.

Управлінська еліта в системі суспільних відносин

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
76 2020
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

УПРАВЛІНСЬКА ЕЛІТА В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

1. Управлінська еліта як суспільний феномен

Сучасне суспільство – складна організована динамічна соціальна система,
компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного
функціонування та розвитку. Одним з основних функціональних суб’єктів
управління в суспільстві єуправлінська еліта.

Актуальність проблеми управлінської еліти зумовлена, насамперед,
особливостями сучасного стану України, який у контексті його
соціокультурної специфіки характеризується інтенсивним руйнуванням
старих форм суспільного життя та активними пошуками нових, зміною
соціальних парадигм і прагненням адекватних моделей соціального устрою.

У всіх країнах світу, у тому числі й у нашій державі, визначальну роль у
цих процесах відіграє саме еліта та її провідна складова – управлінська
еліта.

Сучасна українська еліта є досить суперечливим суспільним феноменом. Не
можна заперечувати ту значну й активну роль, яку відіграли елітні
прошарки нашого суспільства на початку становлення України як
демократичної держави під час формування її базових інституцій. Проте не
можна знімати з еліти відповідальність за втрати, яких зазнало
суспільство на цьому шляху.

Однією з ключових проблем нинішнього етапу трансформаційних процесів
українського суспільства є забезпечення якісних перетворень в елітних
групах. Йдеться як про зміну загальних умов функціонування, так і про
впровадження моделі та механізмів, які б сприяли прискоренню оновлення
політико-управлінської еліти України.

Слово «еліта» походить від латинського eligere і французького elite –
кращий, добірний, обраний.

Починаючи з ХVІІ ст. слово «еліта» застосовували для позначення товарів
найвищої якості, а потім і щодо «обраних людей», насамперед – вищої
знаті.

Наявність неперервного процесу дослідження феномену еліт свідчить про
те, що на сьогодні питання еліт актуалізоване не як теоретичне, а швидше
як практичне. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і
В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у
визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена
особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, – еліта.

Родоначальником цілеспрямованого наукового дослідження проблем лідерства
і управлінської еліти вважають італійського філософа Ніколло Макіавеллі,
який заклав основи наукового обґрунтування теорії еліт. У центрі
міркувань Ніколло Макіавеллі проблеми влади та механізми її
застосування. Доводячи, що люди є матеріалом для реалізації інтересів
меншостей, які здатні використовувати природні нахили, почуття та
прагнення людей, Ніколло Макіавеллі підкреслював, що люди завжди будуть
панувати над незгуртованими масами людей, які не здатні осягнути
реальних важелів суспільного життя. Отже, меншість керує більшістю,
використовуючи два різновиди способів і засобів, а саме: силу і хитрість
[2].

На межі ХІХ-ХХ ст. не було спільних підходів до визначення поняття
«еліта» і до її структурних елементів, особливостей зміни (циркуляції).
Попередні визначення елітаристського ідеалу в XX ст. поступово
модернізуються, йому надають інші словесні та змістовні конструкції, але
суть фактично не змінювалась. На початку ХХ ст. розрізнені ідеї
елітарності систематизували й узагальнили відомі соціологи Гаетано Моска
та Вільфредо Парето, яких вважають засновниками науки елітології.
Фундаторами її також вважають Роберта Міхельса, Жана Сореля, Макса
Вебера, які сформували абетку доктрин, а їх наступники розвивали,
переосмислювали деякі положення, проте фундаментальні основи залишились
незмінними.

Власне, ці теоретики зробили еліту предметом наукового дослідження, дали
визначення, розкрили структуру, закони її функціонування, визначили
теоретичну роль еліти в соціальній та політичній системі, закономірності
зміни еліт.

Якщо управлінська еліта не оновлюється адекватно із розвитком
суспільства, в якому сформувалися нові могутні політичні сили, неминуче
відбувається процес її витіснення новою правлячою меншістю
(контрелітою). Г. Моска зазначав, що якщо такий рух почався, одразу
спинити його неможливо. Приклад індивідів, які почали «з нічого» і
досягли помітного становища, викликає честолюбні задуми, жадібність,
нові зусилля, і це молекулярне оновлення правлячого класу триває доти,
поки не замінить його тривалий період соціальної стабільності. Залучення
до еліти нових людей Г. Моска вважав запорукою здоров’я суспільства,
наголошував на необхідності належної стабільності правлячого класу, який
не підлягатиме суттєвим, кардинальним змінам у кожному наступному
поколінні. Важливим і незмінним є постійне проникнення в нього елементів
нижчого класу за умови дотримання відносної рівноваги в оновленні [15,
с. 187-198].

Дещо по-іншому підходить до аналізу еліти В. Парето, розглядаючи поняття
«еліта» в широкому та вузькому значенні. Виділення еліти – вихідний
пункт соціального аналізу, який пояснює необхідність поділу суспільства
на еліту і масу. Поділ на еліту і масу В. Парето виводив з нерівності
індивідуальних можливостей людей, які проявляються в усіх сферах
соціального життя. У широкому розумінні індивіди, які мають значний
вплив, багатство, утворюють «вищу касту суспільства, еліту». Такою вищою
кастою В. Парето вважав передовсім комерційну, політичну, військову,
релігійну верхівку. У вузькому значенні – «ті, хто прямо чи побочно
відіграє помітну роль в уряді, складають правлячу еліту. Решта утворює
неправлячу еліту». З урахуванням поглядів Н. Макіавеллі, В. Парето
поділив політичні еліти залежно від форми здійснення влади на «левів» –
прихильників неприхованого насильства і «лисів», які надають перевагу
дипломатичним методам у політичній боротьбі [13].

Правління еліти «левів» – це правління радикальних меншин в умовах
сильно бюрократизованої діяльності. Елітою цього типу, на думку В.
Парето, є уряд грецьких полісів в епоху тиранії – Спарти, Риму епохи
Августа і Тиберія, багатьох європейських держав періоду абсолютизму.
Західноєвропейські суспільства керуються, на думку В. Парето,
плутократичними елітами («лиси»). Еліти такого типу динамічніші, адже,
по-перше, це – енергійні та прагматично мислячі діячі, а, по-друге, для
зміцнення своєї влади використовують, передусім, хитрість, обман,
мистецтво переконання мас і політичні комбінації. В. Парето,
відштовхуючись, знову ж таки, від поглядів Н. Макіавеллі та беручи до
уваги динамічність еліти, виділяв «спекулянтів» (еліту, пристосовану до
динамічної ситуації) і «рантьє»(еліту, пристосовану до статичної
ситуації).

Одним із співтворців концепції елітаризму був Х. Ортега-і-Гассет [6],
який стверджував, що еліта – це особи, які інтелектуально або морально
стоять над людською масою та мають розвинуте почуття відповідальності. У
своїй праці «Повстання мас» він зазначає, що людське суспільство за
своєю суттю завжди аристократичне, хоче воно цього чи ні; воно лише тому
суспільство, бо є аристократичним, і перестає бути суспільством, коли
перестає бути аристократичним. Звідси Х. Ортега-і-Гассет робить
висновок, що суспільство – це динамічна єдність двох факторів – меншості
і маси. Меншість – постаті особливої кваліфікації. Маса – це збори
середніх людей… Це люди без індивідуальності, що представляють собою
знеособлений «загальний тип». Суспільство, кероване елітою, і маса, «яка
знає своє місце», – умова «нормального» функціонування суспільства [19,
с. 5-16].

Важливим є внесок у розвиток елітизму німецького вченого М. Вебера, який
започаткував концепцію «демократичного елітизму». Він упевнений, що
будь-яка влада здійснюється угрупованням вождів, і тому народ має
справжню можливість управляти тільки в системі безпосередньої
демократії. Народ сам по собі як неорганізована аморфна маса правити не
може, це роблять від його імені окремі керівники. М. Вебер вважав, що
найбільші шанси на лідерство має той, хто висуває загальнонаціональні
завдання, які можуть зацікавити всі класи та верстви суспільства.
Веберівська концепція стала фундаментом формування теорії раціональної
бюрократичної організації суспільства, що зводиться, по суті, до
чотирьох постулатів:

компетенція кожного бюрократичного рівня є чітко регламентована і
зафіксована нормативно;

ієрархічна організація бюрократичної структури базується на жорстко
встановлених принципах посадової субординації;

уся формальна внутрішньоорганізаційна діяльність (підготовка наказів,
директив, прийняття управлінських рішень, поширення інформації)
здійснюється письмово, у формі відповідних документів, які підлягають
зберіганню;

усі посадові особи повинні бути висококваліфікованими фахівцями в галузі
адміністрування, компетентними не тільки щодо питань вирішення посадових
обов’язків, але й знання норм, правил і процедур діяльності
бюрократичної організації загалом [3].

Отже, теорія сучасних еліт, яка почала формуватися наприкінці ХІХ – на
початку ХХ ст. в період до Другої світової війни в Європі, після війни
дедалі більшого розвитку набувала в США, а згодом переросла у спільне
американсько-європейське бачення багатьох шкіл. Ці школи можна
класифікувати наступним чином: школа макіавеллістів (визнання
елітарності будь-якого суспільства; особливі психологічні якості еліти;
групова згуртованість еліти; легітимність еліти; структурна постійність
еліти; керівна роль еліти в суспільстві); ціннісні теорії еліти (у них
менше простежується соціальний аристократизм, висловлюється толерантне
ставлення до мас і раціонально виважена позиція стосовно демократії);
структурно-функціональні теорії еліт (ґрунтуються на запереченні еліти
як єдиної згуртованої, консолідованої групи, існує багато еліт, і жодна
з них не може домінувати в усіх сферах життя); ліберальні концепції
(закритість правлячої еліти, глибока відмінність між елітою і масами);
концепція демократичного елітизму (демократія не усуває елітарності й
характеризується не відсутністю еліти, а лише новим способом
рекрутування й самосвідомості еліти).

Перші спроби створення елітарних теорій на українському ґрунті пов’язані
з іменами В. Липинського та Д. Донцова [7; 12]. В. Липинський
сформулював теорію про нову еліту, що на певному історичному відрізку
виникає та здатна керувати процесами національного відродження. Цю еліту
він називає активними проводниками. Народи, що не вміють відтворити
власних «панів», тобто власної провідної еліти, змушені навіки коритися
панам чужим. Справедливість цих слів знаходитьсвоє практичне
підтвердження в сучасній Україні [12].

Дмитро Донцов розглядав еліту виходячи з характеру її походження. Д.
Донцов співвідносить еліту з аристократією, «владною кастою», яким
властиві шляхетність, мудрість, сміливість, мужність. Він тлумачить
еліту як ініціативну меншість, яка повинна розробляти, упроваджувати
національну ідею, звернену до серця нації – її волі, та мобілізувати
народ на боротьбу за цю ідею.

Д. Донцов проголошував визначальним дух цієї верстви, який живить її,
змушує діяти, допомагає бути твердою і невблаганною щодо себе самої, не
піддаватися матеріальним спокусам, пристосуванню, ставити над усе
поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу й у своє
право [7].

Сучасна теорія еліт концентрує увагу на тому, що вони володіють високою
стулінню автономії в прийнятті рішень, до тих пір .поки вони не
суперечать основним інтересам неелітних груп, інакше еліта стає
нелегітимною і орієнтири поведінки, що вона пропонує, не приймаються.

Представляючи інтереси інших соціальних груп і прошарків еліта здатна
сформувати мобілізуючу ідеологію. Завдяки цьому, вона здатна забезпечити
інтеграцію суспільства і попередити розкол.

Еліти, будучи ініціаторами процесів, що сприяють інтеграції, багато
можуть зробити і в розвитку процесів суспільної дезінтеграції.
Стратифікація суспільства і виникаюча на цій основі дезінтеграція
являються результатом розколотого стану самої еліти. Розкол в еліті
характеризується відсутністю спільності інтересів, єдиних цінносей і
цілей. Різні групи еліт висувають різні ,іноді протилежні вимоги,
задаючи різнонаправлені сигнали іншим соціальним суб’єктам,
дезорієнтуючи їх в соціальному просторі. В результаті з’являється
небезпека дезорганізації соціальної системи. Оскільки зміни, що
відбуваються в суспільстві, багато в чому являються відображенням
процесів в елітних групах, проблема інтеграції чи дезінтеграції еліт
являється однією з ключових для розуміння сучасного хаосу в Україні.

2. Роль еліти в системі державного управління

У будь-якій демократичній державі управлінська еліта (її завжди
складають керівний прошарок або керівна еліта – організована меншість і
опозиційна контреліта, що домагається влади) і маси. Для демократичного
суспільства чи не найголовнішою проблемою є формування найбільш
результативної, корисної для мас і тією чи іншою мірою підконтрольної їм
керівної еліти. Це досягається пошуками та запровадженням таких
демократичних інститутів, що забезпечують широке соціальне
представництво керівного прошарку, його вчасне якісне оновлення,
запобігання його олігархізації і разом з тим відчуження від мас та
перетворення в замкнену панівну привілейовану касту.

Передові країни спрямовані до постіндустріального свого стану, до
інформаційного суспільства, тобто моделі суспільства, заснованого на
знаннях прагне творити в інтересах людей. Все це підвищує роль науки,
різного типу технологій людського дійства, засобів масової комунікації,
вимагає гуманізації відносин між людьми, росту духовності, опори на
культуру і мораль.

Професійна діяльність управлінця має містити систему професійно і
морально важливих якостей, які є критеріями досконалого функціонування
державної служби загалом і ефективного впровадження державної політики
зокрема. Ця система якостей елітного управлінця містить такі умовні
групи: професійно-ділові, адміністративно-організаторські,
соціально-психологічні і моральні.

З цього приводу в Україні теж є певні напрацювання. Наприклад, в Законі
України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. зазначено: «Державна
служба грунтується на таких основних принципах:

– служіння народу України;

– демократизму і законності;

– гуманізму та соціальної справедливості;

– пріоритету прав людини і громадянина;

– професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості

справі;

– персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і

дисципліни;

– дотримання прав підприємства, установ і організацій, об’єднань

громадян»[9].

Важливим у тлумаченні поняття управлінська еліта є термін «вищі керівні
кадри». Ці управлінці концентрують у своїх руках важливі питання
життєдіяльності усіх соціальних сфер країни.

Їх можна поділити на «обранців» і «призначенців», де до першої групи
належать ті особи, які обрані народом. Це Президент України, депутати
Верховної Ради України; до другої групи належать політики, які
призначаються «обранцями» – Прем’єр-міністр, міністри й усі їх
заступники.

Соціальне призначення вищих керівників державного управління
відображається в тих функціях, які вони виконують. Вони багатоманітні й
складні і, звичайно, пов’язані з великою відповідальністю. Зміст і
характер функцій передбачений Конституцією Україні та іншими
законодавчими актами. Найбільш суттєвими функціями є стратегічна,
інтеграційна, комунікативна, організаційна.

Можна погодитися з тим, що обов’язково треба розмежовувати кар’єрних
цивільних службовців і політичних призначенців.

Дослідження професійного навчання вищих керівних кадрів державного
управління потребує уточнень у розумінні такого важливого для
дослідження терміна, як «вищі керівні кадри державного управління».

До основних документів, які регламентують організацію системи державної
служби, відносять Закон України «Про державну службу», Державний
класифікатор професій, затверджений наказом Державного комітету України
по стандартизації, метрології та сертифікації № 257 від 27.07.1995 р.,
Реєстр посад державних службовців, який сформований відповідно до наказу
Головного управління державної служби України № 74 від 18 грудня 2000 р.
та інші нормативно-правові акти.

У ст. 25 Закону України «Про державну службу» встановлено класифікацію
посад державних службовців – від першої до сьомої категорій [9].
Відповідно до вказаної статті закону основними критеріями класифікації
посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який
приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді,
роль і місце посади в структурі державного органу.

Різні аспекти правового і фактичного статусу вищих керівних кадрів
державного управління є постійним об’єктом уваги теоретиків і практиків
у різних країнах світу. Єдиної думки з приводу визначення немає і не
може бути, але є стабільні погляди на найважливіші форми, характер
діяльності, освітні вимоги до вищих керівних кадрів державного
управління.

У свою чергу, вищі керівники державного управління поділяються на
політиків і адміністраторів. На думку науковців, ця класифікація
дозволяє знизити вплив політичних процесів на державний апарат і
забезпечити правовий захист адміністративних державних службовців при
зміні політичних назначенців.

У Великобританії до вищої групи службовців належать провідні політичні
та адміністративні керівники: постійні секретарі міністерств, їх
заступники і помічники (посади поділяються на сім ступенів). Для них
створені спеціальні правила вступу та проходження служби, зокрема,
призначення та переміщення між міністерствами осіб, які працюють на
посадах постійного секретаря та заступника постійного секретаря (перша
та друга ступені) потребує погодження (цей процес включає усну
співбесіду) прем’єр-міністра, на основі рекомендації голови внутрішньої
громадянської служби, посада помічника секретаря третього ступеня –
Управління справами Кабінету [21].

Теоретики менеджменту Г. Кунц та О’Донел поділяють
керівників-управлінців на нижчу ланку керівного складу, які керують
безпосередньо спеціалістами; середню ланку керівників, які керують
нижчою ланкою керівників; вищу ланку керівників, що здійснює
безпосереднє керівництво керівниками середнього рівня [2].

Термін «вищі керівні кадри державного управління» не вживається в
нормативних документах, але це не заперечує існування даного терміна і
відповідного визначення. Ця інформація дозволяє вивести певну тенденцію
щодо визначення терміна «вищі керівні кадри державного управління»:

• по-перше, це керівники, які є відповідальними за розробку державних
програм і очолюють державний орган влади або установу або є
заступниками, що підпадають під дію Закону «Про державну службу»;

• по-друге, це посадові особи, які наділені широкими повноваженнями щодо
кадрових та організаційних питань діяльності підпорядкованих державних
органів влади;

• по-третє, це посадові особи, які пройшли відповідну процедуру відбору,
атестації, оцінки, яка передбачена Кабінетом Міністрів України (як
правило, на посади державних службовців, яких відносять до першої та
другої категорій).

Підсумовуючи, можемо констатувати, що управлінська еліта – це складова
меншість суспільства, внутрішньо диференційована, неоднорідна, але
відносно інтегрована спільність осіб (або сукупність груп), що більшою
або меншою мірою володіє якостями лідерства та підготовлених до
виконання політико-управлінських функцій, яка займає керівні позиції в
суспільних інститутах та (або) безпосередньо впливає на прийняття
управлінських рішень у суспільстві. Це відносно привілейована політично
пануюча група, яка претендує на представництво народу і в демократичному
суспільстві тією чи іншою мірою підконтрольна масам та відносно відкрита
для входження до її складу будь-яких громадян, що володіють необхідною
кваліфікацією і політичною активністю. До політичної еліти можна
віднести найбільш впливових та політично активних членів правлячої
верстви, включаючи прошарок функціонерів, політичних організацій цієї
верстви, інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію, лідерів цих
організацій, які безпосередньо приймають політичне рішення, тобто
займаються політичним управлінням.

У сучасних умовах для України та інших країн посттоталітарного типу
найактуальнішими проблемами є проблеми управління соціальною системою,
загальна модернізація та трансформація суспільства. Можливості
розв’язання цих проблем значною мірою пов’язані з правлячою групою
суспільства, її загальним станом, ефективністю функціонування,
особливостями свідомості та системи ціннісних орієнтацій. Процес
формування «вирощування» політичної еліти є першочерговим завданням для
держави [14, с. 171-177].

Процеси радикального оновлення українського суспільства, зокрема
модернізації державної служби України, що відбуваються на сучасному
етапі державотворення, ставлять підвищені вимоги до керівників усіх
рівнів державного управління, їх рівня підготовки, професіоналізму і
особистісних якостей. Але загальна управлінська та органічно пов’язана з
нею кадрова ситуація залишаються поки що незадовільними. Керівний
персонал у сфері державної служби ще недостатньо підготовлений до
інноваційної діяльності, здійснення суспільних реформ. Існуючі підходи
до управління керівним персоналом у сфері державної служби ще не повною
мірою відповідають сучасним вимогам, європейським стандартам, ураховують
пріоритети нової державної кадрової політики.

Проблеми управління керівним персоналом у сфері державної служби України
пов’язані, перш за все, з відсутністю чіткого розподілу політичних і
адміністративних посад, системи відкритого конкурсного відбору державних
службовців найвищої ланки, управління кар’єрним ростом, ротації,
безперервного професійного навчання, єдиних критеріїв оцінювання та
стимулювання, нормативного регулювання вимог професійної етики керівних
кадрів. Вони є також наслідком тієї кадрової ситуації, що склалась на
сьогодні в Україні і характеризується низьким професіоналізмом,
відсутністю спеціальної управлінської підготовки, невідповідністю
фахової підготовки профілю діяльності, бюрократизмом, байдужістю і
корумпованістю керівних кадрів. Як наслідок, усе це призводить до
нераціонального, малорезультативного і неефективного управління на
державному, регіональному та місцевому рівнях [25].

2 4 ? ‚

?

$

&

X

Z

?

?

®

Oe

oe

o

i(nqaesiUeAAAAiiiiiiii?!ii

&

F#

?????????жави з соціально-орієнтованою ринковою економікою. Значною
мірою це залежить від керівного кадрового потенціалу державної служби і
потребує прискореного формування та розвитку управлінської еліти,
залучення на всіх рівнях до системи державного управління керівних
кадрів нової генерації: професійно підготовлених, компетентних,
патріотично налаштованих, чесних, порядних, відповідальних, енергійних
та ініціативних. У зв’язку з цим особливого значення набуває проблема
управління керівним персоналом у сфері державної служби.

3. Демократизація суспільства та проблеми становлення

нової управлінської еліти

Нині для України, як і для фактично усіх європейських, як втім і інших,
провідних країн світу постало завдання пошуку здійснення кардинальних
трансформацій як у суспільно-політичній, так і соціально-економічній
сферах. Тому можна стверджувати, що перед українським суспільством і
державою постала нагальна необхідність системного (та одночасного)
вирішення трьох надзвичайно складних і масштабних проблем.

По-перше, необхідність досягнення певних, усталених в Європі стан-дартів
і норм організації політичної, економічної, соціальної і культурної
сфер. Йдеться про достатньо універсальні категорії і виміри, на кшталт
реального гарантування і забезпечення базових прав і свобод людини і
громадянина. Нині в Україні значна частина проголошених її Конституцією
прав і свобод, насамперед соціального і певним чином політичного
характеру, фактично не забезпечена дієвими механізмами реалізації.

По-друге, усвідомлення суспільством та державою ключових тенденцій
суспільного розвитку в Європі і світі в цілому та пошуку, виходячи з
цього, стратегічних орієнтирів (дороговказів) майбутнього України.
Розв’язання зазначеної проблеми можливо лише шляхом розгортання широкого
суспільного діалогу між всіма суспільно-політичними силами, що
репрезентують основні соціальні групи населення України. У цьому
контексті перед державою загалом і її владними структурами постає
нагальне завдання створення і реального запровадження інституціональних,
правових, економічних і культурних умов для ефективного опрацювання
суспільством магістральних шляхів свого подальшого розвитку.

По-третє, практичне просування суспільства і держави зазначеними
дороговказами. Для цього необхідно як визначення загальної траекторії
реалізації перспектив суспільно-політичного розвитку, так і внесення
відповідних конкретних коректив та уточнень у суспільну практику
сьогодення.

Тобто, виходячи із конкретних результатів діяльності суспільних
інституцій, насамперед держави, та суспільної практики загалом як
стратегії і тактики просування магістральними шляхами, так і самі ці
шляхи, а в деяких випадках, навіть, і дороговкази, мають коригуватися, і
не виключено досить кардинальним чином. Проте зазначені політичні
трансформації потребують для своєї реалізації специфічних умов, однією з
яких виступає певний склад управлінської еліти, її ціннісні орієнтації
та налаштованість на суспільні перетворення. У багатьох випадках
зазначеним соціальним прошаркам (елітам) притаманний і відповідний
майновий і фінансовий статус. Нерідко окремі представники елітних
прошарків входять до найзаможніших громадян відповідних країн.

У сучасній Україні все більш чітко окреслюється як ключова проблема
суспільного розвитку – проблема становлення і розвитку елітних
прошарків, які б відповідали зазначеним якостям, тобто були б органічною
частиною суспільства і належним чином виконували відповідні, вкрай
важливі для нього, функції [11]. Сучасна соціальна структура України
скільки-небудь належним чином не може забезпечувати реалізацію
зазначених функцій суспільно-продукуючого середовища. Це визначається,
насамперед, розрізненістю та несформованістю її основних складових.
Причому ця проблема не зводиться лише до відсутності в Україні потужного
сучасного середнього класу. Ніяк не применшуючи принципову важливість
його становлення, вважаємо за необхідне наголосити на особливій ролі у
сучасних демократичних суспільствах таких відносно невеликих за
чисельністю соціальних груп і прошарків, які фактично акумулюють
суспільно-продукуючий потенціал.

Нова управлінська еліта, як це підтверджується опитуваннями громадської
думки, наразі викликає розчарування у народу. Усе частіше висловлюються
думки, що вона компрометує в очах народу демократичні перетворення. І
справа не тільки у тому, що вона виявилася професійно не готовою до
управлінської діяльности. Нова еліта категорично не витримала іспиту
владою.

Складнощі, що виникли в нової політико-управлінської еліти України з
пошуком національної ідентичності, позначилися і на проблемах в
управлінні. В ухваленні політичних, економічних і соціальних рішень
чиновник повинен ураховувати особливості колективної свідомості
більшості громадян України, оскільки велика частина громадян звикла
асоціювати себе з чимось глобальним, з радянською спільністю. Тому,
перебуваючи тільки на шляху формування держави, необхідно вчитися чітко
визначати свої національні інтереси. Саме вміння визначати комплекс
національних інтересів дозволить здійснити національно-державне
будівництво та забезпечить виживання нації та її статус у світі [10, с.
146].

Початок 90-х рр. ХХ ст. поставив на порядок денний актуальне питания про
створення власне української еліти нового типу, тобто, про нову владу,
яка була б здатна зберегти і зміцнити незалежність України, здійснити
необхідні трансформаційні процеси на шляху переходу до
ринково-демократичної системи соціально-правової держави.

Серед першорядних проблем, які потрібно вирішувати як можна
оперативніше, слід назвати насамперед повернення довіри громадян до
чиновництва, розв’язання кризи легітимності. Необхідно буде підвищити
рівень адміністративної моралі, вирішити питання щодо припинення
плинності кадрів з державного управління. Ці та багато інших проблем
закладають основу для першочергових завдань у переорієнтації діяльності
політико-управлінської еліти та в інтенсифікації її взаємостосунків між
державою та суспільством. Переорієнтація діяльності чиновников можлива
по ряду важливих параметрів. Ці параметри визначаються ставленням
апарату до громадянина як суб’єкта, а не об’єкта управління, близькістю
апарату до громадянина; контролем над діяльністю чиновників не тільки
зверху, але й знизу [17, с. 48].

Звичайно, поняття легітимності еліти є відносним у зв’язку з постійною
трансформацією суспільства та циркуляцією в ньому еліти, яка
здійснюється у двох напрямках: шляхом заміни одних елітних груп іншими
або заміни неелітою. Ця своєрідна трансформація, за У. Хоффман-Ланге, є
результатом того, що «…еліти, як правило, утворюються з відносно
вузького прошарку суспільства, тобто тих, хто має більш високий рівень
освіти та досвід роботи у складних організаціях. Після певної зміни
режиму багато членів нової еліти, звичайно, рекрутуються із запасу, до
якого входять ті, хто досяг помітних позицій за старого режиму. Коли ж
розглядати таких індивідів тільки як частину старої еліти, як це роблять
особливо критично налаштовані спостерігачі, то тоді термін елітної
трансформації не має сенсу» [24].

Уживання терміну «еліта» стосовно вищих груп українського суспільства,
як і дослідження походження, ролі та значення еліти, пов’язане із
загальним процесом національного державотворення.

Проблема взаємовідношення таких понять, як еліта і демократія була
предметом багатьох досліджень, перш за все на Заході. Західні
спеціалісти – Л. Лінкольн, Г. Моска, В. Парето, досліджували місце та
роль еліти в демократичному суспільстві. Представники школи радикального
елітизму – І. Кноль, Г. Ротенштрайх, Г. Меджид – розглядали еліту та
демократію як поняття несумісні. Спробу поєднати елітизм з демократією
здійснили Дж. Шумпетер і К. Мангейм. Концепції меритократії розвивали М.
Янг, Д. Белл, Г. Лассуелл. Теорію демократичного елітизму розглядали Т.
Дай, П. Бахрах, Х. Цайглер.

Світовий досвід засвідчує, що джерела політичної активності мас в
демократичному процесі – розвинуте громадянське суспільство, яке здатне
стати грунтовним фундаментом сильної демократії. Питання ж сильної
демократії – це головне питання не тільки про активність мас, але і про
стан та можливості еліти як суб’єкта політичної мобілізації.

Демократії потрібен час, щоб укріпитися. про це засвідчує досвід країн,
де утвердилися демократичні принципи і норми. Складний шлях побудови
демократичної держави продовжується десятиліттями. Так цей розвиток
здійснюється в даний час в Україні. Шлях демократизації наполнений
протиріччями і проблемами. Стабільність в суспільстві може
забезпечуватися інколи відмовами до певної міри від демократичних дій і
переплітатися з вимогами «сильної руки», проте, в міру (про що слід
пам’ятати).

Сильна демократія, природно, потребує і сукупності політичних та
правових інститутів, які прийнято вважати атрибутами представницької
демократії.

В суспільстві, коли кожен стурбований, передусім, проблемами власного
виживання прийнятним для суспільства є лідер, не пов’язаний з партійними
структурами, бо велика їх кількість і недієвість викликає низький рівень
довіри до них а отже, і до лідера. Тільки високий інтелект, моральність,
професіоналізм еліти забезпечить легітимність влади, а також буде
сприяти формуванню в українського народу той стиль державного мислення,
який дозволить Україні стати міцним чинником стабільності та соціальних
перемін, таким стилем може бути лише демократія.

Перехід до нової системи суспільних відносин – ринкових відносин наше
суспільство зіткнулося з серйозною проблемою, яка полягає в тому, що
більшість цінностей і норм в значній мірі втратили своє минуле значення.
У свідомості громадян трансформуються традиційні для радянського
суспільства життєві орієнтири, взірці і норми поведінки. Хоча зміна
цінностей, стереотипів в свідомості і моделей поведінки, продовжує
ідентифікувати себе з «радянською людиною», ідеалізує минуле, загальні
суспільні зрушення утворюють і новий соціальний та культурний досвід
саморозвитку людини.

Тому насьогодні назріла необхідність створення нової парадигми
соціальних цінностей, в центрі якої повинна бути людська особистість,
яка, згідно з Конституцією України, визначається найвищою соціальною
цінністю суспільства. Саме це вимагає змінити ставлення органів
державної влади до людини.

Україна та її управлінська еліта не проявили волі до самоорганізації з
метою розробки і втілення свого власного національного проекту стійкого
розвитку. Це сталося через відсутність самоусвідомлення історичної
суб’єктності України як суверенної сили. Основа конкурентоспроможності в
сучасному світі – це саморозвиток соціальних систем на основі інновацій;
коли стан громадянського суспільства визначає ту чи іншу модель
культури, економіки, демократії, національну специфіку; коли суспільство
стратегічно обумовлює і форму державного розвитку, і особливості
внутрішньої та зовнішньої політики [26].

Звідки ж з’являться нові суспільні авторитети?

Нормальне суспільство не може нормально функціонувати без регулятивної
функції моральних авторитетів. Нові моральні авторитети можуть
зародитися лише в неполітичному середовищі за умови висловлення ними
громадянської позиції та здійснення громадянських вчинків. Саме ці
громадянські авторитети мають підпорядкувати політиків своїй волі,
поставити під контроль свого власного авторитету.

Між виборами це можна зробити лише шляхом «накидання» на них зовнішніх
рамок, норм і правил такої політичної поведінки, яка б схвалювалася
суспільством, а, отже, у демократичній системі була б обов’язковою для
респектабельних політиків.

Виділяючи сукупність критеріїв, за яким обирається людина до вищих
щаблів управлінської системи зазначимо, що вона майже однакова як у
приватному бізнесі, так і в державному управлінні. Передусім це:

• якісний показник освіти: якісна економічна чи юридична, або в цілому,
загальноуправлінська. Більше того, людина має бути здатною до
самоосвіти;

• професійна фахова підготовка, багаж практичних знань, уміння
застосовувати свої освітні знання на практиці. Владна еліта має
поєднувати в собі якості фахівця конкретної галузі і навички загального
державного управління;

• усіляка підтримка владною елітою формування в Україні бізнес-еліти.
Адже протягом останніх двох років в Українi припинило свою діяльність
150 тис. малих і середніх приватних підприємств;

• орієнтацію на людину успіху, людину, яка вже досягла високих
практичних результатов не лише особисто, а й для суспільства загалом;

• орієнтація на людей, які вже мають серйозний управлінський досвід і
пройшли певні щаблі управління (увага до людей з самого «низу» (
периферійною системою мислення, з містечковим комплексом), які
перестрибують через кілька управлінських щаблів);

• здатність елітного управлінця до розвитку системи, до нормального
сприйняття хаосу, до саморозвитку;

• вміння виробляти стратегічні рішення і реалізовувати їх, незважаючи на
опір;

• постійна ротація;

• моральність людини, етичність. Вважаємо, що це є орієнтація на
християнські цінності;

• патріотизм;

• культурогенезна складова;

• внутрішня гідність людей, що входять до складу вищої управлінської
еліти, зокрема здатність говорити правду, навіть, якщо це шкодить
власним інтересам;

• почуття внутрішньої свободи (без комплексів матеріального раба і
меншовартості) [23];

В Україні держава фактично вже не соціальна, але ще не правова.
Суспільство не встигло адаптуватися до нових, ринкових засад існування.
Таке становище породжує суперечності у відносинах суспільства і держави,
у соціально-психологічних настановах та ставленні людей до владної
еліти, яка не зуміла підготувати соціально-економічну та
соціально-психологічну базу соціальних змін. На наш погляд, це є однією
з найголовніших причин кризи легітимності держави, де еліта є владною,
але ще не національною.

Можливий вихід з цього замкнутого кола полягає, як уже зазначалося, у
стимулюванні розвитку інститутів громадянського суспільства та супутніх
їм механізмів – прозорих виборів і на ділі незалежних ЗМІ. В умовах
нерозвиненості громадянського сектора необхідно вжити серйозних заходів
для цього. І, перш за все, це стосується регіонів, де значно нижча
суспільно-політична активність і політико-правова культура населення,
через що вади загальнодержавних інститутів влади набувають потворних
форм. Однією з головних умов зміни ситуації в країні на краще є
усвідомлення владною елітою необхідності власного самообмеження та
самовдосконалення. Інакше безвідповідальність влади у довгостроковій
перспективі логічно підсилить тенденції схильності суспільства до
авторитаризму.

Найчастіше під демократизацією розуміють угоду між ворожими таборами
еліти, які вирішили покласти край глибокій політичній кризі. Це момент
щодо рішення розлучитися зі старою політичною системою і крокувати до
чогось нового, але ніхто не знає, куди саме крокує суспільство. Таким
чином, найголовніша особливість переходу – велика невпевненість у
майбут-ньому.

Автори, які дотримуються елітарного підходу, як правило, використовують
процедурне визначення демократії. Згідно з ним, демократія – це система,
яка не виключає жодної групи з політичного життя: будь-яка людина може
балотуватися на політичний пост (це відкрите змагання і боротьба за
політичні пости відіграє найважливішу роль). Демократизація – це процес,
в якому різноманітні інтереси змушені змагатися один з одним.
Незрозумілість стає узаконеним правилом.

Важливою проблемою переходу від тоталітарного режиму до демократії з
точки зору елітного підходу є елітна трансформація. Остання в процесі
політичних змін виступає у двох формах.

Перша – циркуляція індивідів – коли різні елітні групи прагнуть
прилаштуватися до режимних змін шляхом зміни свого керівництва. Друга
форма елітної трансформації створена змінами у балансі сил між
інститутами та організаціями, а також завдяки формуванню нових
організацій.

Формування політичної еліти в Росії, Україні, Білорусі пішло відмінним
від Заходу та колишніх країн народної демократії шляхом. До сутнісних
характеристик такого переходу можна віднести, по-перше, «перелицювання»
колишньої радянської, партійної номенклатури в еліту «демократичну».
По-друге, висунення на керівні посади колишніх від КПРС партійних
керівників середньої та нижчої ланки при їхньому лояльному ставленні до
колишніх перших осіб області, міста, району. По-третє, зростання
чисельності і поповнення еліти і номенклатури здебільшого за рахунок
господарських керівників. За даними центру А. Рaзумкова, 87% української
політичної еліти – це вихідці з сільської місцевості [61].

Проблема формування еліти – для держави завдання першочергове.

Певними гарантіями ефективного функціонування управлінської еліти в
Україні повинні слугувати, на думку політологів, наступні чинники:

по-перше, широка гласність – свобода слова, відсутність монополії на
засоби масової інформації, наявність альтернативних органів друку,
радіо, телебачення;

по-друге, політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва
політичних еліт, зокрема правлячої політичної еліти та контреліти (під
контрелітою мають на увазі політичну еліту, яка вже відлучена або ще
лише намагається прийти до влади. Це, насамперед, лідери політичних
партій, які перебувають в опозиції до правлячого режиму, частина
інтелектуальної та художньої еліти, яка не поділяє пануючих або тих, що
підтримуються правлячою елітою політичних, ідеологічних, філософських,
соціальних, духовно-культурних концепцій);

по-третє, розподіл влад – рівновага, компроміс, баланс інтересів різних
соціальних сил;

по-четверте, відкритість еліт для соціальної мобільності – встановлення
терміну перебування при владі виборних та призначених осіб;

по-п’яте, суворе дотримання законності, демократичних процедур
політичного процесу;

по-шосте, загальний прогресивний поступ процесу, пов’язаного з розвитком
громадянського суспільства в Україні.

Посткомуністичне суспільство потребує кваліфікованої еліти, здатної
насичувати владні структури, забезпечувати розв’язання стратегічних
завдань національного розвитку. Коли в момент трансформації політичної
та економічної системи бажання старої еліти утримати владу домінує над
економічною та іншими сферами суспільного життя і в особі вищої
управлінської бюрократії прослідковується тенденція до формування
прообразу специфічного класу новітньої аристократії, владарювання такого
різновиду політичних еліт (можливо успішного за спокійних часів) стає
неприйнятним і може закінчитися повним крахом не тільки для носіїв
влади, а й для держави в цілому. Тому вихід із ситуації, що склалася,
можливий лише на шляху створення нової системи рекрутування еліт, яка
має базуватися на конкурентних засадах та інституалізації вимог до
ділових і моральних якостей політичних, економічних, адміністративних
керівників. Саме моральність, професіоналізм і відповідальність
представників влади мають стати основним критерієм їх залучення до
керівного прошарку, бо соціальні механізми рекрутування всіх різновидів
еліт мають великий вплив на трансформаційні процеси на пострадянському
просторі [22].

Сучасний рівень державного управління вимагає від керівників органів
державної влади високого рівня професійних знань і великого практичного
досвіду. Для набуття відповідних знань, а також, вдосконалення
професійних навичок, необхідно впроваджувати програми навчальної
підготовки управлінської еліти, а також прийняти Закон України «Про
підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних
службовців і посадових осіб місцевого самоврядування», в якому
передбачити окремий розділ щодо професійного розвитку керівного
персоналу у сфері державної служби, удосконалення національної системи
підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації вищих керівних
кадрів та інших керівників у сфері державної служби.

Список використаної і рекомендованої літератури

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Ашин Г.К. Совремнные теории элиты: критический очерк. – М., 1985.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – 804 с.

Видрін Д. Еліта – це проблема будови суспільства // Віче. – 2003. – № 5.

Воронько О. Формування кадрів державного управління, їх еліти. Деякі
аспекти і проблеми // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 1.

Гайденко П.П. Хосе Ортега-и-Гассет и его «Восстание масс» // Вопросы
философии. – 1989. – № 4.

Донцов Д. Дух нашої давнини. – Д.: Відродження, 1991. – 342 с.

Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М. Політична еліта України:
теорія і практика трансформації. – К., 1999.

Закон України про державну службу // Відом. Верховної Ради України. –
1993. – № 52. – Ст. 490.

Корпус вищих управлінських кадрів центральних органів державної влади:
Створення системи держ. служби вищого рівня у країнах Центральної і
Східної Європи. – К.: Вид- во УАДУ, 2000.

Крюков О.І. Політико-управлінська еліта України як чинник
державотворення: Монографія. / За наук. ред Е.А. Афоніна. – К.: Вид-во
НАДУ, 2006. – 252 с.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.- Філадельфія, 1995. – 470
с.

Лупацкий В.С. Теория елит В. Парето // Философская и социологическая
мысль. – 1992. – № 1.

Михальченко М. Політична еліта України: історична генеза та сучасні
характеристики культури // Політична культура і політичні партії
України: Аналіт. розробки, пропозиції наук. і практ. працівників. – К.,
1997.

Моска Г. Правящий класс // Социс. – 1994. – № 10.

Паніна Н. Українське суспільство 1992-2006: соціологічний моніторинг. –
К.: Інститут соціології НАН України, 2006.

Суспільна трансформація і державне управління: Політично-правові
детермінанти. – К.: Видавн. Дім Ін Юре, 2003. – 496 с.

Сучасна управлінська еліта в Україні: якісні характеристики, шляхи та
методи підготовки: Моногр. / За ред. М.І. Пірен, В.А. Ребкала. – К.,
2003. – 180 с.

Титов В.Н. Политические элиты и проблемы политики // Социс. – 1998. – №
7.

Украина в ХХI веке: вызовы для политической элиты // Зеркало недели. –
2003. – № 44.

Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций: Пер.
с англ. – М.: Прогресс, 1981. – 577 с.

Федоров А. Нарцисизм посткомуністичної української еліти // Політична
думка. – 1994. – № 3. – С.18-19.

Формування й оновлення політико-управлінської еліти в сучасній Україні:
Зб. наук. пр. / За заг. ред. М.І. Пірен. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – 204
с.

Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // Социс. –
1996. – № 4. – С. 50-57.

Якубовський О.П. Кадри, еліти, лідерство в державному управлінні:
Навч.-метод. посіб. / О.П. Якубовський, Л.Л. Приходченко. – О.: ОФ УАДУ:
Оптімум, 2001. – 173 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020