.

Совість (сумління)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
83 2284
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

«Совість (сумління)»

ПЛАН

Вступ

1. Визначення совісті (сумління)

2. Совість як категорія етики

3. Феномен совісті (сумління)

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Результатом інтеріоризації особистістю моральних вимог суспільства в її
самовимоги є почуття морального обов’язку. На сторожі морального
обов’язку особистість ставить совість. Щодо цього досить влучне
міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс: “Чим
складніший внутрішній світ особистості, чим багатоманітніші відносини
людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій
духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає сама
вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати
поради, наводити порядок у внутрішньому “господарстві”, виховувати себе.
І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича
сила, що є сама собі законом. Є совість”.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її
здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для
себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати
оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у
її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле
(власний життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на
кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокрема й моральний, вона
орієнтується або на минуле, відповідні цінності і звички, або на
майбутнє, на ідеал, уявлення про який ґрунтується на вічних, абсолютних
вселюдських цінностях. Совість є представником ідеалу. За австрійським
психоаналітиком Зиґмундом Фройдом (1856-1939), вона становить собою
“ідеальне Я”, Super-Ego, яке протистоїть “реальному Я”. Муки совісті
свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті
морального вибору чи відповідного вчинку, а спокійна совість і
відповідне моральне вдоволення — про перемогу ідеалу. Кожна така
перемога позитивно впливає на життєвий досвід людини, який виявляється в
актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині,
який часто знає те, що недоступне громадській думці, насамперед
суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її
безпосередньою реальною діяльністю.

1. Визначення совісті (сумління)

За англійським словником Вебстера, поняття сумління має такі значення:

Моральна свідомість взагалі

Діяльність або здатність, що відрізняє між правильним та помилковим
(справедливим та несправедливим, добрим та злим) у своїй власній
поведінці та характері.

Дія або сила морального розрінення (моральної проникливості, моральної
розбірливості, моральної здатності розрізняти)

Етичне судження або етична чуттєвість

Відповідність та узгодженість у поведінці щодо власного поняття
правильного та неправильного

Свідомість

У англійській мові термін conscience (сумління) запозичений з
французької, а у французькій з латинського conscientia, що є поєднанням
латинських слів com (разом, з) та scire (знати).

На противагу, середньовічний філософ Фома Аквінський визначає сумління
так: «Сумління, з іншого боку не є здатністю чи спосібністю, вузько
кажучи, але діяльністю свідомого застосування нашого знання до того що
ми робимо: слідкуючи за тим що ми робими і що не робимо, видаючи закони
про те, що ми повинні зробити чи не повинні зробити, і захищаючи чи
звинувачуючи нас коли ми поступили добре чи не добре. Ми не завжди
займаємося такими діяльностями, але наша вдача займатися ними, а
особливо наша вправність (обізнаність) в першопричинах називається
синтерезисом (лат.: synteresis), і є завжди присутньою, так деколи це
саме моральне чуття зветься нашим сумлінням.» Тобто для Фоми Аквінського
свідомість безпосередньо повязана зі знанням людини, знанням
закарбованим і памяті і завжди присутнім. Виходить немає знання — немає
сумління, що не є можливим, оскільки знання є властивою ознакою
особистості і безпосередньо повязане з існуванням будь якої людини.
Арістотель починає книгу Метафізика з речення: По природі, всі люди
пристрастно прагнуть знати (англ.: By nature all men long to know). А
знання людина черпає зі середовища та культури в якій вона виховується.
Причому воно не є постійним оскільки зміст та обсяг знань відповідні до
часу, віку та обставин. Можна говорити про подібність сумління людей
вихованих в тому ж суспільному середовищі, про різний рівень моральних
суджень людей з особливо відмінних країн (в загальному розуміння добра —
характерно всім людям). Проте висновок, що високоосвічені (з широкими
знаннями) люди мають високий рівень вірного сумління не був би цілком
коректним (нацист Ґеббельс, наприклад, був доктором і в той же час діяв
всупереч будь-якому здоровому глузду) хоча досить ймовірним. Повстає
питання взаємозв’язку волі та знання і їхньої взаємодії, взаємозвязку
емоцій та знання, питання цілей дій людини, коли, наприклад, під дією
жадібності, гніву, заздрості чи з-за корисливих цілей з нахилом до
ненаситності людина діє всупереч своїм знанням, або шукає знання, які б
мотивували чи прискорили досягнення, наприклад, користолюбних цілей.
Можна зробити висновок, що люди високо емоційні, зі слабкою силою волі
(де негативні емоції — пристрасті беруть верх над позитивними знаннями)
але з широкими знаннями найчастіше зазнають докорів та страждань
сумління. Хоча знання першопричин та основна моральна розбірливість
(вбити не можна, красти не можна тощо) притаманне навіть неосвіченим і
дикунам.

Цікаво, що в діяльності знання (тобто сумлінні) злочинець намагається
часто виправдати свої навіть цілком очевидні злі вчинки. Навіть Гітлер
чи Сталін вбивства певних категорій людей називали «очищенням»,
«чистками» і при цьому пропагували «високі ідеали». Бомбардування Іраку
мотивувалося заради «доброї» цілі тощо Представлення своїх дій як
«добра» є обов’язковим для сприйняття людьми. Звідси необхідність
риторики, популізму, реклами тощо. Добро знову ж таки може визначатися
різними людьми по різному, але воно повинно бути завжди «добром». Є,
звичайно, люди, що свідомо чинять зло, але, знову ж таки, такі дії мають
якісь корисливі («добрі») цілі в кінці, якесь, як правило, матеріальне
«добро» чи чуттєву насолоду як «добро». Людині не властива тяга до
гіршого заради гіршого, тобто до зла як кінцевої мети. Завжди мусить
бути «вигода-добро».

Потяг знання людини до добра, керуванням до принципу добра (навіть
інколи повністю перекривленого через вплив негативних почуттів чи
нелогічного міркування) є загадковим. Його можна назвати моральним
законом добра і він чітко повязаний з вродженим нахилом волі людини до
добра чи з «вкарбованим знанням добра» в розумі. Зв’язок сумління саме з
цим «вкарбованим, вродженим нахилом до добра» є загадковим, діяльність
саме цього «примусового нахилу до добра, вродженої печатки вправи добра»
щодо нашої поведінки голосом сумління у вузькому значенні. Звідси можна
говорити про суверенність та незалежність сумління яку зауважив теж
Оріген.

Оріген (3 тє століття н. е.) дає наступне визначення сумління: «Я
зауважую незалежність в сумлінні, в тому, що воно тішиться та радіє
добрими вчинками, у той час як воно не визнається винним але осуджує
(оголошує догану) душу, з якою воно близько повязане. Отже моє
переконання є в тому, що сумління є тим самим що дух.»

2. Совість як категорія етики

Як категорія етики “совість” виражає нерозривний зв’язок моралі й
людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний
самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки і
вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою
осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість
безпосередньо переживається як обов’язок і відповідальність людини перед
собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої
уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона
здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто
називають моральним компасом особистості.

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна
людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов’язку.
Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна
долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі
в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться
пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно,
а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні
вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою.
Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється
від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує співчуття, хоча б тому, що
формування совісті є складним процесом. Очевидно, не всі люди однаково
морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати
беззастережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що
засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину
означає певною мірою пробачити їй. Такі міркування ґрунтуються на
принципі толерантності (терпимості).

Поширена думка, що ніби совість є абсолютом, який існує незалежно від
світогляду, віри. Людство зазнало б непоправної біди, якби совість
руйнувалася разом з вірою, а людина підміняла голос власної совісті
чужим голосом.

Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов’язану з оглядом минулих
подій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний
вчинок, які вже відбулися. Найінтенсивніше й найвиразніше совість
виявляє себе в негативних переживаннях особистості — душевному
дискомфорті, неспокої, тривозі, докорах сумління. Подібно до ериній
(богинь помсти грецької міфології) чи фурій (аналогічних богинь римської
міфології), які переслідували злочинця, позбавляючи його розуму, совість
нещадно переслідує людину, яка ігнорує моральний обов’язок. З огляду на
це англійський економіст Адам Сміт (1723-1790) називав докори совісті
найжахливішим почуттям у серці людини.

Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то
совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного
комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття.
Правда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та
оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально
перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки
залишають совість терзатися на самоті.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних
заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть
раціональними вони не здавалися. Вона сигналізує про загрозу зла, що
часто чатує на людину під час морального вибору і вчинків, які
заплановано здійснити чи відмовитися від них. Голос совісті спонукає
людину утриматись від кроку, який би призвів до сорому, жалкування,
каяття.

????????????????????e?При виконанні запобіжної функції совість
виявляється не так виразно. її голос зливається з іншими позитивними
душевними силами особистості. Про спокуси, які загрожують людині,
попереджує не тільки совість, а й почуття добра, морального обов’язку,
відповідальності, часто й розум. При виконанні ж ретроспективної функції
в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші
(добрі й лихі) голоси.

Совість перебуває у зв’язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін.
Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі;
сором — переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам
перед людьми; вина — переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім
“Я” або перед Богом; каяття є одним із найефективніших механізмів
морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю
з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не
повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе,
відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс
справедливостей.

3. Феномен совісті (сумління)

Категорії моральної самосвідомості відображають спрямованість морального
сумління людини всередину себе самої. Вони розкривають рівень опанування
цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з
міркою людяності. До названих понять належить совість, а також
смисложиттєві цінності: сенс життя і щастя. Кожна з них відображає
унікальність розуміння людиною себе в сенсі суб?єкта моральності.

Поняття “совість” відображає самооцінку суб?єктом моральної цінності
власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи. За висловом Е.
Фромма, “істинна совість є невід?ємною рисою повноцінно розвинутої
особистості: керуючись вимогами свого сумління, така особа утверджує
себе” [22, с. 121]. Одночасно совість може набувати і сенсу спонуки та
особливої вимогливості ставлення людини до себе. В такому випадку
совість — “це наглядач, приставлений до людини нею ж самою” [22, с.
121]. У цій думці розкрито феномен “хворої совісті”, геніально
осмислений у творчості Ф. Достоєвського. Його герої Настільки глибоко
проймаються чужим болем, негараздами життя, людськими стражданнями, що
починають відчувати особисту відповідальність за існування зла в світі,
хоча зовсім непричетні до його скоєння.

Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше
втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до
буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.

Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті особа здатна
покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребують її
допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім?я інших.
Останнє засвідчує, що їй легше страждати самій, ніж бачити страждання
інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в
суб?єкті. У безпосередньому вияві крайньої небайдужості до іншої, в
розумінні іншої людини як мети суб?єкт моральнісного відношення
утверджує свій органічний зв?язок із людством. Феномен совісті коригує
стосунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо
утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить
цьому поняттю. В такому сенсі Кант говорить про наявний всередині людини
моральний закон як про вищу цінність. Геґель характеризує совість як
вияв “моральної геніальності” і ставить совість вище від закону та
морального обов?язку.

У феномені совісті відображене явище індивідуалізації ставлення особи до
самої себе з огляду відповідності себе як індивідуальної життєвості
всезагальному — поняттю “людина”. Тут має місце діалектика “я — буття” і
“я — сутність”. Конфлікт особи з собою зумовлюється розходженням між
учинком і уявленням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний
учинок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої.

Феномен совісті базується на визнанні іншої людини як рівної собі. Саме
на цій підставі Леся Українка протестує проти обмеженості
національно-радикальних ідей, що виходять з існування “еліти” і
“народу”. Відоме її гнівно-глумливе зауваження щодо захисників теорії
двох правд: “панської” та “мужицької”. “Мені здається, чи не походить
думка про “дві правди” ще і від панського страху перед освіченим
мужиком. …Може, сидить у них в голові формула: освічений чоловік — пан
— і що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити в такі пани? “Усе пани,
усе пани, а хто ж буде свині пасти?”.

Здатність особи до діалогу з собою, до рефлексії над власними намірами
та учинками — ознака розвинутого почуття совісті.

В історії етики проблему совісті у зв?язку з самопізнанням вперше
поставив Сократ. Характерно, що в давньогрецькій мові совість і
самоусвідомлення визначаються одним і тим же поняттям, латинський його
відповідник слово conscientia. Що також означає “совість” і
“усвідомлення”.

Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і
світом взагалі. Масштаб почуття розгортається саме так, осягаючи буття
як цілісність, у тому числі гармонію духовних структур особи. Чуттєве і
раціональне в її духовному світі не суперечать одне одному. І не тому,
що дух не усвідомлює себе, а саме тому, що він усвідомлює свою
злагодженість зі світом. Нечиста совість, навпаки, народжує внутрішній
неспокій. Втрата злагоди із собою зумовлює відчуття втрати зв?язків зі
світом. Докори совісті викликають величезні душевні муки, гнів проти
себе самого, відчай і страх за наслідки скоєного. Давні греки уявляли
муки совісті у вигляді жахливих істот ериній зі старими спотвореними
обличчями, пасмами нечесаного волосся. З їх розкритих пащ лилася кров.
Переслідувана ериніями людина впадала в безумство. Міф про грецького
героя Ореста містить оповідь переслідування його ериніями за вбивство
матері Клітемнестри. Есхіл в “Емменідах” показує не лише безумство
Ореста, але і суперечку з ериніями Афіни та Аполлона — захисників
Ореста. Гармонійна упорядкованість свідомості, що сповнюється відчуттям
правомірності вчинку, відображена давніми греками у вигляді злагоди
ериній з новими олімпійськими богами. Хтонічні захисники мертвих, якими
є еринії (від грецького “бути безумним”), набувають імені Евменід
(благомислячих) — прихильниць законності і космічного порядку. Міф
розгортає діалектику саморозвитку почуттів особи, що переживає гнів
проти себе, відчай від усвідомлення скоєного зла. Жахнувшись себе самої,
караючи себе за злочин, особа зрештою приходить до внутрішньої
необхідності діяти лише за розумним вибором.

Можна стверджувати, що совість здатна народжувати стан катарсису,
морально-естетичний сенс якого характеризується як “очищення через
страждання”. В сфері естетичного співпереживання очищення відбувається
під впливом страждання за іншого (героя мистецтва). В етичному феномен
совісті ставить свідомість і почуття особи в стан глядача і судді над
власними вчинками. Згідно з Фройдом, у відношенні “Я” і “над-Я” останнє
здатне виступати у ролі совісті або безсвідомого почуття вини.

Совість не є щось незмінне, раз і назавжди дане. Розвиток самосвідомості
та людської гідності виявляє себе в світі особи як удосконалення
самооцінки в напрямку зростання її критичності. Це критичність не лише
щодо себе і своїх вчинків, але і щодо обставин, здатних позбавити людину
гідності, совісті, штовхнути на злочин. Отже, це усвідомлена потреба
вибирати морально необхідне навіть в умовах, коли обставини спонукають
на аморальні дії. Совість розкриває вищість людини з-поміж усього
живого, оскільки вона є свідомим суб?єктом вибору діяльності та здатна
бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення
людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини.

Зростання змагальності воль в умовах наступу вільної конкуренції
особливо загострює питання виховання почуття совісті. У виховному
процесі чесна позиція педагога передбачає об?єктивне висвітлення ролі
совісті в житті особистості. Совість не гарантує життєвого успіху,
оскільки мораль часто робить людину беззахисною перед наступом
аморалізму. Духовним привілеєм моральної особистості є хіба що чисте
сумління. Воно — умова душевного достатку, а отже, і внутрішньої сили.
Носій совісті — людина з розвинутим почуттям гідності. Причому совість
виявляє себе не лише як засіб моральної самооцінки, але і як джерело
вибору вчинків. У цьому сенсі вона здатна надихати особу на
самоздійснення та коригувати вчинки на їх моральну спроможність. Жити
згідно з совістю означає залишатися людиною в усіх випробуваннях долі.

Висновок

Отже, якк категорія етики “совість” виражає нерозривний зв’язок моралі й
людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний
самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки і
вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою
осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість
безпосередньо переживається як обов’язок і відповідальність людини перед
собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої
уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона
здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто
називають моральним компасом особистості.

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна
людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов’язку.
Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна
долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі
в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться
пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно,
а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то
совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного
комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття.
Правда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та
оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально
перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки
залишають совість терзатися на самоті.

Список використаної літератури

Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика., 1998. – 472 c.

Етика: Навч. Посібник / Т.Г. Аболіна, В.С. Єфіменко, О.М. Лінчук та ін.,
К.,1992. 328 с.

Зеленкова И.Л., Беляева Е.В. Этика: Учебное пособие и Практикум. –
Минск, 1997. – 320 с.

Кропоткин П.А. Этика. – М., 1991.

Малахов В. Етика. – К: “Либідь” , 2001.

Новий Міжнародний Всеохоплюючий Словник Англійської Мови Вебстера.
Енциклопедичне Видання. – Міжнародна Друкарня Трайдент, 2003.

Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч.
Посібник.К.,1998. – 270 с.

Этика: Учебник для студентов философских факультетов вузов /
А.А.Гусейнов, С.Ф.Анисимов, Е.Л.Дубко и др. – М.,1999. – 495 с.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020