.

Григорій Сковорода – в історії духовної культури України

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
179 4958
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Григорій Сковорода – в історії духовної культури України»

ПЛАН

Вступ

1. Біографічна довідка

2. Філософське погляди Григорія Сковороди

3. Етичні, соціологічні та педагогічні погляди Г.Сковороди,
літературні доробки

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Григорій Сковорода (1722-1794) — одна з найвизначніших постатей у
культурному житті України XVIII ст. Філософ і пост, педагог і музикант,
знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької,
російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу,
став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем
найзначнішого вчення в історії української філософської думки. Пройшовши
складний шлях боротьби із зовнішнім «світом», який, попри всі зусилля,
так і «не впіймав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини
веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, бажане.
Оце є філософія». Саме таку філософію — філософію життя і прагнув
створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні
принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної
і середньовічної європейської філософії, народної творчості та
вітчизняного просвітництва.

Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного
наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській
орієнтації. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного,
возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу
до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у
людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність
людського життя.

На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської
академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий
етико-гуманістичний вияв.

У даній роботі розглянемо місце Григорія Сковороди в історії духовної
культури України.

1. Біографічна довідка

Народився Григорій Сковорода на Полтавщині 22 листопада 1722 р. у родині
малоземельного козака Сави Сковороди. Пізніше Сковорода любив називати
себе Григорієм Вар-Савою, тобто Сином Спокою.

“Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к
набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, твердостью духа. В
церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно”.

За звичаєм свого часу Григорій закінчив чотирирічну дьяковскую школу і у
шістнадцятирічному віці поступив до Києво-Могилянської Академії.
Київська Академія була першим вищим навчальним закладом на Україні. Її
засновник – Петро Могила в 1631 р. об’єднав братерську школу зі школою
Києво-Печерської Лаври в єдиний Києво-Могилянский Колегіум, що з 1694 р.
набув статус Академії.

Сковорода перебував в Академії, що правда з перервами, майже 20 років.
Час від часу він відволікався від навчання: був і півчим імператорської
капели в Петербурзі, подорожував по Європі, викладав у Переяславському
Колегіумі, але завжди повертався до своєї Alma Mater.

Перелічуючи коло подальших занять Сковороди, можна згадати його
вчителювання в маєтку Томаров, відвідування Троїце-Сергієвської Лаври,
10-літню викладацьку роботу в Харківському Колегіумі. До Харківського
періоду його життя належать “Байки харьковские”, курс лекцій з етики,
філософські трактати і діалоги.

Увесь час світ ловив Сковороду. Йому пропонували і високі світські
посади і духовну кар’єру. Але він залишався вірний своїм принципам,
відстоював свою особисту волю й індивідуальність, не піддаючись спокусам
світу.

Володіючи незалежними поглядами і власними методами викладання,
Сковорода не знайшов спільної мови з керівництвом Харківського
колегіуму. Це було останнє місце роботи вченого і педагога. З тих пір
він стає мандрівним філософом. Викладання в Харкові було останньою
спробою йти звичайною дорогою, і в той же час – поштовхом, завдяки якому
в насиченому розчині багаторічних шукань почалася швидка й остаточна
кристалізація.

У його житті починається майже тридцятирічний період подорожування,
аскетичного зречення від усіх спокус світського життя. Відмовляючись від
бажання влаштуватися в житті, Сковорода остаточно переносить своє життя
у внутрішні виміри, стає мандрівником – перелітним птахом.

Посох мандруючого – це глибокий символ його духу. Він брав Біблію,
флейту і відправлявся усе далі і далі. Сіра свита, чоботи про всяк
випадок і кілька підшивок робіт – ось з чого складалося все його майно.
Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його
релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих
звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу. Бути
мандрівником, відчувати себе в цьому світі мандрівника і дивитися на все
навколо, як дивиться випадковий перехожий – значить залишатися байдужим
до усього, що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як з’явилося на
мить, так через мить все і зникне, переконатися, що немає у світі нічого
вічного і постійного, що усе тече і зникає.

Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 р. в с. Іванівка в
маєтку знайомого поміщика. Незадовго до смерті Сковорода сам викопав
собі могилу біля гаю під липою і заповідав зробити на могилі напис:
“Світ ловив мене, але не піймав”, – що і було виконано.

2. Філософське погляди Григорія Сковороди

Коротко оглянувши біографію мандрівного філософа, можна сказати, що все
його життя було присвячено філософії, роздумам. Життя для нього є
філософією і філософія є життям. Д. Чижевський визначає це основною
думкою мислителя. В реалізації думки, в тому, що він дійсно зробив зі
свого життя філософію, втілив свою філософію у своє життя – велич
Сковороди. – У цьому ж, може, і його певна слабість. Бо, розчинивши
філософію у життєвому чині, він не покладав занадто вже великої ваги на
теоретичне оброблення, формальне усталення, систематизацію своїх
філософічних ідей. Через це дехто і звав його «філософом без системи»,
через це, коли і можна говорити про «методу» Сковороди, про його
«метафізику», «онтологію», «гносеологію», то завше лише в певному сенсі,
лише з певним застереженням, бо викінченої і обробленої системи у нього
дійсно немає, немає закінченої і детальної відповіді на усі запитання,
що може поставити систематик-філософ. А проте філософія мислителя –
суцільна і монолітна, збудована, так би мовити, в одному стилі,
просякнута одним духом.

Філософське Григорія Сковороди вчення виникало під впливом багатьох
джерел і тому має досить складний характер. Найчастіше Сковорода
звертається у своїх міркуваннях до висловлень представників таких шкіл,
як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. В поглядах на
проблеми моралі й етики авторитетами для Сковороди є Піфагор, Діоген,
Сократ, а сама його філософська система сформувалася під впливом Платона
і неоплатоніків. Широко використовував Сковорода також ідеї вітчизняних
просвітителів С.Полоцкого, Ф.Прокоповича, П.Могили, Д.Туптала та народну
творчість: міфи, казки, прислів’я.

У своїх працях Григорій Сковорода вчив, що існують три світи: один
великий і два малих.

Великий світ – Всесвіт – Макрокосмос, що складається з безлічі світів.
Другий – Мікрокосмос – мирок чи людина. І третій – світ символів – чи
Біблія. Ідеї, запозичені Сковородою з Біблії, проглядаються у всій його
філософській системі.

Первинною є невидима, духовна натура, видима ж натура є тільки вічною
тінню Бога.

Властиві всім людям пошуки щастя привели Сковороду до розуміння, що
дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього
світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у “сродній
праці”.

Внутрішня людина, на думку Сковороди, так само захована у зовнішній
людині, як ідеї в матерії. І душа має свою «поверхню», свою
«зовнішність», що прикриває глибину внутрішнього. Ці обидва зовнішні
шари людської істоти слід усунути, щоб дати вільно проявитися внутрішній
людині, щоб вона вийшла зі своєї глибини.

Перший засновок для звільнення внутрішньої людини є пізнання, що
внутрішня людина взагалі існує. Цей теоретичний ступінь є лише перший та
підготовчий ступінь на шляху до «нових народин», на шляху до «дійсної
людини». «Дійсна людина» є «таємниця», яку необхідно відкрити для
пізнання справжньої сутності особистості. Відкриття цієї таємниці
утворює підвалини, щоб з’єднатися із «внутрішньою», «дійсною»,
«правдивою» людиною.

Наука про «внутрішню людину» – одна з найпоширеніших наук не лише
християнської, а й уже античної містики. Філон розвиває із платонівських
зародків науку про земного та небесного Адама. У Святому Письмі читаємо
про «внутрішню людину серця».

Таким чином, вчення Сковороди про людину, її антропологію, що є основою
його етики, – антитетичне. Як весь світ, так подвійна по природі своїй і
людина.

Проте Сковорода протиставляє «внутрішню людину» не лише тілу, а ще й
якійсь «поверхні» психічного життя. Він відрізняє останню, а також
глибину, яку називає «серцем». Але уявлення про «серце» є, швидше,
передумова антропології Сковороди, ніж дальше уточнення та розвій ідеї
«внутрішньої людини». «Серце» є корінь усього життя людини, вища сила,
що стоїть поза межами і душі, й духу, – шлях до «дійсної людини» веде
через «преображення душі в Духа, а Духа – в серце».

Серце є найпервісніше в душі, до чого душа має «повернутися». Воно є
безодня, глибінь, основа людського буття. Серце є корінь людини. Як
повітря невидне та непомітне, але ламає дерева, руйнує будови, гонить
хвилі та кораблі, гасить та роздмухує вогонь, так і серце.

Розуміється, не досить визначати найглибше в людині, як серце, – містики
всіх часів витратили немало сил, щоб дати означення цьому середовищу
людського буття. Сковорода хоче з різних боків ближче підійти до єства
«серця».

Серце є божественне в людині. Внутрішня людина є Бог, – тому й серце
божественного «елементу». Серце означене епітетами Бога: воно
«вогнисте», воно «божественна іскра» в людині. Серце, як і Бог,
«неподільне», «нероздільне», не піддається аналізу. Серце Сковорода
називає «точкою», «пунктом», «центром» душі. Іншими словами, серце є
«цілісна» людина, бо емпіричній людині саме і бракує цілості. Дійсна
людина не є складна, комплексна, але «вічна, ціла». Богопізнання не
приступне нікому, хто має лише «половину серця» або «половину душі».
Єдність, цілісність серця є заодно єдністю усіх сердець у Богові.

3. Етичні, соціологічні та педагогічні погляди Г.Сковороди,

літературні доробки

Сковорода знав і добре усвідомлював собі свою роль «пробудником
пробудників» в історії. Не один раз, прямо чи посередньо, він про це
заявляє у своїх творах.

Він сам визначає свою роллю і своє завдання, буцімто він: камінь до
гострення, – оселок, – що, хоч сам не ріже, а проте, вигострює безліч
ножів і мечів до бою.

Із глибокого, непробудного маразму і сну української нації у другій
половині ХVІІІ-го ст. пробуджує її Сковорода до нового життя на висоті
духово-ідейного усвідомлення її сутності. Цей процес здійснюється перш
за все в самих творах і діяльності Сковороди, далі – у творах і чинах
його наступників і чекає свого завершення аж по сьогоднішні дні.

Сковорода був уродженим педагогом. Єдине звання, яке він виконував у
житті, яке любив і для якого жив. Але його вчення, що на цілі століття
випереджувало його сучасників, неминуче доводило до конфлікту із
шкільною владою (той час це були переважно єпископи), і Сковорода, або
сам мусів покинути, або його викидали зі школи. В усіх тих пробах
Сковорода виявив незвичайну мужність і непохитність. Згідно із своїм
ученням, він радше віддав би своє життя, ніж перестав би служити Правді.
Зокрема зазнав Сковорода значних перешкод у застосуванні основної методи
в його навчанні, що ґрунтувалась на безпосередньому та індивідуальному
контакті з учнями, у частих розмовах із ними. У тих розмовах Сковорода
міг дати своїм учням найбільше, установлюючи разом із ними, – на основі
їх звірень, обсервації їх характеру і здібностей, – їх життєві ідеали,
спрямовувати їх на найбільше властивий шлях для їхнього розвитку.

Але такі розмови з учнями вважалися нижчими гідності вчителя, і їх
забороняли як учителеві, так і його учневі. Маю на увазі його учня
Ковалинського, того, що на все життя залишився вдячним і вірним
Сковороді та зберіг для майбутніх поколінь основну частину його творів.
Ковалинський залишив нам єдиний достовірний життєпис свого вчителя.
Сковорода мусів покидати школу за школою і посаду за посадою. І врешті,
вільний як степовий орел, ширяє по просторах України, навчає і виховує
цілий народ. Залишає спадщину, якої велич і значення починаємо собі
усвідомлювати. На його творах виховувалися цілі покоління провідних умів
і, без сумніву, будуть виховуватися далі. Це, отже, Великий Учитель
цілої нації, один із тих, що творять її історію.

Питанням етики, соціології і педагогіки присвячує Сковорода багато місця
у своїх творах, пише навіть окремі трактати. Це: “Душевний мир”, “Азбука
світу”. “Благодарний Еродій” і “Убогий жайворонок”. Свої погляди
популяризує в байках і нам доведеться часто наводити деякі з них. А
тому, що твори Сковороди недоступні у краю, так і на еміграції, нам
доведеться подавати довші цитати також із них, щоб по змозі вичерпно
дозволити говорити самому Сковороді. Усі цитати наводжу в моєму
перекладі сучасною українською мовою. Соціологічних і педагогічних
поглядів Сковороди не можна, очевидно, досліджувати відірвано від
цілості його філософської системи. У цьому напрямі ця праця базується на
моїй студії п. з. “Лицар Святої Борні – Григорій Сковорода”, написаній у
1941-1943 рр. Беручи під увагу характер цієї праці, нам доведеться
почати від деяких загальних стверджень про педагогіку, у світлі яких
ясніше зрозуміємо і оцінимо вклад ідей Сковороди до розв’язки питання
української національної педагогіки. Педагогіка ніколи не була наукою
незалежною чи самостійною. Вона завжди спиралася і була нерозривно
зв’язана з обов’язковими нормами соціології, релігії і світогляду даної
нації в даній епосі. Коли-небудь і де-небудь учитель, чи вихователь,
виховував дитину, він усе мав перед очима якийсь визначений, ідеальний
образ чи зразок, до якого хотів довести свого учня чи вихованця. Цей
взір чи ідеал є дороговказом і для учителя і для школи. Завданням
педагога було довести дитину до певного стандарту поведінки, якостей
характеру, світогляду, думання і знання. Цей стандарт був різний в
різних епохах, місцях, племенах чи націях. Для вихователя цей стандарт
був даний і означений чи то визначеним завданням виховання, чи то
загальнозобов’язуючими і прийнятими нормами цінностей даного середовища.
Ця нормативна основа виховного ідеалу витворюється поза школою.
Кожночасні норми цінностей є витвором і висловом історичного розвитку
групи чи нації. Отже, у тих моментах історії, коли назріває, чи назріла
вже зміна суспільно-національного ладу, тоді разом із нею назрівають
зміни в системі виховання.

Стає зрозумілим, чому в ученні Сковороди його педагогічні погляди
нерозривно зв’язані з його вченням етики і соціології, а навіть
есхатології. Тому, слідкуючи за педагогічними вченнями Сковороди, нам
доведеться розглядати їх разом з його етикою і соціологією, бо ж тільки
в цьому нерозривному комплексі можна їх зрозуміти, вивчити і оцінити.
Сковорода належить до того типу мислителів і педагогів, що творять нову
соціологічну систему, і саме в тому його історична велич.

Впродовж 1769–1779 рр. він написав 30 байок, об’єднаних у збірку «Басни
харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту,
високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта,
працьовитість, природний розум. Талант Г. Сковороди як поета широко
розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об’єднані у збірці
«Сад божественных песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє
«отця вольності» Б. Хмельницького. Творчість Г.С. Сковороди мала великий
вплив на нову українську літературу, вітчизняну філософію, педагогіку
тощо.

Висновок

Отже, спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича
Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової
культури.

Вплив Сковороди на дальший розвиток української літератури великий. Він
готував шлях до наступного покоління письменників — Котляревського,
Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ’яненка та інших.

Характерне для Сковороди прагнення до народності виявлялося в тому, що
він, несучи свою науку й свої пісні в народні маси, використовував
народну поезію. Проте в мові його творів поєднані старослов’янські,
українські та російські елементи, що утруднює розуміння його творів для
читачів нашого часу.

Григорій Савич Сковорода – геній, якого шанують в усьому світі.
Гуманіст, поет, філософ й просвітитель – він випереджав свій час
глибокими філософськими роздумами. Він був улюбленцем народу і ним
лишився для тих, хто ним цікавиться. Г. Сковорода – учитель від Бога:
учив, як жив. Сьогодні його афоризми перейшли в повсякденне життя і
тарують наснагу усьому українському загалу, яка будує омріяну століттями
незалежну й заможну Українську державу.

Список використаної літератури

Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001 р.

Піч Р. Про містику і метафізику у Г.Сковороди // Сучасність. – 1992. –
№12.

Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. –К : Майстерня
Білецьких, 2007.-256с.

Сковорода Г . Твори у двох томах. – Т.1. – К: АТ «Обереги», 1994.- 479с

Сковорода Г. Твори у двох томах. – Т.2. – К: АТ «Обереги», 1994.- 550с

Сковорода Григорій. Вибрані твори / Упорядкування та передмова Л.
Ушкалова; примітки й коментарі Л. Ушкалова та Сергія Вакуленка. –
Харків: Прапор, 2007.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., Орій при УКСП
«Кобза», 1992.

Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє
слово проф. Л. Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004.

PAGE

PAGE 12

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020