.

Характеристика проблем становлення та розвитку української нації

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
173 7999
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

«Характеристика проблем становлення та розвитку

української нації»ПЛАН

Вступ

1. Головні особливості та чинники становлення

та розвитку української нації

2. Сучасні проблеми становлення української політичної нації

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Нація — це велика, стала група людей, об’єднаних спільним походженням та
історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація
– це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства.

Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку
капіталістичних відносин.

Важливою умовою формування нації є зростання національної
самосвідомості: свідомого згуртування та об’єднання дій її різних
представників не тільки на ґрунті усвідомлених ними спільних рис або
спільного минулого, але й на ґрунті розуміння ними головних національних
інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби,
національного відродження, розбудови національної державності тощо),
досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.

1. Головні особливості та чинники становлення

та розвитку української нації

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне
профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток
Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні
процеси, перемішування населення.

Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української
нації, була відсутність власної держави, національної еліти, в руках
якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського
народу. Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською
імперіями. її статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував
розвиток соціальної структури українського суспільства та його
національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців
з Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення
російського населення в регіони України з бурхливими темпами
промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в
західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст
в Україні. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються
на арену вирішальних політичних подій, дана обставина суттєво гальмувала
розвиток української національної свідомості.

Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної
адміністрації, а в західноукраїнських — польської фактично позбавляло
українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного
соціального і правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість
утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з
неукраїнським населенням. Це великою мірою спричинило еміграцію
українців-селян за межі України.

Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було
заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до
музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію
видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею
користуватися на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і
полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської
культури, міської української культури і масовому поширенню її серед
українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили
чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас
Мирний, І. Франко), драматургії і театру (І. Карпенко-Карий, М.
Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко),
образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Видатну
роль українська інтелігенція відіграла в утвердженні національної
самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну
пам’ять, етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм
намагався замінити принизливим терміном “Малоросія”.

Процес консолідації української нації значно прискорився після
ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст.
Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських
земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія
України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2. З них 9/10 перебувало під
владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської імперій.
Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття
вбачало в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак —
прагнуло до возз’єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об’єднану)
незалежну національну державу.

Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897
р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни.
Статистичні показники по західноукраїнських землях під владою
Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут
займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у
промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через
індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво. За даними
всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5
були місцевими уродженцями, більше половини з них визнавали своєю рідною
мовою українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис. осіб,
які говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу,
нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді таких капіталістичних
підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною
мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали
родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська
інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до
свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне
життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні
виходили часописи “Основа”, “Киевская старина”, а в Західній Україні —
“Молот”, “Друг”, “Життя і слово”. Широкі кола освіченої громадськості
вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ
збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок,
переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна
мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало
ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці
з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла
Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання
української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ
вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української
мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови
художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван
Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не
тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху
доводилось долати багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського
населення було неписьменним; українство перебувало під гнітом
економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.

Для подолання всіх перепон на шляху творення нації потрібно було
просвітити народ, підняти його на боротьбу за національне визволення.

2. Сучасні проблеми становлення української політичної нації

Новим етапом формування української нації слід вважати початок 90-х
років. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла документ
історичного значення – Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991
року було проголошено незалежність України. 1 грудня 1991 року відбувся
Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний
вибір. Того ж дня було обрано й Президента держави.

За короткий термін Україна створила нову систему державного управління,
власні Збройні Сили, органи безпеки і правопорядку. Зріс рівень
політичних свобод громадян, було знято всі обмеження в духовному
розвиткові українського та інших етносів. Українська держава, як рівна
серед рівних, увійшла до світової спільноти. Розпочалася напружена
робота з створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів
демократії, підвищення авторитету держави на міжнародній арені. 28
червня 1996 року Верховна Рада ухвалила нову Конституцію України. У
вересні 1996 року було здійснено неконфіскаційну грошову реформу і
введено повноцінну українську валюту – гривню.

За відносно короткий строк молодій державі вдалося визначити засади
етнополітики і створити систему регулювання етнонаціональних процесів,
що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто було
визначено необхідні умови для забезпечення єдності і цілісності країни у
нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та
інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної і релігійної
самобутності.

Демократичні політико-правові засади розбудови української нації знайшли
адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення
українського народу з великої та малої літери включає в себе як всю
поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську,
політичну сутність – рівність громадян усіх національностей перед
Законом. Більше того, в третій частині преамбули Конституції право на
самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки
за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим
підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом
для громадян усіх національностей.

Крім того, вперше в пострадянській практиці, в Статті 11 Основного
Закону визнається, що крім титульної нації – українців корінними є й
інші народи та національні меншини. На підготовчому етапі розробки
Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено
на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово „корінні”
одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення
“національні меншини”, знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних
національних меншин України – євреїв, греків, поляків, росіян, румун,
угорців тощо, спрямовуючи її “пасіонарну енергію” (Л. Гумільов) у
напрямку інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи
розвитку сепаратистських настроїв.

Законодавчо визнано, що національні меншини, поряд з українцями, а також
“корінними народами” – гагаузами, караїмами, кримськими татарами,
кримчаками – на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен”
перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі”, і є
автохтоним, корінним населенням.

В цілому українське законодавче поле та її Конституція дозволяють
забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на
існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому
числі і в одержанні освіти) гарантовані Статтями 10, 11, 22, 53 і 119
Конституції, Законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на
представництво частково гарантоване Статтею 14 Закону “Про національні
меншини” та Статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та
обсягу існуючих прав і свобод. Отож є надія, що в новому законі про
вибори це положення знайде своє відображення. Продовжується робота над
проектом концепції національно-культурної автономії, хоч і зараз стаття
2 Декларації прав національностей України дозволяє існування
національно-адміністративних одиниць.

В роки незалежності України етнонаціональні проблеми були й лишаються
предметом постійної уваги держави. 1994 року Указом Президента України
було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції
та культів. 1996 року Міністерство перетворено на Державний комітет у
справах національностей та міграції. 26 липня 2000 року було утворено
Державний департамент у справах національностей та міграції (який працює
й тепер).

Окрім того, 15 квітня 2000 року було створено Раду представників
громадських організацій національних меншин при Президентові України. За
останні роки підготовлено близько ста проектів нормативно-правових
актів, у тому числі Законів України, Указів та Розпоряджень Президента,
Постанов Кабінету Міністрів, укладено низку міждержавних договорів.

Проте значна частина законопроектів носить проблемний або декларативний
характер і потребує суттєвого доопрацювання. Вже досить довго
опрацьовується законопроект “Про концепцію державної етнополітики
України”. Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також
законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про національні
меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”.

Загальновідомо, що існує низка проблем корінних народів і національних
менших, для врегулювання яких немає необхідних законодавчих актів
(громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потрібно
уточнити й чіткіше сформулювати такі важливі поняття, як “корінні
народи”, “національні меншини” тощо). Немає належного інформаційного
забезпечення щодо становища корінних народів на національних меншин та
їхніх проблем (в Інтернеті не існує сайту Держдепартаменту у справах
національностей та міграції, статистична та аналітична інформація має
переважно закритий характер). У засобах масової інформації не
відбувається публічного обговорення етнонаціональних, міграційних та
міжконфесійних проблем, життя української діаспори.

Проте можна констатувати, що законодавчо закріплена “подвійність”
української етнополітики є не тільки проявом амбівалентності масової
свідомості українського суспільства (включаючи сферу його етнокультурної
самоідентифікації), не тільки наслідком незавершених процесів формування
української політичної нації з її особливою ідентичністю і зміцненими
традиціями “змішаності” українського етносу з іншими етнічними групами,
насамперед росіянами. В більшій мірі вона є проявом природної
“подвійності” формування будь-якої сучасної нації в органічній єдності
двох її складових: культурної та громадянської спільності.

Якщо ж перенести концептуальну модель націєтворення (політична нація є
похідною від взаємодії трьох складових – етнічних спільнот, держави і
громадянського суспільства) на українські реалії, то українська
політична нація є похідною від української національної ідеї,
громадянського суспільства і соціальної держави.

????????H?H???AAex

z

Aez

мериканські взірці. Крім осідання на теренах сучасної України великих і
малих народів внаслідок потужних цивілізаційних рухів, значна частина її
території була заселена в ході колонізації, що розгорнулася в XVІ-XІХ
століттях. У ній брали участь не тільки етнічні українці (малороси) та
росіяни (великороси), але й німці, вірмени, євреї, греки, болгари і т.
д. Характер феодальної експансії мала польська (а почасти й румунська та
угорська) колонізація українських земель. Але і вона справляла чималий
вплив на формування поліетнічності сучасної України. Тому практично всі
етнічні групи України закономірно вважають той чи інший (найчастіше –
цілком певний) регіон України своєю батьківщиною з не меншими, а то й з
більшими підставами, ніж американці – США чи канадці – Канаду.

Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними
всеукраїнського перепису населення, на її території проживають
представники понад 130 національностей і народностей. У національному
складі населення України переважна більшість – українці, чисельність
яких становила 37541,7 тисячі осіб, або 77,8 % від загальної кількості
населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року,
кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів
України – на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з
переписом 1989 року, зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату
перепису 8334,1 тисячі осіб. Питома вага росіян у загальній кількості
населення зменшилась на 4,8 % і склала 17,3 %.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність.
Найбільше росіян, наприклад, проживає в Донецькій, Луганській,
Харківській областях та на півдні України. Крім того, вони становлять
абсолютну більшість у Криму. Практично всі кримські татари-репатріанти
так само поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині. Причому
зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується
зростанням чисельності інших тюркомовних народів. Кожна з цих груп
окремо не складає відчутної частини населення країни, але разом з
кримськими татарами тюркомовні народи налічують понад 500 тисяч осіб.

Із загальної кількості молдаван більша їх частка зосереджена в Одеській
і Чернівецькій областях. Більшість болгар живе в Одеській і Запорізькій
областях, 85 % греків – у Донецькій області. Майже вся румунська меншина
сконцентрована у Чернівецькій та Закарпатській областях. В останній
практично проживають всі угорці України. В Одеській області – майже вся
гагаузька етнічна група. Більше половини поляків живе у Житомирській,
Хмельницькій та Львівській областях. Зазначимо, що тривожним симптомом
для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді
споконвічно землеробських областей, де у всі часи була велика частка
українського сільського населення, з традицією багатодітності
(Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська,
Чернігівська).

Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної
різноманітності в одному тиглі, а подолання культурно-історичної
різнорідності її регіонів. Ці історичні відмінності, як свідчать сучасні
соціологічні дослідження, найрельєфніше проявляються в геополітичних,
етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях більше розвинута психологія індивідуального
господарювання і підприємництва, більш поширені західноєвропейські
політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними
зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни.
Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав,
то внаслідок прагнення етносу до самозбереження серед українців
історично склалися міцні традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна й південно-східна Україна є історично основним регіоном
розселення українського етносу, який тут найменше “розбавлений”
інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного
типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок
мігрантів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської
психологією. Традиції приватного підприємництва значно знівельовані
післяреволюційними процесами, тому ідеї ринкової економіки сприймаються
тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні,
культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний
регіон, а також Крим. Це – традиційно промислова зона країни, де
переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого
класу. Етнічний склад населення дуже строкатий, якщо порівнювати з
рештою території України. Поряд з українцями – великий відсоток росіян і
представників південних народів. Населення переважно російськомовне з
традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною
орієнтацією на Росію.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України – вплив
УПЦ поширюється, головним чином, на Схід та Південь, УПЦ (КП) – на Київ
та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантської
церков – на Захід і, частково, на Центр. З цієї точки зору актуальною є
проблема становлення Єдиної Української Помісної Православної Церкви.
Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірним наслідком
розірваності українських земель і української Церкви протягом історично
тривалого часу. Водночас це є гальмом (цілком закономірним) консолідації
нації.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний
економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах,
де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно
україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними
територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних
досліджень, у 2001 – 2002 роках у 6-ти регіонах (Донецькій,
Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та в
Києві ) було зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 52 %
виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5 % виробництва
промислової продукції, 48,5 % обсягу інвестицій в основний капітал.

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні країни
основних корисних копалин та родючих чорноземів, і як, наслідок,
концентрація виробничих, фінансових і людських ресурсів. Нинішні причини
– переважаюче інвестування конкурентоспроможних на світовому ринку
виробництв. “Донецькі”, “луганські”, “дніпропетровські”, “київська
група” – звичні назви для визначення різних центрів впливу й
концентрації капіталів. Внаслідок цього певні регіони розвиваються як
донорські (східні та південні), інші – як депресивні. Ці обставини не
можуть не усвідомлюватися як населенням, так і регіональними елітами й
штучно активізуватися певними політичними силами, які “працюють” на
етнічному полі.

Показовими в цьому плані є позиції прихильників так званого
федеративного устрою України. Як вважає, наприклад, П. Баулін, заступник
голови Російського блоку і РДУ, народний депутат України 14-го
скликання, керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації
сьогодні в Україні можна було б утворити (укрупнивши області) такі
суб’єкти федерації: Підкарпатська Русь, Галичина, Волинь, Поділля,
Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Сіверський край, Полтавський
край, Слобожанщина, Запорізький край, Новоросія, Донбас, Таврида.
Окремою адміністративно-територіальною одиницею він виділяє столицю –
Київ. На думку П. Бауліна, краєві треба надати право регулювати мовну
політику залежно від етнічного складу і бажання громадян. При цьому
українська мова має зберігати свій державний статус на території всієї
України, її вивчення повинне бути обов’язковим. П. Баулін вважає, що
такі заходи знімуть напругу в соціальній і міжнаціональній сферах; ніхто
не буде нав’язувати “свій статут у чужому монастирі”; нас припинять, як
це робиться зараз, поділяти на українців щирих і другосортних. Це
зміцнить єдність держави, відродить щиру дружбу і довіру між нашими
народами.

Хоча, з нашої точки зору, проблема полягає якраз в іншому – не стільки в
“уписуванні” в українську політичну націю різних етнічних компонентів,
чого так боїться П. Баулін, скільки в консолідації в єдину національну
спільноту реально існуючих у рамках України історично сформованих тут
регіональних спільнот. Там, де вони мають чітко виражений етнічний та
економічний акценти, існує найбільша небезпека їх політизації і
трансформації в напрямку войовничого сепаратизму з усіма його
негативними наслідками, прикладів чого є чимало – Країна Басків в
Іспанії, Квебек в Канаді, Ерітрея в Ефіопії і т. д.

Причому це “вписування” повинно відбуватися на основі “зняття” етнічної
специфіки регіонів як запоруки розвитку регіонального сепаратизму,
наочним прикладом чого є кримська ситуація. Зняття міжетнічної напруги в
Криму можливе лише на шляху соціально-політичного та економічного
розвитку регіону хоча б тому, що коли кримські татари мають теоретичну
альтернативу влитися до складу регіональної спільноти, то в так званого
російськомовного населення Криму реальної можливості стати кримськими
татарами не існує. За наявності у різних регіонів специфічних інтересів
присутність в деяких із них компактних і до того ж чисельно помітних
етногруп надає етнополітичним відносинам в Україні доволі виразного
регіонального характеру.

На етнополітичній карті країни вирізняється кілька так званих проблемних
регіонів, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних
відносин, або самі ініціюють гострі питання, позиція щодо яких різних
етнополітичних суб’єктів суперечлива, а часом і непримиренна. Одна з них
– обсяги повноважень регіонів самим контролювати політичну й
соціально-економічну ситуацію на місцях та право “делегувати” своїх
представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах
масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім
того, спостерігається і розбіжність позицій регіонів з деяких питань
загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови,
вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у
православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів
регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити
активізацію сепаратистських тенденцій з перспективою їх переростання в
міжетнічні конфлікти.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення
України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і
амбівалентною. Тому на нинішньому етапі розвитку українського
суспільства єдино можливим принципом функціонування та розвитку
української політичної нації може бути не сутнісний принцип
націєтворення “хто ми?”, а скоріше функціональний – “що нас поєднує і як
ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?”, хоч формулою динамічного
розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих
механізмів етнокультурного відтворення та вирішення політичних і
соціально-економічних проблем.

Висновок

Отже, сучасне становлення української політичної нації, по суті, є
відображенням її історичного самовідтворення.

Серед чинників становлення (самовідтворення) сучасної української
політичної нації виокремлюються, з одного боку, фактори соціальної
ентропії, з іншого, – параметри порядку. Проведений аналіз і перших, і
других стосовно предмета даного дослідження свідчить, що, з одного боку,
фактори соціальної ентропії і параметри порядку української політичної
нації врівноважують або взаємообумовлюють один одного, з іншого ж, – їх
протистояння створює напруженість нерівноважного стану, необхідну для
безупинного розвитку.

Крім співвідношення факторів соціальної ентропії і параметрів порядку
системи, специфіка розгортання процесу становлення / самовідтворення
залежить від співвідношення довготривалих і короткотривалих параметрів
порядку. При цьому діє принцип визначального впливу довготривалих
параметрів порядку (колективного несвідомого, історично сформованих
вірувань, переконань, соціальних норм) та їх корекційної ролі по
відношенню до короткотривалих (якими є, наприклад, закони держави,
ідеологія її керівництва, домінуюча освітня парадигма, провідні наукові
школи).

В наш час вирішення більшості проблем національного становлення України
зводиться значною кількістю дослідників до відродження національної
культури та самосвідомості. І це природно, оскільки на початкових етапах
свого самовизначення кожна нація має усвідомити власні потреби й
інтереси, своє місце у глобальному світі, за рахунок чого сформувати
свій національний світогляд.

З іншого боку, йдеться про необхідність розгортання в сучасному
українському суспільстві такої культурополітики (як домінування культури
над політикою), яка була б:

– з одного боку, пошуком нацією шляху до самоідентифікації, що є
першою потребою будь-якої спільноти ;

– з іншого, – запорукою органічного входження української нації у
світову спільноту, необхідність чого диктують глобалізаційні процеси.

Проте очевидно, що перше має передувати другому, тобто реалізація
культурополітики нації покликана спочатку забезпечити гармонійну
внутрішню асиміляцію останньої з урахуванням інтересів усіх етнічних
груп у складі України, що, власне, є необхідною передумовою для
становлення нації як рівноправного агента інтеграції в геокультуру
світу.

Список використаної літератури

Варналій З., Павлюк А., Шевченко О. Стратегія подолання диспропорцій у
розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки.
Київ, НІСД, 2003. – С. 162.

Винниченко В.К. Відродження нації. Ч. 1—3. — Київ-Відень, 1920.

Грицак Я. Демократія і націоналізм // Універсум. — 1993. — №1.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. — 1990. — №5—7.

Заславський В. Націоналізм і перехід до демократії в посткомуністичних
суспільствах // Сучасність. — 1993. — №3.

Липа Ю. Призначення України. – Львів ,“Просвіта”. – 1992. – С. 103.

Смолій В.А., Гуртій О.Й. Як і коли почала формуватися українська нація?
— К., 1991.

Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки
незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003 р., № 1. –
С. 18 – 19.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020