.

Вплив відносин лікар-пацієнт на медичних працівників

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
74 1465
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Вплив відносин лікар-пацієнт на медичних працівників»

ПЛАН

Вступ

1. Значення міжособистісних стосунків лікаря і хворого

2. Складові компоненти спілкування лікаря і пацієнта

3. Проблемні аспекти впливу відносин лікар-пацієнт на медичних
працівників

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Здоров’я – це така категорія, яка завжди була головною, найважливішою
серед усіх цінностей. Тому до лікування та людини, яка організувала та
спрямувала лікувальний процес, завжди були великі вимоги. Традиційно в
лікувальному процесі головну роль виконували лікарі. Ці традиції беруть
свій початок з часів жреців-лікувальників стародавності, змінилися
відкритістю сучасного лікаря у формі сценічного розуміння, інтерпретації
та життєво-практичного осягання. Якщо раніше ведучим у тандемі
“лікар-пацієнт” провідна роль відводилась лікарю, який збирав анамнез
захворювання, опитував хворого, або взагалі вивчав та оглядав його, а
пацієнт тільки відповідав на питання, то в наш час ініціатива переходить
до пацієнта. Тому відносини “лікар-пацієнт” потребують глибокого
перебудування сприймання лікарем його пацієнта. Медицина сьогодення,
яка, безумовно, має вражаючі досягнення, пропонує великий вибір
лікувальних тактик та відсутність стандартного засобу, який кардинально
вирішує проблему. Це призводить до того, що хворий, як людина, починає
нервувати, у нього з’являються стурбованість, тривожність, неспокій,
розгубленість, невпевненість, невизначеність. В цій ситуації великого
значення набувають психологічні взаємодії у системі “лікар-хворий”.

1. Значення міжособистісних стосунків лікаря і хворого

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом
практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія
визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої,
ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні
сумління і чесність. Довіра є обов’язковим компонентом у діяльності
будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи
постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є
успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто
фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити
відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних
випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з
першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших
контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання
або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати
в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер
захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його
наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і
хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право
лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де
мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також
правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить
сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують
роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й
співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така “відкритість”
відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші
проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це —
частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на
хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо.
Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як
біологічно активну. Свого часу обов’язковою передумовою ефекту від
плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе
співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого
плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину
як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної
етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та
деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки,
а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку,
“клятві Гіппократа”, дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над
ним лікаря. Ця опіка позначається терміном “патерналізм”, який може бути
справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли
пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе
для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний
патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі
пацієнта на шлях видужання.

2. Складові компоненти спілкування лікаря і пацієнта

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається
із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги;
г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і
хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути
корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на
себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут
повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні
ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й
використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне
допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за
моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному
процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого
одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на
активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється
довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у
свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути
виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та
інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість,
незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні
зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його
супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього
— відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що
хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у
бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини
лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності
його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне —
продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати
значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що
становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя
хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а
не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па
з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до
нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно
проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко
запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як
закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в
очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно
переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні
розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання
ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів,
рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця
інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв’язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до
принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково
почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього
не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час
збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу
неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження
відповідною незадоволеною мімікою обличчя, “нервовими” рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти
поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима.
Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів
іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім
своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи
мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

J

J

L

N

Z

\

J

L

Z

??????F?вно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру.
Одначе таке ставлення до хворого зовсім не означає “панібратства” або
“вседозволеності”. Певна “дистанція” (непомітна для хворого) між лікарем
та хворим повинна завжди витримуватися, що на певному часовому відрізку
взаємин (коли хворий забажає використати добрі стосунки з лікарем у
своїх недобропорядних цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого
авторитету й гідності та створюватиме сприятливі умови для “відступу” і
надійної “оборонної позиції”.

Технічний прогрес дещо руйнує хороші взаємини між лікарем та хворим. І
коли лікар повністю дозволяє машині (навіть найдосконалішій!) стати між
собою і хворим, він ризикує залишити хворого без свого сильного”
одужувального впливу”.

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі,
вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад,
від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто
готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі
своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити
спосіб життя.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків
встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі
прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі
випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої
співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов’язки, необхідно
все ж таки віднайти “спільну мову” з категоричними хворими.

3. Проблемні аспекти впливу відносин лікар-пацієнт на медичних
працівників

Медицина, як консервативна галузь, принесла з надр років у сьогодення
старезну, вкриту пилом модель відносин “лікар – пацієнт”, яка базується
на стосунках “домінування – повна залежність” і проявляється у вигляді
“трьох Д”: дезорієнтації, деперсоналізації, деіндивідуалізації. Ця
рудиментарна модель відносин чинить серйозні перешкоди у організації
медицини відповідно до сучасної  реальності, і цьому є багато доказів.
Змінити її легше ніж здається. Але останнє слово залишається за самими
лікарями.

Наведені слова Дона Бервіка чітко вказують, що проблема відносин між
лікарем і “хворим” – це питання не рівня сервісу. Ідеться про застарілу
ментальну модель, про залишки архаїчного відношення до людей. Згадайте,
наприклад, школи ХІХ – початку ХХ сторіччя. Дітей ставили на гречку,
вчителі мали право їх бити, а учні не мали права сказати і звуку без
дозволу. З того часу бачення ролі учня радикально змінилося. Сьогодні
всі знають, що діти повинні мати якомога більше свободи і прав (доки це
не порушує базової дисципліни).

Але в медицині рольові відносини практично не змінилися. Лікар
залишається центром повної домінації, пацієнт – повної покірності і
залежності.

Подібне явище, тільки у сильнішому вираженні, характерно, наприклад, для
армії або для в’язниць. У знаменитому Стенфордському експерименті про
відносини наглядачів та в’язнів професором Ф.Зімбардо були досліджені
три атрибути таких відносин “домінації – залежності”. До них належать
дезорієнтація, деперсоналізація та деіндивідуалізація. Ці “три Д” також
характерні і для сьогоднішньої медицини.

Дезорієнтація полягає в першу чергу в сильній інформаційній
диспропорції. Лікарі займають позицію “я знаю про тебе все, знаю, що з
тобою буде і що тобі робити”, пацієнтам відводиться роль “я не знаю що
зі мною зараз, що зі мною буде і що мені робити”. З мого особистого
досвіду, коли я прагнув дістати відповіді на ці питання, це викликало в
лікарів неготовність відповідати, а іноді і агресію. Лікарі підвищували
голос, робили вигляд, що я забираю у них час цими питаннями. Насправді,
я просто посягав на їх роль “господаря моєї долі”.

Деперсоналізація проявляється по-різному. Можна спробувати згадати
лишень, як рідко лікар звертається до свого пацієнта на ім’я. Все
починається з того, що лікар не знайомиться з пацієнтом.  Зрештою, для
чого це потрібно, якщо ім’я записане в картці, як і все інше, що лікарю
варто знати про Вас.

Деіндивідуалізація – це коли спілкування відбувається не між людьми, а
між ролями – наборами узагальнених кліше відповідно до статусу. Так,
людині як “пацієнту” або “доктору” завідомо приписується ряд рис, які
повинні замінити його індивідуальність у спілкуванні. Наприклад, пацієнт
завідомо “медично безграмотний”, “не бажає лікуватися”, “боїться
процедур”, “не має грошей” тощо. Лікар грає свою відповідну роль.
Деіндивідуалізацію підсилюють різні атрибути: знаменитий стільчик збоку
столу, стетоскоп тощо. Найсильніший атрибут – це форма. У лікарів це,
звичайно, халат (підсилює ефект ще й смішний білий високий ковпак, назву
і призначення якого я не знаю й досі). У пацієнтів також може бути
форма: наприклад, піжама в стаціонарі.

Ці атрибути – властивості системи, створеної давно, але в жодному разі –
не модель поведінки кожного лікаря. Однак у лікарів (і керівників
закладів) є вибір – або підсилювати “три Д” або послаблювати їх. У
Стенфордському тюремному експерименті три атрибути були максимально
підсилені, і, як результат, нормальні молоді люди менше ніж за тиждень
(!) перетворилися на справжніх тюремників та в’язнів забувши, що беруть
участь у експерименті. Лікар, який має бажання, також може (і це для
нього навіть простіше!) з легкістю грати у гру “всемогутній лікар і
безпомічний пацієнт”.

Питання полягає в тому, кому від цього стає краще. Під час одного з
досліджень у поліклініках Фінляндії пацієнтів з астмою вирішили навчити
самостійно управляти лікуванням свого захворювання. В результаті ця
група пацієнтів зверталася по госпіталізацію і мала ускладнень вдвічі
менше, ніж група, яку лікували “традиційно”.

Це далеко не єдине дослідження, яке доводить, що чим менше кожне з “Д”,
тим вищі показники якості, задоволеності пацієнтів, витрат на лікування.
Це і не дивно, адже тут питання стоїть ширше: необхідно припинити
застосовувати модель роботи з ХІХ – початку ХХ сторіччя до пацієнтів ХХІ
сторіччя. Вчорашня охорона здоров’я бачила в пацієнті лише носія
хвороби, завтрашня – вимагає нових правил, в яких пацієнт – роль не менш
активна у лікуванні, аніж лікар.

Зміна ролей –  якраз той випадок, коли нарікання на те, що “система
погана” або “немає фінансування” не проходять. Змінюватися можна з
найнижчого рівня і найпростіших речей.

Висновок

Отже, комунікація між лікарем та пацієнтом належить до міжособистісної.
Це, насамперед, діалог. Процес комунікації відбувається поетапно. Можна
виділити такі етапи спілкування: намір сказати щось певній людині,
початкове словесне вираження, вияв розуміння з боку слухача, уточнення
та роз’яснення почутого, встановлення розуміння між комунікантами. За
характером комунікації – інтеракція між лікарем та пацієнтом є
безпосередньою (“обличчям до обличчя”). За характером перебігу
спілкування може бути як короткочасним, так і довготривалим.
Комунікація між лікарем і пацієнтом повинна включати три аспекти:

1) Комунікативний – передача інформації. В якості умов ефективного
спілкування виступають спільність національної мови, довіра до
комунікатора, зрозумілість отриманого повідомлення.

2) Інтерактивний – організація взаємодії між суб’єктами спілкування. Це
може бути кооперація зусиль, побудована на симпатії.

3) Перцептивний – особливості сприймання і взаєморозуміння комуні
кантами один одного.

Спілкуючись, кожен будує у своїй свідомості образ партнера, ґрунтуючись
на ідентифікації, рефлексії та толерантності. Ідентифікація, це спроба
лікаря поставити себе на місце пацієнта, пов’язана з емпатією – вмінням
сприймати почуття іншої людини як власні, а рефлексія – це спосіб
зрозуміти іншу людину, ототожнюючи її з собою. Толерантність направлена
на розуміння для чого необхідно проявити увагу, побачити, почути,
сприйняти, адаптуватись до співрозмовника, як до середовища спілкування.
В процесі спілкування лікар використовує технічні засоби спілкування:
телефон, електронна пошта, Інтернет. За формою висловлювання комунікація
між лікарем та пацієнтом вимагає як усного (діалог, монолог), так і
письмового мовлення. За напрямком потоку інформації в комунікаціях
лікар-пацієнт превалюють горизонтальні комунікації, які передбачають
рівноцінні паритетні стосунки, толерантність. Остаточна ціль будь-якої
комунікації – результат, який може бути ефективним (розуміння відбулось
завдяки незначним зусиллям) і не ефективним якщо (розуміння відбулось
частково, або не відбулось зовсім).

З вищевикладеного можна зробити висновок, що розвиток та вдосконалення
вміння спілкуватись є важливим чинником у становленні сучасного
фахівця-медика. В зв’язку з цим постає проблема навчання
студентів-медиків веденню комунікації між лікарем і пацієнтом, а саме,
якими засобами (вербальними, невербальними, технічними) та видами
спілкування повинен оволодіти майбутній лікар. Підґрунтям розвитку
особистості майбутнього лікаря мають бути такі якості, як
конгруентність, емпатія, толерантність, ідентифікація та рефлексія.
Духовний ріст, збагачення комунікативних навичок лікаря – необхідні
умови виконання ним професійного обов’язку.

Список використаної літератури

Медична енциклопедія. – К., 1986.

Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.:
Здоров’я, 2002.

Психологія спілкування / За ред. Недільського М.І. – К., 1999.

Димов А. С. Кризис деонтологии: методические аспекты / А. С. Димов //
Клиническая медицина. – 2008. – № 12. – С. 4–7.

Эльштейн Н. В. Медицинская этика и современность / Н. В. Эльштейн //
Клиническая медицина. – 2000. – № 11. – С. 14–18.

PAGE

PAGE 13

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020