.

Україна у Першій світовій війні

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
84 4550
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«УКРАЇНА У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. УКРАЇНА В
НІМЕЦЬКИХ ПЛАНАХ

1.1. Західноукраїнські землі

1.2. Землі Наддніпрянської України перед війною

1.3. Ідея завоювання України в німецьких загарбницьких планах

РОЗДІЛ 2. ВІЙСЬКОВІ ДІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У РОКИ
ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

2.1. Воєнні дії на території України

2.2. Українське населення під час війни

2.3. Національний рух у Галичині і Наддніпрянщині в роки Першої світової
війни

РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність дослідження. В наш час постає багато питань щодо першої
світової війни і її відношення до нас, українців. Потрібно підкреслити,
що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до
багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з
процесом сучасного державотворення.

Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства,
які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін
відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила
українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і
Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і
Радянського Союзу. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські
землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у
боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина з
одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що
Україна з її багатими людськими і природніми ресурсами була одним з
найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

У даній роботі планується розглянути особливості українських земель
напередодні першої світової війни, під час військових дій, та визначити
основні наслідки цієї війни для населення українських територій.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексне вивчення стану
українських земель напередодні та під час першої світової війни.

Завдання дослідження:

– розкрити стан західноукраїнськиї земель та Наддніпрянщини перед
війною;

– дослідити воєнні дії на території України та особливості національного
руху у цей час;

– визначити наслідки першої світової війни для українських земель.

Об’єкт дослідження: українські землі під час першої світової війни.

Предмет дослідження: соціально-економічне та політичне становища
населення українських земель під час першої світової війни.

Хронологічні рамки дослідження: початок ХХ ст. та кінець першої світової
війни.

Методи дослідження: під час виконання дослідження були використані такі
методи як часовий, літературний метод, статистичний та графічний методи,
аналіз, синтез, порівняння та узагальнення.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку формують три розділи з підрозділами, висновків, списку використаних
джерел та додатку.

РОЗДІЛ 1

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. УКРАЇНА В НІМЕЦЬКИХ
ПЛАНАХ

У першій світовій війні назва «Україна» використовувалася лише як
загальнонаціональна назва території українського народу. Території, які
становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії
(Наддніпрянщина) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина,
Буковина).

1.1. Західноукраїнські землі

Одним з найхарактерніших проявів життя в Галичині було пробудження
соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна
Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли
участь близько 200 тисяч селян.

Основними вимогами страйкарів були підвищення заробітної плати
польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення
втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в
Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був
спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною
перемогою селян і показав зразок національної солідарності. Це цілковито
змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей:
якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі
переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і
національною свідомістю значно перевищувало польське.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з
польською адміністрацією та польськими політичними силами краю.
Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гостро
конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими
проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи
над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія
Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими
студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка
у 1910 році.

Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського
університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила
представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 року завдяки
активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений
польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були
одержати третину місць у галицькому сеймі і повноправне представництво у
різних сеймових комісіях. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод
заснуванню українського університету у Львові.

У березні 1913 року виникло військове товариство «Січові стрільці». До
початку першої світової війни таких товариств налічувалось близько ста.

«Січі» вели культурно-освітню роботу. Вони, зокрема, брали участь у
шевченківських ювілеях. З їх ініціативи були відкриті пам’ятники Т.
Шевченку у Вовчинці, Надієві, Микулинцях, Вовчківцях, Косові та в інших
містах і селах Галичини. 100-річний ювілей Кобзаря вони використали і в
політичних цілях.

28 червня 1914 року спортивні й військові «Січі» провели багатотисячні
мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та
Наддніпрянської України та створення на цій основі єдиної самостійної
України.

1.2. Землі Наддніпрянської України перед війною

Революція 1905-1907 років вплинула на життя тогочасного суспільства,
однак вона не змінила основного напрямку його розвитку, який диктувався
вимогами і законами ринкового господарства. Найнегативнішим були
наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався
надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По
всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні
організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося
викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та
клуби, більшість організацій «Просвіти» та практично всі основні
українські періодичні видання були ліквідовані. Натомість за широкої
підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації,
зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 році.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» – судовий процес,
організований у Києві в 1913 року над євреєм, який звинувачувався у
ритуальному вбивстві православної дитини. Преса здійняла антисемітську
кампанію. Проте на захист Бейліса виступила демократична громадськість,
прогресивна інтелігенція, письменники. Врешті-решт суд вимушений був
виправдати Бейліса.

Після поразки Революції 1905-1907 років український визвольний рух
опинився в складному становищі. Розпадається Українська
радикально-демократична партія. Разом із тим частина діячів Української
соціал-демократичної робітничої партії, зокрема Симон Петлюра, Валентин
Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку –
Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства
були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Євген
Чикаленко, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.
Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських
установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета
«Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у
Державній Думі. Найреакційніша за своїм складом третя Державна Дума
відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а
також про вживання української мови в судах. У 1913 році, коли була
скликана четверта Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою
фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи знову
заблокувала ці питання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 році уряд
заборонив святкування дня народження Тараса Шевченка. Це викликало хвилю
протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній
Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і
це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами.
Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні
1914 року вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами.

Активну роботу проводили соціал-демократи по підготовці до відзначення 1
Травня. Вони розповсюдили прокламацію ЦК РСДРП. Київська, Харківська,
Катеринославська, Полтавська і Миколаївська партійні організації
випустили листівки з закликом відзначити 1 Травня політичним страйком. У
день 1 травня 1914 року в Україні відбулося 85 політичних страйків з
більш як 30 тис. учасників. Найбільше страйків сталося в Харківській і
Київській губерніях.

Таким чином, напередодні Першої світової війни в Україні назрівала
революційна ситуація. Протягом першої половини 1914 року Україні сталося
понад 300 страйків, в числі яких понад 70% було політичними. У страйках
взяли участь близько 95 тис. чоловік.

Усього за період нового революційного піднесення (1910 – перша
половина 1914 року) в Україні відбулося 978 страйків з числом учасників
близько 330 тис. чол.

Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес
припинив початок Першої світової війни.

1.3. Ідея завоювання України в німецьких загарбницьких планах

Ідея завоювання України та її економічних багатств виношувалася в
урядових колах Німеччини ще задовго до початку Першої світової війни:
під час Кримської – війни 1853-1856 рр., після франко-прусської війни
1870-1871 рр., у роки канцлерства марка. Остаточно вона оформлюється
наприкінці XIX – на початку XX століття. Саме в цей період німецькі
реакційні кола наполегливо наголошували на переході до «світової
політики», і першим кроком на цьому шляху мало бути встановлення своєї
влади в Європі. Найбільш типовою формою реалізації експансіоністської
концепції в європейських умовах був німецький «Дранг нах остен» –
«тиск на Схід», тобто питання про захоплення чужих територій за
допомогою зброї ставилося німецькими імперіалістами на порядок денний.
Все це отримувало підтримку в періодичній пресі, у виступах політичних
діячів Німеччини, сприяло зростанню численних організацій шовіністичного
характеру і виникненню одного з найреакційніших напрямів німецького
Імперіалізму – пангерманізму. Саме 28 вересня 1890 р. вважається
початком діяльності Пангерманського Союзу, хоча формально він
сформувався 9 квітня 1891 року.

Пангерманський Союз, що об’єднав у собі найбільш реакційну частину
німецької буржуазії, юнкерства і представників інтелігенції, став
платформою формування і розповсюдження агресивної ідеології. Програма
пангерманців виходила з безумовного переважання німців над іншими
народами, в силу чого «велика німецька раса» мала підпорядкувати собі
інші, менш «повноцінні» нації. У розроблюваних пангерманцями програмах
територіальних захоплень одне з центральних місць відводилося Україні.
Так, у 1895 році у Берліні було видано брошуру під назвою «Велика
Німеччина і Середина Європи в 1850 р.», в якій відкрито розкривалися
плани Пангерманського Союзу на майбутнє. Автор цього твору, виступаючи
під псевдонімом «Пангерманець», зазначав, що до складу «Великої
Німеччини» повинні увійти, окрім західноєвропейських держав, таких, як
Нідерланди, Бельгія, німецька Швейцарія, Австро-Угорщина, Польща,
Прибалтика, Румунія, Сербія, на сході також і Україна». У 1897 р. при
Міністерстві іноземних справ Німеччини було створено спеціальний
український відділ по вивченню цього регіону; представники різних
політичних партій Німеччини, депутати Рейхстагу налагоджували тісні
контакти з українськими націоналістичними колами Західної України.

Для вивчення ситуації і збору матеріалу Пангерманський Союз посилав до
Російської імперії так званих «журналістів-експертів», які потім у своїх
працях проповідували розчленування Росії і відторгнення від неї України.
До таких «експертів» можна віднести журналіста, відомого пангерманця
Пауля Рорбаха, який в 1897 р. здійснив подорож по Україні, після чого
постійно виступав з гаслами перетворення її у німецьку колонію. З такими
ж ідеями виступав у своїх публікаціях і Георг Клайнов, який
спеціалізувався на вивченні історії і економіки слов’янських народів.

Напередодні Першої світової війни пангерманці у своїх планах надавали
великого значення військовому розгрому Російської імперії. Саме в цей
час з боку Пангерманського Союзу посилюється увага до міжнаціональних
відносин у різних регіонах Росії, а особливо в Україні, що розглядалася
як важливий чинник, який сприяв би реалізації експансіоністських планів
на користь Німеччини. Також, говорячи про загарбницькі плани німецького
імперіалізму стосовно України, не можна не згадати і про економічну
експансію німецького капіталу напередодні Першої світової війни у
промисловість, особливо в одну з найбільших і розвинутих галузей
харчової промисловості України – цукрову. Таким чином, ми бачимо, що
зацікавленість німецьких вищих кіл в Україні була не випадковою.

З перших днів війни німецькі буржуазні політичні партії, промислові
організації і юнкерство почали розробляти плани пограбування і
розчленування Російської імперії. 28 серпня 1914 р. Пангерманський Союз
висунув в особливому меморандумі, авторами якого були Г.Касо і
А.Гугенберг, цілі війни, в яких насамперед визначалися територіальні
захоплення на Сході за рахунок України, Польщі, Білорусії І
Прибалтійських губерній. До цього документа додавалися відповідні карти
і коментарі.

Питання про необхідність завоювання України посилено обговорювалося і в
періодичних виданнях. З перших місяців війни проблема відторгнення
України від Російської імперії зайняла чільне місце у німецькій і
австро-угорській пресі. Майже в усіх великих німецьких газетах стали
з’являтися статті, нотатки, військово-політичні огляди, присвячені
питанню розчленування Росії і утворенню з відторгнених областей буферних
держав, підпорядкованих Німеччині. Так, газета «Гамбурзькі новини» у
статті «Українське питання» ставила за мету відторгнення України від
Росії, і це завдання розглядалося як одне з найважливіших на
європейському Сході. Газета «Neuer Wiener Tagblatt» умістила статтю
«Бісмарк про війну з Росією і про незалежність України», в якій
доводилося, що для забезпечення тривалого миру в Європі слід
розчленувати Росію і відірвати від неї Україну. А професор Ферстер на
сторінках газети «Тaglishe Rundshau» приходить до висновку, що для
ослаблення Росії необхідно її розчленувати і з відторгнутих територій
створити буферні держави (Шуц-Шта-тен). І в першу чергу, – відзначає
Ферстер, – повинна бути відторгнена від Російської Імперії Україна.
Такі ж ідеї висвітлювалися і в численних тижневиках і щомісячних
виданнях. Так, у берлінському щомісячнику «Нова Німеччина» в №№ 14-17 за
1915 ріку статті «Україна і вирішення українського питання» доводилася
думка про необхідність для Німеччини в досягненні своїх цілей у війні
всіляко підтримувати сепаратистські рухи серед української еміграції.
Такі ж думки розвивав П. Рорбах у статті «Росія і ми» в дрезденському
тижневику «Дас гроссере Дойчланд» від 25 грудня 1914 р., Ріпке в
берлінському «Політантропологічному щомісячнику» в статті «Україна і
війна» за грудень 1914 р.; професор Гетч в неперіодичному виданні «Між
війною і миром», Даніельс в «Прусських щорічниках» за 1915 р. т. ін. Ці
автори у своїх статтях невтомно пропагували німецьке зазіхання на
українські території. Не залишалися осторонь від цієї кампанії і
правлячі кола німецького імперіалізму, захоплені ідеєю «Дранг нах
остен». Від Пангерманського Союзу в нараді приймали участь Г.Касо,
генерал Гебзаттель і Нейман. Авжев середині березня того ж року Союз
промисловців, Ганзейський союз, Союз німецького середнього стану, Союз
сільських господарів та інші у таємній записці, поданій уряду вимагали
гарантій, що їх загарбницькі план.: на Сході будуть повністю здійснені.
Записка «шести господарських об’єднань» вимагали захоплень на Заході і
на Сході, після чого встановити безпосередній зв’язок Німеччини з
німецькими колоністами півдня Росії i Поволжя.

Наприкінці червня 1915 р. у Берліні був скликаний з’їзд представників
німецької інтeлігенції, який затвердив меморандум, відомий під назвою
«Меморандум професорів”, Цей документ значно перевершував своїми
вимогами територіальних зазіхань попередні проекти. В меморандумі
всіляко обґрунтовувалася необхідність завоювання східних територій, а
особливо України. «Ця область, зазначалося в документі, – завдяки
своїм власним продовольчим можливостям посилить незалежність Німеччини
від закордону; стане необхідною противагою посилення індустріалізації
нашого народу і зростаючому значенню міст, … ця область забезпечить за
нами рівновагу наших господарських сил,… і перешкодить небезпечному
однобічному ухилу господарства; … ця область буде протидіяти зменшенню
народжуваності, скоротить еміграцію з Німеччини і полегшить житлову
проблему».

Завойовані території на Сході повинні були стати головною базою
постачання Німеччини продовольством і сировиною, про що свідчить
конкретно поставлене в меморандумі завдання: «Якщо політичне завоювання
країни забезпечить нам так суттєво необхідне збільшення нашої
могутності, то ми повинні будемо отримати право розпоряджатися
приєднаною країною також i в економічному відношенні». Цей документ
визначав і подальшу долю місцевого населення завойованих територій, яке
мало бути позбавлене політичних прав та стати рабами своїх завойовників,

У 1915 р. з’являється книга Наумана «Серединна Європа», автор якої
узагальнив завойовницькі плани і вимоги німецького імперіалізму. Так, до
«Серединної Європи» мали бути приєднаними на Сході Україна, Білорусія і
Прибалтика. Особлива роль у цьому «новоутворенні» відводилася Україні,
оскільки саме вона повинна була стати відправним пунктом для майбутнього
завоювання Німеччиною світового простору. Прихильники цього напряму
відображали матеріальні інтереси тієї групи анексіоністів, яка була
пов’язана з економікою України ще задовго до війни експортом капіталу і
зовнішньою торгівлею. Це були насамперед представники великої
промисловості і фінансового капіталу, які прагнули оволодіти ринками
збуту на Сході. Домагання відторгнення від Російської імперії України і
завоювання її Німеччиною підтримувалися прусським юнкерством і великими
землевласниками Німеччини, які закликали до захоплення великих родючих
земель для їх подальшої колонізації. Цей напрям підтримували і
представники Верховного командування німецької армії, які вважали
південно-західний фронт головним, а територію України – найважливішим
театром воєнних дій.

Таким чином, серед вищих кіл Німеччини під час Першої світової війни
визначилася сильна група прибічників захоплень українських земель.
Завоювання України повинно було стати першим кроком на шляху до
ослаблення Російської імперії і посилення Німеччини на Сході.

В 1915-1916 рр. інтерес до України не зменшується, навпаки, у ряді
брошур, статей, виданих у Німеччині, незмінне підкреслювалося величезне
значення України, як воріт до Кавказу, Закавказзя і Ближнього Сходу.
Такі автори, як П.Рорбах, Лонгін-Цехельський, Г. Клайнов, Є. Левицький,
Альбрехт Пенк, Оне-зорге, Р. Штюбе, Гармайєр, Веракс, Аксель Шмідтта ін.
у своїх працях окреслювали кордони майбутньої васальної України,
з’ясовували економічну цінність і військово-стратегічне значення її
території, розробляли плани пограбування і знищення українського
населення.

Зацікавленість в Україні зростає особливо після наступу німецьких і
австро-угорських військ навесні 1915 р., коли були окуповані Галичина,
Буковина, Волинь, Холмщина, Полісся, Польща, Литва і частина Білорусії.
Розглядаючи питання економічного поглинання України Німеччиною, автор
перераховує важливі засоби зв’язку Німеччини з Україною від Східного
моря до Чорного, які б прикріпили останню до німецьких ринків і
фабричних центрів. Велика увага в німецькій літературі приділялася
кордонам, які повинні були пройти між Росією і Україною у разі
завоювання ЇЇ Німеччиною. Так, у книзі «Війна і німецька політика» вже
відомий П.Рорбах стверджував, що: «… між Україною, завойованою
Німеччиною, і Росією повинен бути встановлений старий історичний кордон
XVIII ст.», такі ж погляди висував у своїй книзі «Новий Троїстий Союз.
Німецька робоча програма для всього німецького народу і його друзів»
Франц Келлер, який вважав, що цей кордон повинен пройти по р. Донець, а
доктор Рудольф Штюбе у брошурі «Україна і її відношення до Османської
держави», виданій у Лейпцигу, стверджував, що «…інтереси України, доля
якої пов’язана з долею Німеччини і Австро-Угорщини, лежать в союзі з
Туреччиною, яка завжди прагнула до товариства і миру з Україною».

Восени 1915 р. в Берліні було організовано товариство «Україна», головою
якого став видатний діяч Пангерманського Союзу генерал від кавалерії
барон Гебзаттель. Спільно з «Союзом Дунайських і Балтійських країн у
Німеччині» це товариство приступило в січні 1916 року до видання
двотижневика «Майбутнє Східної Європи», який виходив у Берліні і був
присвячений в першу чергу Україні. Буквально з перших рядків цього
збірника було визначено його напрям. Так, професор Тюбинзького
університету Галлер в статті «Українська проблема» зазначав, що Україна
має величезне і безпосереднє значення для Німеччини. Не відстає в своїх
міркуваннях і професор Кесслер, розглядаючи господарське значення
України для Німеччини, як постачальника хлібу. Автор приходить до
висновку, що: «Україна є житницею Європи». Про це відкрито говорилося і
в публічних лекціях, на вечорах, які проводилися у великих німецьких
містах і були присвячені «українському питанню», де виступали ярі
прибічники «Дранг нах Остен» – професори А. Пенк, Онезорге, доктор П.
Рорбах, барон Гебзаттель, Шуп і багато інших.

У зв’язку з невдачами на німецько-російському фронті в травні-липні 1916
р., пов’язаними з наступом генерала Брусилова на південно-західному
напрямку, в Німеччині посилюється анексіоністський рух, який очолили
представники Верховного командування генерали Гінденбург і Є. Людендорф.
Анексіоністи завдяки своїм політичним зв’язкам і фінансам зібрали
навколо себе не тільки всі реакційні сили, але й окремі групи і верстви
трудящих Німеччини. Серед різних гасел, які висувалися в цей період на
порядок денний, одне з головних завдань перед Німеччиною залишалося
оволодіння Україною. Завойована німецькою армією Україна мала б поділити
долю окупованих польських територій, де була утворена під ім’ям
«Польського королівства» перша ланка того ланцюга буферних держав, які
повинні були охопити кільцем Російську імперію.

У другій половині 1916 р. в Німеччині було проведене опитування
німецьких політичних діячів, інтелігенції: «Яке значення для Німеччини в
даний час і в майбутньому має Україна?» Із усіх відповідей пролунала
однакова вимога «…здійснення в широких масштабах завойовницької
програми, і насамперед завоювання України». Так, депутат Рейхстагу
Бас-серман підкреслював, що «… відторгнення України від Росії і
орієнтація першої на Захід було б кращим варіантом боротьби проти
останньої». А професор Онезорге із Любека наголошував на тому, що «…
доки Росія не буде віддалена від берегів Чорного моря, а Україна не буде
приєднаною до центральних держав, тобто до Німеччини, на Балканах ніколи
не буде спокійно».

:

o

’0

AE

O

??$?? ?’0

@

D

Ae Подібні ідеї висвітлює в книзі «Ціль Росії» Аксель Шмідт, всіляко
доводячи, що в руках Німеччини опинилась би багата промислова область.
«Тільки з втратою України – житниці, рудної і вугільної бази Росії,
остання була б винищена нанівець». А німецький геополітик А.Пенк у
нарисі «Україна», виданому в журналі товариства географії в Берліні,
відзначав, що з відторгненням України від Росії, завоюванням ЇЇ
Німеччиною і утворенням за допомогою багнетів буферної прикордонної
держави, для Росії остаточно будуть зачинені двері на Захід. Революційні
події 1917 року в Росії і прихід до влади в Україні Центральної Ради ще
більше посилили анексіоністські прагнення правлячих кіл Німеччини.
Висунуті російською революцією гасла: «Мир без анексій» і «Право націй
на самовизначення» були взяті на озброєння німецькими імперіалістами і
стали відправними в боротьбі за Україну. Тепер будь-яку анексію за
рахунок Росії можна було видавати за «самовизначення» місцевого
населення, а відторгнення України від Росії зображувалося в німецькій
пресі, як визволення українців від російського деспотизму. Відомий
публіцист-пангерманець А. Шмідт зазначав, що «… вибух
національно-визвольного руху в Україні є для Німеччини не меншим
подарунком, ніж російська революція. Необхідно тільки краще його
використати, ніж загибель царизму». П. Рорбах у своїх зошитах «Німецька
політика» конкретно зазначав, «… що становище в Україні дозріло, і
німці повинні тільки зрозуміти і захотіти». 1 німецькі вищі кола у
вирішенні цього питання довго чекати на себе не примусили. В результаті
липневої кризи 1917 р. в Берліні відбулася зміна імперського
керівництва, і до влади прийшло пангерманське угруповання
імперіалістичної буржуазії вільгельмівської Німеччини. Тяжке становище
на обох фронтах, революція в Росії, неспокійна внутрішня ситуація –
все це вимагало внесення докорінних змін у подальших планах Німеччини,
Східні цілі було розподілено по двох напрямках: південно-східному –
Україна, і північне-східному – Прибалтика і Фінляндія. Здійснення цих
планів стало можливим зразу ж після жовтневого заколоту в Росії, а саме
у період мирних переговорів кінця 1917 – початку 1918 рр., особливо
після укладення з більшовицькою Росією грабіжницького Брестського миру.

У правлячих колах Німеччини передбачали після Бреста, що відрив України
від Росії і підпорядкування її центральним державам зміцнить
співвідношення сил у Східній Європі, послабить Росію і посилить позиції
Німеччини. Окрім того, Україна, згідно з планами німецьких
імперіалістів, повинна стати мостом, пов’язуючи Німеччину з Азією.
Висувалися також фантастичні проекти утворення в Таврії німецької
колоніальної держави, опорою якої мали бути німецькі колоністи Південної
України.26

Окупація України німецькими військами викликала велике пожвавлення серед
прихильників експансіоністської політики. У вищих колах почали висувати
конкретні плани стосовно використання і експлуатації території та
природних багатств України. Так, 4 червня 1918 р, представники великих
німецьких монополій на засіданні імперської економічної Ради вирішили
утворити синдикат, який би увібрав в себе транспортне господарство,
шахти, промислові підприємства окупованих районів. Передбачалося також
заснувати в Україні емісійний банк; направити експертів по видобутку
вугілля і руди. Весь цей величезний комплекс пограбування господарства
України повинні були фінансувати великі банки – Німецький,
Дрезденський, Гамбурзький та ін. Проте в повній мірі здійснити свої
експансіоністські плани відносно економіки України імперіалістам
Німеччини не вдалося, як і не вдалися спроби створити враження
українського державного управління. Наприкінці 1918 – початку 1919 рр.
територія України була зайнята більшовицькими військами.

Отже, поразка Німеччини у Першій світовій війні і підписання нею
Версальського договору змушує правлячі кола країни тимчасово відмовитися
від завойовницьких планів. Але в цей час в Німеччині посилюються ідеї
реваншу з боку реакційних сил монополістичної буржуазії, юнкерства,
представників правого крила різних політичних партій. Головною метою цих
сил залишається військова експансія проти України, яка увійшла до складу
більшовицької Росії, адже саме з нею були пов’язані великі надії
імперіалістичних кіл Німеччини на майбутнє, її завоювання
проголошувалося «метою німецької історії».

РОЗДІЛ 2

ВІЙСЬКОВІ ДІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У РОКИ ПЕРШОЇ
СВІТОВОЇ ВІЙНИ

2.1. Воєнні дії на території України

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох
військово-політичних блоків європейських держав – Антанти (Англія,
Франція і Росія) та Австро-німецького блоку.

Одразу після початку Першої світової війни українські землі
перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською
армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв
російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й
Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши
наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця
операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної
битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною
та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до
Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400
тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій
допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів
Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.

Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка
капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120
тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території
російська влада встановила режим, який, за словами голови російської
адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав
запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині
закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні
організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство.
Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх
представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку
греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли
вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому
австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до
кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги
на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час
наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з
містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на
лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства,
депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин
додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом
до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської
Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині
«європейським скандалом».

Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням
О.Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як
Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916
р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту
вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами,
Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська
зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис.
військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною
цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція.
Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни,
улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і
новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські
війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія
фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

2.2. Українське населення під час війни

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й
Буковини. «З одного боку, – зазначає сучасний історик Т. Гунчак, –
його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної
свідомості й самопошани; з іншого – над ним знущалися австрійці та
мадяри, звинувачуючи у русофільстві».

На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані
російськими військами. Основною метою російської адміністрації було
знищення основного центру українського національного руху, що
зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх
включення до складу Російської імперії.

Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи»
новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа Георгія
Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл;
насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння
на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було
виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування
поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення
залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного
лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків,
понад 1,5 тис. промислових споруд.

Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на
1/3. На Буковині у цей час поголів?я коней та свиней зменшилося на 60%,
овець – на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській
Україні. Якщо 1913 року тут функціювало 3381 підприємство, то 1915 –
лише 2849. На 1917 рік з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів
були без коней.

У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас
з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від
іноземного капіталу. Тільки впродовж 1916 – 1917 років 74% іноземних
вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії
було вкладено в підприємства Донбасу.

2.3. Національний рух у Галичині і Наддніпрянщині в роки Першої світової
війни

Національний рух у Галичині і Наддніпрянській Україні з початком Першої
світової війни розколовся. Більшість західноукраїнських політиків
підтримало у війні Австро-Угорщину.

У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і
націонал-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок –
Головну українську раду (ГУР), очолену Костем Левицьким. ГУР активно
включилась у формування українських військових підрозділів.

Більшість учасників цих підрозділів були членами військових,
громадських, спортивних молодіжних організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».
Був створений «Легіон Українських січових стрільців». Австро-Угорщина
використовувала січових стрільців проти російської армії на найтяжчих
ділянках фронту (в боях на Ужоцькому перевалі, за гору Маківка, під час
брусилівського прориву), внаслідок чого вони зазнавали величезних втрат
і кілька разів були розгромлені (після брусилівського прориву в легіоні
залишилось лише 150 людей).

За ініціативою емігрантів з Наддніпрянщини Дмитра Донцова, Дмитра
Дорошенка, О. Скоропис-Йохтуховського, М. Меленевського була утворена
політична організація «Союз визволення України» (СВУ). Його програма
передбачала створення незалежної України. Майбутня держава бачилась як
конституційна монархія з Демократичним устроєм, повинна була
забезпечувати вільний розвиток всіх національностей, мати незалежну
українську церкву. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на
Німеччину та Австро-Угорщину.

Після відступу російської армії з Галичини 1915 р. ГУР також проголосила
метою створення Української держави на землях, що входили до складу
Російської імперії.

Що ж стосується західноукраїнських земель, то вони мали стати автономною
областю Австро-Угорщини. У зв’язку з новою розстановкою сил 1916 р.
Австро-Угорщина і Німеччина домовились про створення Польської держави,
до складу якої мали бути включені і західноукраїнські землі. Це
перекреслювало плани українців щодо створення власної держави. За цих
умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном
Петрушевичем взяли курс «орієнтації на власні сили».

У травні 1917 р. Є. Петрушевич зробив парламентську заяву, що землі
колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, отже,
не можуть бути частиною Польщі. СВУ розгорнув активну роботу в таборах
для військовополонених. З військовополонених були сформовані Сірожупанна
і Синєжупанна дивізії.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то в її національному русі
стався розкол. Насамперед це стосувалось УСДРП, частина представників
якої на чолі з Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Інші
соціал-демократи на чолі з В. Винниченком засуджували війну, виступали
за автономію України, а деякі навіть підтримали противників Росії. На
найбільш помірковану позицію стало ТУП, яке пропонувало українцям
дотримуватись у війні нейтралітету.

Царський уряд використав початок війни як привід для того, щоб остаточно
розправитись з національним рухом у Наддніпрянській Україні. Відновилися
заборони «Просвіт», остаточно були закриті українські видання. Професор
М. Грушевський та інші українські політики були вислані з України в
Росію. Разом із тим царський уряд намагався використати українських
діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації
заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав
галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати їй.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет
Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. 1916 р. С.
Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на
Західному фронті.

До 1917 р. сили воюючих сторін були вичерпані. Виснажлива війна
спричиняла повсюди зростання незадоволення: Патріотичний запал згас. І в
Західній і в Наддніпрянській Україні дедалі частіше відбувались
антивоєнні виступи, причиною чого стало різке падіння життєвого рівня
населення. Набирав сили страйковий рух. Таким чином, на початок 1917 р.
в Російській імперії, в тому числі й Україні, визрівав революційний
вибух.

РОЗДІЛ 3

НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Піднесення українського національно-визвольного руху було результатом
тих важливих процесів, які викликала в українському суспільстві війна.
Участь у воєнних діях мільйонів українських селян, мобілізованих до
російської і австро-угорської армій, істотно змінила їх.

Війна сприяла росту національної свідомості. Багато українських селян,
особливо наддніпрянських, йдучи в бій під заклики «За віру, царя і
.вітчизну!», слабо уявляли собі, що є тією вітчизною, за яку їм
доведеться проливати кров, а може і вмирати. На питання «хто ви?» вони
відповідали «православні» або «полтавці» чи «чернігівці» (чи якось
інакше, у залежності від регіону, де жили перед мобілізацією).
Надзвичайно рідко говорили «українці», ніколи «поляки» чи «росіяни». Але
потрапивши в багатонаціональні за своїм складом військові з’єднання,
спілкуючись щоденно з представниками інших національностей, вони швидко
усвідомлювали свою етнічну приналежність. Особливо, коли у відносинах
представників різних національностей з’являлося глузування чи відверта
ворожнеча на національному ґрунті. У російській і австро-угорській
арміях такі випадки були звичайним явищем.

Усвідомленню українськими солдатами себе як представників окремої нації
сприяло їхнє спілкування з населенням завойованих територій, зокрема
західноукраїнських, де люди розмовляли зрозумілою для них мовою.

Серед негативних наслідків Першої світової війни для України :

Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і
господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину
видобуток нафти. Поголів’я худоби скоротилося на половину)

начні людські втрати (понад 500 тис. загиблих)

Утримання за рахунок місцевих ресурсів 50 % діючої російської армії (3,5
млн осіб), та тилових гарнізонів (400 тис. осіб), що знаходилися на
території України

Виникнення проблеми біженців, депортованих, переміщених осіб

Загальні витрати Росії на війну складали 41 млрд руб.

Інфляція (ціни зросли в 4-8 разів)

Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у
Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої
– на 29 %, виплавка чавуну – на 32 %, сталі – на 33 % порівняно з
1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу

Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного
виробництва, занепад цивільного виробництва)

Скорочення посівних площ (на 1,880 млн десятин), зменшення збору
зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів
у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в
містах, поява черг

• Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7
% працездатного чоловічого населення)

Загострення соціальних проблем

Перебої в роботі транспорту

Посилення страйкової боротьби робітників (1914 р. – 30 тис. осіб, 1915
р. – 50 тис. осіб, 1916 р. – 200 тис. осіб) і виступів селян
(протягом 1914 – 1916 рр. – 160)

До позитивних слід віднести:

Зростання національної самосвідомості населення

Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду

Підняття «українського питання» на міжнародний рівень

ВИСНОВКИ

Отже, перша світова війна стала важким випробуванням для українського
народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла
не тільки ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж
регіони як Галичини, так і Російській України, які не потрапляли в зону
бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі
важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених,
розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих.

Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та
обставина, що в арміях противників – Росії, з одного боку, і
Австро-Угорщини, з іншого, – воювали українці. Отже, для України війна
набула братовбивчого характеру. Тобто українці вимушені були вбивати
один одного заради інтересів двох імперій.

На початку війни частина українців була переконана, що ціною допомоги
одній з воюючих сторін можна буде домогтися поліпшення свого
національно-культурного становища. Та ці надії швидко розвіялися. Охоче
використовуючи людські й матеріальні ресурси України для ведення війни,
Росія і Австро-Угорщина не поспішали створювати Українську автономію.
Більше того, окупація Галичини російськими військами у 1914 – на поч.
1915 р. супроводжувалась таким розмахом русифікації і такими масштабами
репресій проти українства, що це викликало обурення у всьому
цивілізованому світі.

В ході війни все більше й більше українців, як членів українських
національних партій, так і безпартійних громадян, переконувалися, що
Російська і Австро-Угорська імперії жодним чином не враховують
національних інтересів українців. В цих умовах національно-визвольний
рух набував усе радикальніших форм.

З початком Першої світової війни українські землі перетворилися на театр
жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5
млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести
братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські
землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів
Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і
зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили
австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий.
22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р.
становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ
німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до
осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт
стабілізувався на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль, Кременець –
Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий
наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив»,
внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З
початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ,
знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських
земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

До негативних: соціально-економічний занепад, проблеми біженців тощо.

До позитивних І світової війни слід віднести :

– з ростання національної самосвідомості населення

– створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду

– підняття «українського питання» на міжнародний рівень

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бойко О.Д. Історія України: Посібник.  – К.: Видавничий центр
«Академія», 2002.

Борисенко В. Курс укрaїнської iсторiї. — К., 1996.

Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ
століття. Навчальний посібник.  – К., 1996.

Веригa В. Визвольнi змaгaння в Укрaїнi. 1913-1923: у 2-х томaх. – Львiв:
Iнститут укрaїнознaвствa НAНУ, 1998. – Т. 1. – 523 с.; Т. 2. – 503 с.

Виноградов В.Н. Еще раз о новых подходах к истории первой мировой войны
//Новая и новейшая история. – 1995. – № 5.

Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ ст.  – К., 1996.

Грушевський М. Новий перiод iсторiї Укрaїни зa роки вiд 1914 до 1919. –
К.: Либiдь, 1992. – С. 34;

Гунчaк Т. Укрaїнa: першa половинa XX столiття. — К., 1993.

Кулинич И.М. Захватническая политика германского империализма по
отношению кУкраине в 1914-1918 гг. // В кн.: «Дранг нах Остен» й
историческое развитие стран Центральной, Восточной й Юго-Восточной
Европы. – М.: Наука, 1967. – С.141.

Кулінич І.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму
(1900-1914 рр.). -К., 1963. – С.73-211.

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України.
Навчальний посібник.  – К., 2002.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності.  – Львів,
1995.

Нагаєвський І. Історія української держави ХХ століття.  – К., 1994.

Первая мировая война 1914-1918. – М.,1968.

Писарев Ю.А. Новые подходы к изучению истории первой мировой войны //
Новая и новейшая история. – 1993. – С.51.

Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация
«Черная рука».//Новая и новейшая история. – 1993. – №1.

Політична історія ХХ століття: Навчальний посібник. / В.Ф.Салабай,
Л.О.Панчук, Я.А.Титаренко та ін.  – К., 2001.

Поп Й. Й. Восточная политика центральних держав после Брестского мира.
// В кн.: Германская восточная политика в Новое и Новейшее время. –
М., 1974. – С.137.

Рорбах П. Война й германская политика. – М., 1915. – С.57.

Сухий О. Гaличинa: Мiж Сходом i Зaходом. Нaриси iсторiї XIX — почaтку XX
ст. — Л., 1999.

Теодорович Й.М. Разработка правительством Германии программ завоеваний
на Востоке в 1914 – 1915 гг. – Первая мировая война. – М., 1986. –
С.116-118.

Якимович Б. До почaткiв вiдродження укрaїнського вiйськa: стрийськa
сторiнкa в iсторiї Укрaїнських Сiчових Стрiльцiв // Укрaїнa: культурнa
спaдщинa, нaцiонaльнa свiдомiсть, держaвнiсть. Зб. нaук. прaць. Вип. 5.
– Львiв, 1998. – С. 693-702

ДОДАТОК

Додаток А

Рис.1. Україна в першій світовій війни (1916-1917 рр.)

Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996. – С.94-95.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. –
Львів, 1995. – С.105.

Швагуляк М.Н. Украйна в зкспансионистских планах германского фашизма
(1933 —1939гг.). —К: Наукова думка, 1983. —С. 18.

«Так говорит Германия». — Пг., 1915. —С.49.

Кулинич И.М. Захватническая политика германского империализма по
отношению к Украине в 1914-1918 гг. // В кн.: «Дранг нах Остен» й
историческое развитие стран Центральной, Восточной й Юго-Восточной
Европы. — М.: Наука, 1967. —С.141.

Рорбах П. Война й германская политика.— М., 1915. —С.57

Кулинич Й.М.—Указ. соч. — С.141

Кулінич І.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму
(1900-1914 рр.). -К., 1963. — С.73-211

Поп Й. Й. Восточная политика центральних держав после Брестского мира.
// В кн.: Германская восточная политика в Новое и Новейшее время. — М.,
1974. — С.137.

Політична історія ХХ століття: Навчальний посібник. / В.Ф.Салабай,
Л.О.Панчук, Я.А.Титаренко та ін. – К., 2001. – С.48-49.

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України.
Навчальний посібник. – К., 2002. – С.204-205.

PAGE

PAGE 31

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020