.

Українські орфографія, орфоепія, графіка

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
77 3920
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА 2. УКРАЇНСЬКІ ОРФОГРАФІЯ, ОРФОЕПІЯ, ГРАФІКА

2.1. Орфографія як наука.

2.2. Орфоепія як наука.

2.3. Графіка як наука.

2.1. Орфографія як наука

Орфографія – історично сформована та загальноприйнята система правил
мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією
становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і
«правопис» уживаються як тотожні). Орфографія визначає правила написання
звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс,
уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок;
крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних
слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм
літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною
мовою. Єдність і обов’язковість орфографії для всіх полегшує спілкування
людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим,
ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В
основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних
принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови та
віддзеркалюють шляхи формування і розвитку її правописної системи.

Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

фонетичним – лексичні одиниці пишуться так само, як і вимовляються;

морфологічним – відбувається позначення на письмі складових частин слова
незалежно від їхньої вимови;

історичним (традиційним) – букви, морфеми, слова пишуться за традицією,
а не відповідно до існуючих норм (напр., дзвінок, меншості);

смисловим (диференціюючим) – різне написання однозвучних слів, які мають
неоднакове значення (наприклад, на пам’ять – напам’ять).

Іноді при творенні слова або його відмінюванні виникає важкий для вимови
збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з
приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

У групах приголосних -ждн-, -здн-, -стл- , -стн- випадають відповідно д
і т : тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя –
щасливий, вість – вісник, честь – чесний. Виняток: у словах зап’ястний,
кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літера т
зберігається.

У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з
кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч
відповідний звук і не вимовляється: баласт – баластний, компост
–компостний, контраст – контрастний, форпост – форпостний.

У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із
суфіксом -ну-: бризк – бризнути, брязк – брязнути, тріск – тріснути.
Винятками з цього правила є: випуск – випускний, виск – вискнути,
пропуск – пропускний.

Буквосполучення -шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок –
зморшка, витріщити – витрішки.

Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-,
-сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від сълньце), серце
(від сьрдьце), скло (від стькло), чернець – ченця, місто – міський.

У групі приголосних -слн- випадає л : масло – масний, мисль – умисний,
ремесло – ремісник.

Словотворення – це розділ науки про мову, що вивчає склад слів (з яких
частин вони складаються) та способи їх творення. Також це процес
утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним
значенням: 1) афіксами (ліс – ліс-ов-ий), 2) словоскладанням
(гол-о-дранець) та словозростами (велик-день), 3) абревіатурою
(кол-госп, УНР – уенер). Дехто зараховує сюди ще й субстантивацію
(полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як
морфологічно-синтаксичні засоби з переходом слова до іншої частини мови.

При словотворенні приголосні звуки часто змінюються:

– -цьк- на -чч- при творенні іменників із суфіксом -ин (а): донецький
–Донеччина, вояцький – вояччина, козацький – козаччина, німецький –
Німеччина, гайдамацький – гайдамаччина, турецький – Туреччина (але
галицький – Галичина);

– -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов: луганський – Луганщина, віск –
вощина;

– -ск-, -шк- на -щ- при творенні іменників та прикметників із суфіксом
-ан- (-ян-): віск – вощанка – вощаний, піски – піщаний, дошка – дощаний;

– -ск-, -ст- на -щ- при творенні форм дієслів II дієвідміни: вереск –
верещати, верещу, верещить; простити – прощу, прощаю, прощаєш (але:
простиш, простять і т.ін.);

– -зк- на -жч- за-аналогічних умов: брязк – бряжчати, бряжчу, бряжчиш;

– -ськ-, -зьк- на -щ-, -жч- при творенні прізвищ на -енко, -ук: Васько –
Ващенко, Ващук, Ісько – Іщенко, Іщук, Онисько – Онищенко, Онищук,
Кузько – Кужченко, Водолазький – Водолажченко.

У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск-, -ськ- с на
письмі зберігається, а к переходить у ч: Параска – Парасчин, Ониська –
Онисьчин; -шк- дає щ: Мелашка – Мелащин.

Зубні д, т перед свистячими й шиплячими на письмі зберігаються: учиться,
коротший, льотчик, молодший, погодься.

При творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ(ий) від географічних
назв і назв народів, основа яких закінчується на приголосний,
відбуваються такі фонетичні зміни:

а) Г, ж, з (дз) + -ськ(ий) – -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: Буг – бузький,
Запоріжжя – запорізький, Кавказ – кавказький.

б) К, ц, ч + -ськ(ий) –-цьк(іий): Великі Луки – великолуцький, грек –
грецький, Суец – суецький, Бахмач – бахмацький. Винятки: Дамаск –
дамаський, Мекка – меккський, тюрки – тюркський.

в) С, х, ш + -ськ(ий) – -ськ(ий): Одеса – одеський, волох – волоський,
Карабах – карабаський, латиш – латиський, Сиваш – сиваський.

Деякі слова, узвичаєні без зміни приголосних основ, передаються з ними і
на письмі: баски – баскський, казах – казахський, Перемишль –
перемишльський тощо.

Подовження приголосних в українській мові є в усному мовленні, а також
передається воно однаковими літерами на письмі. Подовження приголосних
звуків пояснюється різними причинами. В одних випадках воно виникало
внаслідок словотворчих процесів: префіксації (оббити, віддати),
суфіксації (годинник, змінний), основоскладання (міськком, деффак), а в
інших пояснюється змінами, які відбуваються у звуковому складі мови
(занепад голосних неповного звучання [ъ], [ь], випадання та уподібнення
приголосних): життя, зілля, піччю, суддя.

Подовження приголосних, що виникає при словотворенні, ще називається
подвоєнням. Воно з’являється внаслідок збігу двох однакових приголосних.

Подвоєння приголосних відбувається в таких випадках:

1. Коли збігаються два однакових приголосних:

– на межі префікса й кореня: вважати, ввічі, ввічливий, віддаль,
оббігати, піддашшя, піввійська, роззброїти;

– на межі кореня та суфікса: годинник, денний, законний, корінний,
туманний;

– на межі двох суфіксів: іменник, письменник, прийменник (але священик);

– на межі дієслівної основи та постфікса -ся: вознісся, зрісся, обвисся,
пасся;

– на межі двох частин складноскорочених слів: деффак (дефектологічний
факультет), міськком (міський комітет), юннат (юний натураліст).

2. У збільшувально-підсилювальному суфіксі -енн-: здоровенний, силенний,
численний.

3. У прикметниках із наголошеними суфіксами -анн(ий), -янн(ий),
-енн(ий): невблага?нний, незрівня?нний, нескінче?нний (але довгождaний,
полонeний).

4. У прикметниках на -енн(ий), -янн(ий) старослов’янського походження:
благословенний, блаженний, божественний, мерзенний, огненний, окаянний,
священний, спасенний (але: свячeний, хрещeний).

5. В іменниках на -їсть і прислівниках, утворених від прикметників із
подвоєними нн: здійсненність, невблаганність, невинність, невпинність,
непримире?нність, старанність, численність; здійсне?нно, невблаганно,
невинна, невпинно, непримире?нно, несказа?нно, старанно, числе?нно,

6. В іменниках старослов’янського походження: богоявлення, вознесе?ння,
воскресе?ння, спасе?ння, усікнове?ння, успе?ння й под.

7. У таких словах, як: бовва?н, гаття?, лляни?й, па?нна, сса?ти.

Подвоєння зберігається в похідних від наведених слів: сила-силенна,
бовваніти, ссавці.

Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять
після голосного:

– перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни
(крім Р. в. множини), що закінчуються на -я: насіння, колосся, волосся,
зілля, гілля, бадилля, знаряддя, клоччя, роздоріжжя, сторіччя, піддашшя,
а також у похідних від них.

Якщо в Р. в. множини іменники середнього роду закінчуються на -ів,
подовження зберігається: відкриттів, почуттів, життів;

– перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого,
жіночого та спільного роду І відміни (за винятком Р. в. множини із
закінченням -ей): баддя, Ілля, рілля, стаття, суддя (але: кутя, свиня,
попадя);

– перед ю в О. в. іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в
Н. в. основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний:
віссю, даллю, міддю, міццю, памороззю, подорожжю, річчю, розкішшю;

– перед я, ю у прислівниках типу навмання, спросоння, зрання,
попідвіконню, попідтинню;

– перед є, ю у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллє,
ллю, ллєш, ллють, ллємо, ллєте, ллється, ллються та похідних.

2. Подовження не відбувається:

– у словах: отой, оцей, отут, отам, отепер, отоді, піти, дані, даний
(але: да?нник, подання?);

– якщо в О. в. іменників жіночого роду III відміни м’який приголосний
(зубний або шиплячий) стоїть не між двома голосними: більшістю, областю,
жовчю, Керчю, фальшю, честю, радістю, кволістю, заздрістю, вірністю,
молодістю, пошестю, швидкістю, смертю.

Викладене вище правило стосується також слів типу: передмістя, тертя,
повністю, зап’ясток, подільський (від Поділля), трипільський (від
Трипілля), поліський (від Полісся), але даккський (від Дакка), прусський
(він Пруссія), філіппінський (від Філіппіни).

Правопис слів іншомовного походження має такі особливості.

1. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не
подвоюються: акумуляція, бароко, белетристика, бравісимо, ват (хоч
Ватт), грип, група, інтелектуальний, Тільки в окремих загальних назвах
зберігається подвоєння приголосних: аннали, бонна, брутто, ванна
(ванний), мадонна, манна (манний), мотто, нетто, панна, пенні, тонна,
білль, булла, вілла, мулла, дурра, мірра.

2. При збігу однакових приголосних префікса й кореня подвоєний
приголосний маємо лише тоді, коли в мові вживається паралельне
непрефіксальне слово: апперцепція (перцепція), імміграція (міграція),
інновація (новація), ірраціональний (раціональний). Коли непрефіксальне
слово своїм змістом далеко відходить від префіксального (напр.: нотація
– анотація, конотація), приголосний не подвоюється на письмі.

3. Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших
власних назвах: Андорра, Гаронна, Голландія, Калькутта, Марокко,
Міссурі.

Подвоєні приголосні зберігаються і в усіх похідних словах: андоррський
(Андорра), марокканець (Марокко), яффський (Яффа).

Залежно від позиції та вимови в українській мові і, у (ігрек)
передаються також літерами і, ї та и.

І пишеться:

1) На початку слова: ідея, Іліада, інструкція, інтернаціональний; Індія,
Іспанія; Ібсен, Івон, Ізабелла.

2) Після приголосного перед голосним, є та звуком й: артеріальний,
геніальний, діалектика, аудієнція, клієнт, аксіома, радіус, тріумф.

І в середині слова перед голосним іноді переходить у й і відповідно
передається на письмі: курйоз, серйозний; ар’єргард, бар’єр, кар’єра,
п’єса.

Ia в кінці слова передається звичайно через ія: артерія, індустрія,
історія, хімія; Апулія, Греція, Дієго-Гарсія, Мурсія.

3) Після приголосних в особових іменах і в географічних назвах, а також
у похідних прикметниках перед наступним приголосним  і в кінці слова:
Лісабон, Міссісіпі, Монтевідео, Нагасакі, Ніл, Севілья, Сідней,  Сомалі,
Сочі; Анрі, Гальвані, Грімм, Дідро, Овідій, Россіні; лісабонський.

Власні імена, що перетворилися на назви предметів і явищ, тобто стали
загальними іменами, пишуться за правилами правопису загальних назв
іншомовного походження: дизель (хоч Дізель).

4)  Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: візаві, журі,
колібрі, мерсі, парі, попурі, таксі, харакірі, а також перед наступним
приголосним у таких невідмінюваних словах, як гратіс, піанісимо й под.

5)  У всіх інших випадках після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед
наступним приголосним: бізнес, пілот, вібрація, академік, фінанси,
графік, гіпопотам, логічний, гімн, кілограм, кіно, архів, хімія, хірург,
література.

У ряді слів іншомовного походження, що давно засвоєні українською мовою,
після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишеться відповідно до вимоги и:
бурмистер (але бургомістр), вимпел, єхидна, імбир, кипарис, лиман, миля,
мирт, нирка, спирт, химера та ін., а також у словах, запозичених із
східних мов, переважно тюркських: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз,
кисет, кишлак.

Ї пишеться після голосного: мозаїка, наївний, прозаїк, руїна, теїн;
Енеїда, Ізмаїл, Каїр. Але в складних словах, де перша частина
закінчується голосним, на початку другої частини пишеться і:
староіндійський, новоірландський; так само в позиції після префікса, що
закінчується на голосний або приголосний; антиісторичний поінформувати.

И пишеться:

1)  В загальних назвах після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р
перед наступним приголосним: дизель, динамо, диплом, директор, методика;
інститут, математика, стимул, текстиль, тип; зиґзаґ, позиція, фізичний.

2) У географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида,
Флорида; Адріатика, Америка, Антарктика, Арктика.

3)  У географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед
приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир,
Лейпциг, Циндао, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова
пишеться і: Віші, Шіофок.

4)  У географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним
(крім j): Великобританія, Крит, Мавританія, Мадрид, Париж, Рига, Рим та
ін., але Австрія, Ріо-де-Жанейро.

5)  У ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких
випадках згідно з традиційною вимовою: Аргентина, Братислава, Бразилія,
Ватикан, Единбург, Єгипет, Єрусалим, Китай, Кордильєри, Пакистан та
похідних від них: аргентинець, аргентинський та ін.

6. У словах, запозичених із французької мови, після шиплячих ж, ш
пишеться відповідно до французького u українське у, а не ю: брошура,
журі, парашут; також у словах парфуми, парфумерія.

Е передається літерою е: екватор, екзаменатор, електрика, енергія,
ентузіазм, етап, ідеал, каре, силует, театр, фаетон, філе; Еквадор.

Коли іншомовне е (іноді дифтонг аі) на початку слова вимовляється в
українській мові як звукосполучення й + е, воно передається літерою є:
європеєць, європейський, єгер, єнот, єресь; Ємен, Євпаторія, Євразія,
Європа, Євфрат, Єгипет. Також після апострофа, є, і, й, ь пишеться є, а
не е: бар’єр, п’єдестал, конвеєр, реєстр, феєрверк, абітурієнт, пацієнт;
В’єтнам, Трієст, Сьєрра-Леоне; Фейєрбах, Готьє. Але після префіксів і
споріднених з ними елементів пишеться е: діелектрик, поліедр,
реевакуація, рееміграція тощо.

Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться
перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф,
комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, торф’яний, к’янті, миш’як,
кар’єра; П’ємонт, П’яченца, Рив’єра, Ак’яб, Іх’ямас; Барб’є, Б’єрнсон,
Б’юкенен, Женев’єва, Ф’єзоле, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’юнкт, ад’ютант,
ін’єкція,  кон’юнктура.

Апостроф не пишеться:

а) Перед йо: курйоз, серйозний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а,
у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш;
Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Кюв’є, Рюдберг.

Знак м’якшення (ь) у словах іншомовного походження пишеться після
приголосних д, т, з, с, л, н:

?

?

?

 

¦

?

?

?

Jа) Перед я, ю, є, ї, йо: адью, кондотьєр, конферансьє, монпансьє,
ательє, марсельєза, мільярд, бульйон, віньєтка, каньйон; В’єнтьян,
Фетьйо.

б) Відповідно до вимови після л перед приголосним: альбатрос, фільм;
Дельфи, Нельсон, але: залп, катафалк і т. ін.

в) Відповідно до вимови в кінці слів: магістраль, Базель, Булонь,
Рафаель, але: бал, метал, рулон, шприц; Галац, Суец та ін.

Знак м’якшення не пишеться перед я, ю коли вони позначають сполучення
пом’якшеного приголосного з а, у: мадяр, малярія; дюна, ілюзія, нюанс,
тюбик, тюль; Аляска, Дюма, Сю.

2.2. Орфоепія як наука

Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної мови,
називається орфоепією.

Орфоепічні норми регулюють правила вимови звуків і звукосполучень,
правила наголошування слів, їх форм при словозміні тощо. Орфоепічні
норми сучасної української літературної мови склалися на основі вимови,
властивої центральним українським говорам – полтавським і київським.
Досить часто в усній мові спостерігаються відхилення від орфоепічних
норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на
вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.

Основними нормами української літературної вимови є наступні:

1) під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко,
виразно, відповідно до написання, наприклад: буря[бу?р’а], закон
[зако?н], макет [маке?т], людина [л’уди?на], лямка [л’а?мка];

2) голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються
повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал’у?та], твору
[тво?ру], розмір [ро?зм’ір];

3) ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і
вимовляються як [еи] або [ие], наприклад: реквізит [реикв’ізи?т], підпис
[п’і?дпиес];

4) ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він
ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові: охорона
[охоро?на]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о]
часто вимовляється як [оу]: костюм [коус’т’у?м], полуда [поулу?да];

5) дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються
дзвінко: хліб [хл’іб], досвід [до?св’ід], сторож [сто?рож], мороз
[моро?з], об’їзд [обйі?зд], книжка [кни?жка], рідко [р’і?дко], могти
[могти?]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких
українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням
орфоепічних норм української літературної мови. В окремих випадках перед
глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик
[н’і?хтиек], кігтя [к’і?хт’а];

6) глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються
дзвінко: вокзал [воґза?л], молотьба [молод’ба?];

7) губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р]
вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці
слова або складу: осіб [ос’і?б], кров [кро?в], верф [ве?рф], повір
[пов’і?р], серйозний [серйо?зний]. Напівпом’якшені вони перед [і]:
гіркий[г’ірки?й], в іншомовних словах: бюро [б’уро?] та у словах на
зразок свято [св’а?то] цвях [ц’в’а?х], тьмяний [т’м’а?ний];

8) задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря
[ги?р’а], геолог [геио?лог], ґанок [ґа?нок], килим [ки?лим], хиткість
[хи?тк’іс’т’]. Пом’якшуються вони тільки перед [і] та в деяких
іншомовних словах: кіоск [к’іо?ск], хірург [х’іру?рг], енергія
[еине?рг’ійа], кювет [к’уве?т], гюйс [г’у?йс];

9) приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком
іншомовних слів: кінець [к’іне?ц’], хлопець [хло?пеиц’], палець
[па?леиц’], продавець [продаве?ц’], але: палац [пала?ц], шприц [шпри?ц];

10) розрізняються приголосні – проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт,
ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий);

11) в іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов’язково
йотується: інтуїція [інтуйі?ц’ійа], мозаїка [моза?йіка], руїна
[руйі?на], Луїза [луйі?за];

12) в іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає
звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійе?на], клієнт [кл’ійе?нт], дієта
[д’ійе?та], пацієнт [пац’ійе?нт]. Вживання у таких словах нейотованого
[е] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими
для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як
повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як
повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад
(перший, другий, третій тощо), наприклад: по?їзд, марке?тинг, фено?мен,
консо?рціум, комерса?нт, співіснува?ння, самовдоскона?лення. Така
особливість як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос
може бути різним: гара?ж – гаража? – у гаражі?; гопа?к – гопака?; бра?ти
– беремо?, берете?. Іноді навіть та сама форма слова акцентується
по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників
(векселі?, але 2 ве?кселі, лікарі? але 4 лі?карі), форми родового й
орудного відмінка однини числівника один (одного? але всі до о?дного,
оди?н за о?дного, оди?н ?одного; одни?м, але один за ?одним, оди?н з
?одним, одн?і о?дних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох
словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками,
родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад:
гри?вня – гри?вні, гри?внями; ла?годити – ла?годжу, ла?годиш. У
розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок
змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування
іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад, у словах –
бе?сіда, близьки?й, верба?, ко?лесо, кропива?, кухо?нний, одина?дцять
(порівняйте з російськими словами бесе?да, бли?зкий, ве?рба, колесо?,
крапи?ва, ку?хонный, оди?ннадцать).

Іноді мовці неправильно наголошують прізвища та імена по батькові
(Лопу?х, Співа?к, Луки?ч, Лукі?вна, Ку?зьмович), географічні назви
(Полта?вщина), назви свят (Покро?ва, Вели?кдень, Велико?дня) тощо.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричиняти їх
ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою
загальної мовної культури людини.

Однією з орфоепічних вимог української літературної мови є
функціонування милозвучності. Ця вимога зумовлює чергування префіксів
у – в, сполучників і – й, прийменників у – в – уві, з – із – зі, часток
би – б, же – ж та ін.

Чергування У – В.

1. В українській мові чергуються як прийменники у, в, так і префікси у-,
в- у словах. У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних,
важких для вимови:

а) між приголосними: флагман у справі роздержавлення, брати участь у
різних проектах, надрукував у газеті;

б) на початку речення перед приголосним: У вступній частині договору
наводяться найменування сторін; Усі засоби інформування про ціни повинні
бути чітко оформлені; У разі потреби фахівців запрошують з інших міст;

в) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в, ф, а
також перед сполученням літер льв, св, сф, тв, хв і под.: поїхати у
відрядження, включити у фінансовий звіт, жити у Львівській області,
дізнатися у своїх підлеглих, досягнення у тваринництві, здійснити у
двотижневий термін;

г) після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою,
двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Херсонський
морський торговельний порт розташований у гирлі Дніпра, у 53 милях від
Чорного моря.

2. В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: купувати в аптеці, запроваджувати в установі, мешкала
в Одесі, зміни в оподаткуванні, брати в оренду, розірвати в
односторонньому порядку, інвестиційні процеси в Україні;

б) на початку речення перед голосним: В акціонерному товаристві з числа
акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства; В умовах
оренди діяло 8,7 тис. магазинів.

3. Після голосного перед приголосним, залежно від темпу, ритму мови,
вживаються як у, так і в: Смачно у них у хаті пахло, це мені досі
впам’ятку (В.Дрозд).

Чергування І – Й.

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й
у тих же позиціях, що й у – в.

1. І вживається, щоб уникнути збігу приголосних:

а) між приголосними: І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий
(В. Сосюра);

б) перед йотованими й, є, ї, ю, я: Зав’язалася розмова на тему: наша
метеорологія і її недосконалість (М.Хвильовий);

в) після пауз, що на письмі позначаються крапкою, комою, крапкою з
комою, двокрапкою, крапками, перед приголосним: Незабаром завод буде
повністю автоматизовано, і за рівнем технологічного оснащення він
відповідатиме європейським стандартам;

г) на початку речення: І бригадири почали готуватись до засідання
(О.Вишня); І враз знерухоміло все (О.Гончар);

ґ) при зіставленні понять: війна і мир, добро і зло.

2. Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: Мале підприємство організується з метою повнішого й
ефективнішого використання сировинних і трудових ресурсів регіону;
Підприємства, установи й організації незалежно від форм їх власності
зобов’язані керуватися Законом «Про захист прав споживачів»;

б) після голосного перед приголосним: З приватизацією постала нагальна
потреба розробки антикризової програми й зміни політики управління
підприємством; Спільними зусиллями колективу й керівництва створено
високотехнологічну модель банку.

Чергування 3 – ІЗ – ЗІ (ЗО).

Варіанти прийменника з – із – зі (зрідка зо) чергуються на тій самій
підставі, що й в – у, і – й.

1. З уживається:

а) перед голосним, з якого починається слово, незалежно від паузи та
закінчення попереднього слова: З ухваленням цього Закону змінено порядок
зарахування податку на прибуток; Виставка працюватиме з 11 по 14 липня;

б) перед приголосним (крім с, ш), рідше – сполученням приголосних
початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним: Кошти було
перераховано з вашого рахунка 24 листопада; Прийміть наші вітання з
нагоди вашого ювілею;

в) на початку речення, після паузи: З бічної вулички виразно почулися
чиїсь голоси (М.Стельмах);

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

2. Варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками
(з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед
ними): Строк виконання замовлення встановлюється виконавцем за
погодженням із замовником; Багато підприємств перейшло на розрахунок із
споживачами через касові апарати.

3. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема
коли початковими виступають з, с, ш, щ, незалежно від паузи та
закінчення попереднього слова: Ознайомтеся зі звітами про рух і залишки
цінностей; Кожна зі Сторін має право розірвати цей Договір; Прошу
прийняти мене на вечірнє відділення училища зі спеціальності «Вчитель
початкових класів».

Прийменник зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при
числівниках два, три: позичив зо дві сотні, працював зо три дні;
паралельно із зі у словах зотліти, зотлілий, зомліти, зомлілий; може
виступати й при займеннику мною: зі (зо мною), але тільки зі Львова.

2.3. Графіка як наука

Графіка – це сукупність графічних засобів письма: букв, пунктуаційних
знаків.

Сукупність букв, розташованих в усталеному порядку, називається
алфавітом, абеткою або азбукою

Ці терміни синонімічні, але етимологічно тлумачаться по-різному: алфавіт
походить від нази двох перших букв грецького алфавіту А (альфа) і В
(бета, новогрецька – віта), абетка – від назв двох перших букв
слов’янського алфавіту А і Б, азбука – від назв перших двох букв
старослов’янського алфавіту А(азъ) і (буки).

Український алфавіт склався на основі старослов’янського кириличного
письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він зазнав чимало змін.
Форма букв, близька до сучасної, встановилася в XVII ст.

Сьогодні український алфавіт нараховує 33 букви. Букву Ґґ до
українського алфавіту ввів 1619 р. Мелетій Смотрицький. У радянський час
вона була вилучена і тільки у 1990 р. її повернуто до українського
алфавіту

Буква Ґґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний звук
[ґ]. Ця буква вживається у таких українських словах: аґрус, аґу, аґусі,
аґуськати, варґа , ґава, ґазда, ґалаґан, ґаламаґати, ґандж, ґанок,
ґатунок, ґвалт, ґеґати, ґедзь, ґелґати, ґелґотати, ґерелі, ґерґотіти,
ґето, ґешефт, ґзитися, ґиґнути, ґила, ґирлиґа, ґлей, ґляґ, ґніт,
ґоґель-моґель, ґоґошитися, ґонт, ґонтар, ґорґоля, ґрати, ґречний, ґрунт,
ґрунтовний, обґрунтувати, ґрунь, ґудзик, ґуля, джерґотіти, джереґелі,
джиґнути, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, дриґати, леґінь, маґлювати, мамалиґа,
ремиґати, фіґлі-міґлі, хуґа, цуґ, шваґер. Буквою ґ передається
латинський звук [g] в іншомовних словах, записаних українським
алфавітом: ґуд бай, терра інкоґніта, персона нон ґрата.

Графічна, або письмова форма, є вторинною відносно звукової і
розглядається як модель звукової (у більшості мовах світу), тому графіка
базується на системі відношень між звуками і буквами

Головний принцип української графіки – одна буква передає один звук –
[с’т’іл] = стіл, але навіть числове співвідношення звуків і букв – 38
звуків / 33 букви – показує, що цей принцип може порушуватися:

1) одна буква передає на письмі два звуки: – я – [jа], – є – [jе], – ю –
[jу], – ї – [jі], – щ – [шч];

Буква ї та щ завжди передають два звуки [jіжaк] – їжак, [шчит] – щит;

Букви я, ю, є можуть позначати два звуки у таких позиціях;

а) початок слова [jaблуко];

б) при роздільній вимові, що на письмі позначається апострофом [обjeкт];

в) після голосної [подвojувати];

або один звук: я – [а], є – [е], ю – [у], якщо стоять у позиції після
м’якого приголосного, лялька – [л’aл’ка], люлька [л’yл’ка];

2) дві букви передають на письмі один звук:

a) – дь – [д?], ть – [т?], зь – [з?], сь – [с?], ць – [ц?], ль – [л?],
нь – [н?] – м’який знак передає на письмі м’якість попереднього
приголосного: глянь – [гл?aн?];

б) – дз – [дз], [дз?], дж – [дж], якщо вони належать до однією морфеми
[дзв’ін], [дз?aвкати], [джм’іл?], а якщо – до різних морфем, то
позначають два звуки: дз – [д]+[з] або [з?], дж – [д]+[ж]:
[п’ід-зeм-н-иj], [п’ід-жиевuти];

3) три букви позначають на письмі один звук: дзь – [дз?]: [дз?oб].

література

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови / Г.Й. Волкотруб. – К., 2002. –
208 с.

Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне
спілкування / А.П. Загнітко. – Донецьк : ТОВВКФ «БАО», 2006. – 480 с.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова / М.Г. Зубков. – Х. :
Торсінг, 2004. – 448 с.

Мова ділових паперів / Л.М.Паламар, Г.К. Кравець. – К.: Либідь, 1994. –
208 с.

Плющ М.Я. Українська мова. Довідник / М.Я. Плющ, Н.Я. Грипас. – К. :
Радянська школа, 1990. – 255с.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови /
О.Д. Пономарів. – Тернопіль : Навч. книга – Богдан, 2000. – 248 с.

Сліпушко О. Українська мова й етапи кар’єри ділової людини /
О. Сліпушко. – К. : Криниця, 1999. – 200 с.

Сучасна українська мова / За ред. А.П.Грищенка. – К. : Вища школа, 2002.
– 439 с.

Сучасна українська мова / За ред. О.Пономаріва. – К. : Либідь, 1997. –
400 с.

Українська мова (за професійним спрямуванням) : посібник для
самостійного вивчення дисципліни / І.С.Білик, І.Ю. Юрова. – Донецьк :
ДонУЕП, 2007. – 43 с.

Український правопис / АН України, Ін-т мов-ва ім. О.О. Потебні;
Ін-т української мови. – К. : Наук. думка, 2006. – 240 с.

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В. Шевчук. – К. : Літера,
200. – 480 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020