.

Сутність, види і основні особливості взаємодії людей

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
77 3124
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Сутність, види і основні особливості

взаємодії людей»

ПЛАН

Вступ

1. Загальна характеристика взаємодії

2. Потреба в міжособистісних контактах і взаємодії

3. Альтруїзм і агресія в міжособистісній взаємодії

4. Взаємодія і спільна діяльність

5. Деструктивна міжособистісна взаємодія

6. Конфліктна взаємодія

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження взаємодії людей зумовлена тим, що взаємодія
відтворює процеси впливу об’єктів один на одного, їх взаємну
зумовленість і породження одним об’єктом іншого.

Поняття «взаємодія» надзвичайно багатозначне. З погляду філософії ця
категорія являє собою одну із загальних форм взаємозв’язку між явищами.
Її суть полягає у зворотному впливі одного предмета чи явища на інше. В
соціології вживається дефініція «соціальна взаємодія» для визначення
такої форми спілкування осіб, соціальних спільнот, угруповань, за якою
систематично здійснюється їхній вплив один на одного, реалізується
соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного
до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний
ступінь солідарності або згоди між ними.

Вплив однієї особи на іншу в процесі міжособистісної взаємодії — це
невід’ємна частина будь-яких форм спілкування. У психології під
міжособистісним впливом розуміється процес і результат зміни одним
індивідом поведінки іншої людини, її установок, намірів, уявлень, оцінок
та ін.

У даній роботі будуть розглянуті сутність, види та основні особливості
взаємодії людей.

Об’єкт дослідження: взаємовідносини людей.

Предмет дослідження: сутність, види та прояви взаємовідносин людей,
психологічні та соціальні аспекти взаємовідносин людей, їх значення та
місце у житті особистості та суспільства.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку формують шість розділів, висновків та списку використаної
літератури.

Методи дослідження: літературний метод, методи аналізу, синтезу,
узагальнення та порівняння.

Загальний обсяг роботи – 35 сторінок.

1. Загальна характеристика взаємодії, різновиди

Суспільство — це система взаємодій людини з іншими людьми. Різноманітні
соціальні відносини, суб’єктом яких є особистість, зумовлені
багатоманітністю соціальних інтересів. Соціальні стосунки мають
об’єктивний характер, але для кожної людини вони, відбиваючись у її
внутрішньому світі, набувають особистісного забарвлення, що виявляється
в конкретній поведінці людини, її почуттях, настроях та ін. Саме тому в
конкретній реальності як факт постає міжособистісний
соціально-психологічний аспект соціальних відносин. Тобто міжособистісні
стосунки формуються не поза суспільними, а всередині них, як
персоніфіковане відтворення знеособлених соціальних зв’язків. Інакше
кажучи, у взаємодії суспільні відносини «дані» через ту реальну
соціальну діяльність, частиною (або формою організації) якої вона є (за
Г.Андрєєвою). Міжособистісні стосунки визначають тип взаємодії, тобто це
буде суперництво чи співробітництво, а також ступінь вираження цього
типу (більш або менш успішне, ефективне співробітництво).

Безпосередні умови життєдіяльності людини впливають на формування
міжособистісних контактів. Тому їхнім підґрунтям є емоційна
забарвленість. Адже відомо, шо результат вашої взаємодії з іншою людиною
буде різним залежно від того, в доброму ви настрої чи ні, перелякані чи,
навпаки, розлючені. Емоція спонукує до дії, вона відіграє важливу роль у
встановленні й супроводі таких стосунків, як дружба, кохання, шлюб. За
допомогою емоції людина може «інфікувати» власним станом (переляком,
сміхом та ін.) свого партнера зі взаємодії, який на-початку міг зовсім
інакше реагувати на предмет обговорення. Емоція також впливає на
когнітивну переробку інформації, дає змогу проявляти гнучкість поведінки
індивіда у взаємодії з іншим.

Із суспільством людина пов’язана системою реальних зв’язків, основними
елементами яких є суб’єкти зв’язку, предмет зв’язку, тобто те, з приводу
чого здійснюється зв’язок, і механізм свідомого регулювання стосунків
між суб’єктами. Конкретний зв’язок відбувається у формі контакту і,
власне, взаємодії. Контакт можна вважати першою сходинкою реальної
взаємодії, водночас він може бути й самостійним явищем, яке у взаємодію
не переростає. За таких умов він є поверховий, швидкоплинний, у ньому
відсутня система споріднених дій суб’єктів один з одним. Зразком такого
контакту може слугувати обмінювання люб’язностями під час спілкування з
бібліотекарем. Натомість взаємодія — це систематичні, досить регулярні
дії суб’єктів один на одного, які мають на меті викликати певну
відповідну реакцію, котра породжує нову реакцію того, хто робить вплив.
Тобто відбувається обмін діями, зароджується спорідненість дій обох
суб’єктів, їхня координація, стійкість інтересів, планування спільної
діяльності, розподіл функцій тощо. Дії сприяють взаємному регулюванню,
взаємовпливу, взаємному контролю, взаємодопомозі. Все це передбачає, що
кожен з учасників взаємодії зробить свій внесок у виконання спільного
завдання, коректуючи свої дії, враховуючи попередній досвід, активізуючи
власні здібності й можливості партнера. Із сказаного випливає, що в
соціально-психологічному контексті під взаємодією розуміють не лише
взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію людьми взаємних дій,
спрямованих на реалізацію спільної діяльності. Тобто, спілкуючись,
обмінюючись інформацією, людина виробляє форми й норми спільних дій,
організовує й координує ці дії. Постановка питання саме таким чином не
припускає відриву комунікації від взаємодії і не ототожнює ці понятгя.
Зазвичай стратегія взаємодії зумовлена характером суспільних стосунків,
які представлені виконуваною соціальною діяльністю, а тактика —
визначається безпосереднім уявленням про партнера (його наміри, мотиви,
установки).

Усі види взаємодії традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і
суперництво. До першої групи належать дії, які сприяють організації
спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість,
ефективність (відомі й інші терміни для позначення цього виду взаємодії:
кооперація, згода, пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії,
що тією чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи
перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими
поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація. Згадана
класифікація використовує так званий дихотомічний поділ усіх видів
взаємодій. Інша класифікація у своїй основі має кількісний аспект, тобто
йдеться про кількість суб’єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з
цією класифікацією розрізняють взаємодію між групами, між особистістю і
групою, між двома особистостями (діада).

Багато хто з дослідників намагається виокремити дрібніші одиниці
взаємодії, що піддаються емпіричному спостереженню, контролю та
реєстрації. Зокрема, Р.Бейлз розробив схему, яка дає змогу за єдиним
планом реєструвати різні види взаємодій у групі. Усі взірці взаємодій,
які спостерігав дослідник, були поділені на дванадцять видів, котрі,
своєю чергою, зведені в чотири категорії. Група під час виконання
певного спільного завдання здійснює послідовний перехід від однієї фази
до іншої: орієнтування членів групи щодо спільного завдання, оцінка ходу
виконання завдання, контроль і ухвалення рішення. При цьому позитивні і
негативні емоції супроводжують цей процес та відповідні дії членів
групи. Попри те, що схема Р. Бейлза дістала широке застосування, вона
має низку критичних зауважень. Вони передусім стосуються того, чому саме
ці, а не інші, види взаємодій виокремлені, і чому їх є саме дванадцять.
Основне зауваження зводиться до того, що вона не враховує змісту
спільної діяльності, а до уваги бере лише форми взаємодії.

2. Потреба в міжособистісних контактах і взаємодії

Людина за своєю природою побудована таким чином, що вона схильна шукати
міжособистісних контактів з іншими людьми. В.Шутц у 50-ті роки XX
століття запропонував концепцію мотивів соціальної поведінки людини,
згідно з якою в основу взаємодії покладено три міжособистісні потреби:
приєднання, контроль і відкритість. Приєднання він трактує як бажання
бути залученим до товариства, виокремленим серед інших, перебувати в
центрі взаємодії, тобто йдеться про переживання людиною власної
значущості. Таке тлумачення приєднання показує прагнення людини до
взаємодії як такої. Залежно від того, як ця проблема розв’язувалася в
дитинстві, доросла людина в ситуації взаємодії може демонструвати одну з
трьох моделей поведінки: субсоціальність (людина не може ризикувати й
бути ігнорована, а отже, вона уникає контактів; уникнення може набирати
різних форм — від відмови брати участь у соціальних контактах до
формальної соціальної поведінки, імітації спілкування); надсоціальність
(людина шукає компанії, тому що не переносить самотності; основна форма
взаємодії — нав’язування контакту, привернення до себе уваги,
демонстрація своєї влади); соціальність (головна характеристика —
здатність бути в контакті з іншими людьми й водночас добре почуватися
поза товариством).

Стосовно контролю, то це бажання контролювати інших, а також бути чи не
бути конрольованим. Соціальна поведінка контролю не пов’язана з
приєднанням, позаяк влада не вимагає виокремлення. Основною
психологічною проблемою є проблема компетентності, тобто якщо людина
почуває себе некомпетентною, нездатною, її поведінка у сфері контролю
буде неадекватною: вона відсторонюватиметься від влади або, навпаки,
прагнутиме до домінування. Це завдання — встановлення контролю — також
має вирішуватися дитиною, а дорослий, спираючись на досвід дитинства,
присвоює собі одну з трьох моделей поведінки: поведінка, що передбачає
відмову (індивід займає позицію підлеглого, яка захищає його й від
влади, і від відповідальності), автократична (людина бажає шіади й
готова за неї поборотися; однак підґрунтя цієї поведінки таке саме, як і
за умов відмови від влади: невіра у свою компетентність, необхідність
всім і самому собі доводити власну здатність нести відповідальність) і
демократична (людина здатна приймати рішення, брати на себе
відповідальність і нікому цього не доводити) поведінка.

Щодо відкритості, то це потреба в побудові близьких емоційних стосунків
з іншими людьми. При цьому виникає основна проблема — відчуття своєї
здатності любити й викликати любов інших. За умов, коли індивід не
впевнений у своїй здатності подобатися іншим, його поведінка у сфері
налагодження взаємодії буде екстремальною: повне уникання близькості або
надвідкритість. Знову ж таки від того, як ця проблема розв’язувалася в
дитинстві, у дорослого у взаємодії з оточенням простежується одна з
трьох стратегій: cy6nepcoHOjibHicmb (страх не сподобатися, бути
відторгненим веде до уникання відкритості, тобто людина підтримує
стосунки з іншими на поверхневому рівні, всі її соціальні зв’язки —
дистантні, однак велика кількість контактів психологічно захищає
індивіда від інтимності у стосунках з кимось), надперсональність
(поширення близькості на велику кількість стосунків і намагання таким
чином підняти тривогу з приводу свого відторгнення; форми прояву цієї
моделі поведінки — намагання заслужити схвалення, привернути до себе
увагу) і персональність (людина здатна комфортно відчувати себе як на
поверхневому рівні, гак і у близьких стосунках).

Ще один підхід до соціальної мотивації було запропоновано в 70-ті роки
XX століття. Ч. Мак-Клінток зі співробітниками виявили шляхом
експериментальних досліджень взаємодії шість різновидів соціальних
мотивів, які спонукують учасників так чи інакше вибудовувати свою
поведінку. Мотиви максимізації: загального виграшу — кооперація;
власного виграшу — індивідуалізм; відносного виграшу — суперництво;
виграшу іншого — альтруїзм. Мотиви мінімізації: виграшу іншого —
агресія; різниць у виграшах — рівність.

Відоме в соціальній психології поняття афіліації якраз і характеризує
потребу індивіда в налагодженні соціальних зв’язків. І за певних
обставин ця потреба стає особливо помітною. Є багато досліджень, в яких
називаються причини, то спонукують людину йти на контакт. Так, намагання
опинитися в товаристві інших є вищим, аніж залишитися на самоті за
приємних обставин, зокрема таких, як радісна звістка, отримання
задоволення від переглянутого фільму тощо. Це ж саме стосується і
обставин, які несуть певну загрозу, й залишатися на самоті, звісно,
страшно. Намагання залишитися на самоті є сильнішим у таких неприємних
ситуаціях, як переживання, нервозність людини, а також за умов, що
вимагають зосередженості, тобто коли людина намагається розібратися у
складній проблемі й хоче після цього прийняти зазвичай важливе рішення.
Загалом вважається, що люди контактують і взаємодіють з іншими, щоб
підтвердити власне «Я», усвідомити своє місце в системі зв’язків;
уникнути невпевненості в собі; отримати позитивний стимул засобами
цікавої взаємодії; досягти уваги й похвали від інших; дістати емоційну
підтримку; сформувати ставлення до себе; обмінятися вміннями, знаннями,
навичками й результатами діяльності; впливати на оточення.

Серед мотивів афіліації дослідники виокремлюють пошук підтримки,
розради, отримання полегшення, задоволення цікавості, соціальне
порівняння, редукцію тривоги, віднаходження інформації. При цьому три
останніх мотиви, на думку вчених, є найголовнішими й найважливішими у
складних ситуаціях. Зокрема, в рамках теорії соціального порівняння
(Л.Фестінгер) серед інших були отримані різні результати:

• у невизначених ситуаціях спілкування з іншими, шо опинилися в таких
самих умовах, дає можливість порівняти свою реакцію з реакцією інших і
таким чином оцінити її доречність;

• страждання обирає не будь-яке товариство, а контакт із такими ж
страждальцями;

• невпевненість у своїх реакціях сприяє афіліації;

• чим менше людина впевнена в собі й у тому, що в неї все гаразд, тим
сильніше вона намагається зав’язати контакти з іншими, особливо з тими,
хто опинився в такій самій ситуації;

• людина, залучена до обговорення своїх страхів у групі, де більшість
також боїться, у результаті обговорення лякається ще сильніше.

Стосовно редукції тривоги, тобто намагання її зменшити, то доведено, що
люди в більшості випадків ідуть на контакт з тими, хто має менш
схвильований, аніж вони самі, вигляд, аби, приміром, переконатися, що
їхні перспективи не такі вже й погані. Крім цього, люди в ситуаціях
загрозливих і таких, що пригнічують особистість, часто звертаються до
індивідів, які їм співчувають і можуть запропонувати розраду, емоційну
підтримку чи просто вислухати. Щодо пошуку інформації, то в численних
дослідженнях стверджується, що людина в ситуації певної загрози шукає
іншу, обізнану, таку, яка може надати інформацію, чим допоможе правильно
оцінити небезпеку, котра загрожує особі.

Усі наведені вище приклади свідчать про те, що людина під дією стресу
тягнеться до взаємодії з такими самими, як вона, людьми, які надають
інформацію для соціального порівняння, що дає змогу оцінити свої емоції.
Контактувати також необхідно й зі спокійнішими людьми, здатними зняти
тривогу, надати конкретну допомогу тощо. Товариство інших людей дає
змогу індивідові перевірити вибраний спосіб поведінки, характер реакцій
на ситуацію, що склалася, викликавши труднощі та небезпеку. Близькість
інших людей, звичайно, у певних межах, сприяє прямому зниженню
тривожності. При цьому пом’якшуються наслідки як фізіологічного, так і
психологічного стресу. Надзвичайно позитивно впливають на індивіда у
стані стресу та схвильованості знайомі люди, ті, кого любить особа. У
цьому контексті важливо розглянути проблему взаємозв’язку соціальної
підтримки і зниження стресу. Відомо, що під соціальною підтримкою
розуміється дія однієї людини або групи людей стосовно іншої людини, з
розрахунком на отримання від останньої підтримки. Зазвичай соціальна
підтримка містить п’ять компонентів: емоційний (впевненість у тому, що
про людину турбуються, її люблять і високо цінують); комунікативний
(задовольняється потреба в тому, щоб виговоритися, а також, щоб людину
послухали); оціночний (складається ситуація соціального порівняння, у
процесі якої індивід дістає відповідь на питання про правильність свого
ставлення до того чи іншого факту або явища); інформаційний (має місце
конкретна інформація про те, як сприймати ситуацію); інструментальний
(отримання конкретної дієвої допомоги).

Міркування з приводу взаємозв’язку потреби у спілкуванні й наявністю
важкої ситуації підводять до запитання: «Чи завжди стрес спричинює
потребу в міжособистісних контактах?» Звісно, відомі ситуації, коли
стрес скоріше знижує, аніж збільшує бажання людини були в товаристві
інших. Зокрема, до зменшення афіліативних тенденцій приводить почуття
сорому, незручності. Під дією надзвичайно сильного страху та емоційного
потрясіння людина може захотіти залишитися наодинці. Зазначимо, що
залежність між почуттям страху і афіліацією така: низький рівень страху
і занадто високий викликають меншу потребу в контактах з іншими людьми,
аніж проміжний. Можливо, крайній ступінь страху й потрясіння знижує
бажання спілкуватися через те, що людина побоюється посилення своїх
страхів у процесі розмови про них і детального їх обговорення.

Серед причин, які можуть призвести до суїциду, ми називали самотність. У
контексті потреби в міжособистісній взаємодії дуже важливо детальніше
розглянути питання про те, що спричинює самотність. Передусім, варто
зазначити, що самотність є однією з відчутних ознак браку спілкування й
задоволених соціальних зв’язків. Вона є одним з тих психогенних
чинників, які впливають на емоційний стан людини, являє собою сукупність
емоцій, що виникають у відповідь на відчутний дефіцит (кількісний і
якісний) у соціальних контактах. Самотність поширена серед людей, які не
мають близьких стосунків, у яких відсутні дружні зв’язки. Люди можуть
опинитися в умовах самотності. Йдеться про експериментальну,
географічну, соціальну, тюремну ізоляцію. Все це викликає гострі
емоційні реакції, котрі спричинюють в низці випадків психологічний шок,
який характеризується тривожністю, депресією, а також актуалізує потребу
у взаємодії. Зазвичай самотність визначається як сукупність таких
основних почуттів, переживань і реакцій: відчай, тривога, депресія
(почуття горя, відчуження та ін.), екстеріоризаційні реакції (у
відповідь на неможливість задоволення потреби у міжособистісних
контактах люди персоніфікують предмети, різних тварин, створюють силою
уяви партнерів, з якими починають розмовляти; все це оцінюється як
захисні реакції і розглядається в рамках психологічної норми), нудьга,
нетерпіння, неможливість зосередитися, нелюбов до себе (відчуття власної
непривабливості), побоювання. Відсутність різноманітних стосунків не
лише призводить до самотності, а й може стати причиною серйозних проблем
із здоров’ям. Відомі дослідження, в яких простежується взаємозв’язок
ступеня смертності з наявністю (чи відсутністю) потреби в
міжособистісних контактах. Зокрема показано: щоб вижити для чоловіків
дуже важливо перебувати у шлюбі, а для жінок — мати стосунки з друзями
та родичами; той, хто має соціальні контакти, а також адекватну
підтримку серед свого оточення, більше живе, аніж той, хто позбавлений
усього цього.

3. Альтруїзм і агресія в міжособистісній взаємодії

За смислом і способами своєї реалізації альтруїзм і агресія є двома
протилежними стратегіями стосовно іншої людини. Доля цих двох моделей
стосунків у психології склалася по-різному. Агресії зазвичай приділяють
більше уваги в наукових статтях і виступах. Водночас альтруїзм має
скоріше соціально-моральний, духовно-ціннісний, а не науковий характер
висвітлення. Разом з тим на шпальтах газет і з телевізійних екранів, у
художній літературі й у документальній хроніці наводиться чимало
прикладів прояву як альтруїзму, так і агресії: хтось не прийшов на
допомогу іншому, хоча міг би, а хтось допомагає людям, не замислюючись
над власною вигодою. Постають запитання: «Що ж рухає людьми, коли вони
здійснюють агресивні, егоїстичні чи альтруїстичні вчинки стосовно
іншого? Чому й коли люди проявляють агресію і альтруїзм? Яким чином
можна вплинути на ці прояви?»

Щодо альтруїзму, то це поняття в соціальній психології тлумачиться,
по-перше, як мотив надання комусь допомоги, котрий не пов’язується
свідомо із власними егоїстичними інтересами; по-друге, як вчинки,
спрямовані на благо іншої людини, притому, що є вибір, здійснювати їх чи
ні; по-третє, як допомога іншому, що не потребує винагороди, без
свідків, ціною можливих власних втрат. Є так званий чистий (справжній,
автентичний) альтруїзм, який не розраховує на вдячність. У великих
гуманістичних ученнях, у класичній світовій літературі передусім саме
такий альтруїзм оспівувався і прославлявся як найвища цінність людства,
як найкращий взірець для наслідування. Натомість відомо чимало
прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й коли
альтруїстичний вчинок не обов’язково позбавлений особистої вигоди.
Зокрема, чимало поп-зірок мають певні переваги, коли жертвують часом і
грошима задля тих, хто їх потребує, адже своїми альтруїстичними діями
сприяють популярності власних записів. Те ж саме можна сказати і про
безкорисливість альтруїстичної поведінки: у певних випадках вона явно чи
приховано, але винагороджується. В цьому контексті виникає й таке
запитання: «А чи є альтруїстичним вчинок людини, яка допомагає злісному
злочинцеві?» Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного
боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з
іншого — вчинок, котрий може здійснюватися на людях і за який альтруїст
може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку — це
допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості
набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки
широкий соціальний контекст дає змогу правильно інтерпретувати
альтруїзм.

Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альтруїзму, є
проблема мотивів, на якій він ґрунтується. Теорія соціального обміну
(згідно з якою людська взаємодія являє собою своєрідні угоди, що
ставлять за мету збільшити «винагороду» і зменшити «витрати») альтруїзм
пояснює таким чином: людська взаємодія спрямовується «соціальною
економікою». Ідеться про те, що людина в ході взаємодії обмінюється не
лише товарами, грошима, іншими благами, але й любов’ю, статусом,
інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення
винагород. Та це зовсім не означає, що людина свідомо розраховує на
винагороду. Просто, як стверджують представники теорії соціального
обміну, саме аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини,
чи збільшиться повага, чи отримаю задоволення від того, що надав
допомогу) та бажання досягти максимально позитивного для себе результату
визначають наші альтруїстичні вчинки.

У ході експериментів такі мотиви, як моральні зобов’язання, емпатія
(співчуття), бажання відповісти на аналогічну послугу (відплатити добром
за добро), підвищення самооцінки, прагнення до визнання, були визнані
альтруїстичними. Доведено позитивний зв’язок між хорошим настроєм і
наданням допомоги: готовність допомогти зростає за умов доброго настрою
(відсутність небезпеки), викликаного успіхами чи приємними спогадами;
поганий настрій (наявність небезпеки), коли людина зосереджена на собі,
пригнічує альтруїзм. Окремі дані підтверджують той факт, що найчастіше
надають допомогу іншим люди емоційні й ті, що є самостійними у своєму
життєвому виборі.

Відомо чимало фактів, які свідчать передусім про те, що можна створити
таку ситуацію, де людина автоматично або з примусу проявить себе
альтруїстом. Також вважається, що альтруїзм виникає як один з наслідків
«гріхопадіння», тобто почуття провини посилює схильність до надання
допомоги. Натомість, за результатами досліджень, одні дії з надання
допомоги є явно егоїстичними (щоб заслужити схвалення, уникнути
покарання, стати частиною певної групи тощо), другі — майже егоїстичними
(полегшити внутрішній дистрес), треті — власне альтруїстичними,
спрямованими на збільшення чийогось блага (турбота про благополуччя
інших, а не про своє особисте). Окрім цього, є дослідження, в яких
наводяться мотиви, що заважають альтруїстичній поведінці. Серед причин
ненадання допомоги найчастіше називаються такі: дефіцит часу (людина,
котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека,
матеріальні витрати, некомпетентність.

Згідно з уже згадуваною теорією діадичної взаємодії (Д.Тібо, Г.Келлі),
люди, перебуваючи в залежності один від одного, вступають у мінові
стосунки й тим самим намагаються отримати винагороду. Автори теорії
припустили таку ситуацію, коли взаємозалежні індивіди трансформують
мінові стосунки, засновані на поняттях винагороди та витрат, у стосунки
альтруїстичні (просоціальні), здійснення яких може бути бажане для
взаємозалежних партнерів. Таке бажання визначається багатьма чинниками:
співчуттям, переосмисленням свого характеру тощо.

У ході подальших досліджень у рамках міжособистісного підходу були
отримані результати, відповідно до яких за умов близьких взаємин
особливе значення надається солідарності, міжособистісній гармонії,
згуртованості, справедливому розподілові винагороди, а за умов
поверхових стосунків — розподілові винагороди відповідно вкладу кожного
у виконане завдання. Було також доведено, що за умов мінових стосунків,
котрі діють між людьми незнайомими або малознайомими, людина керується
егоїстичними мотивами, адже намагається досягти максимальної винагороди,
а за умов близьких (між друзями) — намаганням полегшити страждання
індивіда, позаяк враховує благополуччя іншого. Отже, розглянута модель
взаємодії свідчить, що людина більш схильна надавати допомогу тому, з
ким її з’єднують близькі взаємини, а не тому, з ким вступає у стосунки
обміну. Щоправда, коли в мінових стосунках передбачається послуга у
відповідь, то взаємодія може набути іншого забарвлення. Результати
досліджень засвідчили, що готовність надавати допомогу близькій людині
зростає, якщо той, хто и отримує, перебуває у стані горя, печалі, тобто
йдеться про альтруїзм, заснований на співчутті. Була також проведена
серія дослідів, в яких зафіксовано, що атрибутивне перевиховання
підвищує бажання брати участь у соціально значущих діях, тобто воно
спрямовується на формування альтруїстичної поведінки і сприяє її
закріпленню.

Альтруїстичні дії пов’язані з соціальними нормами, які диктують нам
певну поведінку, певні життєві зобов’язання. У зв’язку з цим було
виокремлено норми, котрі мотивують альтруїзм: взаємності, справедливості
й соціальної відповідальності. Дослідники стверджують, що норма
взаємності є моральним кодом і передбачає, що люди передусім нададуть
допомогу, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Стосовно норм
справедливості, то ними перевіряється благо і брак цього блага. Більше
того, людям властиво вірити у справедливе існування. Отож кожен отримує
те, на що заслуговує. Звісно, індивід співчуває і вдається до
альтруїстичної дії тоді, коли доля іншого здається йому незаслужено
поганою. Соціосистемний підхід вказує на врахування сприятливих і
стримувальних чинників, котрі впливають на альтруїзм. Дослідники
виокремили такі стримувальні чинники, які послаблюють альтруїстичний
вчинок: безвідповідальна поведінка жертви, гіпертрофоване розуміння
внутрігрупової солідарності, зовнішній вигляд жертви та ін. Щодо норми
соціальної відповідальності, то вона передбачає, що люди повинні
надавати допомогу іншим безвідносно до отримання винагороди чи якоїсь
вигоди. Необхідно також допомагати людям, котрі залежать від вашої
допомоги.

З позицій еволюційної психології є два види альтруїзму — захист роду,
відданість йому і взаємна вигода. Людей необхідно вчити альтруїзму,
адже, як вважають представники цього підходу, гени егоїстичних
індивідуумів виживають з більшою вірогідністю, аніж гени тих, хто собою
жертвує.

Розглянуті вище підходи до проблеми альтруїзму мають багато спільного.
Зокрема, кожна з наведених теорій пропонує два типи просоціальної
поведінки: обмін за схемою «я — тобі, ти — мені». Кожна з них також
пропонує широкі можливості зрозуміти мотиви і причини двох типів
альтруїзму: заснованого на взаємному обміні й того, який не передбачає
жодних додаткових умов. Зрештою, кожен з підходів тією чи іншою мірою
шукає й моделює умови для формування стійкої альтруїстичної установки в
людини. Вважається, що альтруїзм може передаватися дітям, по-перше, як
частина сімейного сценарію, звична модель поведінки; по-друге, шляхом
наслідування; по-третє, через телевізійно-просоціальні моделі впливу.
Практика показує, що ефективнішим є те навчання альтруїзму, яке не
вдається до засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання — адже
добрі справи не купуються, а здійснюються за велінням серця, совісті й
честі. Знання причин, що гальмують прояв альтруїзму, а також умов, які
сприяють альтруїстичній поведінці, допомагають людям стати уважнішими до
оточення. В цілому можна назвати низку рекомендацій, які стануть у
пригоді тій людині, котра хоче навчитися допомагати: поважати того, кому
допомагаєш; мати до людини, яка потребує допомоги, гуманні, теплі
почуття; намагатися бути незалежним від того, кому допомагаєш; не
претендувати на свободу й незалежність людини, якій допомагаєш; надати
людині право залишатися такою, яка вона є; пам’ятати, що допомога має
відповідати потребам реципієнта.

Поняття «агресія» використовується в різних значеннях. Згідно з теорією
інстинктів і потягів (В. Мак-Дугалл, З.Фрейд, К. Лоренц) агресія —
природна внутрішня властивість людини; форма поведінки, яка визначається
вродженими інстинктами й потягами. У зв’язку з цим агресивна енергія
періодично накопичується в індивіда й потребує виходу або трансформації.
З.Фрейд у межах психоаналітичного підходу поряд із інстинктом життя
(Ерос) виявив другий інстинкт — інстинкт смерті (Танатос). Отож, щоб
уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися деструктивної енергії,
пов’язаної з цим, другим, інстинктом. На думку З.Фройда, агресивна
поведінка спрямовує в певне річище деструктивну енергію, знижуючи таким
чином напруження. К.Лоренц, на відміну від Фрейда, розглядав агресію не
як саморуйнівну поведінку, а як адаптивну. Агресії приписується роль
функції, яка обслуговує вид. Вона, за К. Лоренцом, з’явившись у
результаті природного добору, збільшує шанси виживання і збереження
роду. Зрештою, і Фройд, і Лоренц одностайні в тому, шо агресивна енергія
має інстинктивну природу й що агресія неминуча. Щоправда, теорія агресії
як інстинкту в наш час вважається застарілим історичним явищем.

Фрустраційні теорії агресії (Д.Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають
агресію як наслідок фрустрації, тобто перешкоди, що виникає на шляху
цілеспрямованої дії людини або досягнення індивідом цільового стану.
Л.Берковіц, відповідаючи на запитання про причини агресії, між поняттями
фрустрації і агресії ставить проміжне — поняття відповідних умов
середовища (або сигналів), що викликають агресію. Отже, фрустрація не
завжди й не відразу призводить до агресії, вона пробуджує в людини стан
емоційної активації, а саме гнів, який готує підґрунтя для агресивної
поведінки. Водночас ця поведінка можлива тільки тоді, коли в ситуації
будуть наявні сигнальні стимули, котрі мають агресивне забарвлення.
Таким чином, акт агресії має два джерела: гнів, що виник у індивіда, та
сигнали. Л. Берковіц разом з колегами провів цілу низку експериментів,
один з яких отримав назву ефекту зброї. Йдеться про те, що в результаті
життєвого досвіду окремі об’єкти (сигнали агресії) асоціюються в людини
з агресією. Таким об’єктом може слугувати зброя, яка не лише провокує
агресію, а й створює психологічну дистанцію між жертвою та агресором.
Можна сформулювати такі основні висновки експериментальних досліджень у
рамках фрустраційної теорії агресії:

• агресія є важливою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію;

• такі чинники, як культура, звичаї, виховання, регулюють агресивну
поведінку;

• агресивна енергія не виробляється автоматично, шляхом внутрішнього
процесу, а є наслідком певної події, якоїсь невдачі;

• покарання і агресія — взаємопов’язані елементи: покарання в одних
випадках може посилити, а в інших послабити чи взагалі не вплинути на
прояв агресії.

Згідно з теорією соціального научіння (А.Бандура та ін.), агресія,
подібно до інших форм поведінки, набувається в результаті
індивідуального досвіду взаємодії. А. Бандура вважає, що ми навчаємося
агресії не лише тому, що це може бути корисним, а й переймаємо її як
модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Тобто зрозуміти й
дослідити агресію можна, якщо підійти до неї не з погляду фрустраційних
умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Отже, сутність
теорії соціального научіння стосовно агресії полягає в тому, що людина
засвоює агресивну манеру поведінки так само, як і більшість соціальних
навичок, спостерігаючи за діями оточення, імітуючи ці дії, зауважуючи
наслідки цих дій, під впливом винагород і покарань. Агресивній поведінці
можна навчитися шляхом інструментального обумовлювання й моделювання,
перебуваючи під впливом випадкового оточення.

@

p

A

I

?

gd?^A

>

@

n

A

A

I

?

???????????H?H??????

6

h?¬CJ aJ ?H?H?????????????
????H?H?????????????H?H?????????????J?J?H?H???????????????J?J?H?H???????
??????J?J?H?H?????????????J?J?H?H?????у поведінку карають. Однак
найнебезпечнішим прийомом, з погляду виховання, є агресія, яка
винагороджується. Серед інших чинників, що провокують прояв агресивної
поведінки, називають такі: норма відплати (вендети, кровні війни та ін.,
тобто у відповідній культурі агресія, ворожість стосовно іншого може
бути нормою), ефект зброї (якщо людина має зброю, то вона шукатиме
можливість її застосувати, адже наявність зброї збільшує схильність
індивіда до агресивної дії), страх покарання (небезпека бути спійманим і
покараним у цілому знижує агресивність, натомість на рецидивістів
загроза покарання належним чином не впливає), самоствердження (за
допомогою агресивних вчинків, приниження іншої людини).

4. Взаємодія і спільна діяльність

Зміст взаємодії, її смислове навантаження розкриваються як на рівні
окремих контактів так і в контексті спільної діяльності, тобто такої,
яка реалізується разом з кимось.

Міжособистісна спільність передбачає взаємозв’язок з іншими людьми, а
конкретним змістом цього взаємозв’язку є співвідношення індивідуального
вкладу кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три
моделі спільної діяльності:

• спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної
справи незалежно від інших);

• спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);

• спільно-взаємопов’язана (має місце одночасна взаємодія кожного
учасника з усіма іншими).

Також стверджується, що для організації спільної діяльності необхідне
просторово-часове узгодження. У процесі спільної діяльності взаємодія
може відбуватися з раніше незнайомими людьми, котрі пов’язані виконанням
певного спільного для них завдання. Взаємодія немовби пронизує
колективну діяльність, передбачаючи при цьому, що в ході спільної
діяльності суб’єкти почергово та взаємно змінюють соціально-психологічні
стани, цінності й наміри один одного.

Можна назвати основні ознаки спільної діяльності:

• наявність загальних цілей для учасників взаємодії (спільна діяльність,
як і інша форма кооперації, породжується необхідністю досягнення таких
цілей, котрі недоступні окремій людині або досяжні частково; спільна
діяльність є доцільною в тому разі, коли заздалегідь ставляться
усвідомлювані цілі);

• учасники спільної діяльності, окрім індивідуальних мотивів, повинні
мати спонуку працювати разом, тобто слід сформувати загальну мотивацію
для досягнення мети;

• необхідне розділення єдиного процесу досягнення колективної мети на
певні складові, тобто на окремі, але функціонально пов’язані сукупності
дій, операцій та їх розподіл між учасниками взаємодії;

• об’єднання (або суміщення) індивідуальних діяльностей, яке розуміється
як утворення цілісності спільної діяльності і як сприяння виникненню
взаємозв’язків і взаємозалежи остей між учасниками цієї діяльності;

• погоджене, координоване виконання розподілених і об’єднаних
індивідуальних діяльностей усіх учасників;

• необхідність в управлінні (включаючи самоуправління) — потреба,
внутрішньо притаманна спільній діяльності;

• наявність єдиного завершального результату, загального для учасників
спільної діяльності;

• єдине просторово-часове функціонування учасників взаємодії.

Стосовно власне психологічних складових спільної діяльності,

то зазвичай аналіз їх починається з виокремлення й характеристики
загальної мети, яка є найважливішим компонентом спільної діяльності.
Загальна мета уособлює ідеально представлений майбутній результат, якого
намагається досягти спільність індивідів (колективний суб’єкт) у ході
взаємодії. Вона може бути розписана й у вигляді більш часткових спільних
завдань, поетапне виконання яких наближує всіх до отримання кінцевого
результату. Обов’язковим психологічним компонентом спільної діяльності є
загальна мотивація, тобто те, що спонукує людей до досягнення спільної
мети. Тут надзвичайно важливим є питання співвідношення індивідуальних і
колективних мотивів. Наступний психологічний компонент — спільні дії.
Вони спрямовані на реалізацію поточних і перспективних завдань спільної
діяльності. Завершує її психологічну структуру загальний результат. При
цьому важливе значення має не тільки й не стільки загальний об’єктивний
кінцевий продукт, а й суб’єктивне відображення результату
індивідуальними і колективними суб’єктами. Безперечно, умовою виконання
спільної діяльності є процеси розподілу, об’єднання, погодження,
управління індивідуальними цілями, мотивами, діями й результатами.

У контексті розгляду питання про роль взаємодії в спільній діяльності
важливо підкреслити той факт, що взаємодія як пронес складається з
фізичного (спільне переміщення в просторі, спільні дії) і духовного
контактів. Йдеться про те, що в організації колективної діяльності
наявні такі основні аспекти, які характеризують взаємодію як процес:
діючі індивіди, спільні дії, інформаційні зв’язки, взаємовплив,
взаємостосунки, взаєморозуміння.

Отож, взаємодія в колективній діяльності проявляється передусім у формі
її організації, тобто спільних дій, спрямованих на загальний предмет
праці. Саме вони — спільні дії — викликають необхідність використання
основних структурних складових діяльності (цілей, мотивів та ін.).

Водночас у процесі взаємодії відбуваються взаємні впливи учасників
спільної діяльності, котрі породжуються відносинами виробництва і які,
на думку А. Журавльова, викликають необхідність виокремлення й
використання в аналізі спільної діяльності нових компонентів. Дослідник
вважає, що такими складовими компонентами спільної діяльності є
взаємодії між учасниками цієї діяльності, однак не будь-які, а
детерміновані спрямованістю на спільний предмет, тобто предметно
спрямовані взаємодії.

При цьому під взаємодією тут розуміється така система дій учасників
колективної діяльності, за якої вчинки однієї людини чи групи осіб
зумовлюють певні дії інших людей, а вчинки останніх, своєю чергою,
викликають певні дії першої групи індивідів. Постає запитання: «Який
характер застосування взаємодії в структурі спільної діяльності?» Автор
виокремлює два аспекти: предметно спрямовані (інша назва — цільові)
взаємодії, з одного боку, органічно вводяться в психологічну структуру
спільної діяльності, а з іншого — вони змінюють структури індивідуальних
діяльностей її учасників, підкоряючи їх загальним цілям і завданням.
Тобто взаємодія перетворює, перебудовує виконувану діяльність, яка
перестає бути індивідуальною, а стає формою спільної діяльності.

Питання співвідношення взаємодії і спільної діяльності — це не що інше,
як продовження дискусії з приводу співвідношення спілкування і
діяльності, у ході якої виокремилися дві протилежні позиції. Відповідно
до першої позиції, спілкування є частиною діяльності, а до другої — воно
принципово різниться від діяльності, адже пов’язує суб’єкт не з
об’єктом, а з іншим суб’єктом (Б.Ломов). Г.Андреєва запропонувала
компромісний варіант, коли спілкування розглядається і як аспект
спільної діяльності, і як самостійний феномен. Б.Паригін вважає, що
спілкування й діяльність взаємоперехрещуються, але вони не є тотожними
явищами, тобто спілкування не тотожне діяльності й не є її частиною, а
співвідноситься з діяльністю як два взаємоперехресних кола.

Інакше кажучи, з одного боку, спілкування може виступати як умова або
складова будь-якої діяльності і як специфічна комунікативна діяльність,
а з другого — його можна розглядати як самостійне й відмінне від
діяльності соціально-психологічне явище.

Така характеристика спілкування вказує на те, що воно являє собою
складний процес взаємодії між людьми й може бути не лише актом
усвідомленого, раціонально оформленого процесу, інформаційного обміну, а
й емоційним контактом між індивідами (через спілкування реалізується
взаємодія із суб’єктом прив’язаності). Тобто під час взаємодії
реалізуються й певні цілі, взаємовплив та інформаційний обмін, пізнання
один одного та емоційне ставлення, а також відбуваються взаємні зміни.

5. Деструктивна міжособистісна взаємодія

До деструктивної міжособистісної взаємодії належать такі форми
контактів, які ускладнюють або руйнують стосунки і згубно позначаються
на людині чи обох партнерах.

Прикладами такого роду контактів можуть бути маніпулятивне спілкування,
агресивна взаємодія, авторитарний стиль спілкування. Навіть мовчання
може мати деструктивне забарвлення, особливо тоді, коли воно приховує
якусь важливу інформацію або слугує засобом покарання партнера. Чимало
особистісних рис характеру людини, таких як хитрість, схильність до
наклепів, упередженість, стереотип мислення, мстивість, цинізм, можуть
бути підґрунтям деструктивної взаємодії, котра за таких умов не
обов’язково переслідує якісь особистісні вигоди, а керується
неусвідомлюваними мотивами самоствердження, суперництва тощо.

Про агресивну взаємодію йшлося вище. Отож тут варто додати лише таке.
Насамперед необхідно звернути увагу на те, що агресивність як риса
особистості надає взаємодії деструктивного відтінку й може набирати
найрізноманітніших форм — від мстивості, ворожості, хамства, заздрощів
до образ, сварок, погроз, нищівної критики партнера. Все це тримає
співрозмовника в напруженні й активізує в нього різні способи
психологічного захисту. Наступний аспект агресивної взаємодії пов’язаний
з тим, що агресивна поведінка завдає фізичної, матеріальної чи моральної
шкоди іншому, а це супроводжується глибокими емоційними переживаннями,
такими як гнів, досада, злорадство тощо, а також експресивним
оформленням, тобто жестами погрози, ворожості, нехтування, зневаги.
Навмисна агресія передбачає завдавання шкоди партнерові з усвідомленням
наслідків і з отриманням задоволення від досягнення мети. При ньому,
завдаючи болю, неприємності іншій особі, агресивна людина намагається
підтримати свою високу самооцінку. Є випадки, коли люди наводять цілком
обгрунтовані докази на користь агресивній поведінці. Зрештою, необхідно
враховувати й той факт, що агресивна поведінка має ефект зараження,
тобто якщо, приміром, на зупинці громадського транспорту в натовпі
з’являється роздратована, обурена особа, у решти людей також
підвищується тон розмови, а в голосі з’являються погрозливі нотки.

Упередження як установка, що перешкоджає адекватному сприйманню
повідомлення чи дії, підсилює деструктивну взаємодію. Зазвичай людина не
усвідомлює чи не бажає усвідомлювати, що вона упереджено ставиться до
партнера і розглядає своє ставлення до нього як наслідок об’єктивної
оцінки певних фактів або вчинків. Нерідко упередження використовується
індивідом для виправдання власних дій стосовно іншого індивіда. Людина,
котра перебуває під впливом упередження, може свідомо засуджувати іншу
особу, невиправдано негативно до неї ставитися. Йдеться про те, що до
того, хто не подобається, індивід допускає й застосовує дискримінацію
(невиправдано негативну поведінку) або в крайніх проявах —расизм
(індивідуальна упереджена установка й дискримінаційна поведінка стосовно
людей певної раси) чи сексизм (індивідуальна упереджена установка й
дискримінаційна поведінка стосовно представників тієї чи іншої статі).
Отож упередження й дискримінація йдуть поруч і взаємно підтримуються:
дискримінація підтримує упереджене ставлення, а упередження схвалює
дискримінацію. Соціальні джерела упереджень криються в безпосередній
міжособистісній взаємодії. Зокрема, управлінська взаємодія створює
основу для упереджень, адже нерідко керівники вважають своїх колег чи
підлеглих більш безвідповідальними, лінивими, аніж ті є насправді.
Доведено, що упереджена установка сильніша в тих осіб, які мають
невисокий соціальний статус або чиє становище різко погіршилося.
Нерівний статус також сприяє упередженому ставленню до іншого.
Фрустрація, агресія, авторитаризм посилюють упереджене ставлення до
партнера зі взаємодії. Навіть сам процес мислення (категоризація,
узагальнення, спрощення тощо) спричинює упередження. Хоча боротися з
упередженнями важко, адже проти них не діють прості засоби, все ж таки з
метою послаблення упередженого ставлення до іншого партнера зі взаємодії
психологи пропонують застосовувати певні протидії: створення ситуації
співробітництва на противагу дискримінації; поліпшення умов для
зрівняння статусу; пропаганда соціокультурних моделей міжстатевої і
міжрасової гармонії та ін.

Лицемірство, обман, неправда, брехня, егоїзм є особистісними рисами
людини, котрі слугують основою деструктивної взаємодії і водночас
формами такої взаємодії. Вони зумовлюють поведінку індивіда, спрямовану
на отримання особистісної вигоди за рахунок інтересів іншої особи.

Обман — категорія, яка характеризується свідомим намаганням людини
створити в партнера хибне, неправдиве, удаване уявлення про предмет
обговорення. Так само, як неправда, він може бути еквівалентом омани,
може допускати й не допускати безпосередніх перекручень істини. Обман
передбачає таку взаємодію, в основі якої криється бажання приховати
правду, що трапляється найчастіше з корисливих намірів. В.Знаков,
досліджуючи особливості розуміння обману, неправди, стверджує, що
названі феномени не слід ототожнювати з брехнею з таких причин:

• брехня — це таке комунікативне явище, котре використовується для
встановлення добрих стосунків з партнером; це не стільки засіб навмисно
перекрученого відображення дійсності, викривлення істини, скільки спосіб
налагодження контакту з людиною;

• в ній відсутній намір обманути слухача, тобто, розказуючи вигадки,
індивід не розраховує на те, що в них повірять;

• завдяки брехні не мають на меті отримати вигоду або принизити
співрозмовника, тобто вона відносно некорислива;

• брехня приносить задоволення й насолоду від самого процесу
придумування й передавання всіляких вигадок, що знайшло відображення в
приказках і прислів’ях: «Хто не збреше, той і правди ніколи не скаже»,
«Не подобається — не слухай, а брехати не заважай» тощо;

• брехня може виконувати захисну функцію, позбавляючи людину тривоги й
дискомфорту, а також функцію самозвеличення.

Неабияким бажанням людини захистити свій внутрішній світ В.Знаков вважає
захисну маніпуляцію іншими в міжособистісній взаємодії. При цьому під
захисною маніпуляцією іншими розуміється сукупність не висловлених
уголос, прихованих способів впливу на співрозмовника, спрямованих на
попередження таких можливих слів і дій, які потребують від індивіда
актуалізації захисних механізмів особистості. Ідеться про те, що
психологічна природа брехні, тобто необхідність, можливість і бажання
особи збрехати визначається не лише соціальними причинами, що спонукують
людину вдаватися до маніпуляції, а й індивідуальними особливостями. На
думку дослідника, важливою категорією, за чиєю допомогою можна пізнати
підвалини психологічної суті феномену брехні, є поняття «макіавеллізму»,
під яким у західній психології розуміють схильність індивіда
маніпулювати іншими людьми в міжособистісних стосунках. Передусім
ідеться про такі випадки, коли співрозмовник приховує свої справжні
наміри й за допомогою неправди, хибних, фальшивих відволікаючих маневрів
досягає того, щоб партнер, сам того не помічаючи й не усвідомлюючи,
змінив свої первинні цілі. Зазвичай, макіавеллізм як особистісна
характеристика відображає невіру індивіда в те, що більшості людей можна
довіряти, що вони альтруїстичні, незалежні і т. п.

Відомим є афоризм про те, що напівправда небезпечніша за обман, адже
його легше розпізнати ніж напівправду, яка, звичайно, маскується, аби
потім знову обдурювати. В міжособистісній взаємодії люди нерідко
вдаються до ошукування з мстою маніпулятивного впливу заради того, щоб
бути в центрі уваги. Зазвичай психопатичні особистості часто говорять
неправду або напівправду і при цьому не відчувають сорому чи каяття.
Навіть викриття не зупиняє їх. Отож обман, лицемірство, плітки
супроводжують таких осіб та їхні контакти протягом тривалого періоду
життя або й усього життєвого циклу. У психології описана й категорія
людей, котрих називають природженими брехунами. Вони, на відміну від
психопатичних особистостей, здатні вчитися на власному досвіді, можуть
відчувати муки сорому за свій обман, хоча й не завдають шкоди іншим. У
цілому обман і неправда образливі й рано чи пізно призводять до руйнації
стосунків.

Основою деструктивного спілкування може бути людський егоїзм, тобто на
перший план у міжособистісних стосунках людина ставить власні інтереси й
цілі взаємодії на шкоду інтересам співрозмовника. Такі егоїстичні
устремління корисливого партнера можуть виражатися не лише в тому, що
він отримає певні матеріальні переваги, а й додаткові психологічні
вигоди, що проявляються у приниженні іншого. Робиться це зазвичай з
метою мати кращий вигляд на тлі співрозмовника. Доведено, що егоїзм не є
нейтрально індиферентною особистісною властивістю, а має наступальний,
агресивний, мстивий і винахідливий характер. Дослідження К. Муздибаєва
показують, що егоїстичні люди не здатні до конструктивної взаємодії,
адже вони наділені певними особистісними рисами, котрі перетворюють
міжособистісні контакти з ними в деструктивні. А це призводить до
приниження, страждань, ускладнень у стосунках партнерів. Зокрема, автор
називає такі характерологічні особливості егоїстів, які спричинюють
руйнацію стосунків: нехтування обов’язком, нормами моралі й закону;
виправдання обману, агресивних форм поведінки, таких як помста,
політичне вбивство; приписування оточенню заздрості, егоїзму, цинізму,
зради, що робить неможливим використання стосовно нього тактики і
стратегії співробітництва.

Формою деструктивного спілкування є криміногенна взаємодія, котра
характеризується підвищеною стресогенністю й конфліктністю. Зазвичай
взаємодія тут виконує функції, пов’язані з обміном злочинним досвідом,
підготовкою чи маскуванням злочинів, зняттям емоційного напруження тощо.
Серед ознак криміногенного спілкування називають такі: антигромадська
спрямованість; психологічна стресогенність і конфліктність; жорстко
заданий рольовий характер, умовність і конспіративність, специфіка
засобів зв’язку і сфер дії; особливості причин виникнення контактів і
своєрідність механізмів психічного впливу, які характеризуються
незвичайністю застосування погроз, образ, засобів симуляції, чуток.

6. Конфліктна взаємодія

Процес взаємодії не завжди відбувається в бажаному напрямі. Між людьми,
які контактують, можуть виникнути часткові суперечності, а може
виявлятися й антагонізм позицій, породжений наявністю в них цінностей,
цілей і мотивів, що взаємозаперечуються. Тоді стосунки ускладнюються до
такої міри, що говорять про виникнення міжособистісного конфлікту, під
яким прийнято розуміти зіткнення протилежних поглядів, інтересів і дій
окремих людей та груп. На психологічному рівні суперечність проявляється
в сильних

негативних переживаннях учасників стосовно ситуації, опонентів і самих
себе. Тобто в конфліктів висока психологічна ціна — розмаїття негативних
емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провин. Конфлікт може
привести до зміни системи стосунків і цінностей. За умов конфлікту люди
ніби по-іншому починають сприймати реальність, вдаватися до дій, які
зазвичай для них не властиві. Важливо підкреслити, шо в конфлікт
переростає не будь-яка суперечність, а, як правило, така, в якій
представлені найсуттєвіші потреби, прагнення, інтереси, цілі людей,
соціальний статус особистості, її престиж.

Якщо конфлікт своєчасно не вирішується, то це може призвести до
неврозів, хворобливих станів, стійкого розладу стосунків між індивідами,
які взаємодіють.

З погляду соціальної психології потрібно визначити власний аспект
аналізу в конфлікті, оскільки ця проблема є предметом вивчення низки
інших дисциплін, таких як соціологія, політологія тощо. Отож соціальна
психологія передусім зосереджує увагу на таких аспектах конфлікту, як
усвідомлення ситуації конфлікту її учасниками; виокремлення
соціально-психологічних складових, котрі зумовлюють внутрішню
характеристику конфлікту, тобто сукупність мотивів, реальних інтересів,
цінностей, що спонукують людину чи групу осіб брати участь у розв’язанні
суперечностей; з’ясування причин і стадій формування суб’єктивного
образу конфліктної ситуації.

Соціальна та індивідуальна важливість міжособистісного конфлікту може
бути неоднозначною. За одних умов конфлікт може виникнути як результатах
відмінності базових цінностей, моральних якостей, особливостей
світосприйняття окремих індивідів, в іншому разі суперечності, що
виникають, можуть базуватися на «дрібніших» причинах. Хоча тут варто
зазначити, що для самих сторін конфлікту привід, який призвів до
непорозуміння, не вважається «дрібничкою», оскільки вони нашаровують на
нього велику кількість додаткового контексту. Має значення і той факт,
що в міжособистісному конфлікті зменшується здатність його учасників до
саморегуляції, свідомого самоконтролю, часто спостерігаються афективні
дії, знижується стійкість до стресів та фрустрації. Звичайно, бувають
ситуації, коли саме конфлікти допомагають розв’язати злободенні
проблеми. Тобто, з одного боку, конфлікти створюють напружені взаємини
між людьми, переключають їхню увагу з безпосередніх турбот на
«з’ясування стосунків», важко позначаються на нервово-психічному стані
сторін конфлікту, а з іншого, міжособистісні конфлікти можуть мати не
лише деструктивну, руйнівну, а й творчу силу, коли їх подолання сприяє
поліпшенню стосунків, взаєморозуміння між людьми. Конструктивна,
позитивна роль конфлікту може також полягати в зростанні самосвідомості
учасників конфлікту, якщо той переслідує соціально значущу мету; у
багатьох випадках конфлікт формує та затверджує визначені цінності,
поєднує однодумців, відіграє роль запобіжного клапана для безпечного й
навіть конструктивного виходу емоцій. Таким чином, до самого факту
конфлікту не можна ставитися однозначно. Аналізуючи його, слід
враховувати як соціальну природу конфлікту, так і психологічні наслідки.

Соціальні та індивідуальні причини виникнення конфлікту успішно
з’ясовуються за наявності адекватної поняттєвої схеми, що характеризує
конфлікт. У соціальній психології в основному склалося уявлення про
конфлікт, його структуру, динаміку, функції й типологію. Щодо структури
конфлікту, то можна виокремити такі його основні елементи:

• учасники конфлікту, які називаються опонентами (від лат. opponens —
той, що заперечує), суперниками, противниками і представляють не менше
двох сторін;

• позиція сторін (внутрішня і зовнішня);

• конфліктна ситуація;

• інцидент, тобто дія, що спрямована на створення конфлікту;

• об’єкт конфлікту (реально наявна об’єктивна причина, через яку
опоненти вступають у «боротьбу»);

• предмет конфлікту (та внутрішня причина, наприклад особиста неприязнь,
яку має кожен опонент, що вступає в конфлікт);

• розвиток і розв’язання конфлікту.

Оскільки в конфліктах беруть участь окремі особи, які передусім
захищають не власні інтереси, а інтереси групи, то опоненти, що
вступають у конфлікт, мають різну «вагу», «силу», яка й визначає
можливість перемоги. Зазначену характеристику «сили» в теорії і практиці
конфлікту називають рангом опонента. При цьому опонентом першого рангу
стає людина, яка діє від свого імені й переслідує в конфлікті досягнення
особистих цілей. Учасником другого рангу є «особистість», яка обстоює в
конфлікті інтереси малої групи. Учасником третього рангу називають
структуру (чи окрему особистість), яка складається із взаємопов’язаних
груп (наприклад організація), що боронить у цьому конфлікті спільну
мету. Можна виокремити й четвертий ранг, при якому опонент має
можливість говорити від імені соціальної системи, уособлювати собою
культуру, моральність та ін. Також ведуть мову і про так званий нульовий
ранг, котрий утілює особливості порушника певних соціальних норм. У ході
розв’язання конфлікту свідомо чи несвідомо опоненти намагаються
підвищити свій ранг і знизити ранг протилежної сторони аж до нульового.

Соціально-психологічна сутність конфлікту усвідомлюється й розуміється
скоріше та ефективніше, якщо проведена деяка класифікація (типологія)
конфліктів за їхніми ознаками. Хоча єдиної класифікації не створено
через різноманітність форм прояву конфліктів, різниць у характері їх
перебігу, можливих наслідків тощо, однак зазвичай для створення
класифікації обирається основна відмінна ознака й за нею здійснюється
групування.

За безпосередніми соціально-психологічними причинами виокремлюють такі
види міжособистісних конфліктів:

• конфлікти, викликані непорозуміннями в передаванні та сприйманні
інформації (відсутність або брак інформації; хибна інформація;
відмінності в розумінні важливості інформації; розбіжності в
інтерпретації інформації; несхожість у порядку та способах оцінки
інформації);

• конфлікти, викликані особливостями взаємодії (виразні емоції; хибне
тлумачення і стереотипність мислення; відсутність зворотного зв’язку;
часто повторювані негативні вчинки, відмінності в критеріях оцінки ідей
та поведінки тощо);

• конфлікти, що виникли на рівні службово-комунікативної взаємодії,
тобто «вертикальні» й «горизонтальні» (перші можуть бути типу «працівник
— керівник» чи навпаки, залежно від того, хто є ініціатором конфлікту, а
другі — типу «працівник — працівник»; ініціатива може йти від одного з
працівників або ж від обох одночасно).

Серед загальних причин виникнення конфліктів, пов’язаних із
психологічними та соціально-психологічними особливостями учасників
міжособистісної взаємодії, можна назвати такі:

• ціннісні чинники (принципи, які проголошує людина або відкидає;
особистісні системи переконань, вірувань тощо);

• особливості стосунків, пов’язаних з почуттям задоволення від взаємодії
чи його відсутністю (враховуються їхні основа, сутність, баланс сили,
значущість для себе й інших, тривалість, сумісність/несумісність сторін
та ін.);

• поведінкові чинники (ущемлення інтересів, підривання самооцінки,
егоїзм, безвідповідальність, несправедливість, скептицизм, зосередження
уваги на дріб’язках, грубість, тиск тощо);

• незнання тих чи інших характерологічних, психологічних властивостей
іншої особи;

• неправильне тлумачення думок, вчинків (брак неформального спілкування,
внаслідок чого створюється поверхове уявлення про співрозмовника;
психологічна скутість, невміння або боязнь продемонструвати свої
справжні якості; психологічна насиченість, коли одноманітність осіб,
умов роботи, ритму праці викликає негативні емоції);

• недотримання загальноприйнятих моральних норм, переоцінка власних
можливостей і недооцінка можливостей інших.

Динаміка перебігу конфлікту залежить від поведінки його опонентів.
Оскільки люди неоднаково поводяться під час конфлікту, то питання, яке є
предметом суперечностей, може вирішуватися як у формі поради, прохання,
так і у формі докорінної ломки взаємостосунків. Відомі такі форми
перебігу конфлікту:

• відкритий конфлікт, який характеризується очевидним, яскраво
вираженим, емоційно насиченим зіткненням сторін;

• прихований конфлікт (реальні розбіжності приховуються опонентами за
зовні бездоганними формами стосунків);

• так званий «сліпий» конфлікт (один або обидва учасники взагалі не
усвідомлюють його наявності);

• «невідомий» конфлікт (реальні суперечності замасковуються, а на
поверхні стосунків залишається слабко виражена неприязнь).

Етап розв’язання міжособистісного конфлікту є найскладнішим завданням
для його учасників, яке потребує прояву творчості. Саме міжособистісний
рівень передусім вимагає вникнути в психологічну сутність суперечностей
між сторонами, що конфліктують, не віддаючи переваги тому чи іншому
опонентові. Виходячи з цього пропонується чимало практичних рекомендацій
і щодо попередження конфлікту, і стосовно його профілактики чи
послаблення. При цьому вибір способів і методів подолання конфліктів
залежить як від об’єктивної ситуації, психічного стану опонентів, так і
від спрямованості конфлікту, тобто чи сприятиме він глибшому розумінню
проблеми, а отже й розвитку елементів кооперативної взаємодії всередині
конфлікту, чи, навпаки, призведе до розхитування й неузгодженості
взаємодії.

Висновки

Отже, зі сказаного вище можна зробити наступні висновки:

Безпосередні умови життєдіяльності людини впливають на формування
міжособистісних контактів. Тому їхнім підґрунтям є емоційна
забарвленість. в соціально-психологічному контексті під взаємодією
розуміють не лише взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію
людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності.
Тобто, спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми й
норми спільних дій, організовує й координує ці дії. Усі види взаємодії
традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво. До
першої групи належать дії, які сприяють організації спільної діяльності,
забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність (відомі й інші
терміни для позначення цього виду взаємодії: кооперація, згода,
пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії, що тією чи іншою
мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до
порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як
конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація. За смислом і способами
своєї реалізації альтруїзм і агресія є двома протилежними стратегіями
стосовно іншої людини. Альтруїстичні дії пов’язані з соціальними
нормами, які диктують нам певну поведінку, певні життєві зобов’язання. У
зв’язку з цим було виокремлено норми, котрі мотивують альтруїзм:
взаємності, справедливості й соціальної відповідальності. З позицій
еволюційної психології є два види альтруїзму — захист роду, відданість
йому і взаємна вигода. Згідно з теорією інстинктів і потягів (В.
Мак-Дугалл, З.Фрейд, К. Лоренц) агресія — природна внутрішня властивість
людини; форма поведінки, яка визначається вродженими інстинктами й
потягами. У зв’язку з цим агресивна енергія періодично накопичується в
індивіда й потребує виходу або трансформації. . З.Фрейд у межах
психоаналітичного підходу поряд із інстинктом життя (Ерос) виявив другий
інстинкт — інстинкт смерті (Танатос). Отож, щоб уникнути саморуйнації,
людина повинна позбутися деструктивної енергії, пов’язаної з цим,
другим, інстинктом. На думку З.Фройда, агресивна поведінка спрямовує в
певне річище деструктивну енергію, знижуючи таким чином напруження.
К.Лоренц, на відміну від Фрейда, розглядав агресію не як саморуйнівну
поведінку, а як адаптивну. Агресії приписується роль функції, яка
обслуговує вид. Вона, за К. Лоренцом, з’явившись у результаті природного
добору, збільшує шанси виживання і збереження роду. Зрештою, і Фройд, і
Лоренц одностайні в тому, шо агресивна енергія має інстинктивну природу
й що агресія неминуча. Фрустраційні теорії агресії (Д.Доллард, Л.
Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації, тобто
перешкоди, що виникає на шляху цілеспрямованої дії людини або досягнення
індивідом цільового стану. Л.Берковіц, відповідаючи на запитання про
причини агресії, між поняттями фрустрації і агресії ставить проміжне —
поняття відповідних умов середовища (або сигналів), що викликають
агресію. Отже, фрустрація не завжди й не відразу призводить до агресії,
вона пробуджує в людини стан емоційної активації, а саме гнів, який
готує підґрунтя для агресивної поведінки. Водночас ця поведінка можлива
тільки тоді, коли в ситуації будуть наявні сигнальні стимули, котрі
мають агресивне забарвлення.В кожної людини є право впливати на інших,
водночас у кожного індивіда є таке ж саме право не піддаватися на чужий
вплив, відвертати й відхиляти його. Впливаючи на інших, кожна людина
виражає їм свої почуття, емоції, власні потреби, обстоює їх і, отже,
свідомо чи несвідомо обстоює значущість власного існування. Зрештою,
всіляка правота індивіда відносна, суб’єктивна, люди можуть розходитися
в потребах, поглядах на те, що є корисним для них та інших.

З одного боку, будь-який вплив вважають неправедним, адже намаганням
впливати, виходячи із власних потреб, людина замахується на те, що вище
неї, — на чужі потреби, інші пріоритети людських справ і вчинків.

З іншого боку, оскільки кожна людина має право виражати власні потреби,
обстоювати власні інтереси, то будь-який вплив можна вважати
правомірним. При цьому важливо лише визнати головне: взаємний вплив — це
взаємне вираження своїх почуттів, настроїв, прагнень, потреб. І за таких
умов, тобто морально-етичних позицій, усі у впливі один на одного рівною
мірою праві.

Список використаної літератури

Введение в психологию (под. ред. А.В.Петровского.-М., 1997);

Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.

Загальна психологія: навч. посібник / О. Срипченко, Л.Долинська,
З.Огороднійчук, та ін.- К.: “А.П.Н.”, 2001

и теоретические проблемы. — К., 1990.

Іпатов Е.Ф. та ін. Соціальна психологія: Посібник. — К., 1997.

Ковалев А.Г. Психология. – М., 1990.

Конфлікти у суспільній діяльності / Г. В. Ложкін, С. В. Сьомій, Т. В.
Петровська, О. О. Кисельова. — К., 1997.

Конфліктологія / За редакцією професорів Л. М. Герасіної та М. І.
Панова. – Харків, 2002

Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. — К., 1995.

Крутецкий В. А. Психология. – М., 1986.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія. – К., 1998.

Немов Р.С. Психология. – Кн.1. – М., 1995

Немов Р.С. Психология. В 3-х кн. – М., 1995.

Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. — К., 1990.

Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. – М.,2001.

Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія. – К., 2005.

Психология конфликта / Сост. и общ. ред. Н. В. Гришиной. — СПб., 2001.

Психологія особистості: Словник-довідник / За ред. П. П. Горностая, Т.
М. Титаренко. — К., 2001.

Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л.Трофімова. – К., 2000.

Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии.- Т.1. – М.,1989;

Савчин М.В. Соціальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закл.
освіти. — Дрогобич:, 2000.

Соціальна психологія / За ред. Л.Е.Орбан, В.Д.Хруща. — Івано-Франківськ,
1994.

Швачко О.В. Соціальна психологія: Навч. посіб для студ. непсихол. спец.
вищ. навч. закладів / Ред. Т.М.Коліна. — К.: Вища шк., 2002.

PAGE

PAGE 35

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020