єктністю. Як вказується в
Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966
р., “кожна людина, де б він ні знаходився, має право на визнання його
правосуб’єктності”.

Обсяг правосуб’єктності різних суб’єктів права різний. Для
індивідуальних суб’єктів він в основному залежить від віку,
громадянства, стану щиросердечного здоров’я. Так, з 18 років виникає
пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років – обов’язок
нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років
– усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав
у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом
обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд
посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого
позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають
щиросердечними захворюваннями, у встановленому законом порядку
обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві
розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб’єктність
залежить і від інших обставин, таких, як піл, утворення й ін. Усе це
обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян
реальне правове положення кожного з них неоднаково.

Правосуб’єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення,
їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються
міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так,
обсяг повноважень Російської Федерації і її суб’єктів визначається
Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами
країв, областей і інших суб’єктів Федерації й ін.

Правосуб’єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями,
визначається їхньою компетенцією, а правосуб’єктність організацій і
індивідуальних суб’єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу
господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, –
статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу
залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи
органа юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність,
абстрактна по суті, бути суб’єктом права взагалі); галузева (здатність
бути суб’єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність
бути суб’єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної
галузі права).

Загальною правосуб’єктністю володіють усі суб’єкти. Зокрема, усі
громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і
обов’язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними
(наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна
щиросердечна хвороба) обставинами.

Галузевою і спеціальною правосуб’єктністю володіють не всі особи.
Суб’єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки
громадяни й інші індивідуальні суб’єкти, але не організації, а суб’єктом
відносин відповідальності за посадові злочини – тільки посадові особи і
представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в
цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження
(наприклад, право мати власність), а дієздатність з’являється пізніше –
обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і
дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина
має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки
у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст.
Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що
опосередковуються правом; вольове – державна воля, втілена в правовій
нормі й у виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти
його учасників; юридичний зміст утворять суб’єктивні права та обов’язки
сторін (суб’єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється
від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального.
Зазначені права й обов’язки, листуючись один одному в рамках визначеного
правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб’єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом
вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний
обов’язок – як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі
суб’єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі
обов’язку – юридично закріплена необхідність. Носій можливості
називається уповноваженим, носій обов’язку – правозобов‘язаним. Перший
може робити відомі дії; другий зобов’язаний їхній виконувати.

Структура суб’єктивного права. Суб’єктивне право – це визначена правова
можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як
мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право
на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від
правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися
до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого
обов’язку ; г) можливість користатися на основі даного права визначеним
соціальним благом.

Інакше кажучи , суб’єктивне право може виступати як право-поводження,
право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого
суб’єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з
зазначених можливостей, як правило – перша. У цілому ж усі чотири
компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб’єктивного
права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів
уповноваженого.

Характерною рисою суб’єктивного права є міра поводження, забезпечена не
тільки законом, але й обов’язками інших осіб. У противному випадку перед
нами не суб’єктивне право, а простий дозвіл , що випливає з діючого в
суспільстві правопорядку за принципом: “що не заборонено, те дозволено”.

Таких дозволів у повсякденному житті – незліченна безліч. Нікому,
наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою,
купатися в море, слухати музику ,займатися спортом, їздити на автомобілі
і т.д., але все це не суб’єктивні права, і вони не складають змісти
правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб’єктивного права іменується
правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві
власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У
соціальних і політичних правах – до п’яти – семи. Наприклад, право на
волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних
зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і
телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися
літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура
суб’єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона,
відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові
їхні властивості. Структура юридичного обов’язку відповідає структурі
суб’єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить
у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або
утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи
відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3)
необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4)
необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у
відношенні якого він має право.

Юридичний обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і
в інтересах держави в цілому. Вона – гарант їхнього здійснення.
Суб’єктивне право – право суб’єкта правовідносини. Епітет “суб’єктивне”
відбиває тут, по-перше, приналежність права суб’єкту і, по-друге,
залежність його від суб’єкта .

У цьому змісті юридичний обов’язок також можна кваліфікувати як
суб’єктивну. У рамках правового відношення право й обов’язок суб’єктів
рівною мірою суб’єктивні. Доданки юридичного обов’язку – це свого роду
окремі повинності – на подобу повноважень у суб’єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі
реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто
передбачені законом. Вони виражають стани зв’язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з
їхніх учасників одночасно має право і несе обов’язку (наприклад, у
договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді
і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права
й обов’язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така
кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного
обов’язку довгий час не розкривалася – увага концентрувалася головним
чином на структурі суб’єктивного права. Однак, як показане вище,
суб’єктивне право і юридичний обов’язок – це парні і рівноелементні
категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один
одному.

Об’єкти правовідносин.

Під терміном “об’єкт” (від лат. “об‘єкт” – “предмет” у філософії
розуміється те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і
пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується
досить часто, але має свій, специфічний зміст. Зокрема, об’єкт
правовідносини – це те, із приводу чого виникає, існує саме правове
відношення. Так, власник суб’єктивного права може претендувати на
надання йому іншою стороною якогось майна (грошей, речей і т.п.),
володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.і.. Зобов’язана сторона
правовідносини повинні надати йому відповідні чи речі не перешкоджати
його діям за розпорядженням майном. Усі те, на що спрямовано дії сторін,
що складає предмет їхніх інтересів, і є об’єктом відповідного
правовідносини.

Класифікувати зазначені об’єкти можна в такий спосіб.

Матеріальні блага – гроші, цінності, речі, інше майно і т.п. Такі
об’єкти типові для цивільно-правових відносин. Так, об’єктом угоди
купівлі-продажу є гроші і продаване майно; позики – чи гроші речі,
обумовлені родовими ознаками; збереження – майно, передане на
збереження і т.п. Матеріальні блага можуть бути об’єктом і в інших
галузях права, наприклад бути об’єктом кримінально-правового захисту.

Нематеріальні блага – життя, здоров’я, честь і достоїнство людини, його
воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін. Нематеріальні
блага є об’єктом охорони в кримінально-правових відносинах, вони типові
для процесуальних, трудових і деяких інших правовідносин.

Культурні цінності й інші нематеріальні результати людської праці –
твору мистецтва і літератури, винаходи, наукові відкриття, різного роду
послуги, тобто результати духовної творчості людей, соціального і
побутового обслуговування. Вони є як об’єктом цивільно-правових,
трудових і інших відносин, так і об’єктом кримінально-правового захисту.

Документи – паспорти, дипломи, посвідчення, протоколи слідчих дій,
адміністративні протоколи і т.п. Ці об’єкти найбільш типові для
адміністративних і процесуальних відносин.

Особливе місце серед об’єктів правовідносин займають дії, поводження
людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв’язаним з іншими об’єктом.
Такі об’єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових
відносинах – явка особи за викликом компетентних органів, дача показань
свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Але поряд з цим дії
людей, акти визначеного їхнього поводження є об’єктом усіх, без винятку,
правовідносин, тому що суб’єктивне право і юридичний обов’язок завжди
припускають здійснення відповідно можливого чи належного поводження
сторін. Так, об’єктом прав і обов’язків сторін у договорі
закупівлі-продажу є не тільки майно і гроші, але і дії продавця і
покупця по їх передачі і прийому. Це, до речі, привело до того, що деякі
уже вважають об’єктом усіх правовідносин тільки дії.

Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об’єктом
правовідносини (на відміну від минулого, коли чи раб кріпак був таким
об’єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках,
коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення
виникає спор, у кого з них повинний залишитися дитина, то об’єктом
правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага –
можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, у більшому ступені
впливати на його виховання і т.п.

Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон
зв’язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини
вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному
житті, це приводить до того, що у визначених суб’єктів або з’являються
взаємні права й обов’язки, тобто виникає правовідношення; або
відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і
обов’язків, складу суб’єктів); або правовідношення припиняється –
зазначені права й обов’язки зникають.

Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти
можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і
правоприпинені.

Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала
гроші (позичальника), виникає обов’язок повернути борг, а в позикодавця
– право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення.
Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює
правовідносини (обсяг прав і обов’язків сторін), а у випадку смерті
позичальника – його суб’єктний склад: стороною правовідносини стають
його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало
правовідношення.

Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв’язку з волею
учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і
правові події.

Дії взагалі – це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй
повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження,
однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв’язує настання юридичних
наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті,
тобто правовими діями.

Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим
розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим
вимогам не відповідають, порушують їх.

Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні
вчинки.

Юридичні акти – це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного
правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової
угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки – такі правомірні дії, що
не переслідують правової цілей, але об’єктивно, незалежно від волі і
намірів суб’єкта, породжують правові наслідки. Так, створення
літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті
виникають авторські права письменника, поета, ученого.

І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для
виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо
правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так,
сам факт передачі грошей у борг породжує обов’язок отримувача позики
повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти,
юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його
підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське
право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і.,
тобто й у тім, і в іншому випадку – з результатів діяльності.

Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так,
здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають,
зокрема, обов’язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право
потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у
правоохоронні органи й ін.

Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і
об’єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що
правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини
юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а
об’єктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче.
Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може
нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають,
але його діяння породжує цивільно-правові відносини – у потерпілого
з’являється право на відшкодування понесеного збитку.

Правові події, тобто події, з якими закон зв’язує визначені юридичні
наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв’язані з
людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання
визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна
смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.

Але правові події можуть бути відносними, тобто викликаними вчинками і
діями тих людей, що не стають учасниками виникаючого правовідносини.
Наприклад, такі події, як смерть чи людини знищення його майна, можуть
бути наслідком впливу не тільки стихійних сил, але й актів людського
поводження (убивство, підпал). І якщо відносини юридичної
відповідальності породжуються саме злочинними діяннями, тобто вольовими
діями (чи бездіяльністю) винних осіб, то обставини за договором
страхування виникають як наслідок не самих дій, а їхніх результатів
(смерть, утрата майна), тобто саме подій, незалежно від причин, їх що
породжують.

Особливе місце серед юридичних фактів займають правові стани, тобто
триваючі (безупинні чи періодично виникаючі) обставини, що відбивають
положення суб’єкта в суспільстві, його відносини з іншими людьми і т.і.
(громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани
можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування
в чи шлюбі в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи
інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній
ступені залежить його правосуб’єктність.

Нерідко для виникнення (зміни чи припинення) правовідносини потрібно не
один юридичний факт, а сполучення декількох таких фактів, що можуть
відноситися до різних класифікаційних груп. Таке сполучення називається
юридичним складом. Так, для одержання права на пенсію по старості
потрібно: досягнення визначеного віку (подія), наявність установленого
стажу трудової діяльності (стан) і рішення уповноваженого державного
органа (юридичний акт). Для того щоб особу було зареєстровано як
кандидата в депутати необхідні, зокрема: висування його кандидатури у
встановленому законом порядку; наявність підтверджуючого це і
відповідним чином оформленого документа; наявність установленої
кількості підписів громадян у підтримку висування, письмова згода цієї
особи, рішення уповноваженої виборчої комісії.

2. Поняття та ознаки правовідносин

Правовідносини –це врегульовані нормами права вольові суспільні
відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і
зобов’язаними суб’єктами — носіями суб’єктивних юридичних прав,
обов’язків, повноважень і відповідальності — і забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1.  Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв’язок.

Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб’єктами
права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь
інтересів. Не може бути правовідносин з тваринами, рослинами,
предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне
поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед
органами, що покликані захищати тварин.

У колишні часи (середньовіччя) суб’єктами права визнавалися тварини і
навіть неживі предмети. Наприклад, у Росії в 1593 р. був покараний
батогом і засланий до Сибіру церковний дзвін, що «дзвонив» у зв’язку з
убивством царевича Дмитра.

2.  Є ідеологічними відносинами —результатом свідомої діяльності
(поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через
свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її
поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх
правосвідомістю.

3.  Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах:

а)  у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини
виникають на підставі правових норм;

б)  у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин — вони
зв’язані предметом інтересу, досягненням його результату.

Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею
(інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч
свому бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі
злочинцем і судом).

Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі
(інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких
необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є
правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з
учасників (проведення обшуку).

4.  Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм
права у разі настання передбачених правовою нормою фактів.
Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше,
норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх
індивідуалізація стосовно суб’єктів і реальних ситуацій. У нормах права
вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі (докладніше див. §
«Передумови виникнення правовідносин. Взаємозв’язок норми права і
правовідносин»).

Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично
призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли
правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке
трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі
вирішення справи на підставі аналогії права.

5.  Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою
взаємного зв’язку між конкретними суб’єктами через їх права, обов’язки,
повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна
сторона має точно визначені суб’єктивні юридичні права (правомочна
сторона), на іншу покладені відповідні суб’єктивні юридичні обов’язки
(зобов’язана сторона). Повноваження — прерогатива державних органів і
посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного
характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення.
Основний зміст правовідносин — суб’єктивне юридичне право і суб’єктивний
юридичний обов’язок.

Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на
обов’язках. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої.
Наприклад, одна сторона — кредитор — має право на одержання боргу, а
інша — боржник — обов’язок повернути борг. У деяких правовідносинах
кожна сторона має і права, і обов’язки (фізичні особи), правомочності і
відповідальність (посадові особи).

Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена
зобов’язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло
зобов’язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.

6.  Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У
більшості випадків суб’єктивні права і юридичні обов’язки здійснюються
без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона
може звернутися до компетентного державного органу, який виносить
рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов’язків
сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної
захищеності, безпеки, законності.

3. Склад (структура) правовідносин

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх
структуру.

Структура правовідносин — це основні елементи правовідносин (суб’єкти) і
доцільний спосіб зв’язку між ними на підставі суб’єктивних юридичних
прав, обов’язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального
блага або забезпечення яких-небудь інтересів.

Термін «структура» є адекватнішим стану правовідносин, оскільки термін
«склад» лише фіксує їх елементи без вказівки на їх логічний
взаємозв’язок. Правовідносини є логічно пов’язаною конструкцією всіх
елементів, де головними полюсами зв’язку є їх суб’єкти, що реалізують
суб’єктивні юридичні права, суб’єктивні юридичні обов’язки, повноваження
і суб’єктивну юридичну відповідальність заради досягнення результату
цього зв’язку.

Отже, термін «структура» містить елементний склад правовідносин і
правові зв’язки між ними, тобто власне відносини між суб’єктами.

Суб’єкти, або суб’єктний склад, — це сукупність осіб, які беруть участь
у правовідносинах (якнайменше дві — правомочний і зобов’язаний).

Об’єктом є те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його
суб’єктів.

Зміст — це суб’єктивні права, обов’язки, повноваження, відповідальність
суб’єктів правовідносин, а також структура змісту — спосіб
взаємозв’язку, що виникає на підставі суб’єктивних прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не
зв’язок її змістовних елементів (суб’єктивних прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності), а той правовий зв’язок, який виникає на
їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне
взаємне становище суб’єктів, яке визначає, формує їх поведінку через
кореспондуючі один одному права і обов’язки заради задоволення їх
інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.

Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.

Склад (структуру) правовідносин можна представити такою схемою:

 

Юридичний факт

Суб’єкти •* правомочна сторона правозобов’язана сторона

Юридичний зміст Ф суб’єктивне юридичне право суб’єктивний юридичний
обов’язок

(повноваження —

посадових осіб) (повноваження —

посадових осіб) суб’єктивна юридична відповідальність

(як результат вчиненого правопорушення)

Об’єкти *

§ 3. Передумови виникнення правовідносини

Правовідносини виникають і розвиваються за певних передумов.

Виділяють два види передумов виникнення правовідносин:

1)  матеріальні (загальні):

– у вузькому значенні — це певні інтереси або блага, що зв’язують
суб’єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин;

– у широкому значенні — система соціальних, економічних, політичних,
ідеологічних обставин, що спричиняють об’єктивну необхідність у
правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних
відносин між суб’єктами через надання їм юридичних прав, повноважень
(посадовим особам), а також покладання юридичних обов’язків і
відповідальності;

2)  юридичні (спеціальні):

•     норма права;

•     правосуб’єктність (праводієздатність);

•     юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і
як їх структурний елемент).

Двом видам передумов виникнення правовідносин відповідають два види їх
змісту:

1)  матеріальний — реальні дії, пов’язані з використанням і здійсненням
суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків;
фактично поведінка (дія чи бездіяльність), яку правомочний може, а
правозобов’язаний повинен здійснити;

2)  юридичний — суб’єктивне юридичне право, повноваження, суб’єктивний
юридичний обов’язок, юридична відповідальність.

Норма права і правовідносини є взаємозалежними. Взаємозв’язок норми
права і правовідносин виражається у такому.

1.  Правовідносини виникають і функціонують на підставі норми права.

Обумовленість змісту правовідносин нормами права аж ніяк не означає, що
всі види правовідносин можуть виникати і розвиватися лише за наявності
відповідних норм права. Норми права найчастіше встановлюють лише окремі
принципи правового регулювання, які як би окреслюють певні рамки
правовідносин. Це є найхарактернішим для приватноправового регулювання
(цивільно-правові відносини), де діє принцип «Дозволено все, що не
заборонено законом».

Нерідкі випадки (особливо в правових системах англо-аме-риканського
типу), коли норми права є наслідком правових відносин, які виникли в
результаті індивідуальних рішень у судах, адміністративних органах. Тут
шлях до норми права проходить від фактичних відносин до конкретних
правових відносин, а потім до формулювання державою норми права
загального характеру.

Як правило, правовідносини:

а) виникають, припиняються або змінюються на підставі норм права (повна
детермінованість, тобто причинна обумовленість правовідносин нормами
права);

б) допускаються нормами права (часткова детермінованість). У цьому разі
зміст правовідносин визначається незалежними від правових норм
«детермінантами», насамперед договором суб’єктів майбутніх
правовідносин.

2.  Правовідносини є формою реалізації норми права, впровадженням її в
життя, нормою права в дії.

За характером зв’язку між нормою права і правовідносинами можна судити
про дійсну реалізацію прагнень, домагань людей. Точніше, за самим фактом
виникнення або невиникнення правових відносин можна судити, чи
відповідають правила, наказані нормою права, їх інтересам. Якщо норма
права суперечить їх домаганням, люди не встановлюватимуть правові
відносини відповідно до неї. З встановленням правових відносин їх
сторонами реалізація права не закінчується, а тільки починається.

3.  Норма права і правовідносини — неодмінні складові елементи механізму
правового регулювання.

їх єдність виражає союз самостійних, відносно вільних юридичних явищ, їх
взаємодію, а не породження одного юридичного явища іншим юридичним
явищем (див. главу «Правове регулювання і його механізм»).

4.  Норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми —
правовідносини.

Якщо звернутися до аналізу структури норми права, то можна побачити, що
гіпотеза вказує на умови виникнення правовідносин, диспозиція — на права
і обов’язки, а санкція — на можливі наслідки недодержання норми і
правовідносин, що виникають на її підставі.

Покажемо це на схемі.

Гіпотеза Диспозиція Санкція

Юридичний факт Суб’єкти правовідносин Правовідносини (суб’єктивні
юридичні права, суб’єктивні юридичні обов’язки, повноваження) Наслідки
невиконання обов’язків учасниками правовідносин Юридична
відповідальність

§ 4. Суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок як основний юридичний
зміст правовідносин

Розглянемо основний юридичний зміст правовідносин суб’єктивне право і
суб’єктивний обов’язок HYPERLINK
“http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l “_ftn1#_ftn1” \o “”
[1] .

Ознаки суб’єктивного юридичного права Ознаки суб’єктивного юридичного
обов’язку

1) можливість певної поведінки; 2) можливість, яка належить суб’єкту
права — правомочному; 3) надається з метою задоволення інтересів
правомочного; 4) існує у правовідносинах; 5) є мірою можливої поведінки,
порушення якої є зловживання правом; 6) існує лише відповідно до
суб’єктивного юридичного обов’язку; 7) встановлюється, юридичними
нормами; 8) забезпечується (гарантується) державою 1) необхідність
(повинність) певної поведінки; 2) обов’язок, що належить суб’єкту права
— правозобов’яза-ному; 3) покладається з метою задоволення інтересів
правомочної особи; 4) існує у правовідносинах; 5) є мірою належної
поведінки; 6) існує лише відповідно до суб’єктивного юридичного права;
7) встановлюється юридичними нормами; 8) забезпечується (гарантується)
державою

І суб’єктивне юридичне право, і суб’єктивний юридичний обов’язок мають
свою структуру.

Структура суб’єктивного права — це його будова, яка виражається у
зв’язку елементів — юридичних можливостей (правомочностей), наданих
суб’єкту.

Суб’єктивне юридичне право Суб’єктивний юридичний обов’язок

– вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права, що
встановлені юридичними нормами для задоволення його інтересів і
забезпечуються державою – вид і міра належної (або необхідної)
поведінки суб’єкта права, що встановлені юридичними нормами для
задоволення інтересів правомочної особи і забезпечуються державою

Носій суб’єктивного юридичного права — правомочний Носій суб’єктивного
юридичного обов’язку — правозобов ‘язаний

Правомочність — складова частина змісту суб’єктивного права, що
становить конкретну юридичну можливість, яка надається правосуб’єктній
особі з метою задоволення її інтересів.

Істотними елементами суб’єктивного права є такі правомочності.

1. Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше:
право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим
суб’єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад, право голосувати,
подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2.  Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання
відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто можливість
зацікавленої особи жадати від зобов’язаного суб’єкта виконання
покладених на нього обов’язків (наприклад, вимагати сплату боргу,
передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3.  Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист,
тобто можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі
порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи. Це право
приводить у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує
свої обов’язки (стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати
незаконно звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням
права-вимагання і найважливішою гарантією виконання певних обов’язків.

Не слід ототожнювати суб’єктивне право і правомочність, оскільки
суб’єктивне право:

а)  може бути до виникнення правомочності, існувати незалежно від його
виконання. Правомочність є наслідком суб’єктивного права. Наприклад,
кожна людина має право на вищу освіту, але не всі молоді люди вчаться,
багато хто працює, у тому числі у фірмах, займаються бізнесом, тощо.
Однак вони не позбавлені права на вищу освіту, хоча й не використовують
його;

б) є ширшим за конкретну правомочність. Суб’єктивне право реалізується
через конкретні правомочності. Наприклад, суб’єктивне право власності
реалізується через три правомочності: право володіння, право
користування, право розпорядження певним майном.

Якщо звернутися до галузевого змісту суб’єктивного права, то можна
виділити низку специфічних правомочностей, які воно містить. Наприклад,
у галузі кримінального права є такі правомочності: давати пояснення за
пред’явленим обвинуваченням; вимагати виконання іншою стороною (органом
дізнання, прокурором, слідчим, судом) відповідного юридичного обов’язку;
скаржитися на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого,
прокурора, суду.

Структура суб’єктивного юридичного обов’язку є зворотним боком
суб’єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:

1)  необхідності зобов’язаного суб’єкта здійснювати певні дії (активні
обов’язки) або утриматися від них (пасивні обов’язки);

2)  необхідності зобов’язаного суб’єкта реагувати на законні вимоги
правомочної сторони (наприклад, обов’язок виконувати умови договору);

3)  необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення
прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови
від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, якщо
суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов’язок боржника платити
неустойку за невиконання умов договору).

/ суб’єктивне юридичне право, і суб’єктивний юридичний обов’язок
об’єднує те, що вони:

–  випливають із юридичних норм; — забезпечуються державою;

–  не безмежні, а існують у певних суворих рамках — це завжди «міра»
поведінки.

Суб’єктивні права і обов’язки перебувають у тісному взаємозв’язку, є
взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдяки їм між їх носіями —
суб’єктами виникає зв’язок, який називається правовідносинами.

Права і обов’язки державних органів та ‘їх посадових осіб як носіїв
спеціальної правосуб’єктності виражаються через їх повноваження.

§ 5. Суб’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин — це суб’єкти права, тобто особи, що мають
правосуб’єктність. Вирази «суб’єкт права» і «особа, що має
правосуб’єктність» збігаються. Правосуб’єктність — одна з обов’язкових
передумов правовідносин.

Щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти повинні пройти два етапи
наділення їх юридичними властивостями:

• набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів
(учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам
щодо правосуб’єктності;

•  набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній
юридичне значущій ситуації — суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові
зв’язки, відносини між суб’єктами.

Суб’єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб’єкти права,
які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах,
виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
повноважень і юридичної відповідальності.

Види суб’єктів правовідносин:

1)  індивідуальні суб’єкти (фізичні особи):

– громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

–  іноземні громадяни;

– особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб’єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

– органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо —
вітчизняні, іноземні, міжнародні);

–  громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо);

– релігійні організації;

3)  держава та її структурні одиниці:

– держава;

– державні утворення (суб’єкти федерації — штати, землі, автономії; в
Україні — Автономна Республіка Крим);

—  адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та
ін.);

4)  соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни
виборчого округу тощо.

§ б. Правосуб’єктність фізичних осіб

Правосуб’єктність фізичних осіб (індивідуальних суб’єктів правовідносин)
— це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками
правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації
прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на
визнання її правосуб’єктності.

В основі визначення природи правосуб’єктності (праводієздат-ності)
фізичної особи лежать два критерії:

–  вікова характеристика (певний вік);

– зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад
правосуб’єктності фізичної особи:

•      правоздатність;

•      дієздатність;

•     деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість)
індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні
юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і
припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний
громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати
права, набувати суб’єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його
правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від
статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання,
причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда
самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і
виконувати) суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести
відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку,
фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що
з’являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і як
правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність
збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково
сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб’єктом конкретних
правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому
Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який
досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим
договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою
діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт
емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за
згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності
такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному
кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

•     обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави
передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ
конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів
інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

•     обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням
суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за
рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і
відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної
дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб
— батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб’єктність —
категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність
правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але
недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені
правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню
повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають
особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види
злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що,
не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними HYPERLINK
“http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l “_ftn2#_ftn2” \o “”
[2] .,

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент
вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати
ними.

Правосуб’єктність фізичних осіб може бути:

загальною спеціальною індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної,
спеціальної та індивідуальної правосуб’єктності.

Правосуб’єктність — юридична передумова для визнання особи носієм
відповідного правового статусу (див. § «Правовий статус особи»).

§ 7. Правосуб’єктність юридичних осіб

Правосуб’єктність юридичних осіб (колективних суб’єктів правовідносин) —
це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій:
державних органів, державних підприємств і установ, громадських
об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, релігійних
організацій та ін.

Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді
HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l
“_ftn3#_ftn3” \o “” [3] . Юридична особа — це не будь-який колективний
суб’єкт, а колективний суб’єкт у певній галузі діяльності —
господарській, соціально-культурній, змістом якої є товарно-грошові
відносини, участь у цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної
особи комерційні і некомерційні організації наділяються за законом.
Ознаки юридичної особи.

1.  Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи
управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій,
закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в
державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і
органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є
єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього
періоду існування).

2.  Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у комерційної
юридичної особи — в її власності), майнова відокремленість від майна її
учасників і фундаторів (самостійний баланс

– кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).

3.  Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з
іншими цілями. Комерційна юридична особа створюється для підприємницької
діяльності.

4.  Можливість виступати в цивільному обороті, набувати права і
виконувати обов’язки від свого імені, тобто не зобов’язана звертатися за
дозволом до вищої інстанції (наприклад, комерційна юридична особа може
здійснювати операції, що не суперечать закону; створювати юридичні
особи; обирати місце розташування).

5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — звертатися з
позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі
зустрічного позову.

6.  Обов’язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно
закріплене за нею за правом власності).

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

•      некомерційні (публічні),

•      комерційні (приватні,).

судами. Це: можливість вибору судців (арбітрів); спрощена процедура
вирішення спору, яка грунтується в цілому на розсуді сторін;
конфіденційність розгляду; спеціалізація арбітражу. Саме тому даній
формі захисту прав і врегулювання економічних спорів віддається перевага
в багатьох економічно розвинутих країнах.

Некомерційні особи — державні організації і установи (парламент, уряд,
суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) —
спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих
потреб: організаційно-управлінських, соціально-культурних,
соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують
мету одержання прибутку як статутного завдання. Зазвичай діяльність
таких організацій фінансується за рахунок державного бюджету (державні
установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок
добровільних внесків і пожертвувань.

До некомерційних юридичних осіб належать споживчі кооперативи,
громадські або релігійні організації, благодійні та інші фонди, а також
інші об’єднання, передбачені законом (див. § «Правосуб’єктність
громадських організацій»).

Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю,
але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких
вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату
на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати
на підвищення якості освіти (придбання приладів, літератури, оплата
праці викладачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо
додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними
стають вже інші пріоритети — цілі комерційного характеру.

Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність
від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування
юридичної особи, яка має некомерційний (публічно-правовий) характер, не
залежить від волі її членів — підпорядкованих і підзвітних осіб.
Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої
влади, навіть якщо всі члени кабінету міністрів підуть у відставку.
Замість кабінету міністрів, який пішов у відставку, буде сформований
новий кабінет. Тобто Некомерційні, публічні організації продовжують
функціонувати як юридичні особи і суб’єкти правовідносин.

Комерційні особи — комерційний банк, приватна фірма, акціонерне
товариство та ін. — спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і
фінансуються насамперед за свій рахунок. Вони переслідують приватні цілі
та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть
припинити своє існування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе
банкрутом).

Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх
представниками, їх воля — воля юридичної особи. Юридичною особою може
бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб’єкт права.

Правосуб’єктність комерційних організацій та їх об’єднань (асоціацій,
корпорацій, консорціумів, концернів та ін.) передбачена законодавством у
вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і
визначається статутними документами, зареєстрованими в установленому
законом порядку. Наприклад, обсяг прав і обов’язків акціонерних
товариств закритого і відкритого типу є різним: акції першого
розповсюджуються шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на
біржах; акції другого розподіляються між засновниками і не можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купуватися і продаватися
на біржах.

Спільним для правосуб’єктності комерційних організацій є те, що вона
ґрунтується на засадах приватного права — диспозитивності і рівності
сторін у цивільно-правових відносинах. Тут Правосуб’єктність однієї
сторони не обмежує правосуб’єктності іншої сторони. Договірні відносини
виникають на основі рівності (автономії) сторін незалежно від їх
статусу. Це відносини між громадянами-власниками, орендарями, фермерами,
громадянами і організаціями, організаціями між собою, в тому числі і
державними, акціонерними, орендними підприємствами і корпораціями,
наприклад, договір між органом внутрішніх справ і громадянином на
охорону квартири. У цих відносинах державний орган виступає як юридична
особа; засновує договірні відносини на принципі диспозитивності (а не
імперативності). У сфері підприємництва діє той же принцип, що й у сфері
регулювання поведінки фізичних осіб і діяльності громадських об’єднань:
«Дозволено все, крім прямо забороненого законом» (загальнодозвільний тип
/режим/ правового регулювання).

Коли ж діяльність комерційної корпорації виходить за рамки товарного
виробництва і обігу і потрапляє у сферу дії публічного права (державна
реєстрація підприємств, стягнення податків та ін.), вступає в дію
принцип «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом»
(спеціально-дозвільний тип /режим/ правового регулювання). У сфері
управління державною власністю відбувається поєднання імперативного і
диспозитивного методів правового регулювання — виникають
адміністративно-правові і цивільно-правові відносини.

Яким є співвідношення правоздатності і дієздатності у юридичної особи?

В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що
правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності
фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і
дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у
фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і
дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і
дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації
суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди
без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність
юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так,
підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний
розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність
юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до
законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі
повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він
дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті
через здійснення всіх не заборонених законом операцій.

Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб’єкта
правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком,
як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у
колективних суб’єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність
правоздатності і дієздатності є винятковою.

§ 8. Компетенція державного органу як вираз його спеціальної
правосуб’єктності

У кожної юридичної особи є два блоки компетенції.

Перший блок складає її правосуб’єктність як юридичної особи —
некомерційної або комерційної (визначається в момент створення і
реєстрації; у комерційної організації вона може бути змінена протягом
діяльності: а) добровільно за її рішенням; б) примусово за рішенням
уповноваженого державного органу).

Другий блок — спеціальна компетенція (лат. competentia – здатність,
відання, належність за правом), яка полягає у праві .в певних межах
провадити професійну діяльність.

Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається
у два способи:

через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть
здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;

через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.

Спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві
провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання
прибутку.

Інша справа — компетенція державного органу: в ній виявляється
спеціальна правосуб’єктність державного органу як колективного суб’єкта
правовідносин. Встановлюючи компетенцію кожного із органів, держава
здійснює не тільки «поділ праці» між ними, а й поділ державно-владних
повноважень.

Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парламенту, органів
суду, міліції, прокуратури та ін.) — це закріплена законом (або іншим
нормативним актом) сукупність його владних повноважень (прав і
обов’язків), юридичної відповідальності і предмета відання HYPERLINK
“http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l “_ftn4#_ftn4” \o “”
[4] .

Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:

Владні повноваження Предмет відання Юридична відповідальність

а) юридичні права для здійснення державних функцій (щодо об’єктів
управління); б) юридичні обов’язки, що на нього покладаються (перед
державою); Тут права — можливості щодо виконання покладених функцій —
збігаються з обов’язками — необхідністю (повинністю) стосовно держави і
зливаються в єдину правову категорію повноважень головний напрямок
діяльності , тобто основне функціональне призначення (наприклад, у
міліції — безліч прав і обов’язків, а предмет відання — охорона
громадського порядку) – настає за результатами роботи, за неналежне
виконання повноважень або перевищення їх обсягу;   разом   з
повноваженнями юридична відповідальність є елементом спеціального
правового статусу державного службовця, зокрема посадової особи

 

Юридичні повноваження (правообов’язки) державного органу або його
посадової особи — вид і захід владного впливу на учасника правових
відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного
соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення
домагань уповноваженого суб’єкта або на винну особу.

Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або
один лише обов’язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державним
органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і
обов’язків припадає на обов’язки, оскільки за їх невиконання настає
притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний
орган і посадові особи мають право вимагати відповідної поведінки від
інших органів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції,
встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні
правообов’язки (поєднання прав і обов’язків) — покладені обов’язки
виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні
повноважень законодавець в одних випадках може перенести центр ваги лише
на права, в інших — лише на обов’язки.

Владні повноваження державного органу виражаються, наприклад, у праві
видавати правові акти — нормативні та індивідуальні, підписувати
цивільно-правові договори, у можливості забезпечувати виконання і
додержання правових актів примусовими засобами (див. § «Державна
служба…» глави «Механізм і апарат держави»).

У правовій державі кожний державний орган і його посадові особи мають
компетенцію, яка визначається в нормативно-правових актах, і зобов’язані
діяти в її межах. Так, компетенція глави держави, вищих органів влади і
управління визначається конституцією, а інших державних органів —
законами і положеннями про ці органи.

Компетенція державних органів має спеціальний характер і не є рівною для
всіх органів держави. Порядок встановлення і обсяг компетенції залежать
від того, до якої ланки державного апарату належить державний орган —
законодавчої, виконавчої, судової влади або органів прокуратури та ін.

На відміну від індивідуальних суб’єктів правовий статус колективних
суб’єктів — державних органів як суб’єктів правовідносин обмежується
тими цілями і завданнями, заради яких вони створюються.

Специфіка виконання повноважень державними органами полягає в тому, що
вони діють у підсистемі публічного права (конституційне, адміністративне
право), для якого характерним є імперативний метод — юридичної
субординації і підпорядкованості. З одного боку, це питання компетенції
державних органів і посадових осіб, які мають правомочності на видання в
одно-стороньому порядку індивідуального розпорядження з визначенням прав
і обов’язків підпорядкованих і підзвітних осіб; а з іншого боку —
питання пасивної правосуб’єктності підпорядкованих і підзвітних осіб, їх
обов’язків і відповідальності. Воля підлеглих не є визначальною для
індивідуального акта, що видається.

§ 9. Об’єкти правовідносин

Об’єкти правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу
яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні
юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки.

Розрізняють такі види об’єктів правовідносин:

1)  предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі —
предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі
трудової діяльності. До них належать засоби виробництва, предмети
споживання. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи
(диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна,
дарування, спадкування

– це лише деякі правовідносини, де об’єктом є предмети матеріального
світу;

2)  послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи,
обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення,
підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті
та ін.;

3)  продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва,
літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші
результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом
(наприклад, Закон України «Про авторське право і суміжні права»). З їх
приводу виникають правовідносини у суб’єктів права — громадян, які
відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують
книги, комп’ютерні програми тощо. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта
духовний, інтелектуальний;

4) особисті немайнові блага — життя, здоров’я, честь, гідність, право на
освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом
школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між
громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію
виникають правовідносини, їх об’єкт — здоров’я громадянина; у будинку
відпочинку об’єктом правовідносин є відпочинок власника путівки тощо.

Об’єкт правовідносин — це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єкт
права — суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і
вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин — вужче,
конкретніше — частинка суспільних відносин, елемент (одиниця
загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані
суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Людина не може бути
об’єктом правовідносин.

§ 10. Види правовідносин

Види правовідносин за функціями права:  

регулятивні охоронні  

— виникають із фактів правомірної поведінки суб’єкта, тобто такої
поведінки, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових,
сімейних та інших правовідносин). Як правило, вони можливі за наявності
норм права та юридичного факту, а також можуть виникати на основі
договору між сторонами – виникають із фактів неправомірної поведінки
суб’єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції держави
(кримінальні, адміністративні правовідносини) . Вони пов’язані з
виникненням і здійсненням юридичної відповідальності, передбаченої в
санкції охоронної норми  

Види правовідносин за характером обов’язку:

активного типу пасивного типу

обов’язок здійснити певні дії на користь іншої сторони обов’язок
утриматися від небажаних для іншої сторони дій

Складні правовідносини можуть бути змішаними: тут поєднуються
правовідносини пасивного і активного типу, відносні і абсолютні.

Види правовідносин за ступенем визначеності суб’єктів:

абсолютні відносні

визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, а всі інші
зобов’язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів
(відносини власності: точно визначений власник, а всі інші зобов’язані
не заважати йому здійснювати свої права; відносини, пов’язані з
реалізацією політичних свобод /свобода слова, зборів, друку/:
недопущення державою перешкод їх законному здійсненню; відносини
авторства та ін.) точно визначені права і обов’язки всіх учасників, як
таких, що наділені правом (правомочних), так і право-зобов’язаних
(покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент; будь-яке
цивільно-правове зобов’язання, що виникає із договорів, із заподіяння
шкоди)

Види правовідносин за галузями права:

–  конституційно-правові (відносини громадянства);

– адміністративно-правові (відносини, пов’язані зі стягненням і сплатою
податків);

—  цивільно-правові (відносини куттівлі-продажу речі або цінних
паперів);

— трудові (відносини за трудовим договором) та ін.

 

Види правовідносин за субординацією в правовому регулюванні:

матеріально-правові процесуально-правові

— виникають на основі норм матеріального права: адміністративно-правові,
цивільно-правові, кримінально-правові та ін. – виникають на основі норм
процесуального права і похідні від норм матеріального права:
адміністративно-процесуальні, цивільні процесуальні,
кримінально-процесуальні та ін.

Процесуально-регулятивні (процес укладання договору)
Процесуально-охоронні (кримінальне провадження) — типові правовідносини,
пов’язані з реалізацією юридичної відповідальності

Види правовідносин за суб’єктами:

•  між суб’єктами федерації (у федеративній державі);

•  між громадянами держави;

•  між громадянином і державою;

•  між юридичною особою — суб’єктом приватного права і державним
органом;

•  між державними органами;

•  між органом держави і службовими особами, у рамках яких вони
зобов’язані виконувати розпорядження керівника даного органу, та ін.

Види правовідносин за кількістю суб’єктів:

•  прості — не поділені на складові частини (як правило, між двома
суб’єктами);

•  складні — містять у собі систему самостійних правовідносин (як
правило, між трьома і більше суб’єктами).

Види правовідносин за розподілом прав і обов’язків між суб’єктами:

•  односторонні — кожна із сторін має або права, або обов’язки (договір
дарування, договір позики);

•  двосторонні — кожна із сторін має як права, так і обов’язки (договір
купівлі-продажу).

Види правовідносин за волевиявленням сторін:

•  договірні — виявляється воля як правомочної, так і зобов’язаної
сторін. Мають місце головним чином у сфері приватного права
(горизонтальні правовідносини);

• управлінські — досить виявлення волі лише правомочної сторони. Мають
місце головним чином у сфері публічного права (вертикальні
правовідносини).

Останнім часом стали відрізняти комплексні правовідносини—у
підприємницькому праві, в яких поєднуються засади публічного і
приватного права (горизонтально-вертикальні правовідносини).

Види правовідносин за строком дії:

•  короткочасні;

•  довгочасні.

§11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад

Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права пов’язують
виникнення, зміну або припинення правовідносин.

За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі.

Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм
права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив
у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання
певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права.

Функції юридичних фактів:

•  функція залучення суб’єкта права до правовідносин;

•  функція породження правосуб’єктності, її набуття або виникнення
(наприклад, з народженням дитини виникає громадянство; для створення
підприємства необхідна реєстрація).

Отже, юридичні факти не тільки служать підставою для виникнення, зміни і
припинення конкретних правовідносин, а й цілеспрямований рух останніх є
головним наслідком юридичних фактів.

Юридичні факти класифікуються за різними підставами.

Види юридичних фактів за юридичними наслідками:

правоутворюючі правозмінюючі правоприпиняючі

– юридичні факти, з якими норми права пов’язує виникнення   
правовідносин (наприклад, наказ ректора про зачислення абітурієнта К. до
вузу) – юридичні факти, з якими норми права пов’язує зміна
правовідносин (наприклад, наказ ректора про переведення студента К. з
очної на заочну форму навчання) – юридичні факти, з якими норми права
пов’язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу
студенту К. диплома про закінчення вузу)

Слід зважити на те, що один і той самий юридичний факт може бути
правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпи-няючим для суб’єктів, які є
сторонами у правовідносинах. Так, факт смерті громадянина — обставина,
що припиняє правовідносини між померлим і його дружиною, дітьми.
Одночасно це є і правоутворюючим фактом, тому що після закінчення
певного строку з дня смерті громадянина виникають правовідносини,
пов’язані з реалізацією права дружини, дітей на спадщину.

Види юридичних фактів за вольовою ознакою:

ДІЇ події

— вольова поведінка суб’єктів права, з якою пов’язані виникнення, зміна
та припинення правовідносин (наприклад, угода, постанова слідчого,
рішення суду) – юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються
поза волею людей (наприклад, природне стихійне явище, смерть)

обставини

– складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події
(наприклад, безвісна” відсутність, місце проживання, недієздатність), їх
використання об’єктивно необхідне в трудовому, сімейному, кримінальному
праві та ін.

Дії  

правомірні неправомірні  

– відповідають вимогам норм права (договір) – не відповідають вимогам
норм права (правопорушення)  

Правомірні дії  

юридичні акти юридичні вчинки  

— дії, пов ‘язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром
досягти певного юридичного наслідку (наприклад, звернення громадянина з
заявою до державного органу про прописку) – дії, що не пов’язані зі
вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від їх наміру
спричиняють юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує у разі
народження дітей всі юридичні обов’язки, пов’язані з утриманням і
вихованням дітей)  

 

 

 

Неправомірні дії

злочини проступки

– передбачені законом суспільне небезпечні винні діяння (дії або
бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством, кримінальну
відповідальність. Злочин відрізняється від проступку більшим ступенем
суспільної небезпечності – один із видів правопорушень, який полягає у
винній дії або бездіяльності, що спричиняють за чинним законодавством,
дисциплінарну чи адміністративну відповідальність. Проступок
відрізняється від злочину меншим ступенем суспільної небезпечності

(див. главу «Правова і правомірна поведінка. Правопорушення і юридична
відповідальність»).

Події  

абсолютні відносні  

(наприклад, смерть людини породжує наслідки: майно переходить до
дружини, дітей, тобто виникають спадкоємні правовідносини, змінюється
склад учасників правовідносин, суб’єктом яких був померлий) (наприклад,
смерть застрахованої особи в результаті вбивства спричиняє наслідки
незалежно від того, з якої причини відбулося позбавлення життя —
виплачується страхова премія сім’ї; у спадкоємців убитого виникають
правовідносини з органом страхування)  

Види юридичних фактів за складом:

прості складні (фактичні склади)

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків
потрібен не один юридичний факт, а сукупність фактів. Сукупність
юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків,
передбачених нормою права (виникнення, зміна або припинення
правовідносин), називається фактичним (юридичним) складом.

Приклад. Для зачислення до вищого навчального закладу необхідні:
загальна середня освіта, підкріплена документом; успішна здача вступних
іспитів; документ, що свідчить про внесення певною суми за навчання
(якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зачислення до
вузу.

Фактичні склади

прості складні

– включають факти, що належать до тієї ж самої галузі законодавства.
Наприклад, для укладення шлюбу необхідна сукупність фактів: взаємна
згода осіб, що вступають до шлюбу; досягнення ними шлюбного віку;
відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах РАГСу шлюбу;
відсутність між ними родинних відносин, дієздатність осіб, що вступають
до шлюбу. Всі ці факти передбачені однією галуззю законодавства —
шлюбно-сімейним – включають факти, що належать до різних галузей
законодавства. Наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише
за наявності трьох фактів: досягнення встановленого законом віку,
наявності виробничого стажу, рішення органу соціального забезпечення про
нарахування пенсії. Тут досягнення встановленого законом віку та
наявність необхідного виробничого стажу передбачені нормами трудового
законодавства, а рішення органу соціального забезпечення — це сфера
адміністративного законодавства

Фактичний склад не слід плутати з подіями — складними юридичними
фактами.

§12. Презумпції

У правовій дійсності є феномен, який, не будучи юридичним фактом, може
породжувати правовідносини. Це — презумпція.

Види презумпцій за фактом правового закріплення:

фактичні (загальножиттєві) законні

– правдоподібне знання про розвиток природи, суспільства, мислення;
можуть використовуватися суб’єктами судової, слідчої діяльності без
звернення до доказів – певний логічний засіб, який використовується у
судовому процесі внаслідок того, що він передбачений законом або
випливає із його змісту

У законі не виражені і юридичного значення не мають У законі виражені і
мають юридичне значення

Ми ведемо мову про законні презумпції.

Презумпція (лат. praesumptio — припущення) — закріплене в законі
припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне
значення.

Презумпції — важливий і досить гнучкий інструмент регулювання
правовідносин, завдяки якому зникають сумніви в існуванні певного
юридичного факту, оскільки в них:

–  відображаються вихідні, принципові засади прав;

–  закладений механізм реалізації цих засад. Законні презумпції бувають
двох видів:

•  неспростовні презумпції — не потребують доведення, тому що не
підлягають сумніву;

•  спростовні презумпції — можуть бути спростовані в результаті
встановлення іншого щодо цих фактів, (див. ще про презумпції у §
«Основні стадії застосування норм права»).

Види презумпцій за субординацією в правовому регулюванні та і’х риси:

матеріально-правові процесуально-правові

– містять правоположення про наявність (відсутність) певного юридичного
факту при існуванні інших фактів, які можуть мати відношення до іншого
суб’єкта даних правовідносин або неозначеного кола осіб – виключають
необхідність доказів для винесення рішення або вказують на суб’єкта, на
якого покладається тягар доведення під час розгляду юридичної справи,
чим встановлюється порядок застосування норм процесуального права

– служать передумовою для іс-   – мають передумовою матері-нування
процесуальної презумп- ально-правову презумпцію ції

– вступають у дію лише за доведеності умов їх застосування — завжди
випливають із правової норми і розподіляють тягар доведення суворо
визначено, а не приблизно

– завжди можуть бути спростовані через доказ про відсутність фактів, за
наявності яких вони застосовуються – не можуть бути спростовані, якщо
матеріально-правова презумпція є незаперечною

Слід зважити на те, що в більшості правових норм матеріальні і
процесуальні види презумпцій тісно переплітаються.

Кожна галузь права має чималий «набір» презумпцій. Наприклад, у
Цивільному кодексі України закріплено таку презумпцію, як презумпція
вини. Вина визнається обов’язковою умовою для застосування заходів
цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань
або у разі заподіяння шкоди. Правда, із презумпції вини є винятки. І все
ж таки загальним правилом у країнах континентальної Європи є таке:
неодмінною передумовою договірної відповідальності є вина боржника.

Іншим прикладом презумпції може бути закріплена в Цивільному кодексі
Російської Федерації презумпція розумності і добросовісності учасників
цивільних правовідносин (ч. З ст. 10). Це означає, що: 1) операції
юридичної особи, які виходять за межі її правоздатності, визнаються
недійсними; 2) учасник цивільних Правовідносин визнається добросовісним,
а доводити його недобросовісність має той, хто з такими діями пов’язує
певні юридичні наслідки.

Щоб не виникало потреби у розширювальному тлумаченні презумпцій –ні
судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в законах і
чітко формулюватися.

§ 13. Правовідносини, що виникають при виконанні обов’язків

Правовідносини органів внутрішніх справ та їх співробітників виникають,
як правило, в галузі публічного права, тобто є субординаційними
відносинами (влада — підвладність) — відносинами по вертикалі.

Правовідносини органів внутрішніх справ за сферою поширення можна
поділити на дві категорії:

•  зовнішні;

•  внутрішні.

Зовнішні правовідносини — це відносини між органами внутрішніх справ і
громадянами, організаціями, підприємствами, установами, які виникають у
ході забезпечення громадського порядку і безпеки особи, суспільства,
держави.

Внутрішні правовідносини — це відносини усередині системи органів
внутрішніх справ між: а) службами і підрозділами різних рівнів; б) між
ними і вищими посадовими особами; в) по лінії «начальник — підлеглий» у
службі, підрозділі.

Органи внутрішніх справ можуть вступати й у нетипові для них
правовідносини. Вони виникають між несупідрядними органами і мають, як
правило, договірний характер.

Нетипові правовідносини органів внутрішніх справ, що виникають у
результаті договору:

–  договори на охорону об’єктів підрозділами позавідомчої охорони МВС;

– договори на супровід;

–  договори на організацію охорони громадського порядку на комерційній
основі при проведенні масових заходів;

– договори, пов’язані з реалізацією права засуджених на свободу
віросповідання в місцях виконання покарання у виді позбавлення волі та
ін.

Види правовідносин у діяльності органів внутрішніх справ за галузями
права:

–  конституційно-правові;

– адміністративні правові;

– адміністративно-процесуальні;

–  кримінально-правові;

—  кримінально-процесуальні;

— кримінально-виконавчі;

—  цивільно-правові;

–  цивільні процесуальні та ін.

Види правовідносин у діяльності органів внутрішніх справ за функціями
права:

охоронні — основні; регулятивні.

Суб’єкти правовідносин системи органів МВС:

•  органи внутрішніх справ у цілому;

• органи міліції як складова частина органів внутрішніх справ;

•  інші структурні підрозділи органів внутрішніх справ;

•  окремі посадові особи органів внутрішніх справ. Компетенція органів
внутрішніх справ включає:

1. Повноваження (правообов’язки):

а) забезпечення особистої безпеки громадян;

б) попередження і припинення злочинів та адміністративних правопорушень;

в) розкриття злочинів;

г) охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки,
надання допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам,
організаціям і громадським об’єднанням у здійсненні їх законних прав і
інтересів.

2.  Предмет відання — головний напрямок діяльності, тобто основне
функціональне призначення (наприклад, у міліції це охорона громадського
порядку).

3. Відповідальність за результати своєї роботи. Діяльність органів
внутрішніх справ визначається законами

та іншими нормативно-правовими актами.

Об’єкти правовідносин системи органів МВС — діяльність (поведінка)
учасників правовідносин:

а) адміністративно-правових відносин — поведінка громадянина і
конкретного співробітника міліції;

б)  кримінально-процесуальних відносин — поведінка учасників
кримінального судочинства;

в)  цивільно-правових відносин, низки адміністративно-правових відносин
(організаційно-майнових) — поведінка учасників цих відносин і майно.

Юридичні факти можуть бути класифіковані залежно від правовідносин, в
які вступає співробітник органів внутрішніх справ.

Загальні правовідносини органів внутрішніх справ та їх співробітників
виникають, змінюються і припиняються на підставі їх компетенції,
визначеної нормативно-правовими актами (організація охорони громадського
порядку, охорона безпеки, боротьба зі злочинністю, організація роботи
особового складу та ін.).

Юридичними фактами в процесі загальних відносин є:

1) заяви, повідомлення, скарги громадян, організацій у зв’язку з
правопорушеннями, що готуються або вже вчинені, які органи внутрішніх
справ та їх співробітники зобов’язані вирішити і за наявності законних
підстав задовольнити інтереси заявників;

2) звернення громадян до співробітників органів внутрішніх справ при
реалізації ними своїх прав або виконанні обов’язків, наприклад, при
одержанні паспорта, дозволу на прописку, на виїзд у прикордонну зону, на
придбання зброї;

3)  виявлення або встановлення фактів правопорушень (злочинів,
проступків) і осіб, що їх вчинили;

4) договори, які укладають органи внутрішніх справ.

 

HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l
“_ftnref1#_ftnref1” \o “” [1] Про правомочність див. § «Компетенція
державних органів», про юридичну відповідальність — главу «Юридична
відповідальність».

HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l
“_ftnref2#_ftnref2” \o “” [2] В ряді країн нижня границя кримінальної
дієздатності є високою (16—17 років), в інших — низькою (8-9 років).

HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l
“_ftnref3#_ftnref3” \o “” [3] Третейський суд — одна з форм судового
захисту прав громадян і організацій, альтернативний засіб вирішення
спорів. Відповідно до ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України
третейські суди, поряд з арбітражним судом, правомочні розглядати
будь-які економічні спори, підвідомчі арбітражному суду, за винятком
спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при
укладанні, зміні і виконанні господарських договорів, пов’язаних із
задоволенням державних потреб. Крім того, третейському суду також не
підвідомчі справи про банкрутство. Як процесуальна форма, третейський
суд має цілу низку переваг у порівнянні з державними

HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml” \l
“_ftnref4#_ftnref4” \o “” [4] Інакше: предмет діяльності,
функціональне призначення.

1.2.2. Склад та види правопорушень (ПРАВОВА І ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА.
ПРАВОПОРУШЕННЯ)

§ 1. Поняття, ознаки і види правової поведінки

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність)
свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і
спричиняє юридичні наслідки.

Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма
вияву свободи особи.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1)  має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка)
або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані
суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2)  має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія
безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як
правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень,
суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб’єкта;

3)  має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин
і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати
своїми вчинками;

4)  регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових
актів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або
передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це
відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5)  має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з:
а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей,
задоволення потреб, зазнання певних втрат); б) реакцією держави на
результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних
дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі
дії).

Види правової поведінки:

правомірна неправомірна (протиправна) — правопорушення зловживання
правом

– соціальне корисна, відповідає нормам права – соціальне шкідлива,     
суперечить нормам права – відповідає нормам права, але є
соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права,
такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт,
об’єктивна сторона) називають складом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

– фізичною (діяльність); — усною (вербальною);

–  письмовою (документальною).

§ 2. Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки

Правомірна поведінка — цесуспільно корисна правова поведінка особи (дія
або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і
охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує
організованість і гармонійність громадського життя, стійкий
правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій
держави і суспільства, задоволення інтересів суб’єктів права;

2)  втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;

3)  має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії
або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права —
додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування
(посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти,
юридичні вчинки;

4)  гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка завжди містить два моменти:

—  інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні
права і обов’язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного
механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне
практичне використання його громадянами;

—  поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх
юридичних прав і обов’язків.

Слід зважити на те, що правомірна поведінка складається із елементів —
правомірних вчинків, тобто таких, що мають суспіль-но корисний характер.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і
корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед
суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і
юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра
правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна
поведінка виступає як загальна форма реалізації суб’єктивних юридичних
прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через
правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його
життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві
правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Причини нестабільності правомірної поведінки в нашому суспільстві.

1.  Економічні — процес руйнування старого господарського організму
(нежиттєздатного, але все-таки цілісного) значно випереджає становлення
української економіки як саморегульованої системи виробничих зв’язків і
матеріальних можливостей виробництва — на основі економічної волі.
Громадяни позбавилися звичних умов трудової діяльності і через
неможливість і нездатність (економічна неграмотність і небажання брати
на себе яку-небудь відповідальність) не можуть швидко адаптуватися до
нової економічної обстановки, виникли невдоволення, апатія,
агресивність, невпевненість у завтрашньому дні, балансування поведінки
на межі між правомірною і неправомірною.

2.  Соціальні — соціальна напруженість як результат ослаблення
соціальної відповідальності держави і неврівноваженості соціальної
політики. Нерегулярною оплатою праці, підвищенням плати за комунальні
послуги, низьким рівнем соціального забезпечення (за наявності інфляції)
держава вільно або мимоволі провокує (незалежно від
соціально-психологічної нестійкості особи) нестабільність правомірної
поведінки.

3.  Політичні — розпад СРСР, скасування однопартійної системи,
утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труднощі формування
політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість
демократичних громадських сил до швидких історичних перетворень,
відсутність прагматичної демократичної ідеології і політики для
перехідного періоду. Це привело до політичної хиткості суспільства, яка
спричинила й нестабільність правомірної поведінки громадян.

4.  Ідеологічні — падіння колишніх ідеалів, низький рівень
правосвідомості як наслідок руйнування системи правового виховання, що
існувала раніше, і лише започатковане формування нової. Правосвідомість
громадянина виявилася непідготовленою до зняття криміналу з багатьох
діянь, що вважалися раніше злочинними (спекуляція товарами,
приватнопідприємницька діяльність, комерційне посередництво та ін.), і
одночасного вступу в дію принципу «дозволено все, що не заборонено
законом». Свободу вибору громадянин сприйняв як вседозволеність. Межа
між правомірною і неправомірною поведінкою була стерта.

5.  Юридичні:

а) в галузі правотворчості — відсутність послідовності, логічності в
прийнятих законах і підзаконних актах, їх суперечливість підривають віру
в якість законів, служать підставою для правового нігілізму (наприклад,
нормативні акти про податки є неконкретними, неповними, казуїстичними);

б)  в галузі правоохоронної діяльності — слабке розкриття злочинності,
корумпованість створюють умови для можливості обійти закон, породжують
хиткість правомірної поведінки.

Щоб правомірна поведінка перетворилася на норму життя для переважної
більшості населення, необхідні розвинута економіка, достатня для
задоволення життєвих запитів громадян, стабільний демократичний
політичний режим, додержання законності всіма посадовими особами і
громадянами, високий рівень правової культури.

§ 3. Склад і види правомірної поведінки

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає
розпорядженням права.

Склад правомірної поведінки

Суб’єктивна сторона Суб’єкт Об’єкт Об’єктивна сторона

суб ‘ єкти права: фізичні та   юридичні особи, які визнані дієздатними і
делікто-здатними, тобто   здатними здійснювати свої   права   і
обов’язки та нести юридичну відповідальність – внутрішнє ставлення
(зацікавленість, байдужість) суб’єкта права до своєї діяльності та її
результатів, визначення якості ВЧИНКІВ, 3 ЯКИХ складається поведінка, їх
оцінка – явища нав-колишнього середовища, на які спрямовані правомірні
вчинки: матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини –
зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх
корисні результати; причинний зв’язок між діяннями та їх наслідками

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види
правомірної поведінки:

Належна                                       Можлива

(соціальне необхідна)                  (соціальна допустима):

(захист батьківщини, виконай- — бажана (участь у виборах, ня трудових
обов’язків, додер- оскарження неправомірних дій жання правил дорожнього
руху посадових осіб, вступ до шлюбу); та ін.)  — небажана (розлучення,

страйк та ін.).

— Закріплюється в імператив- — Закріплюється, як правило, у них нормах
як обоє ‘язки та за- диспозитивних нормах як права безпечується, крім як
в інші спо- суб’єкта, а не як його обов’язок, державним
примусом.         ки, реалізується відповідно до його волі (інтересу) і
забезпечується державою.

За об’єктивною стороною правомірна поведінка виражається в:

— дії;

– бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної
(законослухняної) поведінки:

•      активну;

•      звичайну (звичну);

•      пасивну (конформістську — її різновид);

•      маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб,
пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках
правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а
іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної
поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу
діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала
звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність
здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини
звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб’єктом належних
йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція
призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької,
яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять
інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується
«проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи.
Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій
у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною,
не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності
(наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього
зайшов контролер).

§ 4. Поняття і ознаки правопорушення

Правопорушення –це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне
(протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи,
яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам
права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб’єкта; являє собою
порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання
обов’язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта
застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2)  є суспільна шкідливим HYPERLINK
“http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml” \l “_ftn1#_ftn1” \o “”
[1] (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя
людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність
(злочин) — основна об’єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку
від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні
суб’єктивних юридичних прав і обов’язків або перешкоді їх виконанню,
матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або
моральних збитків;

3)  виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій,
наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в
безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися,
не визнаються чинним законодавством об’єктом переслідування. Практика
переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного
режиму в державі;

4)  має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення
правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під
контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і
добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою
діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі
наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння
деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не
вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія,
яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів
людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і
державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого
діяння і його наслідків HYPERLINK
“http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml” \l “_ftn2#_ftn2” \o “”
[2] . Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь
(ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника
заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді
позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.
Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити
правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як
правопорушення.

§ 5. Склад правопорушення

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки,
необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Склад правопорушення:

суб’єкт суб’єктивна сторона об’єкт об’єктивна сторона

Суб’єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти
деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік
настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що
визначено в окремих галузях законодавства.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення
виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи,
адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках,
встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил
пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення
законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінального злочину. Ним може
бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка
виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і
повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі
спеціальним суб’єктом правопорушення. Вона може виступати суб’єктом
матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що
інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння
певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає
юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків,
заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної
відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК
України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки,
завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної
особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не
встановлений законом.

Суб’єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які
характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею
протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив,
мета правопорушення. Обов’язковою серед них є вина — безпосередній вияв
психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її
негативних наслідків

Вина виражається у формі умислу чи необережності:

умисел: необережність:

прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання
настання шкідливих або небезпечних наслідків

непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне
ставлення до настання можливих негативних наслідків протиправна
самовпевненість -усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний
розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам

протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та
небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та
посадового становища можна і треба було передбачити

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета
(наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при
кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об’єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо:
власність, життя, здоров’я громадян, суспільний порядок, суспільні
відносини, що захищаються нормами права

Об’єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що
характеризують дане правопорушення:

протиправне діяння шкідливий результат, що спричинився
причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості,
легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.

§ 6. Види правопорушень. Правопорушність

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації
правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем
суспільної небезпечності (шкідливості), за об’єктами посягання, за
суб’єктами, за поширеністю, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної
сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості)

Проступок Злочини

— відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності –
відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної
небезпечності

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що
завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення
правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки
можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні,
цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди
порядку організації і діяльності органів влади і управління,
конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу
злочину.

Дисциплінарні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем,
студентом виробничих, службових, військових або учбових обов’язків,
порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової
дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ,
організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на
суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і
охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що
заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності
державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний
або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та
інших галузей права і не пов’язані з виконанням службових обов’язків
(наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне
використання спеціальних технічних засобів негласного одержання
інформації; останнім часом — порушення митних правил: недоставлення в
митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного
забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів
без дозволу митниці, порушення зобов’язань щодо транзиту).

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільне небезпечні
протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів
податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична
відповідальність.

Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які
полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну
підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і
особистих немайнових відносин, що складаються між суб’єктами права і
становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад,
невиконання зобов’язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток,
що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного,
фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки
не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова
відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний)
характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

— договірні правопорушення — пов’язані з порушенням зобов’язань сторін
цивільно-правового договору;

— позадоговірні правопорушення — пов’язані з недодержанням або
невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди
або суб’єктивно-випадкову поведінку, об’єктивно-випадкову дію
непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій —
рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні
на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність,
особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а
так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним
законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство
людини).

Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним
законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві,
але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не
може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом
як наслідок цього передбачена судимість.

Правопорушення за сферами громадського життя:

у сфері соціально-економічних відносин у суспільно-політичній сфері у
сфері побуту і дозвілля

Правопорушення за колом осіб:

особисті

групові (колективні)

Груповими називаються правопорушення, вчинені об’єднанням дій членів
групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей
і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення.

Міжнародні правопорушення — це дії або бездіяльність суб’єктів
міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права
або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі
суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Міжнародні правопорушення

міжнародні делікти (проступки) міжнародні злочини

(наприклад, порушення торгових зобов’язань) (наприклад, работоргівля,
піратство, міжнародний тероризм та ін.)

У кожному із видів правопорушень можливі:

— рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування
примусового заходу за перше правопорушення;

– повторність –    вчинення нового правопорушення до застосування
примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання,
після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі).
Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне
впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і
тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Причини правопорушень:

1)  фактори суб’єктивного характеру — низький рівень правової культури,
правовий нігілізм, омани в ціннісній орієнтації особи в умовах розвитку
ринкових відносин (наприклад, кримі-налізація економіки, що
продовжується, збільшення кількості збройних нападів на банкірів,
підприємців і об’єкти охорони);

2)  конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи,
хиткість соціального становища, розбіжності рівня розвитку продуктивних
сил і потреб суспільства;

3) недоліки в правотворчості і правозастосуванні: суперечності
нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, слабка діяльність
правоохоронних органів та ін. (наприклад, рівне ставлення до всіх видів
власності вимагає вживання рівних заходів їхнього захисту), (див.
докладніше в § «Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної
поведінки»).

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо
правопорушення — це соціальне значущий акт індивідуальної поведінки, що
включає в себе, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні,
психологічні характеристики, то правопорушність — соціальне явище, яке
являє собою систему (сукупність) конкретних правопорушень. Це один із
видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку,
пов’язаного з ним прогресу або регресу виробництва і обумовленого ними
розузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і
соціальними засобами їх задоволення, так само як і розузгодження статусу
індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність
(розузгодження) соціального статусу індивіда обумовлює замах на існуючий
суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб
«зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи
найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної
робочої сили не дозволяє їм задовольнити свої потреби, сформовані
суспільством).

Суспільство, побудоване на товарно-ринкових відносинах, може утримувати
правопорушність в її статичній рівновазі, але не здатне викорінити її.
Одним з найдійовіших засобів утримання правбпорушності в необхідних
рамках є юридична відповідальність

§ 7. Зловживання правом

Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у
використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать
призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству,
державі, окремій особі.

Можна назвати два види зловживання правом:

такі, що не характеризуються явною ІІротиправністю такі, що
характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що належать до
розряду правопорушень

– виражається в соціальне шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка
спирається на належне їй суб’єктивне право – виражається у виході особи
за межі встановленого законом обсягу суб’єктивного права, що спричиняє
перекручення призначення права

Без суб’єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке
суб’єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки
правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, —
це використання суб’єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за
встановлені законом межі дії суб’єктивного права спричиняє певні
юридичні наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними
правоохоронними органами.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим,
аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних
діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву.
Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить
будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових
умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім’ї наймача
жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін.
Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім’ї.

Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема
реєстрація шлюбу без наміру створити сім’ю, а з метою незаконного
придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідка держава провокує
громадян на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата
заробітної плати громадянам з боку держави як носія владних повноважень
спричиняє зловживання правом громадянами в їх трудових,
розрахунково-кредитних, податкових відносинах з державою. Але навіть у
цьому разі зловживання правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно
«обрушується» на державу і завдає шкоди всьому суспільству і конкретному
громадянину, в тому числі тому, хто зловживає правом.

Ознаки зловживання правом такі:

1)  наявність в особи суб’єктивного права;

2) діяльність, спрямована на здійснення цього права;

3)  використання цього права не за його соціальним призначенням, а з
заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

4)  відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх
додержання) або невиконання обов’язків (тобто їх виконання);

5) встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними
органами;

6)  настання юридичних наслідків.

Стримування зловживання правом — це боротьба не з самою поведінкою, а з
конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству і
особі.

Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при
зловживанні правом явно не виражена. Тому деякі вчені не схильні
кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим його не
можна вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є соціальне
корисною. Врешті-решт, зловживання правом — це феномен або правової
поведінки (тут критерієм оцінки є літера закону) або протиправної
поведінки (тут критерієм оцінки є дух права).

Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в суперечності
не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника.
Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути
неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди ним стає.

У разі встановлення факту зловживання правом воно не захищається і не
охороняється. Юридичні наслідки зловживання правом не традиційні: тут
відсутня юридична відповідальність, характерна для правопорушення.

Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки
зловживання правом: визнання їх недійсними (його наслідків), заборона
дій, припинення здійснення суб’єктивного права без його позбавлення
тощо. Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції
всіх державних органів.

Принцип заборони зловживання правом набув спеціального законодавчого
закріплення у деяких країнах (наприклад, у Росії), хоча в законодавчих
актах ще відсутнє поняття «зловживання правом», не названі його ознаки.
Лише у виняткових випадках — за наявності великого ступеня суспільної
небезпечності зловживання правом — законодавець визначає його як
правопорушення, встановлюючи заборонну норму і забезпечуючи її юридичною
санкцією.

HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml” \l
“_ftnref1#_ftnref1” \o “” [1] Враховуються не лише шкідливі наслідки,
які настали, але й ті, які можуть настати. Законним вважається наказ,
який відданий керівником у межах його компетенції з дотриманням належної
форми і не містить розпоряджень чинити протиправні дії. Виконання
наказу, в якому відсутня хоча б одна із зазначених умов, вважається
незаконним, і відповідальність несе як той, хто віддав такий наказ, так
й той, хто його виконав.

HYPERLINK “http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml” \l
“_ftnref2#_ftnref2” \o “” [2] Вщ винних діянь слід відрізняти невинні
діяння, які вчиняються з волі особи та є об’єктивно протиправними Це
діяння, що чиняться під час виконання професійно-службових обов’язків
(наприклад, заподіяння шкоди майну пожежником при гасінні пожежі).

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності
наступними ознаками:

1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4) юридичне карне діяння;

5) наявність причинного зв’язку між протиправними діяннями і наслідками.

Правопорушення – це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне,
винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке
передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична
відповідальність.

1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідливими, оскільки
вони направлені проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної
особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи
юридично закріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі,
державі чи організаціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а
іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи
здоров’я людини, на державну безпеку тощо. В зв’язку із цим кримінальні
злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого законодавства чи
природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони
можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення
правил дорожнього руху, крадіжка, хуліганство). В окремих випадках
правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта
покладаються юридичні обов’язки законом чи договором, а він не виконує
їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небезпека.
Наприклад, на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні
цінності, а він не виконав своїх обов’язків і сталося розкрадання майна.
Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям –
“діяння”.

3) Правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне
діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до
юридичної відповідальності (за виключенням безвинної відповідальності в
цивільному праві). Вина – це психічне відношення особи до своїх
протиправних діянь. Воно має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як
почуття вини).

„?`„?gd®Xi

?

O3/4U?aua°cPe0ido?u uaeuoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe
oeoee

iiiiiiiiiiiiiiiiiiiaiiiiii

?B66

gd®Xi

i

i

iiiiiiiiiiiiiiiiiiaaiiiiii

iiiiiiiiiiiiiiiiaiiiiiiiii

…uuiiuuuuuuu

iiiiiiiiiiiiiiiiiiiaaiiiii

u R iiiiissssssessssykdoe

gd®Xi

.

:R .

0

6

A

gd®Xi

”Oe

gd®Xi

PkdU

i

i

YjY?Y8THiiueeeeeeY iiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiai gd®Xi a a iueYei ” gd®Xi $If ” a gd®Xi a ?????????i?4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону. 5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині. Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні (порушення трудової дисципліни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні. Можуть бути й інші правопорушення залежно від галузей права. 1. Поняття правопорушення і його види У будь-якім суспільстві правопорушення - це соціальний і юридичний антипод правомірної поведінки. Існує безліч різних визначень правопорушення. В узагальненому виді вони зводяться до того, що правопорушення являє собою винне, протиправне, що наносить шкоду суспільству діяння праводієздатної особи чи осіб, що тягне за собою юридичну відповідальність. Правопорушення має ряд дуже характерних ознак і рис, серед яких необхідно виділити наступні. 1. Будь-яке правопорушення - це завжди визначене діяння, що знаходиться під постійним контролем волі і розуму людини. Це вольове, усвідомлене діяння, що виражається в дії чи бездіяльності людини. Не можуть розглядатися як ознаки правопорушення, наприклад, риси характеру, напрям думок чи особисті якості людини. Однак якщо вони виявляються в конкретних протиправних діяннях - діях чи бездіяльності, то в цьому випадку настають юридичні наслідки. Суд не може карати за неугодні пануючим колам судження, за напрям думок, політичні, релігійні чи інші погляди. К. Маркс у зв'язку з цим цілком правильно відзначав, що "закони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а напрям думок діючої особи, - це не що інше, як позитивні санкції беззаконня". Однак суд, виносячи рішення по конкретній справі, може карати і карає за обумовлене тим чи іншим способом думок протиправне діяння. 2. Протиправність - наступна дуже важлива ознака правопорушення. Не всяке діяння - дія чи бездіяльність є правопорушенням. А лише те, що відбувається всупереч правовим велінням, порушує закон. Конкретним виразом протиправності діяння можуть служити або порушення заборони, прямо встановленого в законі чи в будь-якому іншому нормативно-правовому акті, або невиконання зобов'язань, покладених на суб'єктів права законом чи заключеним його основі договором. Так, ст. 309 Цивільного кодексу РФ особливо обмовляє, що "зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання і вимогами закону, інших правових актів, а при відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту чи іншими звичайно представленими вимогами". 3. Одним з найважливіших ознак правопорушення є наявність провини. Державно-правова теорія і практика в Росії й інших країнах виходять з того, що не всяке протиправне діяння варто вважати правопорушенням, а лише те, що відбувається навмисно чи по необережності. Іншими словами, відбувається з вини особи. Провина відображає психічний стан і відношення особи до чиненого ним протиправного діяння - дії чи бездіяльності, а також до виникаючого в результаті такого діяння наслідкам. Вона означає розуміння чи усвідомлення особою протиправності (неприпустимості) своєї поведінки і виникаючих при цьому наслідків. Ось чому не можна вважати правопорушеннями діяння неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом неосудними, навіть якщо вони і суперечать праву, оскільки вони не здатні усвідомлювати і розуміти протиправність своїх дій. Не вважаються правопорушеннями і так звані об'єктивно протиправні діяння, хоча вони відбуваються усвідомлено, з волі особи. Такого роду діяння відбуваються в силу професійних чи службових обов'язків і не містять у собі провини, наприклад, дії пожежника, що заподіяв шкоду майну під час гасіння пожежі, аналогічні дії рятувальника, лікаря. Розрізняють дві форми провини: намір і необережність. Намір припускає, що особа, що зробила протиправне діяння, усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає їх суспільно небезпечні наслідки і бажає (або допускає) їхнього настання. У тому випадку, коли особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер чиненого ним діяння, передбачає можливість і неминучість його шкідливих наслідків і бажає їхнього настання, має місце прямий намір. Якщо ж особа розуміє протиправність свого діяння і його наслідку, але не бажає їхнього настання, хоча і допускає таку можливість чи байдуже відноситься до них, має місце непрямий намір. Необережність як одна з форм провини буває двох видів: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість припускає, що особа передбачає суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, але легковажно розраховує їх уникнути. Недбалість припускає, що особа не передбачає суспільно небезпечних наслідків своїх діянь, але може і повинна їх передбачати. Недбалість указує насамперед на безвідповідальне і зневажливе відношення особи до виконання покладених на нього обов'язків, до інтересів суспільства й іншої особи (осіб). 4. Правопорушення відбувається людьми деліктоздатними, тобто здатними контролювати свою волю і свою поведінку, віддавати звіт у своїх діях, усвідомлювати їхню протиправність і могти нести відповідальність за їхні наслідки. Деліктоздатність визначається в законах і інших нормативно-правових актах. Деліктоздатними визнаються всі осудні особи, що досягли певного віку. Наприклад, у цивільному і карному праві Росії повна деліктоздатність настає з 18 років. У той же час за окремі злочини відповідальність настає з 14 років, за адміністративні провини і порушення трудового права - з 16 років. 5. До основних відмітних ознак правопорушення вітчизняні і зарубіжні юристи відносять наявність шкоди, заподіяного особі чи організації іншою особою чи організацією, і наявність причинного зв'язку між протиправним діянням і заподіяною шкодою. Що стосується наявності шкоди, то не всі автори розділяють цю точку зору. Посилаючись на чинне законодавство, вони цілком резонно зауважують, наприклад, що ряд норм карного і деяких інших галузей права визначають як правопорушення такі дії чи бездіяльність, що із всією імовірністю можуть викликати шкідливі наслідки, але ще не спричинили їх. Як приклад можна послатися на порушення правил техніки безпеки на АЕС, шахтах, заводах, що могли б спричинити за собою трагічні наслідки; на порушення умов праці, вимог санепідемслужб, і т.д., що теж могли б призвести до трагічних наслідків. Зі сказаного випливає, що правопорушеннями варто вважати не тільки такі протиправні діяння, що вже спричинили за собою шкідливі наслідки, але і такі, котрі можуть заподіяти суспільству, особі чи державі шкоду. Заподіяння шкоди має два аспекти - юридичний і фактичний. Юридична сторона полягає в тому, що порушуються суб'єктивні права учасників правовідносин чи створюються такі умови, що перешкоджають виконанню суб'єктами права покладених на них юридичних обов'язків. Фактична ж сторона правопорушення складається в заподіянні учаснику правовідносини матеріального або морального збитку. Матеріальні і нематеріальні інтереси (блага) громадян і їхніх об'єднань рівною мірою захищаються діючим у Росії й інших країнах законодавством. Так, відповідно до Цивільного кодексу РФ, нематеріальні блага (життя, здоров'я, честь, добре ім'я, гідність, ділова й інша репутація і т.д.) захищаються відповідно до дійсного Кодексу й інших законів у випадках і в порядку, ними передбачених, а також у тих випадках і тих межах, у яких використання способів захисту цивільних прав випливає з суті порушеного нематеріального права і характеру наслідків цього порушення (п. 2 ст. 150). Захист матеріальних і нематеріальних благ, що знаходять своє юридичне вираження в цивільних правах фізичних і юридичних осіб, здійснюється, зокрема, шляхом: визнання права; відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право чи створюють загрозу його порушення; визнання оспорюваної угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; стягнення неустойки; компенсації моральної шкоди; припинення чи зміни правовідносини; іншими способами, передбаченими законом (ст. 12 ГК РФ). Коли ми говоримо про таку ознаку правопорушення, як наявність причинного зв'язку між протиправним діянням і заподіяною шкодою, то, по-перше, мова йде про прямий, а не про якийсь інший зв'язок. Шкідливі наслідки повинні бути прямим результатом порушуваних існуюче законодавство дій чи бездіяльності. Ніякі посередні ланки між ними не допускаються; по-друге, мається на увазі, що причинний зв'язок повинен бути не випадковим, а цілком закономірним, що обумовило настання шкідливих наслідків. Названі ознаки правопорушення основні, але аж ніяк не вичерпні. Крім них існують інші, хоча і менш важливі ознаки і риси. Усі вони узагальнюються у виробленому юридичною наукою понятті "склад злочину", за допомогою якого групуються й описуються ознаки останнього за схемою: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторони правопорушення. Об'єктом правопорушення є ті урегульовані й охоронювані правом суспільні відносини, яким протиправними діями чи бездіяльністю заподіюється збиток. Здійснюючи правопорушення, особа наносить певну шкоду не тільки сформованому в суспільстві правопорядку, але і правосвідомості громадян, а також їх суб'єктивним правам. Суб'єктами правопорушення визнаються фізичні і юридичні особи, що володіють здатністю і можливістю нести юридичну відповідальність за свої протиправні діяння (деліктоздатність). Об'єктивна сторона правопорушення являє собою його зовнішню характеристику, зовнішній опис вчиненого особою протиправного діяння. Як елементи, що складають об'єктивну сторону правопорушення, звичайно розглядають: а) саму протиправну дію чи бездіяльність; б) шкоду, заподіяну даною дією чи бездіяльністю для суспільних відносин; в) наявність причинно-наслідкових зв'язків між вчиненим протиправним діянням і шкодою, що наступила; г) час, місце й інші обставини, при яких було зроблено протиправне діяння; д) прийоми і засоби вчинення правопорушення. Суб'єктивна сторона правопорушення вказує на психічний стан особи в момент вчинення ним правопорушення. Зміст її складає одна з форм провини (намір чи необережність) суб'єкта протиправного діяння, що є обов'язковою умовою чи підставою залучення його до юридичної відповідальності. Провина - найважливіша складова частина суб'єктивної сторони правопорушення. У якості її додаткових елементів у науковій і навчальній літературі розглядають мету і мотиви вчинення правопорушення. Їх називають факультативними, іншими словами, не завжди необхідними для визнання того чи іншого діяння правопорушенням елементами. Прикладом використання таких елементів може служити кваліфікація ряду злочинів, чинених в економічній, фінансовій і деяких інших сферах життя суспільства. Зокрема, для кваліфікації по французького карному законодавству вимагання, шантажу, шахрайства і деяких інших злочинів потрібно в обов'язковому порядку встановлення корисливої мети. Для визнання такого, наприклад, протиправного діяння, як обман особи "шляхом використання вигаданого імені чи вигаданої посади чи становища, або шляхом зловживання справжньою посадою чи становищем, або шляхом використання обманних дій", в якості шахрайства потрібно крім усього іншого наявність корисливої мети. Вона полягає в тому, "щоб спонукати цю особу на шкоду собі чи на шкоду третім особам передати кошти, цінності чи яке-небудь майно, зробити послугу чи надати який-небудь документ, що містить зобов'язання чи звільнення від зобов'язання".) Правопорушення класифікуються по різних основах: у залежності від характеру правопорушень, ступеня їхньої шкідливості і небезпеки для суспільних відносин, а також від характеру застосовуваних санкцій за їхнє вчинення. Відповідно до даного критерію всі правопорушення поділяються на злочини і провини. Злочинами називаються заборонені карним законом суспільно небезпечні, винні діяння, що наносять істотну шкоду суспільним відносинам і сформованому в суспільстві правопорядку. За будь-які злочини застосовуються найбільш строгі примусові заходи - кримінально-правові санкції, що встановлюють значні обмеження на поведінку і правовий статус осіб, винних у їхньому здійсненні. За своїм характером злочини завжди є карними правопорушеннями. Державно-правова теорія і практика більшості країн виходять з того, що за межами протиправних діянь, передбачених карним законодавством, правопорушень, кваліфікованих як злочин, немає і не може бути. Провини являють собою винні, протиправні діяння, що характеризуються меншою в порівнянні зі злочинами ступенем суспільної небезпеки і які спричиняють застосування не кримінально-правових санкцій, а заходів адміністративного, дисциплінарного чи цивільно-правового впливу. У залежності від сфери суспільних відносин, яким протиправною поведінкою заподіюється шкода, і в залежності від характеру застосовуваного при цьому стягнення всі провини підрозділяються на адміністративні, дисциплінарні і цивільно-правові (делікти). Особливість адміністративних провин полягає в тому, що вони відбуваються в сфері діяльності виконавчих органів влади держави і за їхнє вчинення передбачається адміністративна відповідальність. Вона може виражатися у винесенні попередження, накладенні штрафу, позбавлення права керування транспортними засобами й ін. Відповідно до російського законодавства, повторність тієї самої адміністративної провини в ряді випадків може викликати "трансформацію" адміністративної відповідальності в карну. Дисциплінарні провини являють собою шкідливі для суспільних відносин протиправні діяння фізичних осіб, спрямовані на порушення внутрішнього розпорядку підприємств, об'єднань і установ, а також на порушення трудової, службової, навчальної, військової й іншої дисципліни. Відповідальність за вчинення дисциплінарних провин передбачається в різних відомчих (статутах, положеннях, інструкціях) і локальних (рішеннях місцевих органів державної влади й ін.), нормативно-правових актах. Установлюються різні заходи адміністративного впливу й у поточному законодавстві. Скажемо, Кодексом законів про працю Російської Федерації передбачаються такі дисциплінарні стягнення за порушення трудової дисципліни, як догана, сувора догана, зауваження, переведення на нижчеоплачувану роботу, звільнення. Цивільно-правові провини розуміються як правопорушення, чинені в сфері майнових і немайнових відносин, що мають інтелектуальну цінність як для конкретних осіб, так і для всього суспільства. Своє зовнішнє вираження цивільні правопорушення знаходять у заподіянні громадянам чи їх організаціям майнової шкоди, невиконанні договірних зобов'язань, поширенні відомостей, що ганьблять честь і гідність громадянина, укладанні незаконних угод, порушенні цивільних прав тих чи інших осіб або організацій. Цивільне право Росії, так само як і інших країнах, установлює, поряд із загальними принципами цивільно-правової відповідальності, конкретні санкції, застосовувані за ті чи інші цивільні правопорушення. Серед них: відшкодування збитків, стягнення неустойки, компенсація моральної шкоди й ін. При цьому в Цивільному кодексі Росії закріплюється принцип, відповідно до якого, зокрема, "сплата неустойки і відшкодування збитків у випадку неналежного виконання зобов'язання не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом чи договором" (п. 1 ст. 396). 2. Соціальні корені (причини) правопорушень Зрозуміти природу і причини правопорушень можна тільки в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження певних суспільних явищ, неоднакових у різних суспільних формаціях. Це зв'язано з необхідністю забезпечення єдиного методологічного підходу в дослідженні причин правопорушень насамперед на загальносоціологічному рівні. Правопорушення, узяті в сукупності на певному відрізку часу й у конкретному суспільстві, завжди відрізняються значною розмаїтістю як по ступені суспільної шкідливості, так і по психологічних, соціальних і юридичних ознаках. І разом з тим у походженні, причинах і подальшій історичній долі вони мають загальні риси, що дає можливість вивчати не тільки окремі види правопорушень, але і всю їхню сукупність, аналізувати причини й умови, що сприяють їх здійсненню, розробляти системи заходів боротьби з ними. При аналізі причин правопорушень потрібно виходити з визнання їхньої соціальної природи. Правопорушення як масове явище появилися лише у певних соціальних умовах - з розколом суспільства на антагоністичні класи, з виникненням держави і права, коли родовий лад перетворився в організацію для грабежу і гноблення сусідів, а його органи зі знарядь народної волі перетворилися в самостійні органи панування і гноблення, спрямовані проти власного народу. Увагу дослідників приваблювала насамперед злочинність у силу широкого поширення і небезпеки для підвалин суспільства, руйнівного впливу на "урегульованість" і "порядок" громадського життя як необхідну форму зміцнення існуючого способу виробництва. Якщо в експлуататорських суспільствах політичні сили, що стоять біля влади, у боротьбі зі злочинністю спиралися насамперед на організовану репресію, якщо їхні ідеологи прагнули сховати зв'язок злочинності з економічними, політичними, ідейними підвалинами суспільства, то передові мислителі минулого намагалися осмислити природу, соціальні корені злочинності, установити наявність зв'язку між злочинністю і сутністю суспільства. Так, Т. Мор і Т. Кампанелла висували і відстоювали концепцію злочинності як явища, породженого суспільством, намагалися розкрити її причини. Варто підкреслити, що, хоча в даний час у рамках загальної теорії держави і права правопорушення як масове явище привертає увагу вчених, понятійний апарат, що дозволяє фіксувати його в теоретичних дослідженнях, ще не вироблений. В. Н. Кудрявцев справедливо відзначає, що якщо стосовно до карних правопорушень затвердилися два поняття - "злочин" як одиничне явище і "злочинність" як масове соціальне явище, то для сукупності правопорушень немає відповідного терміна. Справа не тільки в його відсутності, але й у нерозробленості поняття, що відображає на загальнотеоретичному рівні те масове соціальне явище, що ми фіксуємо як "правопорушення" чи "сукупність правопорушень". Ю. А. Денисов, пропонуючи термін "делікатність", роз'ясняє, що він фіксує безліч актів людської поведінки, поширеність яких грозить дезорганізацією громадського життя. З огляду на, що загальна теорія держави і права досліджує причини правопорушень насамперед у зв'язку з виникненням і розвитком права як форми "урегульованості і порядку" громадського життя, те цілком доцільно ввести в науковий оборот термін "правопорушуваність". Правопорушуваність фіксує не окреме правопорушення, а їхню сукупність, масовість. Це один з видів соціальних відхилень. Їхнє вивчення як суспільних процесів приводить до висновку, що для їхнього розкриття, з погляду виявлення причин, мало обмежитися з'ясуванням психологічних особливостей особистості порушника. Необхідний системний аналіз складної сукупності різних соціальних факторів. При цьому потрібно постійно пам'ятати, що не слід змішувати проблему причин соціальних відхилень із проблемою причин змін у їхньому стані, динаміці чи структурі в часі й у просторі. Причинне пояснення негативних явищ припускає багаторівневий підхід; іншими словами, причини варто розглядати на всіх рівнях у єдності, у сукупності теоретичного аналізу: загального, особливого, одиничного. На загальносоціальному рівні розглядаються в єдності всі наявні фактори дії, на кримінологічному аналізуються категорії окремих правопорушень, на кримінально-правовому досліджуються причини й умови стосовно до конкретного, індивідуального випадку. Аналізуючи правопорушення на загальносоціальному рівні як різновид соціальних відхилень, варто використовувати різні підходи: філософський, соціологічний, психологічний. На філософському рівні формується загальна концепція причин і умов, що породжують соціальні відхилення, що вимагає історико-матеріалістичного розуміння суспільних явищ. Розбіжність між нормою права і поведінкою правопорушника пояснюється розбіжністю, розходженням інтересів і цілей, закріплених у нормі права, з одного боку, і переслідуваних даним суб'єктом – з іншої. У свою чергу розбіжність інтересів обумовлена об'єктивними розходженнями в соціальному стані класів, груп, індивідів, існуючим у суспільстві протиріччями. У кінцевому рахунку, вважає В. С. Афанасьєв, антисоціальна поведінка викликається неминучою суперечливістю соціального розвитку. Сутність суспільних протиріч різна, а часом і діаметрально протилежна в різних суспільно-економічних формаціях. У класичному капіталістичному суспільстві соціальні протиріччя базувалися на основному антагонізмі: між працею і капіталом. Звідси глибина і гострота класових протиріч, високий рівень відхилень від діючих у цьому суспільстві соціальних норм. Сучасне західне суспільство зуміло уникнути кризово-революційного способу їхнього вирішення, але вони залишаються в реальності (досить послатися на боротьбу з наркомафією). Теоретично цікава марксистська позиція по питанню: чи знищує соціалістична революція причини, що породжували правопорушення в умовах буржуазного суспільства. В. И. Ленін у роботі "Держава і революція" писав, що корінна соціальна причина ексцесів, що складаються в порушенні правил співжиття, є експлуатація мас, нестаток і убогість. З її усуненням ексцеси неминуче підуть у минуле, а з їхнім зникненням відімре і держава. Тут варто виділити два моменти: по-перше, зв'язок між відмиранням держави й ексцесів; по-друге, положення про знищення корінної причини ексцесів при соціалізмі. Ясно, що без усунення головної причини ексцесів не має змісту порушувати питання про їхній "викорінювання", "відмирання" і т.д. Ліквідація корінної причини ексцесів при соціалізмі - розколу суспільства на антагоністичні класи - не тотожна зникненню об'єктивних причин узагалі. В. И. Ленін аналізує зовнішні і внутрішні причини неминучості і необхідності існування держави на соціалістичному етапі комуністичної формації, що для нас важливо в зв'язку з відмиранням ексцесів разом з державою. Поки не створене бездержавне суспільство, основний принцип соціалізму "від кожного - по здібностях, кожному - по праці" є найбільш ефективною основою його організації. Відповідно до марксистської точки зору, його дотримання повинне гарантувати кожному члену суспільства одержання тієї частки суспільного багатства, що він створив своєю чесною працею. Однак він не усуває відому несправедливість, що складається в розподілі предметів споживання "по роботі" (а не по потребах). Адже насправді всі люди різні, неоднакові умови їхнього життя: один фізично сильніше, ніж інший, один має дітей, інший немає і т.д. І навіть якщо людина трудиться по здібностях і одержує по праці, те одержувана частка може виявитися нерівною стосовно частки іншого працівника. Це одна з причин можливої розбіжності соціально-економічних інтересів, а часом і появи різного роду корисливих устремлінь, спрямованих на придбання матеріальних благ не у відповідності зі своїми здібностями і з витраченою працею, а за рахунок праці інших членів суспільства. Аналізуючи взаємозв'язок об'єктивних протиріч суспільного розвитку із соціально негативними явищами, Л. И. Спірідонов відзначає, що "відносини між індивідом і суспільством, які припускають товарне виробництво, поки що не виключають можливості розбіжності потреб і інтересів ...загальнонародного колективу з потребами й інтересами окремих людей. Тим самим зберігається можливість негативно відхиленої поведінки людей як форми реалізації різних негативних соціальних явищ". Це зв'язано з дією як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. До них відносяться недостатньо високий рівень культури і свідомості окремих людей, масові явища індивідуалістичної психології; об'єктивні недоліки і труднощі в економіці, побуті й організації громадського життя, а часом і суб'єктивні помилки і недогляди; негативний вплив способу життя окремих категорій громадян, що оживляє міщанські дрібнобуржуазні звички й устремління. Характеризуючи причини правопорушень, слід зазначити, що хоча існування правопорушуваності і зв'язане з деякими особливостями російської дійсності, але вони - наслідок незавершеності перехідного стану суспільства і носять тимчасовий характер. Існування правопорушень об'єктивно неминуче, але це є загасаючою закономірністю антагоністичного прояву протиріч класів між собою, а виникнення на ґрунті подібних умов індивідуалістичних поглядів і спонукань - не органічне і неминуче, а лише побічний і можливий їхній наслідок. Негативні якості, що зберігаються у свідомості частини населення, у кінцевому рахунку зв'язані з історією формування суспільної свідомості у відповідних умовах приватної власності і суспільного поділу праці, що породжували соціальну і матеріальну нерівність, спричиняли незадоволеність, формували в людей почуття самітності, надії тільки на свої сили. У зв'язку з тим що основною оцінкою статусу особистості виступало матеріальне благополуччя, "майновий ценз", розвивалися користь, корисливість і інші подібні їм мотиви поведінки і способи існування. У процесі тривалої еволюції експлуататорського суспільства ці якості стали частиною повсякденної свідомості, закріпилися в традиціях, вдачах, звичках. Воно додавало соціальним, економічним, національним протиріччям антагоністичний характер, невблаганно породжуючи такі форми поведінки, як злочинність, пияцтво, націоналізм і ін. В останні роки погляди і звички, безсумнівно, стали іншими, змінилася і динаміка правопорушень. Однак боротьба з антигромадською поведінкою і тепер зустрічає труднощі. Це зв'язано з тим, що правопорушуваність відступає в сферу свідомості, а отже, сутужніше піддається прогнозуванню й усуненню. Старі елементи не відкидаються відразу, а змінюються поступово, здобуваючи усілякі відтінки. Політика держави спрямована на те, щоб вчасно помічати й усувати виникаючі диспропорції в економіці, протиріччя в соціальних відносинах, вона припускає повсякденну боротьбу з цими організаційними й управлінськими недоліками, що сприяють появі і розвитку соціально відхиленої поведінки. Було б неправильно бачити у всіх виродливих явищах лише "пережитки минулого" у свідомості людей, їхній поведінці. Причини багатьох хвороб варто шукати в сьогоднішній практиці, у реальних труднощах і проблемах розвитку суспільства, у недоліках виховної роботи. Для їхнього усунення насамперед потрібні заходи економічного, організаційного і правового характеру. Філософський підхід пояснює можливість збереження і відтворення індивідуалістичної психології, що зв'язано з відставанням свідомості від суспільного буття, наявністю, а часом і пожвавленням неантагоністичних протиріч у суспільстві, сполучених з виникненням побічних негативних явищ. Соціологічний підхід при дослідженні причин правопорушуваності припускає вивчення соціальних відхилень на більш конкретному рівні. Немаловажним тут представляється вивчення способу життя різних соціальних, професійних, вікових груп населення. Соціологічні і кримінологічні дослідження показують, що деформації в способі життя людини можуть негативно вплинути на її поведінку, а саме: виявитися джерелом конфліктів; викликати відхилення від тих моральних цінностей, що характерні для російського суспільства в цілому; послабити соціальний контроль, що полегшує здійснення антигромадських дій; утруднити реалізацію тих законних можливостей, що відповідають інтересам суб'єкта. У цілому це не означає неминучості поведінки, що відхиляється, але вимагає проведення відповідної профілактичної роботи. Психологічний підхід в аналізі причин правопорушуваності тісно зв'язаний із соціологічним, але не збігається з ним. При всій значимості об'єктивних соціально-економічних умов дуже важливими для формування нормативних установок є психофізичні і біологічні особливості правопорушника. Адже причини правопорушень закладені не тільки в аномаліях громадські життя, але й у недосконалості самої людини. 1.2.3. Поняття та види юридичної відповідальності § 1. Поняття і ознаки юридичної відповідальності Юридична відповідальність — це різновид соціальної відповідальності. В юридичній науці існує двохаспектне розуміння юридичної відповідальності: позитивний (проспективний, або заохочувальний) аспект — передбачає заохочення - за виконання корисних для суспільства та держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (морально свідоме ставлення до виконання обов'язків) негативний (ретроспективний, або охоронний) аспект — передбачає покарання - за правопорушення (юридична характеристика наслідків невиконання обов'язків) Тут йтиметься про юридичну відповідальність негативного (ретроспективного, або охоронного) характеру^. ' Не усі вчені сприймають двоаспектне розуміння юридичної відповідальності. Так, А.С. Шабуров (Росія) вважає, що позитивна відповідальність — явище соціальне, а не правове, оскільки вона не має ознак формальної визначеності, державної примусовості та процесуальної форми реалізації. Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення. Ознаки юридичної відповідальності такі. 1.  Спирається на державний примус у формі каральних і пра-вовідновлюючих (компенсаційних) способів. Державний примус — це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачають державний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державних органів, а цивільне законодавство — можливість добровільного виконання обов'язків (відшкодування заподіяної шкоди). Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус — до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не пов'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.). Разом з тим держава покликана вживати певних заходів примусу до суб'єктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах. 2.  Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення. 3.  Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень. Ахцентуємо увагу на тому, що юридична відповідальність настає за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60 Конституції України). Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик. 4.  Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи. 5.  Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою. Порядок притягнення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані ними процесуальні правовідносини служать формою відносин юридичної відповідальності. § 2. Принципи і функції юридичної відповідальності Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки. У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише за діяння, що є протиправними: 1)  за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості); 2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою. Щодо винності діяння є окремі винятки в цивільному праві, так звана «відповідальність без вини» — обов'язок організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (власники автомобілів, будівництва то що), відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (якщо шкода не виникла внаслідок нездоланної сили або наміру потерпілого). Ці правила визначають цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну як неправомірними, так і правомірними діями. Вони встановлені з метою захисту прав і інтересів особи, яка постраждала від транспортної та іншої діяльності, небезпечної для оточення; 3) за юридичне заборонені діяння, тобто діяння, що суперечать природі права і літері закону; 4)  за власні діяння правопорушника. Юридична відповідальність грунтується на принципах: 1)  законності - полягає у тому, що юридична відповідальність: •     настає за діяння, передбачені законом; застосовується в суворій відповідності з визначеним законом порядком; •     припускає наявність складу правопорушення (тобто наявність протиправного, винного діяння); •     настає лише перед передбаченими законом компетентними органами; •     припускає конституційність закону, що встановлює міру відповідальності. Незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України); 2)  обґрунтованості -виражається в: •     установленні самого факту вчиненого правопорушником протиправного діяння як об'єктивної істини; •     встановленні інших юридичне значущих фактів, пов'язаних з висновками про факт і суб'єкта правопорушення; 3)  доцільності - полягає у відповідності обраного заходу впливу на правопорушника цілям юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права). Цей принцип вимагає: •     індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і властивостей правопорушника як особи відповідальності (ст. 61 Конституції України: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер»); •     пом'якшення і навіть відмова від застосування заходів відповідальності за наявності можливості досягти її мети іншим шляхом; 4)  невідворотності -полягає в: •     неминучості настання відповідальності правопорушника; •     оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення; •     професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохоронних органів; •     ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників; 5)  своєчасності — означає •     можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення. Для адміністративних і дисциплінарних проступків установлений строк давності в кілька місяців, для кримінальних злочинів — від одного року до 10—15 років (залежно від тяжкості злочину і обставин справи). Виконання вироку, що вступив у законну силу, або постанови про накладення адміністративного стягнення також обмежено строком давності. Майнова відповідальність здійснюється в межах строку задавнення позову; 6)  справедливості — виявляється в такому: •     кримінальне покарання не встановлюється за проступки; •     при встановленні заходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська гідність; •     зворотної дії в часі не має закон, що встановлює відповідальність або посилює (але не пом'якшує) її; •     за одне правопорушення встановлюється тільке одне покарання. «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61 Конституції України). Функції юридичної відповідальності: правоохоронна виховна U 8 правовідновлююча (компенсаційна) загальнопревентивна - спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов'язків, властивих цивільній, насамперед, майновій, відповідальності (відновлення майнового права). Правовідновлювючі санкції мають абсолютно визначений характер: розмір заподіяної шкоди може бути точно встановлений незалежно від обставин правопорушення - спрямована на виховання громадян у дусі поважання закону каральна (штрафна) спеціально-превентивна - спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим правопорушенням; притаманна насамперед кримінальній та адміністративній відповідальності, а також цивільній (конфіскація, штраф, відмова в захисті суб'єктивного цивільного права). Каральні санкції мають відносно визначений характер, встановлюють вищу або нижчу межу покарання (стягнення): його призначення залежить від обставин правопорушення, ступеня вини, характеристики особи та інших обставин — спрямована на виховання правопорушника Відповідно до правовідновлючої і каральної (штрафної) функцій виділяють правовідновлюючу і каральну (штрафну) відповідальність. У разі застосування до особи примусових заходів охоронного (карального) характеру діє принцип презумпції невинності, тобто припущення, відповідно до якого обвинувачений вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку. Це важлива конституційна гарантія охорони прав особи, що виключає необгрунтоване обвинувачення і осуд (див. ст. 62 Конституції України). § 3. Види юридичної відповідальності залежно від галузевої структури права Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну. Розглянемо їх за допомогою схеми: Вищи юридичної відповідальності Конституційна (юридична підстава — Конституція) - настає за порушення норм Конституції України. Маючи високий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії. Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до конституційно-правової відповідальності вирішується судом. Матеріальна (юридична підстава — КЗпП) - настає за вчинене майнове правопорушення, шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Захід матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Правозастосовний акт — наказ. Дисциплінарна (юридична підстава -КЗпП) — накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій (особою, що має розпорядчо-дисциплінарну владу над конкретним працівником) внаслідок вчинення дисциплінарних проступків: 1) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку; 2) в порядку підпорядкованості; 3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень.     Реалізується виключно в рамках службової підпорядкованості . Засоби дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посаді, звільнення. Правозастосовний акт — наказ. Адміністративна (юридична підстава — КпАП) - накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління (органами так званої адміністративної юрисдикції) до осіб, що не підпорядковані їм по службі. Заходи адміністративної відповідальності — попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) і т.ін. Правозастосовний акт — рішення. Цивільна (юридична підстава - цпк) - настає з моменту правопорушення — невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди (цивільно-правової проступку) або здоров'ю чи майну особи, її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування примусових заходів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин. Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до цивільно-правової відповідальності вирішується судом, арбітражним судом або адміністративними органами держави за заявою учасника правовідносини або потерплого. Заходи цивільно-правової відповідальності — відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші міри, які полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Правозастосовний акт — постанова. Кримінальна (юридична підстава -КПК) - настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в КК кодексі, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності — жорсткі заходи кримінального покарання, які впливають на особу винного іпозбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі та ін.; застосовуються лише в судовому порядку. Правозастосовний акт — вирок. Відзначимо, що в науковій літературі та у кодексах деяких держав (наприклад, Росії) існують розбіжності щодо питання про те, чи можуть юридичні особи нарівні з фізичними бути суб'єктами адміністративної відповідальності. Одні автори вважають, що три види юридичної відповідальності — кримінальна, адміністративна, дисциплінарна — настають виключно за винні діяння і розраховані по самій своїй сутності лише на фізичних осіб (відображено в КпАП РФ). Другі вимагають встановлення адміністративної відповідальності за протиправні або за протиправні винні діяння фізичних і юридичних осіб (відображено в Торговому кодексі РФ, Податковому кодексі РФ). Треті, з огляду на першу позицію — адміністративної відповідальності лише фізичних осіб, доповнюють її відносно юридичних осіб у такий спосіб: для юридичних осіб у сфері державного управління має передбачуватися фінансова відповідальність, супроводжувана адміністративною, дисциплінарною чи кримінальною відповідальністю посадових осіб, конкретно дичн ої відповідальності винних у вчиненні відповідного правопорушення — проступку або злочину. Види юридичної відповідальності залежно від її функцій. 1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна) — примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин. 2.  Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова) — примус проявляється: а) в обмеженні прав особи, яка притягається до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення права керувати автомобілем, тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності тощо); б) у накладенні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру (штраф, встановлення режиму індивідуального ліцензування тощо). У колишньому (радянському) суспільстві України, як і країн СНД, все було одержавлено і головне значення надавалося штрафній (каральній) відповідальності. Нерідкими були ситуації, коли громадянин, чиї права були порушені протиправними діями працівників державних організацій і підприємств, замість відшкодування шкоди і збитків одержував повідомлення про те, що на винних накладено дисциплінарні стягнення. В умовах переходу до формування цивільного суспільства і правової держави зросло значення правовідновлюючої відповідальності. У разі, якщо правопорушенням заподіяно шкоду правам громадянина або об'єднанням громадян, першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок правопорушника. § 4. Підстави і стадії юридичної відповідальності Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою ma повинною. Відсутність сукупності таких обставин виключає її. Слід розрізняти підстави притягнення до юридичної відповідальності і підстави настання юридичної відповідальності. Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою. Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення. Правопорушення не приводить автоматично до настання відповідальності, а служить лише підставою для притягнення до неї. Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність повинною. Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини: 1) факт здійснення соціальне небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава; 2)  наявність норми права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогою відбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава. Наприклад, у диспозиціях багатьох статей КК факт вчинення злочину організованою групою розцінюється як кваліфікуюча ознака, яка істотно обтяжує відповідальність за вчинене; 3) відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, які виключають відповідальність (стан крайньої необхідності, необхідної оборони або перебування в стані неосудності); 4)  наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду та ін.) — процесуальна підстава. Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції: презумпції неспростовні -- припущення, що не підлягають сумніву і доведенню (закріплені в законі) про наявність або відсутності певних фактів. Це положення, які є принципами; презумпції спростовні — припущення, що не підлягають сумніву (закріплені в законі) про наявність або відсутність певних фактів, доки щодо них не буде доведено інше. Це положення, які допустимо заперечувати. (Ще про презумпцію див. у § «Основні стадії застосування норм права»). Настання юридичної відповідальності особи, яка вчинила правопорушення, відбувається в результаті її (відповідальності) покладення уповноваженими на те посадовими особами державних органів. Юридичній відповідальності властива чітка нормативна регламентація здійснення, яка встановлюється нормами процесуального права. Відсутність в окремих випадках процесуальної регламентації, механізму покладення відповідальності ускладнює розгляд обставин справи, складу правопорушення, забезпечення прав усіх учасників процесу. В механізмі покладення юридичної відповідальності можна виділити певні стадії. Вони подібні стадіям правозастосовної діяльності, однак мають свою специфіку. Стадії юридичної відповідальності охоронного характеру: 1 Стадія загального стану (попереджувальна відповідальність) - виникнення підстав для притягнення до відповідальності настає з моменту правопорушення, тобто юридичного факту, що спричинив конкретні правовідносини 2 Стадія притягнення до відповідальності (суб'єктивна сторона) - встановлення компетентними органами суб'єкта правопорушення (фізичної або юридичної особи) і дослідження обставин справи про правопорушення 3 Стадія встановлення юридичної відповідальності (об'єктивна сторона) - ухвалення рішення про застосування (незастосування) санкції, вибір у її межах виду та заходу відповідальності 4 Стадія настання юридичної відповідальності - реалізація конкретних заходів юридичної відповідальності — на підставі певних норм правозастосовного акта: виконання стягнення (наприклад, в адміністративному праві) або покарання (у кримінальному праві) § 5. Правопорушення і юридична відповідальність співробітника органів внутрішніх справ Правопорушення, вчинені співробітниками органів внутрішніх справ, можна поділити на такі види: 1)  вчинені на службі; 2)  вчинені у зв'язку зі службою; 3)  вчинені поза службою. Численний персонал органів внутрішніх справ як частина населення країни піддається впливу загальних факторів правопорушень, що кореняться в соціальних суперечностях. Особливі умови, що сприяють вчиненню правопорушень у системі правоохоронних органів, виражаються в таких можливостях: -  зловживання владними повноваженнями (зловживання службовим становищем); -  використання не за призначенням табельної зброї; - зловживання службовими приміщеннями; -  використання не за призначенням спецзасобів, спецтехніки; -  зловживання ізоляторами тимчасового затримання підозрюваних (ІТЗ) і слідчих ізоляторів (СІЗО). Правопорушення, вчинені співробітниками органів внутрішніх справ на службі і у зв'язку зі службою, як і всі правопорушення, можуть бути двох видів: проступки злочини     Проступки Адміністративні Настає адміністративна відповідальність - суспільне шкідливі, протиправні, винні діяння співробітників, що посягають на державний лад або суспільний порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління. Дисциплінарні Настає дисциплінарна відповідальність — суспільне шкідливі порушення закріпленого нормами права (статутами, положеннями, правилами) юридичне обов'язкового порядку діяльності конкретних колективів органів та установ внутрішніх справ, тобто службової, учбової, трудової дисципліни. Цивільно-правові Настає цивільно-правова відповідальність - посягання на врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті не-майнові відносини, а також деякі відносини, передбачені нормами трудового, сімейного, земельного права. Матеріальні Настає матеріальна відповідальність — заподіяння шкоди організаціям або громадянам під час виконання службових обов'язків.       Злочини /. Фальсифікації: а) посадове підроблення — фальсифікація матеріалів; б) зловживання службовим становищем у формі приховування злочинів від обліку, одержання хабара. 2. Насильство: а) дії, спрямовані на незаконне позбавлення волі із застосуванням до особи фізичної сили, нанесенням побоїв, заподіянням легких і менш тяжких тілесних ушкоджень, тяжких тілесних ушкоджень без обтяжуючих обставин; б) дії, що спричинили неумисне убивство. Проти правосуддя а) притягнення свідомо невинного до кримінальної відповідальності; б) за свідомо незаконний арешт; в) примушування до давання показань та ін. Юридична відповідальність співробітника органів внутрішніх справ є складовою частиною його спеціального правового статусу як посадової особи (разом з повноваженнями, тобто правами і обов'язками). Вона має вторинний характер: реалізується в результаті вчиненого правопорушення, являє собою не просто порушення виконання обов'язку, а й реакцію на правопорушення, що спричиняє несприятливі наслідки для винної особи. Правда, чинне законодавство України не завжди конкретизує відповідальність окремих категорій співробітників органів внутрішніх справ, за винятком кримінальної і адміністративної. Ефективності юридичної відповідальності співробітника органів внутрішніх справ сприяла б чітка вказівка на склади правопорушень, що спричиняють дисциплінарну, матеріальну та інші традиційні види відповідальності. Якщо розглядати особливості юридичної відповідальності співробітника органів внутрішніх справ у контексті загальногромадянської юридичної відповідальності, то висновок може бути один: він несе однакову відповідальність за однакові правопорушення з іншими громадянами; для нього існують однакові підстави для притягнення до юридичної відповідальності (наявність складу правопорушення), єдиний процесуальний порядок, єдине судочинство та ін. Тут діють загальні для всіх громадян конституційні принципи: рівність перед законом, рівна відповідальність перед судом. Якщо розглядати особливості юридичної відповідальності співробітника органів внутрішніх справ у контексті його службової діяльності, то загальним правилом є таке: він несе підвищену відповідальність за порушення норм права, тому що наділений значним обсягом прав і обов'язків — повноважень (правообов'язків) щодо особи і громадянина. До особливостей юридичної відповідальності співробітників органів внутрішніх справ можна віднести: 1)  більш широке коло підстав для відповідальності; 2) наявність підстав для відповідальності, застосовуваних лише до співробітників органів внутрішніх справ як до службовців; 3)  підвищений рівень відповідальності стосовно тих її видів, що поширюються і на громадян; 4)  виникнення складів правопорушень як безпосереднього результату наявності державно-владних повноважень. Види юридичної відповідальності, застосовувані до співробітників органів внутрішніх справ: кримінальна — позбавлення волі, майна, виправні роботи без позбавлення волі та ін. — конкретні санкції застосовуються лише за вчинення злочинів, перелік яких міститься в кримінальному законодавстві; адміністративна — особи рядового і начальницького складу несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами; за порушення правил дорожнього руху, полювання, рибальства і охорони рибних запасів, митних правил і за контрабанду — на загальних підставах. До них не можуть бути застосовані такі заходи, як штраф, адміністративний арешт, виправні роботи; дисциплінарна — накладається в порядку, передбаченому правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також відповідно до норм Положення про службу в органах внутрішніх справ і Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ — у разі, якщо за такі порушення не встановлена адміністративна чи кримінальна відповідальність; матеріальна — настає тоді, коли співробітник (заподіювач шкоди) перебуває в трудових або службових відносинах з потерпілим. Матеріальна відповідальність поширюється на випадки заподіяння шкоди державній власності, її розмір за шкоду, заподіяну співробітником (особою рядового і начальницького складу) державі під час виконання службових обов'язків, залежить від складу правопорушення. Як правило, це неповне відшкодування шкоди в порядку регресу відповідному органу внутрішніх справ, оскільки збитки заподіюються під час виконання службових обов'язків. Орган же внутрішніх справ відшкодовує шкоду у повному обсязі незалежно від вини співробітника (заподіювача шкоди) — в результаті неправильного виконання їм службових обов'язків — тим організаціям, підприємствам, громадянам, яким вона була заподіяна; цивільно-правова — настає тоді, коли співробітник (заподію-вач шкоди) не перебуває в трудових або службових відносинах з потерпілим; він відшкодовує будь-яку майнову шкоду, заподіяну ним не під час виконання службових обов'язків. Слід зазначити, що наукова громадськість України останнім часом активно виступає за доцільність створення адміністративної юстиції. Передбачається, що вона здійснюватиметься в системі загальних судів шляхом їх спеціалізації. Створення адміністративних судів дозволить зробити крок до побудови правової держави, реалізації принципу відповідальності держави перед особою, а не тільки особи перед державою, створити додаткові гарантії від порушень прав і свобод людини і громадянина з боку державних органів та їх посадових осіб, у тому числі співробітників органів внутрішніх справ. Юридичну відповідальність слід відрізняти від "позитивної відповідальності”, яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почуття обов'язку. “Позитивна відповідальність” існує у трьох формах часу: в майбутньому, в сучасному і минулому, хоча в більшості випадків вона направлена на перспективу. Юридичну відповідальність розглядають тільки в ретроспективі, як негативну відповідальність за минулі правопорушення, тому що притягнення до відповідальності за майбутні правопорушення – абсурд і безглуздя. Юридична відповідальність – це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності. Юридична відповідальність – це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень. Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права. Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедливості. В ст. 66 Конституції закріплено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види: 1) конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). По суті, це різновид цивільно-правової відповідальності, яка має свої особливості. Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімейної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відповідальність. 1. Поняття юридичної відповідальності Юридичною відповідальністю називається застосування до особи, що вчинила правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку. Спільною метою усіх видів відповідальності є охорона правопорядку за допомогою примусових заходів. Ця мета, у залежності від характеру правопорушень і їхніх наслідків, досягається або примусовим відновленням порушених прав і припиненням протиправних станів, або покаранням правопорушника, або поєднанням того й іншого. Для усіх видів юридичної відповідальності спільними є наступні якості: По-перше, підставою відповідальності є (дійсне чи передбачуване) правопорушення. Відповідальність завжди конкретна: це відповідальність певної особи за доказове порушення точно визначеної норми права при обставинах, заздалегідь передбачених законом чи іншими нормативними актами. Право, правопорушення і відповідальність нерозривно зв'язані. Визнаючи необхідність охорони права державним примусом, ми вводимо в поняття права поняття правопорушення: право для того і потрібно, щоб підтримувати соціальний порядок, припиняти відхилення від найбільш важливих із суспільної точки зору варіантів поведінки. Саме існування права – показник протилежності інтересів людей, що не можуть домовитися між собою на основі тільки лише моральних норм. Очевидно, однак, що право практично неможливо порушити, не зазіхаючи на конкретні правові відносини. Правопорушення не заподіює втрати і збитку нормам закону, що продовжують діяти і вважаються обов'язковими; воно шкідливо чи небезпечно для конкретних прав і охоронюваних законом інтересів, для стабільності певної області суспільних відносин. Правопорушення - конкретний факт, юридичне визначення (кваліфікація) якого міститься в законі. Те ж і правовий примус: він може застосовуватися лише до конкретних осіб (суб'єктів права) за точно визначені порушення в тій сфері, де люди спілкуються між собою, вступають у відносини. Неможливо застосувати санкції за "порушення права взагалі", але можна і треба застосувати їх за конкретну провину; неможливо відновити порушений правопорядок, не відновлюючи конкретні права, примушуючи до виконання конкретних обов'язків. Необхідність точної визначеності якостей правопорушення і примусових заходів, що повинні застосовуватися у випадку його вчинення, припускає особливе значення так називаної "догми права" при здійсненні юридичної відповідальності. При будь-якім розумінні права взагалі - нормативному, соціологічному, природно-правовому, психологічному - норма права, як вона виражена в тексті закону, є "альфою й омегою" відповідальності за правопорушення. Ні ознаки правопорушення, як вони описані в законі, ні санкції, що визначають примусові заходи за нього, не підлягають розширювальному чи поширювальному тлумаченню або (тим більше!) застосовуватися за аналогією. При застосуванні примусових заходів повинне бути доведено, що особа, притягнута до відповідальності, вчинила правопорушення, ознаки якого описані в законі, у результаті чого до нього застосовується точно визначений примусовий захід на основі й у рамках закону. По-друге, усі види відповідальності здійснюються на основі нормативних конструкцій, що представляють єдність норм матеріального і процесуального права. Ознаки правопорушення і санкції за його здійснення передбачені нормами матеріального права; порядок доведення, визначення того, було чи не було правопорушення і хто його вчинив, а також призначення конкретного примусового заходу в межах санкції порушеної норми - строго регламентований нормами процесуального права. В останні десятиліття переборюється, існувавша в загальній теорії права і ряді галузевих дисциплін недооцінка ролі і значення процедурно-процесуальної регламентації ряду сфер здійснення державної діяльності. Справедливо відзначається, що процесуальні норми несуть на собі, по суті, основне навантаження нормативного способу зміцнення режиму законності. Однак дефінітивний апарат теорії права не цілком готовий виразити різні рівні поняття "процесуальні норми і відносини". Саме поняття процесу за традицією нерідко зв'язується з діяльністю суду; тому незвичайним термінологічним нововведенням виявляється визначення виконавчо-карного права як карно-процесуального чи, принаймні, таким, що лежить з ним в одній площині. Відомі труднощі зв'язані також з динамічністю самого поняття "процесуальні норми", тому що багато з таких норм (встановлюючих "технологію поведінки", вказуючих "як робити") у процесі правового регулювання виконують функції матеріальних норм (визначаючих "конструкцію" поведінки, вказуючих "що робити") стосовно процесуальних норм наступного порядку. У ряді досліджень процесуальні норми, що регулюють відносини відповідальності, розглядаються тільки як зовнішня форма, а не зміст відповідальності. У результаті поза полем зору дослідників залишаються, з одного боку, правові інститути, що забезпечують право на захист особі, притягнутій до відповідальності, а також інші гарантії істини в справі про правопорушення, а з іншого боку – за межі відповідальності виводяться норми, що визначають "технологію примусу", від яких залежить практична реалізація і невідворотність відповідальності (див. далі). 2. Методологічні проблеми дослідження відповідальності Проблеми юридичної відповідальності широко розробляються галузевими юридичними науками і загальною теорією права. Основна і головна проблема відповідальності - забезпечення законності, попередження і припинення правопорушень, максимально можливе усунення збитку, заподіюваного ними суспільству і правопорядку. У цій темі концентруються дві вкрай важливі соціальні задачі: по-перше, суспільство і кожен громадянин повинні бути упевнені, що правопорушення припиняються за допомогою відповідних їм примусових заходів, що права й охоронювані законом інтереси захищені від протиправних зазіхань; по-друге, що боротьба з правопорушеннями ведеться строго на основі закону, що забезпечує недоторканність, права і свободи громадянина, що не вчинив нічого протиправного. Про юридичну відповідальність опубліковано багато статей, збірників, монографій. У розробці її тематики є ряд безсумнівних досягнень. Однак і саме поняття відповідальності, і ряд її вузлових проблем - предмет дискусії, що не припиняється багато років, у процесі якої закономірно виявилася настійна потреба розробки ряду методологічних питань. Тривогу викликає не стільки розмаїття точок зору і визначень відповідальності, скільки умоглядність ряду з них, відхід від вивчення права, його принципів, практики здійснення до схоластичного теоретизування. При дослідженні проблем юридичної відповідальності виявилася тупиковий шлях семантичних вишукувань, що підмінюють вивчення права як соціальної реальності дослідженням різних значень слів і термінів, що спирається на тлумачні словники. Лихо не тільки в тому, що семантичні вишукування заміняють і заслоняють вивчення права, ще гірше, що вони вступили з ним у радикальне протиріччя. У літературі дістало поширення визначення відповідальності як "обов'язку відповідати", "дати звіт". Таке визначення теоретично неспроможне і практично безплідно. Воно логічно має вади, тому що визначення дається через визначене. Стосовно до штрафної юридичної відповідальності воно взагалі невірно, тому що суперечить праву на захист особи, офіційно обвинувачуваної в правопорушенні. Незастосовно воно і до правововідновлювальної відповідальності, оскільки той, хто причинив шкоду, зобов'язаний відшкодувати збиток, а не звітувати перед потерпілим про свою діяльність, досягнення, труднощі, недоліки, про обставини допущеного порушення і т.п. Одним з результатів семантичних вишукувань стала ідея так називаної "правової позитивної відповідальності", під якою розуміється не відповідальність особи, що вчинила правопорушення, а навпаки, правомірна поведінка особи, що не вчиняла правопорушень. Це поняття з'явилося й дістало поширення наприкінці 60-х рр.; його прихильники посилалися на багатозначність слова "відповідальність" і на необхідність підвищення філософської оснащеності загальної теорії права. У літературі по філософії, соціології, етиці соціальна відповідальність звичайно розглядається як єдність внутрішніх спонукань особистості і велінь обов'язку (перед іншими людьми, суспільством, колективом), форм зовнішнього і внутрішнього контролю чи співвідношення здатності і можливості людини передбачати результати своїх дій, визнавати їх своїми. Спроби застосувати ці поняття в правознавстві породили уявлення про недостатність традиційного погляду на юридичну відповідальність тільки як на відповідальність за правопорушення, про необхідність з'єднати цей традиційний погляд з поняттям правової позитивної відповідальності. Звідси уявлення про так звану "двухаспектной правову відповідальність", відповідно до якої крім юридичної відповідальності за правопорушення й у нерозривному зв'язку з нею існує правова позитивна відповідальність - усвідомлення обов'язку, обов'язок здійснювати дії, що відповідають природі суспільного ладу. Ідея "двохаспектної юридичної відповідальності" неодноразово зазнавала критики. Указувалося, що в принципі неприпустимо поєднувати в одному визначенні свідоме відношення чесної людини до виконання свого соціального обов'язку і протиправну поведінку правопорушника. Справедливо відзначалося також, що правознавство, як і всі суспільні науки, не може просто використовувати "у готовому виді" філософські поняття і категорії без обліку специфіки предмета своєї науки. На жаль, ряд міркувань прихильників ідеї правової позитивної відповідальності заснований саме на чисто термінологічному використанні філософських понять без перевірки сфери їхньої дійсної застосовності: "Відповідальність - одна з багатьох категорій, розроблених філософією. У окремих, у тому числі і юридичних, науках усі категорії, оскільки вони мають універсальний характер, повинні зберігати своє первісне значення. Карне право може використовувати їх у тім змісті, у якому вони вживаються філософами". Однак філософи наполегливо застерігають саме від механічного перенесення загальнофілософських понять і категорій у окремі науки без обліку специфіки об'єкта і предмета різних наук. Пов'язані з проблемою відповідальності поняття свободи, провини, суб'єкта у філософії й у карному праві, далеко нетотожні, а багато в чому різні; застосування філософського поняття волі до сфери карного права породжувало чимало термінологічних суперечок, а часом вело до софізмів (якщо розуміти волю як "усвідомлене підпорядкування закону", то позбавлений волі злочинець, що сумлінно відбуває покарання, у філософському смислі вільний). Чималу методологічну небезпеку представляє також неправильне використання термінології, що має в різних науках різний зміст. При дослідженні проблем позитивної відповідальності спроби філософського і соціологічного підходу нерідко зводилися до перейменування правових явищ, до довільного використання філософських і інших термінів. Давно замічене, що термінологічне "перевдягання" гарно відомих явищ у нові словесні одяги не може привести до якого-небудь приросту наукового знання". Багато разів указувалося, що більша частина міркувань прихильників правової позитивної відповідальності заснована на змішуванні й ототожненні обов'язку і відповідальності. На перейменуванні досить відомих правових явищ заснована і більшість спроб розвити ідею правової позитивної відповідальності. Справді, якщо прихильниками цієї ідеї відповідальність визначається як "об'єктивно обумовлена необхідність усвідомленого і добровільного дотримання правових приписань усіма суб'єктами права", "загальна вимога для всіх суб'єктів права – як керівництво до дії, до правильного виконання правових норм", якщо стверджується, що "правомірні юридично значимі вчинки оцінюються як відповідальні" те питається: чому це відповідальність, а не законність, загальнообов'язковість права, правомірна поведінка, як стверджують інші правознавці? У великій частині міркувань про правову позитивну відповідальність правові явища теоретично поєднуються з такими категоріями правосвідомості і моралі, як "усвідомлення необхідності правомірної поведінки", "сумлінне відношення до своїх обов'язків", "почуття відповідальності" і т.п. У зв'язку з цим прихильники ідеї правової позитивної відповідальності особи висловлювали припущення про велику виховну роль даної ідеї. Наскільки відомо, цей оптимістичний прогноз на практиці не призвів до помітних результатів. Правове виховання - складна і важлива задача, що вимагає проведення багатьох заходів: від поширення знань про право до різкого підняття спільного рівня правової культури, від подолання правового нігілізму до налагодження безвідмовної системи гарантій непорушності правопорядку, від зживання скептичного відношення до права до виховання спільної непримиренності до порушень законності. У теорії правової позитивної відповідальності всі ці завдання зважуються вкрай спрощено і схематично: на думку багатьох її прихильників досить визначити законом заборони й обов'язки, як відразу ж (теоретично) виникає загальне відповідальне до них ставлення (правова позитивна відповідальність). На жаль, це далеко не так. Скажемо прямо: поширення ідеї правової позитивної відповідальності поки що не вийшло за межі щодо вузького кола фахівців-теоретиків і практично виглядає як умовляння одних правознавців іншими правознавцями ставитися до заборон, обов'язкам і правопорядку з повагою. У повсякденній правосвідомості ідея правової позитивної відповідальності, наскільки відомо, не знайшла розуміння. Крім того, викликає тривогу, що з поширенням ідеї правової позитивної відповідальності нерідко зв'язані теоретичні рекомендації, украй сумнівні саме з погляду ефективності правової пропаганди, впливу юриспруденції на масову правосвідомість. Суть справи в тому, що погляд на правову позитивну відповідальність як на "інший аспект", зворотний бік, дзеркальне відображення традиційної відповідальності за правопорушення із самого початку ґрунтувався на припущеннях, що джерелом правової позитивної відповідальності є санкції за правопорушення, у тому числі карні покарання. При "двохаспектному" розумінні відповідальності легкість заміни в терміну "відповідальність" одного смислу (правомірна поведінка) іншим (покарання за правопорушення) породила спокусу провадити правову пропаганду, загрожуючи санкціями. Теоретичним результатом цього з'явилися міркування ряду прихильників зазначеної ідеї про те, що всі громадяни несуть кримінальну відповідальність безвідносно до того, вчинюють вони злочини чи ні. Теоретична неспроможність цієї ідеї справедливо відзначена рядом фахівців карного права: "Важко собі представити, що кримінальна відповідальність означає утримання громадянина від здійснення суспільно небезпечних вчинків". Припущення про кримінальну відповідальність громадян, що не порушують закону, радикально суперечить ясному визначенню карного законодавства, відповідно до якого кримінальної відповідальності підлягає тільки особа, винна в здійсненні злочину. Спроби визначити правове становище громадян через санкції ("позитивна відповідальність - інший аспект відповідальності за правопорушення") зв'язані з явно перебільшеним уявленням деяких авторів про роль примусу і покарання в регулюванні суспільних відносин: "Установлюючи кримінальну відповідальність за певні види діянь, карне право направляє поведінку людей у русло соціалістичного і комуністичного будівництва". Поняття правової позитивної відповідальності тим чи іншим способом зв'язано з припущенням, що правом регулюється не тільки поведінка, але і внутрішній духовний світ людини: "Позитивна правова відповідальність припускає таке відношення особи до суспільства, держави, інших осіб, що включає емоційно-психологічне осмислення і раціональне усвідомлення особою свого громадянського обов'язку перед суспільством, державою й іншими особами, а також готовність діяти відповідно до цієї особистісної установки". Очевидно, однак, що емоційно-психологічне осмислення і раціональне усвідомлення свого громадянського обов'язку навіть в осіб, позбавлених волі (про яких висловлене наведене судження), ніяк не може бути ні виявлене і перевірене, ні відрегульовано за допомогою правових засобів. Знаменно, що прихильники ідей "правової позитивної відповідальності" ніколи не посилалися на суперечне їхнім ідеям відоме судження Маркса: "Крім своїх дій, підкреслював Маркс, - я зовсім не існую для закону, зовсім не є його об'єктом". Нарешті, однієї з причин дискусійності ряду проблем відповідальності є ще не цілком досягнута ясність співвідношення понять і категорій загальної теорії юридичної відповідальності і теорій відповідальності галузевих юридичних наук. Іноді в проблематику загальної теорії включаються питання, важливі для якої-небудь галузі права, але такі, що мають не загальнотеоретичне, а локальне, галузеве значення. Так сталося з проблемою "відповідальності без вини", що не має застосування за межами цивільного права. В інших випадках теоретичне поняття відповідальності однієї галузі права будується за зразком зовсім іншої галузевої моделі; так, застосування до кримінальної відповідальності понять відповідальності цивільно-правової породило уявлення про "кримінально-правові відносини", про "обов'язок злочинця піддатися (невже - піддати себе?) покаранню". Ряд труднощів і неясностей створив відрив відповідальності від процесуальних форм її здійснення, розрив єдиної відповідальності на "матеріальну" і "процесуальну". Устояний термін "процесуальна форма відповідальності", а також галузева відособленість матеріально-правових і процесуальних норм, що регулюють найбільш розвинені види відповідальності, якоюсь мірою орієнтують на їхнє роздільне дослідження. У результаті сутність (зміст) відповідальності нерідко цілком зводиться до її матеріально-правової основи, а процес розглядається лише як щось зовнішнє стосовно відповідальності. Виведення процесуальних норм і відносин за межі відповідальності викликає ряд заперечень. По-перше, зведення відповідальності до реалізації тільки матеріально-правових норм залишає поза полем зору великі правові інститути, що містять гарантії досягнення об'єктивної істини в справі, права особи, обвинувачуваної в правопорушенні, обґрунтованість застосування запобіжних заходів (забезпечення), правові способи усунення можливих помилок при застосуванні державного примусу (можливість і сумна неминучість таких помилок офіційно визнана уже самим фактом законодавчого встановлення інститутів касаційного, наглядового й ін. видів оскарження). Погляд на відповідальність як на здійснення тільки матеріально-правових норм (санкції за правопорушення) заснований на вкрай обмежених уявленнях про права особи, обвинувачуваної в правопорушенні. У юридичній літературі ще не зжите заперечення права на захист особи, притягнутої до відповідальності. "Юридична відповідальність, - міркує С. Н. Кожевников, - це обов'язок особи терпіти певні незручності державно-владного характеру за вчинене правопорушення". Несумісність такого поняття відповідальності з діючим процесуальним правом доходить до того, що її зміст розкривається через середньовічні правові інститути, що покладали на обвинувачуваного обов'язок доводити свою невинність, звітувати у вчиненому: "Покладання юридичної відповідальності, - підкреслює цитований автор, - припускає звіт за свої дії винного суб'єкта (пояснення причин, мотивів вчинення дії, що тягне відповідальність) " Прихильники такого розуміння стверджували навіть, що "у конкретних відносинах відповідальності державні органи і деякі посадові особи мають право застосовувати примус, а саме - примусово вимагати звіту (розрядка моя О. Л.) у вчиненому правопорушенні". Тим часом саме це (виділене розрядкою) сучасним законодавством і міжнародними пактами спеціально і категорично заборонено. У ряді робіт навіть пропонувалося змінити чинне законодавство в дусі інквізиційного процесу, поклавши на підозрюваного й обвинувачуваного обов'язок давати правдиві показання: "Яке право обвинувачуваного було б тим самим порушене? Ніякого, крім "права" шукати всілякі лазівки для відхилення від відповідальності. У цілому обов'язок відзвітуватися у вчиненому перед державою можна вважати компонентом відповідальності..." Такі міркування не відносяться до пройдених етапів вітчизняної науки. Пропозиції переглянути чинне законодавство, що категорично забороняє перекладати на обвинувачуваного обов'язок доведення, домагатися його показань шляхом насильства, погроз і інших незаконних заходів, висловлюються й останнім часом прихильниками погляду на відповідальність як на "обов'язок дати звіт, відповідати". Такий погляд, що очевидно, радикально суперечить не тільки принципам вітчизняного законодавства, але і загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права; так, згідно ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, до числа мінімальних гарантій прав обвинувачуваного відноситься право "не бути примушеним до дачі показань проти самого себе чи до визнання себе винним". По-друге, умоглядне розщеплення юридичної відповідальності на "матеріальну" і "процесуальну" породило ряд теоретичних труднощів, що впливають на практику застосування законодавства. Іноді стверджується, що помилкове залучення людини до кримінальної, адміністративної чи іншої "процесуальної" відповідальності юридично не створює ніяких наслідків, оскільки не було "матеріально-правового" відношення (відносин ?) відповідальності. Тим часом помилкове (чи тим більше - незаконне) офіційне обвинувачення невинної особи у здійсненні правопорушення породжує право особи на офіційну реабілітацію, моральну і матеріальну компенсацію. З іншого боку, стверджується, що карна (і інша) відповідальність існує, навіть якщо правопорушник сховався від правоохоронних органів і до відповідальності у встановленому законом порядку не притягнутий: "Та обставина, що правопорушник може бути якийсь час невідомий, не має принципового значення. Протягом терміну давнини карного переслідування злочинець є суб'єктом юридичної відповідальності, оскільки він об'єктивно існує. Він зобов'язаний понести покарання, і цей обов'язок виникає саме з моменту злочину, хоча він протягом певного часу не реалізується". Тим часом принципове значення має саме та обставина, що злочинець не виявлений, не викритий, не покараний. Те, що окремі автори вважають відповідальністю (злочинець об'єктивно існує), насправді називається безвідповідальністю (злочинцю вдалося сховатися від слідства і суду), і від того, що фактичну безвідповідальність ми станемо іменувати теоретичною відповідальністю, не просунеться ні розробка проблем правової науки, ні боротьба з правопорушеннями. 3. Види юридичної відповідальності Основні види юридичної відповідальності визначаються змістом санкцій, що застосовуються за правопорушення. Санкції поділяються на два основних види у відповідності зі способом, якої вони служать охороні правопорядку: правовідновлювальні санкції спрямовані на усунення безпосередньої шкоди, заподіяного правопорядку (відновлення порушених прав, примусове виконання обов'язків, усунення протиправних станів), завдання штрафних, каральних санкцій - вплив на правопорушника з метою загальної і часткової превенції правопорушень (кримінально-правові, адміністративні, дисциплінарні і деякі інші санкції). Оскільки виражений у санкції спосіб охорони правопорядку визначає порядок її застосування і реалізації, основним поділом видів відповідальності (як і санкцій) є розподіл на правовідновлювальну і штрафну. Для правовідновлювальної відповідальності істотно важливо точне визначення вже існуючих обов'язків правопорушника і їх, у разі потреби, примусове здійснення. Для штрафної, каральної відповідальності - правильна кваліфікація правопорушення, індивідуалізація покарання чи стягнення, реалізація застосованих до правопорушника примусових заходів, звільнення його від відповідальності, коли їх цілі досягнуті. Цим визначається коло питань, розв'язуваних у межах відповідного виду відповідальності за допомогою процесуальної форми. Остання залежить від матеріальної основи ще й у тім відношенні, що чим суворіше санкція, тим більше розвинена ця процесуальна форма (просторість нормативної деталізації гарантій істини в справі і права на захист прямо пропорційна ступені строгості санкції). Комплекс норм матеріального і процесуального права, що визначають санкцію й інші примусові заходи, що підлягають застосуванню у випадку правопорушення, порядок (процес) і послідовність застосування і реалізації цих заходів, а також норм, що визначають права особи, притягнутої до відповідальності, утворить нормативну конструкцію відповідальності. Істотна різниця між штрафною, каральною відповідальністю і правовідновлювальної полягає в наступному. Штрафні, каральні санкції (карні, адміністративні, дисциплінарні) носять відносно визначений характер, установлюючи вищу і нижчу межі покарання чи стягнення, що підлягає призначенню правопорушнику відповідно до обставин правопорушення, ступенем провини, характеристикою особистості й інших обставин. Правовідновлювальні санкції носять абсолютно визначений характер, оскільки розмір збитку, шкоди, заподіяного правопорядку, може бути досить точно визначений незалежно від обставин правопорушення. Особа, притягнута до штрафної, каральної відповідальності, нездатне піддати себе покаранню чи стягненню, що повинно бути визначене призначене йому відповідними державними органами відповідно до обставин справи і реалізовано у встановленому законом порядку. Особа, що вчинила правопорушення, що тягне застосування правовідновлювальних санкцій, може до і без утручання державних органів відшкодувати заподіяний збиток, відновити порушені права, виконати обов'язки, припинити протиправний стан. На цьому засноване застосування до правопорушника додаткових санкцій, що примушують його до якнайшвидшого відновлення правопорядку, що неможливо і неприпустимо при здійсненні штрафної, каральної відповідальності. При здійсненні штрафної, каральної відповідальності до правопорушника застосовується одна санкція (вона може визначати основне і додаткові покарання чи стягнення) за винне і протиправне діяння, що може містити ознаки різних правопорушень. Більш строга штрафна, каральна відповідальність (карна) поглинає менш строгі (адміністративна чи дисциплінарна). Правовідновлювальна відповідальність не поглинається ніякою іншою і застосовується доти, поки не буде відновлений правопорядок (керівник підприємства, винний у порушенні ст. 145 КК РФ, притягується до кримінальної відповідальності; крім того, скасовується незаконний наказ про звільнення робітниці вона відновлюється в посаді + оплачується змушений прогул + виплачені суми стягуються з особи, що видала незаконний наказ + це рішення примусово виконується, якщо не виконано добровільно). Спільним для того й іншого видів відповідальності є, як відзначено, з однієї сторони застосування примусових заходів, передбачених законом за правопорушення і, з іншої сторони дотримання прав особи, обвинувачуваної в правопорушенні (будь-якого виду), заперечувати обвинувачення, брати участь у дослідженні обставин справи, давати пояснення, представляти докази, оскаржити рішення, прийняті в процесі здійснення відповідальності. У процесі здійснення відповідальності можуть застосовуватися передбачені законодавством примусові заходи, що забезпечують провадження в справі про правопорушення - міри забезпечення доказів (обшуки, виїмки й ін.) чи виконання рішення (опис майна, його вилучення й ін.), а також запобіжного заходу (відсторонення від роботи, затримка, утримання під вартою й ін.). Ці примусові заходи носять допоміжний характер: їхнє застосування залежить від тяжкості правопорушення, але не містить його підсумкової правової оцінки (їх застосуванням не вичерпується і не зважується питання про відповідальність за правопорушення); при застосуванні санкції вони поглинаються призначеним покаранням, стягненням, примусовим виконанням. Штрафна, каральна відповідальність застосовується за злочини або адміністративні чи дисциплінарні провини. Виникнення і рух цієї відповідальності протікає тільки в процесуальній формі і визначається актами державних органів і посадових осіб, наділених відповідними повноваженнями. Цей вид відповідальності включає наступні стадії: 1. Обвинувачення визначеної особи в здійсненні конкретного злочину чи провини; 2. Дослідження обставин справи про правопорушення; 3. Ухвалення рішення про застосування чи незастосування санкції, вибір у її межах конкретної міри покарання чи стягнення; 4. Виконання стягнення чи покарання, призначеного правопорушнику; 5. Своєрідним наслідком застосування штрафної, каральної санкції є "стан наказаності" (судимість - у карному праві, наявність стягнення - у трудовому й в адміністративному), що тягне за собою деякі правообмеження і більш строгу відповідальність при рецидиві. До штрафної, каральної відповідальності, згідно видам правопорушень і санкцій за їхнє вчинення, відносяться кримінальна, адміністративна і дисциплінарна відповідальність. Кримінальна відповідальність застосовується за злочини і включає самі суворі примусові заходи. Порядок її здійснення регламентований найбільше детально і визначається кримінальним, карно-процесуальним і кримінально-виконавчим законодавством. Ряд принципів кримінальної відповідальності закріплений у міжнародних пактах і в конституційному законодавстві. Залученню певної особи до кримінальної відповідальності в якості обвинувачуваного звичайно передує порушення кримінальної справи по факту злочину, збір і дослідження стосовних до цієї справи доказів. З моменту залучення до кримінальної відповідальності обвинувачуваний має право на захист. Карно-процесуальним законодавством визначені права й обов'язки обвинувачуваного, підозрюваного й іншого учасників процесу, а також правомочності посадових осіб і державних органів, що відають провадженням у справі, порядок збору і дослідження доказів, застосування в разі потреби примусових заходів (запобіжних заходів, обшуків, виїмок, приводів і ін.). Вирішальною стадією кримінальної відповідальності є розгляд справи в судовому засіданні. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також покараний інакше як за вироком суду і відповідно до закону. Кожен засуджений за карний злочин має право на перегляд вироку вищестоящою судовою інстанцією в порядку, установленому законом, а також право просити про помилування чи зм'якшення покарання. Призначене винному покарання виконується по нормах кримінального і кримінально-виконавчого законодавства. Відносини кримінальної відповідальності завершуються відбуттям покарання, призначеного засудженому. Якщо суспільно небезпечне діяння зроблене в стані неосудності чи особа, його що вчинила, занедужала душевною хворобою, що позбавляє можливості усвідомлювати свої дії чи керувати ними, суд може застосувати примусові заходи медичного характеру, що не є відповідальністю (приміщення в психіатричну лікарню загального чи спеціального типу). Строгість заходів кримінального покарання і, відповідно, складність карно-процесуальної форми, що забезпечує обґрунтованість і законність їхнього застосування, обумовлені тим, що вони (покарання) застосовуються за злочини, тобто винно вчинені суспільно небезпечні діяння, заборонені карним законом. У літературі існує думка, що суспільна небезпека присуща не тільки злочинам, але і деяким провинам (адміністративним, дисциплінарним), що відрізняються від злочинів лише меншим ступенем суспільної небезпеки. Ця думка піддана ґрунтовній критиці. По-перше, дія чи бездіяльність, що формально містить ознаки якого-небудь діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, але в силу малозначності не представляє суспільної небезпеки, тобто не заподіяла шкоди і не створила загрози заподіяння шкоди особі, суспільству чи державі, не є злочином (ч. 2 ст. 7 КК), але може виявитися адміністративною чи дисциплінарною провиною (у законодавстві жоден вид провин не названий суспільно небезпечним), за який правопорушник підлягає відповідній відповідальності. По-друге, кримінальна відповідальність якісно відрізняється від всіх інших видів відповідальності: передбачені карним законом покарання істотно обмежують правовий статус засудженого ( позбавлення чи обмеження волі, тривалі терміни виправних робіт чи позбавлення яких-небудь спеціальних прав, великі штрафи й ін.). За особливо тяжкі злочини, що зазіхають на життя, застосовується страта чи довічне позбавлення волі. Карне покарання застосовується не тільки за здійснення злочину, але і за замах, готування, співучасть. Давність притягнення до кримінальної відповідальності в залежності від тяжкості злочину може досягати п'ятнадцяти років (до осіб, що вчинили злочин проти миру і безпеки людства, терміни давнини не застосовуються). Після відбуття покарання в особи, засудженої за злочин, тривалий час (у залежності від тяжкості злочину і відповідно відбутого покарання) зберігається "судимість" - особливий правовий стан, що відображається на моральному і правовому статусі особи і являється обтяжуючою обставиною при повторному злочині. Усе це, разом узяте, вимагає дуже ретельного добору законодавцем тих видів правопорушень, що дійсно суспільно небезпечні, для кваліфікації їх як злочинів, заборонених карним законом. Від злочинів відрізняються провини - винні протиправні діяння, що тягнуть застосування стягнень. Адміністративна відповідальність здійснюється на основі законодавства про адміністративні правопорушення. Провадження в справі починається складанням протоколу про адміністративне правопорушення. У передбачених законом випадках до особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, можуть застосовуватися заходи забезпечення провадження в справі: адміністративний арешт особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей і документів. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються народними судами, народними суддями, органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій і інших державних органів і посадових осіб, уповноваженими на те законодавчими актами. Справа розглядається відкрито, у присутності особи, що притягується до адміністративної відповідальності. Притягнутий до відповідальності вправі знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, представляти докази, заявляти клопотання, користатися юридичною допомогою адвоката, оскаржити постанову в справі, має ряд інших прав. Законодавством визначені терміни залучення до адміністративної відповідальності і виконання накладених стягнень. Дисциплінарна відповідальність застосовується за порушення трудової, навчальної, службової, військової дисципліни. Робітники та службовці, що порушили трудову дисципліну, залучаються до дисциплінарної відповідальності адміністрацією підприємства, установи, організації. До накладення стягнення повинні бути взяті пояснення від порушника трудової дисципліни. Законодавством визначений порядок оскарження дисциплінарного стягнення, терміни його застосування і дії, порядок дострокового зняття. Певну специфіку має дисциплінарна відповідальність працівників цивільної авіації, залізничного транспорту, військовослужбовців по статутах про дисципліну, а також дисциплінарна відповідальність суддів і деяких інших категорій посадових осіб, справи про провини яких розглядаються і вирішуються спеціальними дисциплінарними колегіями. Від штрафної, каральної відповідальності відрізняється правовідновлювальна відповідальність, що полягає у відновленні незаконно порушених прав, у примусовому виконанні невиконаного обов'язку. Особливість цього виду відповідальності в тому, що в ряді випадків правопорушник може сам, без утручання державних органів, виконати свої обов'язки, відновити порушені права, припинити протиправний стан. На цьому, як відзначено, засновані додаткові санкції, застосовувані до правопорушника в процесі реалізації цих відносин відповідальності (пені, штрафи, інші міри спонуки). Правовідновлювальна відповідальність виникає з моменту правопорушення і завершується відновленням (у встановлених законом межах) порушеного правопорядку. Процесуальні норми регулюють здійснення цього виду відповідальності у випадку суперечки (у суді, в арбітражі) чи відмовлення правопорушника відновити порушений правопорядок (виконавче провадження). Проблеми правовідновлювальної відповідальності здобувають у нашій країні особливе значення в зв'язку з розвитком приватного права, товарно-грошових відносин, перспективою становлення громадянського суспільства і правової держави. У колишнім суспільстві, де усе було одержавлено, головне значення надавалось штрафній, каральній відповідальності. Велика частина теоретиків стверджувала, що відповідальність міститься тільки в застосуванні штрафних, каральних санкцій. У чомусь тут позначилася і повсякденна правосвідомість, що зводить право в цілому до карного права (див. далі), і недооцінка ролі санкцій, спрямованих на реальне відновлення порушених прав. Оскільки все, навіть сфера обслуговування, було одержавлено, нерідке ситуації, коли громадянин, чиї права порушені протиправними діями працівників державних організацій і підприємств, діставав не відшкодування шкоди і збитків, а повідомлення про те, що на винних накладені дисциплінарні стягнення. Ще гірше справа обстояла з відповідальністю господарських органів в умовах плановості і госпрозрахунку, коли стягнення санкцій за порушення постачань і договорів хоча і вважалося юридично обов'язковим, але провадилося в межах 10-15%, а на отримані суми штрафів і неустойок узагалі неможливо було придбати продукцію замість недопоставленої чи неякісної. Перехід до ринкових відносин істотно змінює значення правовідновлювальних санкцій і спонукує по-новому оцінити ряд дискусійних проблем теорії відповідальності. До числа дискусійних відноситься концепція С. Н. Братуся, який визначав відповідальність як стан примусу до виконання обов'язку. Ця концепція заперечувалась з різних позицій. Стверджувалося, зокрема, що якщо примус здійсненний там, де змістом зобов'язання є передача товарів, речей, предметів, то примусити до виконання, скажемо, договору будівництва чи договору підряду практично неможливо. Стверджувалося і те, що відшкодування правопорушником шкоди чи сплата неустойки під погрозою примусу (але ще не під примусом) - така ж, власне кажучи, майнова (тобто правовідновлювальна) відповідальність, як і примусове стягнення відповідних сум. Найбільш спірним залишилося питання: чи є правопорушенням заподіяння майнової шкоди, якщо заподіювач відразу, добровільно, у повному обсязі відшкодував причинену шкоду ? Хоча С. Н. Братусь і писав, що державний примус у випадку делікатної відповідальності спирається, так сказати, на "подвійне правопорушення" (заподіяння шкоди і відмовлення від його відшкодування), саме заподіяння шкоди лише названо правопорушенням, але, власне кажучи, навряд чи може вважатися таким, оскільки державний примус спрямований лише на виконання обов'язку відшкодовувати вже Заподіяну шкоду, а не утримуватися від його заподіяння. Виходить так, що майнова відповідальність установлюється не нормами ЦК, що визначають підстави обов'язків відшкодувати шкоду, збиток, сплатити пені, неустойку, а нормами ЦПК, що регулюють примусове виконання названих (деліктних) і звичайних цивільно-правових обов'язків. В умовах ринкової економіки теоретичне рішення цих проблем утрудняється ще і легальною можливістю учасника договору в будь-який момент відмовитися від його виконання, сплативши відступне - передбачену договором неустойку, відшкодувавши заподіяний збиток. Проблема ще більш ускладнюється перспективами поширення так називаного "страхування відповідальності", при якій фактично губляться виховні, превентивні, репресивні функції майнової відповідальності. І все-таки заподіяння майнової й іншої (наприклад, моральної) шкоди, порушення договору, невиконання зобов'язання й аналогічних деліктів відносяться до правопорушень, а застосування цивільно-правових санкцій за їхнє вчинення - є правовідновлювальною відповідальністю. По-перше, ці делікти формально заборонені чинним законодавством, оскільки вони порушують правопорядок цивільного суспільства; за них установлені санкції, що передбачають або невигідні для правопорушника наслідки (відшкодування шкоди, сплата неустойки і т.п.), або застосування примусових заходів для відновлення порушених прав. По-друге, застосування правовідновлювальних санкцій у випадку суперечки вдягнено в процесуальні форми, багато в чому аналогічні тим, що властиві штрафної, каральної відповідальності. Інститути цивільно-процесуального й арбітражно-процесуального права містять гарантії досягнення істини в справі, правомірності застосування санкцій, права особи, обвинувачуваного у правопорушенні, що дають йому можливість захищати свої охоронювані законом інтереси, аж до права домагатися компенсації у випадку помилкового чи незаконного притягнення до відповідальності. Спроби окремих авторів трактувати правовідновлювальні санкції як "міри захисту", здійснювані поза процесуальними формами відповідальності, не відповідають традиціям, сучасному стану і перспективам розвитку законодавства. По-третє, істотним внеском у рішення спірної проблеми є концепція С. Н. Братуся, що виводить на перший план, так сказати, "технологію примусу", обумовлену саме процесуальною формою. Законність і невідворотність відповідальності забезпечується насамперед тим, писав С. Н. Братусь, "щоб безперебійно і відповідально працював державний апарат, зокрема, юрисдикційні органи у випадках порушення норм права, діяльність яких також визначається нормами права... Очевидно, важливим засобом забезпечення належної роботи цих органів повинна бути відповідальність відповідних посадових осіб за допущену ними бездіяльність чи інше порушення законності". Важливість і актуальність цих положень необхідно підкреслити в зв'язку з тією обставиною, що розуміння відповідальності як реалізації тільки штрафних, каральних санкцій, привело окремих авторів до висновку, що погляд на примусове виконання обов'язку як на відповідальність об'єктивно виправдує фактичну безвідповідальність. Тим часом досить відомо, що зараз саме неналагодженість апарату примусового виконання дозволяє багатьом несумлінним боржникам тікати від відповідальності. Справа доходить до того, що, за повідомленнями преси, для стягування боргів часом залучаються мафіозні структури. Обидва види відповідальності в даний час знаходяться в стані розвитку, удосконалювання, перебудови. Серйозною проблемою, ряду суспільств, у тому числі нашого, є декриміналізація і депенализация, під якими розуміються загальне скорочення кількості правових заборон, скасування караності деяких діянь, а також переклад менш небезпечних злочинів у розряд провин. Суть справи в тім, що в ряді країн у процесі розвитку карного права виявилося, що кримінальна відповідальність установлена за дуже велику кількість складів правопорушень. Ріст злочинності, особливо злочинності найбільш небезпечної, організованої, зв'язаної з насильницькими діями, з наркомафією, з тероризмом, з корупцією державних службовців, призвів до того, що карна юстиція і зв'язані з нею правоохоронні органи практично не справляються з попередженням і розкриттям усіх злочинів, призначенням і виконанням покарань. Практика показала до того ж, що позбавлення волі, як основна міра карного покарання, недостатньо ефективне для виправлення і перевиховання засуджених, оскільки серед тих, хто відбув це покарання, високий рецидив. У той же час доведена часом більша в порівнянні з покаранням ефективність застосування суворих адміністративних стягнень за менш небезпечні злочини, особливо ті, за які суди і судді прагнуть не застосовувати передбачені законом покарання, вважаючи їх надмірно суворими. У таких випадках високий штраф, позбавлення спеціальних прав і інші заходи адміністративної відповідальності виявляються більш дійовими заходами, чим судове осудження чи умовний осуд. Має потребу в перегляді і скороченні загальна кількість заборон. З ускладненням громадського життя, розвитком науково-технічної революції виникає необхідність установлення нових заборон, визначення нових складів правопорушень і санкцій за їхнє вчинення. У той же час практика показує застарілість чи неефективність чималого числа раніше встановлених заборон, що або майже не порушуються, або, навпаки, порушуються майже безкарно, тому що заходи державного контролю і примуси виявилися неефективні для їхнього попередження, виявлення і припинення. Серйозною практичною проблемою, особливо для нашої країни, є співвідношення правовідновлювальної і штрафної, каральної відповідальності. У цивільному суспільстві у випадках, коли правопорушенням заподіяна втрата правам громадянина чи організації, першочерговою задачею є відновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок правопорушника. Формування цивільного суспільства підвищує значення правовідновлювальної відповідальності, реалізація якої безпосередньо служить підтримці і відновленню правопорядку. 4. Основні принципи юридичної відповідальності Поняття права, правопорушення і відповідальності нерозривно зв'язані з тієї причини, що одна з головних задач права - захист суспільства (чи його пануючої або найбільш впливової частини) від шкідливих і небезпечних діянь. Право тому і забезпечується (охороняється) державним примусом, що його існування обумовлене наявністю в суспільстві суперечливих інтересів, конфліктів, зіткнень, для попередження і припинення яких необхідне застосування примусових заходів. Тому будь-яка правова система містить визначення правопорушень, санкцій за їхнє здійснення і порядку їхнього застосування і реалізації. Застосування примусового заходів за ті чи інші діяння завжди привертало підвищену увагу суспільства, соціальних груп, класів, тому що воно гостріше всього торкається інтересів людей і їхніх об'єднань. Загострена увага до цієї проблеми обумовлюється також і можливістю помилок, сваволі чи потурання державних органів чи посадових осіб, що застосовують примус. У повсякденній правосвідомості право нерідке асоціюється насамперед із примусом і покаранням; тому при масових опитуваннях населення про основних діючих законодавчі акти частіше інших називається Кримінальний кодекс, хоча життя переважної більшості опитаних громадян ніяк не зв'язана ні зі злочинами, ні з покараннями. "Із усіх видів права, - писав Пашуканіс, - саме карне право має здатність самим безпосереднім і грубим чином зачіпати окрему особистість. Тому воно завжди викликало до себе найбільш пекучий, і притім практичний, інтерес. Закон і кара за його порушення взагалі тісно асоціюються один з одним, і, таким чином, карне право ніби бере на себе роль представника права взагалі, є частиною, що заміняє ціле". У процесі становлення громадянського суспільства і боротьби з феодальним режимом складалися принципові положення теорії права і практики законотворчості щодо визначення складів правопорушень і відповідальності за їхнє здійснення. У поле зору передових мислителів, що обґрунтовували свободу, рівність, безпеку особистості, були насамперед карне право і процес. Монтеск'є, автор відомої книги "Про дух законів" (1748 р.), писав: "Свобода політична полягає в нашій безпеці чи принаймні в нашій упевненості, що ми в безпеці. Ця безпека усього більш піддається нападам у карних процесах по обвинуваченнях публічного чи приватного характеру. Тому воля громадянина залежить головним чином від доброякісності карних законів. Якщо не обгороджена невинність громадянина, то не обгороджена і свобода. Відомості про найкращі правила, якими варто керуватися при карному судочинстві, важливіші для людства від всіх інших у світі". Критика інквізиційного процесу і всієї системи феодальної юстиції знайшла узагальнене вираження в книзі Чезаре Беккаріа "Про злочини і покарання" (1764 р.), у якій викладена позитивна програма перетворень у законодавстві і правосудді. В міру розвитку відносин громадянського суспільства основні принципи відповідальності, розроблені в області карного права і процесу, поширювалися на інші галузі права. У результаті в законодавстві, у судовій практиці, у суспільній правосвідомості розвинених країн склалися принципові положення про підстави юридичної відповідальності і формах її здійснення. Деякі з цих принципових положень нині закріплені в міжнародних документах визнані і втілені в законодавстві Російської Федерації. Як відзначено, основні принципи законодавчого визначення відповідальності за порушення правових заборон формувалися в процесі розвитку й обговорення карного права. Ці принципи відносяться до усього взагалі законодавства про юридичну відповідальність за правопорушення. Загальновизнаним принципом покарання за злочин є принцип законності чи правової обґрунтованості, виражений відомою формулою nullum crimen, nulla росnа, sine lege (без закону немає ні злочину, ні покарання). Це означає, що правопорушенням визнається лише діяння, яке до його здійснення було заборонено законом, що вступив у силу і доведений до загального відома. Важливим принципом визначення складу правопорушень і санкцій є співмірність злочину (провини) і покарання (стягнення). Цей принцип склався в противагу практиці застрашливих жорстоких покарань за усі взагалі правопорушення, властивої середньовіччю. Міжнародними пактами заборонені покарання жорстокі, нелюдські, принижуючі достоїнство, властиве людській особистості. У країнах, що не відмінили страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі злочини. Для осіб, позбавлених волі, повинен бути передбачений режим, істотною метою якого є їхнє виправлення і перевиховання. Покарання і стягнення не повинні суперечити системі соціальних цінностей, прийнятих у даному суспільстві. Крім того, вони повинні бути погоджені з покараннями (стягненнями) за інші правопорушення. Якщо, скажемо, грабіж чи розбій карають так само чи навіть суворіше, ніж убивство - людське життя прирівнюється до майнової цінності, причому стимулюється убивство потерпілого з метою позбутися від свідка. У цілому принцип співмірності означає необхідність диференціації і узгодженості покарань і стягнень за різні по ступені небезпеки і шкідливості правопорушення. Правовою наукою і практикою розроблений ряд принципових положень, що визначають загальний напрямок розвитку законодавства про правопорушення і відповідальність за їхнє вчинення. Кожна заборона повинна бути сприйнята суспільною правосвідомістю чи, принаймні, не суперечити їй; якщо таке протиріччя існує, а заборона суспільно необхідна, її встановленню повинна передувати широка роз'яснювальна робота або її прийдеться забезпечити дуже суворими санкціями. Забороняти можна тільки діяння, що можуть бути доведені засобами юридичного процесу і припинені за допомогою примусових заходів. У противному випадку заборони будуть безкарно порушуватися, що призведе до падіння авторитету закону і держави. Заборон не повинне бути занадто багато, у суспільній свідомості існує деякий поріг сприйняття правових норм, заборон і санкцій за їхнє порушення. Надмірна безліч заборон приведе до того, що серед заборон, без яких можна б обійтися, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон занадто багато - практично неможливо притягати до відповідальності за кожне їхнє порушення і тому складається уявлення, що їх можна безкарно порушувати. По тій же причині не можна кожну заборону супроводжувати надмірно строгою санкцією. Якщо однаково строго карають різні по ступені шкідливості і небезпеки правопорушення, у злочинця немає стимулу утримуватися від діянь більш небезпечних. До того ж непомірно строгі покарання можуть викликати співчуття суспільства до покараного, породити широку недовіру до справедливості законодавця, а також надмірно часте зм'якшення покарань судами при вирішенні конкретних справ, що негативно позначається на авторитеті закону. Але і недостатньо строгі санкції неефективні: якщо за ухиляння від сплати податків чи за заподіяння в результаті промислової діяльності шкоди природі установлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для припинення протиправної поведінки. Застосування санкцій за правопорушення здійснюється в процесуальній формі відповідальності; давно замічено, що процес і порядок розслідування справ про правопорушення і застосування за них санкцій включає ряд складних проблем, що істотно зачіпають інтереси особистості і суспільства. По-перше, законодавство про правопорушення і відповідальність має суспільне значення лише в тій мірі, у якій воно реалізується. Якщо державні органи і посадові особи не звертають уваги на правопорушення або застосовують установлені законом санкції не в повну силу, у тих членів суспільства, яким власне кажучи адресовані заборони і санкції, складається враження, що ці (а може бути і багато інших) заборони можна порушувати безкарно. У результаті правопорядку і правам громадян, авторитету права і держави заподіюється чимала шкода ростом числа безкарних правопорушень. Друга, не менш гостра проблема полягає в можливості застосування примусових заходів і санкцій, призначених для боротьби з правопорушеннями, до осіб, що не порушували правових заборон. Ні особистість, ні суспільство не можуть обійтися без захисту від правопорушників, а тим самим - без діяльності спеціального апарату, що охороняє право від порушень. Разом з тим у сфері, де застосовується державний примус, суспільство й особистість зіштовхуються з низкою тривожних явищ. Державні органи і посадові особи, що розслідують справи про правопорушення, наділені владними повноваженнями, необґрунтоване і незаконне використання яких може завдати істотних утрат правам і свободам особи. Не секрет, що специфіка діяльності правоохоронних органів, зобов'язаних оперативно припиняти правопорушення, часом додає розслідуванню карних і інших справ обвинувальний ухил. Необхідна для боротьби з правопорушеннями таємниця дізнання і слідства може повернутися відсутністю гласності, потуранням сваволі в добуванні доказів і залякуванням осіб, притягнутих у процес розслідування. Прагнення якнайшвидше обґрунтувати обвинувачення і закінчити справу в термін може вести до штучного створення доказів, аж до спонуки підозрюваного визнати себе винним у правопорушенні, якого він, можливо, не робив. У результаті часом обвинувачується невинний, і, навпаки, корумповані працівники правоохорони мають чимало можливостей звільнити від відповідальності винного. У вирішенні багатьох з цих проблем істотне значення має процесуальне регулювання юридичної відповідальності. При визначенні процесуального порядку здійснення відповідальності існує така закономірність: чим суворіша санкція, що підлягає застосуванню, тим більше складні і розвинені процедури дослідження обставин справи, підготовки й ухвалення рішення про застосування чи незастосування санкції. Тому найбільший розвиток загальні принципи юридичної відповідальності, як відзначено, отримали в карному процесі; по тим же принципам здійснюються інші види відповідальності. Основним принципом юридичної відповідальності є законність. Це означає, що відповідальність застосовується тільки за правопорушення, тобто винне протиправне діяння, зроблене деліктоздатною особою. При здійсненні відповідальності закону, що забороняє яке-небудь діяння, не повинн надаватися зворотна сила вже з тієї причини, що право, як правило належного, звернене в майбутнє, регулює вольову поведінку людей, що порівнюють свої вчинки з їхньою юридичною оцінкою (за что карати людини, якщо він не знав, що цей учинок колись буде заборонений?). По тій же причині повинно бути заздалегідь відомо, яке саме (у яких межах) покарання чи стягнення буде застосоване до тих, хто зробить саме таке правопорушення. Додання зворотної сили закону, що підсилює покарання чи стягнення, неприпустимо тому, що соціальне призначення і заборон, і санкцій (погрози за їхнє порушення) полягає в тому, щоб вплинути на вибір тієї чи іншої лінії поведінки (якби знав, що буде каратися настільки строго - те не зробив би). Навпроти, закон, що скасовує заборону чи полегшує покарання, стягнення, обов'язково повинен мати зворотну силу, тому що строге покарання за діяння, що раніше вважалося злочином, а тепер не вважається чи карається менш строго, не тільки суперечить гуманізму і справедливості, але і зрівнює в суспільній свідомості злочинні і незлочинні діяння, діяння небезпечні і менш небезпечні. Законність відповідальності й у тім, що конкретна міра відповідальності строго обмежена межами санкції порушень норми і при її реалізації може бути зм'якшена, але ніяк не посилена. Нарешті, дослідження обставин справи про правопорушення, застосування і реалізація санкцій, особливо строгих, здійснюється в процесуальній формі, що містить гарантії об'єктивного розгляду і вирішення справи з забезпеченням прав і законних інтересів особи, притягнутої до відповідальності. Законодавством визначені спеціальні гарантії законності, що попереджають і припиняють вихід за рамки закону, зловживання і помилки при застосуванні матеріально-правових норм (неправильна юридична кваліфікація діяння, визначення покарання чи стягнення поза межами санкції) і норм процесуальних (порушення процедури розгляду справи, дослідження доказів, ухвалення рішення, порядку його оскарження і реалізації і т.п.). З законністю тісно зв'язана обґрунтованість відповідальності, під якою розуміється, по-перше, об'єктивне дослідження обставин справи, збір і всебічна оцінка доказів, аргументованість висновку про те, чи було зроблене правопорушення, чи винна в цьому особа, притягнута до відповідальності, чи підлягає застосуванню передбачена законом санкція; по-друге, визначення конкретної міри покарання, стягнення, відшкодування шкоди в точній відповідності з критеріями, установленими законом. Як відзначено, штрафні, каральні санкції носять відносно визначений характер, що дає можливість при застосуванні покарання чи стягнення врахувати обставини конкретної справи (особливості правопорушення, характеристика особистості правопорушника й ін.). Вибір конкретного заходу покарання чи стягнення в межах щодо визначеної санкції повинен бути заснований на ретельному вивченні матеріалів справи й врахуванні зм'якшуючих і обтяжуючих обставин. При застосуванні правовідновлювальних санкцій також вирішується питання про те, чи було зроблене правопорушення, але при конкретизації санкції розглядаються інші проблеми: про обсяг і порядок відшкодування заподіяної шкоди (іноді - про можливість зменшення чи розстрочки виплат), про спосіб усунення протиправного стану, про відшкодування збитків і збитку і т.д. З законністю й обґрунтованістю відповідальності зв'язаний принцип, відповідно до якого ніхто не повинен двічі нести карну чи іншу відповідальність за те саме правопорушення (піп bis in idem – не двічі за одне). Це означає, що ніхто не повинен бути вдруге суджений чи покараний за злочин, за який вже був остаточно засуджений чи виправданий відповідно до закону і карно-процесуального права. Принцип "не двічі за одне" відноситься до застосування штрафних, каральних санкцій і не суперечить тому, що до правопорушника, підданому штрафній, каральний відповідальності, застосовуються правовідновлювальні санкції, якщо його діянням заподіяна майнова чи інша шкода (розкрадач не тільки піддається покаранню, але і з нього стягується сума викраденого; хуліган, що розбив вітрину, наказується за хуліганство і, поверх того, відшкодовує заподіяний збиток). Крім того, саме покарання, передбачене санкцією, може містити трохи правообмежень (позбавлення волі + конфіскація майна + позбавлення права займати певні посади). Принципом відповідальності є змагальність процесу і право на захист особи, притягнутої до відповідальності. Цей принцип затвердився в боротьбі з феодальним режимом і властивим йому інквізиційним, обвинувальним процесом. Змагальність - важливий засіб досягнення істини в справі про правопорушення і забезпечення обґрунтованості рішення, спосіб подолання обвинувального ухилу при розслідуванні справ про правопорушення, гарантія прав особи, притягнутого до відповідальності. Особа, що залучається до відповідальності, тобто офіційно обвинувачується в здійсненні правопорушення, знаходиться у фактично нерівному положенні з його державним органом, що обвинувачує, уповноваженим застосовувати примусові заходи. Це нерівність якоюсь мірою компенсується змагальністю процесу, покладанням на той, хто уповноважений притягувати до штрафної, каральної відповідальності, "тягаря доведення", тобто обов'язку або довести факт правопорушення і здійснення його обвинувачуваним, або припинити справа і принести вибачення. З цим зв'язана презумпція невинності: кожна людина, обвинувачувана в здійсненні злочину, має право вважатися невинною, поки його винність не буде доведена у встановленому законом порядку і установлена вироком суду, що вступив в законну силу. Обвинувачуваний у карному процесі, а також притягнутий до іншого виду штрафної, каральної відповідальності, не зобов'язаний доводити свою невинність. Він має право заперечувати факт правопорушення, його юридичну оцінку, представляти свої докази, брати участь у дослідженні обставин справи (у тому числі в допиті свідків обвинувачення). Державним органам і посадовим особам заборонено будь-яким способом примушувати обвинувачуваного в здійсненні правопорушення до дачі показань. Ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів. Будь-які докази, отримані з порушенням закону, визнаються такими, що не мають сили. Непереборні сумніви у винності особи тлумачаться на користь обвинувачуваного. Комплекс прав особи, притягнутої до відповідальності, що дає їй можливість брати участь у дослідженні обставин справи і відстоювати свої інтереси, називається правом на захист. Право на захист закріплено законом у вигляді процесуальних прав притягнутого до відповідальності, що забезпечують йому можливість знати, у чому саме складається обвинувачення, заперечувати його, брати участь у дослідженні обставин справи, користатися допомогою адвоката, оскаржити застосування запобіжних заходів і інших актів, що передують ухваленню рішення, оскаржити саме рішення і порядок його виконання й ін. З правом на захист зв'язаний ряд додаткових принципів відповідальності, до числа яких відноситься "неприпустимість зміни до гіршого" (reformatio in pejus), тобто погіршення правового положення особи, що оскаржить рішення, наприклад, застосування вищою судовою інстанцією більш строгої санкції в справі, що розглядається нею по скарзі засудженого, а також посилення адміністративного чи дисциплінарного стягнення при оскарженні. Здійснення правовідновлювальної відповідальності також засновано на принципі змагальності, але розподіл тягаря доведення інший: потерпілому досить довести заподіяння майнової чи іншої шкоди, невиконання зобов'язання, створення протиправного стану. Підлягаючий відповідальності може заперечувати факт правопорушення, доводити правомірність своїх дій, що заподіяли шкоду, обґрунтовувати свою думку в розмірі шкоди чи про порядок її відшкодування. До принципів відповідальності відноситься її невідворотність. Установлення заборон і санкцій за їхнє порушення має сенс лише за умови, що особи, що зробили правопорушення, притягуються до відповідальності і піддаються примусовим заходам, визначеним санкціями порушених правових норм. Невідворотність відповідальності залежить найбільше від налагодженості роботи правоохоронних органів, від підготовленості, компетентності і сумлінності працівників, уповноважених притягати до відповідальності і застосовувати санкції. Правопорушення, на яке не відреагували правоохоронні органи, заподіює правопорядку серйозну втрату: безкарність правопорушників не тільки заохочує їх до здійснення нових, часто більш тяжких правопорушень, але і подає поганий приклад іншим особам, особливо нестійким. Тому однією із серйозних проблем є обов'язкова і своєчасна реєстрація відомостей про правопорушення, порушення кримінальних справ по факту кожного злочину. У погоні за "благополучними" (менш неблагополучними) показниками деякі працівники органів дізнання і слідства часом уникають реєструвати відомості про злочини, особливо тих, розслідування і розкриття яких зв'язано з великими труднощами. Чималу шкоду правопорядку здатна заподіяти і бездіяльність посадових осіб, що потурають здійсненню адміністративних і дисциплінарних провин, що допускають створення і збереження протиправних станів (видання незаконних актів, укладання і виконання протизаконних угод, самовільне будівництво і т.п.). Своєчасність відповідальності означає можливість залучення правопорушника до відповідальності протягом терміну давності, тобто періоду часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення. Для адміністративних і дисциплінарних провин такий термін визначений у кілька місяців; по карних злочинах термін давності значно більший: від року до 10-15 років, у залежності від тяжкості злочину й обставин справи. Давниною обмежене також звертання до виконання вироку, що вступив у законну силу, (від трьох до десяти років) чи постанови про накладення адміністративного стягнення (три місяці). Майнова відповідальність здійснюється в межах терміну задавнення позову. При реалізації відповідальності враховуються такі принципи права і моралі як доцільність і гуманізм. Те й інше означає, що особа, що вчинила правопорушення і визнана винною, може бути цілком чи частково звільнена від застосування і реалізації санкції по тим причинам, що правопорушник добровільно відшкодував нанесений збиток чи усунув заподіяну шкоду, виявив щире розкаяння, справами довів своє виправлення, у силу чого призначення йому стягнення чи покарання або подальше відбування призначеного заходу недоцільно. По мотивах гуманності відносини відповідальності можуть бути припинені у випадку важкої хвороби правопорушника, нещастя в його родині і по аналогічних причинах. Принцип гуманізму враховується і при здійсненні правовідновлювальної відповідальності, але складність у тому, що якщо держава і її органи вправі простити (помилуватися) правопорушника, зм'якшивши його штрафну, каральну відповідальність чи узагалі звільнивши від неї по підставах, зазначених у законі, то там, де порушені права приватних чи юридичних осіб і мова йде про їхнє відновлення – право відмовлення від здійснення відповідальності належить тільки тим, чиї права відновлюються за допомогою такої відповідальності. Однак і тут на прохання особи, притягнутої до відповідальності, при наявності поважних причин можливі за рішенням суду чи інших правоохоронних органів зміна порядку виконання, відстрочка і розстрочка платежів, зниження розмірів виплат.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020