.

Когорта ‘дев’яностців’: типологія покоління постепохи

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
79 2578
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

«Когорта «дев’яностців»: типологія покоління постепохи»

ПЛАН

Вступ

1. Особливості творчості когорти дев’яностців

2. Символізм у творчості дев’ятдесятників

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Дев’ятдесятники (дев’яностики) — ґенерація українських письменників,
представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках минулого
століття. Основу ґенерації становить велика група молодих літераторів,
яка сформувалася завдяки реалізації проектів антологій видавництва
«Смолоскип» — «Молоде вино», «Тексти», «Іменник». Створенню своєрідного
канону письменників, приналежних до покоління «дев’ядесятників»
посприяла також однойменна антологія, видана в 1998 році в Тернополі.
Явище «дев’ядесятників» об’єднує як ностальгійну спробу реставрації
українського модерну 20-х років, так і постмодерністські рефлексії.

Термін дев’ядесятники створений за аналогією до терміну шістдесятники та
вісімдесятники.

Використовується також синонімічний термін «дев’яностики», який
підкреслює певне іронічне ставлення стосовно претензії феномену
відображати весь літературний процес 90-років. Термін «дев’яностики»
набув поширення у 1997 році.

На думку дослідників, основними при значній строкатості явища
дев’ядесятників у ньому чітко прослідковуються такі інтертекстуальні
тенденції: сюжетна і мовна епатажність, розрахована здебільшого на
молодіжну читацьку аудиторію, спроба чергової «переоцінки всіх
цінностей», відлуння «контркультурних» тенденцій європейського мистецтва
та мистецтвознавства 70-х років, тяжіння до секації текстових обсягів
(«рваний текст»), намагання опанувати формальні здобутки класичної епохи
саме як форму-для-себе, вплив рок-субкультури, неподоланий освітній
провінціалізм.

Найяскравіші представники феномену «дев’ятдесятництва»: Іван Андрусяк,
Юрій Бедрик, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Леся Демська, Галина
Петросаняк.

1. Особливості творчості когорти дев’яностців

Дев’ятдесятники, особливо ранні, мають особливий стиль входження в
літературний процес та існування в сучасному мистецькому дискурсі, який
є не лише виявом основної життєвої позиції покоління посттоталітаризму,
але й вирізняє їх з-поміж інших генерацій у літературі.

Творчість даного літературного покоління слід розглядати як усвідомлення
вичерпаності звичного погляду на буття, як таке, що змушене поставити
під сумнів і вирішити для себе такі фундаментальні поняття як настанову
на розумну перебудову світу людиною, історичну спадковість сенсу життя
людства, подолання Хаосу Порядком, абсолютну повноту змісту, що не знає
порожнеч і розривів присутності, непорушність архетипів.

При цьому треба мати на увазі внутрішню суперечність поетичного мовлення
ранніх дев’ятдесятників. З одного боку, постмодерний світ – це світ
занепаду й поразки, постмодерна людина вже нічого не прагне, вона
розчарована, зрозуміла, що вона в навколишній дійсності, і світ навколо
неї ворожий.

З другого боку, українські поети дев’яностих – це перше позацензурне
покоління в українській літературі, яке могло бути таким, яким за
природою мало й хотіло бути. Воно склалося з усвідомленням необхідності
національного самоствердження, усвідомлювало своє покликання творити
вільну, незалежну українську культуру, літературу, поезію. Це покоління
могло прийти до творчості тільки через подолання соцреалізму, старої
радянської традиції. Іншими словами, український постмодернізм – це не
філософія поразки, а філософія втечі від абсурду, пошуку людиною шляху
від відчаю до здобуття (опанування) ідеалу нормального людського життя,
у якому є підстави і можливість для кохання, щастя, родини, Бога.

У творчості поетів 90-х рр. ХХ ст. чітко простежується поєднання
національного та європейського світогляду. Високий рівень освіти, що
мають поети, дає змогу у віршах показати синтез сучасного європейського
світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу
сприйняття міфів, образів, символів та метафор. Цей спосіб світобачення
є характерним для сучасного українця, коли на кінець ХХ ст. ми отримали
можливість мати власну державність та інтегрувалися в
загальноєвропейський культурний простір.

Творчість досліджуваних авторів посідає важливе місце в розвитку
української літератури ХХ ст. Враховуючи перехідність доби, поезія
ранніх дев’ятдесятників ідентифікується як переходова між модерною та
постмодерною, тому спостерігаємо певну двошаровість поетичного
світогляду і спричинену цим бінарність на різних рівнях поетики:
композиційному, троповому, символічному, стилістичному тощо.

2. Символізм у творчості дев’ятдесятників

Символи для поетів 90-х рр. ХХ ст. є найбільш яскравим засобом для
створення образу поетичної реальності та зображення метафізичних
процесів у світі і можуть трактуватися з двох точок зору:

1) досить очікувано, що постмодернізм, до якого належить творчість
аналізованих поетів, розірвав з традицією, як декларує це в своїх
естетичних маніфестах; але наше дослідження доводить, що традиція
могутніша за бажання поетів. Вона вривається в їхні твори (тексти) і
руйнує постмодерний дискурс своєю присутністю;

2) дев’ятдесятники користуються традиційними образами, але оригінально
перетлумачують їх. Ця оригінальність йде від сучасності, від того ж
постмодернізму, вона полягає в руйнуванні традицій, у новому погляді на
старі образи-символи.

Досить часто можемо спостерігати, що один символ трактується як такий,
що належить до і традиційного, фольклорного розуміння, і до
постмодерністського бачення. Тоді ці дві позиції переплітаються,
створюючи таким чином ту неповторну характеристику поезії ранніх
дев’ятдесятників, що виокремлює їхні вірші з усього кола поетичних
текстів сучасності.

У ранніх дев’ятдесятників архетипні символи розглядаються як стійкі
психічні утворення, що функціонують на рівні складових ментальних
структур індивіда та етнічної спільноти, до представників якої цей
індивід належить. У символах, використаних поетами-дев’ятдесятниками,
яскраво виражені ті значення, які існують давно, але поєднані з
сучасними значеннями.

Традиційне позитивне розуміння архетипів (життя, радість буття,
вічність) у творчості ранніх дев’ятдесятників усувається, витісняється
негативним розумінням (руїна, смерть, загроза, знищення). Подання руїни
через архетипні образи – притаманна постмодернізму стилістика. Архетипні
слова-символи є стрижневими для збірки І. Андрусяка «Дерева і води», їх
щедро використовують С. Жадан у поезіях «Самогубці», «Тереза», В. Махно
у вірші «Прощання із зимою», І. Бондар-Терещенко у поезії «Слово чести»
та ін.

Образ руйнації, минущості, неможливості заради життя протистояти смерті,
– набуває значення буттєвої субстанції. Руйнування вічне, а людина
нерозумна, бо життєдайним значенням наділила руйнівні символи.

Насиченість сучасної української поезії біблійними й релігійними
мотивами та образами не випадкова. Призначення релігійних символів –
надавати смисл людському життю. Можна констатувати, що під впливом
християнської традиції біблійні символи у поетів-дев’ятдесятників
структуруються відповідно до виокремлення морально-етичних категорій:
подієва основа та ідейно-смислова насиченість у поезіях звернені до
глибин людської психіки, і саме там вирішується проблема життєвого
вибору та відповідальності за нього.

До біблійних назв-символів відносяться слова, що позначають:

1) осіб: Ісус Христос (С. Жадан «bodywork», І. Андрусяк «Предтеча»,
С. Процюк «Бог і Україна»), Діва Марія (І. Андрусяк «Депресивний
синдром»), предтеча (І. Андрусяк «Предтеча», С. Жадан «Варшава»),
архангел Гавриїл (С. Процюк «Середньовічні візії»), Каїн й Авель
(І. Андрусяк «Каїн», С. Жадан «Динамо Харків»), Рахіль (І. Андрусяк «Не
возводять ні мости…»), филистимляни (С. Процюк «Середньовічні візії»);

2) процеси, явища, предметні поняття: юдина облога (І. Андрусяк
«Предтеча»), акафіст (І. Андрусяк «Чотири сонети повільної смерті»),
причастя (І. Андрусяк «Автопортрет з елементами розпачу»); гроб
Господній (С. Жадан «Поруйнування Єрусалиму»); Великдень (С. Жадан
«bodywork»);

3) просторові та географічні поняття: Вифлеєм (І. Андрусяк «Саломея»),
Єрусалим (І. Бондар-Терещенко «Спас», С. Жадан «Поруйнування
Єрусалиму»), Палестина (І. Андрусяк «Вертеп»), Содом (І. Андрусяк
«Саломея»).

Присутнє відчуття апокаліпсису, відчаю, безперспективності, враженості
Бога, відчуття Боговідсутності. Прагнучи пізнати Бога, поети вдаються до
аналізу сакральних цінностей, «олюднюючи» Його. Це призводить до кризи у
світогляді ліричного героя, а відтак – до моральної кризи в суспільстві,
втрати віри, надії у вічне спасіння. Образи Святого Письма спрощуються,
знижуються, використовуються для опису буденщини. Це елемент
постмодерної рецепції.

Слова-символи на позначення довкілля у поезіях ранніх дев’ятдесятників
виконують функцію організації простору ліричного суб’єкта, відтінки
їхніх значень чітко простежуються у контексті твору. Вони більш
однолінійні, не утворюють широкого кола асоціативних зв’язків.

Найбільш вживаними словами-символами на позначення довкілля є: дорога,
гора, камінь, пісок, дим, болото. Слова-символи на позначення довкілля
у поезіях ранніх дев’ятдесятників виконують функцію організації простору
ліричного суб’єкта, відтінки їхніх значень чітко простежуються у
контексті твору. Вони більш однолінійні, не утворюють широкого кола
асоціативних зв’язків: слово-символ «шлях» використовується в усталеному
значенні пошуків, «гора» – подолання труднощів, «болото» – бруд,
стагнація, «камінь» – важка ноша. Аналізовані слова-символи на
позначення довкілля спостережувані в сучасних ландшафтах, є буденними.
Це те, що звично оточує ліричного героя у повсякденному житті, не є для
нього метою чи засобом її досягнення.

Переходячи в символи, образи довкілля стають «прозорими», ідея, яку
втілюють поети, чітко простежується, дається як смислова глибина та
перспектива. Таким чином, образи-символи на позначення довкілля слугують
для художнього розкриття насамперед конкретно зображуваних явищ
(І. Андрусяк «Прощання смислу», «Чого мені далі чекати…»; С. Жадан
«Блюз мандрівного копача», «Динамо Харків»; І. Бондар-Терещенко
«ЛЕХАЇМ», «То вже потім»; В. Махно «Румунська ідилія» та ін.).

Порівнюючи використання ранніми дев’ятдесятниками слів-символів на
позначення навколишнього простору з, наприклад, архетипними чи
біблійними, можна зробити висновок, що символи на позначення довкілля
використовується поетами у більш традиційному значенні, незважаючи на
постмодерністський дискурс.

Усі природні явища (дощ, грім, хмари, вітер, туман, сніг) у
постмодерного ліричного героя викликають стійкі асоціації з негативною
стороною буття, оскільки призводять до психічної перенапруги,
необхідності бути напоготові до відсічі, до протистояння несприятливим
умовам існування (С. Процюк «Світлини», «Завжди і ніколи»; І. Андрусяк
«Ми до дерева глузду себе присилили», «Каїн»; І. Бондар-Терещенко
«Неділя», «Погляд»; С. Жадан «Елегія для Урсули», «Біля казарми…»,
«Молодший шкільний вік» та ін.).

gd«)i Постмодернізм, до якого належить творчість покоління
дев’ятдесятників, репрезентує урбаністичний за своєю суттю світогляд.
Але український ліричний герой постмодерної поезії не бачить себе, своє
життя поза рослинним світом. Використання слів-символів на позначення
рослин у ранніх дев’ятдесятників надзвичайно поширене, проходить через
всю тканину твору, стає інколи провідною ідеєю збірки (І. Андрусяк
«Дерева і води»). Але характер використання засвідчує відхід від
народної традиції і тенденцію до переосмислення на ґрунті постмодернізму
рослинних образів-символів. Традиційне значення слів-символів на
позначення рослин руйнуються авторами в аспекті рецепції краси,
гармонії, наприклад, слово-образ квітки трансформовано – з прекрасного
вона стає носієм нещастя, тортур (І. Андрусяк «Істинно кажу тобі»,
В. Махно «Про Гамлета»). Найчастіше використовувані слова-символи
(верба, вишня, дуб, явір, осика, терен, квітка, мак, трава) створюють
образ какофонічного, невлаштованого світу, де краса зруйнована, руїна
несе загрозу, людина загублена, відчужена від своєї гуманної сутності,
виснажена морально та фізично, прагне вже не до боротьби за своє
існування, а до втечі від навколишньої дійсності.

Тваринний світ далекий від урбанізованої, постмодерної людини. Він не
присутній у реальних спостереженнях, а даний як традиція, з уже готовими
значеннями. Семантика слів-символів на позначення тваринного світу
(риба, крило, птах, голуб, лебідь, сова, вовк, ведмідь, заєць, лисиця)
випливає з сукупності текстуальних, контекстуальних та інтертекстуальних
конотацій. Переходячи в символ, образ стає прозорим, втілена в ньому
ідея – відразу зрозумілою. Тому у тваринних образах-символах
спостерігаємо значно більше традиційного. Наприклад: птах – символ
польоту (І. Андрусяк «Нас зостанеться двоє», С. Жадан «Музика для
товстих»); голуб – символ миру (І. Андрусяк «Так буває вічно…»); півень
сприймається як знак сонця, бадьорості, активності (І. Андрусяк
«Депресивний синдром); вовк здавна служив символом підступності й
небезпечності, безжальності, кровожерливості, ворожості (С. Процюк
«Антитеза», В. Махно «Сербський сюр 1») і т. ін.

Загальна ідея, що її передає слово-символ, у творчості аналізованих
поетів часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в
символах нерідко відбиваються національні традиції, звичаї, обряди,
вірування, національні риси характеру, рівень національної свідомості,
що є визначальною характеристикою творчості ранніх дев’ятдесятників. Для
всього масиву символічних назв незмінною ознакою залишається оцінне
значення.

Порівнюючи використання слів-символів на позначення рослинного
і тваринного світу можна зробити такий висновок. Рослинний світ близький
до української людини, українського ліричного героя, він ще й досі його
оточує. Трава, дерева, квіти – це реальність життя навіть урбанізованої
людини. Тому маємо так багато інтерпретацій, нового постмодерного
розуміння рослинних образів і їх використання для створення загальної
концепції розбалансованого, зірваного з основ, світу. Ранні
дев’ятдесятники використовують як усталене розуміння даних символів, так
і надають їм нового значення. Тваринна символіка відзначається більшою
традиційністю, використанням усталеної семантики.

Висновки

«Актуальну» українську літературу представляє так зване покоління
«дев’ятдесятників». На відміну від трохи старших «вісімдесятників»,
«дев’ятдесятники» формувалися в умовах національної депресії, що настала
після проголошення в Біловезькій пущі СНД. В основу естетики
«дев’ятдесятників» лягли розчарування національною ідеєю, суспільством,
самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний
порятунок — сховатись у слові.

Естетика «дев’ятдесятників» зачиналася в Харкові, у літ-гурті «Червона
Фіра». Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс у собі соціальний
відгомін «вісімдесятників». Та вже в поезії Ростислава Мельникова
соціальний текст зникає зовсім. Чиста філологія — ось утечище покоління
національної депресії. Жодне покоління в українській літературі не
заходило так далеко від дійсності. За умов сучасної демократії, коли
зникла потреба в письменнику-герої, роль письменника в суспільстві
здевальвувала до ролі блазня, що розважає натовп смішними чи страшними
казками.

Все, написане в епоху з префіксом пост-, не надається до чистих
визначень. Але приблизно написане «дев’ятдесятники» умовно поділяється
на три напрями: сповідальна поезія, філологічна та іронічна. Сповідальна
поезія «дев’ятдесятників» має три течії: традиційну, фольклорну і
постімпресіоністичну. Попри всю претензійність покоління, традиційна
течія — поширене явище в поезії дев’яностих. Кращі зразки традиційної
поезії «дев’ятдесятників» зустрічаються в текстах Віктора Віноградова,
Поліни Гладенко, Сергія Жадана, Ірини Завальнюк, Людмили Кундас, Лариси
Слюсак, Руслана Фуфалька. Говорячи про традиційний напрям у поезії
«дев’ятдесятників », неможливо пропустити Сергія Жадана. І як зачинатель
поезії «дев’ятдесятників», і як яскрава поетична індивідуальність, він
уже класик свого покоління. Поетика Жадана традиційна, наскільки
традиційною може бути сучасна класика.

Фольклорна течія серед сповідальної поезії «дев’ятдесятників» демонструє
не так стилізацію під фольклор, як первісне світовідчуття, з яким жила
давня людина. У представників фольклорної течії зберігається туга за
первісними відчуттями, коли пережите фіксувалося граційно і просто.
Представник цієї течії — Роман Скиба («Балада про чорного пса»,
«Пілігрими», «Тихіше, панове…»).

Постімпресіоністична течія сповідальної поезії 90-х найхарактерніше
представлена в текстах Тетяни Мартинюк, Марії Микицей, Олега Короташа,
Ольги Курчатової. До класичних визначень імпресіонізму як «першого
враження», «миттєвість відчуттів», постімпресіоністи додали
розгубленість, передапокаліптичні настрої кінця XX століття, людське
безсилля перед стихіями.

Серед філологічного напряму поезії дев ‘яностих відрізняється
постнеокласична течія, найяскравіше репрезентована Юрієм Бедриком,
Валентином Ковальовим, Степаном Процюком. Як і їхні попередники
неокласики, постнеокласики мають гарну філологічну школу, але, на
відміну від неокласиків, їхній поетичний пафос приправлений доброю
порцією іронії та рафінованого цинізму, характерного для епохи
постмодернізму.

Постмодернізм серед поетів філологічного напряму найвиразніше
представлений у поезіях Івана Андрусяка, Любомира Стрингалюка, Назара
Федорака. Взірцем постмодерного стилю в поезії «дев’ятдесятників» можна
вважати вірш Івана Андрусяка «Декларативне». Іронія, відсутність віри в
об’єктивну істину, відсутність структури, утилізація старих культурних
текстів, девальвація ідеалу, ексцентрична всеїдність — ознаки
постмодернізму, з його банальною самокритичністю і демократизмом, коли
відрізнити чистий стиль від перехідного буває неможливо.

Досить специфічною серед філологічного напряму є поезія про ніщо. Це
професійна поетична гра, своєю фрагментарністю, відсутністю логіки та
єдиної структури схожа на постмодернізм. Але, на відміну від
постмодернізму, поезія про ніщо не перероблює минулого, в ній відсутні
іронія та стильова мішанина. Найхарактернішим зразком поезії про ніщо є
творчість Наталки Самчик. Близькою до поезії про ніщо є творчість Неди
Нежданої, карколомні поетичні асоціації якої рятує від зникнення смислу
хіба що артистичне озвучення її віршів.

Іронічний напрям у поезії «дев’ятдесятників» відчутно ослаб. Іноді
іронізують поети традиційної течії, наприклад, Сергій Жадан. А іронія
постмодерністів занадто специфічна, аби її вважати власне іронією. Після
«вісімдесятників» Леся Подерев’янського, бубабістів, Юрка Позаяка,
Володимира Цибулька, найпослідовнішим іроніком серед «дев’ятдесятників»
є Віктор Шушпан, чия поезія органічно виростає з традиції Позаяка, хоча
є в ній щось від ліричного цинізму дев’яностих.

Говорячи про прозову творчість, варто згадати Олеся Ульяненка, який
водночас належить естетиці «вісімдесятників» і є зачинателем прози
«дев’ятдесятників». Його панківський світогляд увібрав антисоціальний
пафос «вісімдесятників» і дегуманізацію «дев’ятдесятників».
Постмодернізм у прозі «дев’ятдесятників» репрезентують Тарас Прохасько і
Володимир Єшкілєв, метареалізм — Володимир Мулик, кримінальний жанр —
Андрій Кокотюха, коротку сугестивну прозу — Іван Ципердюк, стиль,
близький до неоімпресіонізму, — Володимир Янчук. При всіх своїх вадах
(дегуманізація, асоціальність, байдужість до одвічних людських цінностей
та проблем, втеча від реальності в чисту філологію) покоління 90-х має
одну істотну перевагу над своїми попередниками: це перше покоління
українських літераторів, що сформувалося в постколоніальних умовах.

Назвімо основні літературні організації. «Червона Фіра»: Сергій Жадан,
Ростислав Мельників; літгурт «ТУГа»: Мар’яна Киянівська; «Нова
дегенерація»: Іван Ципердюк; творча асоціація «500», «Бу-Ба-Бу»: Юрій
Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак.

У драматургії можна назвати такі імена: Олександр Ірванець («RECORDING»,
«Маленька п’єса про зраду»), Анатолій Дністровий («Учитель»), Леся
Демська («Повернення у нікуди», «Так не буде»), Неда Неждана
(«Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів»). У цілому в драматургії
домінують одноактні п’єси, часто подієвий бар’єр занижений, панує
притчевість, міфотворчість, побудова нового змісту на основі старих
текстів.

Список використаної літератури

Баран Є. До розмови про “ранні” дев’яності // Іменник: Антологія
дев’яностих. – К.: Смолоскип, 1997. – С. 214 – 215.

Бриних М. Поезія як різновид цивільної оборони // Початки: Антологія
молодої поезії. – К.: Смолоскип, 1998. – С. 186.

Дев’ятдесятники. Антологія нової української поезії. – Тернопіль: Лілея,
1998.

Єшкілєв В. “Дев’ятдесятники” // Плерома. – 1998. – № 3. МУЕАЛ
“Повернення деміургів”. – С. 47.

Логвиненко Ю. Моделювання світу Івана Андрусяка та Степана Процюка:
теоретичний та практичний аспект / Ю. Логвиненко // Слобожанщина:
Літературний вимір. Збірник наукових праць. – Луганськ, 2004. – С.
32–41.

Логвиненко Ю. Нове духовне світовідчування в поезії українських
авангардистів 90-х років / Ю. Логвиненко // Літературознавчі обрії.
Праці молодих учених України. – К.: Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка, 2003. –
С.160–161.

Логвиненко Ю. Підстави для абсурду і втеча від абсурду: ранній
український постмодернізм крізь оптику біблійної міфології / Ю.
Логвиненко // Слово і час. – 2008. – № 6. – С. 57–61.

Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Плерома, 3, проект
Повернення деміургів — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — С. 48.

Яновський М. У парі – майстри і дебютанти // Світ молоді. – 1993. – №40.
– 1-7 жовтня.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020