.

Берлінська стіна, значення для Європи (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
93 3301
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з всесвітньої історії

на тему:

“Бетонна завіса” – берлінська стіна,

її значення для Європи

ПЛАН

Вступ

1. Історіографія та джерельна база дослідження

2. Передумови зведення берлінської стіни – символу “холодної війни”

3. Спорудження Берлінської стіни та особливості її існування, подальше
загострення Берлінської кризи та її спад

4. Демонтаж Берлінського муру, 1989 р.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Ознакою біполярної системи світу
повоєнної доби було політико-ідеологічне та військове протистояння
конфліктуючих блоків, що були згуртовані навколо СРСР та США. Одними з
найнебезпечніших криз у відносинах між ними стали події 1958-1963 рр.
навколо Берліна, що увійшли в історію як друга Берлінська криза.

Високі ставки під час найгостріших моментів Берлінської кризи, зокрема,
загроза безпосереднього зіткнення, змусили обидві наддержави внести
суттєві корективи у свою зовнішню політику і відмовитися від орієнтації
на військово-силові методи розв’язання кризових ситуацій в Європі.
З’явилась перспектива поєднання „кризової дипломатії” з обмеженим
співробітництвом і навіть партнерством. Дослідження набутого США досвіду
розв’язання Берлінської кризи є необхідним для усвідомлення основних
засад американської зовнішньої політики, що обумовлює актуальність теми
дослідження.

Події навколо Берліна були предметом наукових розвідок фахівців різних
спеціальностей – істориків, політологів, військових аналітиків. Проте
джерельна база для всебічного дослідження питань, пов’язаних з
„берлінською проблемою” довгий час залишалася доволі вузькою. Крім того,
позиція радянських, а часом і американських вчених, мала яскраво
виражений заідеологізований характер. Отже, неупереджене висвітлення
проблеми з використанням нових документів з американських архівів має
велике значення для сучасної історичної науки.

Ще одним аспектом, який підсилює актуальність обраної теми є те, що
Берлінська криза сприяла формуванню сучасної моделі трансатлантичних
відносин, в якій патерналістські прагнення США вступають у суперечність
з  намаганнями країн Західної Європи діяти на міжнародній арені
самостійно. У відносинах США з Францією, і частково ФРН, вперше
відбулось “розходження стратегічних культур” і з’явилося невдоволення
одноосібними діями Вашингтона.

Об’єктом дослідження є Берлінська криза 1958-1963 рр. як етап
загострення міжнародних суперечностей у відносинах між СРСР та США.

Предметом дослідження є міжнародна політика щодо проблеми Берліна у
1958-1963 рр., в контексті протистояння з СРСР та змін в американській
зовнішньополітичній стратегії щодо Західної Європи, причини та умови
зведення берлінської стіни, її впливу на життя Німеччини тощо.

Мета дослідження полягає в здійсненні узагальнюючого історичного аналізу
процесу розділення Німеччини берлінською стіною, його значення на
європейську та міжнародну політику.

Для досягнення мети дослідження необхідно розв’язати наступні завдання:

з’ясувати стан наукової розробки теми та охарактеризувати джерельну базу
дослідження;

дослідити етапи виникнення та розвитку проблеми Берліна, еволюцію
підходів СРСР та США до її розв’язання з урахуванням об’єктивних
зовнішніх та внутрішніх факторів, які впливали на загальний стан справ у
Європі в повоєнний час;

розкрити вплив Берлінської кризи на розвиток американсько-радянських
відносини наприкінці 1950-х на початку 1960-х рр.;

з’ясувати вплив чинника ядерної зброї у військово-стратегічному
плануванні Вашингтона в розв’язанні Берлінської кризи;

проаналізувати вплив Берлінської кризи на трансатлантичні відносини США
з країнами Західної Європи.

Хронологічні рамки дослідження в основному охоплюють період 1958-1963
рр. – від проголошення ультиматуму Голови Ради Міністрів СРСР М.С.
Хрущова щодо перетворення Берліна на демілітаризоване вільне місто до
завершення конфронтації СРСР і США з підписанням Договору про заборону
випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під
водою, який позначив нисхідну фазу Берлінської кризи. Також
розглядається період зруйнування Берлінської стіни та об’єднання
Німеччини.

Для створення цілісної картини еволюції політики США щодо Берліна було
здійснено аналіз передумов виникнення „берлінської проблеми” і перших
спроб її розв’язання як силовими, так і переговорними методами.

Методологічну основу дослідження склали принципи історизму та
багатофакторності. Принцип історизму дозволив виявити
загальноєвропейський контекст міжнародної політики під час Берлінської
кризи, з урахуванням геополітичних змін, які відбувалися на той момент
на міжнародній арені. Застосування принципу багатофакторності дозволило
вивчити широкий комплекс факторів, які впливали на формування та
реалізацію європейської політики.

Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою застосування  історичних
методів – порівняльного, ретроспективного, синхронічного та методу
критики історіографічних джерел.

1. Історіографія та джерельна база дослідження

Аналізуючи радянську історіографію, яка присвячена досліджуваній
проблемі, можна виділити дві характерні ознаки. По-перше, радянські
дослідники не мали доступу до першоджерел, які б могли пролити світло на
процес прийняття міжнародних політичних рішень, в першу чергу зі сторони
США. По-друге, головна перешкода для об’єктивної розробки тем полягала в
необхідності для дослідників працювати в рамках радянської парадигми. І
хоча науковий доробок радянських вчених включає значний фактичний
матеріал, для більшості історичних досліджень 1950-1980 рр. був
властивий яскраво виражений ідеологізований характер.

В роботах Г. Акопова, В. Білецького, В. Висоцького Берлінська криза
пояснюється як агресивна реакція західних держав на „оборонні” заходи
країн соціалістичного блоку, спрямовані на стабілізацію режиму Німецької
Демократичної Республіки і припинення „підривної діяльності”, яка велася
з Західного Берліна. Хоча в цих працях можна простежити спроби авторів
дослідити зовнішню політику США з урахуванням впливу, який здійснювали
на неї внутрішні і зовнішні чинники, загальний тон робіт відзначається
відсутністю об’єктивного аналізу проблеми Західного Берліна,
тенденційним висвітленням політики західних держав [5, c.39].

Теоретичні і методологічні проблеми дослідження міжнародних криз
розроблялись в працях В. Гантмана, Н. Дороніної, В. Журкіна, Є.
Єгорової. Автори типологізують міжнародні конфлікти, здійснюють аналіз
західних концепцій подолання криз, а також, на конкретних прикладах,
характеризують зовнішню політику окремих країн. Так, В. Журкін,
посилаючись на вислів американського теоретика міжнародних відносин Г.
Снайдера, справедливо зазначає, що для  періоду 1950-1960 рр.
„законними” методами поведінки США в міжнародних кризових ситуаціях
були: „війна нервів”, демонстрація сили волі, або навпаки,
ірраціональність поведінки.

Початковому етапу розв’язання німецького і берлінського питань
присвячено монографію С. Віскова та В. Кульбакіна. Вона містить
детальний опис формування і застосування на практиці союзницької
політики щодо переможеної Німеччини, заснований на документах із архівів
СРСР і НДР. Основний акцент зроблено на формуванні політики СРСР, що
робить працю дещо однобічною.

А. Філітов на основі широкого кола джерел з розсекречених на початку
1990-х рр. російських архівів досліджує етапи розв’язання німецького
питання в більш широкому часовому проміжку, що дозволяє йому простежити
динаміку загострення міжнародної ситуації через його неврегульованість
та зробити ґрунтовні висновки щодо трансформації радянської політики
щодо нього. Монографія А. Філітова є одним з кращих комплексних
досліджень німецької проблеми, але її недоліком також є побіжність у
висвітленні позиції США.

У 1995 році побачив світ збірник статей, в якому проблемам Німеччини і
Берліна присвячені статті В. Малькова,  А. Філітова та Т.Домрачева,
В.Зубока та      З. Водоп’янової. Основну увагу в згаданих статтях
приділено формуванню, динаміці та результатам політики СРСР під час
Берлінської кризи 1958-1963 років з погляду осмислення нових документів
[10, c.58].

Спеціальних досліджень, присвячених політиці США в перебігу Берлінської
кризи 1958-1963 років на теренах СНД не здійснювалось. Частково цієї
проблеми торкалися в своїх роботах М. Павлов, А. Рощін, М.Стрілець.

Серед українських вчених варто виділити дослідження С.Юрченка, В.Чумака,
які присвячені військовим і геополітичним аспектам формування зовнішньої
політики США.

У зарубіжній науковій літературі, передусім американській, аналіз
зовнішньої політики США під час Берлінської кризи займає значне місце.
Проте слід враховувати, що більшість американських документів були в
обмеженому доступі до кінця 1980-х років,  їх опублікування почалося з
початком 1990-х, а отже, вони були недоступні дослідникам.

Найбільш цікавими серед великого масиву ранніх праць, що присвячені цій
тематиці є розвідки О. Катудала, К. Кейта, Д. Шіка та Р. Слуссера.
Зазначені автори, доповнюючи один одного у викладі багатого
фактографічного матеріалу, загалом дотримуються схожих позицій щодо
характеру зовнішньої політики США в період Берлінської кризи. Так, вони
відзначають орієнтацію на переговори з СРСР як основну складову
американського курсу. Основним недоліком цих праць є те, що їх автори
змушені були будувати свої гіпотези на матеріалах преси та спогадах
сучасників тих подій, через те, що величезний масив документів залишався
закритим.

Формування ядерної політики президентів Д. Ейзенхауера і Дж. Кеннеді у
зв’язку з наростанням кризи навколо Берліна було предметом широкого
аналізу серед американських дослідників. Одні з них, як, наприклад, Т.
Ботті, на основі документів та інтерв’ю, реконструювали загальні погляди
адміністрацій США на можливість застосування ядерної зброї. Інші
аналізували її роль у міжнародних відносинах в умовах холодної війни..
Для дослідників-ревізіоністів характерним є проведення залежності
зовнішньої політики країни від фактору володіння нею могутньою зброєю.
Г.Алперовіц, С.Амброуз, В.Лафебер відзначають, що американська зовнішня
політика під час Берлінської кризи стала надто мілітаризованою і ті, хто
приймали рішення, були зацікавлені у постійному збільшенні військових
замовлень [7, c.154].

Дослідники К.Крейг та Р. Іммерман аналізують зовнішню політику
президента Д. Ейзенхауера, однак, роблять вони це під різними кутами
зору. В центрі уваги К.Крейга знаходиться розвиток стратегії „нового
погляду” Д. Ейзенхауера на уникнення війни з СРСР і її реалізація
всупереч опозиції його адміністрації. Автор дещо ідеалізує постать Д.
Ейзенхауера і наполягає на спадковості його стратегії адміністрацією Дж.
Кеннеді. У монографії Р.Іммермана досліджується вплив, який здійснював
держсекретар США Джон Ф.Даллес на Д.Ейзенхауера у прийнятті
зовнішньополітичних рішень. Його висновки перегукуються з висновками
російського американіста В. Малькова, який на початку 1990-х років мав
можливість вивчити записи конфіденційної бесіди кореспондента „Юнайтед
Прес Інтернешнл” Г. Шапіро та радника М.С. Хрущова Ю.Жукова, яка
відбулася в січні 1958 року. В своєму звіті про цю зустріч Жуков писав:
„Він заявив, що в США склалася незвична ситуація, коли в країні зараз
„два президента”—з внутрішніх питань помічник президента Адамс, а з
зовнішніх—Даллес”

Монографія Т. Шварца має особливе значення для аналізу персоналій, і,
зокрема, розкриває вплив Аденауера на прийняття зовнішньополітичних
рішень в США. Проте, автор більше тяжіє до аналізу західнонімецької ніж
американської позицій. 

Заслуговує на увагу праця Дж. Оусланда. Фактично вона є спогадами
учасника подій (він був членом Берлінської оперативної групи), але
одночасно автор виступає і як дослідник. На його думку, конфронтація
навколо Берліна в серпні 1961 року була тільки початком хронічної кризи,
кульмінація якої відбулася в жовтні 1962 під час Карибської кризи.
Цінність даної роботи полягає в тому, що в ній достатньо критично і
об’єктивно висвітлюється діяльність американської розвідки та процес
вироблення узгодженої політики між США та їх європейськими союзниками.
Водночас, відчувається, що автор недооцінює значення Берлінської кризи
особливо в порівняні з кризою Карибською.

Історик та журналіст М. Бешлосс вважає, що Дж. Кеннеді в зовнішній
політиці був більше схильним до ризиків у порівнянні зі своїм
попередником – Д.Ейзенхауером. Дві монографії, в яких автор торкається
подій Берлінської кризи, є одними з найбільш детальних досліджень даного
періоду. Разом з тим, нові документи залишились не доступними для
дослідника [11, c.102].

Основну увагу Н. Гелба, П. Вайдена, А. Туси зосереджено на подіях 1961
року, які, на їх думку, стали переломним етапом кризи. Дослідниця А.
Туса робить такий висновок: „Стіна, грубе і жорстоке явище, створила дві
Німеччини, визначила останню секцію кордону Схід-Захід в розділеній
Європі, створила передумови для окремого розвитку обох блоків і разом з
тим, зробила їх існування безпечнішим”

Значний інтерес становлять праці, присвячені діяльності розвідувальних
служб СРСР і США та таємній дипломаті під час кризи. Серед перших, хто
здійснив теоретичне осмислення цієї теми у зв’язку з подіями навколо
Берліна – Р. Гартхофф, Дж. Геддіс, автори колективної праці „Поле битви
Берлін” – Дж.Бейлі, С.А. Кондрашов, Д.Е.Мерфі.

Події Берлінської кризи знайшли широке висвітлення в мемуарній
літературі. Серед тих, хто стояв біля витоків прийняття
зовнішньополітичних рішень і залишив свої спогади найбільш
інформативними є мемуари президента США Д. Ейзенхауера, держсекретарів
Д. Ачесона та Д. Раска, канцлера ФРН К.Аденауера, прем’єр-міністра
Великобританії Г.Макміллана, посла США в СРСР Ч. Болейна, американського
військового губернатора в Німеччині, а згодом представника президента у
ФРН Л. Клея, міністра флоту, а згодом і міністра з питань озброєнь США,
особистого радника президента П. Нітце, посла США у ФРН Д. МакГі. Хоча
всі вони позначені різним ступенем суб’єктивізму, однак є цінним
джерелом для глибшого розкриття теми дослідження.

Значний обсяг мемуарної літератури залишили також сучасники подій
Берлінської кризи, тогочасні політичні діячі, соратники президентів
Д.Ейзенхауера та Дж. Кеннеді: Р.Феррел, Т.Соренсен, П.Селінджер,
А.Шлезінгер. Р.Гілсман. Їх спогади містять значну кількість фактичного
матеріалу, який не завжди прослідковується за документами [3, c.79].

Спогади радянських учасників „холодної війни” також стали цінним
джерелом даної роботи. Однак, їх достовірність дуже різна. Із
мемуаристики членів вищого керівництва значний інтерес становлять
спогади М. Хрущова, а спогади А.Громика є варіантом офіціозної історії
радянської зовнішньої політики. Із спогадів дипломатів відзначимо книги
А. Добриніна, Г.Корнієнка,  Щ. Гриневського, М.Семіряги, К. Коваля, О.
Трояновського .

Отже, аналіз історіографії з даної проблеми свідчить, що попри існування
великої кількості праць, відчувається потреба у комплексному
дослідженні  міжнародної політики під час Берлінської кризи 1958-1963
років.

2. Передумови зведення берлінської стіни –

символу “холодної війни”

Берлінська стіна (по нім. Berliner Mauer, офіційно Antifaschistischer
Schutzwall) — захисна споруда, зведена 13 серпня 1961 з ініціативи влади
Німецької Демократичної республіки і до 9 листопада 1989 р. відділявша
Західний Берлін від східної частини Берліну і території НДР.

Один з найвідоміших символів холодної війни. За даними уряду НДР, при
спробі перетнути Берлінську стіну загинуло 125 чоловік. По іншим даним,
число загиблих при спробі бігти на Захід склало не менше 1245 чоловік.

До будівництва стіни границя між західною і східною частиною Берліну
була відкрита. Розділова лінія довжиною 44,75 км (загальна довжина
границі Західного Берліну з НДР складала 164 км) проходила прямо по
вулицях і будинкам, каналам і водяним шляхам. Офіційно діяв 81 вуличний
пропускний пункт, 13 переходів у метро і на міській залізниці. Крім
того, існували сотні нелегальних шляхів. Щодня границю між обома
частинами міста перетинали по різних причинах від 300 до 500 тис.
чоловік. Відсутність чіткої фізичної границі між зонами привело до
частих конфліктів і масового витоку фахівців у ФРН. Тому згодом було
зведено Берлінський мур, який мав перешкодити нелегальним переходам.

Спорудженню Берлінського муру передувало серйозне загострення політичної
обстановки навколо Берліну. Обидва військово-політичних блоку — НАТО й
Організація Варшавського договору (ОВД) підтвердили непримиренність
своїх позицій у «Німецькому питанні» [3, c.78].

Берлінська проблема була тісно пов’язана з німецьким питанням. Фактично
ж, вона виникла на основі відсутності чіткої міжнародної регламентації
статусу міста, а також засад доступу до нього. Відразу після завершення
війни у Вашингтоні спостерігалася деяка розгубленість, невизначеність
щодо подальшої долі Берліна. Однак, з початком обмеження доступу в
місто, яке чинив СРСР, на Заході почали усвідомлювати, що політичні
наслідки поразки в Берліні завдадуть значного удару західній політиці в
Німеччині. У відповідь на радянську блокаду Берліна 1948-1949 рр.,
країни Заходу організували повітряний міст, що не тільки утримував кризу
в мирних рамках, зумовив її згортання без застосування сили, але й
стимулював процеси, протилежні до тих, на які сподівався Й.В. Сталін у
випадку втілення своїх задумів. Перша Берлінська криза, як її стали
називати пізніше, консолідувала країни Заходу навколо США, прискорила
процес утворення ФРН і НАТО, продемонструвала, що свою присутність у
Берліні США пов’язують з довготерміновими ставками в Європі. Лідери США
прийшли до висновку, що “краще мати половину Німеччини повністю, ніж
цілу Німеччину наполовину”. В результаті поділ країни на десятиліття
став найважливішою проблемою для самої Німеччини, але разом з тим,
заклав підвалини для стабілізації в післявоєнній Західній Європі [11,
c.101].

Перша Берлінська криза зафіксувала різке загострення міжнародної
ситуації, зі зростаючою можливістю військового зіткнення СРСР і західних
держав. Оскільки можливість ескалації конфлікту до війни вважалась
високою, США намагалися діяти обережно, не провокуючи широкомасштабних
військових заходів з боку суперника. Було покладено початок
американській орієнтації на політико-дипломатичні інструменти в
розв’язанні конфліктів в Європі, при наявності в резерві чітко
розробленої військової доктрини і стратегічного планування. Фактично,
досвід першої Берлінської кризи примусив Вашингтон завжди тримати Берлін
в полі підвищеної військово-політичної уваги. Тим більше, що з
радянських ініціатив було зрозуміло, що СРСР планує використовувати
проблему Берліна як засіб тиску й надалі.

Зусилля СРСР і США протягом 1950-х рр. не призвели до вироблення
домовленості щодо довгострокового політичного статусу міста. Берлінське
питання залишалося невід’ємною частиною німецького питання, яке після
проголошення держав ФРН і НДР у 1949 році вступило в нову стадію. В
1950-ті рр. зросла роль США як гаранта стабільності в Європі. Союзницька
військова і західнонімецька політична присутність в західних секторах
міста постійно дошкуляли східнонімецькому режимові і СРСР. Оскільки
Радянський Союз прагнув заморозити і легітимізувати політичний
статус-кво в Центральній Європі, ізольоване місто надавало спокусливу
можливість „вирвати” у Заходу визнання НДР.

Уряд Західної Німеччини на чолі з Конрадом Аденауером ввів у дію в 1957
році «доктрину Хальштейна», яка передбачала автоматичний розрив
дипломатичних відносин з будь-якою країною, яка визнала НДР. Воно
категорично відкинуло пропозиції східнонімецької сторони про створення
конфедерації німецьких держав, наполягаючи замість цього на проведенні
загальнімецьких виборів.

У свою чергу, влади НДР заявили в 1958 р. про свої домагання на
суверенітет над Західним Берліном на тій підставі, що він знаходиться
«на території НДР» [7, c.95].

У листопаді 1958 р. глава радянського уряду Микита Хрущов звинуватив
західні держави в порушенні Потсдамських угод 1945 р.

?

ae

o

?

ae

ae

???????¤?¤?$??????). Ця вимога була відкинута західними державами.
Переговори їхніх міністрів закордонних справ із главою МЗС СРСР у Женеві
навесні і влітку 1959 р. закінчилися безрезультатно.

Після візиту Н. Хрущова в США у вересні 1959 р. радянський ультиматум
був відкладений. Але сторони завзято дотримувалися своїх колишніх
позицій.

У серпні 1960 р. уряд НДР ввело в дію обмеження на відвідування
громадянами ФРН Східного Берліну, посилаючись на необхідність припинити
ведення ними «реваншистської пропаганди». У відповідь Західна Німеччина
відмовилася від торгової угоди між обома частинами країни, що НДР
розцінила як «економічну війну». Після тривалих і важких переговорів
угода була все-таки введена в дію з 1 січня 1961 р. Але криза цим не
розв’язався.

В умовах загострення обстановки навколо Берліну керівники країн ОВД
прийняли рішення закрити границю. Слухи про подібні плани носилися в
повітрі ще в червні 1961 р., але лідер НДР Вальтер Ульбріхт тоді
заперечував подібні наміри.

У дійсності, тоді вони ще не одержали остаточної згоди з боку СРСР і
інших учасників Східного блоку. З 3 по 5 серпня 1961 р. у Москві була
проведена нарада перших секретарів правлячих комуністичних партій держав
ОВД, на якому Ульбріхт наполягав на закритті границі в Берліні. Цього
разу він одержав підтримку з боку союзників. 7 серпня на засіданні
політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЕПГ — східнонімецька
компартія) було прийняте рішення про закриття границі НДР із Західним
Берліном і ФРН. 12 серпня відповідну постанову прийняла Раду міністрів
НДР. Поліція Східного Берліну була приведена в стан повної готовності. У
1 першій годині ночі 13 серпня 1961 почалося здійснення проекту
«Китайська стіна II».

Близько 25 тисяч членів воєнізованих «бойових груп» з підприємств НДР
зайняли лінію границі з Західним Берліном; їхні дії прикривали частини
східнонімецької армії. Радянська армія знаходилася в стані готовності.

3. Спорудження Берлінської стіни та особливості її існування, подальше
загострення Берлінської кризи та її спад

Спорудження Берлінського муру розпочалося 13 серпня 1961 року.

До границі між Західним і Східним Берліном були підтягнуті війська, які
протягом декількох годин цілком блокували всі ділянки границі, що
знаходяться в межах міста.

До 15 серпня вся західна зона була обнесена колючим дротом, і почалося
безпосереднє зведення стіни. У той же день були перекриті чотири лінії
Берлінського метро — U-Bahn і S-Bahn (у період, коли місто не було
розділено, будь-який берлінець міг вільно переміщуватися по місту).

Були закриті 7 станцій на лінії U6 і 8 станцій на лінії U8. У зв’язку з
тим, що ці лінії йшли із західного сектору в західний через східну
частину, було прийняте рішення не розривати лінії західного
метрополітену, а лише закрити станції, які знаходяться в східному
секторі.

Відкритою залишилася тільки станція Friedrichstrasse, на якій був
організований контрольно-пропускний пункт. Лінія U2 була розірвана після
станції Thalmann Platz. Потсдамер Плац також була закрита, тому що
знаходилася в прикордонній зоні [7, c.145].

Будівництво і переустаткування стіни продовжувалося з 1962 по 1975 рік.
Найбільш відомі випадки несанкціонового перетину кордону: масовий
перехід по тунелю довжиною 145 метрів, польоти на дельтаплані, на
повітряній кулі з нейлонових фрагментів, по мотузці, перекинутої між
вікнами сусідніх будинків, на машині з верхом, що відкидається, за
допомогою тарана стіни бульдозером.

Для відвідування Західного Берліну громадянам НДР було потрібно
спеціальний дозвіл. Правом вільного проходу володіли тільки пенсіонери.

Статистичні дані (за різними джерелами) стверджують, що при спробі
подолати Берлінську стіну з 13 серпня 1961 року по 9 листопада 1989 року
загинуло 645 чоловік. Однак за станом на 2006 рік документально вдалося
підтвердити насильницьку смерть у результаті спроби подолання стіни
тільки для 125 чоловік.

По оцінках істориків у цілому за спробу втечі з НДР було засуджено
75 000 чоловік. Втеча з НДР каралася відповідно до параграфа 213
карного законодавства НДР позбавленням волі на термін до 8 років. Ті,
хто був озброєний, намагався зруйнувати прикордонні спорудження або був
на момент піймання солдатом чи співробітником спецслужб, приговаривались
не менш як до п’яти років ув’язнення. Допомагати бігти із «зони»
(німецьк. «die Zone» — саме так називалася держава НДР серед німців )
було найбільш небезпечним — таким сміливцям загрожувало довічне
ув’язнення.

Політика Дж. Кеннеді щодо берлінського питання пройшла еволюцію, яку
хронологічно можна поділити на три періоди. Під час першого – від
інавгурації президента до початку спорудження Берлінського муру –
Дж.Кеннеді не бачив можливості досягнення компромісу на тих умовах, які
пропонував СРСР, без нанесення удару по міжнародному престижу США.
Успадковані від попередньої адміністрації суперечки з союзниками і
відсутність власної чіткої політичної концепції щодо Берліна змусили
президента відкласти двосторонні переговори з цієї проблеми до червня
1961 року, коли відбулась зустріч Дж. Кеннеді та М. Хрущова у Відні. За
період майже піврічної підготовки Вашингтон дав зрозуміти, що три умови
вважає незмінними і такими, що не підлягають обговоренню: право
берлінців на самовизначення, присутність у Західному Берліні союзницьких
військ і вільний доступ до нього. Під час віденської зустрічі „порожній
портфель” президента і його заклики до збереження статус-кво призвели до
нового ультиматуму, що на відміну від попередніх, поставив обидві
держави перед потенційно найбільш небезпечним періодом конфронтації. Вже
у липні 1961 року під час одного з інтерв’ю Дж. Кеннеді дещо пом’якшив
свою позицію, оголосивши, що американські зобов’язання стосуватимуться
лише Західного Берліна [9, c.54].

Другий період тривав від зведення Берлінського муру до розгортання
радянських ракет на Кубі (серпень 1961 – жовтень 1962) і позначився
двома загостреннями кризи – танковим протистоянням на перепускному
пункті між Західним і Східним Берліном ( т. зв. КПП „Чарлі”) в жовтні
1961 року та обмеженням повітряного доступу в західні сектори Берліна в
лютому – березні 1962 року. Пасивна реакція Вашингтона на спорудження
Берлінського муру обумовила кризу довір’я до США у ФРН, яку президент
спробував подолати, збільшивши американські війська у Західному Берліні
на дві тисячі чоловік аби продемонструвати готовність розгорнути
військові сили на берлінській сцені. Проте, виведення американських
танків під час конфронтації на КПП “Чарлі” переконливо засвідчило, що
Захід не намагатиметься відновити доступ у східні райони міста. Заради
поліпшення відносин з СРСР американський президент був готовий піти на
ускладнення відносин зі своїми союзниками. Так, переговори між Д. Раском
та А. Громико були близькі до досягнення певного компромісу з
берлінського питання, але втручання К. Аденауера та Ш. де Голля
погіршило і без того нестабільне радянсько-американське зближення.
Ймовірно, домовленість щодо Берліна відвернула б найбільш небезпечну
конфронтацію між СРСР і США – Карибську кризу, і створила б сприятливий
клімат для перефокусування уваги на інші актуальні проблеми. Проте,
принципові розходження не дозволили втілити це на практиці.

Третій період розпочався з Карибською кризою, адже радянські ядерні
ракети були розміщені на Кубі, в тому числі, аби послугувати перевагою у
переговорах стосовно берлінської проблеми. Проте з улагодженням
Карибської кризи стало зрозуміло, що угоди стосовно Берліна досягнути
неможливо без того, аби порушити три „життєво важливі” для Заходу умови,
на незмінності яких США продовжували наполягати. Замість цього увагу
було зосереджено на не менш важливому питанні обмеження гонки озброєнь.
Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в
космічному просторі й під водою, що був підписаний в серпні 1963 року,
фактично був певною „прихованою” домовленістю з німецького і
берлінського питань. Відбулось формальне визнання НДР, оскільки вона з
часом була допущена до підписання договору, як і ФРН, що перешкоджало
ремілітаризації останньої. В свою чергу, М.Хрущов запевнив, що СРСР
визнаватиме три умови Заходу і більше не ініціюватиме тиску на Західний
Берлін.

4. Демонтаж Берлінського муру, 1989 р.

Коли в травні 1989 під впливом перебудови в Радянському Союзі партнер
НДР за Варшавським договором — Угорщина знищила зміцнення на границі зі
своїм західним сусідом Австрією, уряд НДР не збирався дотримуватися її
прикладу. Але незабаром він втратив контроль над подіями. Тисячі
громадян НДР потягнулися в інші східноєвропейські країни в надії
потрапити відтіля в Західну Німеччину. Вже в серпні 1989 дипломатичні
представництва ФРН у Берліні, Будапешті і Празі змушені були припинити
прийом відвідувачів через наплив жителів НДР, які домагалися в’їзду в
західнонімецьку державу. Сотні східних німців втікали на Захід через
Угорщину. Коли 11 вересня 1989 угорський уряд оголосив про відкриття
границь, Берлінська стіна втратила свій зміст: протягом трьох днів НДР
залишили через територію Угорщини 15 тисяч громадян. У країні почалися
масові демонстрації з вимогою цивільних прав і свобод.

9 листопада 1989 у 19 годині 34 хвилині, виступаючи на прес-конференції,
яка транслювалася по телебаченню, представник уряду НДР Гюнтер Шабовські
оголосив нові правила виїзду і в’їзду з країни. Відповідно до прийнятих
рішень, з наступного дня громадяни НДР могли одержати візи для негайного
відвідування Західного Берліну і ФРН. Сотні тисяч східних німців, не
чекаючи призначеного терміну, кинулися ввечері 9 листопада до границі.
Прикордонники, які не одержали наказів, намагалися спершу відтіснити
юрбу, використовували водомети, але потім, уступаючи масовому напору,
змушені були відкрити границю. Зустрічати гостей зі Сходу вийшли тисячі
жителів Західного Берліну. Подія нагадувала народне свято. Відчуття
щастя і братерства змило всі державні бар’єри і перешкоди. Західні
берлінці, у свою чергу, сталі переходити границю, прориваючи в східну
частину міста.

…Прожектори, штовханина, радість. Група людей уже ввірвалася в коридор
прикордонного переходу, до першого ґратчастого загородження. За ним —
п’ятеро збентежених прикордонників, — згадував свідок тих подій — Марія
Майстер із Західного Берліну. — Зі сторожових вишок, вже оточених юрбою,
дивляться вниз солдати. Оплески кожному «Трабанту», кожній групі
пішоходів… Цікавість жене нас уперед, але є присутнім і страх, що може
відбутися щось жахливе. Чи усвідомлять прикордонники НДР, що ця
охоронювана границя зараз порушується?… Ми йдемо далі… Ноги йдуть,
розум застерігає. Розрядка настає тільки на перехресті… Ми просто в
Східному Берліні. Обличчя сміються… Ніч з 9 на 10 листопада 1989.
(«Volkszeitung», 1989, 17 november. № 47).

Протягом наступних трьох днів Захід відвідали більше 3 мільйонів
чоловік. 22 грудня 1989 відкрилися для проходу Бранденбурзькі ворота,
через які була проведена границя між Східним і Західним Берліном.
Берлінська стіна ще стояла, але всього лише як символ недавнього
минулого. Вона була розбита, розписана численними графіти, малюнками і
написами, берлінці і відвідувачі міста намагалися віднести на пам’ять
шматочки, відбиті від раніше могутньої споруди. У жовтні 1990 р. пішов
вступ земель колишньої НДР у ФРН, і Берлінська стіна була за кілька
місяців знесена. Лише малі частини її вирішили зберегти як пам’ятник для
наступних поколінь.

Висновки

Отже, однією з багатьох проблем, що стояли перед СРСР у зовнішній
політиці, була задача стабілізації ситуації в післявоєнній Європі.
Необхідно було юридично закріпити ситуацію, що склалася після другої
світової війни.

Головною же європейською проблемою залишалося “німецьке” питання.
Радянський Союз виступав за підписання мирного договору, що не був
укладений за стільки років після війни, однак мова йшла об договори не з
Німеччиною, якої більше не існувало, а з обома німецькими державами.

Пропозиція, висунута колективно країнами Варшавського Договору в травні
1958 року, була відкинута США і їхнього союзника, що виступили проти
будь-якого офіційного визнання НДР.

Формально їхня політика була спрямована на старий варіант об’єднання,
тобто під верховенством ФРН. Це спричиняло і невизнання блоком НАТО
нових земель, що належали Польщі після закінчення війни, між ріками Одер
і Нейсе.

Незговірливість двох різних блоків привела в результаті до серйозної
кризи 1961 року в Німеччині. Згідно потсдамських мирних угод, Берлін, як
і вся Німеччина, був розділений на три окупаційні зони: СРСР, США й
Англії. СРСР віддав свою зону НДР у 1949 р., що після цього стала
столицею соціалістичної Німеччини, а США й Англії утворили зі своїх зон
Західний Берлін, територію, фактично підвладну ФРН. Територію Західного
Берліна західні держави використовували як базу для роботи спецслужб. У
той же час багато хто не згодний з порядками в Східній Німеччині
розглядали Західний Берлін як транзитний пункт для переїзду на Захід, а
ті, хто залишився в країні, – як зручне місце для контактів із
представниками політичних сил Заходу.

Уряди СРСР і ГДР вважали Західний Берлін “розсадником імперіалізму”, і
робили все можливе для обмеження його негативного впливу на німецькій
землі.

Улітку 1961 р. у НДР відбулося загострення політичної кризи, викликане
тим, що значна частина населення країни, насамперед молодь у великих
містах, стала відкрито виступати за зміну політичного ладу країни.

З території Західного Берліна Заходом проводилася активна політика
надання широкої фінансової, матеріальної й організаційної допомоги
незадоволеним. Перед урядом НДР із всією очевидністю встало питання про
відділення Західного Берліна від його іншої частини. Для припинення
контактів між “внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією” була зведена
знаменита стіна з бетонних плит. Після цього потрапити із Західного в
Східний Берлін стало можливим тільки через контрольні або пропускні
пункти.

Звичайно, створення Берлінської стіни привело не до зміцнення
міжнародних відносин, а негативно позначилися на їхньому розвитку в
Європі і в усьому світі. Налагодження відносин було відкладено ще на
кілька років.

“Берлінська проблема” по завершенню Другої світової війни виникла
непередбачено для США та їх союзників, внаслідок чого вони підійшли
непідготовленими до першої Берлінської кризи 1948-1949 рр. За її
результатами були внесені суттєві корективи в зовнішню політику США:
запровадження детального стратегічного планування, перехід від політики
економічної допомоги США Західній Європі (план Маршалла) до взаємного
забезпечення безпеки і створення НАТО. Під час першої ( 1948-1949 рр.)
і другої (1958-1963) Берлінських криз проблема Берліна мала пріоритетне
значення для США перед іншими міжнародними проблемами, оскільки йшлося
про центральний регіон американських інтересів. Якщо під час першої
Берлінської кризи США більше виходили з ідейних постулатів, залучаючи до
цього досить агресивну риторику і підкріплюючи це доктринами на кшталт
“відкидання комунізму”, то в другій пол. 1950-х на поч. 60-х рр.
домінуючими стали геополітичні міркування щодо підтримки і зміцнення
ролі США як лідера у світі. Спільним у політиці двох адміністрацій було
те, що ні Д. Ейзенхауер, ні Дж. Кеннеді не розглядали возз’єднання
Німеччини як можливу близьку перспективу, натомість, німецьке питання
для Білого дому сконцентрувалось переважно на збереженні свого статусу в
Берліні. Підходи США до розв’язання Берлінської кризи зазнавали суттєвої
трансформації в залежності від наявної міжнародної кон’юнктури або під
впливом внутрішньополітичних обставин. Так, серед чинників впливу
виділимо: появу в СРСР ядерної зброї, а з 1957 року і ракетних засобів
її доставки, позиції союзників США, внутрішню критику, яка йшла
передусім від військових і представників військово-промислового
комплексу;

Берлінська криза 1958-63 років підштовхнула керівників СРСР і США до
конструктивних змін у відносинах між обома країнами. Досвід п’ятирічного
перебігу Берлінської кризи переконав Вашингтон і Москву тому, що
переговори можуть бути малоефективними, але є набагато безпечнішими ніж
пряме зіткнення. Крім того, криза змусила офіційний Вашингтон більш
реалістично поставитися до ситуації в Європі. Впливові члени
американського зовнішньополітичного істеблішменту виступали за
збереження існуючого повоєнного порядку, а відтак, і поділу Німеччини.;

На території Німеччини з 1949 року існувало дві німецькі держави – ФРН і
НДР. У серпні 1961 р. радянські і східнонімецькі влади прийняли рішення
закрити границю між двома частинами Берліну. Так виникла Берлінська
стіна.

Західні країни виразили протест із приводу поділу міста. Однак
остаточно західні країни визнали розділ міста тільки десять років
потому. Його оформило в угоду чотирьох держав (СРСР, США, Англії і
Франції) підписану в 1971р. В усьому світі зведення Берлінської стіни
сприйняли як символічне завершення післявоєнного розділу Європи. Усі ці
роки у свідомості німців жило прагнення усунути таке ненормальне явище,
як Берлінська стіна і досягти об’єднання в рамках єдиної Німеччини.

Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали поштовх до втечі
громадян НДР до ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість
кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в
керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все,
аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона
викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 року на
святкування 40-річчя НДР призвело до розгортання масового руху за
оновлення. Придушити ці виступи силою було неможливо.

У грудні 1989 року було піднято питання про об’єднання двої Німеччин.
Почалися пошуки формули об’єднання.

Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але
вибори 1990 року дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об’єднання
Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель
на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез’єром
приступив до реалізації цього процесу.

З об’єднанням Німеччини були вичерпані права і відповідальність чотирьох
держав щодо Берліну та Німеччини в цілому. Уряди СРСР, США,
Великобританії та Франції заявили про припинення дії чотиристоронніх
угод воєнного і повоєнного часу щодо Німеччини та розпуск відповідних
органів. Об’єднана Німеччина здобула цілковитий державний суверенітет у
своїх внутрішніх та зовнішніх справах. Останньою віхою “холодної війни”
вважають демонтаж Берлінської стіни, який відбувся в 1989 році.

Список використаних джерел та літератури

Ахтамзян А.А. Германия и Россия в конце XX столетия. М., 2000.

Боголюбов Л.Н. Изучение текущих событий в курсе новейшей истории. М.,
1987.

Висвітлення Берлінської кризи 1958-1962 років у мемуарній літературі //
Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Історія. – 2003. – Вип. 66. – С. 78-81.

Всесвітня історія / Упорядник Ковальчук В.М. – Харків, 2004.

Загладін Н.В. Військова політика СРСР 60-х рр. // Історія успіхів і
невдач радянської дипломатиии. – М.: Міжнародні відносини, 1990.

Истягин Л.Г. Политический портрет Г.Коля. М., 1995.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія. Підручник. – К., 2005.

М.Хрущов і Дж. Кеннеді: як розв’язувалась берлінська проблема (червень
1961 р.) // Історичний журнал. – 2003 . – №4-5. – С .56-60.

Нові документи з американських архівів щодо Берлінської кризи 1958-1963
років // Міжнародні зв’язки України. Наукові пошуки і знахідки /
Міжвідомчий збірник наукових праць. Ін-т історії України НАН України. –
2004. – Вип. 13. – С.51-60.

Орлов Б.С. Политический портрет Герхарда Шрёдера. – М., 1999.

Міжнародна політика щодо спорудження Берлінського муру в серпні 1961 //
Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Історія – 2004. – Вип. 74-76. – С.101-105.

США і початок Берлінської кризи (ультиматум М.С.Хрущова 1958 р. та його
вплив на американсько-радянські відносини) // Міжнародні зв’язки
України. Наукові пошуки і знахідки. – 2003 . – Вип.12. – С .186-194.

Танки на Фрідріхштрассе: американсько-радянська конфронтація 1961 року
// Історичний журнал. – 2004. – № 5. – С.49-54.

Фалин В.А. Без скидок на обстоятельства. Политические воспоминания. –
М., 1999.

Додаток

Фото 1. Зведення Берлінського муру, 1961 р.

Фото 2. Берлінський мур, 1977 р.

Фото 3. Демонтаж Берлінської стіни, 1989 р.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020